Особливості соціальної проблематики у новеллі Проспера Меріме "Томанго"

По-третє, космос -- це організація порядку існування людини і Землі в уявно неоднозначному вимірі, який охоплюється поняттям Всесвіт. (Докладно про це поняття йтиметься далі.)

Отже, маємо всі підстави для висновку, що поняття "космос" дає можливість свідомості людини змінювати уявлення про відношення "людина -- світ"; світ постає як упорядковане, системно організоване явище, а людина -- центральна складова цієї впорядкованості, приклад самоорганізації.

Світ як всесвіт

Поняття Всесвіт своїм походженням сягає міфологічних та релігійних уявлень. Річ у тім, що ідея Бога як творця світу передусім спирається на невисловлену констатацію наявності відмінності між місцями існування людини і Бога. Місце існування людини -- світ Землі, а Бог існує в іншому, позаземному світі. І, можливо, існуючи там, Бог створив не тільки світ Землі, а й багато інших світів. Саме тому творець світу охоплюється терміном "Все-Світ".

Отже, Всесвіт -- це поняття для означення існування світу, в якому все, що було, є і буде, перебуває у певному відношенні до людини. Це існування не обмежується ні простором, ні часом, ні різноманітністю форм, які світ здатен приймати. Єдине обмеження, з яким вимагає рахуватися це

поняття, -- реальність існування, оскільки тільки до певного існування людина може мати те чи інше відношення.

Світ землі як особливе явище

Для людини головним предметом осмислення у вченні про Всесвіт була і залишається планета Земля, яка належить до сонячної системи і є третьою за відстанню до Сонця. За часо­вими вимірами вік материкових порід Землі становить у се­редньому 4,6 млрд років.

За своєю загальною масою Земля -- п'ята серед дев'яти великих планет Сонячної системи, за розмірами -- найбіль­ша з планет так званої земної групи. Більшість астрономів вважають, що вона утворилася завдяки гравітаційній конден­сації речовини з протопланетної хмари.

Планета Земля має складну форму, що виникла під впли­вом спільної дії гравітації, відцентрових сил, а також сукуп­ності рельєфоформуючих факторів. Наближено Землю по­рівнюють з кулею. Більш строго за форму Землі беруть рівне-ву поверхню гравітаційного потенціалу (геоїд), що майже збігається з поверхнею води в спокійному океані. Об'єм, об­межений цією поверхнею, вважають об'ємом Землі. Для роз­в'язання ряду задач з геофізики, геодезії тощо форму Землі ототожнюють з еліпсоїдом.

Земля, як і всі інші тіла, має власне гравітаційне поле. Силою тяжіння Землі визначається величина швидкості, якої треба надати тілам, щоб перетворити їх на штучні супутники. Земля має один великий природний супутник -- Місяць.

Земля складається з концентричних оболонок, або гео­сфер, які змінюють одна одну по вертикалі і відрізняються між собою будовою, фізичними та хімічними властивостя­ми. Розрізняють зовнішні оболонки -- газову, або атмосфе­ру, та водну, або гідросферу, і внутрішні -- земну кору, ман­тію і ядро Землі.

Газова оболонка вкриває Землю суцільним шаром (на зра­зок "кришталевого купола" Арістотеля). Чітко виявленої верхньої межі вона не має. Ознаки наявності атмосферних газів виявлено на висоті понад 1000 км.

Водна оболонка Землі, що складається переважно з океа­нів та морів (близько 94 % загального об'єму гідросфери), включає також ріки, озера, болота, льодовики, сніговий по­крив, підземні води, хмари. У земних водах розчинені майже всі хімічні елементи. Води Світового океану відіграють ви­значальну роль у житті на Землі, зокрема, впливають на формування кліматичних зон, погоди, кругообіг хімічних еле­ментів, беруть участь у геологічних процесах тощо.

З атмосферою і гідросферою межує верхня тверда оболон­ка Землі -- земна кора. У земній корі зосереджена переваж­на частина родовищ корисних копалин.

Мантія Землі починається на глибині 2900 км. За сучас­ними даними, склад мантії подібний до складу кам'яних метеоритів -- у ній переважають кисень, кремній, магній, залізо.

Ядро Землі має радіус близько 3500 км. Вирізняють зовнішнє ядро і внутрішнє ядро, або суб'ядро, радіусом 1300 км. Вважається, що речовина, з якої складається ядро, має переважно рідинний стан, тільки внутрішнє ядро має твердий стан речовини.

Надра Землі мають більшу температуру, ніж її поверх­неві шари. Кліматичні (річні) коливання температури на поверхні Землі "відчутні" до глибини близько 20 м, а глиб­ше температура підвищується винятково під впливом підзем­них процесів на 1° кожні 33 метри углиб. На території Украї­ни геотермічний ступінь становить на Заході 34,5--37,5 м, а на Сході -- 50--59 м. Головним джерелом внутрішнього теп­ла Землі є розпад радіоактивних елементів у її надрах.

Отже, Землю ми бачимо як мізерну частинку Всесвіту, велич якої окреслюється наявністю Людини.

Філософське визначення поняття матерії

Проблема визначення поняття "матеріальне" має тривалу історію, яка пов'язана переважно з історичним поступом природознавства і філософії. Усвідомлення наявності цієї проблеми відбулося тому, що люди, аналізуючи своє життя, дійшли висновку про його залежність від навколишнього світу, тобто про свою залежність від першооснов світу в цілому.

 Визначаючи ці основи та їхні властивості, люди з необхідністю поставили перед собою завдання виявити, що є первинним у властивості людини мати свідомість. Слід зазначити, що поняттям "первинне" позначають те, що є основою іншого, без чого це інше не може існувати і нині. Визначаючи це первинне, його почали називати субстанцією, а конкретно-чуттєвий прояв субстанції -- матерією.

