Роль апеліну-12 та обестатину у прогресуванні структурно-функціональних змін лівого шлуночка при артеріальній гіпертензії та цукровому діабеті 2 типу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 6.6 Кореляційні зв'язки між обестатином, показниками кардіогемодинаміки та ліпідним профілем у хворих з АГ та стажем ЦД 2 типу понад 5 років (p<0,05).

Що стосується пацієнтів з АГ при умовах зростання тривалості супутнього ЦД 2 типу більше 5 років, апелін-12 також виявив численні зв'язки з маркерами ліпідного обміну та показниками кардіогемодинаміки. Дані наведені на рис. 6.7, 6.8.

Рис. 6.7 Кореляційні зв'язки між апеліном-12 та вуглеводним, ліпідним обміном у хворих з АГ і стажем ЦД 2 типу понад 5 років (p<0,05).

Звертає на себе увагу не тільки наявність різноспрямованих у співставленні з хворими зі стажем ЦД 2 типу менше і понад 5 років, а й зміна сили зв'язків. Так у хворих з АГ та ЦД 2 типу тривалістю більше 5 років між апеліном-12 та глікозильованим гемоглобіном виявляються прямі зв'язки (r=0,29; p<0,05), ЛПВЩ (r=0,28; p<0,05), при цьому зв'язки стають слабкими за силою, у співставленні зі зв'язками середньої сили у пацієнтів з тривалістю ЦД менше 5 років. У хворих з АГ та стажем ЦД 2 типу понад 5 років зв'язки між апеліном-12 і атерогенними показниками змінюють напрямок, стають прямими, з ЛПНЩ (r=0,31; p<0,05), ЛПДНЩ (r=0,28; p<0,05), ТГ (r=0,34; p<0,05), ЗХ (r=0,38; p<0,05) (рис. 6.7). Що стосується показників кардіогемодинаміки у хворих з АГ та тривалістю ЦД 2 типу понад 5 років зберігається прямий зв'язок апеліну-12 с ФВ (r=0,51; p<0,05), а також формується прямий зв'язок з ВТС (r=0,44; p<0,05), між апеліном-12 та ІММЛШ у хворих з АГ та стажем ЦД 2 типу понад 5 років зберігаються зворотні зв'язки, але меншої сили у співставленні з тривалістю ЦД 2 типу менше 5 років (r=-0,47; p<0,05). Подібні зміни виявляються й у відношенні зв'язків апеліну-12 з показником ММЛШ (r=-0,32; p<0,05), САТ (r=-0,26; p<0,05). Але з показником ДАТ зв'язки апеліна-12 втрачають достовірність (r=-0,18; p>0,05). Зберігаються зворотні зв'язки між апеліном-12 і КДО (r=-0,48; p<0,05), КСО (r=-0,50; p<0,05), КДР (r=-0,52; p<0,05), КСР (r=-0,56; p<0,05) у хворих з АГ і стажем ЦД 2 типу понад 5 років (рис. 6.8). Звертає на себе увагу, що зв'язки між апеліном-12 і показниками, що характеризують порожнину ЛШ, у хворих з АГ та тривалістю ЦД 2 типу як менше, так і більше 5 років були приблизно рівнозначні за силою.

Рис. 6.8 Кореляційні зв'язки між апеліном-12 та параметрами кардіогемодинамики у хворих з АГ і стажем ЦД 2 типу понад 5 років (p<0,05).

Отримані результати свідчать про позитивний вплив апеліну-12 по відношенню до порушень вуглеводного обміну у вигляді експресії активності даного маркера у відповідь на підвищення рівня глікозильованого гемоглобіну, що може бути обумовлено пригніченням секреції інсуліну шляхом зв'язування рецепторів APJ, результатом є зниження прояв інсулінорезистентності та збільшення чутливості периферичних тканин до дії інсуліну, внаслідок чого відбувається компенсація ЦД 2 типу (при його тривалості менше 5 років згідно рівня глікозильованого гемоглобіну) у хворих з АГ. Зростання тривалості ЦД 2 типу пов'язано з виснаженням позитивних ефектів апеліну-12, що має підтвердження у формуванні слабих за силою зв'язків. Тобто наявність ЦД 2 типу протягом більш 5-річного періоду асоціюється з дисрегуляцією активності апеліну-12, результатом чого є зниження здатностей даного маркера у відношенні нормалізації рівня глікемії при порушеному її гомеостазу у хворих з АГ. Отримані дані узгоджуються з результатами світової медичної літератури. Апелін-12 здатний знижувати глікемію за наявності порушень толерантності до глюкози у скелетних мязах та клітинах жирової тканини, що свідчить на користь залучення апеліну-12 до контролю концентрації глюкози у крові [70, 96]. Такі ефекти апеліну-12 особливо активно спостереджуються на початкових етапах захворювання на ЦД 2 типу [102].

Характер отриманих зв'язків між апеліном-12 і показниками ліпідного профілю у хворих з АГ та тривалістю ЦД 2 типу менше 5 років свідчить, що наростання концентрації апеліну-12 асоціюється зі зниженням атерогенних фракцій за рахунок ЛПНЩ, ЛПДНЩ при підвищенні антиатерогенного маркера - ЛПВЩ. Такі результати не суперечать даним інших дослідників. Гіперсекреція апеліну-12 не асоціюється з розвитком раннього атеросклеротичного ураження судин [99]. Щодо пацієнтів з АГ та стажем ЦД 2 типу більше 5 років, у даної категорії хворих змінюється напрямок зв'язків між апеліном-12 і ЛПНЩ, ЛПДНЩ, що свідчить про підвищення атерогенних фракцій на даному етапі захворювання та може бути пов'язано з недостатнім підвищенням концентрації апеліну-12 на тлі активно зростаючої гіперінсулінемії та ІР.

Апелін-12 виявив вплив на морфологічні функції, показники ремоделювання міокарда ЛШ у вигляді здатності стримувати формування ділятації та прогресування гіпертрофії міокарда у хворих з АГ та стажем ЦД 2 типу менше 5 років. У пацієнтів з АГ та стажем ЦД 2 типу більше 5 років зберігається активність апеліну-12 по відношенню до затримки розширення порожнини ЛШ, а по відношенню до параметрів, які характеризують гіпертрофію міокарда, знайдені зміни спрямованості зв'язків, що свідчить про збільшення ступеня гіпертрофії ЛШ, не дивлячись на підвищення рівня апеліну-12, що вірогідно пояснюється неадекватністю активності апеліну-12 по відношенню до процесів гіпертрофії на даному етапі захворювання. З іншого боку такі ефекти можуть бути обумовлені участю апеліну-12 у підтримці інотропізму серця з метою формування адекватного серцевого викиду в умовах перевантаження тиском у хворих з АГ. Дійсно характер кореляційних звязків вказує на те , що за умов тривалості ЦД 2 типу більше 5 років або менше 5 років у хворих з АГ наростання рівня апеліну-12 асоціюється з позитивною інотропною функцією серця.

