Інноваційні тенденції підготовки педагогів-вокалістів у сучасній практиці виховання голосу в умовах ВНЗ

Магістерська робота

ІННОВАЦІЙНІ ТЕНДЕНЦІЇ ПІДГОТОВКИ ПЕДАГОГІВ - ВОКАЛІСТІВ У СУЧАСНІЙ ПРАКТИЦІ ВИХОВАННЯ ГОЛОСУ В УМОВАХ ВНЗ

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Розвиток співацького голосу майбутніх педагогів-вокалістів у теорії і історії музичної освіти

1.1 Аналіз науково - методичних засад у розвитку голосу майбутніх спеціалістів у сфері вокального виховання в національній системі освіти України

1.2 Психофізіологічні аспекти розвитку співацького голосу в історії вокального мистецтва

1.3 Особливості освітньо-кваліфікаційної підготовки педагогічних кадрів у галузі вокального мистецтва

РОЗДІЛ 2. Новітні напрямки формування співацької культури молодих спеціалістів у ВНЗ

2.1 Обґрунтування психотехніки співу як сучасного напрямку навчально-виховної роботи з голосом (в умовах ВНЗ)

2.2 Інноваційні аспекти вокально-методичної роботи в процесі виховання голосу педагогів-вокалістів

2.3 Використання нетрадиційних авторських методик в сучасній практиці виховання голосу

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність дослідження. На сучасному етапі розвитку освіти згідно зі стратегічними завданнями формування вищої школи, Законом України "Про освіту" (1996), Національною доктриною розвитку освіти України (2002) основним завданням вищої освіти є підвищення рівня фахової підготовки педагогічних кадрів. Тому актуальною стає проблема вдосконалення професійної підготовки студентів вищих навчальних закладів, змісту навчання, створення та втілення в практику роботи вищої школи новітніх методик викладання фахових дисциплін. Удосконалення фахової підготовки майбутніх педагогів-музикантів набуває особливого значення в умовах розвитку національної системи освіти.

Вокальна підготовка майбутніх педагогів-музикантів є важливим компонентом фахової підготовки студентів у вищих навчальних закладах мистецького спрямування, що дістало широке висвітлення у психолого-педагогічній, науково-методичній літературі. Загальнопедагогічні засади професійної освіти майбутніх педагогів висвітлюються у працях А.Алексюка, І.Беха, І.Зязюна, В.Кременя, І.Підласого, М.Фіцули, М.Ярмаченка; визначенню специфіки педагогічної діяльності вчителя присвятили свої дослідження С.Архангельський, В.Галузинський, В.Сластьонін; питання професійної підготовки майбутніх педагогів-музикантів та сучасної теорії музично-педагогічної освіти розкриваються у працях О.Дем'янчука, Л.Масол, О.Олексюк, Г.Падалки, О.Ростовського, О.Рудницької, Г.Щолокової; методичні аспекти підготовки майбутнього вчителя музики розглядаються в дослідженнях Л. Арчажнікової, В.Муцмахера, Ю. Ростовської, Л. Хлєбнікової.

Основні положення теорії розвитку співацького голосу у вокальній педагогіці висвітлювали Н.Гребенюк, Л.Дмітрієв, В.Ємельянов, В.Морозов, О.Стахевич; історичні аспекти розвитку вокального мистецтва та вокального виконавства - В.Багадуров, М.Львов, І.Назаренко, А.Шавердян; розвиток української вокальної педагогіки - В.Антонюк, Б.Гнидь, В.Іванов, Л.Прохорова; психологічні засади вироблення умінь та навичок -Л.Виготський, О.Леонтьев, Р.Нємов, С.Рубінштейн, С.Науменко; психологічні аспекти вокального процесу - В.Єрмолаєв, Б.Теплов, Л.Чистович, А.Зданович; фізіологічні основи постановки голосу -М.Грачова, І.Павлов, І.Сєченов, О.Яковлєв, Л.Работнов, К.Злобін, Ю.Фролов; дослідження в галузі фоніатрії здійснювали - Ф.Засєдатєлєв, А.Єгоров, І.Лєвідов, Л.Работнов, М.Фомічов; дослідження акустичних особливостей процесу голосоутворення - А.Мюзехольд, С.Ржевкін, Л.Дмітрієв, Н.Жинкін, А.Рудаков, Р.Юссон; орфоепічних норм звуковидобування - О.Знаменська, О.Микиша, Б.Базиликут; гігієни співацького голосу - А.Єгоров, К.Злобін, І.Лєвідов, Д.Люш та ін.

Теоретичні основи методики викладання вокалу закладено в працях В.Мордвинова, П.Голубєва, Д.Аспелунда, С.Юдіна, Л.Дмітрієва, А.Здановича, Д.Євтушенко, П.Органова, О.Микиші; питання вокальної підготовки майбутніх педагогів-музикантів розкривають Л.Василенко, О.Маруфенко, А.Менабені, Г.Стасько, Ю.Юцевич, О.Прядко, О.Матвєєва, Л.Гавриленко та ін.

Огляд фундаментальних праць з теорії музичної педагогіки свідчить, що більшість досліджень у галузі вокальної педагогіки присвячувалися проблемам розвитку співацького голосу вокалістів-виконавців, підготовки професійних співаків до виконавської діяльності. Проблеми розвитку вокальних умінь та навичок у майбутніх педагогів-музикантів недостатньо розкриваються в науково-методичних дослідженнях.

Дослідники у своїх працях, присвячених фаховій підготовці спеціаліста-музиканта, висвітлювали окремі аспекти вокального розвитку студентів, але комплексному підходу до розв'язання проблеми розвитку вокальних умінь, розробці відповідної методики, прицільно орієнтованої на вокально-педагогічну діяльність, не приділено належної уваги. Специфіка педагогічного спрямування вокального навчання у вищих навчальних закладах вимагає формування високого рівня розвитку вокально-технічного комплексу умінь та навичок, усвідомлення закономірностей процесу голосоутворення, розвитку вокально-слухових умінь, володіння науково-теоретичною базою знань з проблем розвитку співацького голосу.

Аналіз науково-методичної літератури показав, що у вокально-педагогічній практиці досить часто використовуються емпіричні методи вокального розвитку, без належного наукового підґрунтя, є суперечності між традиційними методами роботи зі студентами-вокалістами та потребами виховання майбутніх педагогів-музикантів.

