Роль апеліну-12 та обестатину у прогресуванні структурно-функціональних змін лівого шлуночка при артеріальній гіпертензії та цукровому діабеті 2 типу

У хворих з АГ без ЦД 2 типу рівень САТ і ДАТ були достовірно вище, ніж у контрольної групи на 31,2% і 21,3% (р<0,05). ЧСС відповідав такому у групі контролю (р>0,05). Знайдено збільшення рівня середнього денного і нічного САТ на 25,4% та 27,2 (р<0,05) при АГ без ЦД 2 типу при зіставленні з групою контролю, середнього денного і нічного ДАТ на 9,0% і 10,8% (р<0,05). Що стосується добового індексу АТ, знайдено зниження вищезазначеного параметру, як за рахунок САТ - на 19,5% (р<0,05), так і за рахунок ДАТ - на 27,3% (р<0,05) у гіпертензивних хворих без ЦД 2 типу порівняно з контрольною групою. Варіабельність нічного САТ зростала (відмінності вірогідні, р<0,05), а варіабельність денного САТ, денного та нічного ДАТ були відповідні таким у групі контролю (р>0,05).

Порівняння показників ДМАТ при АГ залежно від наявності чи відсутності ЦД 2 типу показало, що при ЦД 2 типу визначається достовірне зростання варіабельності денного і нічного ДАТ на 14,0% і 13,4% (р<0,05), середній денний і нічний ДАТ, варіабельність денного САТ виявили тенденцію до зростання, що не досягла рівня вірогідності (р=0,05) у гіпертензивних хворих при наявності ЦД 2 типу порівняно з пацієнтами без ЦД 2 типу. За показниками ЧСС, САТ, ДАТ, середнього денного і нічного САТ, добового індексу САТ і ДАТ, варіабельності нічного САТ достовірних відмінностей знайдено не було (р>0,05).

Тобто наявність ЦД 2 типу у хворих з АГ призводить до зростання порожнини лівих відділів серця, також ступеня гіпертрофії стінок ЛШ і варіабельності денного та нічного ДАТ.

Проведено дослідження з метою аналізу ефектів тривалості ЦД 2 типу у гіпертензивних хворих на показники структурно-функціонального стану міокарду. За параметрами ІММЛШ вірогідні зміни у вигляді зростання знайдено у групі хворих з тривалістю ЦД 2 типу більше 5 років і 10 років, на відміну від яких у пацієнтів зі стажем ЦД 2 типу менше 5 років рівень даного показника вірогідно не відрізнявся від осіб групи порівняння, представленою хворими з АГ без ЦД 2 типу. Подібні зміни виявляються за параметром ММЛШ при порівнянні з групою зіставленні (пацієнти з АГ без ЦД 2 типу). Що стосується ВТС, за умов тривалості ЦД 2 типу більше 5 років та більше 10 років рівень даного показника вірогідно знижувався при зіставленні з групою порівняння, а у пацієнтів зі стажем ЦД 2 типу менше 5 років був відповідний такому у групі зіставлення. Рівень ІММЛШ вірогідно зростав пропорційно тривалості ЦД 2 типу, а за параметрами ВТС знайдено достовірне зниження паралельно зі збільшенням стажу ЦД 2 типу. КДО був вірогідно вище у хворих з АГ і стажем ЦД 2 типу більше 5 років і більше 10 років при порівнянні з пацієнтами без ЦД 2 типу. Що стосується тривалості ЦД 2 типу менше 5 років, у даній когорті хворих рівень вищезазначеного показника виявив тенденцію до зростання, що не досягала рівня вірогідності (р=0,05). А за параметром КСО виявлено достовірне його збільшення при порівнянні з пацієнтами без ЦД 2 типу, як за тривалістю ЦД 2 типу менше 5 років, так і більше 5 років і більше 10 років. Показники КДР і КСР вірогідно зростали за умов тривалості ЦД 2 типу більше 5 років і більше 10 років у гіпертензивних хворих, а за умов стажу ЦД 2 типу менше 5 років відповідали такому у групі зіставлення, представленою пацієнтами з АГ без ЦД 2 типу. А от розмір ЛП виявив достовірні відмінності у вигляді зростання тільки на етапі тривалості ЦД 2 типу більше 10 років. У гіпертензивних хворих зі стажем ЦД 2 типу менше 5 років або більше 5 років (проте менше 10 років) розмір ЛП був відповідний групі порівняння. Розміри і об'єм ЛШ збільшувались пропорційно тривалості ЦД 2 типу у хворих з АГ, сягали максимуму за умов більш ніж десятирічного стажу ЦД 2 типу.

Показник ТЗСЛШ був достовірно вище при тривалості ЦД 2 типу менше 5 років у хворих з АГ порівняно з хворими без ЦД 2 типу. Що стосується пролонгації стажу ЦД 2 типу більше 5 років і більше 10 років, у хворих даних когорт достовірностей з групою порівняння виявлено не було (р>0,05). Порівняння підгруп хворих між собою згідно тривалості ЦД 2 типу вірогідних відмінностей не виявлено (р>0,05). За параметрами ТМШП змін при зіставленні як з групою порівняння, так і з підгрупами з різною тривалістю ЦД 2 типу виявлено не було (р>0,05). Рівень Е/А був достовірно вище у хворих з АГ і тривалістю ЦД 2 типу менше 5 років при зіставленні з пацієнтами, що мали стаж ЦД 2 типу більше 5 років і більше 10 років (р<0,05). Що стосується порівняння з групою зіставлення, за даним параметром вірогідних різниць виявлено не було (р>0,05).

Тобто наявність ЦД 2 типу тривалістю менше 5 років у гіпертензивних хворих супроводжується збільшенням розмірів і об'ємів порожнини ЛШ , а на етапі зростання стажу ЦД 2 типу більше 10 років - збільшення розміру ЛП у супроводі зниження ВТС ЛШ пропорційно стажу метаболічних розладів, що може бути обумовлено ефектами інсулінорезистентності.

З урахуванням того факту, що апелін-12 володіє антагоністичними властивостями щодо гіперінсулінємії та інсулінорезистентності наступним етапом дослідження був розподіл структурно-функціональних параметрів міокарда згідно процентілей апеліну-12. У хворих 1-ї групи рівень ІММЛШ був вірогідно вище, ніж у пацієнтів 2-ї та 3-ї груп. Подібні зміни визначено за параметром ММЛШ, рівень якого зменшувався від 25 до 75 процентіля. Що стосується ТЗСЛШ, ТМШП у хворих з АГ і ЦД 2 типу, рівні даних параметрів за наявності рівня апеліну-12 менше 25 процентіля були вірогідно вище порівняно з хворими, що увійшли до 2-ї та 3-ї групи з рівнем апеліну-12 у діапазоні 25-75 процентіля та 75 процентіля відповідно. Рівень ВТС вірогідно знижувався пропорційно зростання концентрації апеліну-12 від 25 до 75 процентіля у хворих з АГ та ЦД 2 типу. За рівнем КДО, КСО, КДР, КСР і розміром ЛП також отримані вірогідні зміни згідно концентрації апеліну-12 у пацієнтів з АГ та ЦД 2 типу. Так при рівні апеліну-12 > 75 процентіля знайдено достовірне зменшення порожнини ЛШ та ЛП порівняно з хворими на АГ і ЦД 2 типу, що мали апелін-12 у діапазоні 25-75 процентіля за рахунок КДО, КСО, КДР, КСР і ЛП. Максимальні рівні КДО, КСО,КДР,КСР і ЛП визначено у 1-ї групи хворих з АГ і ЦД 2 типу, представлених особами з низьким рівнем апеліну-12 (менше 25 процентіля). Отримані дані свідчать про те, що за наявності рівнів апеліну-12 більше 75 процентіля у хворих з АГ і ЦД 2 типу знайдено зниження ступеня гіпертрофії ЛШ. Такі результати можуть бути обумовлені ефектами апелину-12 стосовно контролювання процесів ремоделювання у хворих з АГ та ЦД 2 типу. Саме тому у нашому дослідженні максимальні рівні ІММЛШ, ММЛШ, ТЗСЛШ, ТМШП та ВТС виявлені при концентрації апеліну-12 менше 25 процентіля.

