Особливості соціальної проблематики у новеллі Проспера Меріме "Томанго"

Ще однією важливою сутнісною силою особистості є ро­зум, який формується на основі інтелекту, але не зводиться лише до нього. Розум -- це не просто інтелект чи мислення, а інтелект, що спрямовується почуттями, волею, світоглядни­ми принципами та переконаннями людини, її ціннісними установками та орієнтаціями.

Розумна людина -- це не просто та людина, що багато знає та вміє логічно мислити. Розум за своїм змістом та значен­ням, застосуванням подібний до мудрості. У розумі концен­трується весь пізнавальний і практично-культурний досвід людини. У зв'язку з цим розрізняють розум і розсудок.

Формування розсудкового мислення є початковим і не­обхідним етапом розвитку людського інтелекту і розуму. Кожна особистість, щоб стати творцем, має спочатку засвої­ти ті "стандарти мислення", які історично виробило людство. Розум -- це здатність, яка формується на основі всієї куль­тури, передусім світогляду.

Поняття гуманізму.

Термін "гуманізм", "гуманістичний" виник в епоху Відродження і спочатку означав "людське", "світське" знання (studia hитапа) на противагу офіційному "університетському", освяченому церквою, "божественному" знанню (studia divina). Отже, гуманістами були просто представники світського, нецерковного знання. Проте минуло небагато часу, і термін "гуманізм" набув значно ширшого значення, ніж просто світське знання. Оскільки в центрі уваги гуманістів Відродження була людина, причому "співрівна" Богові людина-творець, то терміном "гуманізм" почали називати вчення, в якому головне місце посідає людина як найвища цінність, обстоюються права людини на земне щастя, вільний вияв і всебічний розвиток її розуму, почуттів, здібностей та здатностей, на повагу свободи і гідності.

Культура і гуманізм.

гуманістичний характер культури визначається її здатністю забезпечувати всебічний розвиток здібностей та сутнісних сил людини, самореалізацію та самоутвердження людини як особистості, повне розкриття її можливостей, реалізацію свободи людини в усіх сферах життєдіяльності. Звичайно це залежить не лише від культури як такої, а й від самої людини, оскільки вони (культура і людина) завжди органічно взаємопов'язані і не існують одна без одної. Проте позаяк культура характеризується історичністю, то і прояви її гуманістичності теж зумовлюються рівнем історичного розвитку людської діяльності як основи розвитку і культури, і людини. Водночас на всіх історичних етапах свого існування -- від виникнення і до наших днів, культура спрямована на розвиток та удосконалення людини. Більше того, гуманістичний характер культури виявляється уже в тому, що поза нею людина взагалі не могла б існувати як людина. Тому не випадково все настійніше сьогодні видатні мислителі наголошують на тому, що подальший розвиток людства і його існування залежать від розвитку культури, культивування людяності, любові до всього живого, утвердження в усіх сферах життєдіяльності ідеалів і цінностей гуманізму. Інакше не може бути мови не лише про соціально-культурний прогрес людини і людства, а й про їхнє існування взагалі.

Гуманізм і соціальний прогрес.

Не випадково у XX ст. подальший прогрес людства майже всі мислителі пов'язували з прогресом культури та її гуманістичних засад -- правди, добра, краси, любові.

У XX ст. зародились суспільні рухи, в яких боротьба з соціальним злом надихалась ідеалом любові і супротивники не розглядались як вороги. Тут слід згадати насамперед боротьбу індійського народу за національне визволення під керівництвом Мохандаса Карамчанда Ганді та боротьбу американських негрів за громадянські права під керівництвом Мартіна Лютера Кінга. В обох випадках боротьба велась так, щоб у ворогах (відповідно -- в англійських колонізаторах і в білих расистах) віднайти друзів. Організовуючи громадянську непокору, М. Ганді підкреслював, що вона не є виразом злостивості щодо уряду, а М. Л. Кінг наголошував, що відчуваючи відразу до расової ненависті, все ж слід любити тих, хто за нею стоїть.

Тема 9. Проблема визначення поняття світогляду

Під світоглядом слід розуміти результат духовного осягнення людиною, людством світу. Об'єкт світогля­ду -- світ як цілісність. А предмет світогляду -- відно­шення "людина -- світ". Тобто центром уваги світогляду є питання про співвідношення активної, цілеспрямованої, ро­зумної частини світу (людини) зі світом -- як об'єктивно існу­ючою цілісністю (протилежністю людини). Співвідношення "ми" (люди) і "він" (світ) можна розглядати як сутність світо­гляду. Світогляд у сутнісному розумінні -- це сукупність об­разів і уявлень чи система понять і категорій, яка підпоряд­кована процесові визначення місця людини, людей у світі, їхнього історичного походження і призначення.

Структура світогляду.

Говорячи про структуру світогляду, потрібно зауважи­ти, що вона досить різноманітна, має багато аспектів свого існування.

Зокрема, якщо розглядати світогляд із точки зору зміни його змісту в процесі практичного освоєння світу і його тео­ретичного усвідомлення, то основними структурними елемен­тами постають: погляди, уявлення, знання, оцінка знань, переконання, віра та ідеали.

Дійсно, практичне людське світотворення починається з вибору людиною свого місця у світі, орієнтації в ньому. Інши­ми словами, щоб побачити світ у всій його цілісності, людина має кинути погляд на ті чи інші речі, предмети, явища, які цей світ представляють. Тому й слід розглядати погляди як одну з найголовніших елементарних складових світогляду.

Буденний і теоритичний світогляд.

У буденному світогляді, який, по суті, є стихійно систематизованим знанням про дійсність, немає, стрункої, чітко вивершеної, логічно вибудованої думки. Як правило, це бачення людиною світу -- поза межею наукових правил, норм і принципів. Буденний світогляд більше спирається на чуттєве, аніж на раціональне в діяльності людини. У буденному світогляді пояснення бліде, а констатація факту яскрава і зримо демонстративна. Він більше вказує людині на те, що є, і найменше на те, чому щось є. Буденний світогляд -- це безаналізне бачення дійсності, його узагальнення мають меркантильний характер. Саме на рівні буденного світогляду дійсність оцінюється як активно діюча щодо людини, а людина при цьому світогляді постає як пасивно діючий суб'єкт. Тому буденний світогляд ніколи не веде до ідеї необхідності перетворення світу. Він більше тяжіє до пасивного характеру відображення світу. Цей світогляд не орієнтує людину на перспективу, бо в ньому немає її бачення.

