Особливості соціальної проблематики у новеллі Проспера Меріме "Томанго"

Що таке ментальність

менталітет -- це об'єктивна реальність, що існує як характерологія того чи іншого природно-соціального суб'єкта.

Особливості української ментальності

Враховуючи особливості української мови, можна зробити такий висновок: менталітет -- це об'єктивна реальність, що існує як характерологія того чи іншого природно-соціального суб'єкта.

Сьогодення нашої Батьківщини виразно засвідчує, що подальший розвиток української нації та її культури пов'язані, окрім вирішення економічних проблем, забезпечення добробуту народу України, з остаточним подоланням нашарувань ідеологізації, з переорієнтацією на загальнолюдські культурні досягнення та надбання сучасної світової цивілізації, з утворенням громадянського суспільства, соціально-політичної злагоди, втіленням у життя історично вироблених рис українського національного менталітету -- особистісної свободи, персоналістських цінностей, софійності світу, єднання з природою та ін., -- оскільки розвиток національно унікальної і самоцінної сучасної нації та її самобутньої культури можливі лише шляхом органічного гармонійного поєднання надбань сучасного загальнолюдського процесу зі специфікою національного менталітету.

Поняття суспільного прогресу

Розглядаючи суспільство як самоорганізовану систему, що саморозвивається, слід підкреслити, що цей саморозвиток характеризується якісними змінами і певною спрямованістю. Залежно від спрямування якісних змін суспільного розвит­ку той характеризується як прогресивний чи регресивний.

Першу теоретично обґрунтовану концепцію соціального прогресу висунув французький філософ-просвітитель, еко­номіст Анн-Робер-Жан Тюрго (1727--1781), який і сформу­лював тезу про прогрес як загальний закон історії. Він наголо­шував, що маса людського роду завжди перебуває у стані розвитку, хоча й повільно, дедалі вдосконалюється. Основою прогресу, на його думку, як і суспільного життя в цілому, є людський розум. Він має дивовижні можливості -- звершує в історії значущі акти і стає дієвішим та активнішим у на­ступні епохи. А. Тюрго висловив надзвичайно конструктив­ну на той час думку про три стадії культурного прогресу люд­ства: релігійну, спекулятивну і наукову.

Ідею прогресу як прогресу розуму і науки розвивав також французький мислитель Жан Кондорсе (1743--1794).

Найбільш ґрунтовний і всебічний розвиток концепція прогресу знайшла у поглядах на історію суспільства Г. Геге­ля. Він розглядав історію як єдиний закономірний процес, у якому кожна епоха є унікальним і водночас необхідним щаб­лем у загальноісторичному розвитку людства. У межах ціліс­ного соціально-історичного процесу відбувається всесвітнє сходження до свободи, де у кожної історичної епохи є своя міра усвідомлення і реалізації свободи. Міра усвідомлення і реалізації свободи визначається рівнем розвитку культури як царства Духа, як результату формотворень людського духу в його загальноісторичних, "цивілізаційних" вимірах. Гегель дає діалектичне тлумачення проблем прогресу, роз­глядаючи історію і з боку накопичення жорстокості, і з боку людинотворчого злету культури.

Подібні ж погляди на розвиток людської історії як на по­ступальний прогресивний рух до стрибка з царства необ­хідності у царство свободи обстоювали К. Маркс і Ф. Енгельс. Проте механізм цього руху у них суттєво відмінний від геге­лівського. Історія людства постає у них насамперед історією суспільно-економічних формацій. Носієм прогресу завжди є передовий клас, який виступає проти консервативних су­спільних відносин, що гальмують розвиток суспільства. Про­блема ж регресу в марксизмі виявилася практично не розкри­тою. Мова здебільшого йшла про суспільно-економічні фор­мації як щаблі прогресу. Теорія прогресу "замкнулася на самозабезпеченні".

Ідею прогресу людства від її виникнення майже всі мисли­телі пов'язували з розвитком тієї чи іншої сфери культури, проте лише у XX ст. дійшли висновку, що без гармонійного розвитку всіх сфер культури в їхній цілісності неможливий не тільки прогрес у розвитку людства, його удосконалення, а й гідне людства існування загалом. Сучасні мислителі вибудовують концепції прогресу, виходячи з визнання систе­ми факторів: ефективності виробництва, рівня споживання, організації соціального управління, стану сфери побуту, роз­витку науки і культури, освіти і виховання, правового захи­сту людини, її загального статусу і самопочуття в соціальній системі.

У світовій суспільній думці існували й існують і так звані антипрогресистські концепції, серед яких окреслилися три порівняно самостійні тенденції заперечення прогресу.

Перша виходить із твердження про те, що кожний народ має свою неповторну історію і творить власну унікальну куль­туру, які не підлягають порівнянню з іншими і не можуть вимірюватися системою категорій прогресу. Не можна говорити про більш прогресивні чи менш прогресивні, більш високі чи менш високі культури. Найбільш послідовно цю точку зору обґрунтує французький культуролог Клод Леві-Стросс (нар. 1908).

Друга лінія заперечення прогресу ґрунтується на поло­женнях про суперечливість розвитку історії, де здебільшого регрес домінує над прогресом і нейтралізує його. У суспільній думці XX ст. дотримувалися цієї лінії та обґрунтовували її такі мислителі, як Бертран Рассел (1872--1970) та інші.

Третю лінію можна розглядати як часткове заперечення прогресу, що ґрунтується на запереченні прогресу в цілому і визнанні його щодо окремих сфер життєдіяльності або щодо певних історичних періодів розвитку суспільства. В основі цього підходу -- концепція коловороту локальних цивілі­зацій А.Дж. Тойнбі.

Сучасна світоглядна культура ставить питання про ради­кальне переосмислення як класичних теорій прогресу, так і концепцій його заперечення.

Формаційна періодизація суспільного розвитку

періодизація історії суспільного розвитку проводиться через категорію суспільно-економічної формації. Як відомо, К. Маркс виділив такі основні періоди суспільної історії:

а) деформаційний (його представляє первіснообщинний лад);

б) формаційний (рабовласницький, феодальний і буржуазний лад);

в) післяформаційний (комуністичний лад) Англійський мислитель Дж. Тойнбі (1889--1975) періодизує історію людства за принципом закономірного виникнення, розквіту і загибелі локальних цивілізацій. При цьому цивілізацію він розглядає як певну релігійну і культурну сутність. XX століття А.Тойнбі позначає існуванням п'яти цивілізацій: китайської, індійської, ісламської, православної і західної.