Наше припущення обумовило необхідність проведення наступного етапу дослідження з визначенням відсотку хворих з певним типом ремоделювання ЛШ залежно від рівня апеліну-12 (з використанням процентілів). У третій групі переважали особи з концентричним ремоделюванням - 89%, у той час коли концентрична гіпертрофія була виявлена тільки у 11% хворих. Деталізація факторів, що можуть впливати на певний тип ремоделювання в когорті гіпертензивних хворих третьої групи виявила, що формування КГ було пов'язано з тривалістю ЦД 2 типу довше, ніж 5 років. Що стосується хворих другої групи з рівнем апеліну-12 в діапазоні від 25 до 75 процентіля, КГ діагностовано у 77%, 6% мали КР, а у 17% виявлено ексцентричну гіпертрофію лівого шлуночка. Цікавим є той факт, що тривалість ЦД 2 типу більше 5 років у хворих з АГ обумовила розвиток КР, а пролонгація ЦД 2 типу до 10 років асоціювалась з формуванням ЕГЛШ. У хворих першої групи з рівнем апеліну-12 нижче 25 процентілю КГ та ЕГЛШ виявлялась приблизно з однаковою частотою, 56% та 44%, відповідно, а КР не було знайдено у жодного хворого. Деталізація фактів аналізу захворювання у хворих першої групи визначила, що КГ та ЕГ зустрічались переважно у осіб з тривалістю ЦД 2 типу більше 5 років, але менше 10 років. Що стосується гіпертензивних хворих зі стажем ЦД 2 типу більше 10 років, знайдено зростання відсотку хворих з ЕГ (69% хворих з ЕГ мали тривалість ЦД 2 типу більше 10 років).

Отримані дані свідчать на користь позитивних ефектів апеліну-12, спрямованих на нівелювання зростання ступеня виразності гіпертрофії ЛШ, що особливо виразно проявляється при рівні апеліну-12 більше 75 процентіля, тобто більше 1,725 нг/мл. Наявність зв'язку між типом ремоделювання з одного боку та тривалістю ЦД 2 типу з іншого боку може бути обумовлено плейотропністю ефектів апеліну-12, який стримує процеси ремоделювання, пов'язані з розвитком гіпертрофії, та володіє антиінсулінрезистентним ефектом за рахунок збільшення чутливості периферичних тканин до інсуліну, що на етапі зростання тривалості ЦД 2 типу більше 5 років стає неадекватним щодо потреб.

При цьому формування більш сприятливого типу ремоделювання ЛШ, а саме КР, обумовлене високою концентрацією апеліну-12. Такі дані не суперечать результатам інших дослідників. Так на думку професора Ковальової О.М. та Деміденко Г.В у роботі про взаємозв'язок рівня апеліна з активністю компонентів системи оксиду азоту у хворих на гіпертонічну хворобу з ожирінням, гіперапелінемія розглядається як компенсаторна реакція, спрямована на формування сприятливого типу ремоделювання ЛШ у хворих з АГ. Отримані нами результати знаходять підтвердження у роботі Буше Ж. про колінеарність зв'язків апеліну-12 з метаболічними порушеннями та гіпертрофією міокарда. При тривалості ЦД 2 типу більше 5 років, мабуть, така компенсаторна реакція не спрацьовує тому, що не вистачає ресурсів апеліну-12 на стримання гіпертрофічних процесів міокарда і гасіння агресивної дії зростаючої гіперінсулінемії з активацією факторів росту, тобто на цьому етапі ступінь відхилення від норми інсулінорезистентності більш виразна, ніж адаптаційні можливості апеліну-12, результатом чого є формування гіпертрофічних типів ремоделювання - КГ і ЕГ.

Таким чином, проведене дослідження виявило, що рівень апеліну-12 вище 75 процентіля (більше 1,725 нг/мл) володіє антагоністичними ефектами щодо гіпертрофії лівого шлуночку у хворих з артеріальною гіпертензією та цукровим діабетом 2 типу. Тривалість цукрового діабету 2 типу більше 5 років при наявності концентрації апеліну-12 в діапазоні від 25 до 75 процентіля і менше 25 процентіля асоціюється з розвитком концентричної та ексцентричної гіпертрофії лівого шлуночка у пацієнтів з артеріальною гіпертензією, що надало можливість проаналізувати предикторну інформативність апеліну-12, щодо розвитку певного типу ремоделювання ЛШ у хворих з АГ та супутнім ЦД 2 типу.

Наступним етапом дослідження було проаналізувати динаміку показників кардіогемодинаміки у хворих з ЦД 2 типу згідно ступеня АГ. Рівень КДО, КДР вірогідно зростав пропорційно ступеня тяжкості АГ та сягав максимуму у хворих з АГ та супутнім ЦД 2 типу. Так у хворих з АГ 3 ступеня у поєднанні з ЦД 2 типу рівні КДО і КДР були на 161,4% та 50,6% вище, ніж у пацієнтів з АГ 1 ступеня та ЦД 2 типу (р<0,01). Порівняння вищезазначених параметрів у хворих з комор бідністю ЦД 2 типу з АГ 3 ступеня та АГ 2 ступеня виявило достовірні відмінності у вигляді зростання КДО та КДР на 22,1% і 8,9% (р<0,05) відповідно. Що стосується зіставлення КДО і КДР у хворих з АГ 1 ступеня та АГ 2 ступеня за наявності ЦД 2 типу, визначено збільшення даних параметрів при АГ 2 ступеня на 116,3% і 38,8% (р<0,01). За показниками КСО і КСР знайдено достовірне зростання при АГ 3 ступеня з ЦД 2 типу порівняно з АГ 1 ступеня з ЦД 2 типу на 162,1% та 42,1% (р<0,01), а при зіставленні АГ 1 ступеня з ЦД 2 типу та АГ 2 ступеня з ЦД 2 типу на 118,4% та 40,2% (р<0,01). КСО та КСР у хворих з ЦД 2 типу при АГ 2 ступеня вірогідно не відрізнялись від АГ 3 ступеня (р>0,05). Співставлення рівнів ТЗСЛШ і ТМШП показало їх вірогідне зростання при АГ 3 ступеня з ЦД 2 типу порівняно з АГ 1 ступеня при коморбідності з ЦД 2 типу на 5,4% і 5,0% (р<0,05). Подібні зміни знайдено при зіставленні хворих з АГ 1 ступеня та АГ 2 ступеня у поєднанні з ЦД 2 типу за показником ТМШП. Порівняння ТЗСЛШ при АГ 1 ступеня та АГ 2 ступеня з супутнім ЦД 2 типу виявило тенденцію до зростання паралельно до тяжкості АГ, яка не досягала рівня вірогідності (р=0,05). ТЗСЛШ і ТМШП у хворих з АГ 2 ступеня порівняно з АГ 3 ступеня з ЦД 2 типу достовірно не змінювались (р>0,05). Рівень ЛП був вище на 31,9% при АГ 3 ступеня при зіставленні з АГ 1 ступеня, на 25,2% при зіставленні АГ 1 ступеня з АГ 2 ступеня за наявності супутнього ЦД 2 типу (р<0,05). Порівняння розміру ЛП у хворих з АГ 1 ступеня та АГ 2 ступеня з ЦД 2 типу достовірних відмінностей не виявило (р>0,05). Подібні результати отримано за параметром ФВ. При порівнянні хворих з різним ступенем тяжкості АГ між собою за наявності супутнього ЦД 2 типу Е/А знижувався пропорційно до зростання ступеня тяжкості АГ при ЦД 2 типу. ВТС ЛШ, ІММЛШ, ММЛШ були вірогідно вище при АГ 3 ступеня ніж у хворих з АГ 1 ступеня за наявності ЦД 2 типу на 25,3%, 57,7% та 61,3% (відмінності вірогідні, р<0,01), а також при зіставленні АГ 1 ступеня та АГ 2 ступеня на 24,2%, 50,9% і 53,3% (р<0,01). Порівняння вищезазначених параметрів у хворих з АГ 3 ступеня та АГ 2 ступеня при ЦД 2 типу достовірних відмінностей не виявило (р>0,05).

