Зміст

• Вступ

Розділ 1. Теоретичні засади державної освітньої політики на загальнонаціональному та регіональному рівні

1.1 Сутність та структура державної освітньої політики

1.2 Сучасні тенденції розвитку освітньої політики в Україні

1.3 Державна освітня політика як складова національної стратегії соціально-економічного розвитку

1.4 Процес реалізації державної освітньої політики на регіональному рівні

Висновки до розділу 1

Розділ 2 Стан сучасної освітньої політики на регіональному рівні (Луганськ та Луганська область)

2.1 Аналіз сучасної державної освітньої політики у луганській області

2.2 Концепція розвитку освіти Луганщини

2.3 Проблемні аспекти реалізації принципів Болонського процесу в системі вищої освіти в луганському регіоні

Висновки до розділу 2

Розділ 3. Зміни в системі освітньої державної політики та перспективи розвитку нової освітньої системи

3.1 Основні проблеми сучасної освітньої політики в умовах повертання до 11-річної освіти

3.2 Зміни у сучасній освітній політиці та їх взаємозвязок з Болонською системою освіти

Висновки до розділу 3

Висновок

• Список літератури

Вступ

• Суспільство і освіта - єдина, взаємопов'язана система. Модернізація освіти - соціально детермінований, керований процес. Його зміст та спрямованість визначається через існуючі в суспільстві політичні механізми взаємодії різноманітних інтересів (класових, корпоративних, професійних тощо), характер їх прояву в освітній політиці, в діяльності її основних суб'єктів, перш за все держави.
• В пострадянських суспільствах, в тому числі і в Україні, освітня політика, з одного боку, поступово, долаючи спадщину минулого, набуває сучасної конфігурації, з іншого, стає, в результаті, досить дієвим соціальним інструментом мобілізації наявних ресурсів, досягнення поставлених цілей у реформуванні освіти, її інтеграції у європейський та світовий освітній простір.
• Виходячи з вищезазначеного, ми можемо висунути актуальність теми магістерської роботи: умови існування людства на початку ХХІ століття обумовлюють необхідність переходу до нової стратегії розвитку суспільства як на загальнодержавному, так і на регіональному рівні на основі знань, інформації, високоефективних технологій. Формування сучасної системи освіти, що відповідає цим цілям, - один із найважливіших пріоритетів для нашої країни. Сьогодні освіта як ніколи перебуває у центрі особистісного та суспільного розвитку. Науково-аналітичне забезпечення освітньої політики в Україні, на регіональному рівні, - актуальне, загальнонаціональної ваги питання. Від його вирішення залежить якість розробки регіональної освітньої політики, рівень управління складними, суперечливими освітніми процесами, швидкість інтеграції у світовий освітній простір.
• Література за тематикою є надзвичайно чисельною і різноманітною, охоплює широке коло освітніх та філософсько-політичних проблем. Загальноцивілізаційний вимір освіти як суспільного явища досліджують представники соціальної філософії, соціології освіти, педагогіки, філософії освіти тощо. Серед вітчизняних вчених слід назвати, насамперед, праці В.Андрущенка, Л.Губерського, В. Журавського, І.Зязюна, В.Кременя, С.Кримського, В.Лутая, М.Поповича, В.Ярошовця та інших. Зазначені проблеми активно досліджують російські вчені, науковці, що репрезентують різні країни світу. Це А.Адамский, А.Бердашкевич, М.Генсон, Г.Гершунский, В.Ледньов та інші.
• Здобутки українських та зарубіжних вчених, які досліджують питання управління системою освіти, було узагальнено та систематизовано в грунтовній праці В.Лугового. У ній всебічно розглянуто стан освітньої галузі України, розкрито принципи національної освітньої політики, основні напрями реформування освіти в 90-х роках. Але з моменту виходу роботи в світ сфера освітньої політики зазнала значних змін, які потребують оцінки та аналізу.
• Плідне дослідження освітньої політики неможливе поза контекстом розвитку загальної теорії і практики державного управління та державної політики. Ці проблеми розробляють А.Аверьянов, В.Бабкін, В.Бех, В.Бакуменко, В.Бебик, А.Білоус, С.Майборода, І.Надольний, Н.Нижник, С.Пирожков, В.Ребкало, Ю.Шемшученко, Г.Щокін та інші.
• Методологічні проблеми змісту політичних трансформацій на пострадянському просторі розглядаються в працях В.Андрущенка, М.Михальченка, В.Танчера, В.Пазенка, Ю.Римаренка, З.Самчука та інших вчених. Проблемам української політики присвятили свої дослідження О.Бабкіна, В.Бебик, І.Варзарь, Д.Видрін, М.Головатий, В.Кремень, І.Курас, М.Михальченко, А.Пойченко, Ф.Рудич, В.Ребкало, С.Рябов, В.Шаповал, А.Толстоухов та багато інших.
• В Україні вийшло чимало праць з аналізу державної політики. Серед них слід назвати роботи відомих зарубіжних спеціалістів П.Брауна, Е.Вайнінга, Д.Веймера, Л.Палла, Д.Стоун, Г.Саймона та інших. Їх вихід у світ значною мірою сприяє інституціональному аналізу державної політики як наукової дисципліни. Серед українських вчених, що також мають безпосереднє відношення до цієї справи, слід назвати перш за все Т.Брус, В.Романова, О.Рудіка, О.Кілієвича, Б.Кравченка, О.Кучеренка, В.Ребкала, В.Валевського, В.Тертичку та інших.
• Об'єктом дослідження є освітня політика української держави на сучасному етапі.
• Предметом дослідження є шляхи реалізації освітньої політики держави в Луганської області.
• Метою дослідження є аналіз шляхів реалізації освітньої політики держави на регіональному рівні на прикладі Луганської області.
• Реалізація поставленої мети передбачає вирішення наступних завдань:

1. Визначення ключових понять дослідження «освітня політика», «шляхи реалізації освітньої політики держави», «засоби реалізації освітньої політики держави», «суб'єкти реалізації освітньої політики держави», «шляхи реалізації освітньої політики держави на регіональному рівні», «засоби реалізації освітньої політики держави на регіональному рівні», «суб'єкти реалізації освітньої політики держави на регіональному рівні».

