Особливості соціальної проблематики у новеллі Проспера Меріме "Томанго"

Дослідження особливостей соціальної проблематики і їх значення в новелі Проспера Меріме "Томанго" при розкритті суті питань: феномену людини, поняття світу, духу і природи. Визначення і походження свідомості, суспільства, культури, політики і світогляду.

Рубрика Литература
Вид конспект произведения
Язык украинский
Дата добавления 10.09.2010
Размер файла 154,4 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

3

Вміст

Тема 1. Феномен людини

Тема 2. Світ і поняття світу

Тема 3. Поняття духу

Тема 4. Походження свідомості

Тема 5. Поняття природи

Тема 6. Поняття «суспільне» і соціальне»

Тема 7. Політика як явище суспільного життя

Тема 8. Виникнення поняття культури

Тема 9. Проблема визначення поняття світогляду

Тема 1. Феномен людини

Людина -- унікальне творіння у Всесвіті. Вона непоясненна, незбагненна, загадкова. Ні сучасна наука, ні філософія, ні релігія не можуть повною мірою розкрити таємницю людини. Можливо, ви наблизитесь до її пізнання. Але перед тим слід звернутись до поглядів, які знаходяться у спадщині попередніх поколінь.

Називаючи ті чи інші якості людини, видатні мислителі доходять висновку, що з-поміж них є визначальні, принци-пово важливі. Упродовж тривалого розвитку світоглядної культури виділялись з них то одні, то інші: людина є полі-тична (полісна) істота (Арістотель); людина -- це мисляча річ (Р. Декарт );людина - це істота, яка виробляє знаряддя праці (Б. Франклін); людина - це тварина, яка має особливу зов-нішню організацію і здатність користуватися знаряддями праці та зброєю (К.А. Гельвецій); людина розумна (гомо сапієнс) (К. Лінней); це єдина істота, яка знає, що вона є (К. Ясперс); людина, котра грає, або людина-актор (Й.Тейзін-ге); сутність людини становить сукупність усіх суспільних від-носин і предметно-практична діяльність, що є поглибленим визначенням людини як такої, котра працює (гомо фабер) (К. Маркс); нарешті, людина як істота творча. З висоти нашо-го часу окремі з цих висловлювань, на перший погляд, дивні.

Однак вони, як і інші, тут не названі, складалися посту-пово, залежно від того, як розкривалися творчі можливості людини в процесі її еволюції. Як ми вважаємо, будь-яке ви-значення залишиться таким же незавершеним, як і історія людства.

І доки існує людство, триватимуть пошуки людиною від-повіді на запитання -- хто ж вона є?

Нам належить здійснити свій пошук.

Отже, хто є людина? На перший погляд, це питання зов-сім просте. Дійсно, хто ж не знає, що таке людина? Кожен із нас впевнено виділяє людину з навколишнього світу. її відмінність від інших істот вважається цілком очевидною Однак річ у тому, що те, що нам здається найближчим, найбільш знайомим, насправді є найбільш складним, як тільки ми робимо спробу збагнути його сутність.

Основні тлумачення походження людини

У міфологічно му світогляді походження людського життя пояснюється породженням людей тваринами або виникненням їх із якоїсь частини тіла тварин. Найтиповішим тут є тотемізм (тотем у перекладі з мови північноамериканських індіанців означає "його рід"). Тобто це рослина, птах чи найчастіше тварина, від якої походить рід, це реальний предок, від якого залежить життя і добробут роду в цілому і кожного його члена зокрема. Згадаймо хоча б твори Ф. Ку-пера про індіанців, про назви родів чи племен -- рід ведмедя, плем'я бізона тощо.

У такому розумінні походження людини знайшло відображення господарське життя первісних людей, основою якого було збиральництво, мисливство, рибальство, тобто "присвоююча економіка". З переходом до землеробства у міфології з'яв- інший мотив: велика Праматір-Земля у її шлюбі з

Батьком-Небом породжує, все живе, у тому числі людину.

Подальший розвиток виробництва зумовлює зміну поглядів людини на своє походження, що має відображення у міфах: людина виникає, наприклад, з глини, змішаної з кров'ю бога Абзу (Вавилон), титан Прометей створює людину з глини, змішаної зі сльозами, дарує їй вогонь, навчає мистец-тва та ремесел (Стародавня Греція).

релігійному світогляді походження людського життя ґрунтується на підкресленні акту божественного творіння. У Біблії, наприклад, так сказано про шостий день творіння: "І створив Господь Бог людину з пороху земного, і ди-хання життя вдихнув у ніздрі її, -- і стала людина живою рупією". Аналогічно вирішено питання про походження людини і у священній книзі мусульман -- Корані, хоча там людинастворюється не з "пороху земного", а з глини.

Космічні гіпотези походження людини виникають ще в давнину? Вони досить популярні й сьогодні, коли людина почала освоювати ближній Космос і проникати у далекий Космос. їхню сутність можна коротко сформулювати так:

* у Всесвіті знаходиться "насіння життя", яке космічним пилом, метеоритами, кометами заноситься на планети. Витоки такого підходу належать ще до V ст. до н. є. -- вчення давньогрецького мислителя Анаксагора з його ідеєю панспермії. Нині, коли в метеоритах знайдено практично всі амінокислоти, що складають живе, до цього припущення наука повертається на якісно нових засадах;

* космічні прибульці залишили на Землі своїх представників. Отже, з цього погляду життя людини є суто космічним явищем;

> життя на Землі є реалізацією особливої космічної енергії, тому воно унікальне за своєю природою.

У сучасній космології існує антропний, або антропологічний, принцип, за яким увесь осяжний Всесвіт, Метагалактика еволюціонували у напрямі створення думаючої істоти на Землі (і, очевидно, на інших планетах біля інших зірок), людини, через яку матерія усвідомлює сама себе і свідомо регулює свій подальший розвиток.

Еволюційна гіпотеза грутується на тому, що людина має природну (земну) передісторію. Думки про це з'явилися ще в Стародавній Греції (Анаксімандр вважав, що люди, як і всі живі істоти, зародилися спочатку у воді, потім почали заселяти і землю; на думку Демокріта, всі речі і живі істоти складаються, як і душі, з атомів -- різноманітних найдріб-ніших і неподільних частинок). Проте минуло понад дві тисячі років перш ніж наукою було доведено походження людини від тваринних предків.

Такі видатні вчені, як К. Лінней, Ж.-Б. Ламарк, і особливо Ч. Дарвін, переконливо довели, що людина є останньою найдосконалішою ланкою в ланцюзі розвитку живих істот і має спільних предків з людиноподібними мавпами.