До теоретичного рівня світобачення людина починає підноситися тоді, коли у неї виникає органічна потреба по­яснення минулого і сьогодення, а також прогнозування сво­го майбутнього. Теоретичний світогляд уперше оформлюєть­ся в релігійних вченнях. Адже основною його рисою, на відміну від буденного світогляду, є те, що він бере на себе сміливість вчити. А ця сміливість -- результат того, що ви­токами теоретичного світогляду є окреслення предмета осяг­нення та систематизація знання про вибраний предмет. Тео­ретичний світогляд намагається чітко окреслити взаємозв'я­зок можливого і дійсного через знання. Знати на цьому рівні означає мати завершену систему світобачення.

Найбільш виразно теоретичний світогляд виявляє себе в науці і філософії. Про це йтиметься нижче.

Щодо структури світогляду слід підкреслити таке. Тео­ретичний світогляд -- це відображення людиною відношен­ня "людина -- світ" на рівні знання, яке є порівняно завер­шеною системою бачення певної предметної сфери дійснос­ті, оскільки ця система є взаємозв'язком тверджень, дове­день, пояснень і передбачень та методів їхньої реалізації.

Теоретичний світогляд -- це системне бачення лю­диною свого взаємовідношення зі світом на основі знан­ня, пояснення, передбачення.

Аналіз структури світогляду буде неповним, якщо не на­голосити: основним суб'єктом, носієм світогляду є людина. Тому показ структури світогляду з точки зору визначення суб'єкта світоглядного процесу є особливо актуальним.

Поняття моралі. Мораль -- це сфера соціального, що існує як система поглядів і уявлень, норм і оцінок, принципів, правил і переконань, у межах яких регулюється поведін­ка людей. Ця сфера є проявом історично визначених реаль­них відносин людей: як одних до інших, так і самої людини до різних форм її історично сформованих спільностей. Мораль є найдієвішим визначником світоглядної культу­ри. Зародження моралі пов'язують із первісним суспіль­ством, у якому виникає природна потреба регулювання відно­син між людьми на засадах відчуття та усвідомлення значу­щості одних і безперечної поваги до інших.

Історичність моралі.

В історії Середньовіччя мораль фактично ототожнювалася з релігійним проявом духовності. Церква, реально завоювавши політичну владу за допомогою релігії, намагалась заволодіти і душами людей.

Норми моралі стали розглядатися крізь призму релігійних приписів, зазнаючи суттєвих трансформацій. Наприклад, мораль, яка проповідувалась християнською церквою, мала за мету захист існуючих соціальних відносин на основі примирення гнобителів і пригноблених. Ця мораль, яка ґрунтувалась на ідеї християнської рівності людей перед Богом і смиренності перед можновладцями, зовні мала вигляд загального для всього суспільства явища. Однак насправді вона була лицемірним прикриттям аморальної практики і дикого свавілля тих, хто перебував біля керма влади. Мораль Середньовіччя являла собою яскравий прояв дволикості: з одного боку, була пропагандою гуманістично орієнтованої, наприклад, християнської моралі, з іншого -- реальні моральні відносини були дуже далекими від любові до ближнього, милосердя тощо. Поряд із цим значну позитивну роль відіграли лицарські, дворянські кодекси честі, які приписували феодалу виявляти вірність сюзерену і "дамі серця", чесність, справедливість, безкорисливість та інші високі моральні якості.

Мораль епохи Ренесансу відіграла значну роль у розвитку людської цивілізації. Це було відродження і понятійне народження гуманістичного змісту моралі. Як вищий прояв принципів і норм поведінки мораль спустилася від Бога до людини. Усвідомивши дійсну природу свого існування і відчувши смак людинолюбства, мораль Ренесансу пориває із середньовічною дволикістю. Ця мораль проповідує і життям освячує тілесну й духовну досконалість людини, вічність добра і минущість зла, непохитну єдність слова і діла.

Починаючи з періоду Нового часу і майже до середини XX ст., мораль переживала різні стани відродження своєї дволикості і зародження відкрито апологетичного характеру. Спочатку, у XVII--XVIII ст., мораль засуджувала паразитичний спосіб життя аристократії і пропагувала як позитивні норми і принципи працелюбність, бережливість, скромність, чесність та ін. Моральним ідеалом того часу була енергійна, ділова людина, яка в будь-який спосіб домагається успіху, багатства і поваги співвітчизників. Ця мораль спиралася на героїзм людини і її здатність до самопожертви.

Явище морального ідеалу.

Орієнтована на майбутнє, гуманістично окреслена мораль -- це передовсім осмислені з позиції сьогодення християнські цінності. Також це позначені знанням, вивірені наукою шляхи до істини, яка, реально існуючи у правді кожної людини, постає близькою і рідною цій правді. Нарешті, потрібно усвідомити, що найвищий прояв моральності -- це життя кожної особистості, яка, вибираючи найвищою цінністю себе, людину, реалізує це життя, пам'ятаючи, що цінність людини значуща лише в межах людського вибору. Минаючи цей вибір, людина стає аморальною.

 Мораль стає дійсно принагідним світоглядним орієнтиром тоді, коли людина і суспільство керуються у своєму житті такими моральними принципами і нормами, як доброчесність, совість, правда, милосердя, доброзичливість, вірність ідеалам, справедливість, добропорядність, братерство, миролюбність, працелюбність, рівноправність і свободолюбність, глибока віра у найвищий ідеал -- людське щастя.

Поняття мистецтва.

