Організація фізичного виховання дітей раннього віку в сучасному дошкільному закладі на засадах народної педагогіки



РОЗДІЛ 2. ФІЗИЧНЕ ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ РАННЬОГО ВІКУ В УКРАЇНСЬКІЙ ЕТНОПЕДАГОГІЦІ

2.1 Традиції піклування про здоров'я матері і дитини в період вагітності жінки

виховання дитина ранній вік

Здавна у традиціях українців існувало шанобливе ставлення до жінки-матері. Наші предки глибоко шанували материнство, жінку-матір, що берегла й підтримувала домашнє вогнище, народжувала дітей. У народі казали: "Материнська молитва і з дна моря виймає". Тому за народними звичаями 21 вересня, на другу Пречисту - День народження Пресвятої Діви Марії - обов'язково на вечерю робили з найбілішої муки пироги або вареники, "щоб жіноча душа не боліла". А також запалювали перед Матір'ю Божою свічку й ставили на столі біля неї миску пшениці, заправленої медом, "щоб померлі мами роду сього, що аж до дванадцятого коліна числяться, відчули пошану" [57, с.118].

Мати не лише дає життя своїм дітям, вона - Берегиня всього найкращого, що є в народі, вона заступниця і добра навчителька. Тож народна мудрість учить: бережіть матір, як найдорожчу і найсвітлішу людину, як високий ідеал духовності і безкорисливості, безмежної любові до дитини. Недарма ж говорять: "У дитини впаде одна сльоза, а в матері - десять", "Дитина порізала пальчик, а в матері заболіло серце", "Від сонця тепло, а від матері - добро". І скільки таких збереглося до наших днів - не злічити. Бо воістину "…матір не купити і не заслужити" [57, с.9].

Піклування про дитину в сім'ї починалося вже з вибору подружньої пари. О.Ковальчук відмічає, що існувала сувора заборона на кровний зв'язок між нареченими і вживання спиртних напоїв в перший місяць після одруження. Природне прагнення жінки мати й виховувати дітей всіляко підтримувалася в колі сім'ї, рідних і близьких як морально, так і практичним ставленням до неї. "Вагітність - се період в житті жінки, який об'єднує її психічні й фізичні сили, се період, в якому вона мусить стати невільницею вродженої материнської любові. Мимо всіх болей і прикрощей не завмирає в неї ніколи туга за дитиною, туга за потомком, туга, яка робить безплідні подружжя нещасливими і незадоволеними" [42, с.2].

Згідно традицій, близькі люди стараються в цей період покращити харчування жінки, оберегти її від негативних емоцій. Жінка, яка хоче мати здорову дитину, повинна в час вагітності уникати не тільки фізичних перевантажень і нервових стресів, а й лихих думок, плекаючи натомість у душі своїй благородні почуття та світлі події.

Загально удержується віра, що "усі забаганки вагітної жінки безумовно треба задовольняти і що нічого не можна їй відмовити, бо інакше настигне цю особу нещастя" [24, 26, 78, 80, 84, 87]. Існує безліч усіляких застережень щодо того, що вагітна жінка - це людина особливого статусу, це людина, яка знаходиться в небезпечній близькості від межі, яка розділяє наш світ людей і світ потойбічних сил. Словом, вагітна жінка чутлива не лише до різноманітних "медичних" хвороб, але й проклять, вроків, заговорів.

Абсолютно необхідно протягом перших трьох місяців не розголошувати таємниці свого "цікавого" становища ні знайомим, ні родичам. З давніх-давен вагітній жінці категорично заборонялося носити темне, слухати погану музику і сварки, дивитися на людей з різними фізичними вадами, знаходитись у товаристві пліткарок та заздрісних жінок. У гіршому випадку вона могла народити дитину, схожу на потвору чи тварину, яка її злякала, або з жахливим характером. Нізащо не можна дивитися на важкохворих людей і покійників, в тому числі й найближчих родичів, - і це дійшло в незмінному вигляді до наших днів.

Не дозволялось вагітній жінці ставати хресною матір'ю - вважалось, що дитина, яку хрестять, або помре, або буде психічно чи фізично неповноцінною. Навіть на обряд хрещення у слов'ян вагітних жінок не пускали - від зурочення.

Не було вагітної жінки, яку б примусили в цей період позувати художнику, - вважалось, що все негативне й нехороше перейде на портрет і постійно буде шкодити і жінці, і її дитині. Пізніше з'явилася заборона і на фотографування. Дуже погано, якщо напередодні пологів жінка обріже волосся, - достатньо недоброзичливцю дістати пасмо волосся чи нігті вагітної жінки, без особливих труднощів можна зурочити і дитину, і матір. Дуже багато жінок суворо дотримуються цих правил і сьогодні.

За звичаями нашого народу вагітній жінці потрібно уникати шиття, в'язання, латання, зв'язування, гнуття. Вважається, що пришивання латок, в'язання безпосередньо стосується "зашивання і заробляння" шляху, по якому повинен з'явитися на світ малюк. Були переконані, що всі несприятливі і не найкращі вчинки вагітної жінки: вживання спиртного, куріння, сварки, крадіжки, брехня, образи і прокляття відобразяться на житті і здоров'ї дитини. Зустріч з вагітною жінкою сповіщає про близьку вдачу. Дуже добре, коли в оселі знаходилась, їла, милась, ночувала вагітна жінка: в ній не буде сварок, будуть водитися гроші, запаси їжі та загалом благополуччя [38, 39, 40, 41].

Щоб не зашкодити плодові і його нормальному розвиткові, придержувалися жінки багатьох пересторог і заборон. При більш досконалому їх вивченні й аналізі ми розділили їх за окремими напрямками.

Психологічні. До них належать ті заборони, перестороги, які оберігають вагітну жінку від сильних стресових емоцій. "Жінка в період вагітності знаходиться в такому положенні, що її психологічний стан може легко вплинути на дитину. Надзвичайний гнів, страх, неспокій і сильні почуття можуть викликати ненормальність плоду або ж навіть убити його".

Морально-етичні заборони пов'язані з поведінкою жінки в період вагітності. "Вагітній жінці потрібно уникати лайки та сварки, бо їй треба супокою. …передусім радять жінці не лаятися, бо дитина буде сварлива, і не висміювати інших" [1, 5, 10, 78, 87].

Оздоровчо-гігієнічні заборони включають харчування та гігієну жінки. Вважалось, що помірність в їжі, недопустимість вживання спиртного, ведення здорового способу життя - це і є основою здоров'я її дитини.