У хворих на ЦД 2 типу за наявності АГ тривалістю більше 10 років виявляється достовірне збільшення КДО при порівнянні зі стажем АГ менше 5 років на 49,9% (р<0,05) і 47,8% (р<0,01) при порівнянні тривалості АГ менше 5 років з стажем АГ від 5 до 10 років, КСО на 86,2% (р<0,01) і 82,3% (р<0,01) відповідно, КДР на 17,9% (р<0,01) і 13,2% (р<0,05) відповідно, КСР на 27,1% (р<0,01) і 22,8% (р<0,05) відповідно. Зіставлення хворих на ЦД 2 типу зі стажем АГ більше 10 років і діапазоном 5-10 років за параметрами КДО, КСО, КДР, КСР вірогідних відмінностей не визначило. ФВ була достовірно вище при тривалості АГ менше 5 років порівняно зі стажем АГ більше 10 років у хворих на ЦД 2 типу на 14,3% (р<0,01) та на 14,5% (р<0,01) при порівнянні з тривалістю АГ в діапазоні 5-10 років. Рівень ФВ у хворих з ЦД 2 типу за наявності стажу АГ більше 10 років був відповідний такому при тривалості АГ у діапазоні 5-10 років (р>0,05). За параметрами ТЗСЛШ, ТМШП, ЛП вірогідних різниць при порівнянні у підгрупах хворих на ЦД 2 типу залежно від тривалості АГ достовірних відмінностей виявлено не було (р>0,05). Е/А був вище при тривалості АГ менше 5 років порівняно зі стажем АГ у діапазоні 5-10 років (відмінності вірогідні, р<0,05). ІММЛШ, ММЛШ були вірогідно вище, а ВТС ЛШ - нижче при АГ зі стажем більше 10 років порівняно як з тривалістю АГ менше 5 років, так із діапазоном тривалості АГ 5-10 років у хворих з ЦД 2 типу. Зіставлення вищезазначених показників у групі АГ більше 10 років і діапазоном 5-10 років визначили подібні результати.

У хворих з ЦД 2 типу при тривалості АГ більше 10 років порівняно з пацієнтами, що мали стаж АГ менше 5 років, рівень середнього денного САТ був вірогідно вище. Подібні результати знайдено при зіставленні стажу АГ більше 10 років і діапазоном тривалості АГ 5-10 років. При порівнянні середнього денного САТ у хворих з ЦД 2 типу за наявності стажу АГ більше 10 років з тривалістю АГ у діапазоні 5-10 років вірогідних відмінностей виявлено не було (р>0,05). Середній денний ДАТ при АГ зі стажем менше 5 років був відповідний такому як при тривалості АГ більше 10 років, так і за наявності АГ у діапазоні 5-10 років у хворих на ЦД 2 типу. За параметром, яки відображує середній нічний ДАТ, визначено його вірогідне зростання при тривалості АГ від 5 до 10 років порівняно зі стажем АГ менше 5 років, більше 10 років - різниць не виявило. Добовий індекс САТ і ДАТ, варіабельність денного і нічного САТ не достовірно відрізнялись при порівнянні хворих на ЦД 2 типа залежно від тривалості АГ. Що стосується варіабельності денного і нічного ДАТ, за даними параметрами знайдено вірогідні відмінності у вигляді їх зростання у хворих на ЦД 2 типу при тривалості АГ у діапазоні від 5 до 10 років порівняно з пацієнтами , що мали стаж АГ менше 5 років. Зіставлення вищезазначених параметрів при АГ від 5 до 10 років і хворих з тривалістю АГ більше 10 років вірогідних різниць не виявили. Подібні результати отримано при порівнянні варіабельності денного і нічного ДАТ при тривалості АГ менше 5 років і більше 10 років.

Таким чином, проведене дослідження виявило, що виразність гіпертрофії міокарда лівого шлуночка та процеси дилатації лівих порожнин серця зростають за наявності супутнього ЦД 2 типу у хворих з АГ. Розвиток ексцентричного типу гіпертрофії виявляється при пролонгації ЦД 2 типу більше 10 років у хворих з АГ. Концентрація апеліну-12 вище 75 процентіля виявила антагоністичні ефекти щодо гіпертрофії лівого шлуночка у хворих з коморбідністю АГ та ЦД 2 типу.

Проведено дослідження показників вуглеводного і ліпідного обмінів у хворих на АГ з супутнім ЦД 2 типу, без ЦД 2 типу та у осіб контрольної групи. У хворих з АГ та ЦД 2 типу порівняно з групою контролю виявлено вірогідно більш високі рівні НвА1с на 58,8% (р<0,05), глюкози крові на 76,27% (р<0,05), загального холестерину на 11,96% (р<0,05), ТГ на 76,27% (р<0,05), ХС ЛПНЩ на 36,75% (р<0,05), ХС ЛПДНЩ на 117,6% (р<0,05), КА на 34,81% (р<0,05) та достовірно більш низькі концентрації ХС ЛПВЩ на 8,06% (р<0,05).

Зіставлення параметрів вуглеводного і ліпідного обмінів у хворих з АГ без ЦД 2 типу з контрольною групою визначило вірогідні відмінності у вигляді зниження вмісту ХС ЛПВЩ на 4,03% (р<0,05) та зростання рівнів ТГ на 159,3% (р<0,05), ХС ЛПДНЩ на 105,8% (р<0,05), КА на 37,45% (р<0,05). За параметром ХС ЛПНЩ знайдено тенденцію до зростання, що не досягла рівня вірогідності (р=0,05). Що стосується глікемії, глікозильованого гемоглобіну, ЗХ, у хворих з АГ без ЦД 2 типу порівняно з групою контролю достовірних змін виявлено не було (р>0,05).

Порівняння показників вуглеводного обміну і параметрів ліпідограми у хворих з АГ залежно від наявності або відсутності супутнього ЦД 2 типу визначило присутність вірогідних змін у вигляді зростання глікозильованого гемоглобіну на 36,08% (р<0,05), глюкози крові на 32,93% (р<0,05), ЗХ на 7,51% (р<0,05), ХС ЛПНЩ на 10,72% (р<0,05) та зниження ХС ЛПВЩ на 4,2% (р<0,05) при ЦД 2 типу. За показниками ТГ, ХС ЛПДНЩ, КА вірогідних змін знайдено не було (р>0,05).

У хворих з АГ та супутнім ЦД 2 типу достовірно вище був ІМТ на 33,96% (р<0,05) при зіставленні з групою контролю. За антропометричними параметрами визначено вірогідні зміни між гіпертензивними хворими з ЦД 2 типу та контрольною групою у вигляді зростання ОТ на 133,97% (р<0,05), ОС на 10,75% (р<0,05). Що стосується зіставлення гіпертензивних пацієнтів без ЦД 2 типу з контрольною групою, за параметрами ІМТ, ОС достовірних відмінностей виявлено не було (р>0,05, а ОТ був вірогідно вище на 20,01% (р<0,05). При порівнянні хворих з АГ та ЦД 2 типу з пацієнтами без супутнього ЦД 2 типу виявлено достовірні відмінності у вигляді зростання ІМТ на 53,08% (р<0,05), ОТ на 12,2% (р<0,05), ОС на 5,01% (р<0,05).

