Безпека життєдіяльності

Теоретичні основи, що формують систему знань дисципліни "Безпека життєдіяльності". Людина як об'єкт, який потребує захисту в умовах середовища, що оточує виробництво. Діяльність людини як джерело небезпек. Класифікація аварій природного характеру.

Рубрика Безопасность жизнедеятельности и охрана труда
Вид книга
Язык украинский
Дата добавления 07.05.2010
Размер файла 457,3 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Споживання кисню при роботі великої потужності може досягати такого рівня, який перевищує його у стані спокою в 10... 15 разів і більше. Так, у тренованих людей споживання кисню може збільшуватись з 200...300 мл у спокої, до 3...4 л/хв при важкій роботі.

Кількість кисню, що потрібна організму для окислення створених під час роботи недоокислених продуктів обміну речовин, позначається як кисневий запит (мал. 3.1,1, ABj). Якщо кількість кисню, яку фактично споживає організм під час роботи, дорівнює кисневому запиту, це означає, що концентрація недоокислених продуктів в організмі не зростає, і встановлюється постійний рівень споживання кисню -- стан рівноваги. Він підтримується приблизно на одному рівні упродовж усього періоду виконання роботи. Стан рівноваги між створенням недоокислених продуктів та їх окисленням називається стійким станом.

Недостатня активізація дихання та кровообігу на початку роботи призводить до того, що споживання кисню відстає від кисневого запиту. Це позначається як кисневий борг (мал. 3.1, І, ABBj), величина якого залежить від важкості та інтенсивності виконуваної роботи. При підсиленні діяльності ДС та ССС споживання О2 досягає необхідного для виконання роботи рівня, і встановлюється стійкий стан (мал. 3.1,1, ВС). Після закінчення роботи споживання кисню та кисневий борг, які виникли у період втягування в роботу, поступово знижуються (мал. 3.1,1, СДД1).

Під час важкої роботи кисневий запит може перевищити функціональні можливості ДС та ССС організму (киснева межа -- мал. 3.1, II, CCj), внаслідок чого виникає киснева заборгованість (мал. 1, II, BjB), зростає протягом усього періоду роботи. Споживання кисню при цьому встановлюється на постійному рівні в межах кисневої межі. Цей стан дістав назву хибного, або уявного, стійкого стану. Ліквідація кисневого боргу здійснюється після закінчення роботи (мал. 3.1, II, СДД1).

Під час статичної роботи рівень споживання кисню нижчий, ніж кисневий запит (мал. 3.2), що можна пояснити утрудненим кровообігом у скорочених м'язах. Після закінчення роботи споживання кисню різко зростає, а потім спостерігається досить тривалий період відновлення. Така динаміка споживання кисню при статичній роботі дістала назву феномена Лінгарда.

Під час роботи збільшується енерговитрата організму, що є одним з основних показників важкості виконуваної роботи, критерієм визначення категорії роботи. Так, згідно з ГОСТом 12.1.005 -- 88 «ССБТ. Общие санитарно-гигиенические требо-вания к воздуху рабочей зоны» до легких робіт належать види діяльності з затратою енергії не більше 174 Вт (150 ккал/год), робіт середньої важкості -- з енерговитратами 175...290 Вт (151...250 ккал/год), важких робіт -- з енерговитратами більше 290 Вт (250 ккал/год).

Центральна нервова система. Розрізняють три фази зміни функціонального стану ЦНС під час роботи: I -- фаза інерційного гальмування на початку роботи, яка відповідає періоду втягування в роботу (триває від кількох хвилин до кількох десятків хвилин); II -- фаза робочого збудження (відповідає стадії стійкої працездатності; тривалість її залежить від важкості виконуваної роботи); III -- стан вторинного охоронного гальмування, який виникає під час роботи внаслідок розвитку втоми.

У фазі робочого збудження спостерігається підсилення умовних рефлексів, скорочення латентного періоду, усталення диференційованого гальмування, збільшення швидкості сенсо-моторних реакцій, високий рівень м'язової сили, витривалості, переважання bb- і gg-ритмів на електроенцефалограмі (ЕЕГ), підвищення лабільності, поліпшення функціонального стану аналізаторів, переважання ресинтезу в органах та нервових центрах, які працюють.

У фазі гальмування спостерігаються зворотні процеси: подовження латентного періоду та послаблення умовних рефлексів, частіше зустрічається диференційоване розгальмовування, зменшення швидкості сенсомоторних реакцій, поява повільних (DD та qq) ритмів біотоків мозку, порушення закону силових відносин (фазні стани), зниження лабільності, погіршення функціонального стану аналізаторів, переважання процесів асиміляції.

Відновний період. Після закінчення роботи всі фізіологічні функції поступово повертаються до вихідного доробочого рівня. Відновний період характеризується переважанням процесів асиміляції, у той час як стан роботи пов'язаний з процесами дисиміляції.

Варто зазначити, що відновлення біохімічних та фізіологічних показників починається вже під час роботи. Згідно з даними праць Ю. В. Фольборта та його школи, в органах, які працюють, матеріальні зміни (біохімічні, фізичні) є основними збудниками процесу відновлення.

Функції відновлюються, як правило, хвилеподібно. В ЦНС після припинення роботи настає стадія післяробочого збудження, далі стадія післяробочого гальмування, стадія відновлення збудження, яка проходить через стадію екзальтації (підвищена збудженість). Відновлення функцій дихальної та серцево-судинної систем, газообміну йде по низхідній кривій з періодами швидкого та повільного повернення до вихідного стану.

Тривалість відновного періоду залежить від сили і тривалості передуючого фізичного або нервово-емоційного напруження під час роботи, від умов, у яких вона проходила, тренованості та вихідного стану організму працюючого. Так, в умовах високої температури повітря, інтенсивного шуму, дії токсичного чинника, відновлення всіх функцій уповільнюється. У нетренованих робітників цей процес проходить довше, ніж у тренованих.

Після легких робіт відновлення йде досить швидко і закінчується, як правило, упродовж ЗО...40 хв. Під час роботи середньої важкості відновний період затягується до кількох годин. Нарешті, після довгої важкої роботи відновлення функцій організму може не закінчуватись до початку наступної зміни. Варто зазначити, що різні функції після одного й того самого виду праці відновлюються до вихідного рівня через різні проміжки часу. Насамперед повертаються до вихідного рівня пульс та дихання, потім ударний об'єм серця та глибина дихання, разом з ними ХОК, ОЛВ, AT, напруга 02 і СО2 в крові, ліквідується кисневий борг. Пізніше відновлюються функціональний стан ЦНС, зміни м'язової системи, морфологія крові, лужні резерви, водний обмін, вміст катехоламінів.