Численні етнографічні джерела свідчать, що поява дитини в селянській родині була бажаною. "Появу нового члена численної сім'ї селяни завжди вважають гараздом, потішають себе, що коли "дасть Бог діти, дасть і на діти" [41, с.121]. "Діти - то божа роса" - казали в народі. Про щастя материнства і батьківства йдеться в цілому ряді українських народних прислів'їв та приказок: "Малі діти, що ясні зірочки, і світять, і радують в темну ніченьку", "Діти, як рожеві квіти", "Без дітей тихо, а на старості лихо" [7, 42].

У щедрівці, яку співають на Новий рік, є такі слова:

А в тім саду три теремки:

У першому - красне сонце,

У другому - ясен місяць,

А в третьому - дрібні зірки.

Ясен місяць - пан господар,

Красне сонце - жона його,

Дрібні зірки - його дітки.

Справжній зміст спільного життя чоловіка та жінки - це діти. Колись в Україні традиційна сім'я була багатодітною. Арабський мандрівник П.Алепський, який подорожував по Україні в 1654 і 1656 роках, зазначав у своему щоденнику, що усяке місто і містечко в землі козаків багаті мешканцями, надто ж маленькими дітьми. У кожному місті безліч дітей. Вдів і сиріт у цій країні дуже багато, чоловіків їхніх повбивано у безперервних війнах. Але в них є гарний звичай: вони одружують своїх дітей зовсім юними і з цієї причини вони численніші від зір небесних та піску морського… [2, 89]. Явище багатодітності було характерним аж до ХХ ст. Ще на його початку в сім'ях було по 10 і більше дітей.

Сімейне, батьківське виховання є найбільш вагомим. В.О.Сухомлинський пише: "Без батьківської мудрості немає виховної сили сім'ї. Батьківська мудрість стає духовним надбанням дітей; сімейні стосунки, побудовані на громадському обов'язку, відповідальності, мудрій любові й вимогливій мудрості батька та матері самі по собі стають величезною виховною силою" [43, с.13].

Сучасна українська родина за всі часи її історії має найнижчу народжуваність. Народна мудрість вчить, що дитина, яка росте в сузір'ї своїх братиків і сестричок, має більше шансів на душевно-емоційний комфорт і радість спілкування, ніж одинак чи одиначка. “Де дочок сім - там щастя всім, а де одна - там долі нема”, “Одне око, та й те передране, одна дитина, та й та як не люди” [7, 42].

Кожне українське поселення, як і кожна сім'я, мали у справі виховання дитини певні традиції. Загальними рисами українських традицій було шанобливе ставлення до старших членів сім'ї, шанування їх військових та побутових подвигів, ретельне наслідування батьків у здоровому способі життя, тісний зв'язок дитини з природою тощо. Культ здорового способу життя, що в різні часи сповідувався на Україні, сприяв вихованню здорового покоління молоді. Найголовнішу роль у цьому відігравали віковічні традиції відповідальності батьків за виховання дітей [28, 29, 46, 53, 61, 65].

Народ здавна визначає очевидну істину: батьки - головні природні вихователі. Найбільший виховний вплив на дітей має створений батьками уклад, спосіб життя родини, всіх її членів.

На процес зростання дитини впливають такі фактори: допологові, фактори, пов'язані з пологами; навколишнє середовище (годування груддю); природні фактори (сонце, вода, повітря); психічне середовище (родина). Сімейний фактор - один із вирішальних у розвитку дитини. Саме в сім'ї дитина формується як особистість, отримує перші уроки життя.

Фізичне виховання, як і виховання взагалі, починається з перших днів життя дитини і виявляється через материнську опіку та догляд за немовлям. Те, якою буде майбутня особистість, значною мірою залежить від емоційного впливу матері на дитину в перший рік її життя. Клінічні психологи, як зазначає К.Обуховський у книзі "Психология влечений человека", встановили, що відсутність емоційних контактів з матір'ю навіть за умови хорошого догляду за дитиною в дитячих закладах може призвести до тяжких соматичних розладів.

Перший рік життя вважався найважчим і небезпечнішим періодом в розвитку людини. Протягом цього періоду дотримувалася безліч захисних ритуальних дій і обережностей. Марновірств і прикмет, пов'язаних з малюком, було дуже багато: строго стежили, щоб дитині не показували дзеркало (лякатися буде); мати прагнула не годувати малюка напотемки (злодюжкою виросте); батьки уважно роздивлялися малюка: широке тім'я - живучий, гостре - недовговічний; до року дитині не стригли волосся і нігтів, не шили для нього нічого з нової матерії; якщо хтось чужою заходив в хату, дитину негайно відносили в інше приміщення або відгортали його від незнайомця; не забували “хулити дитяти”, якщо хтось надмірно хвалив його; для охорони від псування немовляти мазали сажею, вугіллям за вухом, на столітті, між лопатками; під ліжко матери і дитини або біля неї клали предмети, що колють, рубаючі і ріжучі: розкриті ножиці, голки - “обережи” від пристріту; у одязі використовували червоні стрічки і тасьомки (червоний колір символізував кров - символ життя і вогонь, що спалює зло); підпалювали віник, яким парили мати і дитя, і задимлювали ненадовго кімнату (пізніше цей звичай трансформувався в обкурювання приміщення ладаном).

Для нормального формування скелетно-опорного апарату дитину клали спати на рівну й не дуже м'яку постіль. Традиційно було прийнято сповивати дитину. У народному дитинознавстві це мотивується по-різному: "щоб виросла стрункою", "щоб не карячились ручки та ніжки", "щоб тепленькою була", "щоб себе не покалічила". Сповивали дитину протягом півроку. Якщо сон маляти довгий і спокійний, значить дитина "здоровенька росте".

Мати, годуючи дитину, повинна дотримуватися відповідних правил, а саме: харчуватися здоровими стравами; бути в постійному русі, на свіжому повітрі; чергувати працю з відпочинком; не піддаватися негативним емоціям і хвилюванням; брати немовля на руки, багато до нього говорити. Вигодовувати дитини треба було тільки грудним молоком. Про необхідність цього говориться в працях В.Милардовича і Є.Грицака.

У практиці родинного виховання залучення дітей до прекрасного починається дуже рано, з маминої колискової пісні. Колисання дитини здавна вважалося корисним, хоч це і суперечить деяким сучасним рекомендаціям з приводу виховання немовлят. На користь колисання приводяться докази, що воно “заспокоює дитину, сприяє її засинанню, компенсує безпомічність рухів немовлят, наче продовжує рух, якого дитина зазнавала в утробі матері, сприяє розвитку вестибулярного апарату, ростові та зміцненню організму дитини” [39, с.178]. Колиску вішали на рівні грудей матері і вона була своєрідним термометром. Коли матері холодно, колиску піднімали вище, якщо гаряче - опускали нижче. Для слабкої доньки готували калинову колиску, для бадьорої, здорової - з ясена чи верби. Неспокійних хлопчиків клали в колиску з тополі, здорових, спокійних - з дуба, явора. Матрасики набивали соломою, під подушку клали цвіт м'яти, чебрецю, материнки, деревію, сухоцвіту. Коли діти довго плакали, в узголів'ї підвішували віночок із хмелю. У колиску для доньки ліворуч клали ляльку, для хлопчиків - з правого боку - сопілку. Ці обереги здавна несуть у собі цілющу силу.