2. Розкриття соціально-політичного контексту формування, сутності та особливостей освітньої політики держави на сучасному етапі.

3. Аналіз напрямків, засобів та діяльності суб'єктів реалізації освітньої політики держави на регіональному рівні на прикладі Луганської області.

4. Визначення недоліків в реалізації освітньої політики держави на регіональному рівні на шляхів їх подолання.

Розділ 1. Теоретичні засади державної освітньої політики на загальнонаціональному та регіональному рівні

1.1 Сутність та структура державної освітньої політики

Освіта - унікальне суспільне явище, яке справляє значний вплив майже на всі аспекти життєдіяльності будь-якої країни, будь-якого соціуму, людської цивілізації загалом. В умовах сучасної науково-технічної та інформаційної революції освіта перетворилася на складний соціально-економічний організм, який відіграє визначальну роль у суспільному прогресі людства. Вона стала однією з найвагоміших галузей трудової і пізнавальної життєдіяльності. Усе це зумовлює активізацію наукових пошуків у царині освіти, автори яких намагаються схарактеризувати особливості сучасного стану та спрогнозувати майбутні тенденції розвитку теорії і практики в цій галузі [18, 203].

Сучасна система управління освітою в Україні визначена як державно-громадська, яка має враховувати регіональні особливості та тенденції до зростання автономії навчальних закладів, конкурентоспроможності освітніх послуг. Така модернізація управління передбачає перерозподіл функцій і повноважень між центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та навчальними закладами.

Дослідження українських учених (В.Кремень, М.Михальченко, В.Огнев'юк, В.Лутай, С.Клепко, В.Андрущенко, А.Євдотюк) зафіксували універсальні зовнішні й внутрішні системоутворюючі чинники (атрактори), які суттєво впливають на становлення освітніх систем. Зокрема, до зовнішніх чинників відносяться - наявність спільної, об'єднуючої території, певного суспільно-економічного устрою, достатнього рівня розвитку культури, української мови як прийнятого та зрозумілого для всіх засобу комунікації і соціальної адаптації. Внутрішніми чинниками розвитку освітніх систем виступають кризові нестабільні стани, які спричиняють їх перехід на новий виток розвитку, або призводять до занепаду[65, 83].

Сучасний етап розвитку національної системи освіти характеризується її реформуванням, пошуком шляхів приведення змісту у від- повідність до особистісних запитів учнів та світових стандартів, до вимог, які висуваються до рівня середньої загальної та вищої освіти. Нові реалії висувають нові вимоги до якості освіти, зокрема, універсальності підготовки випускників загальноосвітніх та вищих навчальних закладів, їхньої адаптації до соціальних умов, особистісної орієнтованості навчального процесу, його інформатизації, визначальній важливості освіти у забезпеченні сталого людського розвитку.

Кризові явища в освіті, які спостерігаємо нині, не є породженням сьогодення, вони сягають своїм корінням у радянські часи. Проте їх активізація тісно пов'язана саме із зміною статусу держави, характеру суспільних відносин, реформуванням політичної та економічної системи.

Термін “державна політика у сфері освіти” або “державна освітня політика” почав використовуватися у науковій літературі 60-70 років ХХ століття, коли у СРСР, США, державах Європи і Японії роль освіти почала розглядатися як найважливіший фактор економічного розвитку і соціального прогресу, як сфери що потребує особливої уваги на загальнодержавному рівні. Ці роки характеризуються “інформаційним вибухом”, тобто бурхливим розвитком природничих і фізико-математичних наук.

Наприклад, значні успіхи СРСР в області космічних досліджень в 60-х роках стали чи не головною причиною зміни освітньої парадигми у всіх розвинених країнах світу. Принциповою особливістю освітньої політики в цей період стає пріоритетність фінансування системи освіти і визнання її сферою національних інтересів. Державні витрати на освіту у всьому світі зростають більш ніж в 12 разів. У ВВП всіх передових країн світу частка вказаних витрат підвищується до початку 80-х років до 5,7% в порівнянні з 3,6% в 1960 році.

У цей же період в освітній політиці різних країн виявляється така особливість як планування розвитку освіти. Якщо в 1960 році тільки|лише| декілька розвинених країн здійснювали його, то в 1970 році 57 держав прийняли план розвитку освіти.

Зі впливом цих об`єктивних обставин пов`язане виникнення у 60-70 роки минулого століття освітньої політики сучасних держав.

У науковій та науково-популярній літературі зустрічається декілька визначеннь поняття “державна освітня політика”. Наведено декілька з них: “освітня політика - найважливіша складова політики держави, інструмент забезпечення фундаментальних прав і свобод особи, підвищення темпів соціально-економічного і науково-технічного розвитку, гуманізації суспільства, зростання культури. Освітня політика встановлює на основі суспільної згоди корінні цілі і завдання розвитку освіти, гарантує їх проведення в життя шляхом узгоджених дій держави і суспільства.

Щонайперше завданняосвітньої політики на сучасному етапі - досягнення сучасної якості освіти, його відповідності актуальним і перспективним потребам особи, суспільства і держави”; “державна політика у сфері освіти -- політика, в основі якої лежить принцип пріоритетності питань освіти, недопущення створення і діяльності політичних організацій і релігійних рухів в державних і муніципальних освітніх установах, органах управління. Організаційною основою державної політики є програми розвитку освіти, що приймаються найвищим органом законодавчої влади”; “освітня політика - складова частина політики держави, сукупність теоретичних ідей, цілей і завдань|задача|, практичних заходів розвитку освіти. Освітня політика - це система економічних, організаційних|, соціальних і інших заходів прямим і зворотними зв'язками між складовими її елементами”; “освітня політика - це, передусім, політика, що забезпечує розвиток і функціонування системи освіти. Вона спрямована на забезпечення суспільства знаннями, необхідними для суспільного розвитку”; “освітня політика - це сфера діяльності, зв'язана відносинами між соціальними групами по передачі новим поколінням накопиченого соціального досвіду, і трансляція культури. Предметом освітньої політики є відносини або система відносин, що виникають в процесі діяльності”; “освітня політика - це діяльність держави щодо забезпечення функціонування та розвитку системи освіти. Розробка освітньої політики будується на всебічному аналізі, метою якого є виявлення і порівняння можливих варіантів політики. Прийнята освітня політика встановлює пріорітетні напрями для фінансування, управління, планування і контролю ситеми освіти”