Працездатність людини

Працездатність -- це функціональні можливості організму, які характеризуються кількістю та якістю виконаної роботи за максимальної її інтенсивності або тривалості.

Розрізняють працездатність людини неспецифічну (загальну) та специфічну, тобто здатність виконувати певний вид діяльності.

Працездатність людини зумовлена станом здоров'я, віком, статтю та рівнем функціонального стану всіх систем організму. Оцінюють її часто за виробничими показниками (час виконання операції, кількість робочих рухів за одиницю часу, тривалість мікропауз, наявність браку в роботі тощо). Проте слід пам'ятати, що на ці показники впливають чинники, пов'язані з організацією трудового процесу (механізація та автоматизація, конструкція обладнання, режим праці та відпочинку, устаткування робочого місця тощо). Тому найбільш інформативними є показники функціонального стану ЦНС, ССС, ДС, системи крові, м'язової тканини, ендокринних органів тощо.

Зміна працездатності протягом робочого дня проходить три стадії. Перша називається стадією втягування у роботу, яка полягає у переході функціональних систем організму до робочого стану і характеризується підвищенням працездатності. Початок будь-якої роботи проходить за умов нестачі кисню, оскільки органи дихання та серцево-судинна система ще не досягли робочого рівня і не постачають робочі органи достатньою кількістю кисню. Для забезпечення необхідного

рівня активності вегетативних функцій також потрібен час. Крім того, перехід організму із стану спокою у діяльний стан супроводжується налагодженням координаційних зв'язків між нервовими центрами та робочими органами функціональної системи.

Слід зазначити, що у механізмі фізіологічних змін на стадії втягування в роботу суттєва роль належить умовним рефлексам, які входять до складу робочого динамічного стереотипу і здійснюються під впливом таких подразників, як час початку робочого дня, умови для роботи, шум працюючого обладнання тощо.

Мал. 3.3. Динамічна працездатність токаря ремонтної майстерні з урахуванням психофізіологічних функцій:

А -- зорово-моторна реакція; Б -- координація рухів; В -- крива працездатності; а -- стійка працездатність; б -- низька працездатність на стадіях утягування в роботу та появи втоми

Система умовних рефлексів, які передують роботі, називається запобіжною іннервацією. Значення її полягає у полегшенні втягування у роботу.

Зовнішнім проявом стадії втягування у роботу є підвищення продуктивності, зниження часу виконання операцій, збільшення швидкості робочих рухів. Фізіологічні зміни характеризуються підвищенням працездатності, обмінних процесів, підсиленням процесу збудження в ЦНС, активізацією діяльності ССС та ДС.

Друга стадія динаміки працездатності протягом робочого дня називається стадією стійкої працездатності, яка характеризується високим постійним рівнем. Рухові та сенсорні функції характеризуються відносною стабільністю. Рівень коливань окремих функцій становить 8... 16 % для рухового і сенсорного апарата, 20...ЗО % -- для ССС і ДС.

Стадія стійкої працездатності змінюється стадією її зниження внаслідок розвинення втоми (третя стадія -- стадія розвинення втоми). При цьому знижується продуктивність праці, з'являється суб'єктивне почуття стомленості. Втома може проявитися вже в першій половині робочого дня. Упродовж обідньої перерви працездатність може відновитись повністю або частково залежно від організації перерви. Відновлення роботи після перерви супроводжується розвитком стадії втягування у роботу, що змінюється стадією стійкої працездатності, що переходить у стадію появи втоми (мал. 3.3). Тривалість цих стадій та рівень, на якому встановлюється працездатність у першій і другій половині робочого дня, відрізняються і часто характеризуються нижчою працездатністю та швидшим розвиненням втоми.

Наприкінці зміни в деяких випадках може спостерігатись незначне підвищення працездатності, яке дістало назву кінцевого пориву, внаслідок психологічного впливу, пов'язаного із закінченням роботи та майбутнім відпочинком.

Кожна стадія динаміки працездатності може змінюватись за тривалістю у великих межах залежно від характеру виконуваної роботи та умов, у яких вона проходить. Так, стадія втягування у роботу може становити 15...30 хв для легкої роботи та роботи середньої важкості, а може затягуватись понад 2,5 год. при напруженій творчій, розумовій діяльності. При важкій та нераціонально організованій роботі стадія втягування може переходити у стадію втоми. При раціональній побудові режиму праці та відпочинку стадії втоми може не бути або вона може наставати лише наприкінці робочого дня.

Працездатність людини може змінюватись відповідно до природних (біологічних) ритмів психофізіологічних функцій (добові, тижневі, місячні, річні). Так, протягом доби (добовий, або циркадний ритм) простежуються два періоди високого рівня фізіологічних функцій: між 8...12-Ю та 16...18-Ю годинами.

Встановлено, що зона біоритмічного оптимуму для трудової діяльності має індивідуальні коливання. Так, більшість людей мають більш високу працездатність у ранковий час (ранковий тип, «жайворонки»). Проте є певний процент осіб, які мають високу працездатність увечері та вночі (вечірній тип, або «сови»).

Протягом робочого тижня (мал. 3.4) спостерігаються низькі рівні працездатності у перші дні і особливо в останні (понеділок, п'ятниця, субота). Триваліші біологічні ритми (місячні, річні, сезонні) мають різні періоди коливання щодо різних функціональних навантажень (фізичних, емоційних та інтелектуальних) і відзначаються високою індивідуальністю. Дані про місячні, річні та багаторічні ритми мають практичний інтерес під час планування індивідуальної праці, наприклад, у наукових працівників, працівників літератури, мистецтва, спортсменів.

При регламентуванні роботи трудового колективу вони можуть враховуватись під час організації тривалих експедицій.

Працездатність також може змінюватись під час навчання, тренування, внаслідок зміни характеру трудового процесу (впровадження нового обладнання, робочих меблів, засобів механізації та автоматизації тощо), чинників, які визначають стан зовнішнього середовища (шум, мікроклімат, вміст шкідливих речовин у повітрі робочої зони).

Втома -- це стан, що спричиняється інтенсивною і тривалою роботою, характеризується тимчасовим зменшенням працездатності, виражається зниженням кількості та якості роботи і погіршенням координації робочих функцій.

Проблема втоми охоплює вирішення трьох кардинальних питань:

а) з'ясування природи втоми (механізм та причини розвитку);

б) діагностика втоми та оцінка працездатності;

в) розробка заходів боротьби з утомою.

Вивчення механізму розвинення втоми призвело до виникнення кількох теорій. Перша теорія втоми -- гуморально-локалістична. На перших етапах дослідження втома розглядалась як процес, що відбувається у робочому органі (м'язі). Прихильники цієї концепції пояснювали зниження працездатності виснаженням енергетичних речовин, нестачею кисню або отруєнням м'язової тканини продуктами обміну. Суть концепції отруєння полягала в тому, що метаболіти енергетичних процесів при накопиченні у працюючому м'язі, спричиняли отруєння, що призводило до зниження його працездатності. Деякі прихильники цієї концепції висували твердження про вироблення у м'язі кенотоксинів, які отруюють організм та знижують його працездатність.

