Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

AНОТAЦІЯ

нa магістерську роботу Осипенко В.А. Кримінологічні особливості запобігання злочинності неповнолітніх

Магістерська робота складається зі вступу, трьох розділів, дев'яти підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатків.

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, розкрито мету його проведення та завдання, вирішення яких сприяє її досягненню, розкрито предмет та об'єкт дослідження, наведено структуру магістерської роботи.

Перший розділ присвячений дослідженню питань кримінологічної характеристики злочинності неповнолітніх осіб. Розкрито дослідження генези дитячої злочинності в різні історичні періоди, питання аналізу чинного законодавства України з метою визначення правового статусу неповнолітнього у різних правових стадія - від потерпілого до підозрюваного, проаналізована та надана кримінологічна характеристика злочинності неповнолітніх, розкриті її особливості та взаємовплив на рівень загальної злочинності.

У другому розділі проаналізовані детермінанти злочинності неповнолітніх, окреслено окремі шляхи детермінації чинників, що сприяють зростанню та розповсюдженню дитячої злочинності.

Третій розділ присвячений актуальним проблемам вдосконалення діяльності суб'єктів профілактики та запобігання злочинності неповнолітніх.

У висновку підведено підсумки дослідження та узагальнено отримані результати.

Ключові словa: детермінанти, запобігання, злочинність неповнолітніх, кримінологічні особливості, профілактика, рівні профілактики.



ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

ВЮП ? Відділ ювенальної превенції

ВРУ ? Верховна Рада України

ВСУ ? Верховний Суд України

ГПУ - Генеральна прокуратура України

ГУНП ? Головне управління національної поліції

ДІП ? Дільничний інспектор поліції

ДСАУ - Державна судова адміністрація України

ЄРДР - Єдиний реєстр досудових розслідувань

ЗМІ - Засоби масової інформації

КК - Кримінальний кодекс

КМСД - Кримінальна міліція у справах дітей

КПК - Кримінальний процесуальний кодекс

КУпАП - Кодекс України про адміністративні правопорушення

МВС - Міністерство внутрішніх справ

НПУ ? Національна поліція України

ОВС - Органи внутрішніх справ

ООН - Організація об'єднаних націй

ПВСУ ? Пленум Верховного суду України

США - Сполучені штати Америки

УПД ? Управління превентивної діяльності

ФРН - Федеративна республіка Німеччина



ВСТУП

Актуальність теми. Проблематика запобігання вчинення злочинів була і залишається однією з провідних площин для наукових досліджень. Одним із важливих напрямів таких досліджень є вивчення причин злочинності, з метою їх попередження та профілактики. У цьому аспекті однією з гострих проблем українського суспільства є проблема злочинності неповнолітніх. За статистичними даними злочинність неповнолітніх має таку структуру: злочини, пов'язані з наркотиками - 2,8 %; хуліганство - 6,2 %; крадіжки - 70,5 %; злочини проти життя та здоров'я - 2,1 %; інше - 9,4 %. Злочинність серед молоді все більше набуває групового характеру. Питома вага злочинів, учинених групами, становить понад 70 %. Щодня підлітки в Україні вчиняють понад 100 злочинів, у тому числі одне вбивство або злочин із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень, одне зґвалтування, два-три розбійні напади, вісім пограбувань, сімдесят крадіжок приватного та державного майна [119]. Ця статистика свідчить про надзвичайну актуальність визначеної проблеми. Від того, як вона вирішується, залежить не лише стан і тенденції правопорушень у майбутньому, а й розвиток морального середовища у суспільстві в цілому. Саме тому вважаємо, що ґрунтовне дослідження кримінологічних особливостей запобігання злочинності неповнолітніх є сьогодні одним із найбільш нагальних.

У юридичній літературі дослідження злочинності неповнолітніх було започатковано у період радянської доби та плідно розвинулося у працях сучасних вітчизняних учених, зокрема Ю.А. Абросимової, Г.А. Аванесова, Ю.М. Антоняна, В.С. Батиргареєвої, Ю.В. Бауліна, В.І. Борисова, О. І. Бугера, В.В. Голіни, Б.М. Головкіна, Н.М. Градецької, І.М. Даньшина, О.М. Джужи, А.І. Долгової, В.М. Дрьоміна, В.П. Ємельянова, А.Є. Жалінського, А.П. Закалюка, А.Ф. Зелінського, К.Є. Ігошева, О.М. Костенко, В.М. Кудрявцева, Н.Ф. Кузнєцової, В.В. Лунєєва, Г.М. Міньковського, Г.Г. Мошака, О.Б. Сахарова, О.С. Стеблинської, В.П. Пєткова, В.Я. Тація, А.П. Тузова, В.О. Тулякова, В.І. Шакуна, О.М. Яковлєва, Н.В. Яницької, А.О. Ярового та низки інших видатних науковців. Результати аналізу сучасного стану розробки кримінологічної проблематики злочинності неповнолітніх засвідчують науково-практичний інтерес до проведення досліджень у зазначеній сфері. У зв'язку з цим низка провідних учених зосередили увагу на порівняльній характеристиці злочинності неповнолітніх в Україні та у провідних європейських державах. Передусім це праці І.І. Андріїва, М.А. Білоконь, О.М. Ведерникової, С.Ф. Денисова, Г.В. Дідківської, Т.С. Жукової, В.М. Кігаса, Е.Б. Мельникової та ін.

Проте на сучасному етапі розвитку юридичної науки вважаємо за необхідне перейти від фрагментарного аналізу проблем правового регулювання статусу дітей до ґрунтовного комплексного наукового дослідження правового статусу неповнолітніх у нинішніх цілковито не прогнозованих умовах.

Мета дослідження. Метою роботи є розроблення науково обґрунтованих пропозицій щодо вдосконалення теоретичних та практичних аспектів запобігання злочинності неповнолітніх та наведення її кримінологічної особливості.