Матеріальне і ідеальне

Людина сучасного суспільства досить часто і, як правило, не замислюючись, вживає такі словосполучення: "матеріальне життя", "матеріальні умови", "матеріальний стан", "ідеальний світ", "ідеальний характер", "ідеальні відносини", "ідеальне подружжя" тощо. У нашому суспільстві, мабуть, уже виникла культурно-історична звичка, згідно з якою під матеріальним розуміють те, що можна відчути, а під ідеальним -- те, що можна собі лише уявити. Матеріальне найчастіше ототожнюють з природою, економічним життям суспільства, процесом виробництва, а ідеальне -- з тим, що має бути. Такі уявлення про матеріальне й ідеальне містять ряд малоусвідомлених суперечностей, на які світоглядна культура вже давно звернула увагу. Зазначимо, що цей брак теоретичної культури у нашого народу можна визнати за одну із вагомих причин кризового стану суспільного розвитку і світоглядної культури 80--90-х років XX ст.

Поняття руху

Наші органи чуття не здатні спостерігати безперервність змін, а часто можуть навіть не помічати важливі для людини зміни там, де вони є. Тому знання про безперервність змін не можна визнати наслідком чуттєвого спостереження. Накопичуючи досвід пізнання, людина додала до своїх чуттєвих уявлень абстрактне поняття "рух", яке дає змогу усвідомлювати, передбачати, обчислювати наявність безперервних змін навіть там, де вони чуттєво не спостерігаються або ще навіть не відбулися. Отже, рух -- це поняття про існування безперервних змін. Цим поняттям охоплюються будь-які зміни, починаючи від простої зміни місця розташування і закінчуючи мисленням.

 Отже, всі зміни, які відбуваються у Всесвіті, у природі, в суспільстві, у мисленні тощо, постають як рух. Зрозуміло також, що рух не потрібно вважати тільки якимось однорідним процесом, однотипною зміною. Можливі різні форми та типи руху. По-перше, рух може бути прогресивним, що йде від простого до складного, по висхідній лінії. Таким є, наприклад, загальний хід процесу пізнання. По-друге, він може бути регресивним, тобто таким, що йде по низхідній лінії. Прикладом цього служить, підкреслимо, процес старіння окремого живого організму. Існує й третій тип руху, коли немає ні висхідного, ні низхідного переходів. Так, обертання ротора, безсумнівно, є рухом, але цей рух неможливо назвати ні прогресивним, ні регресивним. Разом із тим для кожного окремого предмета рух третього типу можливий тільки у порівняно коротких проміжках часу, після яких настають періоди прогресивного і регресивного переходів. Ротор, про який ішлося вище, рано чи пізно вийде з ладу і перестане виконувати свої функції.

Поняття спокою

Спокій -- це такий рух, коли у тій чи іншій системі відліку він (рух) не спостерігається.

Спокій не відносне, а необхідне доповнення до абсолютності руху. Рух, мінливість найчастіше співвідносяться зі світом одиничних об'єктів і процесів, що є демонстрацією спокою. Наприклад, час життя окремих істот менший, ніж час життя виду, роду, родини або царства. Вічність і гранично високий рівень спокою є характерною властивістю тільки матерії -- об'єктивної реальності, що існує незалежно від різноманітності форм буття. Змінюються конкретні, одиничні, видові та родові форми існування, але властивість бути об'єктивною реальністю залишається абсолютною і незмінною.

Розглядаючи основні форми руху матерії та їхній взаємозв'язок, цілком слушним буде залучення поряд із поняттям "рух" поняття "спокій" -- механічний, фізичний, хімічний, біологічний, соціальний. Аналогічно має сенс використання поняття "спокій" у мікро- чи макросвіті. Існують підстави для виокремлення спокою у неживій та живій природі і суспільстві. Феномен суспільно-соціального спокою цікавий передусім тим, що в тих чи інших галузях відносин між людьми, у той чи інший історичний період соціальних змін може не бути. У суспільстві постійно відбувається безліч різноманітних змін, але соціальні не відбуваються, оскільки далеко не всі зміни, наявні в суспільстві, є соціальними. Для людини, людства в цілому природним є потяг до соціального спокою. Люди прагнуть, щоб не було таких явищ соціальної зміни, як війна, екологічна криза чи катастрофа, національний розбрат, політичний конфлікт. Відповідно поширений соціальний ідеал -- безконфліктне, забезпечене матеріальними благами суспільство.

Рух і розвиток

Розвиток слід розглядати як окремий тип форм руху. Тому мова може йти про наявність розвитку у фізичних, хімічних, біологічних чи соціальних процесах. Уважний читач помітив, що механічні процеси поставлені нами осторонь розвитку. Це пов'язано з тим, що процес зміни форми змін і набуття якісно нових властивостей може відбуватися лише як перехід від однієї форми руху матерії до іншої. Уявний розгляд механічних процесів самих по собі, наприклад, зміни місця перебування, не дає змоги виявити розвиток. Це відбувається тому, що механічна форма руху матерії не є наслідком переходу однієї форми руху до іншої. Порівнюючи, наприклад, механічні процеси з фізичними, слід звернути увагу на те, що фізичні процеси мають механічні за одну з умов свого існування, не зводяться до механічних, маючи якісно нові властивості, які не притаманні механічним. Саме з цієї причини кажуть, що "фізична форма руху матерії "вища" порівняно з механічною". Оскільки відносно механічної форми руху матерії не виділяють більш "низької", елементарної форми руху, визнається, що на рівні механічних процесів розвитку немає, його існування починається у переході від механічного до фізичного і далі.

 Характеристика розвитку як процесу народження нового недостатньо конкретна і не дає змоги чітко відрізняти прості зміни від змін, внаслідок яких виникають нові якості. Проблема ускладнюється ще й тим, що перехід від простого до складного не завжди може являти собою саме процес розвитку, оскільки розвиток (процес зміни форми змін) може бути пов'язаний як з ускладненням, так і зі спрощенням. Так, наприклад, у технічних системах введення нового елемента системи -- комутатора -- в наявну складну систему може стати причиною спрощення, а не ускладнення усієї системи. Таке спрощення у технічному відношенні означатиме технічний прогрес.

Розвиток -- це впорядкований рух.

Поняття прогресу і регресу

У світі живої природи морфологічне спрощення також може бути пов'язане не з регресом, а з прогресом. У біології досить часто регрес може супроводжувати саме ускладнення організму чи біосистеми. Наприклад, поява наземних хребетних, вищих видів, була пов'язана з глибинною редукцією хвоста, плавників, зябер, шкіряного покриву, що значно спрощувало скелетну організацію організму.