Наявність зв'язків між апеліном-12 і рівнями САТ, ДАТ у хворих з АГ та тривалістю ЦД 2 типу менше 5 років може розглядатися як гіпотензивний ефект даного маркера, що знижується при пролонгації метаболічних порушень у вигляді ЦД 2 типу більше 5 років. Зниження АТ на тлі гіперапелінемії пояснюється його антагоністичними властивостями щодо активності системи вазопресину та ренін-ангіотензин-альдостеронової системи, зокрема ангіотензину ІІ внаслідок подібності структури апеліну-12 та його рецептора з ангіотензином ІІ, АТ1-рецептором, що обумовлюють особливості фізіологічного функціонування сигнальних трансдукцій [55, 63, 78].

З урахуванням того факту, що апелін-12 виявив достовірні зв'язки з рівнем САТ і ДАТ у хворих з АГ і супутнім ЦД 2 типу, наступним етапом дослідження було проведення аналізу характеру зв'язків між маркером, що вивчається, і параметрами добового моніторування АТ (ДМАТ) (рис. 6.9).

Рис. 6.9 Кореляційні зв'язки між апеліном-12 і показниками добового мониторування артеріального тиску у хворих з АГ та супутнім ЦД 2 типу (p<0,05).

Апелін-12 виявив зв'язки зворотного характеру з середнім денним ДАТ (r=-0,48; p<0,05), а з показником середнього нічного САТ - прямий зв'язок (r=0,22; p<0,05). Що стосується середнього денного САТ, добових індексів САТ і ДАТ, даний показник не мав достовірних зв'язків з апеліном-12 (r=-0,08; r=0,06; r=0,18). Отримані зв'язки свідчать, що гіперапелінемія володіє гіпотензивними ефектами переважно за рахунок ДАТ. Такі результати можуть здійснюватися шляхом індукції NO-залежної вазорелаксації апеліну-12, результатом чого є зниження ДАТ обумовленого периферійним судинним опором. [202].

Отримані результати узгоджуються з даними світової літератури. Так за даними проф. Ковальової О.М. і Деміденко Г.В. апелін-12 зростає у хворих з гіпертонічною хворобою [203]. У роботі Тіан-Пенг розглядається зв'язок між зменшенням рівня АТ і зростання концентрації апеліну-12 [3].

Тоді, як що гіперапелінемія володіє антигіпертензивним ефектом, виникає питання, чому рівень АТ у хворих з АГ та ЦД 2 типу, які увійшли до основної групи, був вірогідно вище, ніж у хворих групі порівняння, що детально описано нами у розділі 3. Такі дані можуть бути обумовлені більш міцними, ніж апелін-12, ефектами порушень вуглеводного обміну на рівень АТ. Наше припущення підтверджується наявністю кореляційних зв'язків між глікозильованим гемоглобіном і параметрами ДМАТ. Дані представлені на рис. 6.10.

Рис.6.10 Кореляційні зв'язки між гликозильованим гемоглобіном і показниками ДМАТ у хворих з АГ і ЦД 2 типу (p<0,05).

Характер і сила зв'язків вказують на той факт, що зростання глікозильованого гемоглобіну супроводжується збільшенням АТ переважно за рахунок САТ (на що вказують міцні за силою зв'язки між маркерами, що вивчаються) та меншою мірою за рахунок ДАТ (слабкі за силою зв'язки між параметрами, що представлені на рис.6.10).

Комплексний аналіз зв'язків, наведених на рис.6.9, 6.10 надають змогу стверджувати про те, що гіпотензивні ефекти апелінемії за силою переважають вплив ЦД 2 типу з високим глікозильованим гемоглобіном на рівень ДАТ (середньої сили зв'язки між апеліном-12 і середнім нічним ДАТ, середнім денним ДАТ порівняно з слабкими за силою зв'язками між середнім нічним ДАТ, середнім денним ДАТ і глікозильованим гемоглобіном).

Згідно з даними J. Ishida апелін-12 розглядається як функціональний антагоніст периферичних ефектів ангіотензину ІІ [90]. Отримані нами результати свідчать на користь високих антагоністичних властивостей апеліну-12 по відношенню до активності вазоконстрикторів в умовах інсулінорезистентності у хворих з ЦД 2 типу. Проте даний ефект простежується стосовно ДАТ. Також вагомій внесок має переважання хворих середнього віку у нашому дослідженні, адже одним із чинників АГ також є збільшення жорсткості судин із зростанням ДАТ, що спостерігається у осіб похилого віку [63]. Що стосується САТ, більш вагомий внесок виявили ефекти високого рівня глікозильованого гемоглобіну у хворих з ЦД 2 типу при співставленні з апелінемією (рис. 6.9, 6.10): сильні і середні за силою зв'язки між глікозильованим гемоглобіном та середнім денним САТ, середнім нічним САТ порівняно з слабким зв'язком між апеліном-12 та середнім нічним САТ за умови відсутності зв'язку з середнім денним САТ. З параметром Е/А, що характеризує діастолічну дисфункцію ЛШ, апелін-12 вірогідних зв'язків не виявив (r=-0,19; p>0,05).

Обестатин також мав зв'язки зворотного характеру з рівнем САТ (r=-0,26; p<0,05), ДАТ (r=-0,24; p<0,05), що вказує на зростання АТ у відповідь на зниження обестатину. При вивченні зв'язків між обестатином і показниками ДМАТ виявлено слабкий зв'язок зворотного характеру з середнім денним САТ (r=-0,24 p<0,05). З іншими параметрами вірогідних зв'язків не було (рис. 6.11). Тобто обестатин має потенційну роль у регуляції АТ, що відбувається внаслідок обеститин-опосередкованої судинної релаксації шляхом активації ендотелій-залежних (за рахунок окису азоту) сигнальних шляхів [122, 125]. Такі властивості обестатину щодо регуляції судинного тонусу є особливо важливими у хворих з ЦД 2 типу - станом, що характеризується ендотеліальною дисфункцією та кардіоваскулярними ускладненями. З іншого боку, обестатин є залученим до регуляції обміну рідини та електролітного гомеостазу шляхом опозиційних ефектів щодо активності системи вазопресину, що також відбивається на рівні АТ [132].

Рис. 6.11 Кореляційні зв'язки між обестатином та параметрами ДМАТ у хворих з АГ та ЦД 2 типу (p<0,05).

При аналізі рис.6.9 та 6.11 привертає увагу більш сильні за силою зв'язки апеліну-12 з параметрами АТ при порівнянні з обестатином. Обестатин виявив зв'язок середньої сили з параметром діастолічної дисфункції Е/А (r=-0,57; p<0,05), що свідчить про зростання діастолічної дисфункції у відповідь на зниження рівня обестатину.

Знайдено прямі звязки середньої сили між віком та апеліном-12 (r=0,38; p<0,05), обестатином (r=0,40; p<0,05), що свідчить про зростання активності даних параметрів пропорційно збільшення віку хворих (рис. 6.12). Отримані дані не суперечать результатам досліджень, що представлені у світовій літературі [203].