Дуже корисним для малюків є повзання, яке стимулює загальну рухову активність та розвиток м'язів плечового поясу (що покращує вентиляцію легенів, попереджує в майбутньому порушення постави), при цьому посилюється кровозабезпечення органів і тканин, поширюються пізнавальні можливості дитини.

Ще не так давно нам рекомендували не потакати примхам немовлят, не брати їх на руки і нав'язували цю точку зору матерям, починаючи з пологового будинку. Тепер ми, на щастя, стали більше довіряти законам природи. Нині новонародженого в багатьох пологових будинках вже не забирають від матері, а зразу ж кладуть поруч з нею для захисту його біополя.

Вважалося, що дитина повинна рости не тільки відповідно до своєї природи (як дерево або травичка), його треба “доробляти” через слово, рух, вводячи в світ людської культури. Тільки коли дитина почне ходити і вимовить перші слова - людина “відбулася”. При активній участі дорослих у дитини формувалися уявлення про навколишній світ; при цьому значну роль грали колискові пісні, казки, загадки, іграшки, ігри і ін. Формування самосвідомості дитини закріплювалося і підтримувалося за допомогою обрядів і практичного навчання прийнятим соціальним нормам. Приведемо як приклад прислів'я про психологічні особливості особи дитини, що дійшли до нас з часів стародавніх слов'ян: “Сосун - не століття сосун, через рік стригун, а там пора і в хомут”; “Дитину треба виховувати, поки він в колисці”; “Звичка трирічного зберігається до вісімдесяти років”; “Яблуко від яблуні недалеко падає”; “По плоду пізнається дерево”; “Краще плакати в дитинстві, чим в старості”; “Яка мати, така дочка”.

Період раннього дитинства охоплює вік від народження до трьох років. Правильно організований педагогічний вплив матері у ці роки має більше значення для розвитку дитини, ніж у наступні вікові етапи. Саме в цей вік закладаються основи, гармонійного фізичного розвитку, цілеспрямованої поведінки, кращих якостей людини. Вродженою особливістю маленької дитини є її постійна потреба до рухової активності. Дослідники (О.Запорожець, М.Кистяковська, М.Кольцова та ін.) доводять, що в дітей, які з народження обмежені в активній руховій діяльності, спостерігається відставання в інтелектуальному розвитку.

Крім початкових засобів фізичного виховання немовляти: купання, натирання дитячого тіла, масажу, специфічних фізичних вправ, різноманітних ігор, потішок, великого значення надається природним засобам фізичного оздоровлення - сонцю, воді, вітру й росі, свіжому повітрю, цілющим травам.

Стародавні слов'яни вибудовували взаємини з дитиною з урахуванням його вікових особливостей. Навіть у їх мові використовувалися слова, що позначали різні вікові групи: “дитя”, тобто дитина, яка вигодовується грудьми; “молодий” - до 3-6 років, виховуваний матерью; “чадо”, “дитина” - до 7-12 років, що почав навчатися; “отрок” - підліток 12-15 років, що проходив спеціальне учнівство перед присвяченням в дорослі члени общини або роду.

Незалежно від підлоги самих молодших членів роду у всіх слов'янських мовах називали одним з трьох термінів: “дитя”, “дитина”, “чадо”. На думку мовознавців, спільнослов'янським і, мабуть, найбільш стародавнім з трьох є “дитя” і споріднені йому слова. Не випадково при цьому, що “дитя” - середнього роду, хоча вже в самий момент народження дитини відомо, хто з'явився - дівчинка або хлопчик. Ймовірно, середній рід тут як би підкреслює, що “вигодуване” ще дуже мало що уміє, окрім як є, що “воно” ще не проявило себе як розумна особа, гідна називатися одушевленою. “Дитина” (староруське “робя”, “паробок”, російське діалектне “робя”, “робятко”) сходить до індоєвропейського коріння, що означало “маленький”.

З двох років починався активний контакт отця з дитиною. Відмічено, що мати, граючи з дитиною, підсвідомо, біологічно виправдано, прагне головним чином заспокоїти, угамувати дитину. Отець віддає перевагу силовим іграм і діям, що розвивають власну активність дитини. Якщо дитина порушувала батьківську заборону, використовувалося покарання. Покаранню передував натяк. Якщо дитина не розуміла словесного попередження, батько багатозначно дивився на місце, де висів батіг або захована лозина. У відсутність батьків ці предмети як би самі по собі контролювали поведінку дитини. Існувала жорстка градація, коли і як можна карати дітей. Перш за все, міра покарання залежала від віку дитини. У найранішому дитинстві дітей прагнули ні в чому не обмежувати, надавали їм достатню свободу дій. Системи заборон як такий не було, дітей практично не карали, тим самим дбайливо відносячись до формування їх емоційної сфери. Вважалося, що покарання в ранньому віці може зробити дитину боязливою і просто не має сенсу, бо він ще “не увійшов до розуму”.

Отже, аналіз історіографічної літератури показує, що народна педагогіка розглядала завдання виховання здорової фізично і психічно дитини як провідне завдання кожної української родини.

2.2 Оздоровча спрямованість обрядів новонароджених

Відповідно до звичаєвого права, сім'я набувала чинності тільки тоді, коли в ній були діти. Прекрасним засобом виявлення уваги до сім'ї, роду, предків є українські звичаї і традиції. В українській етнопедагогіці побутує чимало крилатих народних висловів про звичаї та їх роль у духовному житті людини, оригінальних у кожного з народів, краю: “Що край, то звичай, що сторона, то новина”, “Немає краю без звичаю” [42].

Обряди, пов'язані з народженням дитини, дослідники поділяють на родильні, післяродові та соціалізуючі - прилучення новонародженого до роду, сім'ї, колективу (Л.Клиш,А.Цьосьта ін.).

Для родильної обрядовості українців властива певна система символів із залишками язичницьких вірувань. У ролі цих символів традиційно виступали вода, вогонь, земля, предмети рослинного й тваринного світу, їжа, питво, вироби з металу. Великого значення надавалося воді не тільки з гігієнічних міркувань, а й з оберегових. Адже вода за народними уявленнями символізувала силу й чистоту. Цьому свідчить обряд "зливок" - очищення водою баби-повитухи і породіллі. Водою, взятою із криниці до схід сонця, обливали руки і лице, заклинаючи: "Вода-водиця, водиця Уляниця, ти очищаєш гори, каміння, луги й береги. Обмий, очисть душу (називається ім'я породіллі) од всякого скудства, паскудства, всякої напасті" [89].

