Захист честі, гідності і ділової репутації та відшкодування моральної шкоди суб’єктам господарської діяльності за чинним законодавством України

Розділ 3. Проблеми захисту честі, гідності, ділової репутації, відшкодування моральної шкоди суб'єктам господарської діяльності та шляхи їх подолання

3.1 Проблеми, що виникають при захисті честі, гідності та ділової репутації та способи їх вирішення

Згідно з теорією цивільного права елементами правовідносин щодо захисту честі, гідності та ділової репутації, окрім суб'єкта, об'єкта та змісту правовідносин, є підстави їх виникнення, зміни та припинення. Актуальність статті полягає у тому значенні, якого набувають у сучасних умовах правовідносини щодо захисту честі, гідності, ділової репутації. Із розвитком демократії в Україні, в процесі гармонізації національного законодавства із законодавством Європейського Союзу питання підвищення ролі особистості й усвідомлення нею своїх прав набуває виняткового значення.

Новий Цивільний кодекс України, що набрав чинності з 01.01.2004 p., значно розширив перелік способів захисту цивільних прав.

Крім загальних способів захисту, які традиційно використовуються у цивільному праві протягом багатьох років, таких як відшкодування збитків та компенсація моральної шкоди щодо порушень особистих немайнових прав, ЦКУ передбачає низку нових для цієї сфери способів захисту.

Перш за все, йдеться про обов'язок порушника негайно вчинити дії, які необхідні для поновлення права. Невиконання ним даного обов'язку, який називають ще додатковим, може бути підставою для вжиття примусових заходів з такого поновлення за рішенням суду, стягнення завданих збитків та компенсації моральної шкоди.

Українська держава охороняє честь, гідність та ділову репутацію громадян і організацій встановленням загального обов'язку утримуватись від посягання на ці особисті блага і наданням судового захисту у випадках їх порушення.

Захист суб'єктивних цивільних прав може здійснюватися за допомогою різних способів. Під такими способами розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється відновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника.

Стаття 6 ЦК УРСР визначала такі способи захисту цивільних прав як визнання цих прав, відновлення становища, яке існувало до порушення права, і припинення дій, які порушують право, присудження до виконання обов'язку в натурі, компенсація моральної шкоди, припинення або зміна правовідношення, стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків, неустойки, штрафу (пені), інші способи, передбачені законом.

Новий ЦК України дещо розширює коло засобів захисту цивільних прав та інтересів.

Зокрема, у ст. 16 ЦК України зазначаються такі способи захисту прав та інтересів: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади тощо. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Таким чином, захист цивільних прав не вичерпується способами, прямо передбаченими у законодавстві. Це особливо важлива обставина, коли йдеться про нові або такі, що зазнають значного оновлення, інститути [54, c. 243-245].

Як і будь-яке суб'єктивне право, право на захист включає і засоби матеріально-правового характеру, і засоби процесуально-правового характеру, що взаємопов'язані і взаємодіють. З позиції матеріально-правового змісту право на захист надає уповноваженій особі три групи можливостей: самозахист майнових прав та інтересів; застосування до порушника цивільно-правових засобів оперативної дії; звернення до компетентного державного чи громадського органу за захистом свого права з вимогою застосувати до правопорушників засоби державно-примусового характеру.

Цікавою і перспективною щодо проблеми, яка досліджується, виявляється ст. 19 ЦК України, яка закріплює право особи на самозахист своїх прав від їх порушень. Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом, та не суперечать моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 19 ЦК України). Стаття не містить пропозицій -- яким чином має здійснюватися самозахист. Зазначається лише, що способи самозахисту повинні відповідати змісту права, що порушено, та характеру дій, якими ці права порушені, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Вказаний інститут відомий цивілістиці, має він місце і в зарубіжних законодавствах, аналізується і у вітчизняній науці. Самозахист цивільних прав слід розуміти як здійснення управомоченою особою дій фактичного порядку, не заборонених законом і спрямованих на охорону його особистих або майнових інтересів і який завжди здійснюється після вчинення правопорушення.

