Функції керівника апарату адміністративного управління

34

КИЇВСЬКИЙ СЛАВІСТИЧНИЙ УНІВЕРСІТЕТ

ІНСТИТУТ ЕКОНОМІКИ І УПРАВЛІННЯ

КАФЕДРА ЕКОНОМІКИ І УПРАВЛІННЯ

Допустити до захисту

Зав. кафедри економіки і управління.

_________________Лук'янов В.О.

«___» ___________________2010 р.

МАГІСТЕРСЬКА РОБОТА

на тему:

«Функції керівника апарату адміністративного управління»

студент 5 курсу, групи 02-М.08.АМ(з),

спеціальності «Адміністративний

менеджмент»

Мазниченко Валерій Юрійович

Науковий керівник

кандидат економічних наук, професор

Лук'янов Володимир Олександрович

КИЇВ - 2010

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Теоретичні складові ділових взаємовідносин керівництва та персоналу

1.1 Взаємовідносини керівника та персоналу

1.2 Спілкування як один з головних аспектів ділових взаємовідносин у колективі

1.3 Теоретичні механізми лідерства, керівництва та їх вплив на взаємовідносини в апараті адміністративного управління

Розділ 2. Функції керівника апарату адміністративного управління

2.1 Складові процесу управління керівника адміністративного апарату

2.2 Особливості посади «керівника» органу виконавчої влади

2.3 Функції керівника адміністративного апарату та їх заступників на прикладі Севастопольської районної державної адміністрації

Розділ 3. Сучасні шляхи вдосконалення діяльності адміністративного менеджменту

3.1 Рекомендації щодо покращення процесу управління в адміністративному менеджменті

3.2 Використання процесного підходу в управлінні, як важливий напрямок підвищення його ефективності

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

Необхідність в управлінській діяльності виникла фактично на перших етапах становлення людського суспільства. Первісні люди змушені були якось будувати свою діяльність. Так, під час полювання, пошуку рослинної їжі виникала необхідність створити групи мисливців, шукачів плодів тощо. Тому виникала потреба в перших, поки що примітивних, управлінських функціях (розробка плану полювання на мамонта, розміщення мисливців при полюванні на хижаків, розбирання туші і т.д.). Але ця управлінська діяльність здійснювалась непослідовно (кожний раз мала різний характер) та непродумане (не застосовувались єдині принципи та підходи, не враховувались закономірності та попередній досвід). Тому не можна говорити про те, що наука про менеджмент зародилась ще у первісні часи. Навіть з розвитком людського суспільства (рабовласницький лад, феодалізм тощо) певних обґрунтованих підходів та механізмів не було створено. Давньоруський князь чи французький король, як правило, управляли своїм князівством (королівством), приймаючи суперечливі та не виважені рішення. Не робилось спроб вивчити закономірності управлінського процесу, узагальнити набутий досвід.[2]

З подальшим розвитком виробничо-господарської діяльності людей врешті-решт виникли певні організаційні форми (майстерні, господарства поміщиків, примітивні підприємства тощо). Однак у кожному випадку застосовувались свої особливі підходи в управлінні, які не базувались на узагальненнях, принципових положеннях, виявлених тенденціях.

Потреба в науці про менеджмент виникла в кінці XIX -- на поч. XX ст. і пов'язана з появою великого машинного виробництва. Саме в цей період формуються великі підприємства, на яких працюють десятки, сотні і навіть тисячі людей. Постають проблеми планування їх діяльності, організування робочих місць, створення ефективної системи формування зацікавленості працівників в результатах роботи, розробки технологічних процесів, проведення точного обліку з метою забезпечення контролю тощо. Саме розвиток машинного виробництва поставив перед економістами технологами питання про необхідність дослідження закономірностей управлінні людьми, виявлення тенденцій розвитку виробничо-господарської діяльності під дією управлінського впливу розробки стандартних положень, інструкцій тощо. Так, в цей період з'явились перші наукові дослідження у сфері управління.[19]

У наш час, коли апарат управління є оперативним штабом, що не тільки керує діяльністю всього колективу, але й піклується про подальший його розвиток в економічній сфері, виняткове значення має налагодження ділових взаємовідносин в апараті управління.

Опанування основами ділового спілкування дає змогу налагодити сприятливий психологічний клімат у колективі. Він сприяє готовності кожного співробітника включатися у виконання будь-якого складного завдання. Тоді колектив починає працювати як злагоджений механізм.

Згідно з основними положеннями теорії систем, будь-який об'єкт, явище чи процес можна розглядати як систему. Під системою розуміють сукупність взаємозв'язаних в одне ціле елементів. Елемент системи -- це частина цілого, яка в процесі аналізу не підлягає поділу на складові. Отже, будь-яка система:

по-перше, складається з двох або більшої кількості елементів;

по-друге, кожний елемент системи має властиві лише йому якості;

по-третє, між елементами системи існують зв'язки, за допомогою яких вони впливають один на одного;

по-четверте, система не може існувати поза часом і простором. Система має часову сутність (її склад може бути визначений у кожний даний момент), а також свої межі та навколишнє середовище.

Перша особливість організації чи підприємстві як системи полягає в тім, що воно -- відкрита система, яка може існувати лише за умови активної взаємодії з навколишнім середовищем. Воно вибирає із проміжного та загального зовнішнього середовища основні фактори виробництва і, перетворюючи їх на продукцію (товари, послуги, інформацію) та відходи, передає знов у зовнішнє середовище. Умовою життєздатності системи є корисний (вигідний) обмін між «входом» і «виходом».[4]

Інша особливість такої системи -- її штучність. Ця система створена людиною заради її власних інтересів, передовсім спільної праці. Тому очевидною характеристикою будь-якого підприємства є поділ праці.

Розрізняють дві форми поділу праці: горизонтальну та вертикальну. Перша -- це поділ праці через поділ трудових операцій на окремі завдання. Результатом горизонтального поділу праці є формування підрозділів підприємства, які виконують певні частини загального трансформаційного процесу. Оскільки роботу на підприємстві поділено між підрозділами та окремими виконавцями, хтось має координувати їхні дії, щоб досягти загальної мети діяльності.