Гуморально-локалістична теорія ґрунтувалася на ретельно проведених дослідженнях і мала переконливі підтвердження в експериментальних умовах. Недоліком цих досліджень було те, що вони проводились на ізольованому нервово-м'язовому препараті без урахування особливостей організму в цілому і регулювальної функції ЦНС.

Діалектико-матеріалістичний світогляд школи російських фізіологів (І. М. Сєченов та його учні) визначив центрально-нервовий механізм утоми, згідно з яким утома розвивається у нервових центрах, які беруть участь у роботі, насамперед у корі великого мозку.

Згідно із сучасними поглядами, розвинення втоми здійснюється за механізмом рефлексів, збудником яких є зміни, що настають у працюючих органах. Так, при інтенсивних силових навантаженнях, коли кисневий запит перевищує фактичне споживання кисню, робота м'язів здійснюється в анаеробних умовах на тлі гліколітичного фосфорилювання. При цьому у м'язах накопичується велика кількість недоокислених продуктів. Утома в цих випадках виникає під впливом потужних доцентрових імпульсів від пропріо- та хеморецепторів м'язів та судин, які створюють умови для виснаження фізіологічного потенціалу у відповідних нервових центрах з подальшим розвитком у них гальмування.

Якщо фізичні навантаження помірні, кисневий запит, як правило, задовольняється, а продукти окислення накопичуються у незначній кількості. В цих випадках у виникненні втоми відіграє роль тривалість збудження кіркових центрів, які регулюють роботу м'язів та вегетативні функції, що призводить до виснаження енергетичних ресурсів у функціональній системі. В кінцевому підсумку змінюється лабільність окремих ланок функціональної системи, яка бере участь у роботі, що призводить до затягування фізіологічного інтервалу перетворення імпульсів, дискоординації окремих функцій із зниженням діяльності всієї працюючої системи. На основі вивчення особливостей прояву втоми в різних умовах трудової діяльності М. І. Виноградов виділив два типи втоми: втома з швидким розвитком, яка зумовлена виникненням центрального надпорогового гальмування, і втома з повільним розвитком, в основі якої лежить виснаження фізіологічних ресурсів усієї функціональної системи з розвитком охоронного гальмування.

Гальмування є одним з основних проявів втоми. Разом з тим ототожнювати поняття гальмування і втоми не можна. Основою втоми є насамперед виснаження фізіологічного потенціалу, що й є збудником гальмування. Ю. В. Фольборт зазначав, що паралельно до процесу виснаження в органі, який працює, вже у процесі роботи, а потім у період відпочинку починаються процеси відновлення. І чим більше виражений процес виснаження, тим інтенсивніше йдуть процеси відновлення, яким, у свою чергу, сприяє процес гальмування. При зростанні процесів утоми поглиблюються процеси гальмування і на певному етапі може настати їх виснаження, що проявляється насамперед уповільненням процесів відновлення.

Прояв утоми починається з порушення робочого динамічного стереотипу -- знижується точність і швидкість робочих рухів, уповільнюється виконання операції та її окремих елементів, з'являються зайві рухи, помилки у роботі. У зв'язку з цим змінюються виробничі показники -- знижується продуктивність, збільшується кількість браку, погіршується якість продукції.

Аналіз функціональних змін в ЦНС вказує на порушення силових відносин, розвинення фазових станів, подовження сенсомоторних реакцій, зниження пам'яті, уваги тощо. На ЕЕГ підсилюються bb-ритми, з'являються і починають переважати повільні ритми. Відзначаються зміни м'язової сили, зниження витривалості, показників працездатності, порушення координації рухів. Спостерігається стимуляція діяльності судинно-рухового та дихального центрів, збільшення енерговитрат у зв'язку з накопиченням кислих продуктів обміну та необхідністю включатись до роботи додатковим групам м'язів. При втомі можуть статися зміни морфологічного та хімічного складу крові: збільшення кількості еритроцитів, лейкоцитів, вмісту метаболітів, зниження основних резервів крові, вмісту глюкози, тиску кисню тощо.

Виробничі шкідливості можуть прискорювати та поглиблювати процес гальмування. Хімічні речовини, пил, несприятливий мікроклімат, виробничий шум, вібрація, ЕМП діапазону радіочастот, нераціональне освітлення негативно впливають на працездатність людини.

З утомою тісно пов'язаний стан перенапруження. Деякі дослідники розглядають стан втоми як початкову стадію перенапруження, не виключаючи можливості прямого виникнення перенапруження у різних структурах і органах, які беруть участь у трудовому процесі.

Термін «перенапруження» визначає несприятливий, граничний між нормою та патологією функціональний стан організму, який викликано надмірним за тривалістю або величиною навантаженням. Тривале перенапруження може спричиняти порушення здоров'я людини, відіграючи роль етіологічного чинника професійних форм захворюваності. Крім того, перенапруження може сприяти зниженню загальної реактивності організму, підвищенню неспецифічної захворюваності.

Однією з основних причин перенапруження апарату опори і руху є вимушена робоча поза. Незручні пози внаслідок перенапруження можуть спричиняти прояв остеохондрозу, розтягування та ослаблення міжхребцевих зв'язків, зміну нормальної конфігурації хребта, ослаблення м'язів черевного преса, тазового дна, ослаблення та деформацію склепіння ступні тощо. Поряд із змінами в апараті опори та руху нераціональна робоча поза може сприяти перенапруженню в системі периферичного кровообігу, виникненню варикозного розширення вен.

Перенапруження функціональних систем, які тривалий час забезпечують високий рівень інтенсивності та концентрації уваги, пам'яті, аналітичного мислення, може бути одним із суттєвих чинників ризику виникнення невротичних станів та захворювань. Те ж саме можна сказати про такі чинники, як монотонність, емоційне перенапруження тощо.

Перенапруженню та переходу його у захворювання сприяють хронічні або інфекційні захворювання, клімактеричний період, недостатня рухова активність, несприятливі чинники виробничого середовища тощо.

Розробляючи заходи цілеспрямованої профілактики втоми і перенапруження, дуже важливо встановити конкретні чинники трудового процесу, здатні спричиняти ці процеси, та оцінити їх рівень за критеріями оцінки важкості та напруженості роботи.