Із знань традиційно-побутової родильної обрядовості і починається прилучення батьків до світу дитячої духовності [46, 53, 65]. Протягом усієї багатовікової історії наш народ створив, зберіг і передав нащадкам надзвичайно багату за змістом, духовним вираженням сімейну обрядовість, пов'язану з народженням дитини, вибором кумів, хрещенням, першим купання та ін. Багато з цього тепер забуто, втрачено. Але все, що збереглося, неодмінно стане в пригоді батькам, якщо ознайомити їх з народним дитинознавством, відродити й актуалізувати народну родильну обрядовість. Звичайно, це не значить, що нам треба повертатись до баб-повитух. Але зберегти все краще варто. Це, в свою чергу, збагатить офіційне акушерство, надасть йому людяності і моральної чистоти.

Родильні обряди в сім'ї починалися із запрошення баби-повитухи. Її дії в своїй основі мали раціональне зерно, взяте із знань народної медицини. Повитухи вміло робили масаж, різні компреси, натирання. При важких пологах вони застосовували спеціальні фізичні вправи.

Надзвичайно важливим у сім'ї був ритуал першого купання. Тато, чи хтось інший із чоловічого роду, йшов із глечиком до потоку по воду. На першу купіль вода бралася із найближчого проточного ручая-оберега, аби доля була розв'язаною, адже криниця, ставок мають чотири береги і долю мов “окільцьовують”: дитина може “битися” цілий вік, як птаха в клітці.

Вода грілася в казанку, в якім варили кулешу (мамалигу) "би поле йому файно родило", ллялася в корито, де робився заміс на хліб - на багатство. На спід стелили поли з татової сорочки, якщо то дівчинка, "би довго не засиджувалась в дівках"; якщо хлопчик - мамин станок від сорочки, "би добру жону Бог йому послав". "З інших народних звичаїв і забобонів згадую ще це" - писав М.Сумцов - пупець у хлопчика відрізують на сокирі, щоб з нього був добрий майстер, у дівчинки на гребені - щоб з неї вийшла добра пряха [81, с.86].

Є.Приступа писав: "На Київщині гріють воду для дівчат у високих горнятках, аби були стрункі, але вода не має кипіти, бо дитина буде сердита". Не слід було купати в гарячій воді, бо з дитини виросте чоловік поривчастий, палкий. До купелі додавали часто садового сіна й квіток. Крім цього додавали ще й васильків, вівса, гвоздики, чебрецю та інших квітів. Аби дівчина була гарна, вливали трохи меду [64, с.27].

Коли дитину вкладали у колиску, в головах клали хліб - знак життя - та ніж - на охорону від злих сил. Хлопчика ополіскували водою, настояною на свіжому яблуці з медом, дівчину - у воді з материнським молоком. З купелі першим дитя брав батько, загортаючи його в мамин весільний рушник, "бих мамка дочекалася дитину звінувати (одружувати)", а воду тато йшов виливати на чотири дороги, "би щастя зазивала з кожної сторони".

Улітку на четвертий день після народин, дитя показували сонцю, а взимку - на сьомий день. Батько брав дитину на руки і, перступаючи поріг, казав: "Пороги, поріженьки, маленькі й великі, тесані й різьблені, з дому дитя викликайте, на вулицю до людей заходьте, ніг не збивайте , очі бережіть". Якщо в цей час на дворі світило сонце, не було чути співу пташок, то доля пророкувалася світлою, життя - спокійним і тихим. Коли ж птахи співали, то дитина буде співучою й життєрадісною, але матиме багато клопоту в житті. Якщо почувся брязкіт відра біля криниці, то виростати дитині господарем. Батько повертався в хату, клав дитя в колиску, примовляючи: "Будеш сонце любити, долю свою берегти, щоб клопоти відійшли від твоїх плечей дитячих [40, с.240].

У народі існує багато повір'їв, пов'язаних з дитиною та її батьками. Якщо син схожий на маму, а донька на батька, то обоє будуть щасливими. Якщо в хаті маленькі діти (до року), то після заходу сонця з хати нічого не можна було виносити - ні сміття, ні попелу, бо це погано для немовляти.

Поки дитина не хрещена, в сорочечки її не одягали, а мотали у пелінки з татових чи маминих сорочок. Першу сорочку шили з крижми (полотнища, яке намотували хрещені батьки до свічі, з якою йшли хрестити народженика). Заповивали у мамину зимову хустку, складену вчетверо, "би мамин дух коло неї стояв", бо до дорічної дитини все доступ має, замість подушки у коритечко, що служило колискою, складали мамину горботку (плахту) - теж як оберіг.

Мама до шести тижнів, поки в церкву немовля не ввела, молитву не прийняла (нечиста), не мала права ні до криниці йти (з неї опісля води вже ніхто не брав), ні переходити дорогу, межу… Поки дитина не похрещена, в хату не мали права зайти чужі, а якщо треба було комусь нагально, то відкуп несли, "би те, що в дитині непохрещеній перед очима ходить, за ними не пішло". Так само, з непохрещеною дитиною не можна було кудись з'являтись: "з непохрещеним ходити - нечистого розносити, бо він душу нехрещену пильно стереже". Як мама виходила з хати, коло нехрещеника клала ніж, "би ніщо зле до нього не приступало, бо й задушити могло". Отож, якнайшвидше старалися дитину охрестити. Спочатку хрещеними батьками були лише весільні батьки. Потім почали добирати кумів - ще додавали трьох, "би було штири, як світ має штири сторони".

Родина, зібравшись навколо хрещеника, намовляла різні приспівочки:

- мукичка біленька, ситечко дрібненьке - най росте наш народженик, як дубок правенький;

- тістечко біленьке у бляшки складаю, най росте наш народженик, та най силу має;

Кумів добирали не за багатством, а за чеснотами. У селі побутували прислів'я: "З нечесним я за один стіл не сяду, би мені сто рублів дали", вважалося, що з нечесного гріх може перейти на дитину.

Як бачимо, обряди, пов'язані з народженням дитини, складалися протягом тисячоліть та віддзеркалювали уявлення народу про зв'язок людини з природою, про вплив родини на розвиток та виховання малюка.

2.3 Роль народних ігор у фізичному вихованні дітей раннього віку

Значне місце у фізичному вихованні дітей раннього віку займають різноманітні рухливі ігри та забави. Вони є найбільш доступним та універсальним засобом всебічного розвитку дітей і повинні широко використовуватись у сімейному фізичному вихованні. Поряд з головним завданням - вдосконаленням тіла людини, ігри суттєво впливають на духовний світ - світ емоцій, естетичних смаків, етичних аспектів особистості. Саме тому визначні педагоги: Я.Коменський, К.Ушинський, П.Лесгафт, Е.Покровський, В.Сухомлинський та ін. підкреслювали особливе значення народних ігор як засобу всебічного виховання дитини.