Тому об'єктивно виникає потреба у відокремленні управлінської праці від виконавчої. Отже, необхідність управління зв'язана з процесами поділу праці на підприємстві.

Для того щоб організація досягла своєї мети, завдання повинні бути скоординовані шляхом вертикального поділу праці. Тому управління є істотно важливою діяльністю для організації. Однак у малих організаціях часто немає чітко виділеної групи керівників. Наприклад, у невеликій крамниці, яка є власністю двох партнерів, один може приймати рішення щодо постачання, виконуючи тим самим керівну функцію протягом тижня, а другий - протягом другого тижня. Вони обидва координують свої робочі графіки, щоб забезпечити крамниці години роботи. Але обидва партнери також виконують і некерівні функції, обслуговуючи покупців, розкладаючи товари на полицях. Ні один із партнерів не вважає другого господарем чи керівником. Хоча керівні функції не виділені чітко, основна функція - координування - виконується.

Вертикальний поділ праці приводить до формування рівнів керівництва по вертикалі; деякі керівники витрачають час на координування праці інших керівників, які, в свою чергу, також координують працю інших керівників, доки, зрештою, ми не станемо на рівень керівників, які координують працю не керівного персоналу, тобто людей, які фізично виготовляють продукцію чи виконують послуги. Такий вертикальний поділ праці утворює рівні керівництва.

Більшість організацій має три рівні керівництва: верхній, середній, нижній. Керівники кожного рівня виконують однакові функції. Різниця лише в тому, якого значення вони надають тій чи іншій функції. Керівники верхнього рівня приділяють плануванню та організації більше часу, ніж керівники нижчих рівнів.

Керівники верхнього рівня середніх і великих організацій концентрують увагу на плануванні майбутнього, постановці мети, визначенні курсу дій, правил і процедур їх виконання.

Вони відповідають за процвітання організації і тому повинні планувати, спрямовувати та контролювати її діяльність. Менеджер середнього рівня приділяє керівництву та контролю більше часу, ніж керівник верхнього рівня. Керівники середньої ланки очолюють відділення та відділи. Вони повинні так організувати їхню роботу, щоб цілі організації були досягнуті, а її політика проводилася в життя; повинні добирати та зберігати хороших працівників.

Вони відповідають за керівництво повсякденною діяльністю своїх підрозділів. До середньої ланки керівників належать керівники цехів, складів, начальники ВТК та інші. Нижній рівень керівництва -- це рівень посадових осіб, які безпосередньо керують роботою своїх підлеглих. Посади менеджерів нижньої ланки такі: майстер, бригадир, керівник групи, агент з питань постачання, експедитор.

Менеджер нижнього рівня витрачає більшу частину свого часу на мотивацію та контроль підлеглих. На цьому рівні управління функції планування та організації менш важливі для менеджера, ніж функції контролю та мотивації. І все-таки більшість керівників виконує всі чотири Функції управління. Слід зауважити, що ясно та чітко визначати кожний з трьох рівнів керівництва неможливо. [104]

Актуальністю теми є те, що для сучасного керівника розуміння своїх функцій, як керівник адміністративного апарату у повному обсязі, та знання основ ділових взаємовідносин та впровадження їх у практику, відкриває нові можливості, а саме можливість налагодити повне взаєморозуміння поміж керівництвом та співробітниками, та між співробітниками.

Постійне акумулювання нової інформації надає змогу не уникати сміливих ідей, рішень, а головне - "тримати руку" на пульсі життя колективу. Це дає змогу створити команду однодумців, що надає підтримку керівнику у його починаннях.

Предметом дослідження є сучасні методи становлення ділових взаємовідносин в апараті адміністративного управління.

Об'єктом дослідження є керівник та співробітники апарату адміністративного управління.

Мета роботи є визначення функцій керівника, методів та зв'язків взаємопов'язаних елементів, що складають систему ділових взаємовідносин.

Завдання роботи:

перше завдання - визначити сутність та зміст теоретичних складових ділових взаємовідносин;

друге завдання - виявити основні функції керівника апарату адміністративного управління, описати елементи, що складають систему ділових взаємовідносин;

третє завдання - виявити особливості та класифікувати зміни, що пов'язані з сьогоденням;

¦

четверте завдання - сформувати висновки та підготувати пропозиції щодо впровадження теоретичних засад, та організації методичних рекомендацій з їх розповсюдження серед керівників органів адміністративного управління та їх співробітників.

Структура роботи.

У першому розділі розглянуто теоретичні складові ділових взаємовідносин у колективі та звернуто увагу на соціально-психологічні аспекти ділового спілкування. Також розкриті теоретичні механізми лідерства та їх вплив на взаємовідносини в апараті адміністративного управління.

У другому розділі розглянута та розкрита сутність та зміст процесу адміністративного управління. Виявлені основні функції керівника апарату адміністративного управління на прикладі Севастопольської міської державної адміністрації та її керівництва. Також розглянуті стилі керівництва в адміністративному менеджменті.

У третьому розділі надані рекомендації щодо покращення процесу управління. Надана характеристика процесного підходу до процесу управління.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ СКЛАДОВІ ДІЛОВИХ ВЗАЄМОВІДНОСИН КЕРІВНИЦТВА ТА ПЕРСОНАЛУ

1.1 Взаємовідносини керівника та персоналу

Під діловими взаємовідносинами в апараті управління ми розуміємо систему взаємопов'язаних елементів спілкування, що залежать від впливу психології групи, її лідерів, та керівництва колективу. До елементів спілкування відносимо: складові психологічного стану особистості та їх вплив, етику взаємостосунків та етикет спілкування.[76]

Теоретичні засади ділових взаємовідносин розкривають насамперед першоджерела їх виникнення. Тобто лише у спілкуванні никають ділові взаємовідносини. Колектив є необхідна складова, але вона виконує непосильну роль у складанні ділових взаємовідносин. Колектив сам собі впливає на якість стосунків, що в ньому виникають. А отже і ділові взаємовідносини також забарвлені таким же емоційним змістом, що і рівень спілкування у колективі.