Мистецтво -- це відображення людиною світу в художніх образах, естетичне освоєння світу в процесі художньої творчості. При цьому під художньою творчістю розуміють особливу сферу людської діяльності, в межах якої ідбувається відображення дійсності в конкретно чуттєвих образах відповідно до певних естетичних ідеалів.

Загальноприйнятим вважається положення, що мистецтво зародилося у первісному суспільстві доби пізнього палеоліту. Про це свідчать різноманітні пам'ятки, наприклад, малюнки в печерах, різьблення на кістці та камені, знаряддя праці, зброя тощо.

Види мистецтва.

Багатоманітність видів мистецтва дає можливість естетично освоювати світ у всій його складності і багатстві. Нема головних і другорядних видів мистецтва, кожний з них має свої особливості та переваги. Зупинимось на короткій характеристиці деяких з них.

Література. Назва походить від латинського слова "буква".

Література - це вид мистецтва, який естетично освоює світ у художньому слові.

Література має унікальні пізнавальні можливості, адже за допомогою слова дійсність досліджується комплексно, у всій багатогранності - не тільки чуттєво, але й через умовивід. Слово - ось матеріал літературного образу. Образність в самій основі мови, яка створюється людьми, вбирає їх досвід і стає формою мислення. В процесі формування усного мовлення відбувалося перенесення подібних рис від явища до явища, збагачення асоціативними переходами. Це і стало основою здатності до художнього відображення дійсності у слові. Гегель назвав слово найпластичнішим матеріалом, який безпосередньо належить Духу.

У доісторичні часи література існувала лише в усному вигляді. При виникненні писемності починається новий етап розвитку літератури, хоча фольклор не втрачає свого значення як основа літератури і по сьогодні.

Література існує у трьох видах художнього тексту: епос (дослівно - розповідь), лірика (дослівно - те, що виконується під ліру), драма (дослівно - дія). Відрізняється один різновид від іншого способом формування художнього образу. Наприклад, драма об'єднує твори, що призначені для виконання на сцені, її жанрові підрозділи: трагедія, комедія, Ядрами, мелодрама, фарс. Лірика ж найчастіше безсюжетна, вирізняється високою емоційністю, суб'єктивністю, насиченістю художнього образу. Призначення епосу - викласти поступову оповідь про ряд подій. В письмовій літературі епічними жанрами вважаються роман, повість, новела, доповідання, нарис. Характеристика кожного з названих жанрів теж вимагає уточнень. Так, наприклад, історичні перекази давнини склали основу для середньовічних рицарського та комічного роману, а потім розвинулись у побутовий, історичний, пригодницький, любовний та інші романи.

Ніщо, ніякі інші художні враження не можуть замінити художнє читання, бо це основна форма художньої комунікації. Цей статус літератури пояснюється її опорою на природне мовлення, в якому сконцентровано досвід людства, її орієнтацією на співтворче сприйняття, на роботу уяви, фантазії, на постійне обов'язкове вловлювання надсмислу (підтексту).

Танець (від німецького слова "рух"). Це вид мистецтва, матеріалом якого є поетично осмислені, організовані у часі і просторі рухи і пози людського тіла. Танець і може бути пов'язаний безпосередньо з музикою, тоді він називається "хореографія".

В основі танцю, як окремого виду мистецтва, лежать первісні ритуали, ритмізовані рухи, які мали, очевидно, магічний вплив на оточуючих. Танець існував одночасно і як виконавське, як творче мистецтво, тобто автор одночасно виступав і виконавцем. Особливого статусу танець набув у Стародавній Індії, де і сьогодні залишається важливим компонентом культури. У Стародавній Греції танець виступав частиною культу. В епоху Відродження з'являються нові, світські форми танцю (швидкі та повільні). У 1661 р. у Франції створюється Королівська Академія танцю, що розробила систему класичної хореографії. Це зіграло велику роль у розвитку балетного мистецтва, адже тоді й було визначено основні нормативні правила балету: виворотність ніг, відповідні положення рук, встановлено перелік основних позицій і переміщень. Поступово танцювальна техніка ускладнювалась, з'являлися нові рухи і прийоми. Поряд з дійовим танцем, де були сюжетні мотиви, розвивались і форми "чистого" танцю. А в романтичному балеті з 30-х років XIX ст. у танці вже на "пуантах" (спеціальному взутті) танець отримав образне осмислення.

Існують різноманітні форми так званого побутового танцю -народного, бального. В цих танцях яскраво виявляються національні особливості. А сценічні варіанти цих форм танцю широко відомі у всьому світі, це один з найпопулярніших видів мистецтва.

Музика. Назва походить від грецького виразу, що перекладається як "мистецтво муз".

Музика - це вид мистецтва, який відображає реальну дійсність в емоційних переживаннях і наповнених почуттям ідеях, що виражаються через звуки особливого роду, в основі яких - узагальнені інтонації людської мови.

Музика виникає ще на зорі існування людства. Спочатку вона виконувала ритуальну функцію, повторюючи ритм трудових рухів, полегшувала виконання роботи та сприяла цьому. Музика створює особливі звуки, які не існують в природі і які не існують поза музикою. Але в основі своїй музичний звук має подібність до інтонацій людини, ці інтонації завжди емоційно насичені, сплетені з людських почуттів. Музика говорить з людиною "безпосередньою мовою душі", хвилює людину, викликає багато емоцій.

Увага. Музика - це не відображення предметного світу, а відображення людських почуттів та думок.

Засобами виразності у музиці виступають мелодія, поліфонія, ритм, композиція. Музика має яскраво виражені національні риси, що виявляються у інтонаційному, мелодійному, ритмічному строї. Як правило, лише з декількох звуків ми можемо впізнати, якому народові належить твір і у який час його написано.

В залежності від того, як виконується музичний твір, розрізняють вокальну, інструментальну та вокально-інструментальну музику. Найголовніші види музики: симфонічна, камерна, оперна. А жанри - симфонія, соната, ораторія, сюїта, пісня, папера (героїчна, комічна, лірико-побутова) та інші. Музика по своїй природі динамічна, це потік звуків, що живе у часі. Це один з найдійовіших видів мистецтва.