Отже, не кожне ускладнення структури й організації пов'язане з переходом до більш високого рівня складності. Ускладнення часто може бути ознакою регресу. Тому спрощення й ускладнення, нижче і вище, старе і нове при протиставленні їх одне одному не можуть слугувати остаточними критеріями розвитку.

Як критерії розвитку іноді пропонують незворотність, односпрямованість, а функціональний рух у такому випадку пов'язується зі зворотністю. Як критерій розвитку інколи також пропонується накопичення інформації. Однак факти свідчать, що розвиток може бути пов'язаний як із накопиченням, так і зі зменшенням обсягу інформації.

За своєю спрямованістю розвиток може мати два взаємо-заперечуючі напрями, які уточнюються за допомогою понять "прогрес" і "регрес" -- прогресивний і регресивний розвиток.

 Яскравим прикладом цього є соціальний розвиток.

Соціальний розвиток -- такий тип змін у суспільстві, який характеризується переходом усіх суспільних відносин до якісно нового стану.

Поняття простору

Поняттям "простір" визначають співіснування і відокремленість речей одна від одної, їхню протяжність, порядок розташування однієї стосовно іншої. Поняттям "час" характеризують послідовність існування явищ, що змінюють одне одного, відокремленість різних етапів, тривалість, темп, ритм процесів. Визначаючи ці поняття як форми відображення реальних властивостей об'єктивної дійсності, треба пам'ятати, що вони сформувалися на основі суспільно-історичної практики та пізнання і змінюють свій зміст відповідно до змін у способах людського буття.

Визначення простору лише як поняття не знімає проблеми доведення об'єктивності простору, тобто того, що він є неуявною формою існування матеріальних речей. За таке доведення слугує реально існуюча взаємозалежність різних речей від їхнього взаєморозташування. Наприклад, якщо між Землею і Сонцем розташовується Місяць (сонячне затемнення), тоді промені Сонця потрапляють до Землі у значно меншій кількості. Отже, простір -- це не тільки поняття, а й форма існування взаємозв'язків між матеріальними об'єктами, яка поняттям "простір" відображається. У разі ототожнення простору з порожнечею ми маємо лише абстрактне поняття, що не відображає форми існування світу.

Поняття часу

Поняття час, так само як і "простір", є формою відображення існуючих об'єктивно взаємодій та взаємозв'язків у світі. Тільки вони відображають різні зв'язки. Якщо просторові зв'язки між речами визначаються відношеннями однієї речі до другої через третю, то часові зв'язки -- відношенням послідовності змін однієї речі до послідовності змін другої через зміни третьої.

Аналогічно, як і з поняттям "простір", адекватне вживання поняття "час" потребує вирішення проблеми вирізнен-ня часу як форми існування світу та часу як форми відображення світу (поняття).

 Цілком слушний поширений вислів: "Час -- загальна форма існування світу". Він вказує, що світ існує у формі послідовних змін, які взаємопов'язано відбуваються одна після іншої. Наприклад, людина не може стати старою, якщо перед цим вона не була народженою та юною. Аналогічно: глиняну вазу створюють з глини, а не глину з вази.

Єдність простору і часу

Розгляд простору і часу дає підстави зробити такі висновки. По-перше, простір і час -- це загальні форми існування світу, адже вони характеризують те, що властиве будь-якому існуванню у світі, включаючи і саму людину. По-друге, існування цих понять забезпечує здатність людини осмислено та впорядковано відображати зміни, що відбуваються у світі незалежно від свідомості та органів чуття. По-третє, поняття "простір" і "час" взаємопов'язані між собою, вони є засобом, за допомогою якого людина відображає різноманітні властивості руху, змін взагалі, що відбуваються у світі. Без використання цих понять у людини неможливе ставлення до минулого та майбутнього.

Матеріальність світу

Визнання матерії як найбільш загального початку речей, як чогось субстанційно-спільного у речах -- це тільки один бік визначення матерії. Абсолютизувати це визначення -- означає ототожнити абстрактне поняття матерії із самою матеріальною дійсністю. Усі ці проблеми неможливо було розв'язати, не поєднавши об'єктивно-діалектичного і тео-ретико-пізнавального визначення поняття матерії. Іншими словами, філософське поняття матерії може бути визначене тільки в межах відношення "людина -- світ". Саме в цих межах матерія визначається як філософська категорія, яка позначає світ як об'єктивну дійсність, що подаєтьсялюдині суб'єктивно, існуючи незалежно від її свідомості.

(Це визначення, у вимірі сьогодення, найпрацездатніше.)

Таке визначення ні в якому разі не можна розглядати як абсолютно завершену систему. Ця система відкрита, здатна довершуватись відповідно до нових досягнень світоглядної культури.

Проте слід зауважити, що таке визначення матерії справедливе тільки відносно чогось протилежного, якісно відмінного від неї. Єдиною якістю, яка відмінна від матерії, є свідомість. Адже, відображаючись у свідомості, матерія існує подвійно: як природний процес мислення і предмет, завдяки якому це мислення виникає.

Отже, об'єктивним змістом філософського поняття матерії є не "загальна ознака" існування поза свідомістю, а складний, суперечливий процес позначення свідомості буттям на шляху практичної діяльності людини. Свідомість є протилежністю матерії тільки як такої, що існує поза нами, діє на нас і є образом відображуваного.

Таким чином, у поняття матерії включається все те в картині світу, що перебуває в процесі постійної зміни і розвитку стосовно людини. А це конкретизує також і поняття об'єктивної реальності як існування того, що здатне відображатися завдяки свідомості.

Ідеальність світу

Всезагальна якість відображення в людині виявляється як її особлива здатність -- відтворення матеріального світу в ідеальних образах. В основі цієї здатності лежить специфічність діяльності людини. Людина свідомо, творчо випра-цьовує свій пізнавальний образ, перетворивши дані відчуттів. Пізнавальний образ є відображенням усвідомленим. Саме тому в процесі науково-теоретичного мислення людина завжди усвідомлює, що об'єктивний зміст знань (матеріальне) -- явище нескінченно глибше і багатше, ніж усвідомлений зміст цих знань (ідеальне).