Оскільки колектив може складатися як з формальних груп (відділів, підрозділів), так і з неформальних груп, що виникають стихійно, то два різновиди груп мають вплив на ділові взаємовідносини також. У кожній групі керівною є своя психологія, що складається під впливом дії багатьох факторів. Головним з них, на нашу думку, є психологічний настрій кожного члена групи. Неабияке значення має ставлення кожної з особистостей до життєвих цінностей. Дуже часто, саме витоки психологічної сутності кожного з членів групи є об'єднуючим фактором. А якщо об'єднуючим є прагнення внести свій належний внесок у складі групи, то гарна оцінка результатів групи, впливає на зростання особистих якостей кожного та закріплює груповий психологічний настрій.

Як правило, лідером формальної групи є керівник, що виконує покладені на нього обов'язки керувати підлеглими. На противагу формальному лідеру, неформальний користується лише своїми особистими якостями. До них належать як фахові знання, досвід, так і вміння керувати загалом, керівна роль полягає у вмінні, вислуховуючи окрему думку, вирізняти головне. Поступово укладаючи думки співбесідників у відповідну схему, лідер складає особисту думку. У нього складається бачення всієї ситуації в цілому. Це впливає на остаточне рішення. Саме це вміння виділяє ера з поміж усіх інших.

Оптимальним для організації є поєднання формального лідера з неформальним в одній особі. Якщо такого не сталося, тоді формальний лідер має будь-що налагодити дружні ділові стосунки з неформальним лідером. Тільки тоді усі рішення, що приймає формальний лідер, будуть отримувати підтримку як неформального лідера, так і його групи. А це, у свою чергу, надає додаткові можливості налагодженню сприятливих ділових взаємовідносин у повному взаєморозумінні.

Серед найвпливовіших факторів вирізняємо конфліктні взаємини, що здатні спричинити розлад як діяльності так і взаємовідносин у колективі зокрема. Тому зрозуміло, що величезне значення має профілактика виникнення конфліктних ситуацій, та дослідження їх психологічної сутності.

На мою думку, ознайомлення щонайширшого загалу співробітників з теоретичними засадами успішної профілактики конфліктів, може позбавити у подальшому від багатьох негативних наслідків.

1.2 Спілкування як один з головних аспектів ділових взаємовідносин у колективі

Усі люди, і кожен з нас зокрема, є продуктом спілкування. Саме в цьому процесі відбулось поступове становлення відповідних суспільних відносин. Це вища ступінь відносин. Сутність суспільних відносин є у взаємодії визначених соціальних ролей. А звідси, соціальну роль визначають як фіксацію визначеного стану (соціального) становища, що займає індивід у системі суспільних відносин. Це є нормативно - схвалений приклад поведінки. Його очікують від кожного, хто займає визначену конкретну соціальну позицію.

Цікавим, на наш погляд, є те, що кожен індивід завжди виконує декілька соціальних ролей. Наприклад, особа чоловічої статі може бути одночасно батьком, бухгалтером, спортсменом, та перебувати у родинних зв'язках з декількома особами одночасно (з батьком дружини, чоловіком сестри, і т. інш.).

Соціальна роль несе у собі також потребу чіткого визначення інтернаціональних зв'язків кожного. Саме вони залежать безпосередньо від індивідуально-психологічних особливостей кожного конкретного носія, визначеної їм ролі.

Тобто, природа міжособистих стосунків, згідно з рядом авторів (Є.І. Головаха "Структура групової діяльності", Р.Л. Кричевського "Психологія малої групи")[102], та на мою думку, суттєво відрізняється від природи суспільних стосунків.

Я спробую поєднати значення емоційності у спілкуванні особистостей з виконанням обов'язків, що пов'язані з діяльністю. У книзі Н.Н. Обозова "Міжособисті стосунки"[15], відзначено, що єдність спілкування та діяльності є в тому, що люди не лише спілкуються у процесі виконання їми різних суспільних функцій. Я згоден з автором, що люди завжди спілкуються в якійсь діяльності (під час виконання), або з приводу цієї діяльності. Більш того досить часто спілкування виступає як сторона діяльносте а діяльність - як умова спілкування.

Вищезазначені автори, одностайно вирізняють три складові - три взаємопов'язані сторони структури спілкування. На мою думку, такий поділ підкреслює окремі аспекти ділового спілкування, також, як такового. А саме, містить комунікативну, інтерактивну та перспективну сторону, за твердженням Н.Н. Обозова у роботі "Міжособисті стосунки"[15].

Комунікативна сторона складається з обміну інформацією між індивідами, інтерактивна стосується організації взаємодії та обміном не лише знаннями, а також дією. Перспективна сторона - це процес сприйняття партнерами одне одного та встановлення взаємопорозуміння.

Не викликає також сумніву важливість опанування процесу обміну інформацією належним чином.

Цікавим на мій погляд є акцентування Н.Н. Обозовим у роботі "Міжособисті стосунки"[15] способів уникнення комунікативних бар'єрів, що носять соціальний, або психологічний характер. Так наприклад, розповсюдження інформації у суспільстві, та в колективі зокрема, проходить крізь "фільтр довіри", або "недовіри". Така система може діяти с протилежними наслідками. Правдива інформація може не сприйматися, а не правдива - бути прийнятою.

З метою послаблення дії фільтрів існує можливість створити найсприятливіший фон. Цим фоном є на мою думку, та на думку вищезгаданих дослідників, проведення ділового спілкування з значно притишеним музичним супроводом, ніж завжди.

Ми у практиці проведення ділового спілкування випробували ще згаданий приклад, та отримали підтвердження досліджень Д. Ж. Морено у роботі "Соціометрія" , та А.Н. Леонтьєва у роботі "Психологічна теорія діяльності" [98].

У роботі А.І. Пригожина "Соціальна організація", автор розглядає спілкування не тільки як обмін інформацією, а також як взаємодію. Автор дослідник вважає, і я розділяю цю думку, що дуже велике значення для утвердження ділових взаємовідносин у колективі має саме те, як кожен учасник спільної діяльності розуміє свій індивідуальний вклад у спільну діяльність групи.