Для досягнення поставленої мети було сформульовано такі основні завдання:

розглянути проблематику дитячої злочинності в її історичному аспекті;

розкрити особливості правового статусу неповнолітніх за чинним законодавством України;

надати кримінологічну характеристику злочинності неповнолітніх;

розкрити основні причини та умови розповсюдження злочинності неповнолітніх;

охарактеризувати явище кримінальної субкультури як одної із детермінант злочинності неповнолітніх;

навести тенденції злочинності неповнолітніх, характерні для Кіровоградської області;

проаналізувати досвід провідних країн світу у сфері запобігання злочинності неповнолітніх;

розкрити інститут пробації щодо неповнолітніх як складову механізму запобігання дитячої злочинності;

навести пропозиції щодо вдосконалення механізму запобігання злочинності неповнолітніх в Україні.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають під час діяльності суб'єктів запобігання злочинності неповнолітніх.

Предмет дослідження ? кримінологічні особливості запобігання злочинності неповнолітніх.

Методологія дослідження. Методологічну основу дослідження становить сукупність методів та прийомів наукового пізнання, спрямованих на отримання об'єктивних та достовірних результатів і які розподілені на дві групи: загальнонаукові (діалектичний, історичний, логічний, системний аналіз тощо) та спеціальні (документального аналізу, порівняльно-правового тощо). Їх застосування обумовлюється системним підходом, що дає можливість досліджувати проблеми в єдності їх соціального змісту і юридичної форми. Так, порівняльно-правовий метод дослідження використовувався при дослідженні та аналізі норм чинного кримінального процесуального та кримінального законодавства (підрозділи 1.1., 1.3., 2.1., 2.2., 2.3., 3.1., 3.2.), практики здійснення заходів щодо запобігання злочинності неповнолітніх згідно чинного законодавства України та низки провідних країн світу (підрозділ 3.1); соціологічний - у процесі збору та накопичення наукової інформації про об'єкт і предмет дослідження (розділи 1-3); системно-структурний - під час аналізу організаційних і практичних основ діяльності компетентних суб'єктів у сфері запобігання злочинності неповнолітніх (підрозділи 3.2., 3.3.); статистичний - для збору, вивчення та аналізу статистичних даних щодо стану злочинності неповнолітніх в Україні (розділи 2-3), матеріалів практики (підрозділи 2.2, 2.,3, 3.2); логіко-юридичний - для розробки науково обґрунтованих пропозицій щодо вдосконалення чинного законодавства та відомчих нормативних актів у сфері запобігання злочинності неповнолітніх (розділи 2-3).

Нормативна основа дослідження - Конституція України, закони України, нормативно-правові акти Президента України та Кабінету Міністрів України, вищих органів державної влади й управління України, окремі документи МВС та НПУ, що стосуються питань запобігання злочинності неповнолітніх.

Емпірична основа дослідження - окремі дані про загальний стан дитячої злочинності в державі, її динаміку за окремі періоди; дані соціологічних досліджень вітчизняних і зарубіжних дослідників у сфері протидії злочинності неповнолітніх. Також дослідження автора ґрунтується на отриманому досвіді, знаннях та навичках, отриманих під час проходження переддипломної практики в відділі ювенальної превенції УПД ГУНП в Кіровоградській області.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в розробці можливих правових шляхів удосконалення теорії та практики запобігання злочинів неповнолітніх та діяльності всіх суб'єктів профілактики.

Практичне значення одержаних результатів полягає у теоретичному узагальненні комплексних та системних досліджень теоретичних і практичних питань кримінологічної особливості запобігання злочинності неповнолітніх. Зазначені напрацювання становлять як науково-теоретичний, так і практичний інтерес та можуть бути використані:

- у науково-дослідній діяльності - теоретичні положення, висновки та рекомендації можуть сприяти вирішенню законодавчих колізій у сфері запобігання злочинності неповнолітніх;

- у правотворчій діяльності - у результаті дослідження сформульовано низку пропозицій щодо внесення змін до чинного законодавства України;

- у навчальному процесі - під час викладання та вивчення курсів «Кримінальне право», «Криміналістика», «Кримінологія» а також у науково-дослідній роботі студентів і слухачів вищих навчальних закладів.

Апробація результатів дослідження: магістерська робота пройшла апробацію на всеукраїнській конференції «Проблеми та перспективи формування правової культури в контексті сучасних соціально-економічних процесів» (23-24 листопада 2017 р., м. Черкаси) тема доповіді: «Причини розвитку та поширення злочинності неповнолітніх та їх профілактика».

Структура роботи зумовлена метою і предметом дослідження. Магістерська робота складається зі вступу, трьох розділів, що містять дев'ять підрозділів, висновків, додатків тa списку використаних джерел. Загальний обсяг магістерської роботи 131 сторінка. Список використаних джерел містить 126 найменувань.



РОЗДІЛ 1. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗЛОЧИННОСТІ НЕПОВНОЛІТНІХ ОСІБ

1.1 Історичний ракурс проблематики дитячої злочинності

Злочинність неповнолітніх є болючим питанням усієї світової спільноти, адже діти - це майбутнє, тому зростання проявів злочинних форм поведінки неповнолітніх може призвести до занепаду усього суспільства. В умовах сьогодення профілактика та боротьба зі злочинністю неповнолітніх набувають особливої актуальності, оскільки за даними статистики злочинність «помолодшала», а саме: значно зросла кримінальна активність 14-15- річних підлітків, а близько 62 % всіх злочинів здійснюють 16-17-річні особи [115, c.985].

У цьому аспекті хотілося б зазначити, що під час опрацювання матеріалу для написання магістерської роботи ми зіткнулися із проблемою відсутності значної частини статистичних даних у досліджуваній сфері, які б, на нашу думку, могли б не тільки сприяти науковому супроводженню вирішення проблеми злочинності неповнолітніх, а й показували реальну картину цього сегменту злочинності. Зокрема, відсутня повна статистика (по роках, по регіонах, по видах злочинності), у ЗМІ та науковій періодиці публікуються або застарілі дані, або ж взяті за окремі місяці, що не враховують такі поняття як сезонність кримінальної статистики тощо. Тому у більшості випадків у своєму дослідженні ми посилаємося на статистичні дані сайту Державної служби статистики та МВС України, а також низки інших державних служб та органів (див. Додаток А).

Так, станом на 2017 рік Державна служба статистики подає такі загальні дані: в Україні проживає 1 080 100 неповнолітніх - у віці від 14 до 18 років [26]. Вказані дані подано без урахування тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя. Кількість офіційно зареєстрованих переселенців в Україні становить 1 695 270, зокрема 215 464 дитини, станом на січень 2016 року [126].