Виходячи з наведеного можна констатувати, що саме поняття “державна освітня політика” передбачає, що суб`єктом її виступають державні органи регулювання освітнього процесу (органи законодавчої, виконавчої та судової влади, інститути громадянського суспільства). У той же час у сучасних політичних умовах суб`єктами державної освітньої політики виступають як регіональні структури управління освітою, так і міжнародні органи та установи, які здійснюють освітню політику на світовому рівні (наприклад, ЮНЕСКО, Міжнародний валютний фонд, ЄС, Міжнародний фонд відродження та інші). Склад та компетенції органів та институцій освітньої політики є спеціфічними для кожної держави.

Об`єктами освітньої політики виступають власне самі національні системи освіти, що офіційно закріплені в кожній державі, міжнародні зв`язки національних систем освіти, структурні елементи. Виходячи з нерівності економічного розвитку держав сучасного світу, їх освітня політика спрямована на розвиток різних елементів системи освіти.

У розвинених державах освітня політика виступає важливою частиною соціальної стратегії держави. Освіта і спрямовуюча її розвиток освітня політика виходять на перший план у програмах державних реформ.

В нашій країні розвиток державного управління відбувається паралельно з розвитком громадянського суспільства. Це процес, як бачимо, складний та довготривалий. Укріплення держави та її владних структур на порядок денний поставило питання створення ефективної системи управління в різних галузях і на різних рівнях. Провідними принципами реформування системи управління Конституція України визначає принципи демократизації, самоврядування, узгодження регіональних інтересів з державно-громадськими[78]. Управління освітою в умовах соціально-економічних перетворень у країні виходить за межі галузевого, суто освітянського питання й набуває загальнодержавного значення. Тому таким важливим на сьогодні є розвиток теорії управління - управління персоналом, управління стратегічними змінами, управління на державно-громадських засадах[77].

Як показало вивчення літературних джерел з питань державного управління освітою, у більшості з них висвітлено різні аспекти управління освітою. Методологічне значення для розуміння й усвідомлення проблем державного управління в нових соціально-економічних умовах мають положення, викладені у працях В. Андрущенка, С. Гончаренка, І. Зязюна, В. Кременя, С. Крисюка, В. Лугового, Т. Лукіної та інших.

Проблеми вдосконалення системи управління загальноосвітньою школою розкриті в наукових працях В. Маслова, Л. Даниленко, Н. Островерхової, Ю. Конаржевського.

До окремих теоретичних і практичних аспектів діяльності регіональних органів управління звертаються Д. Дейкун, Г. Єльнікова, О. Зайченко, Л. Калініна, М. Кондаков, Г. Сурміло, П. Худомінський та інші.

Аналіз наукових досліджень свідчить про наявність значної кількості праць вітчизняних зарубіжних авторів, що стосуються державної освітньої політики й управління освітою. Але ще не знайшли достатньої розробки питання управління на державно-громадських засадах.

Відповідно до Закону «Про освіту» в Україні створено таку систему органів державного управління і систему органів громадського самоврядування, що схематично зображені на рисунку 1.1.

Органами державного управління освіти в Україні є Міністерство освіти і науки України; міністерства і відомства України, які мають навчально-виховні заклади; Вища атестаційна комісія (ВАК) України; відділи (управління) освіти місцевих державних адміністрацій.

Центральні органи державного управління освіти беруть участь у виробленні та втіленні в життя державної політики в галузі освіти, професійної підготовки кадрів, у визначенні перспектив та напрямів розвитку освіти, вимог до її змісту, рівня й обсягу, нормативів матеріально-технічного, фінансового забезпечення навчально-виховних закладів; здійснюють координаційні, науково-методичні, контрольні функції та державне інспектування; забезпечують зв'язки з Іншими державами; організовують впровадження у практику досягнень науки і передового досвіду; проводять атестацію та акредитацію навчально-виховних закладів.

Рисунок 1.1 Система державного управління національною освітою України

Місцеві органи влади фінансують навчальні заклади, визначають їх мережу, беруть під соціальний захист працівників цих закладів і дітей, ведуть облік дітей шкільного віку і здійснюють контроль щодо їх навчання до 15 років, встановлюють опіку над дітьми, які не мають батьків.

До органів громадського самоврядування в системі освіти належать загальні збори (конференція) колективу; рада навчально-виховного закладу; районна, міська, обласна конференції працівників освіти; районна, міська ради з питань народної освіти; всеукраїнський збір працівників освіти.

Змістом діяльності самоврядування є самостійне планування роботи, вирішення питань навчально-виховної, наукової, методичної, фінансово-господарської, виробничо-комерційної діяльності; участь у формуванні планів прийому учнів, студентів, слухачів з урахуванням державного замовлення та замовлень місцевого значення; визначення змісту шкільного комплексу освіти, форм і методів навчання; прийняття на роботу педагогічних та інших працівників; здійснення громадського контролю за організацією харчування в навчально-виховних закладах.

Важлива функція органів освіти -- інспектування діяльності закладів освіти. Під інспектуванням розуміють систему державного контролю за станом виконання закладами й установами освіти постанов, директив і вказівок уряду в галузі освіти, навчальних планів та програм, інструкцій, наказів і розпоряджень керівних органів з одночасною практичною допомогою тим, кого контролюють, вжиттям заходів щодо запобігання й усунення недоліків[54, 29-32].