Фізіолого-гігієнічна проблема втоми та перенапруження, зважаючи на те, що вона пов'язана з працездатністю працюючих, а отже, з продуктивністю праці, є важливою соціальною проблемою. Тому боротьбу з втомою та перенапруженням слід проводити комплексно, враховуючи технічні, організаційні, гігієнічні та психофізіологічні заходи. Основними з них є такі: широка механізація та автоматизація виробничих операцій; організація раціонального режиму праці та відпочинку; опти-мізація санітарно-гігієнічних умов праці; удосконалення робочих рухів та робочої пози; обладнання раціонального робочого місця та устаткування з урахуванням антропофізіологіч-них особливостей організму; правильне, раціональне виробниче навчання; послаблення несприятливої дії монотонності; заходи щодо запобігання гіподинамії; формування сумлінного ставлення до праці в трудових колективах (усвідомлення корисності праці, сприятливий психологічний мікроклімат, широка гласність, матеріальна зацікавленість, змагання тощо); естетичне оформлення робочої обстановки; організація та проведення профвідбору та профорієнтації.

Антропометричні характеристики людини

У своїй професійній діяльності кожна людина виконує певні рухи, наприклад пов'язані з перенесенням вантажу, натисканням на важелі, тумблери, переміщенням тіла у просторі тощо. Робочий рух -- це результат дії складного апарату опори та руху, який охоплює групи м'язів, суглоби, сухожилки, провідникову частину рухового аналізатора, відповідні рухові центри ЦНС. Рухи спричиняють зміни в ССС, ДС, системі крові. Кожний, навіть найпростіший, робочий рух здійснюється за фізичними законами. При цьому поняття кістки, м'яза відповідає поняттю важеля, сили, а самі рухи розглядають з позицій законів механіки. При розрахунку механічних змінних, які характеризують рух частин тіла, використовують уявлення про систему, що складається з шарнірних ланок і центрів обертання у місцях суглобових поверхонь і ланок важелів у вигляді кісткових сегментів.

Цілеспрямованість та організованість рухів тіла людини і його частин досягаються розподілом зусиль у різних м'язах та їх групах; ЦНС належить координаційна роль.

Біомеханіка, що вивчає фізіологічні та фізичні закономірності рухів людини, використовує дані механіки, анатомії та фізіології.

Вивчення професійних поз та рухів потребує знання різних антропометричних показників, основними з яких є лінійні розміри тіла (мал. 3.5). Їх використовують конструктори, дизайнери при конструюванні обладнання, пультів управління, параметрів робочого місця, робочих меблів тощо.

Робочий рух характеризується максимальним обсягом, який визначається довжиною ланок, що входять у систему руху, будовою суглоба, робочою позою, індивідуальними особливостями (стать, вік, тренованість). Так, максимальний обсяг хватальних рухів рук визначається амплітудою руху у плечовому суглобі, довжиною верхньої кінцівки та зростом робітника. З віком обсяг рухів знижується. Завдяки порівняно невеликим антропометричним показникам у жінок обсяг рухів менший, ніж у чоловіків.

Другою характеристикою робочих рухів є сила м'язів -- величина максимального зусилля, яке розвиває група м'язів, що бере участь у виконанні робочої операції або її елемента. Сила м'язів, яку може розвинути людина в кожному конкретному випадку, залежить від статі, віку, ступеня тренованості, наявності втоми, використання спецодягу (рукавиці, взуття) тощо. На силу м'язів впливає положення тіла та окремих його елементів, які беруть участь у русі.

Так, м'язові зусилля, розвинені м'язами верхніх кінцівок в положенні сидячи менші, ніж у положенні стоячи. Найсприятливішим для здійснення силових рухів є положення, за якого лікоть зігнуто під кутом 120°. Має значення напрямок зусилля, що розвивається: при поштовху від себе воно найвище, при обертанні ручок -- найменше. Крім того, розвинення сили залежить від стійкості вихідної пози. У зв'язку з цим великого значення при конструюванні робочого місця набуває обладнання спинок, підлокітників на сидіннях, підставок для ніг.

Наступною характеристикою робочих рухів є їх траєкторія. Оптимальними є еліптичні та кругові плавні рухи, що переходять один в одній.

Під час роботи працівник повинен набувати різних поз і зберігати їх іноді упродовж кількох годин, а в деяких випадках і протягом всієї робочої зміни. Робоча поза зумовлює іммобілізацію окремих частин тіла за допомогою координуючої дії ЦНС на відповідні м'язи. Перебування в одній і тій самій позі (стоячи або сидячи) є великим навантаженням для організму, пов'язаним з тривалою статичною роботою одних і тих самих м'язів. Довго фіксована робоча поза називається вимушеною і має розглядатись як несприятливий чинник при оцінюванні умов праці. Вимушена робоча поза сприяє більш швидкому розвиненню втоми і може призводити до патологічних змін у організмі. Несприятливий вплив пози може бути послаблено або усунено використанням раціональних робочих меблів та раціонально обладнаного робочого місця.

Основними є положення сидячи, стоячи та сидячи-стоячи. Вибираючи раціональну робочу позу, слід враховувати величину докладених зусиль м'язів, ступінь точності та швидкості, діапазон робочих рухів.

Робоче положення сидячи менш стомливе, оскільки характеризується низькими енерговитратами, забезпечує більшу стійкість тіла, потребує меншого напруження м'язів, зменшує гідростатичний тиск і, отже, створює менше навантаження на ССС. Виконання роботи сидячи створює сприятливі умови для високої точності робочих рухів. Крім того, це положення не дає змоги розвивати велику силу м'язів -- маса переміщуваного вантажу не повинна перевищувати 5 кг.

Положення сидячи не має бути вільним, а також пов'язаним з необхідністю тривалої фіксації хребта у зігнутому стані. Вимушене зігнуте положення сидячи спричиняє значне напруження м'язів спини і шиї. Крім того, затруднюється кровообіг внутрішніх органів, особливо в ділянці тазу, утруднюються дихальні рухи, ослаблюються м'язи черевного преса і тазового дна. У зв'язку з цим у робітників, які виконують роботу сидячи, можуть розвиватись викривлення хребта (кіфоз, сколіоз, лордоз), у жінок -- зміни положення матки, порушення менструальної функції, геморой, слабкість пологової діяльності, часті розриви промежини під час пологів тощо.