Тобто наявність АГ супроводжується змінами ліпідограми, що більш виразно проявляється за наявності ЦД 2 типу. Порушення ліпідного профілю при АГ та супутньому ЦД 2 типу відбувається зі зростанням проатерогенних параметрів на тлі зниження антиатерогенних фракцій.

Наступним етапом дослідження була оцінка змін вуглеводного та ліпідного обміну у хворих з ЦД 2 типу залежно від ступеня АГ. Аналіз антропометричних показників показав, що ОТ був вище на 12,9% (р<0,05) при АГ 2 ступеня порівняно з АГ 1 ступеня. За показниками ОС, ІМТ вірогідних змін виявлено не було (р>0,05). Зіставлення антропометричних показників у хворих на ЦД 2 типу з АГ різного ступеня тяжкості показало, що при АГ 3 ступеня порівняно зх. АГ 2 ступеня рівень ОТ був вище на 22,1% (р<0,05), ІМТ на 16,6% (р<0,05). За показником ОС виявлено тенденцію до зростання, що не досягла рівня вірогідності (р=0,05).

У хворих з АГ 3 ступеня порівняно з тими, що мали АГ 2 ступеня за наявності супутнього ЦД 2 типу, за показниками ОТ, ОС, ІМТ достовірних змін виявлено не було (р>0,05).

Рівень глікозильованого гемоглобіну у хворих з ЦД 2 типу при АГ різного ступеня тяжкості вірогідно не відрізнявся (р>0,05). Подібні результати отримано за рівнем глікемії (р>0,05). Що стосується показників ліпідного профілю, порівняння хворих з різним ступенем АГ при ЦД 2 типу показало наявність змін. Так концентрація ЗХ була вірогідно вище при зіставленні АГ 3 ступеня із АГ 1 ступеня при супутньому ЦД 2 типу на 7,8% (р<0,05). За параметрами ХС ЛПНЩ та КА у хворих з АГ 3 ступеня порівняно з АГ 1 ступеня при ЦД 2 типу знайдено тенденцію до зростання, що не досягла рівня вірогідності (р=0,05). Зіставлення вмісту ЗХ, ХС ЛПНЩ, КА у хворих з АГ 3 ступеня порівняно з АГ 2 ступеня, а також АГ 1 ступеня і АГ 2 ступеня при ЦД 2 типу показало, що вони відповідали таким у співставленній підгрупі (р>0,05). ХС ЛПВЩ, ТГ, ХС ЛПДНЩ вірогідно не відрізнялись у хворих з ЦД 2 типу з різним ступенем АГ (р>0,05). Порівняння антропометричних параметрів у хворих на ЦД 2 типу показав, що рівні ОТ, ОС, ІМТ були вірогідно вище за умов тривалості АГ більше 10 років, ніж у пацієнтів з тривалістю АГ менше 5 років на 20,3% (р<0,05), 10,4% (р<0,05) та 11,03% (р<0,05) відповідно. Що стосується вмісту глюкози крові та глікозильованого гемоглобіну, рівні вищезазначених параметрів достовірно не відрізнялись у хворих на ЦД 2 типу залежно від тривалості АГ (р>0,05). Показники ліпідограми виявили різниці при зіставлені хворих на ЦД 2 типу з різним стажем АГ. Так у хворих на ЦД 2 типу зі стажем АГ більше 10 років порівняно з пацієнтами, що мали стаж АГ менше 5 років, визначено зростання рівня ЗХ на 13,03% (р<0,05), ХС ЛПНЩ на 15,9% (р<0,05), та зниження ХС ЛПВЩ на 11,21% (р<0,05). За параметрами ТГ та КА знайдено тенденцію до зростання при тривалості АГ більше 10 років при порівнянні з тими, що мали АГ менше 5 років (р=0,05). За показником ХС ЛПДНЩ вірогідних змін виявлено не було (р>0,05). Порівняння показників ліпідограми у хворих на ЦД 2 типу з тривалістю АГ більше 10 років та у діапазоні 5-10 років визначається тенденція до зростання ТГ, ХС ЛПНЩ та КА, що не досягала рівня вірогідності (р=0,05), проте вміст ЗХ був достовірно вище на 6,76% (р<0,05). За показниками ХС ЛПВЩ, ХС ЛПДНЩ достовірних відмінностей виявлено не було (р>0,05). Зіставлення показників ліпідного обміну у хворих на ЦД 2 типу з різним стажем АГ вірогідностей виявлено не було (р>0,05).

Тобто зростання тривалості АГ у хворих на ЦД 2 типу супроводжується зростанням атерогенних фракцій ліпідограми.

У когорти хворих з АГ та ЦД 2 типу виявлено ожиріння, наступним етапом у дизайні дослідження було проведення аналізу згідно наявності надлишкової ваги тіла. У хворих з ожирінням, що мали АГ та супутній ЦД 2 типу, знайдено вірогідне зростання ОТ, ОС та ІМТ на 29,6% (р<0,01), 10,03% (р<0,01), 33,4% (р<0,01) відповідно. Параметри вуглеводного обміну також виявили достовірні відмінності у вигляді зростання глікемії, рівня глікозильованого гемоглобіну на 44,7% (р<0,05) і 38,5% (р<0,05) при наявності ожиріння порівняно з хворими на АГ у поєднанні з ЦД 2 типу без ожиріння. Що стосується показників ліпідограми, знайдено вірогідно зростання ЗХ на 14,4% (р<0,05), ТГ на 153,1% (р<0,01), ХС ЛПНЩ на 33,6% (р<0,01), ХС ЛПДНЩ на 102,8% (р<0,01), КА на 30,9%(р<0,01) у хворих з АГ та ЦД 2 типу за наявності ожиріння при зіставленні з хворими без ожиріння. Вміст ХС ЛПВЩ при ожирінні відповідав такому у хворих з АГ та ЦД 2 типу без ожиріння (р>0,05).

Таким чином, отримані результати свідчать на користь впливу наявності ожиріння на вуглеводний та ліпідний обміни у хворих з коморбідністю АГ та ЦД 2 типу у вигляді гіперліпідемії, зростання проатерогенних фракцій за відсутності такої у антиатерогенних параметрів.

Наступним етапом у дизайні нашого дослідження було визначення змін вуглеводного та ліпідного обмінів залежно від тривалості ЦД 2 типу (менше 5 років, у діапазоні від 5 до 10 років та більше 10 років) у хворих з АГ. У хворих з АГ за умов тривалості ЦД 2 типу більше 10 років порівняно зі стажем ЦД 2 типу менше 5 років знайдено вірогідне зростання ОТ на 4,1% (р<0,05), ОС на 13,6% (р<0,05). За параметром ІМТ виявлено тенденцію до зростання, що не досягла рівня вірогідності (р=0,05). Що стосується показників вуглеводного обміну, рівень глюкози та глікозильованого гемоглобіну вірогідно не відрізнявся за наявності різного стажу ЦД 2 типу у хворих з АГ. Рівень ЗХ при тривалості ЦД 2 типу більше 10 років був достовірно вище, ніж при тривалості ЦД 2 типу менше 5 років на 13,2% (р<0,05), ХС ЛПНЩ на 13,7% (р<0,05). За параметрами ХС ЛПВЩ, ТГ, ХС ЛПДНЩ, КА вірогідних змін виявлено не було (р>0,05). Порівняння показників ліпідограми у хворих з АГ з тривалістю ЦД 2 типу більше 10 років та у діапазоні стажу від 5 до 10 років достовірних змін виявлено не було (р>0,05). Подібні результати знайдено при зіставленні показників ліпідного обміну у хворих з АГ та тривалістю ЦД 2 типу менше 5 років із пацієнтами зі стажем ЦД 2 типу в діапазоні від 5 до 10 років (р>0,05).