Такий аналіз розуміння матерії дає змогу зробити висновок: матерія -- це все те, що здатне існувати об'єктивно, як протилежність свідомості, яка й відображає її (матерію) в ідеальних образах. Але для того, щоб відбувався процес відображення, має існувати історично конкретно визначений прояв матерії, який і визначається поняттям матеріального. Якщо поняття матерії вказує на об'єктивний характер здатності відображення, то поняття матеріального -- на те, що це відображення має суб'єктивну форму, що результатом відображення матеріального є суб'єктивно існуючий його образ -- ідеальне.

Матеріальне протилежне ідеальному, а ідеальне -- похідне від матеріального. Матеріальне фіксує фундаментальну ознаку світу, вказуючи на основу його єдності, на єдине джерело походження й існування різноманітних явищ дійсності. Матеріальне є те, що не спричинене дією будь-яких інших, надматеріальних факторів і тому виступає абсолютно первинним, зберігаючись у всіляких перетвореннях речей.

Специфіка ідеального полягає в тому, що, відображаючи властивості матеріального, саме воно цих властивостей не має і що воно безпосередньо існує лише як необхідний момент, активна форма свідомої діяльності людини. Ідеальне, отже, є по суті тим же матеріальним, але в образному творенні людиною.

Такий розгляд матеріального й ідеального показує, що самі по собі матеріальне чи ідеальне не існують. Найголовніше -- поняття матеріального й ідеального потрібні людині для того, щоб вона змогла у реально існуючому світі чітко зорієнтуватися: де конкретно існуючий предмет, де прообраз, а де образ цього предмета.

Особливість місця людини у світі

Виходячи з позиції єдності матеріального й ідеального, очевидним є те, що прогноз людини буде більш успішним тільки тоді, коли вона відштовхуватиметься від об'єктивної природи існування світу -- від матеріального, водночас керуючись ідеальним як досконалим, довершеним образом, який відповідає обраному ідеалові.

Очевидно, що кожен має право на власне тлумачення матеріального й ідеального. Ми ж пропонуємо вам погляди, що переважають у науковців нашої країни.

Тема 3. Поняття духу

Поняття "дух" ("духи") у міфології виникає як необхідність означення питання про те, що чи хто скеровує діяльність людини, як це скеровування впливає на характер, спосіб життя людини.

Порівняно завершеного вигляду поняття "дух" набуває у релігії. Зокрема, Дух Святий, або Дух Божий (Параклет чи Паракліт, що у перекладі з давньогрецької означає "помічник", "розрадник"), у релігійних уявленнях постає як сила божественного натхнення. З погляду християнства, завдяки пришестю Ісуса Христа Дух Святий з'являється як те, що "послане" Христом і "свідчить" про нього. "Дух" постає як сфера натхнення, сфера потенційної здатності, що існує об'єктивно, незалежно від життя людини. Визнання об'єктивного характеру існування духу дає змогу навіть різноманітним сектантам говорити про творчий потенціал духу щодо людини.

Зримий образ духу в християнській традиції -- це голуб (власне голубка), який існує як образ певного світового птаха, своїм теплом зігріваючи "яйце світове". Поширені у народів ісламу уявлення про гігантського чудесного птаха Рух (арабське ruch -- дух) постають як фольклорно-казкове опредметнене бачення духу.

Отже, в релігії дух розглядається як об'єктивно існуюче явище, основною здатністю якого є можливість творити людину, її життя, характер і спосіб діяльності. Дух у релігії

ототожнюється з особливим проявом сутності Бога (об'єктивне начало), однак релігія цікава і знаменна насамперед тим, що "заземлює", суб'єктивує явище духу, показує можливість існування його як індивідуального явища. Іншими словами, об'єктивний характер існування духу релігія пов'язує з людиною, суб'єктом суспільно-історичного процесу.

Поняття душі

Поняття душі як "іскорки" Божественного Духа, яка й "запалює" життям кожну людину. За образним висловлюванням Арістотеля, релігія розуміє під душею те, "що робить тіло живим". Тобто релігія підкреслює, що душа -- це окреслений індивідуальним людським існуванням дух. Це те у внутрішньому світі людини, що створене Божественним Духом. Душа -- це життєдайне джерело, що є сутністю внутрішнього світу людини.

Поняття духовності

Релігія розглядає людину не як просте Боже створіння, а як істоту, яка зуміла прийняти від Бога і розвинути у собі величезний божественний дар -- творити, жити у процесі діяльності. Душа як внутрішнє джерело людського існування з необхідністю, як і все людське, потребує свободи, суверенності, незалежності. І тоді вона реалізується у прагненні вийти за межі внутрішнього світу людини, "вихлюпуючись" у вигляді сили, яка реально скеровує життя людини і суспільства. Ця сила окреслюється поняттям "духовності". Духовність у релігії розглядається як існування таких явищ, які потенційність духу перетворюють у реальність духотворчості. Прикладами релігійного уособлення явища духовності є віра у Бога, любов до Бога, надія на Бога. Це також божественна освяченість людини і всього людського честю, совістю, гідністю, відповідальністю, свободою тощо. Все, чим конкретно у своєму житті керується людина і що освячене Богом, у релігії називається духовністю.

Поняття духовного

Духовність -- це почуття й усвідомлення реальності, яка безпосередньо чи опосередковано спрямовує життєдіяльність людини.

Духовність -- це все те у світі, що є реальним керманичем життя людини і суспільства.

При цьому слід мати на увазі, що духовність -- єдність об'єктивного і суб'єктивного стосовно визначеності людського життя. А тому, залежно від історичних реалій, обставин життя певної особи, духовність має розмаїті форми. Але найчастіше виявлення духовності спостерігається у творчій діяльності людини. Звернемося до поширених прикладів.

Розглядаючи сучасну театральну прем'єру (наприклад, балет "Спартак") можемо констатувати, що на сцені немає жодного фізичного атома останнього століття до нашої ери.

Поняття тілесного

Тілесне -- це природно організоване в людині.

При цьому підкреслимо доцільність такого тлумачення тільки при такому визначенні поняття "тіло": тіло -- це форма існування тілесного.