Ця спільність виявляється у тому, що ми спостерігаємо спільні риси будови тіла, подібність у розвитку зародків людини і тварини та ін., про що йшлося у шкільному курсі загальної біології. Тобто еволюція анатомо-фізіологічної будови тварин створює передумови для переходу до анатомо-фізіологічної будови людини з її вертикальним положенням тіла, спеціалізацією форм та функцій рук, які Гегель назвав "знаряддям знарядь", голосового апарату, органів чуття, головного мозку тощо.

Згідно з еволюційною гіпотезою головною у становленні людини, поряд із висловленим вище, є праця. Виготовлення людиною штучних знарядь праці зумовлює розвиток її свідомості, вдосконалення функцій органів чуття і мозку, що сприяло розвиткові пізнавальних можливостей, і вона почала принципово по-новому ставитися до навколишнього світу.

Останнім часом привертають до себе увагу припущення про штучне походження людини. Вони пов'язані з сучасними науково-технічними досягненнями людства, зокрема з освоєнням космічного простору, створенням роботів, вирощуванням зародків людини у пробірках, клонуванням тощо. Основною тут є думка про створення людини високорозви-неними представниками неземних цивілізацій, про якогось великого експериментатора. І якими б неймовірними на перший погляд не здавалися ці припущення, ними не можна нехтувати, виходячи з уже відомого людству принципу: "Цього не може бути, тому що не може бути ніколи". Загалом сучасна класична наука підтверджує тільки природне походження людського життя. Адже тіло людини, його склад, клітинна будова, як і всього живого на Землі, дуже подібні до тваринних, відмінність полягає лише в складності, високоорганізованості їх. У людини як живої істоти біохімічні, біофізичні процеси, обмін речовин, енергією, інформацією схожі з вищими тваринами.

Поняття середовища

Людина, як і будь-яка інша жива істота, має своє середовище існування -- природне та суспільне. У людинознавстві чимдалі усвідомлюється факт впливу природного середовища на стан організму, психіки людини. Наше життя значно більше, ніж ми думаємо, залежить від явищ природи. Адже ми живемо на планеті, у глибині якої постійно відбуваються ще не пізнані нами процеси, які впливають на нас, а сама Земля, як своєрідна порошинка, мчить у своєму русі в космічних безоднях. Нині залежність стану організму людини від природних процесів -- перепадів температури, тиску, коливань геомагнітних полів, сонячної та космічної радіації -- цілком очевидна.

Різні місця на Землі є більшою чи меншою мірою сприятливими для людини. Наприклад, вплив благодатного для організму підземного випромінювання може сприяти звільненню від нервових стресів або виліковуванню деяких захворювань організму. Більшість природних впливів на людський організм до цього часу залишаються ще невідомими, наука розпізнала лише незначну частину їх. Так, відомо, що людина, поміщена в безмагнітне середовище, одразу гине.

Поняття природного середовища не обмежується лише сферою Землі, воно включає у себе і космос у цілому. Ми вже говорили про гіпотезу, яка стверджує, що життя на Землі виникло під впливом космічних процесів. Тому цілком природно, що будь-який живий організм якимось чином взаємодіє з космосом. Сонячні бурі і пов'язані з ними електромагнітні збурення впливають на клітини, нервову і судинну системи організму, на самопочуття людини, її психіку. Ми живемо "в унісон" зі всім космічним середовищем і будь-які його зміни відбиваються на нашому стані.

Поняття спадковості

Спадковість надає дитині не лише власне біологічні властивості та інстинкти. Згадайте своїх молодших братиків і сестричок, інших малих дітей, за якими вам доводилося спостерігати. І ви переконаєтесь, що з самого початку свого життя дитина має здатність до наслідування усього, що роблять дорослі: звуків, рухів тощо. їй притаманна допитливість. А це вже соціальні ознаки. Вона здатна засмучуватися, відчувати страх і радість, її посмішка має вроджений характер, а посмішка -- це привілей людини. Отже, дитина з'являється на світ саме як людська істота. І все таки на момент народження вона лише кандидат у людину, хоч і наділена певними фізичними і психічними якостями від природи. Сукупність таких психофізіологічних якостей людини називають її задатками. Це музичний слух, зорова пам'ять, міцний організм, вміння розрізняти кольори, почуття ритму та ін. Ці задатки є основою здібностей людини. Проте чи будуть реалізовані задатки і чи розвинуться вони у здібності, залежить як від умов, у яких розвивається людина, так і від наших власних зусиль. Головне -- вірити у свої власні сили і наполегливо прагнути досягти своєї мети.

Вплив спадковості й середовищя на походження і життя людини

Перебільшення ролі спадковості приводить до висновку про те, що всі наші як гарні, так і погані риси залежать лише від наших батьків, яких ми, звичайно, не вибираємо. Подібний підхід зумовлений недооцінкою умов, середовища, в якому ми живемо, тож, мовляв, марні зусилля як суспільства, так і наші власні, спрямовані на вдосконалення людини.

Концепції філософської антропології, які ґрунтуються на такому розумінні, можна звести до трьох основних уявлень. 1. Людина - злісна мавпа, яка успадкувала від тваринних предків те найогидніше, що накопичилось у тваринному світі (типове висловлювання австрійського філософа Ло-ренпа: "Людина -- це горила з атомною бомбою в руках").

2. Людина від народження, добра, альтруїстична, незлобива. Проте її природні задатки начебто суперечать розвитку цивілізації, саме суспільність відіграла фатальну роль у долі людини, змусивши її боротися за своє існування. Ось чому людина знищує собі подібних.

3. Людина сама по собі не добра і не зла, генетично вона, так би мовити, "нейтральна", "табула раса", на якій природа і суспільство пишуть свої письмена.

Протилежна точка зору, що абсолютизує роль середовища, у якому ми живемо, також не може бути сприйнятою як істинна хоча б тому, що не бере до уваги індивідуальні якості людини, які здебільшого є спадковими (задатки, здібності, обдарованість тощо). Такий підхід спрямовує наші зусилля лише на перетворення середовища, не враховує здатності людини до самовдосконалення; він притаманний марксистській філософії: у процесі революційних перетворень, зміни суспільного ладу має відбуватися і формування нової людини -- "особистості нового типу". Від нього ми ще не звільнилися і сьогодні...

Своєрідною "золотою серединою" є позиція багатьох мислителів і письменників (Ф. Достоєвський, Л. Толстой, Г. Сковорода та ін.), які вважали, що тільки постійна праця кожної людини над собою, її моральне самовдосконалення можуть зробити її кращою.

Отже, і спадковість, і середовище, і наші власні зусилля спрямовані на самовдосконалення, істотно впливаючи на наш розвиток. Можливо, ви іншої думки? Адже це досить цікаво!