Порівняння показників вуглеводного і ліпідного обмінів у хворих з АГ та супутнім ЦД 2 типу згідно типів ремоделювання достовірних відмінностей виявлено не було (р>0,05). Параметри антропометрії виявили достовірні відмінності, так при КР і ЕГ рівень ОТ був вище, ніж при КГ, ОТ при КР і ЕГ вірогідно не відрізнявся у хворих з АГ та ЦД 2 типу. ОС був вище при КР порівняно з КГ. За іншими показниками достовірних змін визначено не було (р>0,05).

Таким чином, проведене дослідження показало наявність впливу коморбідності АГ та ЦД 2 типу на параметри вуглеводного і ліпідного обмінів у вигляді зростання проатерогенних фракцій за відсутності такого у антиатерогенних параметрів, що особливо виразно спостерігаеться при приєднанні ожиріння, а також за умов пролонгації тривалості ЦД 2 типу більше 10 років.

Дослыждено показники вуглеводного і ліпідного обмінів у хворих на АГ з супутнім ЦД 2 типу, без ЦД 2 типу та у осіб контрольної групи. У хворих з АГ та ЦД 2 типу порівняно з групою контролю виявлено вірогідно більш високі рівні НвА1с на 58,8% (р<0,05), глюкози крові на 76,27% (р<0,05), загального холестерину на 11,96% (р<0,05), ТГ на 76,27% (р<0,05), ХС ЛПНЩ на 36,75% (р<0,05), ХС ЛПДНЩ на 117,6% (р<0,05), КА на 34,81% (р<0,05) та достовірно більш низькі концентрації ХС ЛПВЩ на 8,06% (р<0,05).

Зіставлення параметрів вуглеводного і ліпідного обмінів у хворих з АГ без ЦД 2 типу з контрольною групою визначило вірогідні відмінності у вигляді зниження вмісту ХС ЛПВЩ на 4,03% (р<0,05) та зростання рівнів ТГ на 159,3% (р<0,05), ХС ЛПДНЩ на 105,8% (р<0,05), КА на 37,45% (р<0,05). За параметром ХС ЛПНЩ знайдено тенденцію до зростання, що не досягла рівня вірогідності (р=0,05). Що стосується глікемії, глікозильованого гемоглобіну, ЗХ, у хворих з АГ без ЦД 2 типу порівняно з групою контролю достовірних змін виявлено не було (р>0,05).

Порівняння показників вуглеводного обміну і параметрів ліпідограми у хворих з АГ залежно від наявності або відсутності супутнього ЦД 2 типу визначило присутність вірогідних змін у вигляді зростання глікозильованого гемоглобіну на 36,08% (р<0,05), глюкози крові на 32,93% (р<0,05), ЗХ на 7,51% (р<0,05), ХС ЛПНЩ на 10,72% (р<0,05) та зниження ХС ЛПВЩ на 4,2% (р<0,05) при ЦД 2 типу. За показниками ТГ, ХС ЛПДНЩ, КА вірогідних змін знайдено не було (р>0,05).

У хворих з АГ та супутнім ЦД 2 типу достовірно вище був ІМТ на 33,96% (р<0,05) при зіставленні з групою контролю. За антропометричними параметрами визначено вірогідні зміни між гіпертензивними хворими з ЦД 2 типу та контрольною групою у вигляді зростання ОТ на 133,97% (р<0,05), ОС на 10,75% (р<0,05). Що стосується зіставлення гіпертензивних пацієнтів без ЦД 2 типу з контрольною групою, за параметрами ІМТ, ОС достовірних відмінностей виявлено не було (р>0,05, а ОТ був вірогідно вище на 20,01% (р<0,05). При порівнянні хворих з АГ та ЦД 2 типу з пацієнтами без супутнього ЦД 2 типу виявлено достовірні відмінності у вигляді зростання ІМТ на 53,08% (р<0,05), ОТ на 12,2% (р<0,05), ОС на 5,01% (р<0,05).

Тобто наявність АГ супроводжується змінами ліпідограми, що більш виразно проявляється за наявності ЦД 2 типу. Порушення ліпідного профілю при АГ та супутньому ЦД 2 типу відбувається зі зростанням проатерогенних параметрів на тлі зниження антиатерогенних фракцій.

Наступним етапом дослідження була оцінка змін вуглеводного та ліпідного обміну у хворих з ЦД 2 типу залежно від ступеня АГ. Аналіз антропометричних показників показав, що ОТ був вище на 12,9% (р<0,05) при АГ 2 ступеня порівняно з АГ 1 ступеня. За показниками ОС, ІМТ вірогідних змін виявлено не було (р>0,05). Зіставлення антропометричних показників у хворих на ЦД 2 типу з АГ різного ступеня тяжкості показало, що при АГ 3 ступеня порівняно зх. АГ 2 ступеня рівень ОТ був вище на 22,1% (р<0,05), ІМТ на 16,6% (р<0,05). За показником ОС виявлено тенденцію до зростання, що не досягла рівня вірогідності (р=0,05).

У хворих з АГ 3 ступеня порівняно з тими, що мали АГ 2 ступеня за наявності супутнього ЦД 2 типу, за показниками ОТ, ОС, ІМТ достовірних змін виявлено не було (р>0,05).

Рівень глікозильованого гемоглобіну у хворих з ЦД 2 типу при АГ різного ступеня тяжкості вірогідно не відрізнявся (р>0,05). Подібні результати отримано за рівнем глікемії (р>0,05). Що стосується показників ліпідного профілю, порівняння хворих з різним ступенем АГ при ЦД 2 типу показало наявність змін. Так концентрація ЗХ була вірогідно вище при зіставленні АГ 3 ступеня із АГ 1 ступеня при супутньому ЦД 2 типу на 7,8% (р<0,05). За параметрами ХС ЛПНЩ та КА у хворих з АГ 3 ступеня порівняно з АГ 1 ступеня при ЦД 2 типу знайдено тенденцію до зростання, що не досягла рівня вірогідності (р=0,05). Зіставлення вмісту ЗХ, ХС ЛПНЩ, КА у хворих з АГ 3 ступеня порівняно з АГ 2 ступеня, а також АГ 1 ступеня і АГ 2 ступеня при ЦД 2 типу показало, що вони відповідали таким у співставленній підгрупі (р>0,05). ХС ЛПВЩ, ТГ, ХС ЛПДНЩ вірогідно не відрізнялись у хворих з ЦД 2 типу з різним ступенем АГ (р>0,05).

Аналіз змін вуглеводного і ліпідного обмінів було проведено згідно тривалості АГ, а саме до 5 років, тривалістю 5-10 років та більше 10 років. Порівняння антропометричних параметрів у хворих на ЦД 2 типу показав, що рівні ОТ, ОС, ІМТ були вірогідно вище за умов тривалості АГ більше 10 років, ніж у пацієнтів з тривалістю АГ менше 5 років на 20,3% (р<0,05), 10,4% (р<0,05) та 11,03% (р<0,05) відповідно. Що стосується вмісту глюкози крові та глікозильованого гемоглобіну, рівні вищезазначених параметрів достовірно не відрізнялись у хворих на ЦД 2 типу залежно від тривалості АГ (р>0,05). Показники ліпідограми виявили різниці при зіставлені хворих на ЦД 2 типу з різним стажем АГ. Так у хворих на ЦД 2 типу зі стажем АГ більше 10 років порівняно з пацієнтами, що мали стаж АГ менше 5 років, визначено зростання рівня ЗХ на 13,03% (р<0,05), ХС ЛПНЩ на 15,9% (р<0,05), та зниження ХС ЛПВЩ на 11,21% (р<0,05). За параметрами ТГ та КА знайдено тенденцію до зростання при тривалості АГ більше 10 років при порівнянні з тими, що мали АГ менше 5 років (р=0,05). За показником ХС ЛПДНЩ вірогідних змін виявлено не було (р>0,05). Порівняння показників ліпідограми у хворих на ЦД 2 типу з тривалістю АГ більше 10 років та у діапазоні 5-10 років визначається тенденція до зростання ТГ, ХС ЛПНЩ та КА, що не досягала рівня вірогідності (р=0,05), проте вміст ЗХ був достовірно вище на 6,76% (р<0,05). За показниками ХС ЛПВЩ, ХС ЛПДНЩ достовірних відмінностей виявлено не було (р>0,05). Зіставлення показників ліпідного обміну у хворих на ЦД 2 типу з різним стажем АГ вірогідностей виявлено не було (р>0,05).