Аналізуючи факти, що дають змогу виявити особливі ознаки людського способу буття, слід сказати про те, що, на відміну від тварини, дії тіла якої спричиняються власними потребами та зумовлюються інстинктами, конкретні форми дій тіла однієї людини можуть визначатися потребами інших людей, суспільства.

Шо таке почуття

Почуттями називають індивідуально-суспільно створену форму безпосереднього переживання людиною дійсності.

Почуття людини цілеспрямовано формуються в процесі виховання та історично змінюються навіть на принципово протилежні. Так, здатність бачити красу (естетичні почуття) є результатом естетичного виховання людини, яке здійснюється відповідно до певних історично даних уявлень суспільства про прекрасне. Тому одне коло людей красивим може визнавати такі форми тіла, які іншим людям здаються огидними. Вам, очевидно, знайомі почуття любові й ненависті, поваги і зневаги. У своєму ставленні до інших людей і природи ми й виявляємо свої почуття.

Поняття інтелекту

Інтелектом називають рівень здатності людини до мислення. При цьому мислення розуміється як процес цілеспрямованої зміни уявлень, який відбувається згідно з правилами і законами логіки.

Отже, поняття "інтелект" вживають для означення активного процесу мислення, який здатний перебудовувати, змінювати людину на якісно нову силу дійсності. Так, людина, володіючи знаннями законів хімічних перетворень, може виготовити матеріали, які не існують у природі.

Феномен волі

Воля (волевиявлення) -- це властивість людської душі цілеспрямовувати діяльність тіла незалежно від безпосередніх фізіологічних потреб власного організму.

Здатність мати волю принципово змінює дані природою можливості організму, дає змогу людині виявляти саме людські якості, що, як зазначено вище, можуть заперечувати природні потреби, бажання тіла.

 Людина з розвиненою волею, здатна до самоконтролю і свідомого спрямування своїх вчинків, "володіє собою". Імпульсивна, слабодуха, слабовольна людина, навпаки, часто-густо постає як свавільна, егоцентрична особа, що перетворюється на раба своїх тілесних бажань, конформіста, який легко впадає в залежність від людей, котрі вміють пов'язувати свої егоїстичні цілі з образами безпосереднього задоволення тілесних потреб. Мобілізацію, прояв, напруження волі розглядають як визначальну властивість людини цілеспрямовувати свою діяльність. Воля при цьому стає надприродним чинником внутрішнього спонукання людини до активної дії згідно з ідеалом, що може не мати відповідника в існуючому світі. Це дає змогу людині змінювати цей світ на такий, що стає відповідним до бажаного ідеалу.

Поняття ідеалу

Ідеал -- це зразок (норма, прояв ідеального), згідно з яким людина (людність) визначає свою поведінку та способи життя за конкретних обставин.

Коли ми саме так визначаємо ідеал, то стає очевидним, що ідеали суттєво впливають на людське життя, стаючи його орієнтирами. За відсутності таких орієнтирів у людини виникає відчуття, що діяльність цілеспрямована неповністю, а тому залежить не від її волі.

 Ідеал у своєму абсолютному формулюванні є уявленням про мету людського роду в цілому. Історично таке поняття ідеалу змінюється. Ідеал може бути суспільно-політичний -- уявлення про досконалий суспільний лад; етичний -- про досконалі моральні якості людини та досконалі взаємини між людьми; естетичний -- про естетичну досконалість. Також існують інші ідеали, наприклад, індивідуальний, особистий, колективний тощо.

Поняття честі

Поняттям "честь" визначається ставлення людини до самої себе, а також ставлення до неї суспільства як до представника певної людності, групи.

Поняття "честь" вказує на визнання належності особи до певної верстви, спільноти, риси якої притаманні окремій людині як представникові окремого кола людей. Така належність зумовлює дотримання особою певних зразків поведінки для підтримання своєї репутації та поваги до неї тієї спільноти, до якої вона себе відносить. Отже, усвідомлення честі виконує функцію самозбереження певної спільноти як певного якісного утворення.

Поняття совісті

Поняттям "совість" визначається почуття й усвідомлення людиною (людністю) відповідальності за свою поведінку, свої вчинки перед самим собою, людьми, суспільством.

Ця риса допомагає людині контролювати виконання своїх обов'язків перед суспільством і самою собою, що суспільством визнається як показник досконалості та самодостатності. Самооцінний характер совісті виявляється у почутті морального задоволення своїми вчинками або почутті сорому за них. Наявність феномену совісті засвідчує певний рівень інтелектуальної досконалості особи, бо здатність перейматися думками та почуттями інших людей -- це те, що існує лише як духовне, а не матеріальне.

Наявність совісті безпосередньо виявляється через усвідомлення почуття свободи і відповідальності людини щодо вчиненого нею перед суспільством (самою собою як суспільною істотою), яке обумовлюється суспільними нормами і правилами, що стали власними переконаннями.

Поняття гідності

Поняттям "гідність" визначається ставлення людини до самої себе і суспільства до неї як до визнаної цінності. Цим поняттям позначається сукупність уявлень про самоцінність особи, 'її соціальну рівність з іншими людьми, за допомогою яких визначають конкретну міру суспільної цінності людини. Уявлення про гідність виконують функцію регулятора людської поведінки: за будь-якої ситуації людина мусить поводитися так, щоб не втратити свого "обличчя".

Як невід'ємна риса свідомості і регулятивний принцип діяльності, гідність сприяє усвідомленню людиною свого місця в суспільстві, ідеалів, допомагає збагнути сенс власного існування. Гідність безпосередньо виявляється через усвідомлення свого суспільного значення, яке переживається відповідними почуттями, на противагу переживанню соціальної пригніченості.

Духовний вимір інтелігентності

нтелігентність -- це рівень інтелектуальності людини (спільноти), що виявляється у Ті поведінці.

Інтелігентність є однією з невід'ємних складових умов духовності людини, її повноцінного духовного життя.

Слід зазначити, що інтелігентністю позначають не лише поведінку окремих людей, а й діяльність колективів, партій, народів, націй, держав. Завдяки свідомому використанню у своїй поведінці інтелігентності людина виступає не лише як об'єкт суспільного впливу, а і як його творець, тобто самодіяльна особа, якій притаманні самосвідомість, людські почуття і переконання.