Рис. 6.12 Кореляційні зв'язки між віком хворих та апеліном-12 і обестатином при АГ та ЦД 2 типу.

Наявність ожиріння у 39 хворих основної групи, представленої АГ та ЦД 2 типу, обумовило необхідність вивчення кореляційних зв'язків між апеліном-12, обестатином та антропометричними показниками.

Зворотна спрямованість зв'язків спостерігається у хворих на АГ з ЦД 2 типу між обестатином та індексом маси тіла (ІМТ) (r=-0,71; p<0,05), ОТ (r=-0,30; p<0,05), ОС (r=-0,24; p<0,05) (рис. 6.13).

Рис. 6.13 Кореляційні зв'язки між обеститином, апеліном-12 і антропометричними показниками у хворих з АГ та ЦД 2 типу(p<0,05).

Тобто зростання ваги тіла супроводжується зниженням активності обестатину і зростанням ефектів апеліну-12. При поєднання ОЖ до коморбідності АГ та ЦД 2 типу також наявні зворотні звґязки між обестатином і ОТ (r= -0,23; p<0,05), ОС (r= -0,22; p<0,05), а от зв'язок між обестатином та ІМТ стає слабким за силою (r= -0,31; p<0,05), тобто зростання концентрації обестатину може бути чинником стримання розвитку надлишкової ваги тіла, проте ми знаємо, що і маса тіла у хворих з ОЖ була високою. Для вирішення цього парадоксального питання ми використали порівняння ступеня різниць показників (ІМТ і обестатину) за F-критерієм у хворих з АГ і ЦД за наявності ОЖ. Виявлено, що за F-критерієм, першу рангову позицію займає ступінь різниць ІМТ (F=130), а обестатин - другу рангову позицію (F=80). Отримані результати свідчать про те, що ступінь різниць за рівнем надлишкової ваги виявляється більш вагомою, ніж за рівнем обестатину, який в даній конкретній ситуації неадекватний зростанню ІМТ, результатом чого є наявність ОЖ. При приєднанні ОЖ до ЦД 2 типу у хворих з АГ спостерігається неадекватність концентрації обестатину, який володіє анорексичним ефектом до виразності надлишкової ваги тіла, внаслідок чого зменшуються його антагоністичні властивості стосовно зростання маси тіла. Такі зміни призводять до зростання ваги тіла за рахунок проліферації адипоцитів. Отримані результати не суперечать даним світової медичної літератури. Так зниження рівня обестатиту сироватки крові супроводжується проліферацією клітин жирової тканини [128].

Таким чином, у хворих з АГ та ЦД 2 типу зростання рівня обестатину, що з урахуванням його анорексичних властивостей, свідчить на користь існування компенсації у даної когорти хворих. Що стосується наявності ОЖ у поєднанні з АГ та ЦД 2 типу, зниження даного фактора у сироватці крові може розглядатись як дезадаптивна реакція, яка сприяє розвитку, підтримці та прогресуванню ОЖ.

Таким чином, у проведеному нами дослідженні знайдено плейотропність ефектів апеліну-12, що виявив позитивний інотропний ефект, впливав на атерогенні та антиатерогенні фракції ліпідограми незалежно від тривалості метболічних порушень у вигляді ЦД 2 типу. Апелін-12 разом з обестатином володіли позитивними ефектами щодо процесів гіпертрофії міокарда ЛШ у хворих з АГ та ЦД 2 типу, а також приймали участь у регуляції рівня АТ у вигляді гіпотензивних властивостей. Отримані результати надають змогу розрахувати математичні моделі прогнозу шляхом калькуляції предикторної інформативності апеліну-12 та обестатину у хворих з АГ та ЦД 2 типу, що детально розглядається нами у розділі 7.

РОЗДІЛ 7. ТЕРАПЕВТИЧНІ ЕФЕКТИ КОМБІНОВАНОЇ ТЕРАПІЇ АРТЕРІАЛЬНОЇ ГІПЕРТЕНЗІЇ У ХВОРИХ З ЦУКРОВИМ ДІАБЕТОМ 2 ТИПУ ТА ОЦІНКА ПРЕДИКТОРНОЇ ІНФОРМАТИВНОСТІ АПЕЛІНУ-12, ОБЕСТАТИНУ ЩОДО РЕМОДЕЛЮВАННЯ МІОКАРДУ ЛІВОГО ШЛУНОЧКА

артеріальна гіпертензія діабетметаболічний

7.1 Вплив антигіпертензивної терапії на кардіогемодинамічні, метаболічні параметри, апеліну-12 і обестатину у хворих з артеріальною гіпертензіею та цукровим діабетом 2 типу.

З метою вивчення терапевтичних ефектів в подальшому дизайн дослідження виглядав наступним чином. Було сформовано дві групи хворих: перша група (n=32) отримувала квінаприл у дозі 5 мг на добу,друга група (n=35) отримувала азилсартану медоксоміл у дозі 40 мг на добу протягом двух тижнів. В якості гіполіпідемічної терапії хворі обох груп отримували розувастатин та метформін як гіпоглікемічний препарат. Через два тижні проводили контроль клініко-лабораторних параметрів: вимірювання АТ, глюкози крові, рівень глікозильованного гемоглобіну у хворих з АГ та ЦД 2 типу. Згідно отриманих результатів пацієнтам, що не досягли цільових рівнів АТ (<130/80 мм рт. ст.), дозу препаратів було збільшено вдвічі: до 10 мг квінаприлу на добу та 80 мг азилсартану медоксомілу на добу відповідно. Наступних контроль проводили через два тижні (3 етап). Для пацієнтів, що не досягли цільових рівнів АТ, запропонували комбінацію з амлодіпіном у дозі 2,5-5 мг на добу. Четвертий завершальний етап відбувався через три місяці, протягом якого оцінювали параметри вуглеводного обміну (глікемія натще, рівень глікозильованого гемомоглобіну), показники ліпідного профілю, визначали рівні апеліну-12 та обестатину, проводили ехокардіоскопію та ДМАТ. У дослідження не включали хворих з АТ ?180 мм рт. ст. для САТ та/або ?110 мм рт. ст. для ДАТ, тобто залучали хворих з АГ 1-2 ступеня.

Для досягнення однорідності груп хворих за параметрами, що вивчались до лікування, було проведено рандомізацію хворих з АГ та ЦД 2 типу методом послідовних номерів, після підписання добровільної згоди пацієнтами. З таблиці випадкових чисел відбирали необхідну кількість чисел й кожному хворому надавали відповідний номер. Дані про ефективність рандомізації приведені у таблиці 7.1, з якої слідує, що за середніми значеннями достовірних різниць між групами виявлено не було за усіма показниками (р>0,05).

Таблиця 7.1

Співставлення кардіогемодинамічних параметрів, показників вуглеводного і ліпідного обмінів, апеліну-12 і обестатину у хворих з АГ та ЦД 2 типу при розподілі на групи згідно терапевтичних стратегій

Такі дані на початку формування груп з метою оцінки терапевтичних ефектів дають змогу говорити про однорідність груп, що забезпечує достовірність порівняння у динаміці лікування.