На сучасному етапі в Україні сформовано організаційно-функціональну структуру державного управління вищою освітою, тобто сукупність органів виконавчої влади, об'єднаних предметами їх відання та компетенцій. Зазначимо, що державне управління освіти в загальнонаціональному масштабі здійснюють державні органи управління освітою, які ієрархічно побудовані та включають вищий, центральний і регіональний рівні, кожний з яких має власні повноваження для реалізації державної освітньої політики. Розглянемо більш детально управління вищою освітою на рівні регіону, що зображені на рисунку 1.2.

Рисунок 1.2 Схема державно-громадського управління вищою освітою на рівні регіону

На вищому рівні (Президент та Верховна Рада України) визначаються цілі, завдання, механізми реалізації державної освітньої політики, розробляються законопроекти, нормативно-правова база функціонування і розвитку освіти. До центрального рівня управління, який очолює Кабінет Міністрів України, належать Міністерство освіти і науки України, галузеві міністерства і відомства, яким підпорядковані відповідні навчальні заклади, а також державні комітети, агентства, комісії. Зазначені державні органи реалізують державну освітню політику, здійснюючи контроль за її втіленням та дотриманням законодавчих актів у галузі освіти, розробляють програму її розвитку та стандарти, визначають нормативи матеріально-технічного і фінансового забезпечення навчальних закладів, здійснюють аналітично-прогностичну діяльність у галузі, визначають тенденції і стратегічні напрями її розвитку, здійснюють організацію і контроль за навчально-виховною, навчально-методичною та науковою діяльністю навчальних закладів.

Таким чином, управління освітою на рівні регіону - це діяльність регіональних органів державного управління освітою та органів місцевого самоврядування, спрямована на загальнонаціональне формування регіонального компонента освіти з урахуванням принципів структурної ієрархії, фінансово-економічного забезпечення та оптимального поєднання централізації, децентралізації й регіоналізації управління [41, 306].

Регіональний рівень управління середньою та вищою освітою, за вітчизняним законодавством, представлений органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування, які мають у своєму підпорядкуванні навчальні заклади І-IV рівня акредитації. У межах своєї компетенції ці органи:

? забезпечують виконання державних програм у галузі вищої освіти;

? вивчають потребу у фахівцях на місцях і вносять спеціально уповноваженим центральним органам виконавчої влади у галузі праці та соціальної політики, економіки, освіти і науки та іншим центральним органам виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні навчальні заклади, пропозиції щодо обсягів державного замовлення на підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації фахівців;

? подають до спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі освіти і науки пропозиції щодо формування мережі навчальних закладів;

? затверджують за погодженням із спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі освіти і науки статути підпорядкованих їм навчальних закладів;

? сприяють працевлаштуванню випускників підпорядкованих їм вищих та середніх навчальних закладів, їх соціальному захисту;

? залучають у порядку, передбаченому законом, підприємства, установи, організації (за їх згодою) до вирішення проблем розвитку освіти в регіоні.

1.2 Сучасні тенденції розвитку освітньої політики в Україні

Сьогодні беззаперечними ознаками розвитку людства є глобалізаційні та інтеграційні тенденції, які охопили всі без винятку сфери життя. У зв'язку з цим закономірною характеристикою ХХІ ст. є пошук універсальної моделі розвитку суспільства, що гармонійно поєднуватиме знання та високоефективні технології, традиції та новації, національні особливості та глобальні тенденції.

Для того щоб стати повноцінним учасником глобальної політики, економіки і культури, необхідно підтримувати та розвивати людський потенціал як визначний та ефективний фактор розвитку будь-якої країни. Історія засвідчує, що освіта виступає в цьому процесі не лише чинником суспільного прогресу, а й розглядається як один із найпотужніших важелів розвитку людства.

Сучасний науковий світ визначає освіту як універсальну категорію, яка виступає об'єктом різних галузей знань. З одного боку, освіту розглядають як джерело знань, з другого - як «двигун» розвитку.

Для дослідження питань освіти використовуються різноманітні підходи. Зокрема, такими дослідниками, як Т.Шамова, П.Третьяков, Н.Капустін освіта розглядається як система. Цей підхід покладено в основу концепції безперервної освіти як процесу формування та розвитку людської особистості.

Освіта виступає як базис науки. В.Кремень підкреслює важливість принципу єдності навчання і наукових досліджень для розвитку наукового потенціалу . Актуального значення набуває роль освіти в умовах сталого людського розвитку. У дослідженнях В.Огнев'юка, В.Білоброва, О.Салтовського освіта виступає в ролі основного джерела трансформації змісту світогляду в умовах глобалізованого світу.

Сьогодні освіта розглядається і як стратегічний пріоритет будь-якої державної політики, проблема формування якої потребує особливої уваги. Досвід ХХ ст. показує неможливість подолання кризи цивілізації лише шляхом змін у соціально-економічних відносинах та політичних системах. Для дійсно прогресивної трансформації суспільних відносин потрібні корінні зміни у свідомості та поведінці самої людини [4, c. 40]. Розвиток сучасного суспільства у напрямі демократії, вільної ринкової економіки не може залишати осторонь освіту. Тому метою цієї статті є розгляд питань формування освітньої політики, оскільки освіта безпосередньо впливає на формування особистості та сприяє впровадженню перетворень у суспільстві [37, 6-7].

Важливість питань освіти постійно підкреслюється міжнародною спільнотою. ООН, ЮНЕСКО наголошують на визначальній ролі освіти в розвитку держави, суспільства та, найважливіше, кожної людини. Звичайно, увага з боку міжнародних організацій до проблем становлення та розвитку освітніх систем має вагоме значення. Щороку ЮНЕСКО констатує зменшення неписемного населення на планеті, збільшення кількості охоплених навчанням, підвищення рівня якості освіти як визначальних факторів розвитку суспільства, а також чинників, що дають можливість людині брати участь в житті суспільства. Відомий лауреат Нобелевської премії миру Нельсон Мандела наголошував, що «освіта є наймогутнішою зброєю, яку ми можемо використати для зміни світу» . На конференції ЮНЕСКО в Женеві 25 листопада 2008 р., у ході якої розглядалася доповідь «Подолання нерівності: важлива роль управління» про стан реалізації Дакарських зобов'язань 2000 р. щодо освіти для всіх, керівництво ЮНЕСКО засудило байдужість політиків та слабку внутрішню політику держав стосовно виконання завдань у сфері освіти. ЮНЕСКО наголошує, що уряди можуть зробити багато для того, щоб збалансувати можливості в освіті, працюючи одночасно з громадянським суспільством та місцевими рухами з метою проведення змін [40, 10-23].