Тобто зростання тривалості АГ у хворих на ЦД 2 типу супроводжується зростанням атерогенних фракцій ліпідограми.

З урахуванням того факту, що у когорти хворих з АГ та ЦД 2 типу виявлено ожиріння, наступним етапом у дизайні дослідження було проведення аналізу згідно наявності надлишкової ваги тіла. У хворих з ожирінням, що мали АГ та супутній ЦД 2 типу, знайдено вірогідне зростання ОТ, ОС та ІМТ на 29,6% (р<0,01), 10,03% (р<0,01), 33,4% (р<0,01) відповідно. Параметри вуглеводного обміну також виявили достовірні відмінності у вигляді зростання глікемії, рівня глікозильованого гемоглобіну на 44,7% (р<0,05) і 38,5% (р<0,05) при наявності ожиріння порівняно з хворими на АГ у поєднанні з ЦД 2 типу без ожиріння. Що стосується показників ліпідограми, знайдено вірогідно зростання ЗХ на 14,4% (р<0,05), ТГ на 153,1% (р<0,01), ХС ЛПНЩ на 33,6% (р<0,01), ХС ЛПДНЩ на 102,8% (р<0,01), КА на 30,9%(р<0,01) у хворих з АГ та ЦД 2 типу за наявності ожиріння при зіставленні з хворими без ожиріння. Вміст ХС ЛПВЩ при ожирінні відповідав такому у хворих з АГ та ЦД 2 типу без ожиріння (р>0,05).

Таким чином, отримані результати свідчать на користь впливу наявності ожиріння на вуглеводний та ліпідний обміни у хворих з коморбідністю АГ та ЦД 2 типу у вигляді гіперліпідемії, зростання проатерогенних фракцій за відсутності такої у антиатерогенних параметрів.

Наступним етапом у дизайні нашого дослідження було визначення змін вуглеводного та ліпідного обмінів залежно від тривалості ЦД 2 типу (менше 5 років, у діапазоні від 5 до 10 років та більше 10 років) у хворих з АГ. У хворих з АГ за умов тривалості ЦД 2 типу більше 10 років порівняно зі стажем ЦД 2 типу менше 5 років знайдено вірогідне зростання ОТ на 4,1% (р<0,05), ОС на 13,6% (р<0,05). За параметром ІМТ виявлено тенденцію до зростання, що не досягла рівня вірогідності (р=0,05). Що стосується показників вуглеводного обміну, рівень глюкози та глікозильованого гемоглобіну вірогідно не відрізнявся за наявності різного стажу ЦД 2 типу у хворих з АГ. Рівень ЗХ при тривалості ЦД 2 типу більше 10 років був достовірно вище, ніж при тривалості ЦД 2 типу менше 5 років на 13,2% (р<0,05), ХС ЛПНЩ на 13,7% (р<0,05). За параметрами ХС ЛПВЩ, ТГ, ХС ЛПДНЩ, КА вірогідних змін виявлено не було (р>0,05). Порівняння показників ліпідограми у хворих з АГ з тривалістю ЦД 2 типу більше 10 років та у діапазоні стажу від 5 до 10 років достовірних змін виявлено не було (р>0,05). Подібні результати знайдено при зіставленні показників ліпідного обміну у хворих з АГ та тривалістю ЦД 2 типу менше 5 років із пацієнтами зі стажем ЦД 2 типу в діапазоні від 5 до 10 років (р>0,05).

Порівняння показників вуглеводного і ліпідного обмінів у хворих з АГ та супутнім ЦД 2 типу згідно типів ремоделювання достовірних відмінностей виявлено не було (р>0,05).

Параметри антропометрії виявили достовірні відмінності, так при КР і ЕГ рівень ОТ був вище, ніж при КГ, ОТ при КР і ЕГ вірогідно не відрізнявся у хворих з АГ та ЦД 2 типу. ОС був вище при КР порівняно з КГ. За іншими показниками достовірних змін визначено не було (р>0,05).

Таким чином, проведене дослідження показало наявність впливу коморбідності АГ та ЦД 2 типу на параметри вуглеводного і ліпідного обмінів у вигляді зростання проатерогенних фракцій за відсутності такого у антиатерогенних параметрів, що особливо виразно спостерігаеться при приєднанні ожиріння, а також за умов пролонгації тривалості ЦД 2 типу більше 10 років.

У хворих з коморбідністю АГ та ЦД 2 типу знайдено прямі зв'язки між апеліном-12 та рівнем глікозильованного гемоглобіну (r=0,67; p<0,05), глікемією натще (r=0,65; p<0,05). Обестатин також виявив вірогідні зв'язки з глікозильованим гемоглобіном (r= - 0,26; p<0,05), глюкозою крові (r= - 0,44; p<0,05).

Тобто, збільшення рівня концентрації глікозильованного гемоглобіну асоціюється зі зростанням сироваткового рівня апеліну-12, що може було обумовлено його компенсаторними властивостями, спрямованими на подолання інсулінорезистентності (ІР), шляхом пригнічення секреції інсуліну (при зв'язуванні з APJ-рецептором, експресія якого відбувається у в-клітинах островків Лангерганса). Апелін-12 залучений до регуляції рівня глікемії внаслідок утилізації глюкози скелетними мґязами (сноска 5а из кратко апелин). Тобто апелін-12 грає роль у підтримці глікемічного балансу та бере участь у покращенні чутливості тканин до інсуліну. Обестатин також здатний приймати участь у регуляції обміну глюкози. Проте у хворих з ІР гіперінсулінемія призводить до вірогідної редукції обестатинемії.

Так знайдено зворотні зв'язки між апеліном-12 та ІММЛШ (r= - 0,74; p<0,05), ММЛШ (r= - 0,59; p<0,05), та прямі зв'язки між ВТС (r=0,51; p<0,05), ТЗС (r=0,26; p<0,05), ТМШП (r=0,25; p<0,05). Обестатин виявив зворотні зв'язки з ІММЛШ (r= - 0,55; p<0,05), ММЛШ (r= - 0,48; p<0,05). З показниками, що характеризують товщину міокарда ЛШ обестатин вірогідних зв'язків не мав: з ВТС (r=0,10; p>0,05), ТЗС (r=0,08; p>0,05), ТМШП (r= - 0,10; p>0,05).

Характер кореляційних зв'язків, свідчить про залучення апеліну-12 та обестатину до процесів гіпертрофії лівого шлуночка (ЛШ) у хворих з АГ і ЦД 2 типу: зростання апеліну-12 асоціюється зі зменшенням виразності гіпертрофії ЛШ, зниження обестатину супроводжується зростанням гіпертрофії ЛШ, причому апелін-12 виявив численні зв'язки з параметрами кардіогемодинамики при співставленні з обестатином.

З урахуванням наявності вірогідних зв'язків між апеліном-12 та параметрами, що характеризують масу міокарда ЛШ та товщину його стінки, інтерес представляє аналіз предикторних властивостей даного параметру щодо процесів гіпертрофії та ремоделювання ЛШ.