Поза тим, значне зростання зацікавленості у вокальному мистецтві (не тільки спеціалістів) у різних сферах людської діяльності і,зокрема, масове поширення різноманітних «модних» шоу-програм, мистецьких майстерень, конкурсів, кастингів, творчих проектів тощо, засвідчують брак професійного підходу до кваліфікованої підготовки вокально-педагогічних кадрів,здатних задовольнити потреби сьогодення. А нові вимоги, як відомо, потребують якісно нових спеціалістів,які б зуміли професійно реалізувати ці проблеми.

Таким чином, недостатнє розкриття проблеми вокального розвитку майбутніх педагогів-музикантів у ВНЗ мистецького спрямування, її актуальність та доцільність зумовили вибір теми магістерської роботи - «ІННОВАЦІЙНІ ТЕНДЕНЦІЇ ПІДГОТОВКИ ПЕДАГОГІВ-ВОКАЛІСТІВ У СУЧАСНІЙ ПРАКТИЦІ ВИХОВАННЯ ГОЛОСУ В УМОВАХ ВНЗ».

Об'єкт дослідження - вокальна педагогіка вищої школи..

Предмет дослідження - процес підготовки педагогів-вокалістів у ВНЗ мистецького спрямування.

Мета дослідження полягає у розкритті і узагальненні інноваційних тенденцій підготовки педагогічних кадрів у галузі вокального мистецтва.

Відповідно до мети визначено завдання:

- здійснити системний аналіз науково-методичної літератури з проблем підготовки педагогів-вокалістів у ВНЗ мистецького спрямування;

- з'ясувати основні відмінності у навчально-виховному процесі серед навчальних закладів мистецького та загальномузичного спрямування;

- визначити комплекс вимог до вокальної підготовки педагогічних кадрів у сучасних умовах вищої музичної освіти;

- висвітлити новітні тенденції т. з. «універсальної» вокальної підготовки майбутніх спеціалістів;

- розкрити шляхи удосконалення широкопрофільної вокальної підготовки кваліфікованих кадрів у ВНЗ мистецького спрямування.

Методологічну та теоретичну основу магістерської роботи склали філософські положення про сутність мистецтва як специфічної форми суспільної свідомості, художнього пізнання дійсності; положеня загальної психології про взаємозалежний розвиток психіки та діяльності особистості (Л. Виготський, Г. Костюк, О. Леонтьєв, С. Рубінштейн, Б.Теплов); фізіологічні основи постановки голосу ( М. Грачов, І. Павлов, І.Сєченов, О.Яковлєв,Л. Работнов, Ю. Фролов); сучасні педагогічні концепції художньо-естетичного розвитку особистості ( І. Зязюн, О. Дем'янчук, О. Олексюк, Г.Падалка, О. Щолокова); теоретичні та методичні положення мистецької освіти ( О. Ростовський, О. Рудницька, Л. Хлєбнікова); концептуальні питання фахової підготовки майбутніх вчителів музики ( Е. Абдуллін, А. Болгарський): теорії формування вокальних навичок (В. Антонюк, Н. Гребенюк, Л.Дмітрієв, В. Ємельянов, В. Морозов, О. Стахевич); теоретичні засади вокальної підготовки майбутніх педагогів-музикантів ( Л. Василенко, Л.Гавриленко, О. Матвєєва,А.Менабені, О. Прядко, Г. Стасько, Ю. Юцевич).

Практичне та теоретичне значення дослідження полягає в практичній доцільності широкомасштабного впровадження авторських методик,опрацьованих в даній магістерській роботі, в навчально-виховну базу підготовки педагогів-вокалістів сучасних музичних навчальних закладів.

Структура роботи:

Магістерська робота складається зі вступу, 2-х розділів, 6-ти параграфів, висновків, списку використаних джерел та додатків.

РОЗДІЛ 1 РОЗВИТОК СПІВАЦЬКОГО ГОЛОСУ МАЙБУТНІХ ПЕДАГОГІВ-ВОКАЛІСТІВ У ТЕОРІЇ І ІСТОРІЇ МУЗИЧНОЇ ОСВІТИ

1.1 Аналіз науково - методичних засад у розвитку голосу майбутніх спеціалістів у сфері вокального виховання в національній системі освіти України

Розбудова національної системи освіти в Україні ставить перед сучасними вищими навчальними закладами завдання повсякчасного підвищення рівня професійної підготовки до поліфункціональної діяльності та загального культурного рівня розвитку особистості майбутніх педагогів-музикантів. У національній доктрині зазначається: «Мета державної політики щодо розвитку особистості полягає у ... вихованні покоління людей, здатних ефективно працювати і навчатися протягом життя, оберігати і примножувати цінності національної культури та громадянського суспільства...» [26;с.233]. Тому актуальною стає проблема удосконалення якості професійного навчання майбутнього педагога-музиканта, яка характеризується орієнтацією на підвищення рівня розвитку співацького голосу студентів.

Загальні положення теорії розвитку вокальних умінь та навичок розглядає вокальна педагогіка - галузь знань про природу співацького голосу, використання його можливостей у музично-виконавській практиці, наука про навчання і виховання вокаліста.

Українська вокальна школа - історичне явище. Формування її методичних засад відбувалося під впливом складних історичних, соціокультурних та політичних подій. Опрацьовуючи літературні джерела, які містять інформацію про перші музичні посібники, бачимо, що музично-теоретичні основи викладання співу науковці зустрічають у Ірмолоях кінця XV ст. [6;41;72;74;75]. Автором однієї з перших друкованих праць з історії співу вважають Тараса Земку. Основною методичною працею з питань вокальної педагогіки XVII ст. вчені вважають «Чин мусикийских согласий» у якій описуються методи виховання співаків вітчизняних педагогів-музикантів [7;с.8]. Праця «Наука всея мусікії, аще хощеши, чоловіче, розуміти києвськоє знамя і пініє согласноє і чинно сочиненноє» вміщувала унікальну добірку навчальних етюдів для сольфеджування, низку розгорнутих аріозних композицій, призначених для розвитку високої вокальної техніки, досконалої сольмізації. Найбільш повними розробками з методики знаменного співу вчені вважають праці «Азбука знаменного співу» (1668 р.) О.Мезенця та «Ідея граматики мусікійської» (1675 р.) М.Дилецького.