Цивілізаційний підхід до проблеми періодизації суспільного розвитку

З питанням суспільного прогресу пов'язана проблема періодизації суспільного розвитку. Так, Ж. Кондорсе поділяв усю історію людства на десять самостійних епох -- етапів людського розуму, що втілює свої результати та надбання в різних предметах виробництва та способах організації життєдіяльності. Кожну з епох він розглядав як прогресивнішу за попередню. На першому етапі, зазначав Ж. Кондорсе, люди об'єднуються в племена для зосередження своїх сил у боротьбі з природою. Далі, завдяки інтелектуальному прогресу, відбувається перехід до скотарства і землеробства та виникає писемність. Як своєрідні епохи він виділяє такі: прогрес людського розуму в Греції; розвиток наук до часів середньовіччя; культурне піднесення доби хрестових походів; відродження наук на Заході до винаходу книгодрукування; від книгодрукування -- до секуляризації науки, звільнення її від іга авторитетів; від Декарта -- до утворення Французької республіки. Десяту епоху Ж. Кондорсе залишає відкритою для прогресу людського розуму і водночас формулює ті проблеми, над якими він має "попрацювати" для забезпечення подальшого прогресивного розвитку людства. Перша і головна проблема -- це знищення нерівності між націями, друга -- досягнення рівності в межах однієї і тієї ж нації і, нарешті, остання -- дійсне удосконалення людини.

Тема 7. Політика як явище суспільного життя

Поняття "політика" (від грецького поліс -- місто-держа-ва; і похідного від нього -- політикос -- усе, що пов'язано з містом -- держава, громадянин, управління та ін.) має особливу історію. Загальновизнаною є думка, що цей термін набув поширення під впливом трактату Арістотеля "Політика". Там подається оригінальне вчення про державу, правління (урядування) та уряд. І саме в руслі цієї традиції аж до кінця XIX ст. політичне знання традиційно розглядалось як учення про державу. Однак поступово уявлення про політику значно розширилися, а розуміння політики окреслилось як досить складна проблема, яка стала предметом найрізноманітніших тлумачень.

Поняття влади

Влада -- це здатність певних соціальних суб'єктів економічними, політичними, ідейними, моральними засобами запроваджувати свою волю в суспільне життя. Влада -- це єдність можливого і дійсно­го в підпорядкуванні дій і волі одних соціальних суб'єктів іншим. Влада -- це можливість або здатність одних приму­шувати інших робити те, чого вони, можливо, не хотіли б робити. І цей примус здійснюється за допомогою загрози санкцій чи їхнього застосування.

Влада і політика, їх співвідношення

владні відносини пронизують усі сфери суспільного життя, ми все-таки основну увагу зверне­мо на розкриття сутності такого феномена, як політична влада. Саме через політичну владу найбільш органічно реа­лізується взаємозв'язок соціальних прагнень і реального втілення їх. Адже у соціумі найбільш потужно діють ті со­ціальні сили (творячи історію суспільства), які засобами вла­ди у своїх інтересах виробляють і здійснюють власну політи­ку. В цій політиці народжується соціальний ідеал. А будь-який ідеал вимагає свого захисту і реалізації. Тому політи­ка стає владною. Водночас нічийної влади не буває, тому влада одразу стає політичною.

Така природа політичної влади з необхідністю робить її пріоритетною стосовно інших видів влади у суспільстві (економічної, моральної, правової, культурної, естетичної, екологічної тощо). А пріоритетність, у свою чергу, породжує публічний характер політичної влади. Це означає, що по­літична влада за своєю природою зобов'язана пронизувати своїм існуванням усі сфери життєдіяльності суспільства, що стає можливим перш за все завдяки тому, що дійсної реаль­ності владі надають інститути, посередництвом яких вона й втілюється у життя. Саме інститути влади, а не соціальні сили, які владу фактично породили, стають справжніми її носіями. Адже народ не завжди бачить численні течії у "ко­ридорах політичної влади", для народу найбільш видимим є те, що творять інститути публічної політичної влади (держа­ва, громадянське суспільство, політичні партії, різноманітні об'єднання професійного, економічного, правового, мораль­ного плану тощо). Народ оцінює рівень розвитку й ефектив­ності політичної влади через вчинки законодавчих чи вико­навчих органів державної влади, через уміння громадських організації контролювати дії держави, через те, як -- кон­структивно чи деструктивно -- поводяться на владній арені політичні партії та їхні лідери.

Поняття політичної системи

Як соціальне явище політика охоплює політичну свідомість, політичні відносини та процеси, політичні інсти­тути та установи. Сукупність політичних інститутів та установ, що взаємодіють з метою реалізації певних по­літичних ідей та норм, називається політичною систе­мою суспільства.

Що таке політичний режим

Досить поширеним є поділ систем на тоталітарні, авторитарні та демократичні. Критерієм розмежування їх є політичний режим як сукупність засобів, способів, методів організації та здійснення політичної влади на основі характеру і способів взаємовідносин влади, суспільства (народу) і особи (громадян), межі реалізації демократичних прав і свобод.

Тоталітаризм і авторитаризм

Поняття "тоталітаризм" (від латинського тоталіс -- весь, цілий, повний) означає прагнення влади контролювати всі сфери суспільного життя і навіть особисте життя громадян. Для нього характерні централізація та бюрократизація державного управління, наявність лише однієї ідеології та політичної партії, підпорядкованість громадян та їхніх організацій правлячій партії, яка виступає монополістом в організації соціальних відносин.

Окрім названих характеристик, тоталітаризм має такі риси:

* заборона демократичних організації;

* ліквідація конституційних прав і свобод громадян;

* формування структур державної влади, яким притаманне масове порушення законів, використання свого становища для власного збагачення.

* репресії проти прогресивних сил;

* мілітаризація суспільного життя;

* знищення громадянського суспільства.