Незважаючи на підвищення статусу міжнародного законодавства, постійне удосконалення національної законодавчої бази відповідно до норм міжнародного права, міжнародне нормативно-правове забезпечення, у тому числі в галузі освіти, має лише рекомендаційний характер і не може повною мірою забезпечити функціонування та розвиток систем освіти кожної країни. Саме тому, питання освіти в державі має стати предметом вироблення належної освітньої політики.

Останнім часом постійно підкреслюється важливість проблем управління, оскільки очевидно, що стихійні та неконтрольовані соціальні процеси несуть значну загрозу стабільності суспільства. Особливу увагу управлінню освітою сьогодні приділяє ЮНЕСКО. Управління розглядається міжнародною організацією як процес, політика та інституційні засоби, що об'єднують багатьох учасників у сфері освіти. При цьому підкреслюється, що управління освітою є не просто системою адміністрування та менеджменту у сфері освіти в будь-якій країні, а пов'язано з формальними і неформальними процесами, у рамках яких визначається політика та виділяються пріоритети. У загальному контексті освітня політика визначається її суб'єктом, тому може бути: державною, громадською, регіональною, європейською тощо.

Державна політика щодо освіти посідає особливе місце та є окремим предметом дослідження на сучасному етапі. Термін «державна політика у сфері освіти», або «державна освітня політика», використовується з 60-х рр. ХХ ст., коли роль освіти на державному рівні почали розглядати як важливий фактор економічного розвитку і соціального прогресу, як сферу, що потребує особливої уваги на загальнодержавному рівні [25, 20].

Сьогодні питання формування та реалізації державної освітньої політики досліджують В.Луговий, В.Кремень, Н.Протасова, Л.Паращенко, Л.Ващенко, В.Клепко, Д.Дзвінчук та ін. Серед зарубіжних дослідників питання освітньої політики вивчає М.Генсон, зокрема, через моделі державного управління освітою; Б.Вульфсон, який досліджує реформування освіти, у тому числі освітню політику на тлі глобальних тенденцій. Особливість формування державної політики у сфері освіти пов'язана з тим, що функціонування освітньої системи включає низку компонентів, тому, як відзначив Л.Вульфсон, поняття «освітня система» передбачає не лише діяльність держави в цій сфері, а й значний вплив, що справляють політичні партії, громадські організації, науково-дослідні центри та педагогічна спільнота.

В.Клепко відзначає особливість освітньої політики на пострадянському просторі як системи економічних, організаційних, соціальних та інших заходів з прямими і зворотними зв'язками між складовими її елементами та складової частини політики держави, сукупність теоретичних ідей, цілей і завдань, практичних заходів розвитку освіти. Н.Сидорчук підкреслює, що освітня політика держави акумулює стратегічні лінії розвитку національної системи освіти в контексті світових тенденцій. У дослідженні І.Іванюк питання освітньої політики розглядається як складова галузі суспільної політики. Освітня політика визначається як низка дій, спрямованих на досягнення цілей системи освіти. Російські науковці також дають різні за формою, але схожі за змістом визначення освітньої політики як специфічної діяльності держави та інших суб'єктів, спрямованої на формування перед системою освіти цілей та завдань, а також їх досягнення з використанням відповідних механізмів, дій та ресурсів. Міжнародний центр перспективних досліджень акцентує увагу на тому, що освітня політика повинна передбачати не засіб вдосконалення адміністрування, а основу стратегії суспільної та державної розбудови і потребує різноманітного за устроєм освітнього простору.

Сьогодні існує багато думок щодо ролі державної освітньої політики, однак усі вітчизняні дослідники схиляються до того, що саме виважена державна освітня політика та реальне втілення принципу пріоритетного розвитку освітньої галузі спроможні вивести освітню систему України з кризи. Дослідження проблеми управління освітньою галуззю на різних етапах історичного розвитку нашої держави здійснювали С.Майборода, В.Берека, Н.Сидорчук. Дослідники підкреслюють визначальну роль держави щодо регулювання освітнього процесу відповідно до вимог часу та з метою коригування соціально-економічної ситуації, наводячи низку прикладів щодо формування різноманітних ланок освітньої системи для розв'язання економічних проблем. Сучасна сфера освіти перебуває під впливом соціальних та економічних чинників, тому освітня політика не повинна відокремлюватися від національного, економічного і соціального розвитку держави. Освіта має плануватися і впроваджуватися в рамках цих змін [19, 14-18].

Серед факторів, що зумовлюють та визначають вектор розвитку управління освітньою галуззю, є: - зовнішні: науково-технічний прогрес, зміни соціально-економічного стану країни, характер та особливості управління суспільством, розвиток науки та теорії управління, соціально-політичні фактори, світовий контекст розвитку освіти; - внутрішні: зміна освітньої парадигми, розвиток школи. Освіта в усьому світі нині є одним із ключових завдань стратегічного планування. ЮНЕСКО сьогодні закликає політичних лідерів зробити освіту сутністю стратегії національного розвитку [19, 14-18].

Аналізуючи політику держав у сфері освіти, ЮНЕСКО констатує відсутність загального рецепту ефективного управління і тому кожній країні доводиться розробляти власну національну та місцеві стратегії. Характеризуючи гуманітарну політику України та розуміючи виключну роль освіти, С.Здіорук підкреслює, що освіта є одним із чільних чинників, які реально визначають майбутнє нації. Тому в Україні акцент на пріоритетність освітніх питань в державній політиці постійно визначається всіма гілками влади. Доказом розуміння важливості ролі освіти є розробка та прийняття Національної доктрини розвитку освіти як головного документа, що визначає стратегічні напрями розвитку освіти.