Науковці зазначають, що вперше теоретичне обґрунтування методичної концепції знаменного співу здійснив М.Дилецький у працях «Ідея граматики мусікійскої» та «Спосіб до заправи дітей», де містилися цінні методичні поради щодо вироблення навичок кантиленного співу, розвитку співацького дихання, чіткості дикції, унісонного співу, правила та норми охорони голосу виконавців [41]. У 40-х рр. XVIII ст. використовується підручник М . Березовського «Буквар и музікальная грамота». В історичних джерелах знаходимо відомості про методичну працю І.Левицького «Гласопіснець учебний», в якій вперше у вітчизняній вокально-методичній літературі було вміщено зразки вокальних вправ, що містилися у розділі «Інформація голосу» [8; с.18].

Отже, на основі сформованих у народному співі та церковній вокальній культурі традицій виконавства, функціонування співацьких шкіл, накопичення педагогічного досвіду виховання співаків в Україні, формуються методичні основи української академічної школи співу, виникає понятійний апарат вокальної педагогіки. Методичні засади навчання знаменному співу поступово сформували вітчизняний стиль виконавства, якому притаманні «...навичка плавного ведення мелодичної лінії, наповнення мелодії широким диханням, системою пружного дихання, формування навичок вокалізації на основі опосередкованого розспівування, оволодіння умінням співу в унісон... з опорою на примарні тони голосу, розвиненої техніки вимови, осмисленого розспівування тексту зі збереженням логічних наголосів» [9;с.111].

У другій половині XX ст. результатом накопиченого досвіду поколіннями педагогів-вокалістів стали науково-методичні роботи вітчизняних педагогів-вокалістів М.Микиші, Д.Євтушенка, у яких викладено методичні засади української вокальної педагогіки [103;63]. На відміну від методики викладання вокалу XVIII - початку XIX ст., яка характеризувалася певною схоластичністю навчання, відсутністю наукового підґрунтя, врахування знань фізіології голосового апарату, методичні засади вокальної педагогіки ХХ-ХХІ ст. базуються на ґрунтовних наукових відкриттях у галузі медицини, психології, акустики.

Упродовж останніх років в Україні вийшли ґрунтовні праці з вокальної педагогіки, у яких висвітлюються методичні засади розвитку співацького голосу сучасного етапу розвитку вітчизняної школи співу, це праці В.Антонюк, І.Колодуб, Ю.Юцевича, О.Стахевича [5;6;80;170;144].

Аналіз та узагальнення науково-методичної літератури з проблем методики викладання вокалу, дозволило виявити основні вимоги до співацького голосу вокаліста, які викладені у проаналізованих працях. Так, сучасна вокальна педагогіка ґрунтується на таких основних положеннях: змішаному типі дихання (нижньореберному-діафрагматичному); природному положенні гортані при співі; вирівнюванні регістрового звучання голосу;прикритому звучанні верхнього регістру голосу; наявності в голосі високої та низької співацької форманти; розвиненості співацького вібрато; нейтралізації звучання голосних.

Науково-методичні засади розвитку співацького голосу вокалістів є спільними для підготовки фахівців різних напрямів. Окрім мистецьких навчальних закладів, де відбувається виховання солістів-виконавців, у країні функціонують музично-педагогічні факультети, на яких здійснюється підготовка майбутніх вчителів музики для шкіл різного типу.

Процес підготовки майбутніх педагогів - музикантів до вокально-педагогічної діяльності як у загальноосвітній, так і в музичній школі, вимагає чіткого усвідомлення значення впливу особистості вчителя на формування музичної культури школярів,його педагогічної компетентності та рівня професійної підготовленості. Досконале володіння педагогом співацьким голосом, широкою палітрою засобів передачі змісту вокального твору є необхідною умовою залучення учнів до світу музичного мистецтва.

Поліфункціональність професії педагога - музиканта вимагає від нього володіння знаннями і вміннями у різних сферах діяльності: науково-методичної, викладацької, організаторської, виконавської. Так, педагог-музикант має досконало володіти власним співацьким голосом, умінням гри на музичному інструменті, бути виконавцем, лектором, володіти педагогічною майстерністю, ґрунтовними знаннями методики музичного виховання учнів,бути обізнаним із сучасними тенденціями розвитку культури та освіти.

Зміст фахової підготовки студентів у вищих музичних начальних закладах спрямований на формування професійних якостей співака-виконавця,педагога-музиканта, його художньо-естетичних смаків, здатності до творчої діяльності в мистецтві.

У системі підготовки педагога-музиканта дисципліни «Постановка голосу» (у загальномузичному напрямку), «Сольний спів», «Камерний спів» (у вокально-виконавському напрямку) є профілюючими дисциплінами, що вивчаються впродовж усього терміну( 5 років) навчання у навчальному закладі. Мета дисципліни - розвивати вокальні здібності студентів, прищеплювати основні вокально-технічні та виконавські навички, вчити студентів самостійно працювати над вокальною технікою та художнім виконанням творів, розвивати вокально-слухові навички, а також дати теоретичні знання з методики розвитку співацького голосу.

Завданнями дисциплін є: засобами вокального мистецтва здійснювати естетичне виховання майбутніх спеціалістів - музикантів ,формувати відчуття прекрасного, уміння розуміти й цінувати красу вокального мистецтва та співацької майстерності, розвивати художньо-творчі та виконавські здібності, спираючись на наукові дані про будову та функції голосового апарату, теорії голосоутворення , формувати розуміння біофізичних механізмів співацького процесу, стійкі критерії якості співу і співацької майстерності, розвивати активний вокальний слух, виховувати уявлення про акустично та художньо повноцінне звучання співацького голосу, формувати й удосконалювати вокально-технічні та виконавські навички, домагатися свідомого володіння голосом; озброювати майбутніх спеціалістів - вокалістів знаннями основ методики формування, розвитку та охорони дитячого співацького голосу в обсязі, необхідному для керівництва вокальною роботою з учнями шкіл різного типу, студентів вищих навчальних закладів І-ІУ рівнів акредитації; готувати майбутніх спеціалістів - вокалістів до самостійного підвищення співацької та вокально-педагогічної майстерності в умовах практичної діяльності.

Щодо освітньо-кваліфікаційних вимог до студентів вищих музичних закладів з циклу професійно-орієнтованих дисциплін, зокрема з «Постановки голосу» та «Сольного співу», то студент повинен знати: основи вокальної педагогіки, вокально-педагогічний репертуар, кращі зразки вітчизняних і зарубіжних вокальних творів, методику викладання вокалу; вміти: володіти навичками співацького дихання, правильної атаки звуку, відчувати співацьку опору, фіксувати дихальну установку та на цій основі формувати співацьке звукоутворення, голосоведення, правильно артикулювати приголосні під час співу на доступній ділянці діапазону, контролювати точність інтонування, володіти навичками передачі художньо-образного змісту вокального твору, виконувати вокальні твори із супроводом і без супроводу.