 Найвищі духовні вимоги суспільства людина засвоює в процесі взаємодії з іншими людьми, що формує не тільки уявлення про належну суспільну поведінку, а й олюднені (інтелігентні) почуття обов'язку, совісті, відповідальності, честі та гідності. За допомогою уявлень про норми, цінності, ідеали людина регулює не тільки свою поведінку, а й, даючи їм оцінку, виявляє своє ставлення до вчинків інших, чим реально творить суспільні взаємозв'язки.

Порядність як прояв духовності

В історії філософії, етиці, літературі відбито притаманні різним епохам феномени порядності, честі, совісті, гідності, їхні сутність і прояви, спонукальні мотиви і наслідки, генезис і еволюцію. Це й було яскравим відображенням інтелігентності людини. Наприклад, міфологічна культура зображає носія цих якостей як людську істоту, що наділена незвичайними здібностями і силою, перебуває під егідою богів і з їхньою допомогою здійснює подвиги. Це дійсно інтелігентна, непересічна людина, бо пересічна людина не здатна поєднати у собі всі ці риси. Багато героїв стародавніх міфів є напівбогами (Геракл, Ахілл, Гільгамеш). В античній Греції носіями честі, совісті, гідності вважали не тільки легендарних царів, воєначальників, міфічних героїв, а всіх, хто навіть після смерті продовжував впливати на суспільну свідомість. Виникає образ героя-інтелігента. Саме тому героями називали засновників міст, митців, філософів, видатних законодавців (наприклад Солон) і політиків, визначних благодійників, прародителів племен і общин (наприклад, Ромул і Рем).

Поняття істини

Істиною називають відповідність уявлень, висловлювань об'єктивній дійсності. Істина -- це знання, що відповідає дійсності і має підтвердження цієї відповідності. Саме наука, орієнтуючись на відкриття об'єктивних (незалежних від уявлень) властивостей дійсності, ставить за мету осягнення істини.

Що таке правда

правда -- поняття, яким визначається відношення об'єктивної дійсності до людських ідеалів буття.

Правда -- це почуття і усвідомлення людиною будь-якого знання (істини чи хиби) як істини.

Щодо уявлень про об'єктивну дійсність згідно з людськими ідеалами, то саме людина є ніби критерієм оцінок притаманного об'єктивній дійсності. Тому такі оцінки не можуть бути визнані об'єктивною істиною, вони суб'єктивні. Слід пам'ятати, що саме віра, надія, любов є засадами творчої діяльності людини, яка цілеспрямовано змінює світ, відповідно до існуючих ідеалів, уявлень про можливе поліпшення дійсності. Чим більша відмінність між світом і людськими ідеалами, тим гостріше відчувається потреба у наближенні до них життя, усвідомлюється сенс існування задля правди як життя згідно з ідеалом.

Незважаючи на суб'єктивне джерело формування, правда -- це знання про стан речей, до якого небайдужа людина і з огляду на який вона будує образ мети діяльності, бажаного буття, світу.

Хиба як прояв духовності

Хиба -- це знання про дійсність, які цією дійсністю заперечуються.

Джерелом хибних уявлень слугують як особисті якості окремої людини (суб'єктивна причина), так і тимчасова обмеженість ряду людських понять, що використовуються протягом тривалого часу як абсолютизація окремих відомих властивостей дійсності (об'єктивно-історична причина).

Як конкретне поняття хибою називають невідповідність уявлень сутності речей чи ідей. Це поняття використовують для фіксації відсутності істини або протилежного істині.

 Суб'єктивні причини хибних думок долаються освітою, розвитком інтелекту особи, об'єктивні -- історичним розвитком пізнання (філософією, наукою) та практики (практичним застосуванням певних знань). У процесі цілеспрямованого пізнання об'єктивної дійсності практичним перетворенням довкілля людина відкриває межу істинності (обмеженість) своїх окремих уявлень про світ. Знання обмеженості знань, визначення межі істинності уявлень (наприклад, за яких умов певний процес протікає, а за яких припиняється) допомагає об'єктивно долати причини існування тих чи інших хибних думок.

Поняття прихильності

Прихильність -- це переживання людиною доброзичливого ставлення до інших людей та форма усвідомлення потреби злагоди між людьми.

Прояви духовності людини у вигляді прихильності завжди тісно пов'язані з такими якостями, як щирість, мужність, працелюбність, великодушність, доброзичливість, вірність та відданість суспільним справам тощо. Ці якості особи безпосередньо визначають розуміння нею ідеалу, дотримання якого є визначальною рисою прихильності до доброчинності.

Віра: міфологічний, релігійний, науковий і філософський вимір поняття

Віра -- це почуття і усвідомлення певного ідеалу як вищої сутності, до якої у вічному потязі перебуває людина. Тому віра -- це беззастережне прийняття людиною обраного нею ідеалу.

Залежно від обставин розрізняють такі види віри. Наївна, буденна віра -- впевненість в існуванні навколишнього світу, інших людей, свого тіла і духу. Вона формується всім життєвим досвідом людини, починаючи від її народження. Наївність цієї віри полягає в тому, що її носії не усвідомлюють своєї протилежності дійсності. Вся повсякденна діяльність, а також перші спроби філософствування, наукового пізнання ґрунтуються на засадах цієї віри. Не є винятком і релігія.

 Релігійна віра -- впевненість в існуванні властивостей, подій, що відбуваються згідно з волевиявленням надприродних і надісторичних сил -- богів, духів, які керують життям людини. Ця віра є визначальною ознакою релігійної свідомості, посідаючи головне місце в її структурі. Вона існує як елемент психіки, що охоплює емоційно-вольову та інтелектуальну сфери душі віруючого. Тому таку віру вже неможливо звести до чуттєво обмеженої сфери.

 Оскільки релігійне роздвоєння світу орієнтоване на визнання потойбічних сил як могутніх і таємничих, що мають зовсім інші властивості, ніж безпосередньо відомі нам у побутовому чуттєво даному житті, ставлення до потойбічного можливе лише у формі віри.