Результати дослідження показали, що наприкінці перших двох тижнів спостерігалась позитивна динаміка у відношенні зниження рівню АТ, проте цільових рівнів досягли 15 хворих (46,88%) першої групи та 20 хворих (57,14%) другої групи. Після кореляції дози до 10 мг квінаприла і 80 мг азилсартана медоксомила цільових рівнів досягли 24 пацієнтів (75%) першої групи і 31 хворих (88,57%) другої групи. Хворим першої групи (8 осіб) і другої групи (4 осіб), що не досягли цільових рівнів додавали амлодипін у дозі 5 мг. На тлі комбінованої терапії вони досягли цільових рівнів АТ, проте їх було вилучено з подальшого дослідження.

У таблиці 7.2 наведено динаміку першої та другої груп під впливом антигіпертензивної терапії.

Таблиця 7.2

Показники САТ і ДАТ у хворих з АГ та ЦД 2 типу залежно від вибору антигіпертензивної терапії через 2 тижні; 4 тижні

р₁ - при порівнянні хворих 1 групи до лікування та після лікування через 2 тижні;

р₂ - при порівнянні хворих 1 групи до лікування та після лікування через 4 тижні;

р₃ - при порівнянні хворих 2 групи до лікування та після лікування через 2 тижні;

р₄ - при порівнянні хворих 1 групи до лікування та після лікування через 4 тижні;

Дані таблиці 7.2 свідчать, що у хворих обох груп спостерігається вірогідне зниження САТ і ДАТ через 2 тижні та через 4 тижні порівняно з рівнями до лікування. Так у хворих першої групи САТ знизився на 7,2% і 12,1% відповідно (р<0,05), ДАТ - на 5,9% і 7,2% (р<0,05) відповідно. Що стосується хворих другої групи, рівень САТ знизився на 9,6% і 16,4% відповідно (р<0,05), ДАТ - на 7,7% і 13,2% відповідно (р<0,05).

Наступним етапом дослідження був аналіз динаміки кардіогемодинамічних, метаболічних і нейрогуморальних показників під впливом терапії у хворих обох груп протягом 4 місяців. Результати представлено у таблиці 7.3.

Таблиця 7.3

Рівні кардіогемодинамічних, метаболічних показників, апеліну-12 і обестатину у хворих з АГ та ЦД 2 типу у динаміці лікування протягом 4 місяців.

Дані таблиці 7.3 свідчать, що у хворих першої групи, які отримували комбінацію квінаприл+метформін+розувастатин, спостерігається позитивна динаміка, яка характеризується зниженням рівня глюкози крові натще на 26,3% (р<0,05), глікозильованого гемоглобіну на 21,1% (р<0,05).

У хворих другої групи, яким було запропоновано комбінацію азилсартана медоксоміл+метформін+розувастатин, у відношенню вмісту глюкози і глікозильованого гемоглобіну виявлено достовірний лікувальний ефект, який проявлявся у зниженні рівнів даних параметрів на 27,5% (р<0,05) і 23,4% (р<0,05) відповідно. Рівень обестатину зростав у хворих обох груп на 10,6% (р<0,05) і 14,8% (р<0,05) відповідно. Що стосується апеліну-12, концентрація даного маркера виявила тенденцію до зростання, яка проте не досягла рівня вірогідності.

Дія запропонованих схем терапії з використанням квінаприлу (1 група) чи азилсартану медоксомілу (2 група) на тлі метформіну та розувастатину на показники ліпідного профілю виявилась суттєвою, що проявлялось у зниженні ЗХ на 27,4% (р<0,05) і 28,8% (р<0,05), ЛПНЩ на 29,4% (р<0,05) і 31% (р<0,05), ТГ на 13,02% (р<0,05) і 16,5% (р<0,05) та зростання ЛПВЩ на 15,9% (р<0,05) і 16,5% (р<0,05) відповідно.

У таблиці 7.3 показано лікувальний ефект запропонованих комбінацій з залученням квінаприлу чи азилсартану медоксомілу відносно гемодинамічних характеристик. Ці дані вказують на те, що схема терапії використана у хворих першої групи, виявила суттєвий вплив на параметри ДМАТ у вигляді достовірного зниження САТ на 15,2 (р<0,05), ДАТ на 10,6% (р<0,05), середнього денного САТ і ДАТ на 14,9% (р<0,05) і 9,6% (р<0,05) відповідно, середнього нічного САТ і ДАТ на 12,8% (р<0,05) і 8,01% (р<0,05) відповідно. Що стосується хворих другої групи, які отримували азилсартан медоксоміл з розувастатином і метформіном, результати свідчать про високо достовірний ефект, що проявилось у вигляді зниження САТ на 20,9% (р<0,05), ДАТ на 13,9% (р<0,05), середнього денного САТ і ДАТ на 21,4% (р<0,05) та 14,4% (р<0,05) відповідно, середнього нічного САТ і ДАТ на 16,8% (р<0,05) і 8,8% (р<0,05) відповідно. При цьому не спостерігалось ортостатичних реакцій, епізодів гіпотензії при використанні обох схем терапії. У хворих обох груп з АГ та ЦД 2 типу спостерігався стійкий антигіпертензивний ефект протягом 4 місяців спостереження, рівень САТ і ДАТ наприкінці періоду спостереження (4 місяці) навіть був дещо нижче при порівнянні з четвертим тижнем, що свідчить про відсутність так званого ефекту першої дози, коли позитивний результат на початку лікування змінюється наступним підйомом цифр АТ.

Параметри структурно-функціонального стану ЛШ у хворих з АГ та ЦД 2 типу під впливом запропонованих схем лікування також виявили позитивні ефекти. Так у хворих першої групи, що отримували квінаприл у комбінації з розувастатином та метформіном, знайдено зниження КСО на 11,3% (р<0,05), КДО на 9,4% (р<0,05), КДР на 6,2% (р<0,05), ІММЛШ на 7,3% (р<0,05). За параметрами КСР та ФВ вірогідних змін виявлено не було (р>0,05). Що стосується хворих другої групи, яким було назначено схему азилсартан медоксоміл з метформіном та розувастатином, спостерігається достовірне зменшення КСО на 12,7% (р<0,05), КДО на 13,3% (р<0,05), КДР на 7,4% (р<0,05), ІММЛШ на 11,2% (р<0,05). За показниками КСР та ФВ достовірних відмінностей виявлено не було (р>0,05).

Отримані достовірні дані щодо позитивної терапевтичної спрямованості обох схем терапії у відношенні компенсації порушень вуглеводного обміну, а також нормалізації атерогенних змін ліпідограми. Комбінація азилсартану медоксомілу, метформіну та розувастатину виявила більший терапевтичний ефект щодо нормалізації АТ як за рахунок САТ, так і ДАТ незалежно від часу доби, а також відносно зменшення ступеня ремоделювання міокарда за рахунок зниження ГЛШ та зменшення порожнини ЛШ при порівнянні з схемою квінаприл у комбінації з метформіном та розувастатином під час лікування хворих з АГ та ЦД 2 типу.