Розвиток співацького голосу вимагає чіткої побудови стратегії й тактики педагогічної діяльності. Засвоєння необхідного обсягу інформації, оволодіння практичними уміннями i навичками вимагає організації навчальної діяльності, створення методики викладання конкретної дисципліни.

Педагогічний словник дає таке тлумачення поняття «методики» навчального предмету: «Галузь педагогічної науки, яка досліджує закономірності вивчення певного навчального предмету... До змісту методики, як часткової дидактики входить: встановлення пізнавального й виховного значення даного навчального предмету; визначення завдань вивчення даного предмету і його змісту; вироблення відповідно до завдань і змісту навчальної методики, методичних засобів організаційних форм навчання» [50;с. 206]. Загальнопедагогічне поняття «методика» означає сукупність методів навчання та науку про методи навчання. Науковці виділяють три завдання методики: вивчення змісту навчання, процесу викладання та процесу учіння. Методика, як галузь педагогічних наук, найтісніше пов'язана з практикою процесу навчання, оскільки визначає зміст, методи, прийоми та засоби навчання. В основі конструювання методики О.Рудницька передбачає добір методів, якими здійснюватиметься повідомлення інформації, педагогічна взаємодія викладача та студента, як сутність навчання та контроль результатів навчання [137;с.152].

Методика викладання будь-якої дисципліни ґрунтується на врахуванні її закономірностей і підпорядковується певним принципам, від яких залежить її ефективність. Закономірності навчання, за визначенням М. Фіцули, - «це об'єктивні, стійкі і істотні зв'язки в навчальному процесі, що зумовлюють _; його ефективність» [156; с.71]. Закономірності навчання відображають стійку залежність між діяльністю викладача, діяльністю студента та змістом навчання.

Методика базується на обґрунтованих та науково перевірених принципах навчання, зумовлених закономірностями і завданнями навчальної діяльності. Загальна педагогіка дає таке визначення поняття принципів педагогічного процесу (лат. principium- основа, початок) - система основних вимог до навчання і виховання, дотримання яких дає змогу ефективно вирішувати проблеми всебічного розвитку особистості [156;с 73].

Г. Падалка, з погляду мистецької освіти, трактує принципи, як «засадниче першоджерело, вихідні пункти теорії і практики, їх корінну основу, навколо якої синтезуються провідні поняття і закони мистецького навчання»; визначає такі принципи навчання мистецтва як «цілісність, культуровідповідність, естетична спрямованість, індивідуалізація, рефлексія» [120; с.148-149]. О.Рудницька з позиції сучасної музичної педагогіки доповнює загальні принципи навчання і виховання принципами довершення навчальної дії виховною у педагогічному впливі, урізноманітнення видів і форм діяльності в організації педагогічної взаємодії, залежності розвитку особистісних якостей від створених педагогічних ситуацій, емоційної насиченості навчально-виховного процесу, спонукання до творчого самовираження [137;с.81-84]. О.Олексюк визначає такі підходи і принципи педагогіки, через які розкривається методологія науки: особистісний, діяльнісний, полісуб'єктний, культурологічний, етнопедагогічний, антропологічний принципи [ 116;с.24] .

О. Ростовський запропонував систему закономірностей, яка дозволила систематизувати усталені та сформулювати нові принципи музичного навчання і виховання. Автор наголошує на нерозривній єдності музичного навчання-виховання як органічного зв'язку технологічної оснащеності, вмінь і навичок музичної діяльності та осягнення естетичної суті музичного мистецтва [133;с. 20, 24-25].

Методика розвитку співацького голосу базується на загальних педагогічних принципах та принципах специфічних, притаманних лише вокальній педагогіці. Так, А.Менабені виділяє загальноприйняті принципи педагогіки, які відносяться також і до вокальної педагогіки, серед них принципи науковості, усвідомленості навчання, зв'язку теорії з практикою, виховний принцип. До специфічних принципів вокальної педагогіки відносять принцип посильності для виконання вокально-педагогічного репертуару. Нам близька думка М.Жишкович, яка чітко виокремлює такі постульовані специфічні вокально-педагогічні принципи:

- індивідуального підходу у розкритті природних ( голосових, психічних, вокально-технічних, виконавських) якостей вокаліста;

- поступовості та послідовності в роботі над розвитком голосових якостей вокаліста (поступовість вбачається у врахуванні ступеня
складності в підборі технічних вправ та репертуару, послідовності - у логічному викладі методики навчання);

- поєднання розвитку техніки володіння голосом та художньо-виконавських якостей вокаліста [65;с. 29].

Ефективність розвитку співацького голосу майбутніх педагогів-вокалістів залежить від методів, за допомогою яких викладач вокалу формує та розвиває співацький голос студента, здійснює процес передачі вокально-педагогічного досвіду. Педагогічний словник трактує поняття «метод». «Метод ( з грецької - шлях дослідження чи пізнання) - спосіб організації практичного й теоретичного освоєння дійсності, зумовлений закономірностями об'єкта, що розглядається» [50; с.205]. М.Фіцула зазначає, що «метод навчання - це спосіб упорядкованої, взаємопов'язаної діяльності вчителя та учнів спрямованої на вирішення завдань освіти , виховання і розвитку в процесі навчання» [156;с.129]. Поняття «прийом навчання» у педагогічному словнику трактується як окремі операції, розумові або практичні дії викладача чи студента, які розкривають чи доповнюють спосіб засвоєння матеріалу, що виражає даний метод [50;с. 269].

Методом розвитку співацького голосу можна вважати спосіб організації упорядкованої взаємопов'язаної діяльності педагога та студента, спрямованої на практичне засвоєння та теоретичне осягнення засад вокального навчання, тобто - спосіб за допомогою якого викладач передає, а студент засвоює теоретичні знання та вокально-практичні уміння та навички.