Розглядаючи людину як особливу істоту, ми ставимо не тільки запитання, хто ми і для чого живемо, а й звідки і завдяки чому ми з'явилися на цьому світі. Крім того, часто виникають запитання: що спрямовує наше існування? Чим визначається характер нашого життя? Відповіді на них можуть бути різні.

Природне начало в людині

Природне у людині виявляється у морфологічних, генетичних" явищах, а також у нервово-мозкових, електрохімічних та інших процесах, що властиві людському організму. Це фізіологічні процеси, що відбуваються у нашому організмі, основою яких є обмін речовинами, енергією та. інформацією між організмом і навколишнім середовищем. У цьому розумінні між людиною і вищою твариною суттєвої різниці немає. Однак якщо абсолютизувати в людині тільки природне, біологічне, то ми не зможемо пояснити інші аспекти людського життя і будемо змушені пояснювати їх лише непоборними якостями.

Природне начало в людині (а до нього належать також особливості нейрофізіологічних процесів, що є основою людського мислення, тобто біопсихічне життя людини) вивчається природничими науками, серед яких сьогодні безсумнівним лідером є генетика, яка вивчає механізм передачі від покоління до покоління природних задатків.

Коли йдеться про соціальну сутність людини, її соціокультурні виміри або про людину як особистість, слід виходити не з природного в людині взагалі, а лише з її антропологічних особливостей, тобто з вивчення її тілесної організації та деяких елементарних психічних властивостей і процесів (наприклад, від найпростіших інстинктів).

 Таким чином, на певному рівні антропогенез у процесі "вдалих" мутацій, трудової діяльності, спілкування і формування духовності начебто "перевів стрілки" з біологічного розвитку на шлях історичного становлення власне соціальних істот, у результаті чого сформувалася людина як природно-соціальна істота. Саме тому людина є цілісною єдністю біологічного, психічного та соціального. Однак людина не арифметична сума біологічного, психічного та соціального, вона інтегральна єдність, що приводить до виникнення нового якісного стану -- людської особистості.

Поняття індивід

Індивід (пізньолатинський переклад грецького поняття атом) означає одиничне на відміну від сукупності, маси, тобто це окрема людина на відміну від колективу, соціальної групи, суспільства в цілому. З поняттям "індивід" нерозривно пов'язане поняття індивідуальність, що визначає зміст особистого, неповторного світу людини, її найвищі цінності та безумовні авторитети. Індивідуальність можна визначити як сукупність властивостей та здібностей, які відрізняють одного індивіда від інших. Отже індивідуальність є наслідком, з одного боку, біологічної своєрідності організму, а з іншого -- специфічних особливостей розвитку певного індивіда.

Поняття особистості

Поняття особистість фіксує лише соціальне в людині. Воно охоплює сукупність усіх соціальних ролей людини, всіх суспільних відносин, найважливішими з яких є ставлення до суспільного обов'язку, моральних норм. Це не просто носій конкретних історичних суспільних відносин, а людина, яка активно впливає на них відповідно до своїх індивідуальних здібностей і нахилів, свідомості та організованості, трудової та суспільно-політичної активності. Це життєвий шлях, який завжди неповторний і оригінальний.

Поняття сутності людини

Перший підход до розуміння сутності людини, тобто вивчення людини "ззовні", наголошує потрібно зупинитися і на соціоцентризмі, або антропологічному релятивізмі (від грецького антропос -- людина, релятивізм з латинської -- відносність), згідно з яким людська природа сприйнятлива до безкінечних змін, її внутрішнє стійке ядро може бути зруйноване, первинна природа перетворена відповідно до тієї чи іншої соціальної програми.

Соціоцентричний підхід ґрунтується на ідеї абсолютного пріоритету культури, суспільних форм життя над природними передумовами людського буття. Звідси зроблено висновок, що людина є вираженням культурних умов, і якщо треба проникнути у її таємницю, то слід вивчити ті чи інші структури культури.

Ще однією світоглядною позицією в оцінці сутності людини, підходом "зсередини" є ідеалізм. Філософи - ідеалісти вважають, що головним у людині, іі сутністю є свідомість розум, і саме цією властивістю людина відрізняєте інших живих істот. Оскільки свідомість людини не залишається незмінною, може вдосконалюватися в процесі освіти і виховання, то, впливаючи на свідомість, можна змінити і саму людину. У цьому суть просвітництва, характерного для різних філософських напрямів, у тому числі і для української філософії.

 Отже, якими є ідеї, найбільш поширені у суспільстві, у який спосіб і з якою ефективністю передаються вони людині, такими є й самі люди. За всієї привабливості такого розуміння сутності людини воно малопродуктивне: хоча свідомість і відіграє надзвичайно велику роль у її життєдіяльності, вона все-таки не є визначальною, оскільки сама залежить від певних умов людського життя.

 Насправді сутність людини як об'єкта філософського та наукового аналізу не є чимось сталим, встановленим раз і назавжди. На кожному етапі розвитку людської історії вона набуває нових форм і міри глибини, що свідчить про рух пізнання від сутності першого порядку до сутності другого, третього та наступних порядків. Тому можливим є такий варіант розгляду феномену людини, її сутності:

 * по-перше, людина є живою істотою, проте їй притаманний особливий тип тілесної організації (тобто природна сутність людини -- сутність першого порядку);

* по-друге, людина є там, де є її діяльність (це сутність другого порядку; сутність людської діяльності буде розглянуто в розділі про суспільне життя людини);

* по-третє, людська діяльність здійснюється у системі суспільних відносин -- це сутність третього порядку, тобто йдеться про суспільність людини;

* по-четверте, людська діяльність (праця) є усвідомленим процесом перетворення природи, суспільства і самої людини (сутність четвертого порядку);

* по-п'яте, людина є істотою духовною, їй притаманна душа (про це докладніше йдеться при аналізі душевного життя і духовності людини). Отже, це сутність найглибшого порядку.

Поняття сенсу людського життя

Сенс (тобто смислове значення) людського життя має історичний характер. Однак питання про сенс життя є питанням про призначення людини. Не чому, а для чого живе людина? Із давніх часів це питання стояло перед людиною. Відомий французький філософ А. Камю у своєму есе "Міф про Сізіфа" писав, що є лише одне фундаментальне питання філософії -- це питання про те, варте чи не варте життя того, щоб його прожити. Інше все -- чи має світ три виміри, керується чи ні наш розум дев'ятьма чи дванадцятьма категоріями, -- другорядне. Вже виникнення цього питання свідчить про те, що воно народжується із сумніву в існуванні такого сенсу.