Більшість домогосподарств в Україні мають одну дитину (75,7%), дві дитини (21,1%) а три - тільки 3,1%. Загальна кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, на кінець 2015 року становила 73 182 особи, а кількість дітей, яких усиновили протягом 2015-го, сягає 3212, з них 404 дитини взяли на виховання іноземці. Такі статистичні дані засвідчують прогрес державної політики, бо, наприклад, 2008 року дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, було у 1,5 рази більше - 103 542 особи.

Стан здоров'я неповнолітніх також є низького рівня. Так, на 2015 рік констатовано інвалідність у 170 000 дітей [112]. Маємо визнати і недостатній рівень захищеності прав дітей. Скажімо, лише за 2015 рік до Уповноваженого з прав людини було 922 звернення щодо порушення прав неповнолітніх, більшість з них мали соціальний характер [102].

За даними Державної пенітенціарної служби, соціально-демографічна та кримінально-правова характеристика засуджених, які перебувають на обліку кримінально-виконавчої інспекції, свідчить про складність цієї категорії неповнолітніх. Аналіз статистичних даних засвідчує, що з-поміж неповнолітніх, які перебувають на обліку кримінально-виконавчої інспекції, більшість було засуджено за тяжкі злочини 72% (1398), за злочини середньої тяжкості - 24% (471). У 2015 році постраждало від злочинів 2600 неповнолітніх [100]. За даними науковців, 1/3 дівчат і 1/4 хлопців піддаються сексуальному насильству, не досягнувши повноліття [92].

До вирішення цієї проблеми завжди залучалося безліч фахівців: кримінологів, психологів, соціологів, педагогів, і навіть, філантропів. Зрештою, щоб забезпечити всебічність та повноту дослідження насильницьких злочинів, що вчиняються неповнолітніми, варто розпочати з витоків кримінологічних досліджень насильницької злочинності.

Ще з античних часів запобігання злочинності серед неповнолітніх вважалося одним з основних завдань держави. Вперше цього питання торкнулися в своїх працях Платон та Аристотель. До елліністичного періоду серед засобів попередження злочинів та відплати за їх вчинення переважали жорсткі покарання. За законом, певна річ, не одне покарання не мало на увазі завдати «зла», воно лише мало призводити до однієї з двох дій: робити порушника кращим або менш зіпсованим. Але якщо виявлялось, що злочинне діяння, вчинене будь-яким громадянином, завдало значної образи богам, батькам чи державі, то покарання такій особі - смерть. Крім того, Платон зазначав, що це ще не саме страшне покарання, оскільки «...хто наважиться застосувати насилля чи образу відносно матері чи батька або їх батьків, до того необхідно застосовувати крайні заходи. Смерть в даному випадку ще не є крайнім заходом, краще муки чи ще щось гірше...» [117, с.337-375]. Злочин при цьому розглядався як хвороба, яку має лікувати держава.

Філософами античності було закладено фундамент подальшої розробки превентивної політики держав нової генерації. Проте в середньовіччі ідеї про попередження злочинності були відсунуті на другий план. Основний метод боротьби з правопорушниками був зорієнтований на санкції, що тоді мали особливо жорстокий характер.

Ідеї попередження злочинності повернулись до робіт філософів в епоху Нового Часу. Запобігання вчиненню злочинів Джон Локк тісним чином пов'язував з сферою моралі та виховання. Він вважав, що для перемоги над злом злочину, необхідно виховати нове покоління [64, с.306-334].

Аналіз розвитку ідеї попередження злочинності в епоху Нового Часу не буде повним, якщо не сказати, що більше за всіх філософів свого часу, увагу цій ідеї приділяв Шарль Луї Монтеск'є. Він наголошував, що попередження злочину є важливішим за покарання [30, с.162].

Серйозні зміни щодо жорстоких покарань відносно порушників відбулися після виходу в світ у 1764 р. трактату Ч. Беккаріа «Про злочини і покарання» [117, с.63-95], який розвиває ідею, згідно якої держава та сім'я повинні виступати єдиною виховною та контролюючою системою. Тому починаючи з XVIII ст. у громадській свідомості різко змінюється світогляд у бік впевненого осуду публічних фізичних покарань.

Оскільки історичний досвід показав, що кримінальний закон, який би він не був суворий, не в змозі ліквідувати злочинність із життя людства, виникла необхідність дослідження причин вчинення злочинів. Відповіддю на цей виклик суспільства стало виникнення нової галузі знань - кримінології (від лат. crimen - злочин та грец. logos - вчення) - наука про причини злочинності та шляхи боротьби з нею.

В XIX ст. в країнах Європи каральні заходи поступово почали пом'якшуватись, а вже в кінці вказаного століття започатковано новий підхід до вирішення проблеми попередження та боротьби зі злочинністю, основна мета якого полягала у тому, щоб встановити причини протиправного діяння та на їх основі розробити програму практичних заходів для боротьби з правопорушеннями та правопорушниками.

В Україні, фактично, спостерігається відсутність уваги до запобігання злочинності, оскільки лише в 60-ті роки XIX ст. в Російській Імперії відбулась технічна революція та перехід до капіталізму. У ті ж часи злочинність неповнолітніх стала серйозною проблемою для суспільства.

Капіталістичні відносини викликали появу безлічі нових проблем, а особливо - дитячої безпритульності та злочинності серед неповнолітніх. Статистика середини XIX ст. свідчить, що 9 % всіх злочинів в Росії було вчинено неповнолітніми. У великих містах процент був вищим, в селах - меншим. Крім того, треба зазначити, що малолітні (за термінологією того часу) злочинці, в 75 % випадків були рецидивістами. Виходячи з зазначеного, можна зробити висновок, що приріст дитячої злочинності перевищував приріст злочинності дорослих [59, с.7].

Наприкінці XIX - на початку XX століть, коли в Україні панувала класична кримінально-правова доктрина, причиною злочинності серед неповнолітніх вважали поганий стан релігійного та морального вихованім дітей в родині та школі. Соціологи та благодійники не пов'язували стан злочинності серед неповнолітніх з економічним станом в державі, а тому, одним з найбільш ефективних засобів боротьби з підлітковою злочинністю на той період вважали благодійність [66, с.20].