Театр. Театр - це вид мистецтва, в якому образне відтворення дійсності відбувається у формі драматичної дії, сценічної гри, що здійснюється акторами перед глядачами

Театр займає особливе місце серед інших форм мистецтва, бо належить до так званих синтетичних видів мистецтва, тобто об'єднує у собі різні види мистецтва. Основа театру - драматургія. Жанри драматургії: трагедія, комедія, драма. Елементи процесу створення вистави: режисерський задум, сценографія, музика, костюми, грим, освітлення, реквізит, бутафорія, декорації.

Існують різні форми театрального мистецтва: театр драматичний, музичний, ляльковий. Надзвичайно важливим є вплив на формування театру як виду мистецтва національних традицій і психологічних особливостей буття народу. Загальновідомо, що театр Китаю, Індії, Японії з особливим ритуалом використання масок, гримом, системою символів дуже відрізняється від європейського театру.

Кіномистецтво - це вид художньої творчості, що увійшов в систему синтетичних видів мистецтва у XX ст. Особливість кіномистецтва у тому, що воно дає можливість безпосереднього відображення дійсності у її просторово-часовій єдності, зображає дійсність рухомою, динамічною.

Загальноприйнято, що у сферу мистецтва входять:

1. документалістика (від інформаційно-хронікальних кінострічок до художньої публіцистики і документально-поетичних фільмів);

2. науково-популярне кіно (з документальними, мультиплікаційними й ігровими кадрами та епізодами);

3. рекламні фільми, яким властиві специфічні художні особливості;

4. експериментальні фільми, що поєднують у собі всі названі види.

Архітектура. Образотворче мистецтво

Ці види мистецтва відносяться до так званих просторових. Об'єднує їх те, що їх твори найбільш довговічні, зберігаються у віках. Можна сказати, що пам'ятники архітектури, шедеври живопису втілюють мрію гетівського Фауста: "Зупинись, мить, бо ти прекрасна". Образи всіх просторових мистецтв створюються художниками з мертвої матерії, їм надається форма, яка відповідає уявному зоровому образу, що виник у свідомості художника під безпосереднім враженням від дійсності чи створений його фантазією на підставі образів, збережених пам'яттю. Тому ці мистецтва ще можна було б назвати формотворчими. Але у широкий вжиток увійшли терміни "образотворчімистецтва", "пластичнімистецтва" від грецького слова - ліпити, створювати форми.

Архітектура (лат. architectura, від грец. architektekthon - будівничий) - мистецтво проектувати і будувати будинки та інші споруди (також їх комплекси), що створюють матеріально організоване середовище, необхідне людям для їхнього життя і діяльності, відповідно до призначення, технічних можливостей і естетичних переконань суспільства.

Мета цього виду мистецтва - формування дійсності за законами краси при спорудженні будівель, що задовольняють потреби людини. Архітектура створює утилітарно-художній світ, відмежований від природи, такий, що протистоїть стихіям і дозволяє людям викорис¬товувати цей "олюднений простір" у відповідності з їх потребами і можливостями.

Образи архітектури принципово відмінні від образів інших видів мистецтва. Головне, що справляє враження в архітектурному творі, це його пропорції, ритміка об'ємних мас, які і роблять одну споруду величною, а іншу - примхливо-грайливою чи похмурою. У цьому розумінні архітектуру називають "застиглою музикою".

Живопис, або малярство. Немає сюжетів і тем, які б були недоступні живописному втіленню. Саме цю унікальну властивість підкреслює слово, яке використовується у назві цього виду мистецтва. Якщо намагатися дати визначення цього виду мистецтва на підставі технічних харак¬теристик, воно може бути досить смішним - це нанесення в певній послідовності на ту чи іншу поверхню плям різного кольору. Але важливо те, що ці плями здатні впливати на уяву людини.

Живопис - це зображення на площині картин реального світу, які переформовуються у творчій уяві художника.

Перші живописні роботи можна віднайти вже у пору первісності, хоча метою "'художника" тоді було бажання передати не стільки реальне зображення, скільки смисл побаченого. Довершені зразки живопису залишили культури Стародавнього Єгипту, Греції, доби Середньовіччя. Але переломним етапом у розвитку живопису стала епоха Відродження, коли повною мірою виявилися найголовніші переваги живопису у вивченні та фіксації живого людського образу у багатоманітності його проявів.

Сьогодні живопис у своєму арсеналі має безліч засобів для відтворення творчої фантазії художника. Використовується живопис:

1. монохромний (одноколірним тоном чи відтінками одного тону) і система взаємозалежних колірних тонів (барвиста гама);

2. незмінний локальний колір і зміни кольору (півтони, переходи, відтінки), що показують розходження у висвітленні предметів і в їхньому положенні в просторі;

3. рефлекси, що показують взаємодію фарб;

4. загальний тон дозволяє зобразити предмети в єдності з навколишнім середовищем, вальори утворять найтонші градації тону;

5. на безпосередньому вивченні натури засноване відтворення природного висвітлення і повітряного середовища (пленер).

Виразність живопису визначається і характером мазка, обробкою барвистої поверхні (фактура). Передача обсягу і простору зв'язана з лінійною і повітряною перспективою, світлотіньовим моделюванням, використанням тональних градацій і просторових якостей теплих і холодних кольорів. Живопис може бути одношаровим (Алла прима) і багатошаровим, що має підмальовок і лесіровки.

Основою живопису, як і інших образотворчих мистецтв, є рисунок (лінія). Але вже у XIX ст. остаточно відбулося розмежування живопису і графіки. Живопис, залишивши рисунок помічним компонентом, узаконив перелік основних виражальних засобів. Ось вони:

1. колорит - гармонійне поєднання кольорів, їх спільне звучання;

2. композиція - поєднання всіх елементів картини у єдине ціле;

3. світлотінь;

4. фактура, спосіб накладання фарб.

Скульптура.