З-поміж багатьох підходів до вирішення цієї складної проблеми можна виділити три головні:

* сенс життя одвічно притаманний життю від самого його початку;

* сенс життя за межами життя;

* сенс життя створюється самою людиною.

Для першого підходу найбільш характерне релігійне тлумачення життя, згідно з яким не перетворення світу на засадах добра, а дійова співучасть у Боголюдському житті має для людини абсолютний сенс. Бог створив людину за своєю подобою, і ми своїм життям повинні виявляти його подобу.

Основою другого підходу є наполовину релігійна ідеях людина здатна перебудувати світ на засадах добра і справедливості. Рух до цього світлого майбутнього є прогресом. Прогрес передбачає мету, а мета надає сенсу людському життю. Тобто майбутнє тут обожнюється за рахунок сучасного і минулого. Прогрес, отже, перетворює кожне людське покоління, кожну людину, кожну епоху на засіб і знаряддя кінцевої мети -- досконалості, могутності та блаженства майбутнього людства.

Відповідно до третього підходу життя не має сенсу, який випливає з минулого чи майбутнього, тим більше з потойбічного світу. В самому житті взагалі немає раз і назавжди визначеного сенсу. Лише ми самі свідомо чи стихійно, навмисне чи мимоволі самим способом нашого буття надаємо йому сенсу і тим самим обираємо і створюємо свою людську сутність. Попри суб'єктивізм, цей підхід здається найбільш плодотворним.

Поняття цінності

Духовні прагнення, ідеали, принципи, норми моралі належать не стільки до сфери дії інтересів, скільки до сфери цінностей. Стимули і причини людської діяльності набувають тут подальшого розвитку: потреби, перетворені на інтереси, у свою чергу, "перетворюються" на цінності. Зміст цінностей зумовлений культурними досягненнями. Світ цінностей -- це насамперед світ культури у широкому розумінні, це сфера духовної діяльності людей, їхньої моральної свідомості, уподобань -- тих оцінок, якими виражається міра духовного багатства людини.

Цінності -- це поняття, яким широко послуговуються у філософії для акцентування на людському, соціальному та культурному значенні тих чи інших явищ дійсності. Тобто цінності -- це рівень значущості одного стосовно іншого в певній системі. Вся багатоманітність предметів людської діяльності, суспільних відносин і включених у них природних явищ може виступати як "предмет цінності", тобто оцінюватись у плані істини, добра, краси тощо. Йдеться про такі цінності, як гносеологічні (наприклад, істина) ральні норми, принципи), естетичні (краса) та ін.

Тому вищою цінністю пізнання, а отже, навчання, рушійною силою і результатом наукової діяльності є істинне знання, подолання заблудження. Прагнення до прекрасного має не менше значення для людської культури, ніж прагнення до знань. Проголошення ідеалів рівності, свободи особистості, справедливості як необхідних складових гідного існування людини -- це цінності соціально-політичного характеру. Цінність людської праці -- це ще один ряд цінностей. Моральні уявлення, мотиви, уподобання діють у всіх сферах діяльності людини.

Ставлення до діяльності формується у людини на рівні її самосвідомості, у якій особливе місце посідають ціннісні орієнтації -- найважливіші елементи внутрішньої структури особистості, закріплені її життєвим досвідом, всією сукупністю її переживань. Основним змістом цих орієнтацій можна вважати політичні, світоглядні, моральні переконання, глибокі та постійні уподобання, моральні принципи поведінки. Саме тому в будь-якому суспільстві цінність орієнтації як елемента саморегуляції поведінки людини є предметом виховання, цілеспрямованого впливу. Стійка структура цих орієнтацій зумовлює такі якості особистості, як цілісність, надійність, вірність певним принципам та ідеалам (тому ми говоримо про принциповість людини), здатність до вольових зусиль (вольова людина) в ім'я цих ідеалів і цінностей, активність життєвої позиції, наполегливість у досягненні мети тощо.

Такі якості для вас знайомі і зрозумілі. І кожен має прагнути мати стійкі орієнтири.

У системі цінностей особливою, абсолютною цінністю є людина. З її інтересами як родової та соціальної істоти співвідносяться інші цінності -- як матеріальні, так і духовні (хоча всі цінності в кінцевому підсумку є духовними утвореннями). Усі вони так чи інакше пов'язані з цінністю людини, виявляють різне ставлення до неї або, за словами І. Канта, до людства у собі і в іншій людині.

Цінність людського життя

Життя, яке для людини є самоцінністю, для суспільства -- найвищою цінністю. Тому вона має дорожити ним, ставитися до нього бережливо, навіть якщо їй здається, що воно не склалося, що у ньому багато негативних моментів, що воно важке.

Людина має бути сильною, здатною протистояти випробуванням долі, не піддаватися хвилинним слабкостям. Сподіваємось, що ви саме такі.

До ціннісних вимірів людського життя насамперед належить і те, що ми позначаємо поняттям "здоров'я".

Людина як найвища цінність

Людина, народжуючись, отримує безцінний дар -- життя, яке для неї є самоцінністю, для суспільства -- найвищою цінністю. Тому вона має дорожити ним, ставитися до нього бережливо, навіть якщо їй здається, що воно не склалося, що у ньому багато негативних моментів, що воно важке. Людина має бути сильною, здатною протистояти випробуванням долі, не піддаватися хвилинним слабкостям. Сподіваємось, що ви саме такі.

До ціннісних вимірів людського життя насамперед належить і те, що ми позначаємо поняттям "здоров'я".

Майже завжди, коли йдеться про здоров'я людини, мають на увазі фізіологічний стан організму, відсутність захворювань тощо. У широкому розумінні вживають поняття морального здоров'я людини, її душевного стану, що є гармонійною єдністю природних і соціальних складових. Отже, якщо у першому випадку ми характеризуємо стан організму з позиції чіткої взаємодії роботи всього людського організму, то в другому -- йдеться про гармонію тіла і душі, певну збалансованість фізіологічних, психічних та духовних процесів людини, що досить влучно було висловлено ще в давнину: у здоровому тілі -- здоровий дух.

Поняття смерті

Численні і розмаїті уявлення про смерть, які складалися у різних народів світу, можна умовно розподілити на кілька типів. Передусім це дохристиянські і християнські погляди. Нагадаємо також, що східні культури на відміну від західних зберегли віру в оригінальну силу космологій, релігійні та філософські системи, в яких смерть не розглядається як абсолютне завершення життя. Притаманні їм концепції посмертного буття охоплюють широкий спектр уявлень -- від високих станів свідомості до конкретних образів іншого світу, який нагадує земний. У всіх цих віруваннях смерть не ототожнюється з повним зникненням людини, в чому величезна притягальна сила їх і сьогодні, на відміну від європейського раціоналізму, де переважають висновки про конечність людського життя.