Але приватна благодійність не мала системного характеру та не приносила потрібного результату. Існували й інші громадські організації, наприклад Київське товариство землеробських колоній та ремісничих притулків, Чернігівське товариство опікування, Харківське товариство соціальної опіки, які займались запобіганням злочинності серед неповнолітніх систематично.

Досить критично, привернула до себе увагу як громадськості, так і державних органів влади в усьому світі проблема дитячої злочинності саме в роки Першої світової війни. За даними Берлінських, Віденських, Американських та Паризьких статистичних відділів кількість злочинів серед неповнолітніх збільшилась з 1913 р. до 1917 р. в середньому на ЗСМ0% [70, с.212], а у Петрограді коефіцієнт звинувачених у скоєнні злочинів на 1 тис. населення у віці від 7-8 років збільшився з 1,1 % у 1914 р. до 7 % у 1920 р. [82, с.14].

20-ті роки XX ст. виявились важливим періодом у становленні та розвитку радянської історіографії дитячої злочинності, що обумовило вихід у світ ряду публікацій. Дану проблематику намагались охопити з різних точок зору, розроблялись новаторські методики боротьби з дитячою злочинністю. В цей період активізується робота представників як юридичних, так і педагогічних наук, які пропагують нові підходи до вивчення особи неповнолітнього правопорушника. В якості превентивних та корегуючи заходів запроваджуються заходи соціального та педагогічного впливу [9]. Серед робіт учених двадцятих - тридцятих років XX ст., які досліджували саме дитячу злочинність можна виділити роботи Л.М. Василевського, М.Н. Гернета, Н.П. Гришакова, Ф. Динера, В.І. Куфаєва, П.І. Люблінського, Д.К. Футера та інших.

Вони стверджували, що боротьба зі злочинністю неповнолітніх на початку двадцятого століття здійснювалась як заходами медико-педагогічного характеру та соціальної допомоги, так і покаранням. Проте найбільша увага науковців була зорієнтована на педагогічні методи, оскільки практика того часу показувала, що саме в них лежить запорука успіху з попередження антисуспільних явищ серед молоді.

Досліджуючи причини зростання дитячої злочинності в перші десятиріччя XX ст., вчені прийшли до висновку, що головною з них була дитяча безпритульність. Збільшенім кількості покинутих дітей та дітей-сиріт в роки Першої світової війни стало підґрунтям зростання дитячої злочинності в Україні на початку 1920-х років [94, с.120].

Так, В. Куфаєв у статті «Причини дитячої безпритульності» та книзі «Юні правопорушники» вказав на прямий зв'язок рівня матеріального забезпечення, соціального походження та родинного стану неповнолітніх з правопорушеннями серед них. На підставі досліджень звітів Москви та Петрограду він зробив висновок, що «найбільший відсоток неповнолітніх злочинців припадає на сиріт або дітей тих батьків, які працюють в найменш оплачуваних галузях». В. Куфаєв подає низку таблиць, в яких показує прямий зв'язок злочинності неповнолітніх із сімейним станом дитини. «Із кожних ста неповнолітніх обох статей, що притягувалися до юридичної відповідальності в Москві в 1922 р. за різні правопорушення, - 22,1 % були круглими сиротами, 32,3 % мали тільки матір, і 8,1 % -- тільки батька. Серед повторно притягнутих за правопорушення відсоток сиріт уже сягає 25,4 %, а напівсиріт - 39,9 %» [82, с. 14-18].

Д. Футер, аналізуючи стан дитячої безпритульності і злочинності в Австрії, Німеччині, Англії, вказав джерела і корені цього явища в СРСР. Він справедливо акцентував увагу на соціально-економічному характерові та залежності зростання безпритульності дітей від матеріальних умов і забезпеченості дитинства. Але дослідник звинувачував у злиденності народних мас царський режим та пережитки капіталізму, бо його висновки мусили відповідати догмам компартійної ідеології.

П. Люблінський дав аналіз діяльності органів соціального та правового захисту дитинства в СРСР за десять років існування радянської влади, торкаючись частково і системи народної освіти - інституту опіки, закладів освіти для безпритульних дітей та Комісій неповнолітніх [96]. Крім того, він активно досліджував рух дитячої злочинності в Західній Європі, а саме: в Німеччині, Австрії, Франції, Бельгії, Італії та Англії та стверджував, що вивчення злочинності як і будь- якого соціального явища є правильним лише тоді, коли в основу будуть покладені факти, спостереження та цифри, які за своєю суттю є найбільш об'єктивним джерелом. Злочинність неповнолітніх в найбільш потужних Європейських країнах він поділив на три періоди. Перший охоплює останню чверть XIX ст., коли в більшості країн велике значення приділялось ідеям сильних кримінальних репресій по відношенню до неповнолітніх злочинців. Навіть, коли кримінальне право почало передбачати певні пільги до таких дітей, тим не менше до неповнолітніх правопорушників продовжували застосовувати загальні покарання.

Другий період - це перше десятиріччя XX ст., коли ідея про державу як вищу інстанцію захисту дитини, починає в Європейських країнах втілюватись у життя. На законодавчому рівні в цей період пом'якшуються покарання та створюються спеціальні суди для малолітніх.

Третій період охоплює Першу світову війну та перші десятиріччя після її завершення. На протязі цього часу діяли фактори спеціального порядку та разом з тим поступово утверджувалися ідеї державного захисту дитини.

Причини дитячої злочинності в 20-х роках XIX ст. варто розглядати крізь призму існуючих кримінологічних учень класичної школи, антропологічної школи, соціологічної та соціалістичної шкіл [101].

Представники класичної школи розглядали злочин неповнолітнього як продукт власного вільного волевиявлення без урахування психофізичних особливостей та впливу оточуючого середовища.

Представники антропологічної школи причини злочину вбачали в патологічному стані злочинця, в успадкованому нахилі до вчинення протиправних дій, а також в дегенеративних властивостях неповнолітнього.

Представники соціологічної школи причини злочинності шукали в соціальних умовах, пов'язували їх з економічними та соціологічними факторами. Крім того, вони не заперечували влив індивідуальних психофізіологічних властивостей неповнолітнього злочинця. Дієвим заходом боротьби з неправомірними діями підлітків представники соціологічної школи вважали примусове виховання безпритульних дітей.