Стратегія розвитку змісту освіти полягає в тому, що вона виступає одночасно інструментом та засобом реалізації загальнонаціональних інтересів і пріоритетів держави. Мета державної політики України щодо розвитку освіти, визначеної урядом, полягає у створенні умов для розвитку особистості й творчої самореалізації кожного громадянина України, вихованні покоління людей, здатних ефективно працювати і навчатися протягом життя, оберігати і примножувати цінності національної культури та громадянського суспільства, розвивати і зміцнювати суверенну, незалежну, демократичну, соціальну та правову державу як невід'ємну складову європейської та світової спільноти [24, 12].

Визначення мети державної політики у сфері освіти є головним орієнтиром формування освітньої політики, що базується на таких важливих принципах, як: - поєднання інтересів особистості, суспільства та держави у сфері освіти; - збереження та розвиток фундаментальних здобутків у сфері освіти; - забезпечення цілісності освіти різних рівнів, перетворення освіти в процес безперервного розвитку особистості протягом всього життя з урахуванням попередньої освіти людини та її професійного зростання; - підвищення на всіх рівнях освітньої системи ролі держави та суспільства в управлінні системою освіти та в оцінці результатів діяльності освітніх закладів; - збереження в системі освіти провідної ролі державних закладів поряд з підтримкою недержавних навчальних закладів; - підтримка громадських ініціатив та суспільних інститутів у сфері освіти [43, 7].

Сформований на сьогодні державний курс освітньої політики вимагає вирішення низки питань. По-перше, у рамках формування та реалізації освітньої політики найбільшої уваги заслуговує питання кодифікації законодавства в галузі освіти. Кодифікація як спосіб упорядкування законодавства передбачає переробку та об'єднання нормативного матеріалу, а також спрямована на подолання суперечностей та неузгодженостей, усунення множинності нормативних актів, прогалин і колізій у регулюванні певної сфери суспільних відносин. Тому, незважаючи на ґрунтовну нормативно-правову базу, наявність основних законів, що регулюють освітню сферу, реалії сьогодення вимагають постійного оновлення законодавства. Зазначене питання не перший рік ініціюється профільним комітетом Верховної Ради України. По-друге, освітня політика на даному етапі формується з урахування зобов'язань, взятих Україною перед міжнародною спільнотою, у тому числі Європейським Союзом, а також світових тенденцій розвитку освітньої галузі. Однак упровадження заходів щодо вдосконалення системи освіти України здійснюється за відсутності чітко сформованих та розроблених механізмів. Також при формуванні освітньої політики необхідно враховувати, що її невід'ємним елементом є знання.

Тенденції розвитку інформаційного суспільства, свідками якого ми є, закріплюють за освітою особливий статус, а форми та методи її управління потребують виваженої політики. Дослідження освіти в контексті інформаційного суспільства вимагає формування політики щодо освіти як такої, що виходить за межі компетентності державних органів і потребує уваги громадськості та підвищення відповідальності з боку кожного громадянина. Крім того, сьогодні освітня політика України спрямована на світовий ринок і формується з урахуванням інтеграційних процесів, зокрема виступає одним із напрямів руху України до Європи, одночасно наближуючи освітню систему України до європейських освітніх систем. Тому формування національної освітньої політики вимагає й зосередження уваги на глобальних проблемах у цій галузі.

Так, Європейська комісія з питань освіти констатує три тенденції у сфері освіти, які спостерігаються в країнах Європейського Союзу, але потребують загальної уваги:

1. Демографічні зміни, які відображаються у зменшенні кількості учнів ланки обов'язкової загальної системи освіти та вихід на пенсію, у зв'язку із досягненням відповідного віку, значної кількості викладачів. Проблема зменшення кількості учнів характеризує також освітню сферу України. За даними Державного комітету статистики України у 1990-1991 навчальному році в Україні навчалося 7132 тис. учнів, водночас, як у 2008-2009 навчальному році їх кількість становила лише 4617 тис. [77] З метою коригування співвідношення навчальних закладів, демографічних змін та забезпечення права на освіту, гарантованого Конституцією України, актуального значення набуває питання створення освітніх округів як форми об'єднання навчальних закладів різних освітніх ланок для забезпечення доступу до комплексу освітніх послуг та створення умов для гармонійного розвитку особистості. Крім того, зменшення кількості учнів, яке констатує Державний комітет статистики України, пов'язане, насамперед, зі скороченням кількості дітей у віці до 14 років. Тільки за період з 2001 р. по 2009 р. кількість дітей скоротилася на 18,5%. Тому демографічні зміни, що безпосередньо стосуються освітньої сфери, вимагають й оптимізації шкільної мережі. Незважаючи на зменшення кількості учнів, кількість навчальних закладів у період 1990-2009 рр. зменшилася несуттєво [77].

2. Подовження тривалості загальної середньої освіти (як приклад наводяться Італія та Нідерланди, де встановлено вікові обмеження, а саме: до 18 років дитина повинна залишатися в школі до моменту отримання сертифікату про базову освіту) та збільшення кількості студентів вищих навчальних закладів, зростання яких не припиняється починаючи з 1998 р. (комісія фіксує зростання студентства на 25% за вісім років). В Україні зазначена тенденція проявляється в переході до 12-річної загальної середньої освіти. Враховуючи подовження тривалості навчання та необхідність усвідомленого вибору учнем його майбутньої професії, відповідності потребам ринку праці, сьогодні особливої уваги потребує питання професійної складової шкільної освіти [77].

3. Загальна тенденція до автономізації шкіл, яка відбувається одночасно з процесом систематичної оцінки системи, навчального закладу та педагогічного складу. Сучасна система освіти в Україні характеризується впровадженням державно-громадської моделі управління з метою посилення впливу громадськості на формування освітньої політики та підвищення рівня відповідальності як з боку органів державної влади, так і громадськості. Одночасно із впровадженням громадсько-державної моделі управління, в Україні активно розробляється питання створення системи моніторингу якості освіти, що може стати дієвою формою визначення рівня освітньої системи та досягнення вимог чинного законодавства в освітній галузі [77].