Тоталітарні режими (наприклад, сталінізм і фашизм) однозначно оцінені історією як соціальне лихо. Сучасна цивілізація прагне до демократії, громадянського суспільства. Проміжне становище між тоталітаризмом і демократією посідає авторитарний режим. Його характерні риси такі:

* найбільш впливова політична сила суспільства -- правляче угруповання (клан), у руках якого зосереджена передусім виконавча влада, чиї повноваження і владні можливості значно переважають законодавчу владу. Повноваження представницьких органів обмежені;

* політичні права і свободи громадян значною мірою також обмежені. Закони діють в інтересах держави, а не особи. Діє принцип: "Все, що не дозволено, заборонено";

* існує легальна опозиція, до якої держава ставиться терпимо, але постійно прагне звузити можливості для її діяльності. Нерідко опозиція буває поставлена в такі умови, що її діяльність стає неможливою;

* у країні формально може бути кілька партій. Але всі вони, крім правлячої, карликові і відіграють незначну роль. Нерідко партії заборонені й переслідуються законом. У деяких країнах політичних партій немає;

* існує цензура засобів масової інформації, яким дозволено критикувати окремі хиби політики держави, проте в цілому вони є лояльними до правлячої системи і залежні від неї;

* у суспільстві існує офіційна ідеологія. Однак існують і інші ідейні погляди та течії, які в цілому лояльно ставляться до правлячого режиму, але часто стоять на більш-менш незалежних позиціях;

* поліція, армія, спецслужби виконують функцію як забезпечення правопорядку, так і каральних органів. Вони стоять на сторожі правлячого режиму, їх використовують для придушення суспільних сил, які не подобаються владі. Але ці структури не проводять масових репресій;

* суспільство в цілому підтримує владу. Ці відносини ґрунтуються не тільки на насильстві. Багато хто поділяє офіційну ідеологію. Більшість суспільства налаштована патріотично і в цілому підтримує політику правлячої партії та уряду. Меншість виступає проти авторитаризму і різними методами бореться за перехід до демократії. Громадянське суспільство можливе, але воно залежне від держави;

* значний державний сектор економіки повністю контролюється і регулюється державою. Однак при багатьох авторитарних режимах існує вільне підприємництво і ринкова економіка. При цьому вона може бути як високо-, так і малоефективною;

* за майже повної регламентації всіх сфер життя в суспільстві часто процвітають безгосподарність, корупція, а норми моралі мають застарілий характер;

* форма устрою -- унітарна, з жорсткою централізацією влади;

-- права національних меншин проголошені, але істотно обмежені.

Поняття політичної демократії

Демократичний режим має такі риси:

* влада розподілена на незалежні одна від одної виконавчу, законодавчу і судову гілки влади. Верховний представницький законодавчий орган -- парламент. Виконавча влада діє в межах своїх повноважень. Судова влада наділена повноваженнями скасовувати рішення як законодавчої, так і виконавчої влади;

* у суспільстві існують права і свободи, які не тільки проголошуються, а і юридично забезпечені та фактично реалізуються. Закон закріплює насамперед права особи.

Головний правовий принцип для громадян: "Все, що не заборонено, -- дозволено". Для держави: "Все, що не дозволено -- заборонено". Однак даний принцип зумовлює наявність високої політичної та правової культури громадян і держави та їхню відповідальність перед суспільством;

* формою суспільного співжиття є плюралізм, передусім плюралізм форм власності. Приватна власність священна;

* опозиція має всі політичні права і свободи. Вона є невід'ємним елементом і учасником політичного процесу;

* функціонує багатопартійна система. Одна правляча партія може змінювати іншу на загальних підставах, у результаті виборів;

* немає політичної цензури. ЗМІ вільні у своїх судженнях, можуть критикувати владу, існуючу форму правління. Проте закликати до насильницького її повалення заборонено законом;

* армія і спецслужби -- важливі демократичні структури держави. Вони забезпечують внутрішню і зовнішню безпеку держави і суспільства, підконтрольні йому. їхні дії регулюються й обмежуються законом. Основні функції з підтримання правопорядку здійснюють не армія і спецслужби, а поліція, прокуратура і суди;

* у суспільстві і державі немає зверхності будь-якої, навіть офіційної, ідеології. В умовах плюралізму багато ідейних течій суперничають між собою, але при цьому пріоритетними є загальнонаціональні світоглядні цінності. Церква відокремлена від держави, а держава не втручається в справи церкви. Державна влада має світський характер;

* громадяни відкрито і вільно висловлюють думки і позиції. Навіть критикуючи владу, більшість суспільства свідомо і переконано підтримує демократичні цінності. Громадянське суспільство є сукупністю суспільних відносин, в яких різні суспільні сили ведуть громадську діяльність незалежно від держави і водночас тісно співпрацюють з нею;

* у демократичному суспільстві можуть мати місце багато негативних явищ, зокрема, наприклад, високий рівень злочинності, брак дисципліни праці тощо. Однак демократичне суспільство не тільки терпимо ставиться до соціального негативу, а й віднаходить ефективні засоби для його подолання;

* державний устрій в умовах демократії може набувати як унітарної, так і федеративної форми;

* права національних меншин забезпечені юридично та дотримуються фактично, як правило, в повному обсязі.

Залежно від орієнтації на стабільність або зміни політичні системи поділяють на:

* консервативні, головна мета яких -- зберегти і підтримати традиційні структури, норми, цінності, відносини, ста-

новище, що склалося в політичній, економічній і культурній сферах, і особливо форму державного правління;

* трансформовані (реформовані) системи, які проводять суспільні перетворення. Серед них розрізняють два типи систем: а) основою яких є реакційні режими, що мають на меті повернути суспільство назад, до попереднього типу політичної та економічної системи; б) прогресивні системи, які прагнуть сформувати суспільство нового типу або докорінно змінити економіку, культуру, спосіб життя, соціальну структуру тощо.

Окрім зазначених, існують і інші типи політичних систем. Множинність і багатоваріантність цих типологій свідчить про багатовимірність політичного світу.

Демократія як форма устрою

Похідною від етимологічного розуміння демократії є більш широке тлумачення її як форми устрою будь-якої організації, що ґрунтується на рівноправній участі и членів в управлінні та прийнятті рішень за більшістю. У цьому розумінні мова може йти про партійну, профспілко­ву, виробничу і навіть сімейну демократію. Вона може бути всюди, де є організація, влада та управління.