Представники соціалістичної школи заперечували попередні дві концепції, обвинувачуючи їх авторів у тому, що вони захищали панівний клас буржуа. Соціалістична теорія підтримувала робочий клас. Тому причини дитячої злочинності, відповідно до цієї теорії, пов'язували з результатами капіталістичних відносин.

Спад цікавості до проблеми злочинності неповнолітніх спостерігається з початку 30-х років. Це пов'язано було не лише з загальним занепадом природничих наук. В 30-ті роки було ліквідовано кримінологічні «кабінети» в регіонах [107, с.81]. Низка російських та українських вчених були звинувачені у пропаганді ідей Ч. Ломброзо, після чого, єдино можливим підходом до вивчення злочинності стала комуністична ідеологія, що тлумачила причини і природу злочинності як пережиток капіталізму.

В 50-ті роки почалось відродження кримінології, як частини кримінального права. Радянські вчені не використовували результати роботи закордонних вчених, формуючи власний понятійний апарат та методологію досліджень. Саме тому, до кінця 70-х років, радянські вчені розробляли загальну частину кримінології, сформувавши науку кримінологію на рівні самостійної науки, а не прикладного поліцейського знання.

Дуже поширеним напрямом кримінології наприкінці XX ст. стала сімейна кримінологія. В рамках даної галузі знань досліджували специфіку злочинів, вчинених на підґрунті сімейних відносин, які могли спонукати до різного роду злочинної активності.

Перша наукова стаття по сімейній кримінології в СРСР була опублікована у 1976 р. [120]. Саме з цієї праці розпочинається кримінологічне осмислення інституту сімейних відносин. До виходу в світ цієї статті внутрішньосімейні злочини ще не відокремлювалися з так званої категорії побутових злочинів. Відтак проблемами сімейної кримінології почали займатися Д.А. Шестаков, О.О. Ахматов, В.Д. Єрмаков, О.М. Ільяшенко, Г.Г. Мошакта ряд інших.

З середини 90-х років XX ст. кримінологія починає виділяти питання злочинності неповнолітніх в особливий розділ спеціальної частини курсів кримінології. Справедливо звертається увага, що ситуація перманентної нестабільності та змін принципів організації суспільного життя обумовлює послаблення соціального контролю, розбіжності в діяльності соціальних інститутів, посилює невизначеність соціального життя, збільшує ймовірність виникнення нових та поширення вже існуючих небажаних соціальних явищ, до яких відноситься і підліткова злочинність [30, с. 165].

Поширеність насильницької злочинності серед неповнолітніх, пов'язана з особливостями психології неповнолітніх та ситуацією, що склалась у суспільстві після розпаду СРСР. Оскільки неформальна група являє собою потужний інститут соціалізації, від якого підліток залежить психологічно, вибір насильницької поведінки пояснюється бажанням підвищити авторитет у групі, асоціюється з уявними цінностями сміливості, причетності до кримінального світу.

Що стосується другої половини 90-х та початку 2000-х років криміногенна ситуація дещо стабілізувалась. Проте, в зв'язку з політичною та економічною кризами на теренах України, проведенням антитерористичної операції на Сході країни, що в результаті потягло різке збільшення внутрішньопереміщених осіб, кількісно-якісні показники насильницької злочинності серед неповнолітніх залишаються стабільно великими. Кількісне зменшення злочинів не може означати покращення, оскільки загальна кількість неповнолітніх 14-16 років в Україні зменшилось у зв'язку з демографічною кризою.

1.2 Правовий статус неповнолітніх за чинним законодавством України

Неповнолітні є особливо активною складовою частиною сучасного суспільства. Вони належать до покоління, яке реалізовуватиме позитивні ціннісні установки сучасників, реформуватиме суспільство, державу і загалом усю політико-правову систему. У них закладено надію державорозбудовного процесу в нашій країна, зрештою, й у світі загалом. Неповнолітні найбільш продуктивні в соціально-демографічному розумінні. Вони є незамінним елементом у природному процесі зміни поколінь, забезпечення кількісного оновлення населення й досягнення його тривалого існування.

У правовій, демократичній державі має бути забезпечена свобода особистості, її права і свободи, тому особливостями правового статусу неповнолітнього у такій державі повинно бути: 1) ґрунтування правового статусу особи на міжнародних еталонах ціннісного сприйняття особистості; 2) комплексність та масштабність прав і свобод неповнолітнього; 3) реальне втілення принципу рівності особи; 4) реальність правових гарантій захисту прав і свобод неповнолітнього, оскільки «юридичний статус особи регламентується тим об'ємом можливостей і свободи, які суспільство і держава можуть реально гарантувати індивіду» [106, с.29]; 5) забезпечення неповнолітнім належного рівня освіти і виховання, можливостей для самовдосконалення; 6) створення комплексу заходів на державному і громадському рівні щодо підтримки, опіки та піклування неповнолітнього, забезпечення умов належної соціалізації та збереження сімейних і морально-національних цінностей.

Правовий статус - це ідеальний зразок, змодельований державою і закріплений у нормах права, відповідно до якого потім формується реальне правове становище особистості, зокрема й неповнолітнього.

І. Бандурко визначає, що правовий статус дитини - це об'єктивовані і формалізовані у праві можливості, необхідні дитині для її всебічного розвитку, правовий стан, який відображає становище дитини у взаємодіях з іншими суб'єктами права [7, с.6]. Автор зводить правовий статус до основного елемента - прав неповнолітнього. Ми ж відстоюємо позицію ширшого розуміння цієї категорії.

О. Марковичева наголошує, що під правовим статусом неповнолітнього потрібно розуміти його юридично закріплене становище в суспільстві, що проходить через систему прав, свобод та обов'язків, законодавчо встановлених і гарантованих державою [69, 16-18].

Іноземні фахівці до елементів правового статусу дитини, виходячи із загальної концепції правового становища особистості, відносять: 1) громадянство дітей; 2) принципи правового становища дітей; 3) права, свободи та обов'язки; 4) правоздатність та дієздатність; 5) гарантії прав дитини, а також засоби і способи їх захисту [11, с.69].

Соціальне становище неповнолітніх не можна назвати задовільним, воно вимагає найпильнішої уваги з погляду юриспруденції. Саме належне закріплення їх правового статусу може вирішити проблему.