Положення стоячи порівняно з положенням сидячи спричиняє напруження більшості м'язів, потребує додаткових затрат енергії (на 10 %), утруднює кровообіг. Робота м'язів спрямована на утримання на постійному місці центра ваги, який переміщується під впливом руху, а також розташування окремих ланок тіла, оскільки їхні центри ваги не збігаються з центром ваги тіла. Тому кожний нахил тулуба вперед, підняття та переміщення верхніх кінцівок, голови спричиняють додаткове напруження відповідних м'язів. Разом з тим робота стоячи сприятливіша, ніж сидячи в тих випадках, коли робітник для виконання операцій повинен вільно пересуватись у просторі, коли потрібен більший кругозір та діапазон робочих рухів, які перевищують відстань максимально витягнутої руки, значні зусилля м'язів. При цьому ступінь важкості, зумовлений робочим положенням стоячи, визначається положенням тулуба та рук під час роботи, а також масою переміщуваного вантажу. Так, у положенні стоячи з витягнутими вперед руками тонус м'язів збільшується на 25 %, а при утримуванні вантажу масою 2 кг рукою -- на 70 %. При невеликому нахилянні корпуса вперед у положенні стоячи енерговитрати збільшуються на 20...22 %, а при значному -- на 45 %.

Серед захворювань, пов'язаних з роботою стоячи, слід зазначити плоскостопість, розширення вен нижніх кінцівок, опущення внутрішніх органів, зміну положення матки тощо.

За можливості слід обладнувати робоче місце так, щоб можна було працювати сидячи-стоячи (мал. 3.6). Таке робоче місце дозволяє чергувати положення, включати в навантаження то одні, то інші м'язи, що дає можливість м'язам відпочивати, поліпшує кровообіг у відповідних частинах тіла.

Для того, щоб робоче місце було зручним, воно має відповідати антропометричним даним працюючого. Середні антропометричні дані обчислюють за великою кількістю вимірювань основних антропометричних показників різних груп населення. Такі дані використовуються при конструюванні робочих місць на виробництві. За антропометричними даними виділяють дві основні зони виконання трудових операцій -- оптимальну і зону досяжності.

На робочому місці основна робота протягом зміни має виконуватись у межах оптимальної зони. Корпус працівника повинен зберігати вертикальне положення або бути злегка нахиленим вперед на 10... 15°. Рухи в зоні досяжності викликають підвищене напруження м'язів поясу верхньої кінцівки та плеча, супроводжуються зростанням енерговитрат і за частого повторення можуть спричиняти втому та перенапруження. Крім того, робочі рухи, що виконуються витягнутими руками, не можуть розвивати більших зусиль м'язів та не забезпечують точність і швидкість реакцій. У зв'язку з цим рухи в зоні досяжності слід зводити до мінімуму.

При розташуванні органів управління у горизонтальній та вертикальній площинах найбільша швидкість робочого руху розвивається в межах 1--2-ї зон (оптимальної зони легкої досяжності) (мал. 3.7, 3.8). Зона досяжності (3-я зона) характеризується уповільненням рухів та необхідністю повороту тулуба вбік. Крім швидкості руху для успішного виконання роботи має значення його точність. Було встановлено, що найбільш точними є рухи, що виконуються в межах 1-ї зони, найменш точними -- в 3-й зоні. Рухи правої руки точніші, ніж лівої.

Важливою характеристикою робочого місця є рівень робочої поверхні, на якій виконуються основні операції. Висота робочої поверхні визначає робочу позу і зрештою продуктивність праці. При низько розташованій робочій поверхні працівникові доводиться дуже нахилятись, а при надмірно високому рівні робочої поверхні -- витягувати руки вгору і підніматись навшпиньки. В обох випадках створюються несприятливі робочі пози, що зумовлюють низьку продуктивність, значне напруження м'язів, підвищені енерговитрати, утруднений кровообіг тощо. Оптимальна висота робочої поверхні визначається характером виконуваної роботи і, зокрема, її складністю і точністю. При роботі стоячи, що потребує значних зусиль м'язів, рекомендується висота робочої поверхні 700...800 мм, а при точних роботах -- 1200... 1300 мм. Оскільки антропометричні показники коливаються у великих межах, оптимальною є зміна висоти робочої поверхні. Коли це неможливо, використовуються підставки для ніг (при роботі стоячи) та регулюється висота сидіння (при роботі сидячи, мал. 3.9). Особливо точні і тонкі роботи, що потребують напруження зору, слід виконувати сидячи, і тому треба забезпечувати оптимальну висоту робочої поверхні (мал. 3.9). Для виконання ручних операцій сидячи без особливого напруження зору оптимальною висотою робочої поверхні від підлоги є 700...750 мм, для точних робіт (монтаж дрібних деталей, верстатні роботи тощо) -- 835...905 мм. Для сприятливого функціонування органа зору має значення кут сприйняття зорового сигналу. Найкраще сприйняття зорового сигналу спостерігається в межах кута від нормальної лінії погляду ±15°. Об'єкт спостереження в цих умовах сприймається центральним зором. У цій зоні мають розташовуватись найбільш важливі засоби інформації, що часто використовуються. Відносно сприятливе сприйняття зорової інформації зберігається в межах кута ±30°. Для спостереження за об'єктами, розташованими за межами кута від нормальної лінії погляду ±30°, необхідні рухи очей та поворот голови для сприйняття тільки допоміжної інформації та тієї, що рідко використовується.

Внаслідок того, що при роботі сидячи частина передпліччя піднята вгору, а м'язи верхніх кінцівок і пояса верхніх кінцівок знаходяться у стані напруження, слід передбачати рухомі підлокітники. Для забезпечення зручної пози сидячи і стоячи має бути достатній простір для ніг: при роботі стоячи не менше 150 мм завглибшки та заввишки і 530 мм завширшки, сидячи -- не менше 650 мм завглибшки та заввишки і 500 мм завширшки.

При організації робочого місця для виконання роботи сидячи велике значення має конструкція сидіння. Робочі стільці залежно від їх призначення можуть мати різну форму сидіння, спинки, підлокітників (мал. 3.10). Проте загальною вимогою для них є висота, що регулюється (від 380 до 420 мм). Ширина сидіння коливається від 400 до 420 мм, форма сидіння залежить від характеру роботи. Так, для роботи з клавішними пристроями тощо робоче сидіння має бути з невеликим нахилом назад. При складальних роботах і роботах з малими фізичними зусиллями доцільним є плоске горизонтальне сидіння. Для водіїв передбачається м'яке сидіння.

Під час виконання роботи сидячи велике значення має підставка для ніг. Вона дозволяє працівнику вибрати таке положення нижніх кінцівок, за якого м'язи максимально розслаблюються і поліпшується кровообіг. Підставка для ніг повинна бути не менше 300 мм завширшки, 400 мм завглибшки, 260...350 мм заввишки і з кутом нахилу 15...30°. Поверхня підставки робиться рифленою, з бортиком заввишки 10 мм по передньому краю. Підставка для ніг є обов'язковою при роботі сидячи-стоячи.