Назва цього виду мистецтва походить від латинського слова, що означає "висікаю", "вирізаю".

Скульптура - це вид мистецтва, в якому образи дійсності відтворюються в пластичних, об'ємно-просторових формах при використанні різних матеріалів.

У скульптури як мистецтва є свої особливості, своє коло сюжетів. Це пов'язано, перш за все, з можливостями, якостями того матеріалу, з якого робиться скульптурний твір. Відтак, можемо виявити декілька найголовніших способів творення скульптури: висікання (якщо використовуються тверді матеріали: мармур, граніт), вирізання (дерево), ліпка (глина та інші м'які матеріали), лиття (метал, пластмаса). У наш час кількість матеріалів, які можуть використовувати скульптори, значно розширилась, і це дозволяє урізноманітнити виражальні засоби цього виду мистецтва.

Види скульптури розрізняють за її призначенням. Скульптура поділяється на монументальну (включаючи монументально-пам'ятникову та монументально-декоративну), станкову (камерну) і так звану скульптуру малих форм. Монументальна скульптура буває, як правило, великих розмірів, вона розрахована на складну взаємодію з архітектурою або ландшафтом. Це пам'ятник, монумент, інтер'єрні оздоби. Якщо скульптор робить фігуру у повний зріст - це статуя, до стегон - напівфігура, торс, зображення до пояса - бюст, від плечей - скульптурна голова (якщо із стесаними плечима - герма). Скульптурними групами називають композицію, де є фігури декількох людей. Склалися два основні різновиди скульптури: кругла -- якщо є можливість розглядати скульптуру з різних точок зору, рельєф - об'ємне зображення, розташоване на деякій площині.

Скульптура малих форм - це скульптурні твори, орнаменти та деталі, які прикрашають предмети побуту. Це різні статуетки, підстаканники, попільнички, настільні лампи, все, що знаходиться посередині між станковою скульптурою і декоративно-прикладним мистецтвом. Сюди ж відносяться медальєрне мистецтво, гліптика (різьба по каменю) та ін.

Графіка.

Це вид мистецтва, назва якого походить від грецького слова, що в перекладі означає "пишу, дряпаю, малюю". Графіку можна вважати основою всіх образотворчих мистецтв. Адже основним засобом створення художнього образу у графіці виступає найбільш простий для людини спосіб відтворення побаченого - лінія, штрих, які творять контур предмету або фігури. Малюнок - це найбільш давній вид графіки, з нього і починається зародження образотворчого мистецтва. Витоки малюнку можна знайти у наскельному живописі неоліту, у античному вазописі, середньовічній мініатюрі. З епохи Відродження малюнок набуває самостійного значення у формі ескізів, альбомних замальовок, етюдів, які виконуються із застосуванням багатьох засобів: олівця, вугілля, крейди, сангіни, пера, ~ ,-, ,„ пензликів і різних сортів чорнил, туші, акварелі.

Інший різновид графіки - гравюра або естамп (станкова графіка). Це вид графіки, в якому зображення є друкованим відбитком рельєфного малюнку, який виконується художником на тому чи іншому матеріалі. Існує дуже багато різновидів гравюри. Це гравюра на дереві та лінолеумі (ксилографія та ліногравюра), гравюра на металі (акватинта, меццо-тінто), пунктирна манера, м'який лак, суха голка, офорт, літографія.

Найдавніший вид естампу - ксилографія, гравюра на дереві. Це так званий високий друк.

Літографія - вид плоского друку. Друкована форма у ній не має рельєфу. Тому, в строгому смислі, це не є гравюра.

Наприкінці XIX ст. почалися розвиток і утвердження нового способу друку, фотомеханічного, набагато ефективнішого і дешевшого, ніж всі інші графічні техніки. Це викликало до життя новий різновид графіки, так звану друковану графіку -- книжкову, журнально-газетну, художньо-виробничу. Та при цьому своєї привабливості не загубили і традиційні способи гравірування. Цьому сприяють особливі характеристики графіки як виду мистецтва - високий ступінь умовності зображення, лаконізм, загостреність образів, сконцентрованість засобів виразності, імпровізація, ефект незакінченості, який примушує глядача довершити процес творення художнього образу у своїй уяві.

Жанри мистецтва.

Хореографія є водночас мистецтвом танцю, поєднаним із музикою. Танець - це мелодійний і ритмічний рух людського тіла, що, підсилений музичними тональностями та ритмом, розкриває характер людських взаємин, їх відчуття, темперамент та певні аспекти взаємин із світом. В танці емоційний стан людини виражається не тільки в голосі, але і в жестикуляції, характері рухів (хода людини може бути стрімка, радісна, сумна, грайлива). Рухи людини в повсякденному житті і в праці завжди так чи інакше емоційно інтоновані, виразні і підпорядковані певному ритму. Історично танець споріднений із певними ритуальними діями, а в подальшому він століттями шліфував і узагальнював виразні людські рухи, і в результаті виникла ціла система символічних рухів, своєрідна художньо виразна мова пластики людського тіла. Танець як правило яскраво національний, він в узагальненій формі виражає характер, темперамент народу, провідні форми його життєдіяльності.

Циркове мистецтво належить до так званого "веселого жанру" і включає в себе акробатику, еквілібристику, гімнастику, пантоміму, жонглювання, фокуси, клоунаду, музичну ексцентрику, кінну їзду, дресирування тварин та ін. Мистецтво цирку - це у певному сенсі мистецтво ювеліра. Цирковий артист також є ювеліром не тільки тому, що від нього потрібна така ж майстерність, така ж точність і філігранність в роботі, але і тому, що по самому своєму змісту і значенню його робота схожа з роботою людини, що шліфує алмаз, але в даному випадку мова йде про майстерність володіння такими здібностями, що виходять за межі звичайних здібностей людини. Дресирувальник підкоряє своїй волі царя звірів і тим самим розкриває необмежену владу людини над всім царством тварин. Той же принцип лежить і в роботі акробата, який своїм запаморочливим польотом розкриває вільне володіння людини простором, своїм тілом, відчуттям рівноваги. Клоун відверто глузує з приводу людських звичок, простої інерції життя, змушуючи нас подивитись на звичні речі відсторонено та із гумором.