Саме це, на мою думку, допомагає йому корегувати свою У взаємодії з колективом при ділових взаємовідносинах. Я , що таким чином для пізнання механізму взаємодії у колективі необхідно розуміти, як наміри, мотиви, установки одного індивіда можуть пливати на уявлення щодо партнера по взаємодії, а також, як одне та інше проявляється в організації спільної діяльності.

У роботі А.Н. Леонтьєва "Психологічна теорія діяльності"[98], спілкування розглядається як сприйняття людьми один одного. Він вважає, що сприйняття іншої людини означає сприймання його зовнішніх ознак, співвідношення їх з особистими характеристиками індивіда, та інтерпретацію на цій основі його вчинків. Я цілком поділяю твердження А.Н. Леонтьєва та вважаю, що люди не тільки сприймають, оцінюють один одного, а також формують по відношенню один до одного відповідні відносини. Сфера досліджень, пов'язана з виявленням механізмів накопичення означених емоціональних стосунків щодо сприймаємого суб'єкта, вважає вищезгаданий дослідник.

Цікавим на мою думку є визначення автором-дослідником трьох ефектів при сприйманні людьми один одного. У першому - "ефекті ореола" розглядається ефект приємного та неприємного враження від людини. Перше приводить до позитивних оцінок, друге - до негативних. У другому - "ефект новітності та первинності", розглядається значення інформації людини в залежності від того, знайома нам ця людина, чи ми її бачимо вперше у житті. У третьому - "ефект стереотипізації" розглядається сприйняття людини щодо її групової залежності. Стереотипізація, наприклад, призводить, на мою думку, до формування негативних етнічних стереотипів.

Аналізуючи дослідження А.І. Пригожина "Соціальна організація" та А.Н. Леонтьєва "Психологічна теорія діяльності", можна робити висновок, що люди не тільки сприймають один одного, але ще й формують по відношенню один до одного деякі особисті ставлення. Вони впливають на подальші стосунки, а зокрема на ділові взаємовідносини. Мій погляд на питання спілкування та його значення для ділових взаємовідносин у цілому співпадає з дослідженнями вищезгаданих авторів. Я вважаю, що саме процес спілкування потрібно розглядати як найважливіший аспект ділових взаємовідносин в апараті управління.

До психологічних засобів впливу у процесі спілкування В.П. Каземіренко у роботі "Соціальна психологія організації"" відносять деяку несвідому притаманність індивіда впливати на деякі психічні стани (ситуація паніки, великі відкриті аудиторії при музиці і т.п.).

Наступним засобом він вважає спрямований до мити, неаргументований вплив однієї людини на іншу, чи групу людей. Дослідник вважає що при цьому здійснюється передавання інформації на основі некритичного її сприйняття.

Я хочу відзначити при цьому, що втомлені люди більш піддаються некритичному сприйняттю ніж ті, що добре себе почувають.

Автор також визначає що у процесі спілкування здійснюється не просте сприйняття зовнішніх рис поведінки іншої людини, або її психічного стану, а повторення індивідом прикладів поведінки, що демонструється опонентом. Ми згодні також з автором щодо способів відображення, а саме, від внутрішнього до зовнішнього - духу доброзичливості підкоряються раніше, ніж їм користуються зовнішньо. Підпорядкований персонал використовує приклад керівництва: доброзичлива усмішка керівника є сигналом для доброзичливого ставлення до оточуючих. Периферія використовує приклад центру: доброзичливість та висновки наради у центральному офісі переносяться на нараду, що відбуваються у регіональних відділеннях.

Значення групи, вважає Є.І. Головаха у роботі "Структура групової діяльності: Соціально-психологічний аналіз", залежить від того, що група є системою діяльності, що задана її місцем у суспільній системі. До основних характеристик дослідник відносить: склад груп, структуру, групові процеси, норми та цінності, систему санкцій. Групові процеси він розділяє на процеси, що організують діяльність всієї групи.

Ми цілком поділяємо думку автора на те, що місце індивіда у групі залежить насамперед від його статусу, ролевої позиції системи, групового очікування.

Р.Л. Кричевський та Є.М. Дубовська у роботі "Психологія групи: Теоретичні та прикладні аспекти", підкреслюють значення групових норм для членів цієї групи. У процесі ділових взаємовідносин необхідно додержуватись саме означених правил поведінки, визначених групою. Саме тоді спільна діяльність членів колективу стане можливої.

Вищезгадані дослідники розглядають санкції як дійсний механізм при посередництві якого група повертає свого члена до шляху виконання та дотримання групових норм.

Автор дослідник Є.І. Головаха у роботі "Структура групової діяльності", підкреслює, і я погоджуюсь з його дослідженням, що вплив схожих умов існування визначеної групи на свідомість його представників здійснюється двома шляхами:

¦ як наслідок особистого життєвого досвіду кожного члена групи, визначеного соціально-економічними умовами життя групи;

¦ в наслідок спілкування, яке здебільше здійснюється у визначеному соціальному середовищі, з чітко означеними рисами визначеної групи.

Вищезгаданий дослідник розглядає значення групи невеликої по кількості, її особливості, а також оптимальний склад групи для дотримання успішних ділових взаємовідносин. На його думку, що співпадає з нашою, саме невелика по кількості група є оптимальною для проведення успішної діяльності майже в усіх сферах господарювання.

Автор у вищезгаданій роботі визначає, і я поділяю його думку, що малі групи створюються внаслідок визначеної потреби суспільного розподілу праці та функціонування організації в цілому. А також підкреслюється, що при наявності протиріч поміж думками індивіда та групи, думка групи завжди є більш вагомою. Внаслідок цього, конфлікт легше уникнути, спираючись на думку, а отже і підтримку групи.

Я вважаю, що іноді погодження з думкою групи має чисто зовнішній характер, а сама людина залишається при своїй думці, щодо спільного питання. Саме тут, якщо у подальшому не отримано підтвердження результатом, може виникнути конфлікт. Він може згодом набути внутрішнього або навіть зовнішнього змісту. Тому керівник повинен намагатися не доводити ситуацію до конфлікту та повинен використати увесь свій авторитет для готовності роз'яснити та впевнити опонента саме у правильності керівної точки зору.