При проектуванні розміщення педалей на робочому місці слід враховувати, що зусилля ніг залежать від їх положення. Найбільше зусилля в положенні сидячи спостерігається при зігнутому коліні під тупим кутом, можливості опиратися спиною об спинку сидіння і розміщенні педалі на відстані не більше 100 мм від медіальної лінії оператора. При відхиленні від медіальної лінії сила тиску на педаль знижується. Управління педаллю в положенні стоячи варто уникати, оскільки при цьому різко порушується рівновага і з'являється потреба в допоміжних зусиллях м'язів, що спричиняє швидку втому нижніх кінцівок і тулуба. У виняткових випадках, коли потрібно керувати педаллю стоячи, висота її не повинна перевищувати 150 мм, а зусилля 100...150 Не (10...15 кгс).

Значна увага надається естетичному оформленню робочого місця. Хороші самопочуття і настрій працюючого під час роботи досягаються не тільки зручністю роботи, відсутністю напруження, а й включенням в інтер'єр робочого місця елементів оздоблення -- кімнатних рослин, художніх творів, виконаних у приємній для очей колірній гамі. При колірному оформленні обладнання та виробничих приміщень слід віддавати перевагу тим кольорам, які підвищують працездатність, викликають сприятливі емоційні відчуття. Насиченість кольорів має бути такою, за якої коефіцієнт відображення був би не менше 40..,50 %. Серед кольорів повинні переважати білий, світло-лимонііий для стель, білий, світло-зелений, світло-голубий, світло-жовтий -- для перегородок і стін.

Оцінюючи робочу позу та організацію робочого місця, треба керуватись ГОСТом 12.2.032--78 «ССБТ. Рабочее место при вьіполнении работ сидя. Общие эргономические требования» та ГОСТ 12.2. 033 -- 78 «ССБТ. Рабочее место при вьіполнении работ стоя. Общие зргономические требования». Крім того, слід ураховувати вимоги міждержавних стандартів на певні види виробничого обладнання (верстати металообробні, машини ручні електричні, обладнання технологічне та ін.).

Фізіологія праці є складовою частиною гігієни праці та розділом загальної фізіології, який присвячено вивченню змін функціонального стану організму людини під впливом трудової діяльності та виробничого середовища, розробці фізіологічних основ наукової організації трудового процесу з метою довгочасного підтримання на високому рівні працездатності людини та збереження її здоров'я.

Дослідження в галузі фізіології праці проводяться в основному в двох напрямах: 1) вивчення загальних фізіологічних закономірностей, що характеризують діяльний стан організму людини; 2) розробка науково обґрунтованих раціональних способів організації конкретних видів трудової діяльності, що сприяють поліпшенню фізіологічного стану працівників.

Об'єктом вивчення фізіології праці є форми організації трудового процесу, обладнання робочого місця та устаткування, фізіологічні зміни в організмі робітника, здоров'я працівників тощо.

Основною метою фізіології праці є наукове обґрунтування рекомендацій щодо оптимізації трудового процесу в системі наукової організації трудової діяльності людини.

Загальні завдання фізіології праці полягають у вивченні форм виявлення робочої діяльності, станів, що виникають в організмі людини, фізіологічних закономірностей та механізмів, які характеризують зміни в організмі людини під час роботи. Поряд із загальними виділяють завдання, зумовлені основними напрямами економічних та соціальних перетворень, які характеризують етап розвитку держави. Так, наприклад, обслуговування нового обладнання на сучасних виробництвах (атомних електростанціях, електронних підприємствах, роботизованих виробничих лініях, пультах управління, лазерних та плазмових установках тощо) вимагає не тільки високої кваліфікації персоналу, а й дотримання відповідних гігієнічних та фізіологічних вимог до умов роботи. На сучасному етапі завдання фізіології праці можна сформулювати так:

1. Фізіологічна оцінка нових видів організації праці, нової технології, сучасного обладнання, що використовуються у промисловості.

2. Вивчення фізіолого-гігієнічних особливостей трудової діяльності працівників нових професій -- налагоджувальників, операторів, апаратників, які обслуговують сучасні виробництва.

3. Встановлення фізіологічних закономірностей виникнення та механізмів формування таких негативних станів, як втома, монотонність, гіподинамія, нервово-емоційне напруження, перенапруження.

4. Вивчення характеру та механізму дії таких чинників, як ультра-, інфразвук, іонізуюче та лазерне випромінювання, електромагнітне поле тощо.

5. Вивчення особливостей фізіологічних функцій у трудовій діяльності різних груп працівників, а саме: жінок, підлітків, осіб похилого віку.

6. Наукове обґрунтування методів виробничого навчання, професійного відбору та профорієнтації.

7. Розробка сучасних науково обґрунтованих рекомендацій щодо побудови оптимальних режимів праці та відпочинку, упорядкування обладнання, робочих місць, організації технологій, профілактики несприятливих впливів нервово-емоційного перенапруження, гіподинамії, монотонності, втоми тощо.

8. Удосконалення методичного рівня здійснюваних досліджень шляхом модернізації апаратури, розширення методів дослідження, застосування математичних та програмних засобів збирання та аналізу здобутих даних тощо.

Методи дослідження у фізіології праці в кожному конкретному випадку визначаються характером її завдань. Оскільки одним із центральних завдань фізіології праці є вивчення фізіологічних процесів в організмі працюючої людини важливе місце посідають фізіологічні та біохімічні методи дослідження функцій центральної нервової системи (ЦНС), аналізаторів, серцево-судинної (ССС), дихальної (ДС) та м'язової систем, системи крові тощо.

Широко використовуються методи визначення ефективності праці, часових характеристик трудових процесів, робочих рухів та поз. Низка питань, які стосуються окремих сторін трудової діяльності, у фізіології праці вирішується на лабораторних моделях, які відтворюють трудові процеси або окремі їхні елементи. Наприклад, моделі робочих меблів, пультів управління, тренажери тощо.

У деяких випадках доводиться оцінювати фізіологічну вартість роботи, визначати ступінь функціонального напруження організму під час роботи, оцінювати роботу людини з кількісного боку. Такої оцінки трудового процесу потребує вирішення питань режиму праці та відпочинку, праці жінок та підлітків, обґрунтування тривалості робочого дня, тарифікація праці при встановленні пільг щодо відпусток та додаткових компенсацій, нормування чинників навколишнього середовища тощо.

Функціональне напруження організму під час роботи схематично можна звести до енергетичного та інформаційного.

Навантаження на організм під час розумової праці називається напруженістю праці, під час фізичної -- важкістю праці.

Праця за важкістю поділяється на легку, середньої важкості, важку, дуже важку, а за напруженістю -- ненапруже-ну, малонапружену, напружену, дуже напружену.

Крім того, характеристики важкості та напруженості праці використовують для гігієнічної класифікації праці за класами: 1 -- оптимальна; 2 -- допустима; 3 -- шкідлива; 4 -- небезпечна («Гігієнічна класифікація праці за показниками шкідливості і небезпечності чинників виробничого середовища, важкості та напруженості трудового процесу». Затверджено наказом Міністерства охорони здоров'я України від 31 грудня 1997 р. за № 382).