На сьогодні у вокальній педагогіці використовуються різні методи розвитку співацького голосу. Р.Юссон дає таку класифікацію основних методів виховання співацького голосу: 1) методи прямого впливу на установки та рухи м'язів;2) методи прямого впливу на тембр;3)методи, які використовують внутрішні відчуття співака; 4)методи, які використовують емоційне налаштування співака;5) методи використання зворотних зв'язків слухового походження [168;с.179]. Спираючись на дослідження Л.Дмітрієва, В.Морозова, Р.Юссона, Ю.Юцевича, можна виділити п'ять основних груп методів:1)методи прямого впливу на м'язові установки,2) методи впливу на тембр голосу шляхом зміни забарвлення голосних, 3)методи фіксації внутрішніх відчуттів,4) методи вольових наказів та емоційних станів,5) методи слухових впливів, що перегукуються з класифікацією методів вокальної педагогіки, яку запропонував Р.Юссон. З опорою на класифікування методів у загальній педагогіці провела класифікацію методів науковець А.Менабені, виділяючи пояснювально-ілюстративний та репродуктивний методи постановки голосу [101;с.77]. Поряд з класичними методами розвитку співацького голосу вокалістів (концентричним, інструментальним, фонетичним) у вокальній педагогіці виникають нові методи постановки голосу, такі, як фонопедичний (за В.Ємельяновим) та алгоритмічний ( за Д. Огородновим).

Крім того, у вокальній педагогіці існують і, так звані, емпіричні методи навчання, які ще не знайшли конкретного наукового обґрунтування. Вони побудовані на суб'єктивних відчуттях,що виникають в процесі звукоутворення.

Важливою проблемою є правильність та доцільність використання методів навчання. В.Галузняк, М.Сметанський, В.Шахов вважають, що, добираючи методи навчання, потрібно враховувати: «загальну мету виховання учнів та принципи дидактики; особливості методики викладання конкретної навчальної дисципліни і її специфічні вимоги до відбору загальнодидактичного матеріалу; мету, завдання і зміст конкретного заняття; час, відведений на вивчення того чи іншого матеріалу; вікові особливості учнів; рівень підготовленості; матеріальну забезпеченість навчального закладу, наявність обладнання, наочних посібників, технічних засобів; можливості та особливості педагога, його особисті якості, рівень теоретичної та практичної підготовки, методичну майстерність» .[123;с. 84].

Форми організації навчання відображають зовнішні, організаційні особливості педагогічного процесу. Форма (від лат. forma - зовнішність) організації навчання характеризує зовнішній аспект навчальної взаємодії: кількість студентів на занятті, місце і тривалість навчання, особливості спілкування педагога зі студентами. У музичній педагогіці використання форм навчального процесу є специфічним. Основною формою занять є індивідуальний урок, який забезпечує найбільш сприятливі умови для здійснення вокально-технічного розвитку в єдності з художнім, індивідуального підходу до кожного студента.

Наступною складовою методики навчання є педагогічна взаємодія, спрямована на керування процесом навчання та засоби навчання (навчальні посібники, технічні засоби навчання). Центром педагогічного процесу є взаємодія студента з навчальним матеріалом, яку забезпечує педагог.

Отже, складовими компонентами методики є: мета, завдання, закономірності та принципи, на яких ґрунтуються методика, прийоми, методи, засоби,форми навчання, педагогічна взаємодія між суб'єктами навчального процесу, зміст методики.

Методика розвитку співацького голосу майбутніх педагогів - вокалістів на даний час недостатньо досліджена. Бракує теоретичних розробок, які б сприяли розв'язанню проблеми вокального розвитку цієї категорії спеціалістів. Більшість вокально-методичної літератури розрахована на підготовку вокалістів-виконавців, часто базується на емпіричних дослідженнях процесу голосоутворення співаків. Тоді як кількість літератури з питань вокальної підготовки спеціалістів-вокалістів, яка б враховувала специфіку педагогічної спрямованості діяльності педагога-музиканта, досить обмежена. Питання вокальної підготовки майбутніх педагогів-вокалістів частково висвітлено у наукових працях А.Менабені, Г.Урбанович [101;155]. За останні роки з'явилися ґрунтовні праці науковців у галузі методики вокального навчання спеціалістів -вокалістів.

Серед них праці Л.Василевської-Скупої, Л.Василенко, В.Доронюка, Л.Лабінцевої, М.Маруфенко, О.Прядко, Г.Панченко, Г.Стасько, Ю.Юцевича .

Специфіка добору та впорядкування методів розвитку співацького голосу майбутніх спеціалістів - вокалістів вимагає врахування складності та поліфункціональності роботи педагога, поєднання виконавської та викладацької діяльності, досконалого володіння власними співацькими уміннями та навичками, глибокої усвідомленості закономірностей голосоутворення, володіння навичками координування роботи власного голосового апарату, методикою розвитку дитячих, юнацьких та дорослих голосів, високим рівнем розвитку вокально-слухових навичок.

Здійснення аналізу змісту методики розвитку співацького голосу студентів музичних відділень (факультетів) ВНЗ мистецького спрямування вимагає виявлення складових компонентів вокальної підготовки студентів. Визначення компонентів процесу розвитку співацького голосу у майбутніх педагогів-вокалістів пов'язано із урахуванням специфіки вокально-педагогічної роботи - поєднання вокально-виконавського та викладацького напрямків діяльності.

Керування процесом голосоутворення здійснюється за допомогою системи зворотніх зв'язків, тобто, вокально-слухових навичок, які інформують мозок людини про акустичний результат роботи голосового апарату. Л.Дмітрієв наголошує: «аналіз відчуттів - це єдиний спосіб оцінювати діяльність голосового апарату, і керувати його роботою»[52;с. 257]. Про важливість розвитку вокально-слухових навичок О.Благовідова пише: «Студент має прийти до процесу пізнання правильного звукоутворення через чуттєве сприйняття і фізичні відчуття, а, усвідомивши, впливати на них для корекції помилок звуковедення» [19;с. 29].

Музичні слухові уявлення не обов'язково є чисто слуховими, тобто вони можуть включати, окрім слухових, також зорові, рухові та інші уявлення. Відображення музичних уявлень часто набуває симультанного (від лат. simultane - одночасний) характеру, тобто такого, який включає одночасну появу різного роду уявлень,що підтверджує необхідність активізації роботи різних систем аналізаторів у процесі розвитку співацького голосу. Б.Теплов зазначає, що часто можна спостерігати тісний зв'язок слухових уявлень з якимись не слуховими. Наприклад, зорові уявлення можуть бути настільки тісно пов'язані зі слуховими, що останні не можуть виникати без відповідних «допоміжних» уявлень. Учений відзначав особливо тісний зв'язок слухових уявлень з процесом моторики: «Подібно до того, як мовні слухові уявлення мають тісний зв'язок з мовленнєвою моторикою, музичні уявлення не менш тісно пов'язані з вокальною моторикою» [151;с.248].