Є.І. Головаха у роботі "Структура групової діяльності"[101] вважає, і я цілком поділяю думку щодо сутності та причин виникнення розбіжностей у поглядах членів групи. Я вважаю, що успішна взаємодія членів групи залежить від психологічної сумісності її членів. Це означає, що такий склад є оптимальним для виконання поставленої керівником мети. А також, про наявність взаємодії між членами групи. Групова спаяність, єдність свідчать насамперед про те, що такий скла групи не лише можливий, а ще й інтегрований у найкращий спосіб. А це, на думку вищезгаданого Дослідника є суттєвим для успішного регулювання ділових взаємовідносин у колективі.

На підтвердження з вищезгаданим автором-дослідником, думки, я вважаю, що:

¦ невеликій групі притаманна мобільність - швидке реагування на внутрішні чи зовнішні подразнювачи;

¦ саме вона формує, внаслідок міжгрупових стосунків, здоровий психологічний клімат у колективі. Це допомагає підтримувати належну ділову атмосферу, сприяє налагодженню взаємостосунків між членами колективу; крім того, саме виняткова життєдіяльність малих груп вирізняє їх поміж інших у наш складний час.

1.3 Теоретичні механізми лідерства, керівництва та їх вплив на взаємовідносини в апараті адміністративного управління

На думку Н.Н. Обозова у роботі "Міжособисті відносини"[15] та JI.A. Петровської у роботі "Компетентність та спілкування", та на мою думку, лідерство є характеристикою психологічних стосунків, що виникають у групі з позиції домінування та підпорядкованості. Керівництво відноситься до організації всієї діяльності групи - до процесу управління нею.

На мою думку, різниця між лідером та керівником має наступні складові:

лідер здійснює регулювання міжособистих стосунків, керівник - офіційних стосунків;

лідерство - елемент мікросфери, а керівництво насамперед - макросфери, що пов'язане з усією системою суспільних стосунків;

лідерство виникає стихійно, а керівництво призначається або вибирається;

лідерство менш стабільне у порівнянні з

керівництвом;

¦ керівник володіє встановленою системою санкцій, а лідер її не має;

¦ сфера діяльності лідера вужче, ніж у керівника.

Однак, я вважаю за доцільне відзначити, що як лідер так і керівник мають справу з одним типом завдань. їх призначення - стимулювати групу, націлювати її на вирішення окремих завдань, турбуватися про засоби ,за Допомогою яких ці завдання можуть бути вирішенні. Крім того, ми вважаємо, що лідерство є суто психологічна характеристика поведінки окремих членів групи, в той час як керівництво - характеристика соціальних відносин у групі.

На нашу думку, слід також відзначити, що тотожність понять "лідер" та "авторитет" суттєво відрізняються. А саме, лідер організує рішення окремого завдання. На противагу йому, авторитет такої функції не виконує, він виступає як приклад або ідеал.

На думку Є.І. Головаха у роботі "Структури групової діяльності: Соціально-психологічний аналіз"[101], та В.П. Казиміренко у роботі "Соціальна психологія організації" та P.P. Кричевський, Е.М. Дубовська у роботі "Психологія малої групи: Теоретичний та прикладний аспекти", та на мою думку також, три основних підходи до розуміння лідерства має суттєве значення. Це такі складові:

концентрують увагу на вроджених якостях лідера. Проте завдання скласти перелік цих якостей - завдання, що не вирішується;

розгляд лідерства як продукту ситуації;

розгляд лідерства як процесу організації міжособистих стосунків у групі, тому лідер - суб'єкт управління цим процесом.

На мою думку, переважним серед цих підходів є останній, бо головним змістом такого підходу є розгляд феномену лідерства у контексті спільної групової діяльності. А у поєднанні з двома попередніми особливостями становлення лідерства така людина має великі можливості у колективі.

Цікавим, на мою думку, є виділення вищезазначеними авторами рівня лідерства та керівництва, що залежить від рівня групового розвитку. Я цілком згоден з думкою, про те, що для груп найвищого рівня розвитку притаманним є демократичний стиль лідерства. А, це такий, що передбачає, перш за все, відповідальність керівника перед колективом, з одного боку, та свідоме підпорядкування керівнику, з іншого. Саме групі "вищого ґатунку" притаманне адекватне покладання відповідальності (на тих хто у змозі щонайширше виконати доручення). А, також, поєднання максимальної демократичності у спілкуванні з максимумом централізації щодо звітності про виконання.

Усі вище зазначені аспекти проблеми, що пов'язані із лідерством у групі, становлення лідерства у колективі, а також характерними їх особливостям має щонайвищий ценз у процесі прийняття групових рішень.

Уся система ділових стосунків у процесі ділових взаємовідносин спрямована, перш за все, на виконання мети, задля якої створено ту чи іншу організацію (фірму). Завдання, що покладене на неї, може бути виконане завдяки погодженого процесу спільного спілкування. Більш того, саме добірка групових рішень, що нанизуються у остаточних рішеннях у процесі виконання, є метою ділових взаємовідносин.

РОЗДІЛ 2. ФУНКЦІЇ КЕРІВНИКА АПАРАТУ АДМІНІСТРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ

2.1 Характеристика процесу управління, виявлення функцій керівника апарату адміністративного управління

Процес управління - діяльність об'єднаних у визначену систему суб'єктів управління, спрямована на досягнення цілей фірми шляхом реалізації певних функцій з використанням методів управління.

Як правило, процеси управління фірмою дуже різноманітні, багатогранні і. мають складну структуру (складаються з великого числа стадій і фаз). У загальному значенні процес управління складається з загальних функцій управління, що поєднуються в циклі управління (Додаток №1).

Рішення - центральний момент усього процесу управління. Можна сказати, що суттю професії менеджера є прийняття рішень.