7.2 Предикторність апеліну-12 та обестатину щодо ремоделювання міокарду лівого шлуночка у хворих з АГ та ЦД 2 типу

Оцінено предикторну інформативність апеліну-12 щодо розвитку ГЛШ у хворих з АГ та супутнім ЦД 2 типу. Для збільшення якості прогнозу ми замінили кількісні змінні їх поданням у ранжируваному вигляді. Ранг показника (у нашому випадку 0 або 1) призначався залежно від того більше або менше його значення ніж точка поділу (cut-off value) - величина при якій сума чутливості та специфічності досліджуваного незалежного показника по відношенню до прогнозованого є максимальною. Вибір точки поділу проводили шляхом побудови ROC (Receiver Operator Characteristic) кривих на плоскості чутливість - специфічність. Площа під такою кривою - є інтегральною характеристикою прогностичних якостей досліджуваного предиктора. Серед усіх показників, що вивчалися, найбільшу чутливість у прогнозуванні розвитку ГЛШ у хворих з АГ та ЦД 2 типу мав апелін-12 (чутливість 72,1 %, специфічність 87,5 %, площа під кривою AUC 0,85) (рис. 7.1).

Рис. 7.1. ROC крива на плоскості чутливість - специфічність щодо предикторних властивостей апеліну-12

Тобто за умов зниженням сироваткової концентрації апеліну-12 менше 1,3 нг/мл у хворих з АГ та ЦД 2 типу прогнозують розвиток ГЛШ.

Як приклад використання предикторних властивостей апеліну-12 наводимо витяг з історії хвороби № 7816. Хвора Б., 67 років, перебувала на стаціонарному лікуванні в кардіологічному відділенні Харківської міської клінічної лікарні № 27 з 25. 11. 2013 г. по 04. 12. 2013 р. з діагнозом: Гіпертонічна хвороба III ст., 3 ступінь, ризик дуже високий. ІХС. Постінфарктний (2002, 2012 р.р.) кардіосклероз. Атеросклероз аорти, вінцевих судин. СН II А ст. із збереженою систолічною функцією, ІІ ФК. Цукровий діабет 2 типу, середньої тяжкості, субкомпенсация. Пред'являла скарги на головний біль у тім'яно-потиличної області, запаморочення, дискомфорт у лівій половині грудної клітки, не пов'язаний з фізичним навантаженням, задишку при ходьбі, яка проходить у стані спокою, слабкість, стомлюваність. З анамнезу відомо, що на протязі 25 років страждає на АГ з максимальними цифрами АТ 185/100 мм рт.ст., нерегулярно приймає еналаприл. Страждає ЦД 2 типу протягом 10 років, приймає гіпоглікемічні препарати для перорального застосування: гліклазид МR 60 мг вранці, метформін 1000 мг ввечері. Обґєктивно: Стан відносно задовільний. Свідомість ясна. Задовільного харчування. Шкіра чиста. Набряків нижніх кінцівок немає. Периферійні лімфовузли не збільшені. Щитовидна, грудні залози без вогнищевих ущільнень. Над легенями: перкуторно - легеневий звук, аускультативно - ослаблене дихання. ЧДД 20 за 1 хвилину. Межі відносної серцевої тупості розширені перкуторно вліво на 1,5 см. Тони серця приглушені, ритмічні. ЧСС = 60 в 1 хв. PS = 60 в 1 хв. АТdex 160/90 мм рт. ст. АТsin 160/80 мм рт. ст. Живіт при пальпації м'який, безболісний. Печінка не виступає з-під краю реберної дуги. Симптом Пастернацького негативний з обох сторін. Сечовипускання без особливостей. Оглянута на коросту і педикульоз - негативно. У хворої визначено апелін-12 імуноферментним методом - 1,28 нг/мл. Згідно результатів ROC кривої отримані дані свідчать на користь прогнозу ГЛШ. За даними ЕКГ - ритм синусовий, рубцові зміни у перегородковій області, даних за ГЛШ немає, проте при ехокардіографії у хворої визначається ТЗСЛШ 1,4 см, ТМШП 1,3 см, КДР - 5,4 см, КДО - 146,0 см³, КСР - 4,5 см, КСО - 93,0 см³, зона гіпокінезії в перегородковій області, ФВ 36 %. Тобто при ехокардіоскопії знайдено підтвердження предикторності рівнів апеліну-12 менше 1,3 нг/мл у відношенні ГЛШ, що надає можливість застосовувати його з метою удосконалення діагностики.

Методологія вивчення взаємозв'язків, що відображають зміни структурно-функціональних параметрів ЛШ у хворих з АГ та супутнім ЦД 2 типу, повинна відповідати вимогам системного аналізу та доказової медицини.

Метою даного фрагменту дослідження була побудова моделі, що дозволяє прогнозувати розвиток гіпертрофічних типів ремоделювання, а саме КГ або ЕГ, на підставі рівнів апеліну-12 та обестатину з залученням рутинних лабораторних даних пацієнтів (глікемії, параметрів ліпідограми).

Найбільш придатною для вирішення поставленої задачі є метод логістичної регресії. Для дихотомічної логістичної регресії прогнозована змінна, має лише два значення: «1» - подія відбулася та «0» у супротивному випадку. Результат підрахунку при проведенні прогнозу попадає в інтервал 0 - 1 і може бути інтерпретований, як імовірність прогнозованої події. Такі властивості регресійного рівняння забезпечуються застосуванням наступного регресійного рівняння (логіт-перетворення):

де P - імовірність того, що відбудеться подія, що прогнозується; e - основа натуральних логарифмів 2,71; у - стандартне рівняння лінійної регресії: у= x₁*k₁*+ x₂*k₂+ … + x_n*k_n+с, де у - величина залежної змінної, x_i - значення незалежних змінних, k_i - коефіцієнти при незалежних змінних, с - константа.

Кожний з коефіцієнтів пропорційний вкладу незалежної змінної в прогнозований показник. Використовувався метод покрокової регресії, що дозволяє включати в модель лише предиктори з суттєвим вкладом у прогноз.

Відносний внесок окремих предикторів виражається величиною статистики (WaldChi-Square).

У модель включали змінні, що оцінюють стан вуглеводного (рівень глюкози натще, глікозильованого гемоглобіну) і ліпідного (ЗХ, ЛПВЩ, ЛПНЩ, ЛПДНЩ, ТГ, КА) обмінів, а також апелін-12 та обестатин у хворих з АГ та ЦД 2 типу.

Після відсівання менш значущих предикторів отримали наступний набір з 4 змінних для пацієнтів з АГ та ЦД 2 типу: апелін-12, обестатин, ЗХ и ЛПНЩ.

Наявність гіпертофічних типів ремоделювання (КГ або ЕГ) кодували значенням 1, відсутність як 0. Логістична модель, що включає наведені показники дозволила прогнозувати розвиток серцево-судинних ускладнень з чутливістю 93% і специфічністю 68 %.