Слово "гра" дуже широке й загальне. Тому існує багато підходів до визначення цього поняття. Узагальнюючи їх, можна констатувати, що гра розглядається як певна діяльність дитини, спрямована на задоволення її інтересів та вирішення виховних завдань [20, 22, 46, 58].

Деякі дослідники (І.Франко, О.Суховерська) зробили спробу роз'єднати поняття "гра" і "забава". На їхню думку, гру від забави відрізняє наявність змагального чинника. Є.Приступа дає своє визначення кожному з цих понять. На його думку, гра - це специфічна рухова діяльність за встановленими правилами, спрямована на досягнення мети; забава - це специфічна рухова діяльність зі встановленим порядком дій, спрямована на задоволення природної потреби людини в рухах; розвага - це специфічна рухова діяльність, яка не обмежується правилами чи порядком дій і спрямована на задоволення потреби потішитися, розвеселитися.

В історико-етнографічних дослідженнях М.Маркевича, П.Чубинського, С.Ісаєвича, О.Воропай, С.Килимника, В.Скуратівського описано різноманітні ігри, забави, розваги, які побутували в житті українського народу.

Глибокий аналіз походження народних рухливих ігор в історичному аспекті подано у працях Н.Пономарьова. Значний внесок у розвиток теорії та методики рухливих і народних ігор внесли праці Л.Билєєвої, Г.Бикова, Е.Вільчковського, Б.Шияна, С.Шітіка та ін.

У наш час вийшли збірники з описами народних ігор Г.Воробей, А.Цьося, Є.Приступи, А. Вольчинського та ін. Народні ігри мають велику історію і тісно поєднуються з національними обрядами та звичаями. Тому й використовують термін "народна гра", що передбачає ігрову діяльність людини відповідно до національних традицій народу. Матеріали історико-етнографічних досліджень свідчать, що українські народні ігри дуже різноманітні й більшість із них утворились у календарній обрядовості.

Українські народні ігри, забави, розваги настільки різноманітні, що неможливо показати всі особливості кожної з них в одній класифікації. Тому різні дослідники систематизують їх за різними ознаками. Г.Воробей систематизує ігри за віковим поділом; А.Цьось - за спрямованістю їх впливу на розвиток фізичних якостей. Є.Приступа та О.Бік зробили спробу врахувати різні сторони гри чи забави і на цій основі створити багаторівневу їх класифікацію: дидактичні; рухливі з обмеженим мовленнєвим текстом; рухливі хороводні ігри; ігри історичної спрямованості; ігри з відображенням трудових процесів та побуту народу; спонтанні й сюжетні ігри; ігри для розвитку фізичних якостей. Сьогодні ще не складено остаточно науково обґрунтованих груп народних ігор.

Аналогічну спробу зроблено І. Клиш, яка, вивчаючи народні рухливі ігри, виокремила ігри для найменших дітей та створила їх класифікацію (рис.1).

Традиційні народні ігри справляють комплексний вплив на особистість. Окрім виразного спрямування на фізичний розвиток, у них міститься потужний пізнавальний та емоційний заряд. Здебільшого, в таких іграх рухи виконуються під пісенний супровід, а за змістом вони дуже правдоподібно відтворюють окремі трудові процеси. Тому й неможливо поділити їх на ті, які забезпечують лише фізичне, морально-трудове, етичне, художнє виховання. Швидше їх можна розрізнити лише за тим, що в одних присутні елементи боротьби, змагань, а в інших вимагалося більше пам'яті, уваги, сміливості, спостережливості.

У народній педагогіці визначено дві групи дитячих ігор. Перша - це спонтанні ігри. Вони виникають самі по собі й часто є наслідуванням дій дорослих. У таких іграх яскраво відтворюються естетичні начала народного життя, побуту, праці, уявлення про честь, гідність людини. Такі ігри сприяють розвитку в дитини асоціативного мислення, формують її характер.

Перші уявлення дитини про гру формуються у сфері материнського, сімейно-побутового виховання. Тому спочатку народна, а потім і офіційна педагогіка використовувала гру як засіб навчання й виховання малят. Гра допомагає донести до дітей материнську ласку, тепло, настрій та повсякденні турботи сім'ї, взаємини, етичні форми суспільного оточення.

У ранньому віці ознайомлення дітей з навколишнім світом спрямоване на усвідомлення дитиною себе і стабільності того, що її оточує. В грудному періоді життя дитини пріоритетне місце у вихованні посідає мати. Доцільно використовувати з цією метою народні засоби виховання: колискові пісні, в яких дитина вперше прилучається до рідної мови; пестушки, якими супроводжуються перші рухи дитини; потішки - елементарні словесно-рухові ігри дитини з пальчиками, ручками, ніжками; забавлянки - маленькі віршики, пісні-казочки ("Скажу вам байку", "Товчу, товчу мак…").

Широко представлені в народній педагогіці ігри для фізичного розвитку дитини, окремих частин тіла дитини. У перший рік життя дитини мати намагається найбільш ініціювати ті чи інші вправи для нормального фізичного розвитку малюка: потягування, погладжування в супроводі різних ігор-забавлянок. Вони забезпечують прискорений розвиток рук, зап'ясть, долонь, пальців ("Ручки", "Сова", "Сорока-Ворона", "Хані"), розвиток м'язів ніг і тулуба, зміцнення скелетної структури ("Дибки-дибки", "Їде, їде пан", "Куй, куй, ковалі") розвиток м'язів шиї і координації рухів ("Печу, печу хлібець", "Чолом чокать", "Турі", "Барана давать"). Використовувалися ігри з різновидами масажу ("Тутусі", "Тушки-потягушки" та ін.).

Гра для дитини - найбільша насолода. В іграх виявляються всі здібності та нахили дитини. Треба давати їй змогу вільно задовольняти свій природній інстинкт до гри. Діти, граючись, бігають, стрибають, перелазять через перешкоди. Спостерігайте за дитиною, коли вона грається, і ви знайдете ключ до розуміння її душі. Гра - це настільки природний стан дитини, що багато педагогів намагалися все навчання малих дітей перетворити в гру, бо вона найбільш інтенсивно захоплює дітей. Так, ще в ХVІ ст. Вітторіно де Фельтре влаштував так звану Веселу Школу, де діти в різних іграх та розвагах навчалися різних мов, геометрії та інших наук. Гра - це потяг до щастя. Нема такого горя, такої прикрості, що її мала дитина не забула б за своєю грою. І як мало для цього потрібно: хлюпатися в калюжі, пускати човники, гратися камінчиками, гасати, як дикі коні - яке це щастя.