Яким уявляється посмертя у різних світоглядних системах?

Представники атеїзму вважають, що по смерті нас чекає ніщо, яке надзвичайно важко описати, адже це відсутність свідомості, почуттів, відчуттів. Вогник життя згасає, а з ним назавжди згасає наше "Я". Це схоже на глибокий сон без сновидінь, який ніколи не закінчується. Тобто нас немає. Ніде.

Представники християнства вважають, що після смерті нас чекає Божий суд і вічне блаженство або вічні муки нашої безсмертної душі разом із воскреслим вічним тілом. Зберігаються індивідуальність та зовнішність, той неповторний людський вигляд, у якому ми пройшли своє єдине земне життя і з яким "зріднилися", ототожнюючи його з власним "Я".

Буддизм обіцяє нові багаторазові народження з усіма земними муками та проблемами, що супроводжують життя. Втрата пам'яті не дає поєднати їх ниткою свідомості, ми отримуємо лише кармічний тягар і змушені знову й знову платити фактично за чужими рахунками. Тому треба думати лише про нірвану (вищий стан блаженства людської душі).

Але прямого досвіду смерті у більшості людей немає. Лише останнім часом, коли завдяки розвитку медичної техніки з явилась можливість повернення людей майже "з того світу", ледь-ледь піднімається завіса, що ховала перший акт післясмертного буття. Люди, що повернулися до життя зі стану клінічної смерті, розповідають про свої враження, діляться незвичайними спогадами. Проте багато авторитетних вчених-природознавців-матеріалістів вбачають у видіннях "воскреслих" лише галюцинації помираючого мозку, солодкі ілюзії, які природа турботливо приготувала для нас, щоб пом'якшити біль та сум прощання з життям.

Поняття безсмертя

Стосовно поняття безсмертя можна сказати, що вона надзвичайно суперечлива: люди завжди мріяли про нього, намагалися досягти, вдаючись до пошуку різноманітних еліксирів та магічних засобів. Це мрія, ідеал людини. Безсмертя, з цієї точки зору, є вищим благом. Згадаймо численні народні казки й легенди про пошуки чудодійного засобу, завдяки якому люди раз і назавжди подолали б смерть, позбулися б її і стали, "як боги", -- вічно молодими, красивими, вічно сущими. Християнські ідеї також говорять про безсмертя тіла. Адам і Єва не знали смерті, але за гріх були позбавлені цього найбільшого блага. Саме первородний гріх привів їх у матеріальний, твердий світ, де їм довелося заглянути у вічі смерті, втратити найдорожче і найпрекрасніше -- своє життя. Тобто смерть -- це розплата за спокусу самовілля, самостійності, вільнодумства. Отже, людство покаране смертю. Але чи є прекрасним вічне життя, особливо якщо це звичайне продовження літ нашого земного існування? І тут виникає друга думка, протилежна першій, за нею смерть вважається вищим благом. Досить згадати образ Агасфера, Вічного жида. Він, покараний Христом, став безсмертним. Йому немає спокою, як він не шукає смерті, вона йому недоступна. Агасфер блукає по світу, чекаючи другого пришестя Христа, який єдиний може звільнити його від прокляття...

З цього погляду, безсмертя робить людське життя безглуздим, таким, що не має мети, цінностей, радощів. Це нудота постійного повторення, де все відоме наперед і неможливе ніщо індивідуальне і ніщо нове. Усі людські поривання, пристрасті пов'язані з проблемами, породженими смертністю. Саме вона робить життя трагічним, важким, проте осмисленим, в якому є задля чого страждати, боротися, ризикувати.

Сучасна наука стоїть на порозі грандіозних відкриттів, пов'язаних з таємницями життя і смерті. Величезний етнографічний, філософський, природничо-науковий матеріал, накопичений вченими, дає змогу, про що частково вже йшлося, більш докладно висвітлити цю проблему. Особливої уваги заслуговує тема перевтілення душі. Ця тема, започаткована ще в давнину на Сході, була відтворена піфагорійцями. Можливо, в майбутньому наші уявлення про життя і смерть докорінно зміняться, адже сенс нашого життя незбагненно для нас пов'язаний зі спільною долею людства: зі зміною численних поколінь, їхньою долею.

Феноменальність творчості

Серед загальнолюдських цінностей одне з чільних місць посідає феномен творчості. Кожна людина здійснює пошук ідеального, прекрасного, оскільки кожна людина прагне (хоча й по-своєму) до абсолюту. За своїми засадами творчість -- соціальний феномен. Тварини не творять, вони пристосовуються до навколишнього середовища. Навіть якщо вони і привносять у нього зміни, то лише в результаті об'єктивного існування, взаємодії з іншими явищами, зумовленими власною природою тварин і природою цих явищ. Творчість визначається як "продуктивна людська діяльність, яка породжує щось нове, якого раніше ніколи не було". У творчості людина виявляє себе в культурі, створюючи її як нову цінність, як продовження своєї природної сутності. Тому з-поміж різних тлумачень цього феномена переважає діяльнісний підхід: це діяльність, спрямована на створення духовних і матеріальних цінностей. Тобто людська діяльність, активність,пізнання, психіка тощо -- це внутрішнє підґрунтя творчості. Суб'єкт же -- людина, суспільство. Найсуттєвішою ознакою творчості є новизна її продуктів. Однак цією ознакою творчість не обмежується. Людська діяльність багатогранна, продуктивна і репродуктивна, творча і нетворча. (Існує і псевдодіяльність, але про неї йтиметься нижче.) Тому творчість не є синонімом діяльності та новизни, її витоки не тільки в праці, а й у цілепокладаючій здатності свідомості.

 Отже, творчість -- це притаманна людині здатність створювати нові цінності, що є засобом самовираження людини як прояву цілепокладаючої активності її свідомості та потреб суспільно-історичної практики. Ознаками творчості є: свідоме цілепокладання, створення принципово нових цінностей, орієнтація на досягнення соціально значущих результатів. У ній наявні розум і просте роблення або праця, гра, інші прояви якостей людини. Проте, на відміну від них, творчість містить у собі також інші елементи.

Різновиди творчої діяльності

Наукова творчість спрямована на відкриття нових законів, вироблення оригінальних ідей, проведення складних експериментів тощо. Це соціально організоване виробництво відповідного різновиду знання.

Технічна творчість є вдосконаленням уже існуючих засобів або створенням нових машин, апаратів, механізмів, що є необхідною умовою технічного прогресу, без якого неможливий розвиток суспільства.