Вокальний слух виступає особливим видом музичного слуху, який виробляється тільки в процесі цілеспрямованих занять і не є притаманним людині від природи. За визначенням Ю.Юцевича, «вокальний слух- це складне музично-співацьке утворення, яке поєднує звуковисотний, динамічний, тембровий, ритмічний слух і комплекс різнопланових відчуттів»[170; с.76]. Він зазначав: «Вокальний слух - це особливий вид музичного слуху, який включає звуковисотний, динамічний, тембровий, ритмічний слух, а також баррорецепцію і вокально-тілесну схему. Здатність співака до оцінювання якості власної фонації та вміння її змінювати є показником виконавського вокального слуху»[169;с.44]. Далі Ю.Юцевич стверджує: «Вокальний слух діє рефлекторно, як контролер якості звуку, вносячи необхідні корективи співаку щодо вокального процесу, оскільки виконавець вирішує не лише технологічні, а й художні завдання. Все це дає підстави вважати зазначений вид вокального слуху виконавським та умовно пасивним, оскільки сфера його впливу обмежена самоконтролем співака» [170;с. 85]. Тому вид вокального слуху, сфера дії якого обмежена самим співаком і не передбачає втручання у процес фонації іншої людини, можна назвати виконавським.

Досвід роботи з вокалістами переконує в тому, що, працюючи над розвитком співацького голосу студентів (учнів), розвиткові їх виконавського вокального слуху потрібно приділяти велику увагу, оскільки вокальний слух надає і співакам і майбутнім педагогам можливість оцінювати якість звучання власного голосу, контролювати його та удосконалювати, робить процес фонації усвідомленим. Тісний зв'язок формування слухових вокальних уявлень з моторикою голосового апарату покладено в основу розвитку співацького голосу.

Завданням педагога є формувати, окрім виконавського вокального слуху майбутніх педагогів-вокалістів, їх активний т. з. «педагогічний» вокальний слух, як невід'ємний компонент вокального розвитку. Явище педагогічного вокального слуху має якісно інший характер. За визначенням Ю.Юцевича, педагогічний вокальний слух дозволяє не тільки оцінювати, але й, свідомо контролюючи, удосконалювати якість звучання голосу учня в процесі вокального навчання [169;с.44]. Вокально-педагогічний слух дозволяє накладати уявні вокальні відчуття учня на власні еталонні вокальні відчуття, аналізуючи їх, здійснювати цілеспрямоване педагогічне втручання в роботу голосового апарату учня. Такий вид педагогічного вокального слуху називають активним [170; с.86]. Усвідомлюючи, аналізуючи і порівнюючи звучання голосу учня зі звучанням власного голосу та вокальними відчуттями, педагог може впливати на процес його звукоутворення. Отже, досконале володіння педагогом власним співацьким голосом є необхідною умовою формування сукупності професійних умінь майбутнього педагога-вокаліста.

Складність оволодіння вокальним слухом полягає в умінні чути і критично оцінювати звучання власного голосу, що є нелегким завданням навіть для досвідчених вокалістів. Вокаліст одночасно є виконавцем, а його голосовий апарат - інструментом, що і визначає основну складність критичного сприймання звучання власного голосу. Інформацію про роботу власного голосового апарату та звучання голосу вокаліст також отримує з боку суб'єктивних м'язових та вібраційних відчуттів організму.

Р.Юссон вивчив та науково обґрунтував комплекс відчуттів людини під час співу, які включають вібраційні, м'язові, баррорецептивпі відчуття. А.Сулерак назвав комплекс цих відчуттів вокально-тілесною схемою. Це явище проаналізували та теоретично обґрунтували Ж.Морано, Р.Юссон, Ж.Лерміт. За визначенням Ю.Юцевича, «вокально-тілесна схема- це комплекс відчуттів різного походження (вібраційних, м'язових, баррорецептивних), які забезпечують уявлення співака щодо процесу голосоутворення» [169;с. 78].

Розвиток вокально-слухових навичок складає оцінювально-аналізуючий компонент вокальної підготовки студентів, що передбачає формування здатності оцінювати та аналізувати власні вокальні дії, усвідомлено координувати власний фонаційний процес та ефективно впливати на вокальну діяльність учнів.

Специфіка професійної діяльності педагога - вокаліста, крім практичного засвоєння вокально-технічних та виконавських навичок, вимагає глибокого усвідомлення механізмів процесу голосоутворення, володіння ґрунтовними знаннями з питань вокальної педагогіки, суміжних наук (фізіології, психології, акустики, біофізики, орфоепії, фоніатрії, гігієни), методики викладання співу в школі, історії вокального мистецтва та вокальної педагогіки. Ю.Юцевич пише: «Навчальні завдання дисципліни «Постановка голосу» мають ґрунтуватися на широкому колі знань про природу та механізми звукоутворення,закономірностях формування співацького голосу та керування цим процесом, розумінні сутності складних фонаційних явищ. які відбуваються в людському організмі, забезпечуючи досягнення кінцевого результату- створення художньо-музичного образу» [170; с.3]. Процесу засвоєння студентами теоретичних знань має передувати оволодіння ними практичними навичками голосоутворення як основного компоненту вокальної діяльності. Ю.Юцевич підкреслює, що «головна проблема для викладачів дисципліни «Постановка голосу» і студентів - це гармонійне поєднання індивідуальної форми навчальних занять із вивченням та засвоєнням теоретичних знань на рівні досягнень сучасної науки про людський голос, усвідомлення взаємозв'язку та взаємовпливу неподільних сторін навчального предмету - змістового та процесуального» [170;с.3]. Теоретичні знання з питань вокальної педагогіки покликані систематизувати та узагальнити вокально-практичні навички, надати їм усвідомленості та наукової обґрунтованості. І.Колодуб стверджує: «Теорія потрібна для того, щоб усе засвоєне практично набуло цілісності системи»[80;с.40].

Підтвердженням важливості теоретичного компоненту вокальної підготовки студентів слугує твердження Н.Гребенюк, яка зазначає, що «навчання викладача вокалу передбачає засвоєння низки понять, у яких відображаються й закріплюються об'єктивні відношення взаємопов'язаних і взаємозалежних елементів вокальної та загальної педагогіки, основ вокальної методики і вокального виконавства, а також їх зумовленість усією системою навчання» [45;с.264]. Науковець вважає, що теоретичною базою підготовки викладача вокалу є «осягнення як загальних закономірностей вокально-виконавського мистецтва (різні види музичного і вокального аналізу: історико-теоретичний, структурний, аналіз музично-виражальних засобів та вокально-технічних, звукових, тембрових нюансів), так і суто вокально-педагогічного характеру (етапність у формуванні необхідних співацьких навичок, специфіка формування вокально-технічних і вокально-виконавських навичок )» [45; с. 265].