Маленькі діти більш індивідуальні, цілком захоплюються своїм світом вигадок, уявлень. Наприклад, діти варять борщ лялькам на обід, будують хатку, вдягають, годують своїх ляльок. Взагалі, культ ляльки - традиція народної педагогіки і це відображено в піснях до сну ("А-а, люлі, прилетіли гулі", "А-а, котку" та ін.).

Н.Заглада писала: "Найменші діти гуляють звичайно на вулицях, вони збираються із сусідніх хат в одне місце і там роблять "пічки", "городять хатку з піску", "ліплять з глини", "забавляються цяцьками, кидають пісок угору тощо" [31, с.113].

Батькам і вихователям потрібно включати народні хороводні ігрові пісеньки, колискові, забавлянки до різних побутових ситуацій, розваг, занять. при цьому варто заохочувати дітей відтворювати поетичну мову цих творів за спонуканням дорослого та в самостійній ігровій діяльності.

Гра вабить дитину самим процесом і тим натхненням, з яким дитина бавиться, тоді вона все забуває і не любить, щоб її перебивали. "Тут активна творчість дитини наближається до мистецтва, і як артист творить, не шукаючи ніякої мети для свого твору, і цілком захоплюється процесом своєї творчої діяльності, так і дитина, коли вона грається. Нам, дорослим, не треба втручатися в цю гру, бо в нас інша психологія, ми тільки розвіємо ті чари, якими у дітей овіяна їх гра" [18, с.52].

До другої групи народних ігор умовно можна віднести ігри, спеціально створені для розваг. У них, здебільшого, є правила, що створювалися століттями, шліфувалися й слугували вихованню в дитини спритності, рішучості, самостійності. Народні ігри завжди займали чільне місце в практичній роботі педагога. Це різні за формою проведення ігри (колективні, невеликими групами, парами, з м'ячем, з віночком, стрічкою та ін.).

В етнографічній літературі описано багато ігор, які пов'язані з бігом, швидкими рухами, метушнею-боротьбою, випробуванням сил [22, 46, 58]:

Латка-битка - шовкова нитка!

На тобі воші, а мені гроші!

Як не віддаси, завтра в борщі з'їси!

вигукували діти, доганяючи один одного. "Довгою лозою" називалася гра, коли хлопчики ставали в ряд, нахилялися і останній перестрибував через усіх гравців. Гра "Дрібушечки" полягала в тому, що двоє бралися за руки і кружляли, доки хто-небудь не падав. Під час кружляння діти співали:

Дрібу, дрібу, дрібушечки,

Наїлися галушечки!

Гей, гей, до води,

Наїлися лободи!

Будь-якої пори, за будь-яких обставин діти влаштовували свої забави, використовуючи для них усе, що попадалося під руку. Для гри в "Шкандибки" брали короткий ціпок й кидали його так, щоб він торкався землі обома кінцями. Щоб урізноманітнити свої забави, хлопчики робили м'ячі - улюблена забава малих дітей і молоді. На Поліссі і Прикарпатті діти робили м'ячі із звичайної коров'ячої шерсті (її мочили і поступово збивали, іноді для більшої м'якості поверх обв'язували ниткою), а також з дерева, свинячого міхура, вичищеного піском і висушеного. На Поліссі такий м'яч наповнювали горохом - брязкальцем. М'яч дає велику фізичну насолоду в різноманітних формах його використання.

Народні дитячі ігри умовно поділяють за порами року на весняні, літні, осінні й зимові. Так, навесні діти бавилися у "Шума", "Гуси", "Подоляночку". Літом популярними були ігри: "Золоті ворота", "Косарі", "Коза-дереза", "Хусточка", "Городки". Восени характерними були ігри "Гарбуз" (з піснею "Ходить гарбуз по городу"), "Зайчик" (з піснею "Заїньку за голівоньку",) "Квач", "Піжмурки". Взимку улюбленими дитячими іграми були "Сніжки", "Миші", "Зайчик", "Кіт та миша", "Ой, до нори, мишко", "День і ніч".

Разом із пробудженням природи від зимового сну на нашій землі починається цикл весняних народних свят, які супроводжуються піснями, іграми, хороводами. Діти прославляють весну такими словами:

Ой, весно красна, що нам принесла?

Ой, принесла тепло й добре літечко!

Малим діточкам побіганнячко,

Старим бабонькам - посіданнячко…

Дівчатка виводять весняні хороводи. Співаючи веснянки, гаївки бралися за руки й утворювали коло, півколо чи ключ і так рухалися під ритм пісні. Темп руху залежить від темпу пісні - швидкого чи повільного. ("Кривий танець", "Шум", "Довга лоза", "Огірочки", "Мак").

Найважливішими вважалися Великодні свята. Це час найцікавіших і найрізноманітніших ігор та забав дорослих і молоді, які поділяють на дитячі, дівочі й загальні. Діти бавилися крашанками та писанками. Ними грали в рухливі ігри, такі як "Навбитки", "Гавкання-цокання", "Котка", "Схованки", "Загадкові міньки".

Зразки народних ігор, які використовують для забав, під час змагань, свят, весілля, збирання врожаю можна давати лише старшим дошкільнятам, а також пропагувати їх як засіб виховного впливу на дитину в сім'ї.

Важко переоцінити значення творчості у грі. Усвідомлення творчого елементу в грі і в праці незмірно збільшує сили дітей у боротьбі з труднощами, спонукає до оволодіння новими знаннями, облагороджує їх, гартує волю. Фізична діяльність разом із творчою діяльністю є умовою утвердження моральної гідності й фізичної витривалості. Завдяки цьому збагачується емоційне життя, розкриваються задатки, здібності, нахили особистості кожного окремого індивідуума.

Для правильної організації рухливих ігор важливе значення має врахування вікових особливостей. Практичний досвід показав, що чим більше дітям зрозуміла сутність гри, її фізичний та інтелектуальний задум, тим більше їх захоплює ця гра, тим більше вони входять у роль.

Народна гра як форма фізичного виховання є своєрідною школою всебічного розвитку дитини, що формує поетичне мислення й мистецькі смаки. Гра була розповсюджена ще у первісних людей як частина складного ритуалу, який мав на меті інтенсифікувати людську енергію для найповнішого впливу на явища природи й життя. Словесний текст ігор, який зараз, наприклад, у весняних іграх, має першочергове значення, довгий час був лише одним із складових елементів, і то не найголовнішим, у комплексі ритмічного руху, жесту, вигуку. У колективному дійстві, магічному ритуалі, покликаному сприяти розвиткові й росту рослин чи тварин, головним смислом руху була імітація. Весняні ігри того часу, коли вони були рослинними магічними діями і виконувалися дорослими представниками роду, можна назвати вегетаційними. Пізніше вони втрачають свій магічний смисл і переходять у розряд молодіжних та дитячих забав [13, 14, 15].