У хворих основної групи, що представлені коморбідністю АГ та ЦД 2 типу, знайдено зростання рівня глікозильованого гемоглобіну більш 7%, що свідчить на користь декомпенсації перебігу ЦД 2 типу. Такий факт обумовив необхідність проведення наступного етапу дослідження з урахуванням тривалості вуглеводних порушень у хворих з АГ з метою можливості проведення комплексної оцінки ефектів апеліну-12 на кардіогемодинамічні показники, виразність гіпертрофічних процесів та фракції ліпідограми.

У хворих з АГ та стажем ЦД 2 типу менше 5 років отримані прямі зв'язки між апеліном-12 та рівнем глікозильованого гемоглобіну (r=0,57; p<0,05), ліпопротеїдів високої щільності (ЛПВЩ) (r=0,41; p<0,05) та зворотні зв'язки з ліпопротеїдами низької щільності (ЛПНЩ) (r=-0,33; p<0,05), триглицеридами (ТГ) (r= - 0,45; p<0,05), загальним холестерином (ЗХ) (r= - 0,38; p<0,05), ліпопротеїдами дуже низької щільності (ЛПДНЩ) (r=0,57; p<0,05). Виявляються численні зв'язки між апеліном-12 і структурно-функціональними параметрами міокарда ЛШ, а саме знайдені прямі зв'язки між апеліном-12 і фракцією викиду (ФВ) (r=0,55; p<0,05), а також зворотні зв'язки між апеліном-12 та кінцевим діастолічним об'ємом (КДО) (r=-0,52; p<0,05), кінцевим систолічним об'ємом (КСО) (r=-0,51; p<0,05), кінцевим діастолічним розміром (КДР) (r=-0,54; p<0,05), кінцевим систолічним розміром (КСР) (r=-0,56; p<0,05), відносною товщиною стінки (ВТС) (r=-0,45; p<0,05), рівнем систолічного артеріального тиску (АТ) (r=-0,38; p<0,05), діастолічного АТ (r=-0,25; p<0,05), ІММЛШ (r=-0,74; p<0,05), ММЛШ (r=-0,59; p<0,05) (рис. 6.4). Сильний звґязок зворотнього характеру свідчить на користь антигіпертрофічного ефекту апелінемії, спрямованої на стримання зростаючої виразності гіпертрофії ЛШ, що є чинником раптової смерті. Прямий звґязок з ФВ дає можливість говорити про позитивну інотропну функцію даного параметра у хворих з АГ та ЦД 2 типу.

У хворих з АГ за наявності ЦД 2 типу тривалістю менше 5 років знайдено вірогідні зворотні зв'язки між обестатином та КДО (r=-0,36; p<0,05), КСО (r=-0,32; p<0,05), КДР (r=-0,34; p<0,05), КСР (r=-0,31; p>0,05), лівим передсердям (ЛП) (r=-0,52; p<0,05). З ФВ недостовірний зв'язок зворотного характеру (r=-0,19; p>0,05). Що стосується параметрів ліпідограми, обестатин виявив зворотній зв'язок з ЛПНЩ (r=-0,24; p<0,05) та прямий зв'язок з ЛПВЩ (r=0,27; p<0,05). З іншими параметрами ліпідного профілю достовірних зв'язків виявлено не було: обестатин з ЛПДНЩ (r=-0,12; p>0,05), ТГ (r=-0,06; p>0,05), КА (r=0,11; p>0,05). Подібні за силою та спрямованістю зв'язки виявлено і для хворих з АГ та тривалістю ЦД 2 типу понад 5 років. Результати наведено на рис. 6.6. Активність апеліну-12 та обестатину на даному етапі ЦД 2 типу у хворих з АГ може розглядатись як адаптаційний елемент у відповідь на гіперінсулінемію та ІР. Отриманий характер зв'язків свідчить про те, що зниження рівня обестатинємії асоціюється з дилатацією порожнин ЛШ та ЛП, а також з атерогенною перебудовою ліпідного профілю. Отримані результати не суперечать даним світової медичної літератури. Обестатин має відношення до регуляції метаболізму холестерину та його фракції разом з участю у подоланні ІР

Що стосується пацієнтів з АГ при умовах зростання тривалості супутнього ЦД 2 типу більше 5 років, апелін-12 також виявив численні зв'язки з маркерами ліпідного обміну та показниками кардіогемодинаміки.

Звертає на себе увагу не тільки наявність різноспрямованих у співставленні з хворими зі стажем ЦД 2 типу менше і понад 5 років, а й зміна сили зв'язків. Так у хворих з АГ та ЦД 2 типу тривалістю більше 5 років між апеліном-12 та глікозильованим гемоглобіном виявляються прямі зв'язки (r=0,29; p<0,05), ЛПВЩ (r=0,28; p<0,05), при цьому зв'язки стають слабкими за силою, у співставленні зі зв'язками середньої сили у пацієнтів з тривалістю ЦД менше 5 років. У хворих з АГ та стажем ЦД 2 типу понад 5 років зв'язки між апеліном-12 і атерогенними показниками змінюють напрямок, стають прямими, з ЛПНЩ (r=0,31; p<0,05), ЛПДНЩ (r=0,28; p<0,05), ТГ (r=0,34; p<0,05), ЗХ (r=0,38; p<0,05) (рис. 6.7). Що стосується показників кардіогемодинаміки у хворих з АГ та тривалістю ЦД 2 типу понад 5 років зберігається прямий зв'язок апеліну-12 с ФВ (r=0,51; p<0,05), а також формується прямий зв'язок з ВТС (r=0,44; p<0,05), між апеліном-12 та ІММЛШ у хворих з АГ та стажем ЦД 2 типу понад 5 років зберігаються зворотні зв'язки, але меншої сили у співставленні з тривалістю ЦД 2 типу менше 5 років (r=-0,47; p<0,05). Подібні зміни виявляються й у відношенні зв'язків апеліну-12 з показником ММЛШ (r=-0,32; p<0,05), САТ (r=-0,26; p<0,05). Але з показником ДАТ зв'язки апеліна-12 втрачають достовірність (r=-0,18; p>0,05). Зберігаються зворотні зв'язки між апеліном-12 і КДО (r=-0,48; p<0,05), КСО (r=-0,50; p<0,05), КДР (r=-0,52; p<0,05), КСР (r=-0,56; p<0,05) у хворих з АГ і стажем ЦД 2 типу понад 5 років (рис. 6.8). Звертає на себе увагу, що зв'язки між апеліном-12 і показниками, що характеризують порожнину ЛШ, у хворих з АГ та тривалістю ЦД 2 типу як менше, так і більше 5 років були приблизно рівнозначні за силою.

Отримані результати свідчать про позитивний вплив апеліну-12 по відношенню до порушень вуглеводного обміну у вигляді експресії активності даного маркера у відповідь на підвищення рівня глікозильованого гемоглобіну, що може бути обумовлено пригніченням секреції інсуліну шляхом зв'язування рецепторів APJ, результатом є зниження прояв інсулінорезистентності та збільшення чутливості периферичних тканин до дії інсуліну, внаслідок чого відбувається компенсація ЦД 2 типу (при його тривалості менше 5 років згідно рівня глікозильованого гемоглобіну) у хворих з АГ. Зростання тривалості ЦД 2 типу пов'язано з виснаженням позитивних ефектів апеліну-12, що має підтвердження у формуванні слабих за силою зв'язків. Тобто наявність ЦД 2 типу протягом більш 5річного періоду асоціюється з дисрегуляцією активності апеліну-12, результатом чого є зниження здатностей даного маркера у відношенні нормалізації рівня глікемії при порушеному її гомеостазу у хворих з АГ. Отримані дані узгоджуються з результатами світової медичної літератури. Апелін-12 здатний знижувати глікемію за наявності порушень толерантності до глюкози у скелетних мязах та клітинах жирової тканини, що свідчить на користь залучення апеліну-12 до контролю концентрації глюкози у крові. Такі ефекти апеліну-12 особливо активно спостереджуються на початкових етапах захворювання на ЦД 2 типу.