Таким чином, аналізуючи процеси в освітній сфері, зазначимо, що Україна не стоїть осторонь загальносвітових тенденцій, а, навпаки, формує свою освітню політику на тлі світових змін та впровадження нових стандартів, зокрема європейських.

Безумовно, формування системи управління в державі, як і у сфері освіти, зумовлене змінами соціально-економічного стану, характером суспільства та його особливостями. Зокрема, стан системи освіти залежить від виваженої освітньої політики, компетентності державницьких рішень та правильно розставлених акцентів у визначенні стратегічних пріоритетів. На даному етапі розвитку, коли ми є свідками глобального переходу від індустріального до інформаційного суспільства, освітня політика має полягати в переході до суспільства освіченого, що динамічно розвивається та характеризується високим рівнем духовної, правової, професійної культури, належним використанням досягнень цивілізації для економічного зростання, підвищення рівня добробуту громадян та країни в цілому.

Аналіз розвитку освітньої політики дає можливість визначити кілька її важливих закономірностей. По-перше, структура системи освіти має стійку тенденцію до ускладнення, що обумовлюється поступовим розвитком соціальної структури суспільства, зростанням його економічних, соціальних, духовних потреб і, як наслідок, урізноманітненням взаємодії багатьох процесів і явищ. Звичайно, це не відбувається по прямій, висхідній лінії, але домінуючим підсумком є зростання значущості освіти в розвитку суспільства. Цей процес охоплює всі етапи формування й розвитку системи освіти: від зародження простих форм навчання і виховання в первісному суспільстві до перетворення її на визначальний чинник сучасного інформаційного суспільства.

По-друге, для освітньої політки завжди була характерною множинність суб'єктів її здійснення. Без сумніву, співвідношення ролі тих чи інших суб'єктів у формуванні та реалізації освітньої політики не було сталим, постійно змінювалось. Але з моменту свого утворення держава перетворюється на провідного суб'єкта освітньої політики. Властивими їй методами (правовими, адміністративними, економічними) вона активно включається в процес освіти нових людських генерацій. Державна освітня функція, зазначає В. І. Луговий, простежується протягом усього періоду існування держави, більше того, вплив держави на освітні процеси постійно посилюється. Це обумовлюється серйозним ускладненням життя суспільства й підвищенням унаслідок цього питомої ваги державної влади в механізмах суспільної регуляції. Саме держава в ході реалізації освітньої функції пов'язує між собою інтереси різних груп і спонукає їх до прояву активності з метою досягнення єдиних визначених цілей [4, 88-92].

По-третє, будь-яка держава, підкреслює О. Ю. Оболенський, функціонує в певному соціальному оточенні, залежить від економіки та культури суспільства, його структури, психології та матеріальних і духовних цінностей громадян, їх менталітету, історичної пам'яті поколінь тощо. У зв'язку з цим процеси формування і здійснення освітньої політики на кожному етапі розвитку суспільства мають певні особливості, які детермінуються співвідношенням соціально-економічних умов та суспільно-політичних відносин, яке, власне, і впливає на визначення змісту, пріоритетних цілей освітньої політики, вибір методів і засобів їх досягнення. Сукупність цілей та завдань держави, що практично реалізуються нею в освітній сфері, відображають сутність держави та її соціальне призначення [6, 26-31].

Сьогодні Україна визначила власну політику і стратегію, що невід'ємно пов'язані зі світовими тенденціями та визначають освіту як найбільш пріоритетну сферу життєдіяльності. Перспективи подальших розвідок. Враховуючи посилену увагу з боку органів державної влади щодо пошуку оптимальної моделі державної освітньої політики, механізмів її втілення, подальші дослідження із зазначеної тематики ґрунтуватимуться на вивченні зарубіжного досвіду, зокрема Франції, як країни, що перебуває на етапі реформування управлінської структури освітньою галуззю та приведення освітньої системи відповідно до загальноєвропейських стандартів.

1.3 Державна освітня політика як складова національної стратегії соціально-економічного розвитку

Як зазначалося вище, державна освітня політика базується на рівні Президента та Верховної Ради України, які визначають цілі, завдання, механізми реалізації державної освітньої політики, розробляють законопроекти, нормативно-правову базу функціонування і розвитку освіти. На сьогоднішній день процес європейської інтеграції не може обмежуватися лише політичними та економічними факторами - він має охоплювати усі сфери суспільного життя: економічну, політичну, правову, наукову, культурну, освітню.

Серед інших чинників інтеграція в освітній сфері виступає одним з найважливіших - довгостроковим чинником всього процесу. Адже саме освіта значною мірою закладає погляди, цінності, способи сприйняття й інтерпретації світу тощо. Тому близькість чи принаймні співмірність освіти має стати ефективним стимулятором процесу європейської інтеграції на тривалу перспективу. Завдяки тому, що в на європейському просторі сьогодні Болонська система освіти є провідною, Україна теж приєднується до цього процесу. Усвідомлення цього фактору керівництвом європейських країн втілилося в започаткуванні Болонського процесу тобто підписанням 1999 року у Болоньї 33 країнами Європи угоди про інтеграцію вищої освіти різних країн світу, що стало концентрованим вираженням загальноєвропейських інтеграційних тенденцій в освітній сфері [69, 42].

Крім Європейської комісії та представників 40 країн, які вже офіційно приєдналися до Болонської декларації, «рушійними силами» в Болонському процесі виступають також Follow Up Institutions (організації сприяння з консультативними функціями): Tне Counsil of Europe (Рада Європи), EURASHE (European Association of Institutions in Higher Education - Європейська асоціація інституцій вищої професійної освіти), ЕUА (European University Association - Асоціація європейських університетів), ЕSIВ (Association of National Unions of Students in Europe - Асоціація національних союзів студентів Європи), UNESСО-СЕ- РЕS (The UNESCO European Centre for Higher Education - Європейський центр вищої освіти ЮНЕСКО) [66, 14].