Дослідження ігор дає багатющий матеріал для з'ясування історичних основ формування української нації, коріння її звичаїв, вірувань та традицій. Наприклад, відомий варіант дитячої гри у жмурки - "киці-баба" не що інше, як уривком із ритуалу, що присвячений Рожаниці і, певно, виконувався жінками, які чекали дітей. Адже смисл гри пов'язаний із ловінням дітей, а глибше - із визначенням статі майбутньої дитини, і навіть сама поза готовності "киці-баби" - простягнені вперед руки - відповідає зображенню на давніх вишивках Рожаниць. Або ж найдавніша гра "кривий танок", яким майже завжди починаються весняні ігри. Дівчатка, побравшись за руки, довгою вервечкою рухаються між трьома посадженими на землі дітьми, або просто туди, куди їх тягне провідниця. Крім руху, ніякого змісту у грі немає. Словесний супровід не пов'язаний із початковим змістом ритуалу - пробудження енергії рослин, ріст яких імітується. Крім культу весняної родючості, у весняних іграх присутні шлюбні мотиви. В багатьох словесних супроводах весняних ігор зустрічаються елементи-символи обох головних мотивів цих дійств. Це може бути головний персонаж гри - птах Коструб - магічний провісник весни, похорони якого символізують перемогу сонця над холодом; воротар чи ящур, які випускають або ж забирають молоду дівчину. Щодо ящура, то в цій грі знайшли своє відображення правдиві міфи та ритуальні звичаї про жертвоприношення, які знаходимо і в казках.

Своїм корінням українські ігри сягають у доісторичні, ще язичницькі часи. Тоді наші предки жили в тісних зв'язках із природою, а їх господарські заняття та світогляд єдналися з явищами природи. Вони щиро вірили, що є такі боги, які правлять світом і шанували їх.

В той час гра була складовою частиною великого магічного ритуалу, що мав на меті вплинути на явища природи й життя. Уславлення божеств піснями, танцями та іграми мало під собою практичну основу - задобрити оточуючу природу і, таким чином, забезпечити собі достаток та благополуччя. Не випадково в одній веснянці, що збереглася й до наших днів, співається:

Іди, іди, дощику,

Зварю тобі борщику.

З часом обрядові дійства наших предків втратили своє ритуальне значення і від них лишилися лише молодіжні та дитячі забави.

Крім того, в процесі життя й побуту багатьох мільйонів людей виникли рухливі ігри, спеціально спрямовані на фізичний розвиток дітей. За визначенням Е.Вільчковського, " ігри, в яких яскраво виявлена роль рухів, носять загально умовне найменування "рухливих ігор" [18, с.153].

Рухливі ігри є одним із важливих засобів фізичного виховання дітей. Вони сприяють формуванню та вдосконаленню життєво необхідних рухів і всебічному фізичному розвитку та зміцненню здоров'я дитини, вихованню позитивних моральних і вольових якостей.

Правильно підібрані рухливі ігри активно впливають на розвиток дитячого організму, позитивно впливають на серцево-судинну, дихальну та інші системи організму, збуджують апетит і сприяють міцному сну.

За допомогою рухливих ігор у дітей закріплюються та вдосконалюються різноманітні вміння й навички з основних рухів (ходьби, бігу, стрибків, рівноваги та ін.), вони сприяють розвитку таких важливих фізичних якостей, як швидкість, спритність, витривалість тощо; ефективно впливають на розумовий розвиток дитини, допомагають уточнити уявлення про навколишній світ, різні явища природи, поширюють кругозір. Виконуючи різноманітні ролі, імітуючи дії птахів, тварин, діти на практиці застосовують здобуті знання про життя, поведінку цих тварин.

Ігри постійно передавалися від старшого покоління до молодшого. Кожне покоління додавало щось своє, придумувало нові забави.

Важко переоцінити ту величезну роль, яку відіграють національні ігри у фізичному та моральному вихованні дітей. З давніх-давен ігри були не лише формою проведення дозвілля та розваг. Завдяки їм формуються такі якості як стриманість, наполегливість, організованість; розвивається сила, спритність, швидкість, витривалість та гнучкість. Поставлена мета досягається через різноманітні рухи: ходьбу, стрибки, біг, кидання чи перенесення предметів.

Розумно організована гра є дієвим методом трудового виховання. З одного боку, хороший фізичний розвиток створює добрі передумови для повноцінної й активної трудової діяльності. З іншого - в багатьох іграх спостерігається наслідування трудових дій дорослих ("Огірочки", "Мак" та ін.). Через багаторазове повторення ігрових дій народна мудрість прагне прищепити дітям повагу до праці, до звичаїв і традицій рідного народу.

Обов'язком батьків, за народною мораллю, не тільки було привити дитині трудові навички, а й прищепити любов до праці, нетерпимість до неробства, ледарства, байдикування. Цьому підпорядковані були різні засоби, серед яких визначна роль відводиться різним жанрам фольклору. Вже колискова пісня вводила дитину в трудову атмосферу народного життя. Взяти хоча б різні варіанти про котика, домашню тварину, найбільш улюблену дітьми. Тут котик працює, трудиться, дитину колише, замітає хатку, шиє черевички, пасе худобу. Колисанки діти використовували, граючись у ляльки:

Котику сіренький,

Котику біленький,

Котку волохатий

Не ходи по хаті,

Не буди дитяти.

Або:

А-а, коточку!

Заховався в куточку,

Піймав собі мишку

Та з'їв у затишку.

За допомогою рухливих ігор діти в ранньому віці опановують перші елементи грамотності, завчаючи вірші, скоромовки, лічилки. Окремі ігри ("Класики", "Піжмурки") розвивають й математичні здібності. Ігри-пісні вчать дитину вправно володіти словом, додержуватися етичних норм поведінки, вони пробуджують мистецький хист до художнього слова, танцю й театрального мистецтва («Два півника», «Танцювали миші по бабиній хижі», «Козуню-любуню», «Танцювала риба з раком» та ін.).

Для вибору гри потрібно чітко знати завдання, які вирішуватимуться грою, рівень розвитку дітей і місце проведення. Зміст гри повинен відповідати віковим особливостям психофізичного розвитку дітей.

У вихованні дітей стандартний підхід неможливий, потрібно використовувати різні методи й засоби. Потрібно враховувати те, що діти дуже швидко стомлюються і, отже, слід змінювати рухи, чергувати їх з відпочинком. Гра для дітей має виняткове значення: це і навчання, й праця, і серйозна форма виховання.