Особливий різновид творчості -- художня творчість, продуктом якої є кращі культурні цінності. Вона потребує образного мислення, тобто вміння думати образами та картинами, яке переважає у людей художньо обдарованих, так званих ліриків (на відміну від "фізиків", тобто вчених-тео-ретиків) -- артистів, письменників, художників, композиторів тощо.

 Ще одним важливим різновидом творчої діяльності є вміння бути творцем самого себе і свого життя, тобто розвивати свої здібності, реалізовувати свої потенції, знаходити свій шлях у житті, залишатися самим собою за будь-яких обставин тощо. Це особливо важливо усвідомити вам як молодим людям, що стають на власний шлях творчості.

Творчість та волюнтаризм і фаталізм

Творчість -- одна із "доріг", що веде до свободи.

Свобода -- це поняття, що характеризує сутність людини і її існування, стан і можливість мислити і діяти відповідно до своїх уявлень та бажань, а не внаслідок внутрішнього чи зовнішнього примусу.

Поняття свободи нерозривно пов'язане із поняттям "свобода волі".

 Волюнтаризм полягає у визначенні першості свободи волі з-поміж інших проявів духовного життя людини, включно з мисленням. У такому випадку воля вважається сліпим, нерозумним першоначалом світу, яке диктує свої закони людям. Волюнтаризм проявляється в основному в соціально-політичній практиці як спроба свавільно вирішувати проблеми життя, не рахуючись з об'єктивними законами суспільного розвитку. Отже, діяти в дусі волюнтаризму означає не враховувати об'єктивних умов буття, законів природи і суспільства, видаючи свою сваволю за вищу мудрість. Прикладів подібного немало у світовій історії -- досить згадати волюнтаризм вождів "великих революцій" у цілому і Жовтневої в Росії зокрема.

 Фаталізм, навпаки, визначає весь хід життя людини та її вчинки, пояснюючи це або долею (у міфології і язичництві), або волею Бога (у християнстві й ісламі), або детермінізмом -- замкнутою системою, де кожна наступна подія жорстко зв'язана з попередньою. Тут, по суті, немає місця свободі вибору, оскільки немає альтернативи. Це властиво також для астрології та інших окультних наук минулого й сьогодення, для різноманітних соціальних утопій і антиутопій, відображених у творах письменників А. Платонова, Дж. Оруелла, О. Хакслі та ін.

Водночас варто зазначити, що ігнорування природної, історичної та іншої необхідності може спричинити лише свавілля і вседозволеність, анархію та хаос, що взагалі виключає свободу.

Здоров'я і здоровий спосіб життя

У філософському розумінні спосіб життя - це синтетична характеристика сукупності типових видів життєдіяльності людей (індивідів та соціальних утворень) у поєднанні з умовами життя суспільства. Спосіб життя охоплює всі сфери суспільства: працю і побут, суспільне життя і культуру, поведінку (стиль життя) людей та їх духовні цінності. Тобто, поведінка, або стиль життя, є одним з найважливіших елементів способу життя в цілому, який не може не впливати на здоров`я окремої особи або на здоров`я тих чи інших соціальних груп населення.

Поведінка є однією з основних детермінант здоров`я, ступінь впливу якої значно перевищує вплив багатьох інших детермінант. За визначенням M.Lalonde, вона разом з біологією людини, медичною допомогою та навколишнім середовищем відноситься до чотирьох основних чинників, що визначають рівень здоров`я. Результати спеціальних досліджень, проведених у 70-х роках у США (McKeown and Lowe, 1974) з метою кількісної оцінки впливу різних чинників на здоров`я виявили, що група чинників названих “біхевіоральними” (поведінковими) постійно випереджувала інші. Найважчі хвороби у розвинутих країнах у наш час пов`язані з індивідуальними звичками, особливо постійними, які у сукупності часто називають способом життя.

Звіт ВООЗ про здоров`я у світі свідчить, що захворювання та стани, пов`язані із способом життя людини, є причиною 70-80% смертності у розвинутих країнах і приблизно 40% - в країнах, що розвиваються. Передбачається, що і в країнах, що розвиваються, ситуація погіршуватиметься. Кількість захворювань, пов`язаних із способом життя, зростатиме через те, що мають місце негативні зміни в харчуванні та поведінці середнього класу. Розвиток цивілізації породжує такі зміни в способі життя, які підвищують ступінь ризику виникнення так званих “хвороб сучасної цивілізації”, що найбільш розповсюджені в індустріально розвинутих країнах. Це, зокрема, захворювання серцево-судинної системи, окремі типи онкологічних захворювань та ожиріння. Багато з них зумовлені цілою низкою чинників. Поведінкові чинники можуть бути як сприятливими, так і шкідливими для здоров`я, що залежить від вибору способу життя конкретною особою. Поведінка людини важлива для здоров`я, оскільки впливає на нього безпосередньо через спосіб життя або опосередковано - через економічні чи соціоекономічні умови, які, безперечно, є основною детермінантою здоров`я. Щоб вплинути на поведінку людини, необхідні зусилля з боку самої людини, сім`ї та суспільства. З позицій викладеного розуміння феномена здоров`я людини походить визначення поняття здорового способу життя (ЗСЖ): це все в людській діяльності, що стосується збереження і зміцнення здоров`я, все, що сприяє виконанню людиною своїх людських функцій через діяльність з оздоровлення умов життя - праці, відпочинку, побуту. Складові ЗСЖ містять різноманітні елементи, що стосуються усіх сфер здоров`я - фізичної, психічної, соціальної і духовної. Найважливіші з них - харчування (в тому числи споживання якісної питної води, необхідної кількості вітамінів, мікроелементів, протеїнів, жирів, вуглеводів, спеціальних продуктів і харчових добавок), побут (якість житла, умови для пасивного і активного відпочинку, рівень психічної і фізичної безпеки на території життєдіяльності), умови праці (безпека не тільки у фізичному, а й психічному аспекті, наявність стимулів і умов професійного розвитку), рухова активність (фізична культура і спорт, використання засобів різноманітних систем оздоровлення, спрямованих на підвищення рівня фізичного розвитку, його підтримку, відновлення сил після фізичних і психічних навантажень). Для усвідомлення ЗСЖ важливі поінформованість і можливість доступу до спеціальних профілактичних процедур, що мають уповільнювати природний процес старіння, наявність належних екологічних умов, інших складових ЗСЖ, що стосуються переважно не тільки фізичного і психічного, а також соціального і духовного здоров`я. Проблема формування здорового способу життя досить ретельно висвітлюється в багатьох соціально-філософських, педагогічних, соціологічних, медичних працях. Особливої актуалізації ця проблематика набула у другій половині ХХ століття як у світі в цілому, так й в Україні.