В іншому трактуванні демократія -- це певний ідеал суспільного устрою і відповідний йому світогляд, що ґрунтується на певній системі цінностей. Складовими цього ідеалу можуть бути свобода, рівність, братерство, солідарність, права людини, народний суверенітет, повага до людської гідності тощо.

Демократія як форма правління

Розглядаючи демократію як певну форму правління, можна назвати такі її характерні риси:

1. Юридичне визнання та інституціональний вираз суверенітету, верховної влади народу. Це випливає з фор­мального визнання народу як джерела влади. Народ, а не Бог, монарх, аристократія, духовенство, бюрократія чи на­товп виступає фактичним (офіційним) джерелом влади, її сувереном. Суверенітет народу безпосередньо полягає в тому, що йому належить установча, конституційна влада в державі, що він обирає своїх представників і може періодично зміню­вати їх, а в багатьох країнах має також право брати безпосе­редню участь у розробці та прийнятті законів шляхом на­родних ініціатив та референдумів.

2. Періодична виборність основних органів держави. Де­мократичною може бути лише та держава, в якій особи, що здійснюють верховну владу, обираються на певний, обмеже­ний термін. Так, в Україні глава держави -- президент обира­ється на п'ять років і не може займати цієї посади більш як два терміни підряд. У США -- на чотири роки і два терміни підряд. Парламент України (Верховна Рада) обирається строком на чотири роки, але без обмеження кількості термі­нів для окремого депутата. Ця традиція притаманна більшості країн світу і походить ще з давніх часів. У минулому багато народів також обирали собі царів, але ті мали право на по-життєве правління і навіть на спадкову передачу цього пра­ва. У античних греків виборна монархія називалася "есимне-тія". Але в даному випадку власне демократії ще не було.

3. Рівність прав громадян щодо участі в управлінні дер­жавою. Цей принцип передбачає рівність виборчих прав незалежно від майнових, статевих, релігійних, расових чи на­ціональних ознак. Нині в складних політичних системах ним передбачаються також свобода створювати політичні партії та інші об'єднання, свобода думки, права на інформацію, на зайняття керівних державних посад на конкурсних засадах тощо.

4. Прийняття рішень більшістю і підпорядкування меншості більшості при реалізації цих рішень.

Формування в сучасних суспільно-політичних системах органів влади та державного управління шляхом вільного й загального волевиявлення громадян стали нормою і зафіксо­вані в низці міжнародно-правових документів. Так, стаття 21 "Загальної декларації прав людини" (прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня. 1948 р.) проголошує: "1. Кожна людина має право брати участь в управлінні своєю державою безпосередньо або через вільно обраних представників. 2. Кож­на людина має право рівного доступу до державної служби у своїй країні. 3. Воля народу має бути основою діяльності уряду; ця воля має виявлятися у періодичних і несфальсифікованих виборах, які повинні проводитися при загальному і рівному виборчому праві шляхом таємного голосування або через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування".

Поняття держави

Основою будь-якого суспільного розвитку є спосіб виробництва матеріальних благ. Саме він визначає політичні, соціальні, духовні, моральні та інші процеси життя в суспільстві.

Економічна структура суспільства є реальним економічним базисом цього суспільства, а політичні, ідеологічні та юридичні явища - його надбудовою. До політичної надбудови належить і держава.

Держава найчастіше прямує за рухом виробництва, за розвитком економіки. Вона визначає форму власності (державну, колективну та індивідуальну: особисту і приватну), регулює розподіл матеріальних благ, охороняє і захищає існуючий правопорядок.

Проте держава не завжди автоматично прямує за економікою. Вона може активно протидіяти економічному базисові. Значною мірою це залежить од впливу на державу різних чинників, які характеризуються співвідношенням різних соціальних прошарків, суспільної свідомості мас, діяльності політичних партій, інших громадських формувань і рухів, національних традицій, рівня загальнолюдської та правової культури, активності трудових колективів і т. ін.

Отже, держава може як випереджати економічний розвиток, так і відставати від нього.

Що таке громадянське суспільство. У широкому сенсі громадян­ське суспільство -- це та частина суспільства, яку не охоплює держава чи її структури, тобто все те, до чого "не доходять руки" держави. Воно виникає і видозмінюється в процесі природно-історичного розвитку як автономна, безпо­середньо незалежна від держави сфера. Громадянське су­спільство в широкому значенні сумісне не тільки з демо­кратією, а й з авторитаризмом, і лише тоталітаризм повністю або частково поглинає його політичною владою.

Громадянське суспільство у вузькому розумінні нерозрив­но пов'язане з правовою державою, вони не існують одне без одного. Громадянське суспільство являє собою сукупність взаємовідносин вільних і рівноправних індивідів в умовах ринку і демократичної правової державності, які не опо­середковані державою. Це сфера вільної гри приватних чи колективних інтересів та індивідуалізму, спонтанного само­врядування індивідів, добровільних організацій та асоціацій громадян, яка захищається законами від прямого втручання й свавільної регламентації органами державної влади. Тобто громадянське суспільство та правова держава ґрунтуються на суворому дотриманні законів, бо без надійної гарантії й за­хисту не можуть бути реалізовані права та свободи громадян.

Правова держава

На сучасному етапі розвитку державності в більшості країн світу на першому плані постала проблема співвідно­шення громадянського суспільства та держави, зокрема пра­вової держави, їхньої взаємної залежності та взаємного впли­ву. Зростання інтересу до цієї проблеми зумовлене тим, що становлення правової держави, її функціонування й розви­ток нерозривно пов'язані з формуванням і вдосконаленням громадянського суспільства.

Зумовлена розвитком самого суспільства, правова держа­ва стала можливою з народженням громадянського суспіль­ства.

Соціально справедлива держава

Соціально справедлива держава -- це держава, яка бере на себе відповідальність за кожного громадянина і праг­не забезпечити кожній людині гідні умови існування (життя), соціальний захист, співучасть в управлінні виробництвом, а в ідеалі -- приблизно однакові життєві шанси та можливості для самореалізації в суспільстві. Діяльність такої держави спрямована на загальне благо, утвердження в суспільстві соціальної злагоди.