В.Антонюк зазначає, що зміст інформаційного циклу з розвитку співацького голосу у вищих навчальних закладах має включати відомості про анатомо-фізіологічну структуру голосового апарату, профілактику його захворювань, співацьке дихання, типи звучання й класифікації голосів згідно з регістрами та діапазонами, утворюючи теоретичну базу, на яку накладаються подальші знання основ художнього співу й техніки вокально-сценічної творчості [5; с.5]. Йдеться про необхідність засвоєння студентами теоретико-дидактичних настанов, системою яких має володіти майбутній педагог-вокаліст з метою самостійного моделювання вокально-хорової діяльності з учнями.

Потреба формування науково-теоретичної бази знань студентів з питань вокальної педагогіки вимагає здійснення цілеспрямованого впливу на процес засвоєння теоретичних знань щодо основних закономірностей співацького процесу,будови голосового апарату,акустичних характеристик процесу фонації, норм охорони співацького голосу.

Важливим компонентом процесу розвитку співацького голосу майбутніх педагогів є і вокально-виконавський аспект фахової підготовки. Аналізуючи літературні джерела з питань фахової підготовки педагога-музиканта [2;21;92], пересвідчуємося, що професія викладача має багато спільних рис із професією актора. Зокрема це виявляється в тому, що представники цих професій здійснюють цілеспрямований вплив на емоції, свідомість, світогляд аудиторії, формують певні культурні та інтелектуальні цінності. Це зумовлює необхідність оволодіння майбутнім спеціалістам - вокалістам навичками сценічної майстерності, експресивно-виразними засобами передачі художнього образу вокального твору, інтерпретаторськими навичками. В.Морозов висловлює думку про те, що спів не можна розподіляти на технічну і виконавську частини, а розглядати його, як загальний процес - мистецтво співу. На необхідності єдності розвитку вокально-технічного та художньо-виконавського комплексу вокальних вмінь наголошує Д.Люш: «Художньо-виконавська майстерність - кінцева мета навчання співу, але вона може бути досягнутою лише на основі високої вокальної техніки»[92;с.13]. Розкриваючи питання художнього виконання вокальних творів, І.Колодуб зазначає, що «емоції, настрої, виражені інтонаційно, є носіями змісту музики і завдяки їм світ ідей отримує образну форму» [80;с. 33].

На основі опрацьованої вокально-педагогічної та методичної літератури можна виділити складові процесу вокального розвитку майбутніх спеціалістів - вокалістів: формування мотивації навчання співу; забезпечення науково-методичної підготовки студентів; формування вокально-технічних та художньо-виконавських умінь та навичок; формування вокально-слухових навичок (виконавського та активного вокально-педагогічного слуху).

Схема 1.1.1

Оскільки означені складові є невід'ємними компонентами вокальної підготовки студентів, методика розвитку співацького голосу майбутніх педагогів-вокалістів повинна включати формування вокальних умінь та навичок з визначених компонентів вокального розвитку. Врахування цих компонентів у методиці розвитку співацького голосу та раціональне поєднання їх у процесі навчання сприятиме досягненню високого рівня фахової вокальної підготовки студентів.

Отже, розвиток співацького голосу - це складний комплекс взаємопов'язаних функцій голосового апарату та психіки людини, тому задля запобігання порушення органічного взаємозв'язку, необхідно всі вокальні якості студента розвивати одночасно, в межах його психологічних та фізіологічних можливостей. Відсутність будь-якого з перерахованих вище компонентів, приведе до порушення цілісності процесу розвитку співацького голосу. Так, розвиток мотиваційної сфери особистості майбутнього педагога-вокаліста нерозривно пов'язаний з його практичною виконавською діяльністю, розвитком вокально-слухових навичок та інтелектуальної сфери у галузі вокальної педагогіки. Стимулом для виникнення зацікавленості занять вокалом та формування стійкої потреби вдосконалення вокального потенціалу є випробування власних вокальних здібностей, що сприяє виникненню протиріччя між наявними вокальними даними та еталонним звучанням співацького голосу, як рушійної сили навчання.

З огляду на специфіку вокально-педагогічної діяльності викладача вокалу, велике нервово-фізичне навантаження голосового апарату ,важливою проблемою вокальної підготовки майбутнього педагога є охорона співацького голосу студентів під час навчання у вищому навчальному закладі та прищеплення їм професійної культури діяльності педагога. Студент, який бажає опанувати професією вокаліста, зобов'язаний оволодіти знаннями стосовно гігієни та охорони співацького голосу, правилами організації режиму праці та відпочинку, елементарними медичними знаннями (профілактики захворювань голосового апарату). Вивчення норм гігієни роботи голосового апарату має входити до навчальної програми підготовки майбутніх педагогів-вокалістів . Гігієна голосу- галузь науки, яка займається вивченням причин, що викликають розлади роботи та захворювання голосового апарату, виявленням можливостей їх уникнення, вивченням фізичних можливостей людського організму, формуванням правил та норм професійного голосового режиму.

Отже, розвиток співацького голосу є важливою складовою процесу фахової підготовки студентів, спрямованою на формування професійних якостей майбутнього педагога-вокаліста, художньо-естетичних смаків, здатності до художньо-творчої діяльності. Педагогічна спрямованість вокальної діяльності педагога вокалу вимагає такої методики розвитку співацького голосу майбутніх спеціалістів, зміст якої полягатиме у врахуванні взаємозв'язку компонентів вокальної підготовки, і за якою здійснюватиметься цілеспрямований вплив на мотиваційні установки занять вокалом студентів; розвиток вокально-аналітичних, технічних та художньо-виконавських умінь та навичок; формування оцінювального засвоєння науково-теоретичної бази знань з питань вокальної педагогіки; дотримання норм та правил охорони співацького голосу. Методика розвитку співацького голосу майбутніх педагогів-вокалістів повинна передбачати формування навичок координування вокальної діяльності студентів, що полягатиме у чіткому усвідомленні основних закономірностей вокального процесу, розвитку навичок самодіагностики та самоаналізу власного співацького процесу, досконалому володінні комплексом вокально-технічних навичок.