Розрахунок імовірності розвитку типів ремоделювання КГ або ЕГ у пацієнтів з АГ та ЦД 2 тиипу визначався за наступною формулою:

КГ або ЕГ = 1/(1+Exp(-Y)),

де Y = 5,349Чапелін-12+1,056Чобестатин+3,316ЧЗХ-3,844ЧЛПНЩ-17,041.

При значенні Y більше 0,5 прогнозують розвиток КГ або ЕГ у хворих з АГ та ЦД 2 типу. Діагностична ефективність моделі складає 86 %. Отже, серед усіх показників, що вивчалися найбільшу чутливість у прогнозуванні розвитку гіпертрофічних типів ремоделювання мали рівень апеліну-12, обестатину, ЗХ, ЛПНЩ, тому ми можемо стверджувати, що ці показники є маркерами, що володіють предикторністю щодо ремоделювання ЛШ у хворих з АГ та ЦД 2 типу.

Таким чином, проведене дослідження показало можливість використання прогностичної моделі, до якої поряд з високо специфічними новими маркерами, а саме, апелін-12 і обестатин, залучено рутинні параметри загальноклінічного обстеження (показники ліпідного профілю), з метою оцінки типів ремоделювання ЛШ у хворих з АГ та ЦД 2 типу.

РОЗДІЛ 8. АНАЛІЗ І УЗАГАЛЬНЕННЯ РЕЗУЛЬТАТІВ ДОСЛІДЖЕННЯ

Нами було досліджено зміни рівнів апеліну-12 та обестатину у хворих з артеріальною гіпертензією за наявності або відсутності ЦД 2 типу, а також у осіб контрольної групи. У хворих з АГ та ЦД 2 типу рівень обестатину був на 8,49% нижче, а апелін-12 на 18,31% вище, ніж у групі порівняння, представленою хворими з АГ без ЦД 2 типу. Зіставлення рівнів параметрів, що досліджуються, з групою контролю також виявило вірогідні відмінності у вигляді зростання сироваткової концентрації апеліну-12 на 88,76% (р<0,05) та зниження обестатину на 40,55% (р<0,001). Тобто наявність ЦД 2 типу у хворих з АГ супроводжується гіперапелінемією та гіпообестатинемією, що свідчить про залучення апеліну-12 та обестатину до регуляції метаболічних порушень, а саме ЦД 2 типу.

При зіставленні рівнів апеліну-12 та обестатину у гіпертензивних хворих без ЦД 2 типу з пацієнтами контрольної групи знайдено, що при АГ без ЦД 2 типу рівень обестатину був достовірно нижче, а апеліну-12 достовірно вище, що вказує на можливе залучення даних параметрів до регуляції рівня артеріального тиску.

Отримані результати обумовили необхідність аналізу динаміки апеліну-12 та обестатину у хворих з ЦД 2 типу згідно ступеня АГ. У хворих з ЦД 2 типу за наявності АГ 1, 2, 3 ступеня рівень апеліну-12 був вище, ніж у осіб контрольної групи на 12%, 19%, 23% відповідно. Концентрація обестатину вірогідно знижувалась у хворих з АГ 1 ступеня на 21%, з АГ 2 ступеня - на 24%, АГ 3 ступеня - на 32% при зіставлені з групою контролю. При співставленні рівнів апеліну-12 у пацієнтів з різним ступенем АГ за наявності ЦД 2 типу виявлено, що у хворих з 2 та 3 ступенем тяжкості АГ концентрація даного маркера була вище, ніж у хворих з АГ 1 ступеня. Проте при зіставлені концентрації апеліну-12 у хворих з 2 та 3 ступенем тяжкості АГ вірогідних різниць виявлено не було (р>0,05). Що стосується показників обестатину, його рівень вірогідно не відрізнявся у пацієнтів з АГ 1 и 2 ступеня, проте при порівнянні концентрації даного маркера у хворих з АГ 1 ступеня і 3 ступеня знайдено достовірне зниження при зростанні тяжкості АГ. Зростання апеліну-12 у хворих з АГ 1 і 2 ступенів при порівнянні між собою, а також з групою контролю може розглядатись як компенсаторна реакція, спрямована на спробу нормалізації рівня АТ. Даний факт патогенетично детермінований гіпотензивними властивостями апеліну-12 шляхом індукції NО-залежної вазорелаксації. А відсутність подальшого зростання при переході від 2 до 3 ступеня АГ свідчить на користь виснаження адаптаційних ефектів, що супроводжується розвитком тяжкої АГ. З іншого боку антигіпертензивний ефект апеліну-12 може бути пов'язаним з антагоністичними властивостями по відношенню до ангіотензину ІІ внаслідок структурної спорідненості, яка обумовлює особливості функціонування систем.

При порівнянні рівня обестатину у хворих з АГ 1 і 2 ступеня тяжкості, а також 2 і 3 ступенів вірогідних різниць не виявлено. Даний факт може розглядатись як позитивний ефект обестатину внаслідок його пригнічуючої дії на гіперінсулінемію, що провокує розвиток інсулінорезистентності, результатом чого є потенціювання вазоконстрикторної активності ангіотензину ІІ. Проте, якщо у хворих спостерігається подальше зростання цифр АТ, то, мабуть, концентрація обестатину на вищезазначених рівнях є недостатньою для формування його інгібіторних ефектів стосовно інсулініндукованої активності ренін-ангіотензин-альдостеронової системи.

Аналіз активності адипоцитокінів також було проведено згідно тривалості АГ у хворих з ЦД 2 типу. У хворих на ЦД 2 типу з тривалістю АГ менше 5 років відмічається вірогідно більш високий рівень апеліну-12 порівняно як зі стажем АГ від 5 до 10 років, так і зі стажем АГ більше 10 років на 14,63% та 16,05% відповідно. Співставлення концентрації вищезазначених факторів у хворих з ЦД 2 типу за наявності тривалості АГ від 5 до 10 років зі стажем АГ більше 10 років достовірних відмінностей не виявлено (р>0,05). За показниками обестатину достовірних відмінностей не виявлено при зіставлені хворих на ЦД 2 типу з різною тривалістю АГ. Отримані результати свідчать, що на початковому етапі АГ, при її тривалості менше 5 років наявний високий рівень апелінемії, який знижується при зростанні стажу АГ більше 5 років. Такі дані свідчать про виснаження активності апеліну-12 пропорційно пролонгації часу захворювання на АГ.