Така держава створює умови для згладжування майно­вої та інших форм соціальної нерівності і допомагає слабким, недієздатним та знедоленим, дбає про надання кожному ро­боти або якогось джерела існування, про збереження миру і спокою в суспільстві, формування сприятливого для люди­ни життєвого простору.

Поняття громадські рухи

Громадські рухи -- це добровільні формування людей, що виникають на основі їхнього свідомого волевиявлення відповідно до спільних інтересів, прав і свобод. Громадські рухи, як правило, діють із орієнтиром на найближчу перспективу. Цілі, які обира­ють громадські рухи, гранично близькі до реальності, мають конкретний характер.

Для громадських рухів характерна відсутність чіткої організаційної структури. До них можуть належати люди різнобічних соціальних і світоглядних позицій. Громадські рухи розрізняються: за формами діяльності, порядком утво­рення та розпаду; за кількістю їхніх членів; за соціально-правовим статусом (легальні і нелегальні); за соціальною цінністю (прогресивні, консервативні, реакційні).

Поняття громадська організація

Громадська організація -- це добровільне об'єднання людей на основі певної програми дій і відповідного харак­теру їхньої реалізації. Таке визначення поняття "громад­ська організація" відбиває той факт, що, як правило, такі громадські формування діють за статутом (програмою) і що вони мають далекосяжну мету.

Громадські організації сприяють розвитку трудової, полі­тичної та соціальної активності своїх членів (виражають їхні потреби й інтереси), їм притаманні самодіяльність та іні­ціатива.

Феномен політичної партії

Одним із головних інститутів політичної системи будь-якої демократичної держави є парти. Політична партія (від латинського рагііз -- частина) -- організована група однодумців, яка виражає і представляє інтереси частини народу або певної соціальної групи чи кількох груп і має на меті реалізацію та досягнення цих інтересів шляхом завоювання державної влади або участі в Ті здійсненні.

Поняття ідеологія

Ідеологія -- це ілю­зорне бачення людиною (або певним формуванням спіль­ності людей: сім'я, колектив, соціальна група, нація, народ та ін.) дійсності, яке з необхідністю вимагає свого теоре­тичного обґрунтування і практичної реалізації.

Таке визначення поняття ідеології можна вважати най­більш прийнятним тому, що воно підкреслює таку досить важливу думку: всі сфери людського життя пов'язані з по­шуком людиною своєї мрії. Як свідома, суспільна і діяльна істота, людина завжди прагне пояснити, теоретично окрес­лити вибір мети свого життя і шляхи її досягнення. Ідея шляху до мети потребує логічного завершення. Те, що ро­бить будь-яку ідею логічно визначеною, постає як ідеоло­гія. Тому найбільш образно можна сказати так: ідеологія -- це теоретично обґрунтована мрія. А оскільки без мрії людина не може любити, вірити, надіятись, не може стати вільною, то цілком закономірним є твердження, що життя людини і суспільства неможливе без ідеології.

Політична ідеологія

Політична ідеологія -- це теоретичне окреслення практичного шляху реалізації влади певної соціальної сили в суспільстві. У своєму існуванні вона торкається усіх сфер ідеологічного життя, а ті, хочуть вони того чи ні, підко­ряються їй, бо вона має владу. І залежно від того, яка полі­тична ідеологія працює в суспільстві, така його і доля.

При цьому слід підкреслити досить важливий момент. Політична ідеологія як особливе явище співорганізації полі­тики й ідеології може бути започаткована державою чи не­державними утвореннями, наприклад, політичними партія­ми.

Ідеологізація і деідеологізація

Ідеологізація -- явище, коли ідеологія пев­ної соціальної сили, в руках якої зосереджена влада, починає проникати, як владарююча сила, у всі сфери життя суспіль­ства, знищуючи на своєму шляху інші ідеології. Процес ідео­логізації з необхідністю призводить до панування певної окремої ідеології. А коли ідеологія починає панувати, то вона втрачає працездатність, отже, приречена на загибель.

Феномен політичної еліти

Політична еліта -- це вибрані часом, власним інте­лектом та народом люди, які реально (офіційно чи не­офіційно) визначають владні відносини в суспільстві.

Таким чином, у політичному житті суспільства діє ряд об'єктивних закономірностей, які з необхідністю визнача­ють його сутнісні зрушення. Однак ці зрушення пов'язані з дією суб'єктивних факторів політичної еліти і народу.

Говорячи про те, що політична еліта вибрана часом, ми передусім підкреслюємо факт наявності людей, які у певний період існування того чи іншого суспільства опинилися біля керма влади завдяки послідовній зміні соціальних інтересів.

Взаємодія політичної еліти і народу

Історія людської цивілізації свідчить, що тільки те суспіль­ство йшло прогресивним шляхом, яке мало своїм керманичем політичну еліту, котра зуміла максимально наблизити свої власні інтереси і потреби до інтересів народу. Загальновжи­ваним став вислів про те, що "кожен народ має таких керів­ників, яких він заслуговує". І часто при цьому ототожнюється нездатність політичної еліти знайти найбільш ефективний спосіб ведення суспільства у прогресивному напрямі зі здат­ністю того чи іншого народу здійснити соціальний прогрес.

Жоден народ не заслуговує на те, щоб його еліта вела себе регресивно. Не заслуговує, але дозволяє. Цей "дозвіл" ви­значається рівнем суверенності народу.

Тема 8. Виникнення поняття культури

Широко вживаним поняття культури стає в епоху Про­світництва, коли культура тлумачиться як породжене люд­ською діяльністю перетворення природи і одночасно як ви­щий вияв людського буття, пов'язаний передусім із люд­ським духом. Саме у просвітителів XVII ст. з'являється ідея протиставлення "культура -- натура", тобто "культура -- природа". Поняттям культури позначались у той час всі до­сягнення духовної діяльності людей, передусім наукові знан­ня, мистецтво, моральна досконалість і все те, що називали тоді освіченістю.

Наприкінці XIX -- у XX ст. більшість видатних мислите­лів наголошують на людинотворчому характері культури. Вона розглядається як прояв особистісної самореалізації людини, вираз її суспільної цінності, творчості, як людський спосіб освоєння світу і життя в ньому, як людська діяльність та її результати, як саморозвиток людини через діяльність.