Для оцінки важкості праці використовують ергономічні та фізіологічні показники. Так, для визначення важкості роботи враховують її потужність, масу вантажу, який піднімають, статичні навантаження, робочу позу тощо. Як фізіологічні показники використовують енерговитрати, частоту серцевих скорочень, відсоток зміни витривалості і сили м'язів наприкінці робочого дня порівняно з його початком.

Напруженість також визначають за допомогою ергономічних та фізіологічних показників. До ергономічних показників належать: кількість важливих об'єктів одночасного спостереження, тривалість зосередженого спостереження (оперативного спокою), кількість сигналів, повідомлень за годину, кількість елементів операції, тривалість повторюваних операцій за секунду.

Фізіологічними показниками напруженості виконуваної роботи є: зміна обсягу оперативної пам'яті (у відсотках), прихованого періоду простої та складної зорово-моторних реакцій (ПЗМР, СЗМР), часу розпізнавання, екскреції катехоламінів, 17-оксикетостероїдів тощо.

У кожному конкретному випадку вибирають 3--4 адекватних показники, а оцінку важкості та напруженості праці проводять за найбільш чутливим (інформативним) показником. Детально методика визначення важкості та напруженості праці викладена в «Руководстве к практическим занятиям по гигие-не труда» (К.: Вища школа, 1986).

Професія оператора виникла у зв'язку з автоматизацією виробництва шляхом дистанційного управління. Між людиною, знаряддям та предметом праці з'явився пульт управління. Виробничі процеси кодуються, а програма дій оператора визначається алфавітом (системою сигналів) та алгоритмом (правилами перетворення здобутої інформації). Основне завдання оператора -- спостерігати за пультом управління, правильно та своєчасно переробляти інформацію, термінові та складні відповіді-реакції. Основне навантаження під час роботи зазнають сенсорний апарат, розумова та емоційна сфери. Сприйняття та перетворення інформації в роботі оператора проходять в основному через другу сигнальну систему. Питома вага зусиль м'язів, як правило, невелика (натискання на кнопки, важелі, тумблери, переміщення вздовж пульту управління, підтримання робочої пози тощо).

Операторська праця на сучасному виробництві неоднорідна. В одних випадках основна функція оператора полягає у спостереженні -- оператори-спостерігачі, в інших -- сприйнятті та переробці інформації, виконуванні команд -- оператори-вико-навці. В роботі операторів-спостерігачів переважає стан оперативного спокою (до 60...80 % всього робочого часу). Активна діяльність у них загалом становить 1...2 год за зміну. Така робота характеризується сенсорною монотонністю, напруженням уваги, гіподинамією, яка чергується з періодами активності в умовах дефіциту часу і необхідності термінового вирішення часто непередбачених завдань. Цей тип операторської праці має місце на великих автоматизованих виробництвах.

Робота операторів-виконавців полягає у безперервній пере-робці сигналів і виконанні команд за заздалегідь відомим, відносно простим алгоритмом. Для них характерна активність, що постійно реалізується, дефіцит часу, рухове навантаження на рівні робіт середньої важкості, велике навантаження на сенсорний апарат та емоційну сферу. До такого типу операторської праці належить робота операторів, водіїв транспорту та самохідних машин, операторів-обчислювачів ЕОМ та ін.

Особливий тип операторської праці становить робота опера-торів-технологів, яка поряд з роботою близько пульту управління (за першим або другим типом) включає обов'язок виходу до обладнання, яке працює, і проведення аварійних робіт в умовах, як правило, дефіциту часу. Робота операторів-техно-логів характеризується відсутністю ритмічності, нерівномірністю розподілу навантажень упродовж зміни, робочого тижня, несприятливими умовами виробничого середовища, досить важкими фізичними навантаженнями безпосередньо на технологічних лініях.

Виділяють також роботу операторів-керівників, у тому числі організаторів і керівників підприємств. У системі людина-ма-шина працюють через операторів, які управляють безпосередньо технологічним процесом. У їхній роботі переважають взаємини з людьми та необхідність ухвалювати нестандартні рішення.

Успішне виконання операторської діяльності зумовлено здоров'ям робітника, його психофізіологічними особливостями, віком, стажем роботи, професійною підготовленістю, стосунками в колективі, умовами зовнішнього середовища, організацією трудового процесу тощо.

Характеристики професійного навантаження операторів різного профілю значною мірою відрізняються. Так, час зосередженого спостереження за зміну коливається від 1...2 до 6...7 год. Питома вага активних рухів може становити 20...80 %. Кількість перероблюваної інформації коливається від 50...60 до 3000 сигналів на годину.

Середні показники кількості інформації не завжди відображають нервово-емоційне навантаження. Прикладом може бути нервово-емоційне навантаження при виконанні роботи в аварійних ситуаціях, коли доводиться переробляти невелику кількість інформації, але приймати рішення в умовах великого дефіциту часу поряд з небезпекою, високою відповідальністю, дефіцитом інформації для прийняття рішення. Ця робота характеризується як робота в умовах навантажень на межі психофізіологічних можливостей організму.

Специфічною фізіологічною особливістю конвеєрного способу роботи є його ритмічність. Ця особливість зумовлена принципами організації поточного способу виробництва, які є в основі конвеєра. При конвеєрній праці операція виготовлення продукту, виробу, деталі, механізму розділена на окремі етапи, виконання яких доручається різним групам робітників з певними навичками, які працюють на спеціально обладнаних робочих місцях. Деталі або напівфабрикати подають до кожного робочого місця автоматично за допомогою рухомої стрічки.

Основними фізіологічними особливостями праці на конвеєрі, які можуть несприятливо діяти на працівників, є монотонність праці (рухова, яка в деяких випадках поєднується з сенсорною), вимушена робоча поза, напруження органа зору, підвищене навантаження на одні й ті самі групи м'язів, нервово-емоційне напруження, зумовлене швидкішім темпом роботи, порушеннями в ритмі роботи внаслідок відсутності або накопичення напівфабрикатів через неполадки обладнання тощо.

Робота на конвеєрі при нераціональній організації трудового процесу може призводити до порушення стану здоров'я. У людей, які працюють на конвеєрі, спостерігається підвищена захворюваність на гіпертонічну хворобу, астенізація нервової системи, зниження функціональних можливостей ССС та ДС, зору, розвиваються міозит, тендовагініт, остеохондроз, радикуліт.