Виокремлюють характерні риси неповнолітніх як специфічної соціальної групи (соціальний статус): 1) вік, тобто це особлива категорія дітей з 14 до 18 років; 2) строковість перебування в досліджуваній соціальній групі, тобто з досягненням 18 років особи переходять в наступну соціальну категорію, вважаються дорослими (у соціальному розумінні) та повнолітніми (у юридичному тлумаченні); 3) соціальне середовище ставиться до неповнолітніх як до «свого майбутнього», вважаючи їх ключовим елементом продовження роду, а якщо глобально - то й життя на Землі; 4) потребують від суспільства й держави надання їм необхідного мінімуму виховання і навчання, оскільки неповнолітні морально-психологічно ще не досягли того рівня, коли можливий ефективний саморозвиток особистості; 5) неповнолітні не є «заангажованими» старими, тому схильні свідомо чи навіть підсвідомо швидше орієнтуватися на нові вимоги суспільного життя, динамічніше оволодіння потрібними їм знаннями, вміннями, навичками; 6) ця категорія людей має не повною мірою сформовану світоглядну позицію. У цей проміжок існування особи вже розкрито її таланти, схильності та уподобання, особа має уявлення про моральні і правові норми, що діють у суспільстві, про устрій держави й соціуму, але стійка політична, національна, соціальна, життєва позиція лише формується; 7) порівняно з дорослими неповнолітні більш залежні від соціального оточення, першочергово сім'ї та колективу друзів; 8) неповнолітні потребують нагляду і піклування; 9) вони потребують матеріальної і моральної, соціально-психологічної підтримки і супроводу; 10) неадаптованість до самостійних суспільних відносин, оскільки вони не захищенні від негативного зовнішнього впливу, легко можуть стати суб'єктом злочинного посягання та мають підвищену віктимність.

Вітчизняний дослідник ювенальної юстиції Р. Опацький вказує, що як соціально-демографічна група суспільства неповнолітні характеризуються не лише віковими ознаками, але й місцем, яке вони посідають у соціальній структурі суспільства, особливостями соціального становлення і розвитку. Науковець виділяє такі особливості неповнолітніх: вирізняються несформованістю ціннісних та духовно-моральних орієнтирів, браком життєвого досвіду, їм властиве обмежене долучення до соціально-економічних відносин, при цьому вони найбільше забезпечують соціальну мобільність та є джерелом економічної ініціативи, як і будь-яка соціальна група, мають власні цілі й інтереси, формують собі образ майбутнього і виконують функцію соціального відтворення, є джерелом інновацій тощо [79, с.53].

Правовий статус неповнолітнього є спеціальним. У наукових колах існує позиція, що правовий статус дитини є своєрідною надбудовою над загальним правовим статусом особи, а не спеціальним статусом [12, с.69]. Не цілком розуміючи особливості «надбудови», заперечуємо таку позицію, оскільки правовий статус дитини має ряд особливостей, що й загальна категорія суб'єктів права. На нашу думку, особливості правового статусу неповнолітнього полягають в низці елементів, які ми розкриємо нижче.

С. Алексєєв вважає, що суб'єкт права - це учасник суспільних відносин, який за своїми властивостями фактично може бути носієм суб'єктивних юридичних прав та обов'язків. Така людина повинна володіти: а) зовнішньою відокремленістю; б) персоніфікованістю; в) здатністю виробляти, виражати та виконувати персоніфіковану волю.

Розкриємо це твердження стосовно неповнолітнього. Міжнародні стандарти в галузі прав неповнолітніх виділяють загальні і спеціальні норми, які, наприклад, містяться в Конвенції про права дитини, де широко закріплено права неповнолітнього, які можна розділити на такі види: 1) права неповнолітнього як людської істоти; 2) права неповнолітнього як дитини; 3) специфічні права неповнолітнього. Отож, у контексті захисту й закріплення прав неповнолітні мають такі самі а, можливо, й ширші права, ніж повнолітні суб'єкти права.

Щодо питання обов'язків, то ми не можемо поставити знак «дорівнює» між неповнолітніми та повнолітніми, оскільки держава і право, враховуючи їх недозрілість, відсутність повної соціалізації, досвіду та знань, визначає досліджувану категорію осіб здатною бути відповідальними щодо вузьких категорій правопорушень, зазвичай важких та особливо важких злочинів, щоправда, тут визначено обмеження санкцій - «ні смертна кара, ні довічне тюремне ув'язнення, які не передбачають можливості звільнення, не призначаються за злочини, вчинені особами, молодшими 18 років» [44] (п. 1 ст. 37 Конвенції про права дитини).

Зі свого боку відзначимо, що дві з трьох ознак, які назвав С. Алексєєв, - зовнішня відокремленість і здатність виробляти, виражати та виконувати персоніфіковану волю - повною мірою не властиві неповнолітнім. Хоча визнаємо, що персоніфікованістю має бути наділена кожна людина ще від народження. Право на ім'я, особисту недоторканність, повагу до честі, гідності не мають вікового обмеження. Стаття 7 Конвенції про права дитини визначає, що вона «має бути зареєстрована зразу ж після народження і з моменту народження має право на ім'я і набуття громадянства, а також, наскільки це можливо, право знати своїх батьків і право на їх піклування».

Спеціальні права неповнолітнього, по-перше, закріплюють за ним низку пільг, які являються в наданні додаткових, особливих прав (переваг) або у звільненні від обов'язків. Для правових пільг характерно те, що вони пов'язані з більш повним задоволенням інтересів та потреб суб'єктів, полегшенням умов їх життєдіяльності, що обов'язково має здійснюватися в межах чинного законодавства. Встановлюючи пільги, законодавець має на меті соціально захистити, поліпшити становище окремих осіб, задовольнити їхні інтереси в більш сприятливому режимі. Тобто соціальна мета має в цьому випадку першочергове значення, оскільки не будь-яке збільшення прав та звільнення від обов'язків є пільгами. По-друге, правові пільги є винятком із загальних правил, це спосіб юридичної диференціації [78, с.22]. Отож пільги неповнолітніх - це механізм доповнення основних прав і свобод суб'єкта специфічними можливостями юридичного характеру.

Ще одна особливість досліджуваної категорії суб'єктів пов'язана з тим, що вони особисто не можуть повною мірою здійснювати всі правові відносини від свого імені. Це зумовлено відсутністю в них повної дієздатності, оскільки в найважливіші правові відносини вони вступають не особисто, а через батьків чи осіб, які їх замінюють. Тому можемо констатувати таку особливість неповнолітніх як суб'єкта права - відсутність повної дієздатності.