Дії фактичного характеру, спрямовані на охорону прав громадян та організацій, можуть бути як передбачені законом, так і випливати зі звичайно прийнятих у суспільстві заходів такого роду. В літературі вказується на характерні ознаки самозахисту: самозахист здійснюється тоді, коли порушення суб'єктивного права вже відбулося і триває обстановка (обставини місця і часу), що виключає можливість звернення до державного захисту, хоча і не виключає можливості звернення до судового захисту; самозахист здійснюється, перш за все, силами самого потерпілого (можливість допомоги інших фізичних або юридичних осіб не виключається); самозахист не може виходити за межі дій, необхідних для припинення правопорушення, і має відповідати характеру самого правопорушення (щоб не вийти за межі необхідної оборони). Проте в літературі й законодавстві застережено, що тут слід враховувати загальне правило: застосування засобів самозахисту допускається, якщо це не суперечить закону і відповідає звичайно прийнятим правилам.

Способи самозахисту можуть обиратися або самою особою, або визначатися договором, законом, іншим нормативно-правовим актом. Заходи самозахисту не можуть використовуватися таким чином, щоб порушувати права та законні інтереси інших осіб. У разі, якщо використання недозволених засобів захисту призвело до спричинення шкоди майну або здоров'ю інших осіб, то виникає обов'язок, передбачений законом -- відшкодування спричиненої шкоди. В той же час, не підлягає відшкодуванню шкода, завдана особою при здійсненні нею права на самозахист, у тому числі в стані необхідної оборони, якщо її межі не були перевищені (п. 1 ст. 1169 ЦК України).

Щодо терміна «необхідна оборона», то він є уособленням комплексного інституту, який регламентується як цивільним, так і кримінальним правом. Зокрема, у цивільному праві поняття необхідної оборони більш широке, ніж у кримінальному. В сучасній вітчизняній літературі до необхідної оборони відносять дії, що підпадають під поняття цивільного правопорушення, але не тягнуть за собою заходів юридичної відповідальності. Правовим наслідком дій у стані необхідної оборони є, з точки зору цивільного права, те, що завдана нападаючому шкода не підлягає відшкодуванню [61, c. 48-49].

Якщо ж у такій ситуації особа завдала шкоду іншій особі, ця шкода має бути відшкодована особою, яка діяла протиправно. У разі, якщо така шкода завдана засобами самозахисту, не забороненими законом, та не суперечить моральним засадам суспільства, вона відшкодовується особою, яка вчинила протиправну дію (п. 2 ст. 1169 ЦК України).

Під засобами оперативної дії розуміють такі юридичні засоби правоохоронного порядку, які застосовуються до порушника цивільних прав та обов'язків безпосередньо управомоченою особою без звернення за захистом права до відповідних уповноважених органів. Такі засоби застосовуються лише у випадках, прямо зазначених у законі.

І нарешті, можливість звернутися до компетентного державного чи іншого органу за захистом своїх прав -- належне управомоченій особі право на захист. Саме цей вид реалізації особою права на захист є одним із основних.

Суб'єктивне право на захист включає і засоби процесуально-правового порядку. Під ними розуміють певну процедуру (порядок) звернення за захистом порушеного права, безпосередньо визначену законом. Це, перш за все, право на звернення за судовим захистом, а носієм цього права є кожний з учасників цивільних правовідносин чи будь-яка інша заінтересована особа.

Право на звернення за судовим захистом включає: подання до суду позовної заяви чи скарги, можливість подання до суду зустрічного позову чи заперечення проти нього, можливість брати участь у розгляді справи, користуватися усіма процесуальними правами, вимагати винесення рішення та право вимагати примусового виконання судового рішення. Кожен із цих елементів існує за наявності відповідних передумов, у певних часових межах і реалізується у певній специфічній формі.

Таким чином, матеріальні та процесуальні норми, які регулюють способи, форми та порядок захисту, мають єдину мету -- забезпечення повного, всебічного, швидкого захисту суб'єктивних прав і становлять єдиний комплексний інститут правового захисту.

Слід зазначити, що всі перелічені вище способи захисту цивільних прав неоднорідні за своєю юридичною природою, що має певний вплив на можливість їх реалізації.

В юридичній літературі прийнято розподіляти способи захисту на заходи захисту та відповідальності. Вони різняться між собою за підставами застосування, соціальним призначенням, функціями, які вони виконують. Заходи відповідальності, на відміну від заходів захисту, застосовуються, як правило, лише до винного порушника суб'єктивного права і знаходять вираз у додаткових обтяженнях у вигляді позбавлення правопорушника певних прав і покладання на нього додаткових обов'язків [67, c. 43-44].

Серед способів захисту цивільних прав заходами відповідальності є, наприклад, відшкодування збитків, стягнення неустойки і компенсація моральної шкоди.

У доктрині сучасного цивільного права поширена думка про те, що майнові санкції як такі взагалі не можуть належним чином охороняти особисті немайнові права.