Фотомистецтво базується на точності та миттєвості відтворення хіміко-технічними і оптичними засобами образу, що вихоплює із потоку життя якісь явища або події, роблячи їх предметами нашої спеціальної уваги. Засобами фотомистецтва постають контраст, незвичний ракурс бачення, фіксація унікальних ситуацій, яскравість, виразність та масштабність зображення дійсності, вміння майстра побачити те, на що звичайна людина не звертає уваги.

Кіномистецтво володіє низкою характерних особливостей: це є синтетичне мистецтво, що поєднує фотографію, живопис, драматургію, музику, хореографію, декор, подані в динаміці, в русі. Саме цим в значній мірі й пояснюється впливовість кіномистецтва: воно, як ніякий інший вид мистецтва здатне створювати ефект реальності того, що відбувається на екрані. Історично кінематограф постає дітищем науково-технічного прогресу, а тому продовжує змінюватись разом із революційними змінами у сучасних технологіях: зґявились нова оптика, нові принципи запису та збереження зображень, нові форми відтворення кінофільмів. Кіно здатне переносити нас в інші історичні епохи і навіть інші світи, дозволяє суттєво розширювати горизонти наших уявлень про дійсність, а завдяки синтетичній дії воно впливає майже на всі наші інтелектуальні здатності - на чуття, інтуїцію, уяву, інтелект, підсвідоме і несвідоме. Кіномистецтво включає в себе кілька різних напрямів: художнє кіно, документальне кіно, науково-популярне кіно, анімаційне кіно, просвітницько-пропагандистське кіно. В жанровому плані розрізняють епічне кіно (масштабні історичні події), історичне кіно, мелодраму, кінокомедію, музичне кіно, пригодницьке кіно, фантастичне кіно, кінофарси, сатиричне кіно, кіноновели та ін.

Телебачення постає перед нами перш за все як засіб масової інформації, здатний передавати відео та аудіо інформацію на відстань, тобто постає інформативним в тому плані, що подає дійсність максимально реалістично. Як мистецтво телебачення покликане транслювати на масову аудиторію естетично оформлені враження від подій, заходів, незвичайних явищ буття. Цей відносно новий вид мистецтва забезпечує інтимність, домашню комфортність сприйняття, ефект присутності глядача (актуальність), хронікальність і документальність художньої інформації. Масштабами масовості телебачення сьогодні перевершило кіно. На землі зараз діють тисячі передавальних і ретранслюючих телестанцій. Телепередачі здійснюються із землі, з-під землі, з-під води, з повітря, з космосу. "Краще один раз побачити, чим сто разів почути", - ця старовинна приказка сьогодні несподівано розкриває переваги телевізора перед радіо і частково відповідає на питання, чому телебачення знайшло статус нового виду мистецтва.

Окрім названих існують ще й інші жанри мистецтва; деякі з них є традиційними, а деякі новітніми. Це, наприклад, естрадне мистецтво, мистецтво карнавальних свят, піротехніки, паркове та садове мистецтво, красномовство, мистецтво написання ієрогліфів в Японії, та ін.

Світоглядний характер мистецтва.

Серед сучасних видів мистецтва особливе місце посідає дизайн. Ця особливість визначається передусім тим, що дизайн -- це художнє конструювання. Як творча проектно-конструкторська діяльність, дизайн покликаний вдосконалювати предметне середовище, що оточує людину. Це вдосконалення веде не лише до розробки естетичних властивостей промислових виробів, а й до розв'язання ряду соціальних проблем. Світоглядний фактор дизайну виявляється у прагненні людини свідомо моделювати візуальні й функціональні елементи середовища з урахуванням специфіки промислового виробництва.

 Виклад матеріалу про співвідношення мистецтва і світогляду буде неповним, якщо не згадати величезну мистецьку силу художньої літератури. Проте мистецько-літературний аспект світоглядної культури слід залишити за літературознавством .

Явище історичності.

Моральний і мистецький аспекти формування і розвитку світогляду показують, що відношення "людина -- світ" у своєму прояві має конкретний, всеохоплюючий, просторо­во-часовий характер існування. А це насамперед визначаєть­ся поняттям "історичність світогляду".

Зрозуміти сутність і природу цього поняття дає змогу ба­чення людиною таких явищ, як історія та історичність. У загальному розумінні історія -- це об'єктивний характер існування відношення "людина -- світ" у минулому; це системно організоване відображення минулого людиною, людством; це суб'єктивний образ минулого, оздоблений тлумаченням різнобарв'я подій і фактів; це сьогодення, яке в якусь мить стає минулим, залишаючи свій слід у світі і пам'яті людини. Тому про історію слід говорити, з одного боку, як про будь-який процес розвитку, з іншого -- як про науку, що вивчає минуле у вимірі сучасності. Але головним тут є світоглядний підхід до розуміння історії. Зрештою, історія існує для того, щоб вчити людину, але не через суб'єктивно окреслені наукові погляди того чи іншого історика, а передусім через бачення самою людиною у мину­лому "втрачених можливостей", бачення того, що орієнтує на перспективу, і водночас того, що* є регресивним. Історія дає змогу людині втрачені можливості попередньої діяльності виміряти стосовно сьогодення, а відповідно до цього -- на­креслити перспективу розвитку в майбутньому.

Історичні види світогляду і їх взаємозвязок.

Як правило, виділяють такі історичні типи світогля­ду: міфологічний, релігійний, науковий і філософський. Більшість дослідників світоглядної культури вважають, що подана типізація не є найбільш досконалою. Проте всі до­слідники цього унікального явища підтверджують високу ефективність цієї типізації, особливо для розкриття приро­ди і сутності світоглядного вибору людини.

Окреслення історичного світогляду через міфологію, релігію, науку і філософію дає змогу побачити досить важ­ливі (для людини) моменти.