Висновок до розділу 2. Українська етнопедагогіка накопичила чималі знання щодо фізичного виховання дітей від народження до трьох років. Здавна вважається, що здоров'я дитини залежить від стану вагітної жінки, від оздоровчих заходів (купання, годування, загартування, позитивне емоційне оточення), яки традиційно використовуються в українській родині та від рухової активності малюка, яку забезпечують народні рухливі ігри.



РОЗДІЛ 3. ОРГАНІЗАЦІЯ ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ РАННЬОГО ВІКУ В СУЧАСНОМУ ДОШКІЛЬНОМУ ЗАКЛАДІ НА ЗАСАДАХ НАРОДНОЇ ПЕДАГОГІКИ

3.1 Рухова активність дітей 3 року життя в організованих формах фізичного виховання

Урядом України прийнято Державну національну програму «Освіта» («Україна ХХІ століття»). Одним з найголовніших принципів цієї програми є національна спрямованість освіти, що є органічним поєднанням національної історії і традицій, збереженням та збагаченням культури українського народу. Реалізація цього принципу в дошкільній освіті передбачає залучення дітей з раннього віку до витоків народної культури. Фізична культура є невід'ємною частиною загальнонародної культури, тому дитину слід знайомити з надбаннями української народної фізичної культури. Особливої гостроти це питання набуло з часів утвердження незалежності нашої країни.

Дослідження можливості впровадження надбань народної педагогіки в фізичне виховання дітей дошкільного віку проводилося протягом вересня 2012 - листопада 2013 року. Педагогічний експеримент було організовано в дошкільному навчальному закладі №11 м.Дніпропетровська. Для проведення експериментальної роботи були визначені дві групи 3 року життя: група А (28 дітей: 16 хлопчиків та 12 дівчаток) та група Б (27 дітей: 13 хлопчиків та 14 дівчаток). В обох групах виховувалися діти одного віку - від двох до трьох років, рівень стану їх здоров'я (всі діти відносяться до основної групи здоров'я), фізичної підготовленості був приблизно однаковим. Крім того у експерименті брали участь вихователі усіх груп дитячого садка та батьки досліджуваних дітей.

Констатувальний експеримент проводився в двох напрямках:

- ми намагалися з'ясувати обсяг знань вихователів та батьків про традиції фізичного виховання;

- вивчалася та аналізувалася рухова активність дітей 3 року життя на фізкультурних заняттях та в повсякденному житті, а також визначалося місце народних традицій у різних формах роботи з фізичного виховання дітей раннього віку.

З метою визначення рівня знань вихователів груп раннього віку про засоби етнопедагогіки у фізичному вихованні було проведення анкетування (зразок анкети дивись у додатку № 1). Сьогодні без відродження українських культурно-історичних, науково-педагогічних, народознавчих виховних традицій неможливе ефективне виховання дітей, як неможлива і сама національна освіта.

Результати анкетування свідчать, що, на думку 42,9% педагогів, фізичним вихованням дітей потрібно займатися з періоду вагітності жінки, 50,8% - стверджували, що виховання необхідно починати з перших днів народження дитини. Це свідчить про розуміння вихователями важливості проблеми здоров'я дитини в період раннього віку.

95,7 відсотків вихователів назвали основні засоби етнопедагогіки: народні ігри, художнє слово (потішки, примовки, загадки, забавлянки та ін.), загартовування з використанням природних сил. 4,3 опитаних назвали тільки рухливі ігри. Причому, називалися переважно ігри-забавлянки для дітей 1 року життя, не було названо жодної гри для 2-3 річних дітей. Пояснити це можна тим, що педагогічний стаж цих педагогів складає декілька місяців,що і позначилося на якості їх відповідей.

Ознайомлення з добором методичної літератури, що накопичена у методичному кабінеті ДНЗ дозволило встановити, що вона стосується переважно українських народних ігор та фольклору, а це є не достатнім для науково-методичного забезпечення процесу впровадження надбань народної педагогіки у навчально-виховний процес. Незважаючи на це, близько 50% опитуваних вихователів вважають достатнім рівень своїх знань про методичні особливості використання українських народних ігор у виховному процесі. Це свідчить про переоцінку своїх знань.

Вихователі недостатньо знають джерела, з яких можна отримати інформацію про народні традиції, обряди, іграшки та ігри. Тільки 10,7% респондентів назвали окрему літературу з етнопедагогіки та народних традицій. Це, переважно, "Українське народознавство", "Родинно-сімейна енциклопедія", "Дошкільне виховання". Всі вихователі відзначили відсутність узагальнених методичних рекомендацій щодо впровадження традицій української етнопедагогіки у навчально-виховний процес в групах раннього віку. Звідси можна зробити висновок, що педагоги цікавляться етнопедагогікою, налаштовані на застосування її надбань, проте мають досить поверхові знання щодо можливості включення народних традицій у процес фізичного виховання малюків.

Оскільки сучасна сім'я є головною ланкою у вихованні дитини, повинна забезпечити достатні умови (матеріальні та педагогічні) для її фізичного і духовного розвитку. Мала дитина ще тісно пов'язана з сім'єю, тому ми опитали з проблеми використання народних традицій й батьків (зразок анкети дивись у додатку № 2 ).

У анкеті не тільки були питання, які дозволили виявити уявлення батьків про місце етнопедагогіки у фізичному вихованні дітей раннього віку, але й уточнювалися їх знання про етнопедагогіку, як науку про народну педагогіку,яка досліджує досвід народу, з'ясовує можливості й ефективні шляхи реалізації прогресивних ідей народу в сучасній науково-педагогічній діяльності. Також уточнювалися уявлення про засоби фізичного виховання: купання, масажування, натирання дитячого тіла живильними маслами, різноманітні вправи - потішки, забави, ігри, специфічні фізичні вправи, народні прийоми загартування дитячого організму.

Результати анкетування свідчать, що, на думку 24,3% батьків, основи здоров'я дитини закладаються ще до народження, тому фізичним вихованням дітей потрібно займатися з періоду вагітності жінки, 65,5% - стверджували, що виховання необхідно починати з перших днів народження дитини. Незначна кількість батьків (10,2%) вважають, що цілеспрямована робота з залучення дітей до фізичного виховання повинна починатися з дитячого садочка. Але в цілому можна констатувати, що батьки з розумінням ставляться до проблеми здоров'я дитини.

В українській етнопедагогіці важливе місце надається дотриманню вагітними жінками багатьох пересторог і заборон. Аналіз результатів анкетування показує, що 58,5% жінок знають від 3-х до 5-ти пересторог, 15,4% - зуміли назвати більше 5-ти і 26,1% - не знають жодної. Із усіх опитуваних жінок 73,8% дотримувались пересторог і заборон частково, а 26,2% вважають їх непотрібними і не виправданими.