Обґрунтування цього релігійного положення цілком логічне. Воно полягає у таких міркуваннях: потойбічне знати неможливо, але, оскільки ми маємо факти, що все наявне не можна пояснити відомим, слід визнати існування невідомого; однак невідоме -- це те, чого не знаєш, тому його існування нам дане лише у формі віри.

Поняття філософська віра означає впевненість в існуванні буття, з яким ми стикаємося щодня, до якого ми належимо, але яке насправді завжди залишається не таким, яким ми собі його уявляємо. Тому філософія спрямована на розкриття потаємної суті відомих явищ, керується вірою в її існування.

Для всіх означених різновидів віри характерні визнання та впевненість у реалізації ідеалів майбутнього, в можливості реалізувати мету в практичній діяльності, в існуванні сенсу людського буття.

Поняття надії

Поняттям "надія" позначають почуття і усвідомлення людиною сподівання на позитивні наслідки змін, що відбуваються у світі. Змістовно це почуття і усвідомлення сповіщають людині її наближення до обраного нею ідеалу чи "віддаленість" від нього.

Надія -- це почуття й усвідомлення людиною необхідності змін.

Надія на об'єктивну дійсність -- цілком природний наслідок найпершого, найпримітивнішого усвідомлення людиною себе, належності до світу. Найперша надія спирається на осмислення неспростовного факту, що існування світу є головною умовою існування людини взагалі.

Любов як прояв духовності

Слід розрізняти любов як поняття про те, що притаманне людській душі, і сам процес переживання стану, що визначається як любов. Наприклад, християнське вчення про любов Бога до свого творіння (світу, людини) виконує цілком поняттєву, а не почуттєву функцію. Уявлення про любов Всесильного Творця до свого творіння дає віруючій людині душевну рівновагу, почуття надії на Божу допомогу. Це відбито у поширених серед християн висловлюваннях: "на все воля Божа"; "Бог -- це добро"; "Бог на поміч" тощо. Однак заповідь "люби ближнього свого" покликана пробудити в людині не поняттєві (тобто логічні) переживання, а почуття емоційної єдності з іншими людьми як непересічними спонуками життя.

Залежно від обставин та досвіду певне коло людей, предметів сприймається невід'ємною умовою власного гармонійного буття людини, без яких воно сповнене душевних мук і страждань. Тому любов -- це передусім почуття, притаманне людині, яке полягає у здатності сприймати світ, природу, життя, конкретних людей, певні предмети як умову свого існування. Відсутність цих неодмінних умов спричиняє непевність, почуття втрати життєдайної опори, звичних підстав для надії.

Поняття краси і прекрасного

Прекрасним називають те, що дає людині естетичну насолоду і задоволення від взаємодії з ним.

Прекрасне -- це почуття й усвідомлення людиною того, що здатне приносити їй естетичну насолоду і задоволення.

Єднання частин у таке ціле, у якому виявляється прекрасне, називають гармонією. Переживання образу краси, естетична насолода виникає завдяки виявленню найбільш оптимального єднання форми та змісту, структурно впорядкованого розмаїття в певну цілісність. Визначають красиве відповідно до певного системоорганізуючого принципу конкретної цілісності. Визнання чогось як красивого здійснюється лише через ціннісне відношення до чогось, воно зумовлене світоглядними орієнтирами конкретної людини.

Прекрасне і естетичне

Існує окрема філософська наука про прекрасне -- естетика. З позицій естетики як особливої науки, прекрасне -- це категорія, в якій виражається найвища оцінка природних і культурних явищ, що за своїми художніми цінностями відповідають мірам естетичного, прийнятим у суспільстві. За художнє досягнення чи відкриття визнають реалізацію окремою людиною (творцем, творчою особистістю) своєї неповторності у формах конкретного естетичного ідеалу. Якщо художник заперечує своєю діяльністю той чи інший естетичний ідеал, тоді про художню цінність його творчості не йдеться. Тільки вільне виявлення творчих потенцій і здібностей людини, що утверджує певну суспільну міру гармонії (можливості поєднати різні складові в єдине ціле), розглядають як багатство її духовного світу. Сам процес реалізації творчої свободи у процесі творення прекрасного полягає у здатності творити предметно-чуттєві форми, що виявляють гармонію. За умов, коли гармонія чуттєво не наочна, художній твір визнають потворним та огидним.

Поняття потворного

Потворним називають те, що викликає у людини відразу.

Як духовність потворне -- це почуття і усвідомлення людиною того, що здатне принести чи принесло людям відразу.

Поняття добра

Добром позначають здатність людини творити благо на користь суспільства, іншої людини.

Поняття добро визначає позитивне ставлення до різних явищ з позиції визнання їх необхідними для співіснування людей. Явища, які спричиняють руйнування суспільного буття, називаються злом. Добро не слід розглядати лише як суб'єктивну оцінку, воно може бути об'єктивною характеристикою предмета, яка фіксує його досконалість у поєднанні з емоційним схваленням, коли щось називають добрим, тобто таким, яке відповідає своєму призначенню (добрий інструмент, добра квартира); цінність, корисність речей, явищ для людини, суспільства (добра новина, наживати добра); моральні якості людини, сутність її вчинків (зробити добру справу, добра мати, добродій).

Що таке зло

Поняття "зло" у загальній формі означає те, що є негативним, справляє руйнівний вплив на людину у її природних і суспільних проявах. Існує таке зло, як зло фізичне (біль, хвороба, екологічна криза), соціальне (війна, економічна криза), моральне (жорстокість, підступність, пихатість, брехливість тощо).

Добро і зло - вінець духовності

добро і зло можуть бути двома протилежними властивостями одного й того самого явища. Наприклад, вчення про мікросвіт і його застосування в енергетиці -- це добро, а загроза термоядерної війни, яка виникла лише завдяки розвитку фізики мікросвіту, -- зло. Тому поняття "добро" розкриває свій зміст у повному обсязі лише через співвідношення з поняттям "зло".

 Уявлення про добро і зло упродовж століть змінювалися. Ці зміни спричинені об'єктивним розвитком взаємин між людьми, мінливістю суспільних взаємозв'язків, культури. Тому уявлення про добре і зле можуть бути істотно відмінними у різних народів, а то й протилежними. Наприклад, добре відома проблема пояснення фактів існування зла у світі, що має принципове значення для релігійних віровчень. Адже якщо Бог є кінцевою причиною всього сущого, то, очевидно, він має нести відповідальність і за суспільне зло?