По-перше, це рівень узагальнення знання про світ. Про­яв співвідношення між буденним і теоретичним відображен­ням дійсності.

По-друге, це вимір активності суб'єкта світогляду.

По-третє, це його практична значущість.

По-четверте, це підкреслення того моменту, що виник­нення кожного з типів світогляду має своє місце і час.

І найголовніше, по-п'яте, кожен із типів світогляду су­проводжує всю історію людства, пульсуючи, виявляючись, то спалахуючи, то пригасаючи. Це виявлення показує, що жоден із типів світогляду окремо, ізольовано один від одно­го, не існує. Вони природно "переплетені", взаємопроникні, взаємовизначені. Це означає, що у міфологічному світогляді завжди є елементи релігійності, науковості і філософічності. А в релігійному -- елементи міфологічності, науковості й філософічності. Науковий світогляд неможливий без еле­ментів міфологічного, релігійного і філософського підходів. А філософський світогляд пройнятий елементами міфологіч­ності, релігійності й науковості.

Міф і міфологія.

Міф (у перекладі з давньогрецької -- сказання, леген­да) -- це алегорична розповідь про особливий характер діяльності богів, героїв та інших фантастичних істот, які зайняли визначальне місце у природі і суттєво впли­вають на життя людини.

Міфи почина­ють виступати не як окремі сюжети, а як система. Міфи перетворюються на міфологію. Шлях від міфу до міфо­логії -- міфотворчість як основний спосіб розуміння світу.

Міфологія є найбільш ранньою, притаманною будь-яко­му суспільству (передусім первісному), формою світосприй­няття, розуміння людиною світу і самої себе. Міфологія -- це первісна форма духовної культури людства. Адже те чи інше конкретне усвідомлення якого-небудь явища приро­ди або суспільства спочатку залежало (залежить і сьогодні) від конкретних природних, господарських та історичних умов і рівня соціального розвитку, за якого жили (живуть і сьогодні) народи -- носії даної міфології.

«Сила» і «слабкість» міфології як світолядної системи.

Міфологічний світогляд є там і тоді, коли, по-перше, людина ще не виділяє себе з навколишнього середовища -- природного і соціального; по-друге, існують елементи логіч­ної неподільності мислення, яке ще не здатне чітко відокре­митися від емоційної сфери життя людини. Наслідком цьо­го є наївне олюднення навколишнього природного середови­ща, загальна персоніфікація у міфах та широке "метафорич­не" порівняння природних і соціальних об'єктів.

Сила, позитивно-прогресивна роль міфології полягає насамперед у тому, що цей світогляд завжди орієнтує людину на мрію. Без мрії людина ніколи ні в що не зможе повірити і назавжди втратить надію. Без мрій неможливо нікого і нічого полюбити. У міфології зароджується бачення одвічного прагнення людини до свободи і щастя. Визнаючи факт одвічної єдності людини і природи, міфологія підкреслює потребу людини в самостійній думці і дії. А це і є перший крок до свободи. Визнаючи факт досконалості природи та нерозривної єдності людини і природи, міфологія прагне звеличити гармонійність відношення людини і світу як взірець щастя.

Слабкості міфологічного світогляду -- це передусім сліпе поклоніння силі природи, декларування пасивного характеру відношення людини до світу.

Отже, міфологічний світогляд був, є і залишається надбанням світоглядної культури людини, бо, втративши його, людина втратить головного героя, героя, якого вона вибрала сама і яким вона є сама.

Поняття релігії.

Саме слово "релігія" у перекладі з латини означає "бла­гочестя", "побожність". А поняттям "релігія", як правило, позначається такий історичний тип світоглядної куль­тури, який за своєю сутністю є фантастичним відобра­женням людиною дійсності на основі абсолютизації ролі та значення надприродних сил стосовно явищ світового порядку.

Основною визначальною ознакою релігійного світогляду є його зв'язок із вірою в надприродне -- щось таке, що стоїть над закономірностями світового порядку. Така віра має свою структуру: по-перше -- це віра в реальне буття надприрод­них істот (Бога, духів); по-друге -- це віра в існування над­природних зв'язків між природними явищами (магія -- дії, обряди і ритуали, за допомогою яких віруюча людина нама­гається змусити уявні надприродні сили певним чином втру­титися в її життя, вплинути на навколишню дійсність; то­темізм -- віра в спільне походження і кровну спорідненість між даною родовою групою людей і певним видом тварин, рослин чи певним явищем природи); по-третє, це віра в над­природні властивості матеріальних предметів {фетишизм). Відповідно до релігійного світогляду існує уявлення про те, нібито є якийсь таємничий світ, який перебуває поза вла­дою об'єктивних закономірностей розвитку природи і суспільства. У світі надприродного відбувається те, що є немож­ливим для природного світу -- так вважає віруюча людина.

Вплив релігії на формування світогляду.

Визнання віри в надприродне є визначальною ознакою релігійного світогляду, дає можливість відрізняти релігійні явища від нерелігійних. Віра в надприродне як особливе відношення до об'єктів, створених людською фантазією, характеризується такими чинниками: вірою в реальне існування надприродного -- на відміну від інших форм фантастичного мислення, які, наприклад, зустрічаються у мистецтві; емоційним відношенням до надприродного -- релігійна людина не лише усвідомлює і уявляє собі надприродний об'єкт, а й переймається своїм ставленням до нього; ілюзорною діяльністю, яка є невід'ємним елементом будь-якої релігії.

Оскільки релігійна людина вірить в особливі здатності надприродних істот, сил або властивостей впливати позитивно чи негативно на її життя, то будь-яка релігія включає в себе певні настанови, які реалізуються в релігійному культі. За допомогою жертвоприношень, молитов, заклинань, різноманітних маніпуляцій релігійна людина сподівається встановити контакт із надприродними силами та схилити їх на свій бік.

Поняття науки.

наука -- це теоретично-практично означена система знань, що перебуває у безперервному розвитку і намагається віднайти об'єктивну істину в тій чи іншій сфері відношення "людина -- світ".