У широкому значенні це поняття включає і підготовку рішення (планування), у вузькому значенні це вибір альтернативи. У рамках перспективного планування приймаються основні рішення (що робити?), потім у процесі поточного планування, організації, мотивації, координації, регулювання, змін планів - рішення у вузькому значенні (як робити?), хоча така границя є умовною. [87]

На практиці проблема рішення специфічна тиском термінів, недоліком кваліфікації або ж інформації для рішення, ненадійністю методів, схильністю менеджерів до рутини, розбіжностями між особами, що приймають рішення. Усі види рішень, прийнятих у процесі управління, можна класифікувати по численних ознаках:

- по об'єкту рішення (орієнтовані на цілі чи засоби, основні структурні або ситуаційні);

- надійності вихідної інформації (на основі надійної інформації, ризикові і ненадійні);

- термінам дії наслідків (довго -, середньо -, короткострокові);

- зв'язку з ієрархією планування (стратегічні, тактичні, оперативні);

частоті повторюваності (випадкові, повторювані, рутинні);

виробничому охопленню (для усієї фірми, вузькоспеціалізовані);

числу рішень у процесі їхнього прийняття (статичні, динамічні, одно - і багатоступінчасті);

особи, які приймають рішення (одноособові, групові, з боку менеджерів, з боку виконавців);

обліку зміни даних (тверді, гнучкі);

незалежності (автономні, що доповнюють один одного);

складності (прості і складні).

Найбільш типові рішення, прийняті менеджерами фірм, можна класифікувати в такий спосіб:

- ситуаційні, рутинні, відомчі рішення;

- рішення середньої складності (поточні уточнення галузі - діяльності, рішення під стресом і при тиску термінів, рішення у

виняткових випадках);

інноваційні і визначальні рішення.

Управління персоналом - життєво обумовлена стратегічна функція, яка протягом 20 століття сформувалася в самостійну структуру в ході еволюції різноманітних форм управління.

Як виявилося, основною мірою прогресу і розвитку діяльності с людина з її потребами, мотиваціями і конкретними інтересами.

Управління персоналом, як соціальна функція, таким чином стала об'єктивним продовженням людської потреби і здатності до самозбереження, але вже на більш високому рівні - рівні людських організацій.

У зв'язку з цим змінюються відносини між керівниками організацій, між керівником і підлеглими, між усіма працівниками усередині організації. Змінюється відношення і до персоналу організації, тому що соціальна спрямованість економічних реформ повертає їх обличчям до Людини, персоналу організації.[63]

Управління персоналом зосереджено на робітниках та службовцях, які знаходяться в організаційному середовищі фірми.

Воно в цілому стосується керівників нижчої, середньої і вищої ланок управління.

Великі, середні і малі фірми ясно усвідомлюють: для того, щоб розвиватися, процвітати, зберігати здоров'я людей і стабільність колективу, вони повинні оптимізувати віддачу від вкладень будь-яких ресурсів, будь то ресурси фінансові, матеріальні або людські.

Управління людськими ресурсами - це діяльність, виконувана на підприємствах, то сприяє найбільш ефективному використанню робітників та службовців для досягнення організаційних і особистих цілей.

Політика управління персоналом - загальне керівництво в прийнятті рішень по найважливіших напрямах у галузі управління персоналом. [99] Технологія управління персоналом - специфічний напрямок - специфічний напрямок діяльності відділу по управлінню персоналом: докладно пояснювати людям їхні службові обов'язки і як будувати свою діяльність.[99]

Ефективність роботи управлінського апарату значно підвищується, коли керівництво фірми піклується про людей; у результаті підвищується їх життєвий тонус і психологічний клімат у колективі. Підкреслимо три моменти, що відносяться до управління персоналом:

1) управління персоналом є діяльнісно-орієнтованим і спрямованим в основному на практичні дії, ніж на різного роду канцелярські дії або правила, хоча в ряді моментів виконання необхідних інструкцій і правил є визначальним при виконанні підлеглими своїх обов'язків; наприклад, виконання технічними службами своїх завдань по будівництву або обслуговуванню мереж електропостачання в діючих електроустановках, коли невиконання або нечітке виконання інструкцій може призвести до збитку або навіть загрожувати життю підлеглого персоналу (конкретного виконавця);

2) управління персоналом є індивідуально орієнтованим, коли кожен працівник повинен розглядатися як особистість і йому пропонується виконання робіт (наскільки це можливо), що відповідають його індивідуальним бажанням. Тут мається на увазі, що працівник одні обов'язки може виконувати з «душею», дуже грамотно і з найбільшою користю для фірми, ніж, можливо, інші працівники, а інші обов'язки - тільки чітко по інструкції. І тут, найчастіше, дуже ефектний прийом управління, коли працівник, який навіть відмінно виконує свої обов'язки, через певний час (3-4 роки - з досвіду іноземного менеджменту) переходить на іншу роботу в межах його компетенції з його бажання, що дає новий імпульс при виконанні нових обов'язків;

3) управління персоналом є перспективно орієнтованим. Ефективне управління персоналом повинне допомагати фірмі через її забезпечення компетентними і зацікавленими в результатах своєї праці працівниками. Звідси, - людський фактор повинен постійно враховуватися як у тактичних (короткострокових) так і довгострокових стратегіях фірми.[79]

В умовах ринкової економіки виживання є дуже важливим завданням будь - якої господарської і комерційної фірми (підприємства, організації).

Управління персоналом - діяльність, покликана бути важливою гарантією того, що підприємство буде працювати ефективно.

Організаційну ефективність або її недолік можна визначати, розглядаючи такі критерії і показники, як: задоволеність працівника, кількість гострих конфліктів, скарг і т.д. У фірмі повинні враховуватися усі виникаючі як позитивні, так і негативні моменти і по кожному з них після аналізу повинні прийматися відповідні рішення¹. У більшості організацій ефективність управління вимірюється балансом таких характеристик як: досягнення поставлених цілей, ефективне використання можливостей персоналу, приплив і збереження висококваліфікованих і зацікавлених службовців. І це результат правильної ефективної роботи з організації управління.

Керівники, що успішно ведуть справу, усвідомлюють, що людські ресурси заслуговують на увагу, тому що вони є важливим чинником при прийнятті стратегічних управлінських рішень, що визначають майбутнє фірми.[91]

Для успішної роботи фірми, потрібно три найважливіших елементи: завдання і стратегія (її виконання), організаційна структура й управління персоналом.

Люди обмежують або збільшують силу і слабість фірми, усі поточні зміни в роботі фірми часто зв'язані зі змінами в сфері людських ресурсів, таких, як зміни в угодах, освіті, відношенні службовців до своєї роботи. Функція управління персоналом у цьому випадку полягає в тому, щоб вживати заходів по цих змінах.