 Були вчення, які пояснювали зло існуванням "темного начала". Однак канонічне для християнства вирішення було запропоноване Августином Блаженним (354--430 н. є.). Він вирішив проблему так: зло пояснив не як щось протилежне добру, а як його брак. Тиша, писав він, є відсутністю шуму, нагота -- відсутністю одягу, хвороба-- відсутністю здоров'я, а темрява -- світла. Зло, отже, поставало не як самостійна сутність, а як відсутність добра, як ослаблення добра. Тим самим він звільнив Бога від відповідальності за існування зла. І хоча подібне звільнення було слабкою втіхою для рядових віруючих, воно все ж надихало оптимізмом, навертало їх до віри в добродійність Бога, закликало людей не ремствувати на зло, а дякувати Богові за те добро, яке він втілив у існуючі реалії.

Отже, добро і зло слід розуміти як об'єктивні визначення певних подій, вчинків, які можуть бути конкретними історичними явищами. При цьому поняття "добро" -- найбільш загальний вияв духовного в людині, а "зло" -- вияв бездуховного.

Тема 4. Походження свідомості

Попри різноманітні спроби дати те чи інше визначення свідомості, необхідно з'ясувати її походження. Безсумнівно, передумовами виникнення свідомості є, по-перше, виникнення життя на Землі; по-друге, еволюція форм відображення живих істот. Цікаві, хоча й спірні дані, з якими можна погоджуватися чи відкидати їх, дає швейцарський зоолог А. Портман. За його шкалою, здібності мислення (а це складова свідомості) у середньому оцінюються: у людини -- 214 балів, дельфіна -- 195, слона -- 150, мавпи -- 63, зебри -- 42, жирафи -- 38, лисиці -- 28, бегемота -- 18 балів.

 Але тварина не усвідомлює ні своїх дій, ні свого місця з-поміж подібних до себе. Тварина не має ні свідомості, ні самосвідомості (ось чому одне з визначень людини зводиться до того, що вона -- єдина істота, "яка знає, що вона є").

Сутність свідомості

Розуміння походження феномену свідомості ще не дає відповіді на питання про її сутність.

У самому слові "свідомість", якою б мовою воно не звучало, відображається складна й суперечлива структура цього явища. Наприклад, українською мовою "свідомість" означає -- з відомостями про світ , російською -- "зі знаннями ("со-знание"), німецькою -- "знання про буття" тощо. Тобто у понятті "свідомість" фіксуються два суттєві моменти: відношення і знання. Людина -- свідома істота, бо вона має здатність зі знанням ставитися до світу, до своєї діяльності з його перетворення відповідно до власних потреб.

Визначення поняття свідомості

Загальне визначення свідомості як здатності головного мозку людини цілеспрямовано відображати світ, перетворювати його в образи і поняття.

Основні функції свідомості

"Свідомість -- вища, притаманна лише людині й пов'язана з мовою функція мозку, яка полягає:

* в узагальненому і цілеспрямованому відображенні дійсності;

* у попередній уявній побудові дій і передбаченні їхніх результатів;

* у розумному регулюванні й самоконтролі поведінки людини".

Виходячи з такого розуміння свідомості, її значення як сутнісної риси людини можна відобразити у її функціях:

* пізнавальній -- відображення світу у свідомості людини є суспільно-історичним процесом, у якому кожний акт пізнання "накладається" на інформацію минулого досвіду, на вже наявні уявлення про дану річ, явище, хоча й неповні й не зовсім точні;

* конструктивній -- як підкреслювалося у визначенні, свідомість є випереджаючим відображенням і цілеспрямованим перетворенням дійсності, в результаті чого людина творчо створює нові речі, яких немає у природному світі;

* регулятивній, яка "вплетена" у взаємодію людини із зовнішнім світом, виступає у двох формах -- спонукальних мотивів і виконавчої регуляції суспільного життя, тобто приведення дій людини у відповідність до її потреб.

Поняття мислення

Мислення людини має абстрактний характер, у чому полягає докорінна відмінність людського мислення від конкретно-образного мислення вищих тварин (тут ми знаходимо відповідь на постійно дискутовані питання: "Чи мислять люди? Чи мислять тварини? Чи мислять машини?"). Формами абстрактного мислення є поняття, судження та умовиводи, про що йтиметься далі.

Пам'ять і воля

Пам'ять, вмістилищем якої є не лише головний мозок, а й спинний, який передає "накази" іншим органам і є немовби головним кабелем (якщо порівнювати зі світом техніки) зв'язку з руками, ногами, легенями. Різновиди пам'яті, її роль і значення у життєдіяльності людини вивчає психологія.

 Воля є свідомим і вільним прагненням людини до здійснення певної мети, яка є для неї цінністю. Воля протилежна імпульсивним потягам і прагненням людини, інколи навіть її життєвим потребам. Вольові зусилля потрібні людині не тоді, коли вона бажає, хоче щось зробити чи чогось досягти, а тоді, коли цього вимагає обов'язок (пригадаймо українську приказку: "Хіба хочеш -- мусиш").

Буденна і теоретична свідомість

При розгляді свідомості з точки зору глибини і суттєвості відображення світу ми виділяємо буденну та теоретичну свідомість.

Таким чином, свідомість є тією надзвичайною силою, яка підносить людину над світом і водночас підкреслює слабкість людини, її недосконалість стосовно багатьох явищ дійсності. Адже свідоме втручання людини у світ здійснюється і шляхом абсолютизації інтересів, потреб людини чи людських спільнот. Егоцентризм людини, її експансія в природу -- це і її радість, і біль. Завдяки свідомості людина, обираючи той чи інший шлях розвитку, фактично освячує, абсолютизує певний спосіб діяльності, а він часто виявляється недосконалим, завдає більше зла, ніж приносить добра. І тому можна сказати, що людина чинить свідомо й у своїй регресивній діяльності. І нарешті, свідомість, виявляючи свою силу у вольовому керуванні почуттями, збіднює діяльність людини, фактично принижує її свободу і гідність.