Наведені формулювання поняття науки підкреслюють її світоглядно-перетворюючу спрямованість, тому у світогляд­ному вимірі найпростіше сказати так: наука -- це система знань про людину і світ та спосіб перетворення їх на благо людини.

Завдяки науці людство використовує сили природи, роз­виває виробництво і перетворює суспільні відносини. При цьому наука завжди черпала свої сили у знанні. До речі, саме слово "наука" буквально означає знання.

Життєвий сенс науки.

Життєвий сенс кожної науки можна коротко сформу­лювати так: знати, щоб уміти передбачати, а передба­чати, щоб ефективно діяти.

Суттєвою ознакою наукового світогляду є його систем­ність, тобто така сукупність знань, яка впорядкована на за­садах певних теоретичних принципів. Проста сукупність різних знань, не об'єднаних у взаємопов'язану систему, це ще не науковий світогляд. Основою наукових знань є певні вихідні положення, закономірності, які й дають змогу об'єд­нувати відповідні знання в єдину систему. Знання перетво­рюються на наукові тоді, коли цілеспрямований збір фактів та їхній опис доводиться до рівня введення їх у систему по­нять, тобто до складу теорії.

Оригінальність філософії як світогляду...

Розглядаючи сучасний стан світової філософії, потрібно підкреслити, що вона охоплює широкий спектр проблем і підходів до вивчення природи і сутності людини, динаміки соціальних процесів, глибинних зрушень у культурі, глобаль­них проблем та ін. Можна виділити такі ідеї, що мали суттє­вий вплив на філософську думку XX ст. По-перше, це ідея про те, що людина -- це істота, здатна творити символічний світ, відображаючи об'єктивний характер його існування. По-друге, що людина, отримавши відносну самостійність сто­совно світу, набула можливості саморозвитку, перевтілення. По-третє, що спонтанність людської природи, здатність лю­дини змінювати людське буття ніби знову відтворює саму людину не тільки духовно, а і як біологічний вид. Нарешті, по-четверте, що саме сучасна філософія дає змогу визначити людину як душевноозначену, природно-соціальну істоту, а світ -- як усе суще, що є в людині і поза нею. Найбільш впли­вовими філософськими течіями XX ст. можна вважати нео­позитивізм, психоаналіз і неофрейдизм, екзистенціалізм, неотомізм, прагматизм, персоналізм та ін.

Унікальність української філософії.

українська філософія є особливим, оригі­нальним явищем. Ця особливість визначається домінуван­ням у ній етико-морального спрямування. Український на­род витворює філософію, яку можна назвати кордоцентрич-ною ("філософія серця"), бо в центрі цієї філософії є людина з її внутрішнім світом, який перебуває в органічній єдності з умовами її самореалізації. Українську філософію можна на­звати "філософією антейності", оскільки вона зосереджує свою увагу не просто на людині, а на людині Землі, яка кри­терієм істини має власну діяльність, земну і душевну, роз­глядає своє буття через єдність чуттєвого і раціонального. Українська філософія -- це оригінальна система, засада­ми якої є філософський дух українського народу як органіч­на єдність віри (найбільш яскраво це демонструє філософія Г. Сковороди), любові (фундаментальне трактування вона отримує у творчості Т. Шевченка) і надії (суттєве визначен­ня отримує у філософії І. Франка та Лесі Українки) у вічно­му прагненні до втілення їх у свободі, яка й спрямовує люд­ське життя. Українська філософія має свій оригінальний метод, який, на нашу думку, можна назвати кордоантей-ним. Кордоантейність -- це спосіб філософського осягнен­ня дійсності, в якому людське переймається духовним, що перебуває в органічній єдності із земним та глибоко особис-тісним усвідомленням реального життя людини і суспільства. Це спосіб усвідомлення сутності всього сущого людиною як земною істотою, здатною до глибоких переживань.

Фі лософія-теоритична основа світогляду.

філософія є особливим і неповторним проявом сві­тоглядної культури. Філософія --це почуття і усвідом­лення сутності всього сущого.

А протягом розвитку суспільної думки основним питан­ням філософії було, є й буде розуміння відношення "люди­на -- світ" у контексті свободи і щастя. Адже "любов до муд­рості" полягає саме в тому, що людина завжди прагне "ста­тись" у свободі, яка є найпотужнішою силою на шляху утвер­дження людини -- вільної і щасливої істоти.

Філософія є особливим явищем, оскільки приховує в собі надпотужний імпульс науковості. Особливою вона є й тому, що філософ не задовольняється об'єктивною картиною світу. Філософське знання -- наукове, проте від так званої чистої науки відрізняється тим, що є глибоко особистісним, зобов'я­зує людину до певного способу життя і діяльності. Філософська істина об'єктивна, але переживається кожною людиною по-своєму, відповідно до особистого життєвого і морального до­свіду. Філософія є теоретичними засадами будь-якого світо­гляду, позаяк тільки в ній знання стає переконанням, захи­щати і обстоювати яке людина буде до останнього свого поди­ху будь-якою ціною, навіть ціною власного життя.

Світогляд і реальний процес життя людини.

Орієнтована на майбутнє, гуманістично окреслений світогляд -- це передовсім осмислені з позиції сьогодення християнські цінності. Також це позначені знанням, вивірені наукою шляхи до істини, яка, реально існуючи у правді кожної людини, постає близькою і рідною цій правді. Нарешті, потрібно усвідомити, що найвищий прояв світогляду людини -- це життя кожної особистості, яка, вибираючи найвищою цінністю себе, людину, реалізує це життя, пам'ятаючи, що цінність людини значуща лише в межах людського вибору. Світогляд стає дійсно принагідним світоглядним орієнтиром тоді, коли людина і суспільство керуються у своєму житті такими моральними принципами і нормами, як доброчесність, совість, правда, милосердя, доброзичливість, вірність ідеалам, справедливість, добропорядність, братерство, миролюбність, працелюбність, рівноправність і свободолюбність, глибока віра у найвищий ідеал -- людське щастя.