Окреслюючи поняттям культури в людській історії те, що відрізняє свідому доцільну діяльність людини від діяльності тварин, культуру можна визначити як особливу загальну характеристику людського буття.

Поняття масової культури.

На сьогодні під масовою культурою розуміють те, що в дійс­ності не можна вважати культурою у традиційному, тобто цін­нісному вимірі. Масова культура постає в образі розповсюджу­вача того чи іншого способу, стилю життя. Сприяє цьому те, що функціонування масової культури ґрунтується на індустрії розваг і засобах масової інформації. Масова культура перетво­рюється на особливу надпотужну продуктивну силу суспіль­ства. Свідченням цього є, наприклад, бурхливий розвиток шоу-бізнесу як в усьому світі, так і в нашій Україні. На сьогодні прибутки від шоу-бізнесу перевищують за своїми масштабами навіть доходи досить важливих галузей промисловості.

Поряд із цим слід зауважити, що масова культура як запе­речення ціннісного виміру самодостатності людини постає і в образі пародії на високу культуру. Тут найбільш важливим є те, що ця пародійність є дволикою. З одного боку, в масовій культурі не знаходиться місця для справжнього мистецтва, для того, що слугує моральній чистоті людини. Масова культура "забуває" про естетичні цінності та художню насолоду. З іншо­го -- масова культура намагається постати у вигляді своєрід­ного фольклору індустріальної епохи.

Основні функціі культури.

Виходячи з людинотворчої сутності культури, виділяють такі її основні функції: пізнавальну, прогностичну, інтегра­тивну, комунікативну, ціннісно-орієнтаційну, освітньо-ви­ховну та функцію соціальної пам'яті.

Пізнавальна функція здійснюється здебільшого у двох основних формах: як безпосередній процес осягнення світу шляхом узагальнення й систематизації емпіричного досвіду та емпірично набутого знання; як процес цілеспрямованого, спеціалізованого, професійного здобуття знань, підпорядкованого потребам суспільно-історичної практики і представ­леного науковим пізнанням.

Формування уявлень про майбутнє -- так можна визна­чити головну мети прогностичної функції культури. Вона вказує, чого слід прагнути людині в практичній та культу-ротворчій діяльності, щоб ця діяльність відповідала її при­роді, покликанню і призначенню.

Усвідомлюючи дійсність, історію і майбутнє, власні по­треби та інтереси, люди об'єднуються навколо тих чи інших ідей, поглядів, ідеалів, переконань, сенсів. У даному разі культура виконує інтегративну функцію, що є процесом єднання людей.

Спілкування завдяки культурі утверджує її комуніка­тивну функцію. При цьому зауважимо, що інтегративна і комунікативна функції мають такий самий рівень всезагаль­ності, як пізнавальна та прогностична функції.

Культура, включаючи ціннісно-нормативну систему, ви­конує також функцію ціннісної орієнтації та регуляції поведінки і діяльності людей у соціумі. Вона викристалі-зовує норми і цінності, мотиви й орієнтації, зберігає, пропо­нує, а нерідко і нав'язує їх індивідам як шаблони та етало­ни, регулюючи тим самим поведінку і діяльність людей.

Поняття матеріальної культури.

є матері­альна культура -- досягнення, які виражають головним чином рівень освоєння людиною сил природи. Вона охоплює всю сферу матеріально-практичного існування і розвитку людей, всю сферу їхнього безпосереднього впливу на природу.

Найважливішим показником матеріальної культури є знаряддя праці, які в нашу епоху все більшою мірою ста­ють матеріалізованим втіленням досягнень науки. Тому ма­теріально-технічний розвиток суспільства є реальною осно­вою прогресу у сфері матеріальної культури.

Поряд із засобами праці найважливішою частиною мате­ріальної культури є засоби споживання. Зазвичай сферу індивідуального та суспільного споживання називають сфе­рою побуту, на відміну від безпосередньо виробничої сфери.

Особливості духовної культури.

духовна культу­ра -- результат духовної діяльності людей. Вона функціо­нує як досягнення, що показують рівень і глибину пізнання природи і суспільства, широту світогляду, втілення в су­спільне життя ідей і знань. Найкраще сутність духовної куль­тури розкриває її структура. До структури духовної куль­тури суспільства включені такі основні елементи:

а) цінності сфери суспільної свідомості, тобто світо­глядна культура (філософські, політичні, наукові, релігійні та інші ідеї і погляди людей), моральна культура (норми поведінки, "культурні форми спілкування", культура по­чуттів), естетична культура (мистецтво і література, художнє конструювання, технічна естетика), а також науково-тех­нічна творчість тощо. Ці цінності закріплюються у погля­дах та вчинках людей, звичаях і традиціях, у творах літера­тури і мистецтва.

Поняття цивілізації.

Поняття "цивілізація" (від латинського civilis -- гро­мадський, державний) з'явилося в середині XVIII ст. і часто вживалося з поняттям "культура" як його синонім для по­значення сукупності якісно визначених (специфічних), лока­лізованих в історичному просторі й часі матеріальних та ду­ховних надбань тих чи інших народів. Учені-історики, на­приклад, розглядають як якісно специфічні такі соціально-культурні утворення: антична цивілізація, елліністична ци­вілізація, цивілізація майя та ін. У даному випадку поняття "культура" і поняття "цивілізація" вживаються як тотожні.

Поняттям "цивілізація" активно користувались фран­цузькі просвітителі, називаючи цивілізованим суспільство, яке ґрунтується на засадах розуму, гуманізму і справедли­вості. Згодом цим терміном стали позначати високий рівень розвитку матеріальної і духовної культури західноєвропей­ських народів.

К. Маркс та Ф. Енгельс пов'язували з поняттям "цивілі­зація" техніко-технологічні та організаційні завоювання су­спільства для позначення вищої після дикості і варварства історичної епохи, пов'язуючи її формування з поглибленням суспільного поділу праці, появою класів та держави.

Стадії розвитку цивілізації і культура.