Поняття рівня життя і рівня наповненості життя

Міфологічне, релігійне, наукове та філософське бачення щастя

Від самооцінки людиною свого життя залежить розуміння нею його повноти, а саме розуміння -- від уміння цінувати кожну мить, сповнюючи життя діяльністю, роздумами, враженнями.

Чим розвиненішою є людина, чим ширше коло її інтересів та вмінь, чим різноманітніша її діяльність, тим багатше й повнокровніше її життя. Воно буде наповненим, якщо людина має чимало друзів, знайомих, через яких вона пізнає себе. Повнота життя визначається вмінням людини цінувати кожний день, годину, мить, адже вони, як і життя в цілому, неповторні.

Нерідко ми оцінюємо життя людини, його якість згідно з тим, чим вона володіє у житті, що вона має. І при цьому виникає одвічне філософське питання -- що головне в житті: мати чи вміти? Бути чи мати? Залежно від відповіді на нього перед нами або людина-споживач, або людина-тво-рець. Більшість мислителів як минулого, так і сучасності вважають, що набагато важливіше вміти, ніж мати, оскільки вміння супроводжує людину завжди. Так, давньогрецький мислитель Сократ з цього приводу сказав, що у світі є багато речей, які мені не потрібні; Діоген так само афористично і мудро зауважив: усе своє ношу з собою. Ще одне одвічне питання, відповідь на яке людина прагне дати з моменту свого виникнення, питання про людське щастя. Мабуть, скільки людей робили спробу визначити цей феномен, стільки було й можливих варіантів відповідей, бо кожна людина розуміє щастя по-своєму.

Люди по-різному розуміють свої життєві цілі, а звідси їхні уявлення про щастя мають індивідуальний характер.

Виходячи з соціального досвіду поколінь, можна рекомендувати певні "рецепти" для досягнення щастя, як треба (чи не треба) дивитися на навколишній світ, щоб бути щасливим.

* Передусім "не пиляйте тирсу", "не жуйте погане", бо песимізм створює "нещасливий світ". Іншими словами, не шкодуйте за тим, чого немає, і радійте тому, що є.

* Не висувайте до життя надмірно ідеалізованих вимог. Нічого ідеального в житті немає. Якщо ви вимагаєте, щоб у житті "все було ідеальним", ви готуєте свою загибель. Лише сприймаючи світ таким, яким він є, тобто недосконалим, неідеальним, можна прагнути поліпшити його, знаходити радість у самому процесі його удосконалення.

* Якщо ви хочете бути щасливим, не хапайтесь істерично за скороминуще. Не можна жити днем учорашнім; минуле треба пам'ятати, а майбутнім -- жити.

* Якщо ви зосереджуватиметеся тільки на своєму "Я", то всі дрібниці, що стосуються вас, перетворюватимуться у ваших очах на величезні проблеми і стануть "закривати небо". Тому відволікайтесь від свого "Я", розширюйте коло своїх інтересів, охоплюючи найрізноманітніші сфери.

* Спокійно і з гідністю сприймайте самого себе. Кожна людина заслуговує на розуміння, співчуття, повагу. Тому варто прийняти себе як кожного іншого, виявити до себе повагу, відповідальність, турботу, адже сприйняття себе є умовою любові до інших.

Тема 2. Світ і поняття світу

У разі здійснення спроби знайти просту та усім давно відому відповідь на запитання, що таке світ, ми зі здивуванням виявляємо, що це досить складна проблема. Кожна пересічна людина визначає себе за допомогою поняття "світ", проте здебільшого не завжди усвідомлює смисл та значення цього поняття.

У повсякденному спілкуванні ми досить часто вживаємо словосполучення: "увесь білий світ", "на чому тільки той світ стоїть", "неблизький (далекий) світ", "цей світ", "той світ", "світ неба", "перевернутий світ", "символічний світ" та ін. І хоча зміст наведених виразів може бути відмінним у різних випадках, люди розуміють, про що йдеться, це розуміння всього сущого як незалежного від людини, в якому розгортається людське життя. Вирази "той світ", "цей світ", "символічний світ" виявляють, що мова може йти про різні світи при обов'язковій наявності там людини.

 Отже, визначення змісту поняття "світ" можливе і дійсне тільки у системі відношення "людина -- світ". Це свідчить про те, що воно слугує людині для відображення існування того, на тлі чого виявляє, "висвічує" себе людина. Образно висловлюючись, щоб людина змогла уявити себе як певне існування, вона має бути здатною уявляти усе те, що від неї відмінне: "зверху, знизу, збоку, всередині, вчора, сьогодні та завтра, тут, зараз і тепер". Іншими словами, світ є все те, що відмінне від людини і що, одночасно, органічно має людину в собі. Це те, від чого вона, людина, відрізняється.

Однак людина як унікальна і неповторна істота виявляється і стосовно самої себе. Отже, на противагу об'єктивно існуючому світу є "внутрішній світ людини".

Тому найпростіше визначення поняття "світ" можна навести таке: Світ -- це все суще, що є в людині та поза нею.

Спираючись на таке визначення, можна сказати, що поняття "світ" насамперед використовується через протиставлення "людина в світі -- світ у людині". Людина завжди перебуває у стані внутрішнього роздвоєння на свідомо визначені "Я" і "не-Я". При цьому під "Я" прийнято розуміти саме внутрішній світ людини, а під "не-Я" -- довкілля, яке безпосередньо чи опосередковано "обіймає" людину, є водночас основою і простором життєдіяльності людини.

Історичний розвиток уявлень про світ

В історичному поступі культури людського мислення уявлення світу набувало різного змісту і значень не тільки у формі буденного та загальносвітоглядного, про які йшлося вище. Існує ряд обґрунтованих різними вченнями системно-теоретичних понять, через які історично відбувалася конкретизація визначення світу. Зокрема, це такі поняття, як "Космос", "Всесвіт", "Галактика", "Земля", "Природа", "Атмосфера", "Гідросфера", "Літосфера", "Душа" та ін. Проте який би вимір світу ми не обирали, незмінним залишається визнання, що світ -- це все те, що "висвічується" людині (чи протистоїть), і водночас усе те, у чому "висвічується" людина, тобто самореалізується.

Багатовимиірность поняття світ

Порівнюючи себе як окрему особу зі світом, людина здобуває досвід та усвідомлення власної індивідуальності. Лише побудувавши світ у собі, ми отримуємо можливість знайти його за межами себе. Може трапитися так, що наші уявлення помилкові. У такому разі реальний світ заперечить наші сподівання. Індивідуально сформована свідомість може здійснити пізнання об'єктивного, чужого й цілком відмінного від себе за допомогою саме відтворення -- будівництва світу в собі. Фактично кожна людина, яка діє свідомо, має великий дар бути творцем світу. Тобто світ з'являється людині як творіння її (людського) розуму та рук, в якому ще так багато нового і невідомого. А що ж існувало до виникнення людини? Той світ ми позначаємо поняттям "природа". Він існував і існуватиме об'єктивно, тобто незалежно від людини.