З урахуванням того факту, що за наявності ЦД 2 типу у хворих з АГ зростає рівень апелінемії та знижується обестатинемія, наступним етапом дослідження була оцінка змін параметрів, що вивчаються, згідно тривалості метаболічних порушень у хворих з АГ. Як випливає з таблиці 3.4, при зіставлені рівнів апеліну-12 у хворих з АГ за наявності різної тривалості ЦД 2 типу та групою порівняння, до якої були залучені пацієнти з АГ без ЦД 2 типу, концентрація даного маркеру вірогідно зростала за умов тривалості ЦД більше 5 і 10 років. Рівень апеліну-12 вірогідно не відрізнявся у хворих на АГ та ЦД 2 типу від групи з АГ без ЦД 2 типу за умов тривалості ЦД 2 типу менше 5 років. Проте вірогідних змін між хворими з АГ за наявності ЦД 2 типу протягом більше 5 або більше 10 років не було виявлено. Рівень обестатину у пацієнтів з АГ та тривалістю ЦД 2 типу менше 5 років був вище, ніж у хворих зі стажем ЦД 2 типу більше 5 років та більше 10 років. При зіставленні з групою порівняння концентрація даного показника була нижче у хворих з АГ і ЦД 2 типу з стажем захворювання більше 5 і більше 10 років, а у осіб з стажем ЦД менше 5 років - відповідала групі порівняння. Отримані результати узгоджуються з даними світової медичної літератури. Згідно з даними гіперінсулінемія супроводжується редукцією концентрації обестатину. Обестатин здатний інгібувати індуковану глюкозою секрецію інсуліну. Однак в умовах ЦД 2 типу на тлі інсулінорезистентності та гіперінсулінемії виявляється рефрактерність фізіологічних ефектів обестатину. Такі результати можуть бути пов'язані з тривалими існуючими порушеннями метаболізму глюкози.

Відсутність вірогідних змін рівня обестатину у групі хворих з тривалістю ЦД 2 типу до 5 років порівняно з групою пацієнтів без ЦД 2 типу може свідчити на користь активного функціонування даного маркеру на цьому етапі. Паралельна існуюча активність апеліну-12 на цьому етапі захворювання у хворих на АГ у поєднанні з ЦД 2 типу, розглядається як адаптаційний елемент у відповідь на гіперінсулінемію та інсулінорезистентність на тлі ЦД 2 типу. Подібна компенсаторна реакція спостерігаеться і на наступному етапі тривалості ЦД 2 типу до 10 років, а от адаптаційні ефекти обестатину зникають вже на даному етапі. При тривалості ЦД 2 типу більше 10 років відсутнє подальше зростання апеліну-12, що вказує на початок дезадаптивного етапу.

Проведене дослідження виявило нерівнозначність активності апеліну-12 та обестатину у хворих з АГ залежно від тривалості супутнього ЦД 2 типу. Наявність ЦД 2 типу тривалістю до 5 років асоціюється з адаптивною високою апелінемією та обестатинемією, що може бути пов'язано з участю вищезазначених параметрів у регуляції метаболізму глюкози в умовах інсулінорезистентності з метою покращення периферичних тканин до дії інсуліну (сноска 5а, 5 в). Присутність ЦД 2 типу більше 5 років у хворих з АГ супроводжується декомпенсацією компенсаторних реакцій обестатину, а за умов тривалості ЦД 2 типу більше 10 років - за рахунок обестатину и апеліну-12.

Наявність у основній групі хворих, представленої гіпертензивними пацієнтами з супутнім ЦД 2 типу, когорти із надмірною масою тіла, обумовили проведення наступного етапу у дизайні нашого дослідження. Хворі основної групи були розподілені згідно наявності або відсутності ожиріння.

У хворих на тлі коморбідності АГ та ЦД 2 типу знайдено зниження сироваткового рівня обестатину на 5,7% (р<0,05). Апелін-12 у хворих з ожирінням на тлі АГ та ЦД 2 типу виявив тенденцію до зростання, що не досягла рівня вірогідності при зіставленні з хворими без ожиріння. Обестатин володіє анорексичними властивостями внаслідок антагоністичних ефектів по відношенню грелін-опосередкованої експресії генів, що кодують процеси активного поглинання їжи.(2в) Секреція обестатину негативно модулюється надходженням їжи (20в). Тобто їжа розглядається як інгібітор секреції обестатину. У когорти хворих з гіпообестатинемією не виявляється анорексичний ефект як результат недостатньої активності вище зазначеного маркера. Дизадаптивне зниження обестатину у хворих з ожирінням на тлі АГ та супутнього ЦД 2 типу, порівняно з пацієнтами без ожиріння, може розглядатись фактором розвитку та прогресування надмірної ваги тіла.

Подальший розподіл хворих з ожирінням згідно ступеня його тяжкості виявив наявність 1 ступеня ожиріння у 44 пацієнтів та 2 ступінь ожиріння у 18 пацієнтів.

Рівень апеліну-12 вірогідно не відрізнявся у хворих з ожирінням 2 ступеня порівняно з 1 ступенем ожиріння за наявності коморбідності АГ та ЦД 2 типу. Концентрація обестатину була вірогідно нижче на 7,53% при ожирінні 2 ступеня порівняно з ожиріння у хворих з АГ та супутнім ЦД 2 типу. Такі результати підтверджують наше припущення, що гіпообестатинемія може розглядатись маркером розвитку прогресування ожиріння у хворих з АГ та ЦД 2 типу.

Приймаючи до уваги наявність у 80% хворих з АГ та ЦД 2 типу ішемічної хвороби серця (ІХС) було прийняте рішення проаналізувати динаміку параметрів адипоцитокіногенезу згідно тривалості ІХС. Як свідчить таблиця 3.7, у хворих з АГ та супутнім ЦД 2 типу при ІХС тривалістю від 5 до 10 років рівень апеліну-12 був вірогідно нижче на 17,86% (р<0,05), ніж при тривалості ІХС менше 5 років. Подібні різниці знайдено при зіставлені концентрації даного показника у хворих зі стажем ІХС більше 10 років та тривалістю ІХС менше 5 років. За умов тривалості ІХС менше 5 років рівень апеліну-12 був вище на 19,39% (різниці вірогідності; р<0,05).

Що стосується обестатину, концентрація даного адипоцитокіна достовірно знижувалась при збільшенні тривалості ІХС більше 5 років та менше 10 років у хворих з АГ та ЦД 2 типу (різниці вірогідні при зіставлені з пацієнтами, що мали стаж ІХС менше 5 років, р<0,05). Проведене дослідження показало, що наявність ІХС зі стажем менше 5 років асоціюється з більш високою активністю апеліну-12 та обестатину, яка виснажується пропорційно зростання тривалості захворювання на ІХС, що дає можливість говорити про патогенетичну роль параметрів адипоцитокіногенезу у атеросклеротичному процесі.

Наступним етапом дослідження є оцінка змін апеліну-12 та обестатину у хворих з АГ та ЦД 2 типу згідно типів ремоделювання міокарда лівого шлуночка.

У хворих з різними типами ремоделювання ЛШ знайдено зміни рівнів апеліну-12 та обестатину у пацієнтів з АГ та супутнім ЦД 2 типу. Концентрація апеліну-12 була вірогідно вище за наявності КР у хворих з АГ та ЦД 2 типу порівняно з тими, що мали КГ та ЕГ, на 8,7% та 17,93% відповідно (р<0,05). Порівняння апелінемії у хворих з АГ та ЦД 2 типу за наявності КГ або ЕГ виявило, що при КГ рівень апеліну-12 був вище на 10,12% (рівень вірогідності, р<0,05). Тобто формування гіпертрофічного типу ремоделювання супроводжувало більш низьку апелінемію, у той час коли максимальні рівні апеліну-12 асоціювались з розвитком КР.