Одна з проблем вищого управління в галузі стратегічного планування, планування, що стосується людей, полягає в тому, що всі ресурси можна оцінити в грошовому вираженні, а людські ресурси «не переводяться на гроші».[71]

Завдання полягає в сполученні оцінки фінансових, матеріальних і людських ресурсів фірми, що зважується або відділом по управлінню персоналом, або окремими керівниками (у більш дрібних фірмах).

Основними цілями управління персоналом можна відокреслити такі як: забезпечення організації добре підготовленими і зацікавленими (мотиваційними) працівниками; доведення до кожного працівника намірів (планів) відділу по управлінню персоналом; активне використання кваліфікації, практичного досвіду, майстерності і працездатності співробітників.

Цілі управління персоналом можна досягти, якщо спиратися на кожного працівника, при цьому з кожним працівником повинна проводитися кропітка робота.

Комплексний підхід до управління персоналом вимагає інтеграції основних функцій і таких напрямків, як:

організаційно-кадрової функції;

навчально-виховної функції;

соціально-економічної функції;

дослідно-проектної функції;

психолого-педагогічної функції;

інформаційно-аналітичної функції.

Перераховані функції є елементами діагностичної моделі функціонування управління персоналом.

Отже, управління персоналом містить у собі:

1) допомогу фірмі в досягненні її цілей;

2) ефективне використання майстерності і можливостей працівників;

3) забезпечення фірми висококваліфікованими і зацікавленими службовцями;

4) прагнення до найбільш повного задоволення службовців своєю роботою;

5) розвитку і підтримці на високому рівні якості життя, що робить бажаною роботу в цій фірмі;

6) допомога в створенні гарного морально-психологічного клімату;

7) управління ростом кар'єри і взаємній вигоді працівника і фірми.

Складовими елементами процесу управління є призначена (підібрана самостійно) група фахівців, ціллю діяльності якої є підвищення виробничої, творчої віддачі й активності персоналу, розробка і реалізація програми розвитку кадрів організації.

В організації розробляється стратегія управління людськими ресурсами: визначаються перспективні орієнтири використання персоналу, його відновлення й удосконалювання, розвиток мотивації.[55]

У системі управління персоналом виділяють чотири групи факторів:

1. Техніко-технологічні:

1.1. зміна структури і форм зайнятості, диференціація персоналу і формування «внутрішнього ринку праці»;

1.2. безупинне підвищення кваліфікації і перепідготовка

персоналу;

2. Особистісні:

2.1. перегляд принципів зайнятості, гнучкі, індивідуальні форми роботи;

2.2. орієнтація системи стимулювання на підприємництво, участь в управлінських рішеннях;

3. Економічні і соціально-політичні

3.1. акумулювання передового досвіду управління кадрами;

3.2. створення нових форм конструктивного співробітництва працівників, профспілок і адміністрації компаній;

4. Розвиток теорії управління:

4.1. підвищення аналітичної обґрунтованості рішень по використанню трудових ресурсів;

4.2. розуміння ролі особистості в забезпеченні ефективної роботи організації.

Існують також операції та процедури процесу управління. Зокрема у Додатку «Б» зображена схема групування операцій процесу управління.

Кожна з операцій, представлених у даній схемі має певний склад дій, формування і здійснення яких забезпечує операційне функціонування процесу управління. У нижче наведеній таблиці міститься склад кожної з операцій а також умови їх успішного виконання.

Прийняття колективних рішень - одна з найбільш важливих процедур процесу управління. На відміну від процедури визначення результуючих експертних оцінок вона припускає не тільки розрахунок результату колективної експертизи, але і використання спеціальних методів відкритого обговорення альтернативних варіантів рішень, додаткового обміну інформацією між особами, що приймають особисту участь у процесі прийняття рішень, узгодження протилежних точок зору, пошуку компромісу і т.д.[59]

Ще однією важливою відмінністю обговорюваних процедур є те, Що рішення, прийняті колективно остаточні, у той час як результуючі експертні оцінки служать лише необхідною базою для прийняття eправлінських рішень.

У процес, ухвалення колективного рішення може бути запитана додаткова експертна інформація від фахівців, що приймали участь у підготовці й обґрунтуванні альтернативних варіантів рішень.

Для того щоб прийняти управлінське рішення, кожен менеджер повинен добре розбиратися не тільки в понятійному апараті, але і досить кваліфіковано при цьому застосовувати на практиці:

методологію управлінського рішення;

методи розробки управлінських рішень;

організацію розробки управлінського рішення;

оцінку якості управлінських рішень.

Спробуємо коротко розглянути інструментарій і понятійний апарат менеджера.

Методологія управлінського рішення являє собою логічну організацію діяльності по розробці управлінського рішення, що включає формулювання мети управління, вибір методів розробки рішень, критеріїв оцінки варіантів, складання логічних схем виконання операцій.

Методи розробки управлінських рішень містять у собі способи і прийоми виконання операцій, необхідних у розробці управлінських рішень. До них відносяться способи аналізу, обробки інформації, вибору варіантів дій і ін.

Організація розробки управлінського рішення припускає упорядкування діяльності окремих підрозділів і окремих працівників у процесі розробки рішення. Організація здійснюється за допомогою регламентів, нормативів, організаційних вимог, інструкцій, відповідальності.

Технологія розробки управлінського рішення - варіант послідовності операцій розробки рішення, обраний за критеріями раціональності їхнього здійснення, використання спеціальної техніки, кваліфікації персоналу, конкретних умов виконання роботи.

Якість управлінського рішення - сукупність властивостей, який володіє управлінське рішення, що відповідають тією чи іншою мірою потребам успішного вирішення проблеми. Наприклад, своєчасність, адресність, конкретність.

Об'єкт ухвалення управлінського рішення - багатогранна діяльність підприємства незалежно від його форми власності. Зокрема, об'єктом ухвалення рішення є наступні види діяльності:

технічний розвиток;

організація основного і допоміжного виробництва;

маркетингова діяльність;

економічний і фінансовий розвиток;

організація заробітної плати і преміювання;

соціальний розвиток;

управління;

бухгалтерська діяльність;

кадрове забезпечення;

інші види діяльності.