Наприкінці XIX -- у XX ст. поняття цивілізації з ініціа­тиви німецького філософа Освальда Шпенглера (1880 -- 1936) вживається для позначення етапу занепаду культури. Історія людства розглядається ним як співіснування відо­кремлених культур-організмів, кожен з яких має свої "ду­шу" і "долю", проходить у своєму розвитку певні стадії: само­зародження, зростання, старіння та смерті. Кожен культур­ний організм проходить аналогічні стадії: міфологічну ран­ню культуру (зародження), метафізично-релігійну високу культуру (зростання) та пізню закостенілу культуру (старін­ня), яка переходить у цивілізацію

Культурність цивілізації і цивілізованість культури.

Яке ж суспільство може вважатися цивілізованим? Воно може вважатися таким, якщо в ньому на сучасному рівні розгорнуті всі сфери життєдіяльності людей -- виробництво і споживання, наука і освіта, мистецтво і політика, мораль і право тощо. Поняття "сучасний рівень" є нічим іншим як відповідністю зразкам надбань загальнолюдської культури.

Проте, називаючи суспільство цивілізованим, ми ще мало що можемо сказати про становище і долю людини в ньому, про розвиток її як особистості, про її щастя. В оточенні найсучасніших речей людина може не знайти себе, почуватися дискомфортно, відлюднено, тобто перебувати у стані відчу­ження. Цивілізація може не влаштовувати людину, бути їй чужою. І людина тікає від культури, від самої себе. Що ж перешкоджає цивілізованому суспільству задоволь­нити запити людини, забезпечити її самоутвердження і щас­тя? Більшість мислителів вбачає причину цього в бракові культури, тобто такого взаємозв'язку людини з предметним світом цивілізації, за якого існування останнього цілком підпорядковується розвиткові сутнісних сил людини. Якщо цього немає, суспільство стає ворожим їй, незважаючи на надбання техніки, технології, матеріальної культури в ціло­му, науки і освіти. Отже, невід'ємною і суттєвою рисою сучасного цивіліза-ційного процесу має бути органічна єдність культури і циві­лізації. Проте культура ніколи не поглинається цілком циві­лізацією. Вона залишається жити порівняно самостійно як характеристика людського буття, як його смислотворче на­чало. Ось чому, якщо цивілізація виходить з-під контролю культури, то вона деградує.

Спадкоємність культури.

Спадкоємність культури -- це процес передачі куль­турно-історичного досвіду. І в цьому вимірі спадкоємність є відтворенням, збереженням вічних цінностей шляхом пере­осмислення їх у процесі творчості. Саме в спадкоємності як органічному поєднанні традиції і новаторства реалізується історичність культури, її самозбереження й саморозвиток. Культура як процес і результат суспільно-історичної діяль­ності людини функціонує через органічне поєднання мину­лого, сучасного і майбутнього, а формою цього поєднання є спадкоємність як мірило єдності минулого і майбутнього в сучасному, міра співвідношення репродуктивності і творчості в діяльності людини.

Традиції в культурі.

Традиції -- елементи соціальної і культурної спад­щини, що передаються з покоління в покоління й зберіга­ються в суспільстві протягом тривалого часу.

Традиції існують у всіх формах духовної культури. Можна говорити про наукові, релігійні, моральні, національні, трудо­ві, побутові та інші традиції. Завдяки їм розвивається суспіль­ство, оскільки молоде покоління не винаходить заново "вело­сипеди", а засвоює досягнутий людський досвід культури.

Нехтування традиціями порушує наступність у розвитку культури, призводить до втрат цінних досягнень людства. Водночас сліпе схиляння перед традицією породжує консер­ватизм і застій у розвитку суспільного життя і, відповідно, культури. Тому формування і розвиток людини як суб'єкта культуротворення відбувається через освоєння і засвоєння соціально-культурних традицій, залучення до них у процесі соціалізації, виховання, освіти.

Новаторство і прогрес культури.

культу­ра, з одного боку, характеризується смисловою впорядкова­ністю, стабільністю завдяки традиціям та спадкоємності, а з іншого -- смисловою динамікою, вільним самовиявом, що є новаторством. Для гармонійного функціонування та роз­витку, уникнення руйнацій культура має зберігати міру в поєднанні двох протилежних тенденцій -- традицій і нова­торства через органічний взаємозв'язок свободи і відповідаль­ності на принципах вищих духовних цінностей людяності, гуманізму.

Різне співвідношення традицій і оновлення, новаторства в культурі дає підстави для поділу суспільств на традиційні і сучасні.

У перших традиції є пануючими. Культурні взірці сприй­маються в "першоствореному" вигляді. Зміни в межах тра­диції безсистемні і випадкові. Відхилення від норм, а тради­ція є нормою, як правило, не схвалюються і заперечуються.

Поняття національної культури.

В національній культурі відбивається на­самперед спосіб світосприйняття народу, його світорозу­міння, що особливо позначається на мистецтві та філософії.

Проте культура як спосіб людського буття все ж не може не мати загальнолюдських рис, притаманних усім націям, усім народам. Саме тому культури різних народів світу, не­залежно від розселення їх, мають багато спільного: люди ви­користовують однакові знаряддя праці, розмірковують при­близно над одними і тими ж проблемами, переживають навіть однакові чуттєві стани, сподіваються і закохуються, форму­ють свої соціальні інституції, виховують дітей як люди. Вони майже однаково усвідомлюють велич космосу, межі свого існування, свою смертність, незахищеність перед загрозою катастроф, прагнуть спасіння і звільнення від страждань, спроектувати своє майбутнє.

Людство, очевидно, має деяку глибинну основу свого існу­вання. Розмаїття культур розкриває її багатоманітність. Взаємодія між ними є способом збереження цілісності циві­лізації як унікального витвору історії. Людство пройшло тисячолітніми тернистими шляхами зіткнення культур, кри­вавих воєн, людських жертв і нескінченних руйнацій мате­ріальних і духовних цінностей, перш ніж осягнути животвор­ну силу "вічного миру" (І. Кант), "величі людини і людяності" (Т. Шевченко), "благоговіння перед життям" (А. Швейцер).

Загальнолюдське в культурі.