Світ як космос

Говорячи про об'єктивний характер відношення "людина -- світ", потрібно підкреслити, що у цьому відношенні є свій, неповторний порядок, який визначають за допомогою окремого поняття космос.

Вперше поняття "космос" у значенні виміру порядку і спрямованості світових подій, взаємопов'язаності їх на різних рівнях, було вжито в античній Греції. Своє оригінальне вчення про співвідношення "людина -- космос" створив видатний український мислитель Г.С. Сковорода.

Згідно з уявленнями Г.С. Сковороди весь світ складається з "макрокосму" (природа), "мікрокосму" (людина) і "світу символів" (Біблія, тобто "Книга"). Кожен з цих світів має "дві натури" -- зовнішню (тілесну) та внутрішню (духовну). Світ можна пізнати, вважав український мислитель, проте, щоб пізнати макрокосм, потрібно спочатку пізнати самого себе, оскільки закономірності макро- і мікрокосму єдині.

Сучасні тлумачення відношення "людина -- космос" дещо відрізняються від уявлень наших попередників.

По-перше, це -- порядок внутрішнього світу людини, космос душі, який тепер обмежують лише системою відношення "дух -- душа -- духовність". Про це відношення докладно йтиметься далі, а тут зазначимо таке. Поняття "космос внутрішнього світу людини" означає, що душевний порядок виявляється у здатності людини діяти самочинно, тобто починати існування певного стану речей не тільки у своїй душі, а й у "фізичному" світі. Саме за допомогою самочинного діяння людської душі люди отримали світ техносфери, який не існує в природі сам по собі. Літаки, підводні човни, космічні кораблі та багато іншого не можуть виникати та існувати без попереднього існування ідеї конструкції такого технічного знаряддя. А такі ідеї -- це саме здобуток творчих поривань душі людини.

Душа людини постає як порядок, який, з одного боку, нам близький, а з іншого -- далекий, незрозумілий і таємничий. Людина, і це трапляється часто, сама не відає, чому чинить саме так, а не інакше. Тобто люди часто не усвідомлюють сутності своїх вчинків, глибоко переживаючи за скоєне або за те, що вони повинні зробити, не маючи змоги відмовитися від небажаної дії. Ці факти наочно засвідчують, що космос внутрішнього світу має неусвідомлену впорядкованість. Тобто це "космос" (порядок), який ніхто не встановлював, але він може визначати певні послідовності.

По-друге, наступний рівень космічного існування -- це світ Землі. Система відношення "людина -- космос" виявляє, що під світом Землі, як правило, розуміються не тільки планетарні явища. У космічному порядку Земля виокремлюється тому, що вона пов'язується з існуванням на ній живих істот, серед яких чільне місце належить людям. Підкреслимо, що світовим порядком (космосом) існування людей є суспільство. Саме космос Землі виявляє, що суспільство є основним способом самореалізації людини, який полягає в конкретно-історичному порядку (читай -- космічній організації), де головним законом є свідоме здійснення тих чи інших вчинків, тобто діяльність та спілкування людей у природно-культурному вимірі.


Подобные документы

  • Знайомство Проспера Меріме та І.С. Тургенєва. Глибина та виразність новел Меріме. Прихильність Меріме до України, його захоплення українськими та російськими письменниками. Французькі переклади творів Тургенєва, творча близькість між письменниками.

    реферат [96,2 K], добавлен 16.12.2010

  • Новела як прозовий жанр. Специфіка творення художнього образу в новелістиці. Становлення літературних та естетичних поглядів П. Меріме, поетика його новел. Перша збірка новел "Мозаїка". Образ Кармен як зразок сильної вольової жінки в світовій літературі.

    дипломная работа [123,0 K], добавлен 19.10.2010

  • Проспер Меріме - визначний французький письменник, мистецтвознавець, культурний діяч, член французької академії, виходець із сім’ї художників. Його історичні праці, що стосувалися слов’янських країн. Вивчення України, цікавість до козаків та гетьманів.

    курсовая работа [1,1 M], добавлен 28.01.2009

  • Описание творческого пути Проспера Мериме - писателя, сатирика и новеллиста, выдающегося представителя французского критического реализма первой половины XIX в. Определение места и роли новеллы "Кармен" в исследовании психологических и человеческих судеб.

    контрольная работа [25,6 K], добавлен 29.09.2011

  • О. Слісаренко - представник мистецького покоління "розстріляного відродження". Дослідження загального поняття проблематики у літературно-художньому творі. Специфіка і засоби втілення революційної проблематики в оповіданнях "Божевільний трамвай", "Присуд".

    курсовая работа [73,7 K], добавлен 21.06.2015

  • Дослідження формо-змістових особливостей повістей М. Костомарова. Висвітлення морально-психологічних колізій, проблематики та сюжетно-композиційних можливостей. Традиції та новаторство М. Костомарова - прозаїка. Особливості моделювання характерів героїв.

    статья [47,0 K], добавлен 18.12.2017

  • Творчість М. Коцюбинського і його роль у розвитку психологічної новели. Особливості стилю, техніки та імпресіоністичної манери письменника. Виявлення в новелі "На камені" таких рис імпресіонізму як заглиблення у внутрішній світ людини, його відтворення.

    курсовая работа [38,8 K], добавлен 21.04.2011

  • Оповідання як жанр літератури. Дослідження художніх особливостей англійського оповідання на матеріалі творів Р.Л. Стівенсона "Франсуа Війон, школяр, поет і зломник", "Притулок на ніч", "Берег Фалеза", їх гострота проблематики та художня довершеність.

    курсовая работа [84,6 K], добавлен 21.04.2011

  • Актуальність соціальних проблем в англійській літературі ХХ століття. Об’єктивність та суперечливість в романах Дж. Стейнбека. "Грони гніву" – як відображення соціальної трагедії суспільства. Глибина соціальної критики в романі "Зима тривоги нашої".

    курсовая работа [33,8 K], добавлен 10.11.2010

  • Аналіз складових художнього світу драматичної поеми І. Кочерги "Свіччине весілля". Характеристика головних дійових осіб драми. Дослідження особливостей творення автором інших персонажів. Опис світу природи, речей, інтер’єру, художнього часу і простору.

    курсовая работа [83,4 K], добавлен 20.08.2015

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.