Об'єктом відносин за участю неповнолітніх є їхні інтереси, навколо яких формується поведінка суб'єктів цих відносин. Реалізаторами прав та законних інтересів є батьки або особи, що їх замінюють, у виняткових випадках це можуть бути органи державної влади або місцевого самоврядування. Існують розбіжності у відносинах, у які неповнолітні можуть вступати самостійно нарівні з дорослими суб'єктами права, та особливими відносинами, які не визнають неповнолітнього повноцінним суб'єктом права. Стаття 11 Конституції Швейцарії вказує, що неповнолітні «здійснюють свої права самі в тій мірі, що вони здатні зрозуміти» [111]. Стаття 32 Цивільного кодексу України вказує, що «фізична особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітня особа) має право:

1) самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; 2) самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом; 3) бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи; 4) самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку)» [116]. При цьому законодавець встановлює чітку норму про те, що неповнолітня особа вчиняє інші правочини, ніж ті, які перераховані вище, за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників.

Неповнолітні в суспільному просторі є незахищеною категорією суб'єктів, тому що для реалізації свого правового статусу, який наданий їм державою, необхідна допомога батьків, піклувальників чи уповноважених органів державної влади. Досліджувана категорія суб'єктів права потребує особливої уваги і турботи з боку держави й соціуму, і це обов'язково має бути зазначено в нормативних документах. При цьому важливо встановити не тільки права неповнолітнього, які зумовлені його емоційним та психологічним розвитком, але й гарантії реалізації цих прав шляхом становлення з боку держави засобів і процедур правового та організаційного характеру: діяльність соціальних служб, реабілітаційних центрів, сімейних центрів, спеціалізованих освітніх та виховних закладів, широка діяльність громадських організацій, які забезпечують соціальне становище неповнолітніх, функціонування уповноваженого з прав дитини та інших спеціалізованих установ. Правове регулювання щодо неповнолітнього має бути спрямоване на забезпечення його фізичного та психічного розвитку, забезпечення добробуту й підготовку до дорослого самостійного життя суб'єкта права.

Нинішнє право має бути орієнтоване на людину у правових відносинах інформаційного суспільства, постмодерної культури; людину творчу, непередбачливу, ризикову, розумну, здатну до самообмеження, сповнену почуттям людської, громадянської, національної гідності, людину автономну й чутливу до будь-якого порушення її прав, образ, приниження гідності, несправедливості тощо.

Неповна відповідальність, тобто можливість притягнення до відповідальності щодо вузьких категорій правопорушень, як ми вже зазначали, зазвичай важких та особливо важких злочинів. Держава визначає, що неповнолітні є не повною мірою зрілі, вони ще не отримали від суспільства можливість для повної соціалізації, бракує їм досвіду і знань, тому притягнення до відповідальності на рівні з дорослими не є прийнятним для цієї категорії суб'єктів права.

Правовий статус неповнолітнього відрізняється від правового статусу громадянина динамікою, рухливістю, що обумовлено об'єктивними чинниками, зокрема зміною віку, юридичними фактами, які є підставами для виникнення, зміни або припинення прав та обов'язків неповнолітнього. Така динаміка характерна тільки для правового статусу неповнолітнього, оскільки загальний правовий статус, навпаки, характеризується стабільністю, чіткістю і довготривалістю, на відміну від динамічного статусу неповнолітнього. Неповнолітні - це особлива суспільна група, що обумовлено особливостями способу життя, поведінки, свідомості, зокрема правової.

Якщо розглядати правовий статус неповнолітнього як частину правового статусу фізичної особи, то він буде конкретним проявом його загального правового статусу, тобто спеціальним правовим статусом, оскільки ця категорія осіб набуває додаткові права і переваги. Спеціальний правовий статус неповнолітнього необхідний як засіб посилення гарантій прав і подолання соціальної нерівності, для захисту й охорони неповнолітнього суспільством і державою.

Виникає запитання: щодо якого статусу правовий статус неповнолітнього виступає спеціальним. На перший погляд, відповідь очевидна - відносно загального правового статусу людини. Проте аналіз наукової літератури дає змогу розширити це трактування. Вважається, що «загальний правовий статус дитини як категорія, як різновид правового статусу особистості цілком має право на існування» [12, с.71]. Неповнолітньому властиве поєднання таких характеристик - як дитина, що потребує опіки, та представник молодого покоління, що вимагає гарантій розвитку і самореалізації.

На основі зазначеного необхідно зробити висновок про необхідність віднесення правового статусу неповнолітнього до спеціального, що належить суб'єктам окремої соціальної групи, виділеної за ознакою їх особливої соціальної ролі, обумовленої необхідністю їх спеціального захисту державою шляхом створення додаткових гарантій охорони прав і законних інтересів, що пов'язано з незахищеністю та незрілістю, а також віковими особливостями неповнолітнього. Як вказує О. Бутько, правовий статус цієї категорії осіб потрібно оцінювати як ядро (серцевину) нормативно-правового вираження основних засад взаємовідносин особистості і держави, оскільки в ньому ці основні засади повинні бути представлені в найчистішому, бездоганному вигляді і втілювати віру та моральність, які є найбільшими цінностями людської спільноти [12, с. 65].

Отож, вважаємо, можна виокремити такі особливості правового статусу неповнолітніх: відсутність повної дієздатності; у контексті нормативного закріплення прав, неповнолітні мають ширші права, ніж повнолітні суб'єкти права; сфера суб'єктивних обов'язків неповнолітніх є вужчою, ніж у загальних суб'єктів права, оскільки держава, враховуючи їх недозрілість, відсутність повної соціалізації, досвіду та знань, визначає досліджувану категорію осіб здатними бути відповідальними за вчинення важких та особливо важких злочинів; зовнішня відокремленість як повноцінного суб'єкта правового життя і здатність виробляти, виражати та виконувати персоніфіковану волю повною мірою не властиві неповнолітнім, оскільки вказану діяльність вони здійснюють не самостійно, а через повнолітнього суб'єкта або державу; наявність видових розбіжностей у відносинах, у які неповнолітні можуть вступати самостійно нарівні з дорослими суб'єктами права, та особливі відносини, які не визнають неповнолітнього повноцінним суб'єктом права; враховуючи емоційну та розумову незрілість, цей суб'єкт права потребує особливої уваги і турботи з боку держави й соціуму.