До «рушійних сил» Болонського процесу, безумовно, треба віднести також провідні університети Європи1. З 2002 р. розпочався процес формування Європейського дослідницького простору. 19 вересня 2003 р. відбулася Берлінська конференція міністрів вищої освіти і науки країн Європи, яка проголосила конвергенцію двох євроінтеграційних процесів: створення Європейської зони вищої освіти та Європейського дослідницького простору.

Трансформація змісту загальної середньої освіти є одним з найважливіших складників процесу модернізації. Вона передбачає передусім запровадження державних стандартів початкової, базової та повної середньої освіти, оновлення навчально-методичного забезпечення. Сучасне суспільство потребує від шкільної освіти підготування молоді, здатної відповідати на виклики часу, компетентної та мобільної на сучасному ринку праці, яка має громадянську позицію та ефективно здійснює діяльність, саморозвивається та здатна навчатись протягом життя. Сучасна шкільна освіта покликана не тільки надавати знання та формувати навички для життя в суспільстві, а й сприяти набуттю життєвих ціннісних орієнтацій, розвитку вмінь прийняття рішень, застосування інформаційних і комунікаційних технологій, мобільності й адаптивності. Це обумовлює необхідність побудови змісту освіти на компетентісних засадах [39].

Потреби змін у системі освіти зумовлюються низкою факторів міжнародного характеру. Процеси глобалізації визначають формування єдиного ринку праці. Це, своєю чергою, вимагає активізації процесу універсалізації освіти, основними напрямами реалізації якої є:

1) максимальне наближення змісту навчання;

2) створення єдиної системи виміру засвоєних знань;

3)досягнення співмірності етапів навчання (бакалавр, магістр, доктор);

4) спрощення процедури визнання дипломів та наукових ступенів

Україна поетапно робить послідовні кроки у реформуванні системи вищої освіти у руслі цих вимог відповідно до зазначених вище основних напрямів Болонського процесу.

За період з 1993 по 2003 роки вищі навчальні заклади України разом з провідними університетами Європи у рамках програми Європейського Союзу TEMPUS* реалізували 126 проектів із загальним бюджетом понад 27 мільйонів євро. Зараз вищі навчальні заклади нашої держави за рішенням колегії Міністерства освіти і науки України здійснюють ще 14 подібних проектів.

Процеси європейської інтеграції охоплюють дедалі більше сфер життєдіяльності, включно вищу освіту. Україна чітко визначила орієнтир на входження в освітній і науковий простір Європи, здійснює модернізацію освітньої діяльності в контексті європейських вимог, дедалі наполегливіше працює над практичним приєднанням до Болонського процесу [77].

До початку ХХІ століття у світовій політиці відбулись радикальні зміни. Здійснюється будівництво єдиної Європи, що на думку її жителів, сприятиме культурному та академічному співробітництву. Важлива роль тут належить освіті. Адже в сучасному демократичному суспільстві зростає розуміння того, що міцність його політичних і соціально-економічних основ у певній мірі залежить від освіти громадян. Не випадково у всьому світі швидко збільшується число студентів. Останнім часом у більшості високорозвинутих країн освіта віднесена до найбільш пріоритетних сфер діяльності. Адже вона забезпечує зростання продуктивності праці, підвищення ефективності виробництва [40, 10-23].

Нині Україна вступила у відповідальний етап побудови нової держави, де забезпечення права на освіту, на працю, на вільний вибір професії, на здоров'я, соціальне забезпечення, як і на життя, стає основним правом кожної людини, гарантованим державою. „Назустріч людям" названа урядова програма. У більшості розвинених країн роль держави у сфері соціальних послуг вища, ніж у інших сферах економіки, а в освіті державний сектор займає панівну позицію. Адже цій сфері діяльності належить чи не найголовніша роль у формуванні людського капіталу, який нині є вирішальним у розвитку економіки, створенні ВВП. У світі дві третини останнього створюється саме завдяки людському капіталу, важливою складовою якого є освітній рівень. Він є не лише фактором економічного прогресу, фактором забезпечення національної безпеки, соціальної мобільності та активності, соціально-економічного розвитку, цивілізованості суспільства, але і сприяє зниженню соціальної нерівності, бідності, безробіття, оскільки темпи науково-технічного прогресу, рівень організації виробництва, культури, продуктивності праці - все це похідні від людського капіталу. Тому людський капітал, таку його складову як освіта, можна віднести до категорії соціально значимих благ. А освітня політика - це відносини не лише щодо забезпечення населення відповідними послугами, але і щодо формування життєвого рівня населення і розвитку відповідної інфраструктури, формування, відтворення та розвитку людського капіталу. Економічне піднесення на перший план висуває завдання формування системи неперервної освіти. У цьому контексті забезпечення доступності освіти набуває ще один вимір: формування умов для територіальної, соціальної та академічної мобільності молоді [47, 3].

В Україні, як і в усьому світі, зростає роль освіти у розвитку економіки, здійсненні соціально - економічних перетворень. Проте має місце відсутність адекватної реакції професійної освіти на потреби ринку праці. Значна частина випускників вищої школи (до третини) не працевлаштовується за спеціальністю. Потреба в професійній освіті особливо відчутною стала в умовах формування ринкових відносин. Адже на ринку праці до тих, хто шукає роботу, ставляться вимоги: наявність конкурентноздатних фаху і спеціальностей, рівень підготовки кадрів з урахуванням потреб роботодавців тощо. Отримання фахової підготовки дозволяє людині нагромадити капітал своєї особистості, працевлаштуватись, здобути впевненість у собі. Значну впевненість у цьому надає вища освіта, яка останнім часом стала надзвичайно жаданою не лише у нашій країні, а й у світі.

Втрата інтелектуального потенціалу дестабілізує та ослаблює країну, а в таких умовах, в яких нині перебуває наша держава, може стати загрозою національної безпеки. Тому модернізація освіти, основними цілями якої є забезпечення якості, доступності та ефективності, є гострою і актуальною проблемою [53].