Рішення - результат вибору з безлічі варіантів, альтернатив і являє собою керівництво до дії на основі розробленого проекту чи плану роботи. [21]

Правильність і ефективність прийнятого рішення багато в чому визначається якістю економічного, організаційного, соціального й іншого видів інформації. Умовно усі види інформації, що використовуються при ухваленні рішення, можна підрозділити:

на вхідну і вихідну;

оброблювану і необроблювану;

текстову і графічну;

постійну і перемінну;

нормативну, аналітичну, статистичну;

первинну і вторинну;

директивну, розподільну, звітну.

Цінність одержуваної інформації залежить від точності завдання, тому що правильно поставлена задача визначає необхідність конкретної інформації для ухвалення рішення.

Прийняття рішень притаманне будь-якому виду діяльності, і від нього може залежати результативність роботи однієї людини, групи людей чи усього народу певної держави. З економічної й управлінської точок зору ухвалення рішення варто розглядати як фактор підвищення ефективності виробництва. Ефективність виробництва, природно, у кожнім конкретному випадку залежить від якості прийнятого менеджером рішення.[82]

Усі прийняті в будь-якій сфері діяльності рішення можна умовно класифікувати і підрозділити на рішення: по стратегії підприємства; прибутку; продажам; питанням, що надають вплив на утворення прибутку.

Виконуючи свої функціональні обов'язки, кожен менеджер вибирає найбільш оптимальні рішення, що сприяють перетворенню в життя поставленої задачі.

Ухвалення рішення, як правило, сполучено з вибором напрямку дії, і якщо рішення приймається легко, без спеціального пророблення альтернатив, то гарне рішення прийняти важко. Гарне рішення накладає на менеджера велике соціальне навантаження і залежить від психологічної підготовленості менеджера, його досвіду, особистісних якостей.

Ухваленню рішення передують кілька етапів:

* виникнення проблем, по яких необхідно прийняти рішення;

* вибір критеріїв, по яких буде прийняте рішення;

* розробка і формулювання альтернатив;

* вибір оптимальної альтернативи з їхніх безлічей;

* твердження (прийняття) рішення;

* організація робіт з реалізації рішення - зворотний зв'язок

Критерії для оцінки можливостей організаційної структури управління

1. Визначення ступеня здатності застосовуваної організаційної структури управління забезпечити одержання норми прибутку.

Ступінь здатності існуючої структури управління створювати умови для підвищення норми прибутку за рахунок заходів НТП.

Ступінь здатності швидко реагувати на зміну попиту і відповідно до цього здійснювати дії.

Ступінь здатності організаційної структури управління забезпечити ріст продуктивності праці за рахунок подетальної спеціалізації суспільної праці і виробництва.

Ступінь ефективності системи виробничого контролю при даній організаційній структурі управління.

Об'єктом для виникнення проблем можуть служити підсумкові показники діяльності підприємства (організації).

Зокрема, у результаті діяльності підприємства стали різко погіршуватися показники кінцевих результатів роботи (підвищення собівартості продукції, зниження росту продуктивності праці і його якості, прибутку і рентабельності); а також виникли конфліктні ситуації, висока плинність кадрів.

Стосовно до управління всі рішення можна класифікувати як:

загальні;

організаційні;

запрограмовані;

незапрограмовані;

раціональні;

нераціональні;

ймовірнісні;

рішення в умовах невизначеності;

інтуїтивні;

на основі компромісу;

* альтернативні.

З усієї класифікації спробуємо розглянути лише деякі рішення. Відомо, що ухвалення рішення завжди сполучено з певною моральною відповідальністю, залежності від рівня, на якому приймається рішення. Чим вище рівень управління, тим вище моральна відповідальність за прийняте рішення.

Управлінське рішення встановлює перехід від того, що є, до того, що повинне бути пророблене за певний період. У процесі підготовки рішення виявляються проблеми, уточнюються цілі, ведеться варіантне пророблення рішень, вибір кращого варіанта і завершується його затвердження.

Управлінські рішення можуть бути: одноособові, колегіальні, колективні, стратегічні (перспективні), тактичні (найближчі), оперативні.

Організаційні рішення приймаються на всіх рівнях управління і є однієї з функцій роботи менеджера, вони спрямовані на досягнення поставленої мети чи задачі. Вони можуть бути запрограмованими і незапрограмованими.

Запрограмоване рішення - це результат реалізації визначеної послідовності етапів чи дій і приймається на основі обмеженої кількості альтернатив .

Щоб знайти правильні шляхи вирішення проблеми, менеджер не повинен прагнути до негайного її вирішення, так це практично і неможливо, повинен вжити відповідних заходів по вивченню причин виникнення проблеми на основі наявної внутрішньої і зовнішньої інформації.

2.2 Особливості посади «керівника» органу виконавчої влади

Як відомо, службово-правовий статус посадових осіб органів виконавчої влади неоднаковий. Для з'ясування цього статусу та визначення його ролі важливе значення має класифікація посадових осіб. Здійснення класифікації дає можливість:

-- охарактеризувати службово-правовий статус посадової особи серед інших службовців;

встановити обсяг службово-владних повноважень;

визначити умови та порядок проходження служби і службової кар'єри;

забезпечити найбільш раціональне й ефективне вирішення структурно-штатних питань у державних органах;

розв'язати проблеми врегулювання кадрової політики і підвищення професійного рівня службового складу державних органів.

Традиційною для адміністративного права стала класифікація службовців за такими критеріями як: а) вид (форма) діяльності службовців; б) обсяг службових повноважень; в) сфера діяльності службовців. Ця класифікація є найбільш поширеною і має не лише теоретичне, а й практичне значення, яке полягає у можливості ефективного нормативного закріплення статусу цих осіб та врегулювання процесу виконання ними своїх службових завдань та функцій.[43]

До посадових осіб, насамперед, належить керівний склад державних органів, позаяк керівна посада підтримує необхідний організаційно - функціональний зв'язок у відповідній структурі. Враховуючи внутрішню структуру органу виконавчої влади, можна виділити: