Особливості соціальної проблематики у новеллі Проспера Меріме "Томанго"

Свідоме і несвідоме

Свідомість -- це феномен, породжений як тілесною природою людини, так і способом її життєдіяльності, суспільною організацією, здатністю до пошуку сприятливих умов для свого існування.

У структурі свідомості особливе місце займають свідоме і несвідоме. Питання про їх співвідношення завжди хвилювало людину і людство, тому що від відповіді на нього залежить саме розуміння того, що людина може зробити цілеспрямовано, і те, чого людина не може зробити або робить це не по-людському, як і будь-яка інша жива істота.

Сама людина є яскравим прикладом єдності свідомого і несвідомого. Навіть у такій підвалині свідомості, як чуттєва, без якої не може бути свідомості, теж проявляється несвідоме, тому що образ не має логічної завершеності, він лише вказує на щось, не розкриваючи, не пояснюючи, чи це "щось" є.

Але очевидним є також те, що поділ на свідоме й несвідоме є умовним. Цей поділ і умовність використовуються лише для того, щоб показати, що людині притаманна особлива здатність -- творити суб'єктивний образ об'єктивного світу, а в цьому процесі творення завжди є такі моменти людської діяльності, яких вона не може пояснити.

Узагальнюючи, можна зробити такий висновок.

Поняття свідомого й несвідомого відображають те, що в людині є людське і що в людині й у світі цьому людському протистоїть, чи у позитивному, чи у негативному сенсі.

Поняття праці

Наша здатність бути свідомими істотами, з необхідністю спонукає до пізнання і перетворення світу -- до діяльності. Особливим проявом діяльності є праця.

Праця -- цілеспрямована діяльність людини зі створення благ, необхідних для задоволення своїх тілесних і духовних потреб.

Оскільки праця органічно пов'язана із застосуванням мускульної сили і сили розуму, то відповідно до цього виділяються два основні види праці -- фізична і розумова.

Фізична праця -- це цілеспрямована діяльність людини щодо створення благ, у процесі якої застосовується переважно енергія м'язів.

Розумова праця -- це цілеспрямована діяльність людини, в процесі якої переважно застосовується нервова енергія, енергія мозку.

Поняття спілкування

спілкування -- це процес взаємозв'язку, взаємовідношення, взаємодії між людьми, людськими спільнотами, у якому відбувається обмін діяльністю, інформацією, досвідом, здібностями, вміннями та навичками, а також результатами діяльності, тобто процес передачі, опрацювання і використання інформації в широкому розумінні.

Спілкування -- одна з необхідних і загальних умов формування і розвитку особистості й суспільства.

Адже основою розвитку свідомості нині, як і раніше, залишається живий контакт, який містить у собі все багатство людських стосунків і дає змогу засвоїти не тільки думки інших людей, а й почуття, і не лише побачити, а й відчути чужу суб'єктивність, її наявність, отримати не тільки знання, а й моральні навички. Видатний психолог Л. Виготський підкреслював, що людина і наодинці з собою зберігає функцію спілкування (те, що ми часто називаємо розмовою із "самим собою", коли ми "тихо самі з собою ведемо бесіду").

Мова та її сутність

Найважливішим засобом спілкування є мова, особливістю якої є те, що вона водночас і універсальний засіб спілкування, і найдосконаліша форма спілкування (адже у процесі безпосереднього спілкування величезну роль відіграють міміка, жести, посмішка тощо).

Мова -- це засіб спілкування, особливим елементом якого є слово, речення.

А це означає, що будь-які зазначені вище способи передачі інформації у кінцевому підсумку зводяться до оперування словом.

Мова не є відображенням дійсності, вона -- система знаків, які створюються і використовуються людьми для у мовного позначення речей і явищ, відображених у нашому мозку.

Цим пояснюється той факт, що пізнання всіх народів світу відбувається за одними й тими ж законами логіки, тоді як результати їхньої пізнавальної діяльності реєструються за допомогою різних мов з різним граматичним порядком.

Роль праці, спілкування і мови у виникненні свідомості

Роль людської праці у виникненні свідомості відрізняється від діяльності навіть найрозвинутіших тварин тим, що являє собою активний вплив людини на природу, а не просте пристосування до неї, характерне для тварин.

Роль спілкування і мови у виникненні свідомості полягає в тому, що цей феномен, притаманний лише людині, виникає як особливий стан відношення, взаємозв'язку людей.

Поняття суспільного буття

Суспільне буття розуміється як реальний процес життя людини, суспільства. Це не що інше, як природно облаш-тований стан співіснування, взаємозв'язку людей через організацію виробництва і відтворення людини. Суспільне буття -- це також організація людиною сукупності системи відносин стосовно виробництва не тільки самої людини, а й умов її існування, особливо благ, необхідних для задоволення тілесних і духовних потреб та інтересів.

Суспільна свідомість

Суспільна свідомість -- це сукупність, система по­чуттів, звичаїв, звичок, традицій, думок, ідеалів, ідей, теорій, які відображають суспільне буття і функціону­ють у суспільстві, скеровуючи, спрямовуючи життя су­спільства у відповідному напрямі.

Сутністю суспільної свідомості є те, що, з одного боку, вона є відображенням суспільного буття, тобто має суб'єк­тивний характер виникнення, а з іншого -- ця свідомість на­буває статусу об'єктивної реальності, матеріалізується, тоб­то реально існує як надбання суспільства, яке має і позитивні, і негативні сторони свого існування, адже ідеального су­спільства ніколи не було, немає і бути не може. Суспільна свідомість, як і будь-яке суспільне явище, має досить склад­ну структуру, розгляд якої дає змогу зрозуміти не тільки її наповненість, багатство елементів, які її складають, а й осяг­нути її функціонування, зрозуміти важливість її впливу на гармонізацію відношення "людина -- світ". У сучасній літе­ратурі стосовно структури суспільної свідомості є кілька то­чок зору. З нашого погляду, найбільш вдалою, такою, що син­тезує багато інших, є розгляд структури суспільної свідомості "по вертикалі", тобто через виділення її основних рівнів, та по "горизонталі" -- через виділення форм існування.

Рівні суспільної свідомості

Є суспільні психологія та ідеологія.

Суспільна психологія (вживане поняття "соціальна пси­хологія" відображає науку про суспільну психологію) є су­купністю соціальних почуттів, настроїв, традицій, звичаїв, обрядів, безпосередніх переживань, які існують у реально­му суспільному бутті, тобто передусім чуттєвий аспект життє­діяльності суспільства, що визначає безпосередні дії люди­ни, її здатність самореалізуватися: у світі.

Поняття "ідеологія" почали вживати наприкінці XVIII-- на початку XIX ст. у своїх творах французькі мислителі, піо­нером серед яких був Дестют де Трасі, котрий у працях "Етюд про здатність мислення" і особливо в "Елементах ідеології" визначив ідеологію як "науку про ідеї, про те, як вони виникають, та про закони людського мислення" і вважав, що ця наука має бути такою ж точною, як і всі природничі науки. Але фактично ідеологія як рівень суспільної свідо­мості стала уявним баченням дійсності. Вона почала вима­гати теоретичного обґрунтування цього уявлення та його практичної реалізації.

Форми суспільної свідомості

Щодо форм суспільної свідомості, то кожна з них по-своє­му відбиває ту чи іншу грань, особливість певної сфери су­спільного буття. Наприклад, економічна свідомість є відоб­раженням таких процесів життєдіяльності суспільства, як виробництво, обмін, споживання продуктів людської праці, характеризує відносини сфери виробничої діяльності люди­ни. Основним моментом явища суспільної свідомості в економічній площині є відображення відносин власності, тобто володіння, користування реальними речами, явищами.

Політична свідомість -- це відображення та ідеальне функціонування відносин щодо влади, способів, методів її за­воювання, утримання і використання (про це йтиметься далі).

Правова свідомість є відображенням і функціонуван­ням норм, правил, принципів поведінки в суспільстві, які визначаються державою. Тому вона є "волею людини до дотримання права і закону, волею до законослухняності.

Естетична свідомість -- це відображення і функціо­нування дійсності на засадах розуміння прекрасного, "за за­конами краси".

Важливу роль у житті суспільства відіграє моральна (етична) свідомість.

У наш час (і не лише в Україні) особливу роль має відігра­вати екологічна свідомість, що випливає із загострення еко­логічної проблеми як однієї із глобальних проблем сучасності.

Різноманітність суспільної свідомості показує, що творен­ня нею образу суспільного буття є найпершим актом діяль­ності людини, суспільства на шляху перетворення світу в інтересах людини, певного суспільства.

Поняття пізнання

Одним із найбільш характерних шляхів діяльнісного спо­собу нашої самореалізації є пізнання. З-поміж багатьох ви­значень пізнання спробуємо вибрати найбільш прийнятне.

Пізнання -- це процес особливої взаємодії між суб'єктом (людиною) і об'єктом (певною частиною світу), основним ре­зультатом якого є знання. Пізнання -- це відображення об'єк­тивної дійсності як суб'єктивного образу, ім'я якого -- знання.

Процес пізнання, як і будь-яке інше явище, має свій ха­рактер, спосіб реалізації, який визначається як пізнавальна закономірність. Пошуком цієї закономірності займається фі­лософська дисципліна гносеологія (від грецького гносіс -- знання та логос -- вчення), тобто теорія пізнання. Вона досліджує природу людського пізнання, форми і закономірності переходу від поверхового уявлення про речі до осягнення їхньої сутності (тобто до істинного знання), а також розгля­дає питання про шляхи досягнення істини, її критерії.

Чуттєве пізнання

Основні поняття, що характеризують чуттєвий рівень пізнання постають у формі відчуття, сприйняття, уявлення.

Відчуття як суб'єктивний образ об'єктивного світу (що стосується й решти форм пізнання) -- це відтворення окре­мих властивостей речей об'єктивного світу, які безпосеред­ньо впливають на органи чуття. Основними видами відчуття є: зорові (світлові чи кольорові), слухові, смакові, нюхові, дотикові. Вони виникають і під впливом процесів, що відбу­ваються в людському організмі.

Сприйняття -- цілісний образ речі як синтез відчуттів, пов'язаних одне з одним відповідно до того, як пов'язані між собою властивості тієї чи іншої речі.

Уявлення виникають у людській голові на основі мину­лих впливів речей на людину, які збереглися в її пам'яті, або ж на основі розповіді про речі інших людей, опису речей чи явищ, фотографії, наочних зображень тощо. На відміну від попередніх форм відображення, уявлення відображають речі та явища без індивідуальних особливостей та деталей у вигляді узагальнених типових рис, отже, наявний процес абстрагування. Тому це своєрідний "місток" між чуттєвим пізнанням і абстрактним мисленням.

Логічне(раціональне) пізнання

До раціонального, логічного пізнання, або абстракт­ного мислення, належать такі форми:

* поняття -- думка, яка відображає речі та явища в їхніх загальних і суттєвих ознаках. Існує в граматичній формі слова. Є початковою формою мислення і водночас його результатом;

* судження, тобто думка, що має вираження у формі роз­повідного речення, в якому щось стверджується про річ, яви­ще, і яка є істинною або хибною. Тобто судження -- це взає­мозв'язок понять;

* умовивід є процесом мислення, в результаті якого з двох або кількох суджень виводиться нове судження.

Суб'єкт і об'єкт пізнання

Під суб'єктом, пізнання слід розуміти людину або ту чи іншу спільноту (соціальну групу, клас, націю, суспіль­ство, в певному відношенні -- людство в цілому), коли вони не просто відображають дійсність, а утворюють знання.

Але людина має різний рівень розвитку й історично, й у віковому, освітньому, професійному, інтелектуальному, психологічному відношеннях. Історія свідчить, що доти, поки досвід людства не був достатньо багатим, знання про світ було обмежене сферою, яка нині називається буденною, емпіричною (досвідною).

Об'єкт пізнання, особливо взаємозв'язком між суб'єктом і об'єктом. При цьому під об'єктом (від латинського об'єктум -- пред­мет, річ) ми розуміємо те, на що спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Але тут знову виникає проблема. Суб'єкт і об'єкт пізнання перебува­ють в органічному взаємозв'язку, взаємовідношенні -- сутність їхньої взаємодії можна відобразити також формулою: без суб'єк­та немає об'єкта, а без об'єкта немає суб'єкта. Пізнання не може відбутися, якщо немає кому пізнавати і немає що пізнава­ти. Активність виходить від суб'єкта, який обирає об'єкт, взає­модіє з ним задля пізнання його сутності, досягнення істини.

Об'єктивність істини

Об'єктивність істини полягає в тому, що вона існує не­залежно від свідомості людини. А це означає, що вона за­кладена, міститься в самому об'єкті пізнання. Саме там її шукає й знаходить суб'єкт. Об'єктивність істини виявляєть­ся в суб'єктивній формі, бо кожна людина бачить, пізнає світ по-своєму, а отже, у кожного -- і свій результат.

Абсолютність і відносність істини

Абсолютна істина -- найбільш повне, всеохоплююче знан­ня про дійсність, яке їй відповідає і має підтвердження цієї відповідності.

Іншими словами, абсолютна істина є баченням речі, яви­ща як завершеного процесу. Недосяжна в цьому розумінні, вона є лише метою (чи навіть ідеалом) людського пізнання.

Відносна істина -- це неповне знання про дійсність, яке їй відповідає і має підтвердження цієї відповідності.

Діалектика абсолютної і відносної істини полягає в такому:

* абсолютна істина є сумою істин відносних на основі ба­чення і визначення взаємозв'язків, взаємодії відносних істин;

* абсолютна істина на певному етапі свого розвитку може перетворитися на відносну, тобто стати частковим, незавер­шеним знанням.

Практика - ціль пізнання та критерій істини

Теоретична діяльність, процес пізнання дійсності нерозривно пов'язані з практикою (історичним досвідом, життєдіяльністю всього людства). Рівнем розвитку практики (виробничої, соціально-історичної) зумовлюються обсяг і характер набутих знань. У єдності практики й теорії здійснюється діяльність -- процес практичного і теоретичного освоєння дійсності.

 Практика є абсолютним і відносним критерієм істини: абсолютність її полягає в тому, що всі знання здобуваються і перевіряються практикою; відносність -- у тому, що не всі наукові істини перевіряються практикою, залежно від умов і можливостей.

Поняття методу. Метод (від грецького метод -- буквально: шлях до чо­гось) -- у найширшому значенні -- спосіб досягнення мети, певним чином упорядкована діяльність. Як засіб пізнання метод є способом відтворення мисленням речі, яка вивчається. Це -- спосіб побудови і обґрунтування знання. До змісту методу входять низка прийомів, за допомогою яких людина пізнає чи практично освоює світ.

Закон і закономірність. закон у найбільш загальній, абстрактній фор­мі -- поняття, яке відображає необхідне, суттєве, стійке, повторюване у тих чи інших явищах дійсності. Таке розуміння поняття закону показує, що у світі, неза­лежно від свідомості людини, тобто об'єктивно, існує зако­номірність, відображення якої відбувається суб'єктивно і визначається поняттям "закон". Людина ж відкриває закони, наприклад, природи, остільки, оскільки вона змогла своєю свідомістю охопити необхідні, стійкі, повторювані зв'язки і відносини. І. Ньютон, пізнавши цілісність механістичної картини світу, відобразив її суб'єктивно, побачивши окрему грань -- земне тяжіння. Але закони Ньютона "працюють" і тепер, бо це суб'єктивне відображення максимально близь­ке до свого прообразу. Поняття закону, його розуміння дає змо­гу людині, людству визначатися з тим загальнонеобхід-ним, важливим у їхньому житті, що, з одного боку, відбу­вається завдяки об'єктивним процесам, а з іншого -- завдяки послідовній, цілеспрямованій діяльності самих людей.

Тема 5. Поняття природи

поняття природа є похідним від слів "при роді" (тобто ро­довій общині, формі спільноти людей, пов'язаних між собою кровною спорідненістю), "при родах", "при породіллі" (тобто при народженні, адже природа породжує людину). Але це по­няття і в літературі, і в буденній мові вживається неоднозначно.

У найширшому розумінні природа -- це, перш за все, ми самі, а також все існуюче, весь світ в об'єктивній різноманітності його проявів. У цьому значенні поняття "природа" охоплює все суще, весь Всесвіт, воно близьке до поняття "матерія". Отже, це весь світ навколо нас у всій без­кінечності своїх проявів, об'єктивна реальність, що існує поза людиною і незалежно від неї. Природа не має ні початку, ні кінця, вона безкінечна у просторі й часі, перебуває у безпе­рервному русі, змінах. Отже, у цьому сенсі природа включає в себе і людське суспільство.

Природа як довкілля

Розуміння природи як сукуп­ності об'єктивних умов існування людства, його навко­лишнього середовища, як частини матеріального світу, що певною мірою протистоїть суспільству. Саме в цьому розумінні поняття "природа" вживається для характеристики її місця та ролі в системі відносин людини і суспільства та об'єктивної дійсності.

Таким чином, поняття "природа", "природне середовище" мають важливе практичне та психологічне значення, оскіль­ки в них робиться наголос на тій частині світу, центром якої є людина і яка є сферою її проживання, об'єктом вивчення та перетворення. У цьому аспекті природа як складова світової цілісності становить основу буття людини та суспільства, пред­мет людської діяльності, середовище людського існування.

Природа і штучне середовище

Штучне середовище охоплює матеріальні та соціальні умови життєдіяльності людини, об'єкти естетичного і мо­рального ставлення людини до природи. Це матеріальні речі, створені людиною, яких не існує у природі: рослини та тва­рини, виведені або створені людиною завдяки природному добору чи генній інженерії; суспільні відносини, пов'язані з соціальною формою руху матерії і здійснювані через свідо­му діяльність людей, а також духовні, моральні, естетичні цінності тощо. Штучне середовище неминуче постійно на­ступає на природне, поглинаючи його.

Щоб переконатися в зростанні ролі штучного середови­ща в житті людини, звернемося до такого прикладу. Маса всіх штучно створених людиною неживих речей та живих організмів називається техномасою.

Природа і духовне життя людини

Водночас природне середовище є не лише матеріальними умовами життєдіяльності людини і вихідним об'єктом виробництва, а й об'єктом певного естетичного й морального відношення. Адже з природою, як уже говорилося, нерозривно пов'язане не лише фізичне, а й духовне життя людини. Тому ставлення людини до природи не визначається лише утилітарними, меркантильними інтересами, воно охоплює також і розуміння глибин людської душі.

 Таким чином, можна зробити чотири принципових висновки, в яких відображається "людське обличчя" природи:

* природа така, що має здатність породжувати людину;

* людина як у прямому, так і в переносному розумінні народжується "з природи";

* природна основа людини є тими підвалинами, на яких тільки й можливе виникнення неприродного, тобто людського буття, психіки, свідомості тощо;

* у природному матеріалі людина втілює те, що є для неї непритаманним, неприродним. У підсумку природа стає засадами суспільного життя.

 Різні тлумачення поняття "природа" відображають певну "сходинку" в розвитку культури та рівень суспільних відносин

По-новому переосмислюється й релігія, панує пантеїзм (від латинського пан -- усе і теос -- бог) -- філософсько-релігійне вчення, за яким бог є безособовим началом, розли­тим по всій природі, тотожним з нею. "Світ є розгорнутим існуванням Бога, а Бог -- згорнутий стан світу, -- вважав німецький учений М. Кузанський (1401--1464). -- "Бог є природа".

Поняття біосфери

Біосфера (від грецького біос -- життя і сфайрос -- сфе­ра) -- це цілісна земна оболонка, охоплена життям і якісно перетворена ним. її структура та енерго-інформаційні про­цеси визначаються минулою і сучасною діяльністю живих організмів. Вона зазнає також впливу космічних і глибин­них підземних енергій. Просторово біосфера охоплює:

* тропосферу, тобто нижню частину атмосфери, до 10-- 15 кілометрів;

* кору вивітрювання, на 2--3 кілометри вглиб від по­верхні Землі та всю гідросферу до її максимальних глибин.

Цей простір населяє близько 1,5 млн тварин та 0,5 млн рослинних видів. Біосфера включає в себе різні екосистеми, співтовариства, популяції, організми.

Крім того, біосфера -- це також:

* "жива речовина", в якій головна роль належить росли­нам, їхня маса становить понад 95 відсотків маси біосфери,

близько 2,4 трлн тонн, і відтворюється зі швидкістю 5--10 % на рік. Завдяки цьому щорічно утворюється 180 млн тонн рослинної біомаси та близько 300 млн тонн кисню, без яких не можливе життя людини;

* "біогенна речовина", тобто органічно-мінеральні, або органічні, продукти, створені живою речовиною (кам'яне вугілля, торф, родючий ґрунт, вапняки тощо);

* так звана біокісткова речовина, створена живими ор­ганізмами разом із неживою природою (вода, атмосфера).

Поняття ноосфери

Поняття ноосфера (від грецького ноос -- розум і сфай-рос -- сфера) виникло у 20-х роках нашого століття. Науко­ву концепцію ноосфери розробив В.І. Вернадський. Він ро­зумів її як сферу взаємодії суспільства і природи, в ме­жах якої розумна людська діяльність стає головним, ви­значальним чинником. Людство, озброєне науковою дум­кою, вважав учений, має стати вирішальною силою, яка на­далі визначатиме еволюцію нашої планети.

Ідея визначальної ролі природних умов у житті суспільства

природа є необхідною передумовою функціонування та розвитку суспільства. При цьому природні умови можуть або сприяти розвитку суспільства, або певною мірою гальмувати його. Ця залежність була особливо відчутною (якщо не сказати -- повною) у період становлення людства -- за первіснообщинного ладу. Адже надто сприятливі природні умови, які давали чи дають нині людям усе необхідне для життя, не потребуючи певних зусиль від людей (як приклад -- наявність хлібного дерева: залишається лише йти і різати хліб), як і надто суворі, що зумовлюють напруження всіх її життєвих сил для підтримання лише свого фізичного існування, негативно позначалися на бутті суспільства.

Характерні риси впливу суспільства на природу

Природні умови впливають на суспільство передусім свої­ми процесами, явищами, силами, як постійними (наприклад, склад атмосфери і води, припливи й відпливи), так і тимча­совими, поодинокими (метеорити, зміна географічних і магніт­них полюсів та ін.), які діють і безпосередньо, й опосередко­вано, тобто самі собою й за участю людей.

Водночас природні передумови забезпечують можливість довготривалого існування і розвитку суспільства потрібними йому резервами. До них можна віднести запаси корисних копа­лин та енергетичних ресурсів Землі, а з часом -- і Космосу, ресурси води та кисню в атмосфері тощо. Іншими словами, людство нерозривно пов'язане і залежить від матеріально-енергетичних ресурсів та процесів, що відбуваються у біосфері.

Знання і природа

Знання -- це зв'язок між природою, людським духом і практичною діяльністю людини. Саме в цьому значенні природа є сукупним об'єктом людського пізнання. Виходячи з того, що природа зумовлює існування людини та суспільства, ви­являється внутрішня об'єктивна закономірність природних речей і явищ соціальної дійсності. Ми часто-густо вживаємо в повсякденному житті такі поняття, як природа держави, природа пізнання, природа світла, природа естетичного та багато інших. І природа в цьому розумінні є предметом пізнання людиною та наслідування нею. Людина може впли­вати на природу, змінюючи її відповідно до своїх потреб та інтересів, тільки пізнаючи її явища, зв'язки, процеси та закономірності. І чим краще людина знає закони природи, тим ефективнішою стає її перетворююча діяльність.

Поняття виживання

Під виживанням розуміють і усві­домлюють явище творення людиною (суспільством певного типу) найбільш оптимальних умов для свого існування. Безумовно, ми живемо в трагічну епоху, але не треба ототожнювати трагічне з безнадійним. Сьогодні необ­хідно говорити й про певні надії, передумови подолання гло­бальних кризових явищ, блокування і відведення вселенської загрози від людства.

Передумови кризи у відношенні людини і природи

Сучасна людина шукає духовної підтримки, яку нічим і ніким не замінити, виваженого оптимізму -- майбутнє люд­ства має альтернативи, сьогоднішня криза цивілізації може змінитись, як уже не раз бувало в історії, новим розвитком, новим злетом прогресу. Стаючи на таку оптимістичну пози­цію, філософія виконує свою гуманістичну функцію. Отже, необхідно постійно пам'ятати про альтернативне "або--або": або людство перейде на новий етап взаємодії з природою, або воно загине. У наші дні не можна закривати очі на можливості майбутнього, не можна, подібно до страу­са, заривати голову в пісок, бо "завтра завжди пізно". Тобто не можна жити, склавши руки, за принципом славнозвісно­го Швейка: "Що буде, те буде, як-небудь буде; ніколи не було, щоб чогось не було". Але це стратегія переходу до нової цивілізації, керуючись якою можна подолати глобальні проблеми сучасності й зняти питання про виживання людства. Тобто це тенденція майбут­тя. Водночас зрозуміло, що екологічну та інші глобальні про­блеми потрібно вирішувати негайно, вже сьогодні.

Тому мають бути, так би мовити, "тактичні" ідеї збереження природи й виживання людства, до яких, вважаємо, можна віднести такі.

Необхідність скорочення своїх потреб, відмови від "псевдопотреб" (озброєння, наркотики, надмірне споживан­ня) і переходу до помірного раціонального харчування та практичного гігієнічного одягу.

Відмовитись від хімізації сільського господарства, побуту тощо.

* Необхідна деурбанізація -- великі міста мають бути витіснені компактними селищами, в яких люди могли б жити в будинках із доброю теплоізоляцією (економія енергії), ви­рощувати для себе екологічно чисті продукти. Збільшити частку "чистої енергетики" шляхом застосування геліоуста­новок, вітряків, невеликих ГЕС, тобто таку, яку можна отри­мати без забруднення довкілля.

» Заміна транспорту на екологічно чистий.

* Створення безвідходного виробництва із замкнутим циклом, щоб усі відходи перероблялися і повторно викорис­товувалися.

Формування своєрідного культу природи, гармонії між людиною і природою, що стане можливим лише за умо­ви, якщо основна частка населення буде зайнята не економіч­ним зростанням, а природоохоронною, оздоровчою, педаго­гічною та іншими видами діяльності.

Багато з цих тез уже стали програмними в русі "зелених", який набув поширення в усіх розвинутих країнах шляхом об'єднання громадськості в рухи організації та партії.

Отже, стратегічні й тактичні шляхи виживання людства існують, розум людський відкриває їх, хоча вони звивисті й тернисті.

А тому нашому поколінню потрібно докласти мак­симум зусиль, щоб порятувати природу й себе, щоб потім наші діти й онуки могли прийти в радісний і щасливий світ. Тому віримо у майбутнє, сподіваймося на краще, щасливе майбутнє і любімо природу й людей!

Тема 6. Поняття «суспільне» і соціальне»

У сучасній літературі існують кілька визначень суспіль­ства. Спільним для них є те, що вони з різних боків намага­ються окреслити ту цілісність, яка найкраще виявляється через такі ознаки.

По-перше, суспільство -- це люди. А людина -- це ду­шевно визначена природно-соціальна істота. Саме такий підсумок розуміння людини постає перед нами ще у першо­му розділі підручника. І цей висновок ми зробили, окреслив­ши людину як особливу істоту, що є у світі такою завдяки цілому ряду вже відомих нам властивостей.

По-друге, суспільство -- це різні люди. А це означає, що кожна людина в суспільстві постає як індивід, який має низ­ку притаманних саме йому рис, інтересів і потреб. І строга індивідуальність людини можлива тільки як протилежність суспільно необхідним потребам та інтересам.

По-третє, суспільство -- це явище самодостатності людини. Адже людина-індивід постає як протилежність іншим людям завдяки: а) участі у постійному, безперервно­му відтворенні людського роду; б) створенні умов, поза яки­ми людина жити не може; в) виробленні ідей та ідеалів, за якими людина живе чи прагне жити.

По-четверте, суспільство -- це спільність людей. Це вказує на те, що суспільство є можливим і дійсним тільки як співіснування різних (бо однакових не буває) людей. Співіснування не просто як співжиття, а як таке, що позна­чене наявністю взаємозв'язків, взаємодій, взаємовпливів, які або згуртовують, або розмежовують людей. Співіснування підкреслює, що суспільство як спільнота людей функціонує на основі консенсусу, який народжується завдяки здатності та вмінню людей порозумітися і домовитись між собою.

І, по-п'яте, суспільство -- це відносини між людьми. Адже джерелами окресленого нами вище консенсусу є сто­сунки між людьми. А загальноприйнятою є думка про те, що під відносинами між людьми слід якраз розуміти систе­му стосунків, яка виникає в процесі життєдіяльності людей та їхніх спільнот

Соціальне -- це реальність відносин, які створені осо­бистостями в суспільстві.

Реальність соціального виникає завдяки соціалізації лю­дини. Тобто природний процес розвитку людини набуває у системі суспільних відносин свого вищого рівня -- соціаль­ного. Людина в натуральний процес відносин починає вно­сити корективи особистого плану. Соціальне -- те штучне, чим людина намагається виділитись у середовищі собі подіб­них. Соціальним, наприклад, є не тільки прагнення влади людиною, а й одночасно те, якої і чиєї влади прагне вона чи спільнота, до якої людина належить. А в наведеному вище прикладі стосовно суспільно-економічного соціально-еконо­мічне -- це не тільки те, що людина хоче їсти, пити, одяга­тись тощо, а й насамперед, що їсти-пити, як і для кого одяга­тись, яке мати житло і т. ін.

Таким чином, поняття "суспільне" і "соціальне" показу­ють, що суспільство обов'язково трансформується у своєму розвитку в певну форму свого соціального існування

Суспільство як самоорганізована система

Суспільне -- це реальність відносин, які створені людь­ми в суспільстві.

Ця реальність виникає природно, об'єктивно, незалежно від волі і свідомості окремого індивіда. Люди з необхідністю вступають у низку економічних, політичних, культурних, релігійних та інших відносин, бо природно прагнуть задо­вольнити свої основні інстинкти, природно посіяний інтерес і природно окреслені потреби. Зазвичай, наприклад, під су­спільно-економічним процесом розуміється вся та низка від­носин між людьми, яка виникає у зв'язку з тим, що люди природно хочуть їсти, пити, одягатись, мати житло тощо.

Соціум як особливий прояв суспільства

соціум -- це соціалізоване суспільство.

Сутність соціалізації того чи іншого суспільства показує, наскільки те, що створили люди як особистості, відповідає їхній дійсній природі, споконвічно зорієнтованій на гума­нізм, гармонію людини і природи, прогрес людини і людства.

І при такому поясненні стає цілком очевидним, що со­ціальне забезпечення, наприклад, -- це не обов'язок держа­ви. Це зобов'язаний робити, втілювати в життя той чи інший соціум, використовуючи державу. А якщо цей соціум не здат­ний на таке, то його потрібно змінювати чи навіть ліквідува­ти. Але при цьому слід пам'ятати, що ліквідовуються не люди, а відносини, створені людьми як особистостями. Творення людьми нових соціальних відносин, нового соціуму (якщо це здійснюється у прогресивному вимірі) дає змогу їм вести су­спільство до розквіту, використовуючи на цьому шляху як дер­жаву, так і інші владні та, наприклад, духовні важелі.

Характеристика суспільства була б неповною, якби ми не звернули увагу на таку його властивість, як самоорганізація.

Поняття соціальної структури

Соціальна структура -- це сукупність відносно стій­ких, стабільних соціальних спільнот, груп і певний поря­док їх взаємозв'язку та взаємодії.

У соціальній структурі суспільства розрізняють: класово-стратифікаційну структуру (класи, соціальні верстви, стани, або страти, та ін.); соціально-етнічну структуру (родоплемін­ні об'єднання, народності, нації); соціально-демографічну структуру (статево-вікові групи, працююче та непрацююче населення, співвідносна характеристика здоров'я населен­ня); професійно-кваліфікаційну структуру (виробничі об'єд­нання, трудові колективи, установи, організації, фірми, нау­ково-дослідні інститути тощо). Отже, компонентами соціаль­ної структури суспільства виступають багатоманітні спільно­ти людей. Одні з них складаються об'єктивно, незалежно від волі та свідомості людей (наприклад, класи, соціальні вер­стви, нації), інші створюються людьми свідомо і цілеспрямо­вано (наприклад, політичні організації, партії, профспілки, громадські організації тощо).

Соціальна група

Соціальна група -- це порівняно стала спільність лю­дей, яка є складовим елементом певного суспільства і характеризується спільністю інтересів, норм поведін­ки, соціально-психологічних ознак, цінностей тощо.

Уперше визначення соціальної групи дав англійський мислитель Томас Гоббс, підкресливши, що соціальна гру­па -- це сукупність певної кількості людей, об'єднаних спіль­ним інтересом чи спільною справою. Саме в такому значенні поняття "соціальна група" застосовувалося для характерис­тики економічного та політичного розшарування людей у суспільстві англійськими економістами, французькими істо­риками та соціалістами-утопістами XVIII ст.

Згодом це поняття набуло дещо іншої інтерпретації. Так, у другій половині XIX ст. польсько-австрійський соціолог, представник соціального дарвінізму Людвіг Гумплович (1838--1909) визначав його, пов'язуючи з біологічними озна­ками людей, і назвав основною соціальною групою расу. Боротьбу між соціальними групами, що різняться расово-етнічними ознаками, він вважав головним фактором суспіль­ного життя. А на початку XX ст. американський соціолог Чарлз Хортон Кулі предметом дослідження зробив так звані малі групи, до яких відносив сім'ю, дитячі групи, сусідські угруповання, товариські об'єднання, які називав первинни­ми групами. Первинні групи є, на його думку, основними осередками. Вони характеризуються неформальними, особи-стісними зв'язками, безпосереднім, навіть інтимним, спілку­ванням, а також сталістю та невеликою кількістю учасників. Тут відбуваються соціалізація і формування особистості, яка засвоює під час взаємодії основні суспільні цінності й нор­ми, способи діяльності та поведінки. Вторинні соціальні гру­пи, до яких Ч.Х. Кулі відносив класи, нації, партії, утворю­ють соціальну структуру суспільства, де складаються безо-собистісні відносини, в які сформований індивід включаєть­ся лише частково як носій певної соціальної функції.

Класи як особлива соціальна група

класи -- це великі групи людей, що різняться між собою за місцем їх в історично визна­ченій системі суспільного виробництва, за їхнім відно­шенням (здебільшого закріпленим і оформленим у зако­нах) до засобів виробництва, за їхньою роллю в суспільній організації праці, а отже, за способом одержання і роз­міром тієї частини спільного багатства, яка є в їхньому розпорядженні. Класи, з точки зору марксизму, виникають у процесі розкладу первіснообщинного суспільства в резуль­таті суспільного поділу праці і появи приватної власності на основні засоби виробництва. Не випадково при розкритті сут­ності класів марксисти наголошували на відношенні до за­собів виробництва, тобто переводили аналіз у площину еко­номічного життя суспільства.

Касти і соціальні верстви

Касти -- це групи людей, що займають певне успадковуване місце в соціальній ієрархи, пов'язані з традиційними заняттями й обмежені у спіл­куванні одна з одною. У тій чи іншій формі ознаки кастово­го поділу були наявними в багатьох стародавніх і середньо­вічних суспільствах, наприклад, привілейовані касти жерців у Стародавньому Єгипті й Ірані, стан самураїв у Японії. Кла­сичним зразком кастової організації як всеохоплюючої со­ціальної системи є Індія. Касти тут утворювали складну ієрархічну структуру. Верхній шар кастової ієрархії стано­вили брахманські та військово-землеробські касти, з яких формувався клас феодалів. Високе місце займали також міські торговельно-гендлярські касти. Нижче стояли касти орендарів та ремісників деяких спеціальностей -- ткачів, ювелірів, ковалів, теслярів, гончарів та ін. Найнижчі щаблі станової кастової ієрархії займали касти, члени яких не мали права общинного володіння та користування землею. Біль­шість із них складала верству напіврабів-напівкріпаків, спілкування з якими вважалося ганебним для представників вищих каст. Тому ці касти отримали назву "недоторканих". Касти справили визначальний вплив на формування соціаль­но-класової структури сучасного індійського суспільства.

Крім класів та станів, у соціально-класовій структурі су­спільства виділяють таку соціальну групу, як соціальна вер­ства. Соціальна верства -- це проміжна або перехідна соціальна група, що формується порівняно самостійно (наприклад, інтелігенція, управлінці, службовці) або є елементом суспільного класу (наприклад, середня та дрібна буржуазія чи некваліфіковані, малокваліфіковані та висо­кокваліфіковані робітники), що характеризується певни­ми соціальними ознаками.

Поняття стратифікація

Поряд із поняттями "класи" та "соціальні верстви" в сучас­ній західній соціальній думці вживається поняття "страта", яка оголошується головним елементом соціальної структури суспільства. Існують своєрідні теорії страт, їхньої взаємодії, переходу людей з однієї страти в іншу, які отримали назву теорій соціальної стратифікації та соціальної мобільності. Ці теорії виникли на противагу однозначності класового аналізу марксизму як спроба пояснити нові тенденції, що виникли в суспільстві вже після смерті К. Маркса. Одним із основопо­ложників цих теорій був П. Сорокін, який обґрунтував потребу ширшого, ніж класовий аналіз, підходу до соціальної структу­ри та її динаміки. На його думку, в сучасному індустріально­му суспільстві власність на засоби виробництва втратила про­відне значення. Саме тому відмінність між стратами слід шу­кати не в класовій структурі, а в іншому: розмірах прибутку, культурі, освіті, побутових умовах, у психологічних рисах та релігійних переконаннях. Людей слід розрізняти за кількома ознаками: за професією чи характером занять, рівнем життя, спільністю соціальних інтересів та мірою володіння політич­ною владою. Більшість західних теоретиків заперечують кон­статований марксизмом поділ капіталістичного суспільства на антагоністичні класи -- пролетаріат і буржуазію та боротьбу між ними. Замість цього вони висувають концепцію про поділ суспільства на "вищі", "середні" та "нижчі" страти.

Між стратами в суспільстві існує постійна взаємодія. Люди мають можливість більш-менш вільно переміщувати­ся з однієї страти в іншу залежно від їхніх задатків і зусиль. Цей процес західні мислителі називають соціальною мобіль­ністю, яка, на їхню думку, забезпечує стабільність соціаль­ної системи і робить "зайвою" класову боротьбу. Вони по­діляють соціальну мобільність на горизонтальну (переміщен­ня людей у межах однієї і тієї самої страти у зв'язку, напри­клад, зі зміною місця проживання чи фаху) та вертикальну мобільність (переміщення людей з нижчих страт у вищі й навпаки). На думку соціальних мислителів Заходу, індустрі­альне суспільство має в собі своєрідний "ліфт", на якому люди можуть піднятися до вищої страти. Як правило, називають шість таких "ліфтів": економічний (кожна людина може ста­ти мільйонером завдяки власним якостям чи збігу обставин); політичний (можна зробити політичну кар'єру); армійський (є можливість просунутися по службі, особливо під час актив­них військових дій); церковний (пробитися у найвищу цер­ковну ієрархію); науковий (піднятися завдяки досягненням у тій чи іншій галузі науки); шлюбний (вигідне одруження). Висока соціальна мобільність сучасного індустріального су­спільства, на їхню думку, сприяє пом'якшенню соціальних конфліктів і навіть веде до повного усунення їх.

Сімя як мала соціальна група

Сім'я -- мала соціальна група, яка існує на основі шлюб­них зв'язків, кровної спорідненості або всиновлення, харак­теризується спільним проживанням її членів та їхньою спільною відповідальністю за виконання притаманних їй різноманітних функцій.

Сім'я, як мала група, є вихідною в соціальній структурі суспільства, бо саме в ній і через неї здійснюється включен­ня індивіда у свідоме суспільне життя, у ній він формується і в ній прагне знайти духовну й матеріальну підтримку. Сім'я існує з найдавніших часів і до наших днів. Стійкість цієї со­ціальної групи ґрунтується на одвічній потребі людини у без­посередньому відтворенні життя, вихованні дітей, догляді за старими батьками. Сім'я -- це відносини між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми. Сім'я засновується, як пра­вило, на шлюбних відносинах між чоловіком та жінкою, які укладаються згідно з чинним законодавством. У сім'ї сто­сунки, зумовлені статевими відмінностями та потребами, ви­являються у вигляді морально-психологічних відносин.

Сучасна сімя: проблеми формування і розвитку

в індустріально розвинутих країнах більшість соціальних мис­лителів констатує кризу патріархальної сім'ї, що виявляється у зменшенні майже до нуля її економічно-господарських функцій, в емансипації жінок і посиленні феміністського руху, у значному звільненні сім'ї від виховних функцій зав­дяки удосконаленню системи суспільного виховання та осві­ти, у гіпертрофованому зростанні розлучень, у небажанні значної частини молоді вступати до шлюбу і створювати сім'ю, у зменшенні кількості повторних шлюбів. Усе це, бе­зумовно, дає підстави для висновку про кризу сучасної сім'ї, проте це може бути і свідченням становлення нової форми сім'ї. Так, російський соціолог Ю. Рюриков доходить виснов­ку, що з початку XX ст. розпочинається розклад патріархаль­ної сім'ї і становлення нової біархатної сім'ї (від латинсько­го бі -- два, та архі -- зверхність, головування). Нова форма сім'ї -- біархатна сім'я -- ґрунтуватиметься на гармонійно­му поєднанні чоловічого та жіночого начал у сім'ї, на "рівній і повноправній нерівності" подружжя, коли чоловік і дру­жина гармонійно поєднуватимуть свої зусилля у виконанні спільних функцій сім'ї і доповнюватимуть одне одного пере­вагами чоловічої і жіночої історично розвинутої антропосо-ціокультурної природи. Перевага чоловічої природи вба­чається в тому, що чоловік перебуває у творчому пошуку нового, є першовідкривачем нових форм життєдіяльності, а жіночої в тому, що жінка утримує і закріплює соціокуль­турні досягнення та надбання. Образно кажучи, чоловік відкриває нові материки, а жінка їх цивілізує.

Життя і соціальні функції сім'ї досить багатогранні: вони пов'язані з інтимним життям подружжя, продовженням роду -- відтворенням людини, вихованням нового поколін­ня, соціалізацією особистості, зі спільним веденням домаш­нього господарства, взаємною допомогою в побуті. Усе це не­можливо без дотримання моральних норм і без душевно-ду­ховного спілкування. У кожної людини є нездоланна потре­ба не просто у спілкуванні, а саме в інтимному душевно-ду­ховному спілкуванні, в якому вона може виразити, вилити свою душу, знайти підтримку, визнання, щиру зацікав­леність, співпереживання та співчуття, що допомагають їй у вирішенні як соціально орієнтованих, так і особистісних проблем. Саме в сім'ї створюється та особлива атмосфера відвертості, довіри, взаємодопомоги, які виховуються в лю­дині як невід'ємні якості особистості. Сім'я є тим мікросередовищем, клімат якого сприяє (чи перешкоджає) збере­женню і розвитку моральних і фізичних сил людини.

Що таке етнос

етнос -- це група людей, яка історично склала­ся на певній території і характеризується спільністю мови, культури, побуту, звичаїв, традицій, способу жит­тя та особливостями психічного складу.

Етнос як суспільно-природне утворення слід відрізняти від історичних спільнот людей, таких як рід, плем'я, на­родність, нація, які хоч і формуються на основі певних етніч­них спільнот, проте є продуктом історії, соціокультурними утвореннями.

Поняття рід плем'я

рід -- це заснована на кровних зв'язках історична форма спіль­ності людей.

Родова спільнота є однією з необхідних умов виникнен­ня племені. Характерними рисами раннього племені є: на­явність племінної території, відокремленої від території сусідніх племен умовними рубежами; певна економічна спільність і взаємодопомога одноплемінників, що виражаєть­ся, наприклад, у колективних полюваннях; єдині племінна мова, культура, самосвідомість, традиції, самоназва.

Плем'я утворюється на основі родів, які мають спільне походження і базується, на кровноспоріднених зв'язках між його членами. Саме кровноспоріднений зв'язок, який об'єд­нав два чи кілька родів, перетворює їх на плем'я. Розвинуті племена мали племінне самоврядування, яке складалося з племінної ради, військових та цивільних вождів.

Народність і нація

народність -- це форма спільноти людей, яка історично виникає за родоплемінною спільністю і форму­ється на певній території при натурально-господарчій діяльності у процесі злиття, консолідації різних племен завдяки створенню єдиної мови, культури, традицій, обрядів.

Подальший розвиток суспільного життя привів до виник­нення нової, етносоціальної спільноти людей -- нації.

У світовій суспільній думці немає одностайності у визна­ченні поняття "нація". Одні вчені визначальною ознакою нації вважають "національний дух", "національну само­свідомість", "національний характер", що сформувалися на ґрунті спільної долі, другі -- трактують націю як "несвідо­му психічну спільність", треті -- зводять націю до спільно­ти людей, котрі однаково мислять. Існують географічні, біо­логічні, психологічні тлумачення нації.

Тому безсумнівним буде твердження про те, що, визна­чаючи поняття "нація", слід органічно поєднувати та вра­ховувати і соціально-економічні, й етнічні, і соціокультурні, і духовні фактори.

Націю можна трактувати як спільність людей, що фор­мується завдяки єдності таких засад.

* По-перше, територіальних: кожна нація має свою те­риторію, "життєвий простір".

* По-другеуйтнічних?)нація формується, як правило, з людей одного етнічного складу. Етнічні ознаки -- це само­свідомість, мова, усвідомлення спільності походження, єди­ної історії, традицій.

* По-третє, економічних: спільність господарських зв'язків універсального рівня консолідує людей, пов"язує єдиною справою, сподіванням на позитивні результати.

* По-четверте,загальнокультурних:мови, традицій, зви­чаїв, обрядів, що передаються від покоління до покоління, з уст в уста. Немає мови -- немає і нації. Нація також згасає, якщо втрачається її культура, порушуються традиції, нехту-ються звичаї, забувається історія.

По-п'яте, психологічних: нація має спільні риси пси­хічного складу, які формуються в процесі спільного життя, діяльності, спілкування.

Сучасне тлумачення поняття нація

нація -- це духовна спорідненість природно-со­ціально визначеного(их) етносу(ів).

У специфіці національних відносин відбиваються критеріальні ознаки нації -- територіальні, етнічні, економічні, загальнокультурні та психологічні. Національні відносини складаються з приводу саме таких ознак.

Наріжним каменем мудрої організації суспільного життя є зважене врахування специфіки національних відносин, проведення продуманої, теоретично обґрунтованої національної політики, що потребує особливої делікатності, такту, зва-женості та толерантності. Зневага до національного глибоко ранить душу людини й надовго закарбовується в її пам'яті, Найефективніший шлях розуміння національного пролягає через культуру. Знання національної культури, традицій, звичаїв, обрядів виховує шанобливе ставлення до народу, дає змогу зрозуміти національне як самобутнє й водночас як спільне надбання людської цивілізації. Оволодіння культурою сприяє подоланню національної бундючності, націоналізму та шовінізму, що отруюють стосунки між людьми і є факторами, що дестабілізують суспільне життя.

Формування і розвиток української нації

Консолідуючим чинником становлення української нації виступала рідна мова. У цей період українська мова сформувалася як літературна, що мало ще тісніше згуртувати українців. Великого значення набули наукові праці з історії та граматики української мови Олександра Потебні, Павла Житецького, Агатангела Кримського. Розширювали сфери вживання української мови й двомовні словники. Уже на початку XX ст. у світ вийшов упорядкований Борисом Грінченком чотиритомний словник української мови. Та найбільше сприяла розвитку української літературної мови художня література. Панас Мирний та Михайло Коцюбинський, Іван Нечуй-Левицький та Леся Українка, Павло Грабовський та Іван Франко не тільки творили літературну мову, а й гуртували народ. Але на цьому шляху доводилось долати багато перешкод. На початку XX ст. 3/4 українського населення було неписьменним; українство перебувало під гнітом економічних, політичних, соціальних, національних та інших проблем.

Для подолання всіх перепон на шляху творення нації потрібно було просвітити народ, підняти його на боротьбу за національне визволення.

Поняття менталітету

менталітет -- це еволюційно та історично сформована структура, яка визначає рій почуттів, думок, поведінки, що формує си­стему цінностей і норм життя як окремої людини, так і певних націй, народів, суспільств.

Залежно від того, про яку предметну галузь іде мова, го­ворять про національний, народний, віковий, європейський, американський, азіатський, африканський, середньовічний, тоталітарний, монархічний, бюрократичний, олігархічний тощо менталітет. Він не зводиться тільки до логічних конст­рукцій, а поряд з ними органічно включає етнічні, націо­нальні, культурні, образно-емоційні компоненти. Менталі­тет передбачає певний рівень засвоєння культури, а також почуття історичної і релігійної належності та дистанції від чогось і від когось. Саме тому менталітет виростає як складне поєднання таких компонентів, як етнос, культура, релігія, наука, мораль, мистецтво і не може бути зведеним до жодно­го з них, тобто завжди має інтегративний і цілісний характер. Синтез усіх цих компонентів зазвичай здійснюється на рівні підсвідомості, і, як правило, не усвідомлюється людиною.