1.2 Психофізіологічні аспекти розвитку співацького голосу в історії вокального мистецтва

Розвиток співацького голосу ґрунтується на методичних засадах вітчизняної та зарубіжної вокальної педагогіки, глибокому вивченні музичних традицій українського народу. Питання збереження традицій українського вокального мистецтва та використання новаторських ідей у подальшому розвитку є надзвичайно важливим. У національній доктрині зазначається: «Національне спрямування освіти є одним з основних пріоритетів... Національне виховання спрямовується на залучення громадян до глибинних пластів національної культури і духовності, формування національних світоглядних позицій, ідей, поглядів і переконань на основі цінностей вітчизняної та світової культури» [26;с.235]. Таке глибоке розуміння проблеми можливе лише за умови передбачення перспективи розвитку музичного мистецтва в майбутньому, яке має базуватися на вивченні його здобутків. Відсутність перспективи розвитку вокального мистецтва так само згубне для нього, як нівелювання випробуваних часом традицій.

Музика і, зокрема, вокальне мистецтво упродовж усієї історії художньої культури людства залишаються предметом вивчення філософів різних часів. Ще Арістотель у своєму філософському вченні багато уваги надавав проблемі виховної ролі музичного мистецтва, вказуючи на зв'язок мистецтва з моральністю людини: «Можна стверджувати, що вона (музика) є предметом виховання для молоді» [109;с.137]. Також підкреслював,що: «Музика повинна мати корисне застосування не через одну мету, а заради кількох: 1) виховання, 2) очищення, 3) інтелектуальної розваги...» [109;с.145]. Філософи Стародавньої Греції, особливо піфагорійці, поєднували музику з космосом і відкрили так звану «гармонію сфер», де кожній планеті відповідала та чи інша нота звукоряду [94;с. 6].

Значення музичного мистецтва у добу християнства віддзеркалюється у словах святителя Григорія Ниського: «Музика є нічим іншим, як закликом до більш звеличеного способу життя, який наставляє тих, хто відданий доброчинності, не допускати у свої звички нічого немузикального негармонійного... Взагалі музика навчає натягувати та відпускати струні душі в потрібний час, стежачи, щоб наше життя неухильно зберігало правильну мелодію та ритм, уникаючи як надмірної розпущеності, так і надмірного напруження» [77;с. 113].

Філософська думка епохи Відродження на перше місце ставить ідеї гармонійного розвитку особистості, виражає віру в безмежні можливості та творчий потенціал людини. Мистецтво стає головним чинником культури, відбувається зближення його з наукою, соціально-філософською думкою [62; с.29-33].

В епоху Просвітництва виховання особистості вимагало гармонійного поєднання фізичної, естетичної та інтелектуальної сторін, останні з яких розвивалися і вдосконалювалися засобами музичного мистецтва. Розкриваючи виховне значення музики, Ж.-Ж. Руссо зазначав, що звуки співу слугують посередниками душі і є найціннішим виявом музичного почуття. Вважав мелодію головним елементом музики, яка, поєднуючись із словами, підкреслює природну виразність людської мови, що пояснює владу музичного мистецтва над людиною [134;с.131-132]. Видатний німецький філософ Г. Гегель писав, що музичне мистецтво є одним із засобів пізнання «найглибших людських інтересів, тому загальна потреба в мистецтві випливає з розумного потягу людини духовно пізнати внутрішній і зовнішній світ» [39;с.38].

Вивчаючи історію становлення педагогіки вокалу, стає зрозумілим, що її розвиток неможливий без урахування психофізіологічних особливостей розвитку співацького голосу, будови голосового апарату, режиму його роботи. Вивченням будови голосового апарату займалися ще лікарі у Стародавній Греції. Так, Гіппократ виявив, що верхні дихальні шляхи є джерелом виникнення звуку людського голосу. Вивченням анатомічної будови дихальних органів людини у II ст. н.е. займався римський лікар Гален. Досліджуючи роботу голосового апарату, він дійшов висновку, що сила видиху повітря впливає на інтенсивність звучання голосу людини, відзначив відмінність процесу голосоутворення у мовленні та під час співу. У IV ст. н.е. Григорій Ниський у своїй праці «Про будову людини» порівнював голосовий апарат із дудкою, голосові складки - із натягнутою струною, яка коливається під дією смичка, а роботу артикуляційних органів - із натисканням пальців на струни інструменту [138; с.14-15]. Вперше правильне зображення м'язів гортані і голосових складок та опис їх дії у процесі мовлення та співу у XVI ст. здійснив Леонардо да Вінчі [144;с. 24]. А вже в XIX ст. науковці змогли отримати найбільш достовірні факти стосовно будови голосового апарату та процесу звукоутворення.

Здійснюючи аналіз історичного шляху становлення вокальної педагогіки, стає очевидним, що накопиченню теоретичної бази знань та виведенню її з емпіричної сфери сприяло залучення на початку XIX ст. наукових досліджень суміжних галузей наук (фізіології, психології, педагогіки, фоніатрії, фонетики, фонопедії, біофізики, акустики, гігієни).

Перші наукові праці, які формували наукову основу розвитку вокальної педагогіки і розкривали фізіологічно-акустичний аспект процесу фонації було створено вченими фізіологами, акустиками, фізиками, фоніатрами, отоларингологами М.Гарсіа-сином, М.Грачовою, Ф.Засєдателєвим, І.Левідовим, А.Музехольдом, Л.Работновим, С.Ржевкіним, С.Сонкі. Так, М.Грачова займалася вивченням питання іннервації гортані, А.Музехольд узагальнив наукові дані про акустику і фізіологію голосового апарату. Ф.Засєдатєлєв, займаючись питаннями фоніатрії, розкривав проблему голосоутворення співаків. С.Сонкі довів необхідність залучення знань з фізіології голосового апарату у процесі вокального розвитку вокаліста. С.Ржевкін вперше висвітлив наукові дані про акустику голосового апарату, здійснив акустичний аналіз тембру співацького голосу, який характеризується наявністю в ньому високої та низької співацької форманти і частоти вібрато. Методичну основу процесу розвитку співацького голосу заклали праці О.Варламова, О.Додонова, І.Прянишникова. Праці вчених, які займалися вивченням питань вокального мистецтва, дали наукове підґрунтя процесу постановки голосу, стимулювали подальший розвиток суміжних наук. Досягнення вчених склали наукову основу сучасної вокальної педагогіки. Зв'язок вокальної педагогіки з суміжними галузями наук відображено у схемі 1.2.1.