Такі результати дають змогу стверджувати про участь апеліну-12 у нівелюванні зростання ступеня гіпертрофії ЛШ внаслідок інсулін-стимульованої експресії ІФР-1, який є чинником збільшення маси міокарду і виявляє високу активність при ЦД 2 типу.

Рівень обестатину також відрізнявся у хворих з АГ та ЦД 2 типу з різними типами ремоделювання ЛШ. За наявності КГ та ЕГ рівень даного маркера був вірогідно нижче порівняно з особами, що мали КР, на 28,16% і 30,07% відповідно. Такі дані свідчать на користь участі обестатину у регуляції процесів гіпертрофії. Гіпообестатинемія асоціюється з розвитком гіпертрофії міокарда ЛШ, у той час коли вищі його рівні супроводжують розвиток КР. Подальше співставлення рівнів обестатину при КГ та ЕГ достовірних відмінностей не виявило (р>0,05). Залучення апеліну-12 та обестатину до процесів гіпертрофії міокарда ЛШ обумовило необхідність калькуляції прогностичної цінності даних параметрів щодо розвитку гіпертрофії ЛШ у хворих з АГ та ЦД 2 типу, що детально розглядається нами у розділі 7. Той факт, що мінімальні концентрації апеліну-12 асоціюються з розвитком ЕГ, а максимальні - з формуванням КР, дають можливість аналізу прогностичних властивостей даного адипоцитокіну щодо розвитку певного типу ремоделювання.

Визначення гендерних особливостей апеліну-12 показало тенденцію до зростання даного показника, що не досягла рівня вірогідності у жінок з АГ та ЦД 2 типу порівняно з чоловіками (р=0,05). Концентрація обестатину вірогідно не відрізнялась у жінок та чоловіків з АГ та супутнім ЦД 2 типу (р>0,05).

Таким чином, апелінемія та обестатинемія є залежними від тяжкості та тривалості АГ, стажу ЦД 2 типу. Гіпообестатинемія може розглядатись маркером розвитку та прогресування ожиріння у хворих на АГ у поєднанні з ЦД 2 типу, що пов'язано з його властивістю стимулювати проліферацію адипоцитів. Зниження активності апеліну-12 та обестатину асоціюється з розвитком гіпертрофії міокарда лівого шлуночка, з формуванням концентричного або ексцентричного типу гіпертрофії міокарда лівого шлуночка у хворих на артеріальну гіпертензію з супутнім цукровим діабетом 2 типу.

Дослідження морфофункціонального стану лівого шлуночка (ЛШ) у хворих з АГ за наявності або відсутності ЦД 2 типу показало вірогідні різниці при порівнянні з контрольною групою. У хворих з коморбідністю АГ та ЦД 2 типу при зіставленні з групою контролю спостерігається вірогідне зростання КДО на 126,8% (р<0,01), КСО на 72,9% (р<0,05), КСР на 18,6% (р<0,01), КДР на 22,8% (р<0,01) та розміру ЛП на 21,5% (р<0,01). Що стосується товщини стінки ЛШ, у хворих з поєднанням АГ та ЦД 2 типу рівень ТЗСЛШ був вірогідно вище, ніж у групі контролю на % і % відповідно (р<0,05). За параметрами ММЛШ та ІММЛШ виявлено достовірне підвищення рівнів даних показників при АГ та супутньому ЦД 2 типу при порівнянні з контрольною групою на 7,03% та 8,9% (р<0,01). Фракція викиду, що характеризує ізотропну функцію ЛШ, була вірогідно нижче на 14,5% (р<0,05) за наявності ЦД 2 типу у хворих з АГ, ніж у групі контролю. За параметрами Е/А вірогідних різниць виявлено не було (р>0,05).

Що стосується хворих з АГ без супутнього ЦД 2 типу при порівнянні з групою контролю рівень КДО, КДР були вірогідно вище на 67,4% і 5,8% (р<0,01) відповідно. КСО виявив тенденцію до зростання у гіпертензивних хворих без ЦД 2 типу, що не досягла рівня вірогідності (р=0,05). Рівень ТЗСЛШ, ТМШП при АГ без ЦД 2 типу були достовірно вище, ніж у осіб контрольної групи на 4,7% і 4,07% (р<0,05) відповідно. Знайдено зростання розміру ЛП у гіпертензивних хворих без ЦД 2 типу на 6,9% (відмінності вірогідності, р<0,05). Рівень ФВ був дещо нижче при АГ без ЦД 2 типу при зіставленні з групою контролю на 5,3% (р<0,05). КСР, ММЛШ, ІММЛШ, та Е/А відповідали таки у контрольної групи (р>0,05).

Порівняння параметрів кардіогемодинаміки у хворих з АГ та супутнім ЦД 2 типу та без нього виявило наявність вірогідних змін у вигляді зростання КДО на 37,5% (р<0,01), КСО на 70,1% (р<0,05), КДР на 16,1% (р<0,01), КСР на 24,1% (р<0,01) за умов метаболічних порушень. ТМШП виявив тенденцію до зростання, що не досягла рівня вірогідності (р=0,05) при АГ та ЦД 2 типу, а ТЗСЛШ відповідав такому у групі зіставлення, представленою АГ без ЦД 2 типу. Розмір ЛП був вірогідно вище на 13,5% (р<0,01), а ФВ - вірогідно нижче на 7,9% (р<0,05) при комор бідності АГ та ЦД 2 типу порівняно з гіпертензивними хворими без ЦД 2 типу.

Аналіз показників ДМАТ також виявив достовірні відмінності у гіпертензивних хворих з ЦД 2 типу та без нього. У хворих з АГ та ЦД 2 типу порівняно з групою контролю рівень ЧСС вірогідно не змінювався (р>0,05), а рівні САТ і ДАТ були достовірно вище на 29,1% і 19,20% (р<0,05). Середній денний і нічний САТ достовірно зростали у хворих х АГ та ЦД 2 типу на 38,3% і 38,2% відповідно (р<0,05), середній денній і нічний ДАТ - на 23,2% і 23,8% (р<0,05) при порівнянні з групою контролю. Добовий індекс ДАТ був вірогідно нижче на 26,0% (р<0,05), а добовий індекс САТ виявив тенденцію до зниження, що не досягла рівня вірогідності, при коморбідності АГ та ЦД 2 типу при зіставлення з контрольною групою. Варіабельність денного та нічного САТ, а також ДАТ зростали вірогідно у гіпертензивних хворих з супутнім ЦД 2 типу порівняно з групою контролю - на 22,1% (р<0,05) і 27,1% (р<0,01), 25,4% (р<0,05) і 18,1% (р<0,05) відповідно.