Порушеннями, які найчастіше трапляються в організації конвеєрної праці, є неритмічна подача на стрічку конвеєра деталей, відсутність кратності операцій, надмірне роздрібнення робочого процесу на дрібні операції, що складаються з одиничних елементів, надмірно велика або мала швидкість руху стрічки конвеєра, нераціональне чергування періодів відпочинку та роботи, перенапруження окремих груп м'язів, вимушена робоча поза, зумовлена нераціональними робочими меблями, тощо.

Оптимізація трудового процесу роботи на конвеєрах має зводитись до таких заходів: регуляції швидкості руху конвеєрної стрічки протягом дня відповідно до кривої зміни працездатності: більш повільна на початку роботи у стадії втягування, прискорена -- у стадії максимальної (стійкої) працездат-ності та уповільнена -- в кінці зміни на стадії розвитку втоми. Змінний темп конвеєра, згідно із зміною кривої працездатності протягом дня, сприяє поліпшенню умовно-рефлекторної діяльності, збільшенню витривалості, зменшенню енерговит-рат, підвищенню продуктивності праці. Найефективнішою мірою, спрямованою на збереження високої працездатності протягом робочого дня та послаблення чинника монотонності, є організація роботи конвеєра з накопичення в спеціально відведених місцях, де робітники розміщують деталі, які вони не встигли обробити під час нав'язаного ритму роботи. Періодично протягом зміни виділяється час для роботи у вільному темпі для обробки деталей, які залишились.

Важливим моментом роботи на конвеєрі є правильна організація режиму праці та відпочинку. Велике значення мають мікропаузи під час роботи, які становлять 5...10 % робочого часу. Регламентовані перерви слід влаштовувати з урахуванням особливостей кривої працездатності на початку розвитку втоми з широким використанням виробничої гімнастики. Для боротьби з монотонністю необхідно використовувати функціональну музику, укрупнення операцій, чергування суміжних операцій, робочої пози сидячи чи стоячи, а також здійснювати раціоналізацію робочого місця, робочих рухів і поз шляхом впровадження заходів згідно з вимогами ергономіки, естетики та культури праці. Важливим моментом, який забезпечує ритмічність у роботі на конвеєрі, є чіткий графік роботи та безперебійне забезпечення робітників сировиною, деталями, напівфабрикатами, відрегульованими машинами та інструментарієм.

Психологія -- наука, що вивчає об'єктивні закономірності психічної діяльності і формування психічних властивостей особистості. Під психічними властивостями особистості розуміють потреби, інтереси, звички, наполегливість, спостережливість, працелюбність, здібності, темперамент, характер тощо. До психологічної діяльності належать такі процеси, як відчуття, сприйняття, пам'ять, мислення, увага, емоції тощо.

Розділ психології, який вивчає психічну діяльність та особистість людини в процесі праці, розробляє практичні рекомендації з питань професійного відбору, організації трудових колективів, побудови режимів праці та відпочинку, називається психологією праці. Предметом вивчення психології праці є трудова діяльність людини з точки зору вимог, які вона ставить до психічних якостей особистості та психічних процесів, відмінності особистості працівників, міжособистісні стосунки в трудових колективах, суспільно-історичне та конкретне виробниче середовище, в якому здійснюється трудова діяльність, предмет, знаряддя та продукти праці. Завдання психології праці полягає в тому, щоб привести умови праці людини, її діяльність у відповідність з її можливостями, зробити цю діяльність найбільш ефективною, економною у розумінні затрат сил та енергії, оптимальною з фізичної точки зору. Таким чином, психологія праці, використовуючи психологічні закономірності, вивчає умови успішнішого професійного навчання, підвищення якості та полегшення трудової діяльності людини.


Подобные документы

  • Теоретичні основи безпеки життєдіяльності та ризик як оцінка небезпеки. Фізіологічні особливості організму та значення нервової системи життєдіяльності людини. Запобігання надзвичайних ситуацій та надання першої долікарської допомоги потерпілому.

    лекция [4,7 M], добавлен 17.11.2010

  • Безпека життєдіяльності суспільства в сучасних умовах. Формування в людини свідоме, відповідне відношення до питань особистої безпеки. Екстремальні ситуації криміногенного характеру та способи їх уникнення. Соціальні небезпеки: алкоголізм, тютюнокуріння.

    контрольная работа [40,6 K], добавлен 16.07.2009

  • Психологія безпеки як ланка в структурі заходів по забезпеченню безпеки життєдіяльності людини. Зміни психогенного стану людини. Алкоголізм як загроза для безпеки життєдіяльності. Здійснення життєдіяльності людини в системах "людина – середовище".

    реферат [32,2 K], добавлен 09.05.2011

  • Людина як біологічний та соціальний суб'єкт. Середовище життєдіяльності людини, його характеристика, оптимальні та допустимі параметри з точки зору забезпечення життєдіяльності організму. Психологічні причини свідомого порушення виконавцями вимог безпеки.

    реферат [25,7 K], добавлен 15.10.2011

  • Дослідження ризик-чинників токсичної безпеки життєдіяльності. Характерні властивості деяких сильнодіючих отруйних речовин та їх дія на організм людини. Шляхи підвищення життєдіяльності в умовах впливу СДОР. Ризик-чинники небезпеки міського транспорту.

    реферат [36,1 K], добавлен 09.05.2011

  • Аналіз сутності поняття "безпека життєдіяльності" - стану оточуючого людину середовища, при якому виключається можливість порушення організму в процесі різноманітної предметної діяльності. Систематизація явищ, процесів, які здатні завдати шкоду людині.

    реферат [22,3 K], добавлен 03.12.2010

  • Сутність та головний зміст безпеки життєдіяльності як наукової дисципліни, предмет та методи її вивчення, сфери застосування. Поняття та форми небезпек, їх класифікація та типи. Іонізуюче випромінювання та оцінка його негативного впливу на організм.

    презентация [3,5 M], добавлен 13.05.2013

  • Історія і причини виникнення глобальних проблем. Дослідження сутності глобальних проблем сучасності, ключові напрямки їх вирішення. Роль науки "безпеки життєдіяльності" у розв’язанні глобальних проблем. Удосконалення проведення занять з курсу "БЖД".

    реферат [36,2 K], добавлен 15.09.2012

  • Призначення та завдання безпеки життєдіяльності, характеристики стихійних лих та надзвичайних ситуацій: пожеж, епідемій, землетрусів, затоплень, аварій техногенного походження. Основні засоби захисту населення від стихійних лих та аварій на підприємствах.

    лекция [22,2 K], добавлен 25.01.2009

  • Загальні вимоги щодо безпеки життєдіяльності в лісгоспі. Технологічний процес збирання насіння, шишок і плодів. Правила безпечного обробітку ґрунту на нерозкорчованих зрубах і здійснення механізованого агротехнічного догляду за лісовими культурами.

    курсовая работа [20,7 K], добавлен 27.01.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.