дитячий законодавство кримінальний злочинність

1.3 Особливості злочинності неповнолітніх та її кримінологічна характеристика

Злочинність неповнолітніх є невід'ємною складовою загальної злочинності. До того ж, як зазначає відомий російський кримінолог А.І. Долгова, злочинність неповнолітніх - це своєрідний «резерв» злочинності майбутніх десятиліть [57, c. 765]. Зростання рівня злочинності неповнолітніх за деякий час неодмінно призводить до зростання рівня рецидивної злочинності. Так, за результатами дослідження А.А.Тайбакова, понад половина (53 %) професійних злочинців свій перший злочин вчинили у віці 14-16 років; 39 % - у віці 17- 18 років [105, c. 41]. З іншого боку, саме щодо неповнолітніх заходи профілактики виявляються найефективнішими. Перебуваючи на стадії формування особистості, неповнолітні правопорушники краще, аніж дорослі, піддаються впливу заходів виховного характеру, що дозволяє усунути дефекти їх соціалізації. Отже, вирішення проблеми запобігання злочинності неповнолітніх має розглядатися на найвищому державному рівні, а громадянське суспільство у цьому процесі повинно займати якнайактивнішу позицію. Разом з тим, зусилля держави та суспільства у напрямі попередження злочинності неповнолітніх може бути результативним лише за умови, якщо така діяльність спирається на належну теоретичну основу, невід'ємною складовою якої є кримінологічна характеристика, що враховує особовості цього виду злочинності.

У юридичній літературі поняття злочинності неповнолітніх, зазвичай, пов'язують з віком суб'єкта злочину. Так, у кримінології злочинність неповнолітніх розглядається як негативне явище, що проявляється у сукупності злочинів, вчинених особами у віці від 14 до 18 років. Вік є тією біологічною ознакою, що визначає соціально-психологічні особливості етіології злочинності неповнолітніх та специфіку засобів запобігання їм. До того ж вікова ознака має ще й юридичне значення. Відтак, зокрема, Є.Д. Лукянчиков та Д.М. Письменний вважають, що доцільно аналізувати злочини неповнолітніх з огляду на вікові особливості контингенту неповнолітніх злочинів, а саме: 1 - злочини, вчинені неповнолітніми, які досягли 14 років (нижньої межі кримінальної відповідальності); 2 - злочини, вчинені неповнолітніми у віці від 14 до 16 років, на яких покладається кримінальна відповідальність лише за злочини, що характеризуються підвищеною суспільною небезпекою; 3 - злочини, вчинені неповнолітніми віком від 16 до 18 років, які підлягають кримінальній відповідальності у загальному порядку [54, c. 43].

За період з 2000 до 2014 рр. щорічна питома вага злочинності неповнолітніх серед усіх розслідуваних (розкритих) злочинів коливалась у межах 4,1-9,1 % (див. Додаток А). При цьому спостерігалася тенденція до зниження не лише питомої ваги цього виду злочинності, але й абсолютного рівня виявлених злочинів неповнолітніх. Ця тенденція пояснюється активізацією профілактичної роботи правоохоронних органів (позитивна практика проведення оперативнопрофілактичних операцій “Діти вулиці”, “Вокзал”, “Підліток”, “Генофонд”, “Канікули”, “Літо”, “Ялинка”, Всеукраїнський рейд “Урок”), а також застосуванням заходів, спрямованих на соціальний та правовий захист дітей, запобігання їх бездоглядності та безпритульності [54, c. 268].

Разом з тим незначні показники питомої ваги злочинності неповнолітніх у загальній масі розкритих злочинів не мають спотворювати загальне уявлення щодо реальних масштабів і суспільної небезпеки злочинності неповнолітніх. Так, оцінюючи показники кримінологічної характеристики необхідно зважати на те, що злочинність неповнолітніх охоплює лише чотирирічний період життя людини (14-18 років); тоді як так звана “злочинність дорослих” - десятиліття.

Злочинність неповнолітніх, порівняно зі злочинністю дорослих, характеризується підвищеною латентністю. Адже в багатьох випадках діяння, які вчинили особи, котрі не досягли вісімнадцяти років, сприймаються як дитячі пустощі, про які, зазвичай, не прийнято повідомляти у правоохоронні органи. За експертними оцінками, рівень злочинності неповнолітніх у 3-4 рази перевищує офіційно зареєстрований [56, c. 275]. На латентність злочинності неповнолітніх опосередковано вказує й те, що з-поміж злочинів, вчинених неповнолітніми, майже 51-69 % щорічно становили тяжкі й особливо тяжкі злочини [125, c. 203].

Визначаючи особливості кримінологічної характеристики злочинності неповнолітніх, варто зауважити, що злочинність неповнолітніх, як правило, загальнокримінальної спрямованості. До того ж структура злочинності неповнолітніх також має свої особливості, порівняно зі структурою загальної злочинності. Так, у кримінологічних джерелах відзначається, що структура злочинності неповнолітніх набуває усіченого вигляду, зважаючи на істотну перевагу таких видів злочинів, як крадіжки, хуліганства (разом становлять понад дві третини злочинів), грабежі та незаконне заволодіння транспортними засобами [40, c. 173-176]. Зокрема, крадіжки залишаються найпоширенішими видами в структурі злочинності неповнолітніх. Їхня питома вага щорічно коливається у межах від 40 % до 67 % [40, c. 206] .

У структурі злочинності неповнолітніх грабежі становлять 8-18 %; розбої відповідно 2-4 %; шахрайства 2-3 %. Від 3 % до 5 % - незаконні заволодіння транспортними засобами. При цьому варто звернути увагу на те, що останнім часом намітилася небезпечна тенденція щодо зростання частки незаконного заволодіння саме автомобілями, з-поміж усіх незаконних заволодінь транспортними засобами.

Структурна частка злочинів у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів (зокрема, ст. ст. 305-324 КК України), становить щорічно 5-6 % всіх злочинів, вчинених неповнолітніми. Питома вага хуліганства щорічно коливається у межах 4-7 %. Питома вага деяких інших видів злочинів порівняно незначна [125, c. 206].