Характер отриманих зв'язків між апеліном-12 і показниками ліпідного профілю у хворих з АГ та тривалістю ЦД 2 типу менше 5 років свідчить, що наростання концентрації апеліну-12 асоціюється зі зниженням атерогенних фракцій за рахунок ЛПНЩ, ЛПДНЩ при підвищенні антиатерогенного маркера - ЛПВЩ. Такі результати не суперечать даним інших дослідників. Гіперсекреція апеліну-12 не асоціюється з розвитком раннього атеросклеротичного ураження судин. Щодо пацієнтів з АГ та стажем ЦД 2 типу більше 5 років, у даної категорії хворих змінюється напрямок зв'язків між апеліном-12 і ЛПНЩ, ЛПДНЩ, що свідчить про підвищення атерогенних фракцій на даному етапі захворювання та може бути пов'язано з недостатнім підвищенням концентрації апеліну-12 на тлі активно зростаючої гіперінсулінемії та ІР.

Апелін-12 виявив вплив на морфологічні функції, показники ремоделювання міокарда ЛШ у вигляді здатності стримувати формування ділятації та прогресування гіпертрофії міокарда у хворих з АГ та стажем ЦД 2 типу менше 5 років. У пацієнтів з АГ та стажем ЦД 2 типу більше 5 років зберігається активність апеліну-12 по відношенню до затримки розширення порожнини ЛШ, а по відношенню до параметрів, які характеризують гіпертрофію міокарда, знайдені зміни спрямованості зв'язків, що свідчить про збільшення ступеня гіпертрофії ЛШ, не дивлячись на підвищення рівня апеліну-12, що вірогідно пояснюється неадекватністю активності апеліну-12 по відношенню до процесів гіпертрофії на даному етапі захворювання. З іншого боку такі ефекти можуть бути обумовлені участю апеліну-12 у підтримці інотропізму серця з метою формування адекватного серцевого викиду в умовах перевантаження тиском у хворих з АГ. Дійсно характер кореляційних звязків вказує на те , що за умов тривалості ЦД 2 типу більше 5 років або менше 5 років у хворих з АГ наростання рівня апеліну-12 асоціюється з позитивною інотропною функцією серця.

Наявність зв'язків між апеліном-12 і рівнями САТ, ДАТ у хворих з АГ та тривалістю ЦД 2 типу менше 5 років може розглядатися як гіпотензивний ефект даного маркера, що знижується при пролонгації метаболічних порушень у вигляді ЦД 2 типу більше 5 років. Зниження АТ на тлі гіперапелінемії пояснюється його антагоністичними властивостями щодо активності системи вазопресину та ренін-ангіотензин-альдостеронової системи, зокрема ангіотензину ІІ внаслідок подібності структури апеліну-12 та його рецептора з ангіотензином ІІ, АТ1-рецептором, що обумовлюють особливості фізіологічного функціонування сигнальних трансдукцій.

З урахуванням того факту, що апелін-12 виявив достовірні зв'язки з рівнем САТ і ДАТ у хворих з АГ і супутнім ЦД 2 типу, наступним етапом дослідження було проведення аналізу характеру зв'язків між маркером, що вивчається, і параметрами добового моніторування АТ (ДМАТ).

Апелін-12 виявив зв'язки зворотного характеру з середнім денним ДАТ (r=-0,48; p<0,05), а з показником середнього нічного САТ - прямий зв'язок (r=0,22; p<0,05). Що стосується середнього денного САТ, добових індексів САТ і ДАТ, даний показник не мав достовірних зв'язків з апеліном-12 (r=-0,08; r=0,06; r=0,18). Отримані зв'язки свідчать, що гіперапелінемія володіє гіпотензивними ефектами переважно за рахунок ДАТ. Такі результати можуть здійснюватися шляхом індукції NO-залежної вазорелаксації апеліну-12, результатом чого є зниження ДАТ обумовленого периферійним судинним опором.

Отримані результати узгоджуються з даними світової літератури. Так за даними проф. Ковальової О.М. і Деміденко Г.В. апелін-12 зростає у хворих з гіпертонічною хворобою. У роботі Тіан-Пенг розглядається зв'язок між зменшенням рівня АТ і зростання концентрації апеліну-12. Тоді, як що гіперапелінемія володіє антигіпертензивним ефектом, виникає питання, чому рівень АТ у хворих з АГ та ЦД 2 типу, які увійшли до основної групи, був вірогідно вище, ніж у хворих групі порівняння, що детально описано нами у розділі 3. Такі дані можуть бути обумовлені більш міцними, ніж апелін-12, ефектами порушень вуглеводного обміну на рівень АТ. Наше припущення підтверджується наявністю кореляційних зв'язків між глікозильованим гемоглобіном і параметрами ДМАТ.

Характер і сила зв'язків вказують на той факт, що зростання глікозильованого гемоглобіну супроводжується збільшенням АТ переважно за рахунок САТ (на що вказують міцні за силою зв'язки між маркерами, що вивчаються) та меншою мірою за рахунок ДАТ (слабкі за силою зв'язки між параметрами).

Комплексний аналіз зв'язків надають змогу стверджувати про те, що гіпотензивні ефекти апелінемії за силою переважають вплив ЦД 2 типу з високим глікозильованим гемоглобіном на рівень ДАТ (середньої сили зв'язки між апеліном-12 і середнім нічним ДАТ, середнім денним ДАТ порівняно з слабкими за силою зв'язками між середнім нічним ДАТ, середнім денним ДАТ і глікозильованим гемоглобіном).

Згідно з даними J. Ishida апелін-12 розглядається як функціональний антагоніст периферичних ефектів ангіотензину ІІ. Отримані нами результати свідчать на користь високих антагоністичних властивостей апеліну-12 по відношенню до активності вазоконстрикторів в умовах інсулінорезистентності у хворих з ЦД 2 типу. Проте даний ефект простежується стосовно ДАТ. Також вагомій внесок має переважання хворих середнього віку у нашому дослідженні, адже одним із чинників АГ також є збільшення жорсткості судин із зростанням ДАТ, що спостерігається у осіб похилого віку. Що стосується САТ, більш вагомий внесок виявили ефекти високого рівня глікозильованого гемоглобіну у хворих з ЦД 2 типу при співставленні з апелінемією: сильні і середні за силою зв'язки між глікозильованим гемоглобіном та середнім денним САТ, середнім нічним САТ порівняно з слабким зв'язком між апеліном-12 та середнім нічним САТ за умови відсутності зв'язку з середнім денним САТ. З параметром Е/А, що характеризує діастолічну дисфункцію ЛШ, апелін-12 вірогідних зв'язків не виявив (r=-0,19; p>0,05).

Обестатин також мав зв'язки зворотного характеру з рівнем САТ (r=-0,26; p<0,05), ДАТ (r=-0,24; p<0,05), що вказує на зростання АТ у відповідь на зниження обестатину. При вивченні зв'язків між обестатином і показниками ДМАТ виявлено слабкий зв'язок зворотного характеру з середнім денним САТ (r=-0,24 p<0,05). З іншими параметрами вірогідних зв'язків не було (рис. 6.11). Тобто обестатин має потенційну роль у регуляції АТ, що відбувається внаслідок обеститин-опосередкованої судинної релаксації шляхом активації ендотелій-залежних (за рахунок окису азоту) сигнальних шляхів. Такі властивості обестатину щодо регуляції судинного тонусу є особливо важливими у хворих з ЦД 2 типу - станом, що характеризується ендотеліальною дисфункцією та кардіоваскулярними ускладненями. З іншого боку, обестатин є залученим до регуляції обміну рідини та електролітного гомеостазу шляхом опозиційних ефектів щодо активності системи вазопресину, що також відбивається на рівні АТ.