Культура як спосіб людського буття все ж не може не мати загальнолюдських рис, притаманних усім націям, усім народам. Саме тому культури різних народів світу, не­залежно від розселення їх, мають багато спільного: люди ви­користовують однакові знаряддя праці, розмірковують при­близно над одними і тими ж проблемами, переживають навіть однакові чуттєві стани, сподіваються і закохуються, форму­ють свої соціальні інституції, виховують дітей як люди. Вони майже однаково усвідомлюють велич космосу, межі свого існування, свою смертність, незахищеність перед загрозою катастроф, прагнуть спасіння і звільнення від страждань, спроектувати своє майбутнє.

Людство, очевидно, має деяку глибинну основу свого існу­вання. Розмаїття культур розкриває її багатоманітність. Взаємодія між ними є способом збереження цілісності циві­лізації як унікального витвору історії. Людство пройшло тисячолітніми тернистими шляхами зіткнення культур, кри­вавих воєн, людських жертв і нескінченних руйнацій мате­ріальних і духовних цінностей, перш ніж осягнути животвор­ну силу "вічного миру" (І. Кант), "величі людини і людяності" (Т. Шевченко), "благоговіння перед життям" (А. Швейцер).

Поняття культури особистості

Культура особистості -- ще один суттєвий аспект ро­зуміння культури. Цим поняттям часто позначають рівень вихованості та освіченості людини, рівень оволодіння тією чи іншою сферою знання або діяльності. У даному випадку поняття культури фіксує якості людини, спосіб її поведінки, ставлення до інших людей, до діяльності. Про культурну людину у сфері виробництва говорять як про відповідального, підготовленого і дисциплінованого фахівця, у побутовій сфе­рі -- як про доброго сім'янина і господаря, у сфері науки -- як про талановитого вченого, в мистецтві -- як про обдаро­ваного художника, музиканта, композитора, поета тощо.

Культура особистості як цілісне утворення визначається глибиною, широтою та мірою освоєння й засвоєння нею за­гальнолюдських надбань матеріальної і духовної культури, перетворенням їх на свій внутрішній духовний світ та вмін­ням застосовувати в процесі життєдіяльності і спілкування з іншими людьми.

Основні складові культури особистості.

Першим і найважливішим щодо цього є засвоєння мови, оскільки культура дається людині в мові і через мову, а отже, саме оволодіння мовою і є необхідною передумовою форму­вання сутнісних сил особистості.

Важливим елементом сутнісних сил людини є воля. Лю­дина історично формувалась як людина тією мірою, якою вона через трудову діяльність навчалася долати свої інстин­кти, підкоряючи свою діяльність суспільним установкам і нормам. Воля виховується в праці і водночас є її необхідною передумовою, бо праця передбачає, з одного боку, створення і використання знарядь праці, а з іншого -- наявність мети діяльності (про це йшлося у третьому розділі підручника).

Щоб стати творцем, людина за будь-яких соціальних умов має пройти школу праці, оволодіти майстерністю, засвоїти історично вироблені "стандарти" людської діяльності. Фор­мування волі неможливе без самопримусу, без дисципліни праці, без здатності діяти "через не хочу".

Але волю не можна розглядати ізольовано від інших сут­нісних сил людини, бо сама по собі вона може бути і доброю, і злою волею. Служитиме вона ідеалам людяності чи силам зла -- залежить від розвинутості людських почуттів, від їхнього змісту, спрямованості, ціннісної орієнтації, оскіль­ки насамперед на них ґрунтується духовне життя людини.

Особливості формування культури особистості.

Сфера людських почуттів дуже багатогранна -- це почут­тя моральні, релігійні, громадські, естетичні, патріотичні, родинні тощо. Вона має важливе значення для розвитку твор­чих здібностей особистості, оскільки на засадах почуттів формується здатність сприймати уявне як дійсне, ідеал як життя, минуле і майбутнє як сучасне, теперішнє. А також обирати і формувати, творити ці ідеали і цінності. Першим кроком до формування цих здатностей є дитячі ігри як істо­рично вироблена форма залучення дітей до діяльності дорос­лих, до її моральнісних відносин в уяві. Будь-яка гра є пер­вісною майже для всіх сфер культурної діяльності. Гра є на­самперед і головним чином вільною діяльністю. Вона вини­кає на основі духовних можливостей людини, реалізує їх, розвиває, підносить до вищих сягань людського духу. Гра формує здатність в уяві ставити себе в моральнісні відноси­ни, вживатися в образи та способи діяльності інших людей, засвоювати кращі загальнолюдські моральні якості: спів­чуття, любов, людяність.

Ці ж культуротворні та виховні функції, що формують людських дух, в історичному плані виконує міф, а в індиві­дуальному -- казка, в якій моральні категорії добра і зла, справедливості і несправедливості відтворені в системі каз­кових образів. Казка -- це не просто розвага, а історично вироблена форма виховання моральних почуттів. Якщо ди­тина не навчиться перейматися горем у випадку перемоги зла і радіти з приводу торжества добра, у неї не сформується совість, людяність. Казки формують казковий світ дитин­ства, де уявне, створене фантазією і виражене символічною казковою мовою, засвоюється і переживається як дійсне, де боротьба сил добра і зла, правди і кривди, любові і ненависті сприймається "несправдешньо". Казка формує начала мо­ральності, те, що зветься совістю, сумлінням.

Важливу роль у формуванні духовності в цілому і почуттів зокрема відіграє художня культура, в процесі опанування якої, починаючи з колискових пісень та казок і закінчуючи вищими надбаннями поезії, музики, живопису, людина далі розвиває творчу уяву, моральні якості, здатність жити духов­ним життям. Через засвоєння художньої культури особистість входить у світ інших людей, живе їхнім життям, переживає молодість і старість, минуле і майбутнє, включає у свій духов­ний світ життя всього людства, стає емоційно багатою, здатною глибоко, сильно і тонко почувати та переживати. Важливу роль у формуванні і розвитку внутрішньої культури особистос­ті поряд із художньою культурою відіграють також науково-гуманітарні, зокрема історичні знання. Вони сприяють станов­ленню та розвитку патріотичних і національних почуттів, істо­ричної та національної свідомості й самосвідомості особистості. Як важливий культурний засіб їхнього формування історичні знання, починаючи від легенд та дум і закінчуючи історич­ною наукою, допомагають людині усвідомити свою при­четність до свого народу, до своєї нації, до людства в цілому.