Відповідальність за їх порушення повинна мати переважно немайновий зміст, з урахуванням немайнового характеру цих прав. З цього робиться висновок, що найважливішим напрямом удосконалення охорони особистих немайнових прав є розширення за умови їх порушення саме кола немайнових санкцій. Що стосується грошового штрафу, то він повинен застосовуватись лише тоді, коли немайнові санкції не здатні стимулювати поведінку суб'єктів (наприклад, у разі порушення таємниці особистого спілкування між громадянами).

Звертаючи увагу на те, що штрафні санкції здатні виконувати не відновлюючу, а лише превентивну функцію, автори пропонують стягувати грошовий штраф у прибуток держави, а не на користь потерпілого.

Загальним способом захисту всіх особистих немайнових прав ще до 90-х років XX ст. пропонувалося розглядати припинення дій, які порушують особисті немайнові права. В свою чергу, цьому сприятиме і здійснення порушником дій, які спрямовані на відновлення порушеного права.

Неврегульованість до недавнього часу цивільним правом України значного переліку особистих немайнових прав, не пов'язаних із майновими, призводило і до практично повної відсутності санкцій, спрямованих як на запобігання правопорушенням, так і на ефективний захист порушених прав.

У науковій літературі було запропоновано закріпити у законі, перш за все, загальне право особи на усунення порушення будь-якого особистого немайнового права в судовому порядку.

Це стало можливим після прийняття Конституції України у 1996 році, де у ст. 55 честь і гідність визначаються найбільшою соціальною цінністю.

Обговорювалася свого часу і можливість застосування у цій сфері такої форми відповідальності, як громадська догана, громадський осуд, публічне вибачення винного правопорушника, стягнення штрафу, звільнення з посади або заборона обіймати відповідні посади. На нашу думку, ці заходи значною мірою сприяють формуванню відповідної громадської думки, активності громадян у процесі розгляду конкретних справ та впливають на психологічний та соціальний статус порушника, який змушений рахуватися як із суспільною думкою, так і з адекватними правовими наслідками своєї негативної поведінки.

Певною специфікою відзначаються позови до засобів інформації за захистом честі, гідності та ділової репутації осіб. Ці питання мають тісний зв'язок із правами людини на приватне життя і потребують особливого ставлення. Закон передбачає можливість для кожного, хто звертається до суду з позовом про захист честі, гідності та ділової репутації, і вимогами про спростування, поєднувати їх з вимогами про стягнення моральних збитків, спричинених поширенням недостовірних відомостей. Ці позови у країнах усталеної демократії є лише одним із елементів системи «балансів та рівноваг» і покликані стримувати зловживання (непрофесійність) з боку ЗМІ. Передбачаються також спеціальні умови щодо позовів про захист честі, гідності та ділової репутації, які пред'являють органи державної влади, місцевого самоврядування та посадових осіб цих органів. Звернення до суду за захистом права на честь, гідність, ділову репутацію будуть ефективними лише з урахуванням наведених положень [59, c. 74-75].

Таким чином, новий Цивільний кодекс України передбачає не лише традиційні цивільно-правові способи захисту честі, гідності й ділової репутації фізичних осіб, а й такі, необхідність яких доводилась у доктрині цивільного права протягом багатьох років. Серед найбільш ефективних цивільно-правових способів захисту честі, гідності, ділової репутації, на нашу думку, на сьогодні слід назвати визнання прав, відновлення становища, яке існувало до порушення права, припинення дій, які порушують право, компенсація моральної шкоди, самозахист названих прав від їх порушень.

Законодавчо закріплюючи права і свободи за громадянами і організаціями, держава встановлює механізми їх забезпечення, відповідні юридичні гарантії їх належного здійснення. В системі юридичних гарантій прав та законних інтересів громадян і організацій важлива роль належить цивільно-правовому захисту, завдяки якому досягається відновлення порушених прав, запобігання та припинення дій, що порушують або можуть порушити права та законні інтереси заінтересованих осіб. Специфіка честі, гідності й репутації полягає в тому, що вони існують незалежно від їх правового закріплення і потребують правового захисту лише в разі порушення. Цивільне право до моменту порушення честі, гідності й репутації охороняє ці особисті немайнові права шляхом встановлення загального обов'язку утримуватися від їх порушення. І тільки з моменту порушення норми цивільного права здатні врегулювати відносини, що виникли.

Внаслідок поширення засобами масової інформації неправдивих відомостей, що принижують честь, гідність і репутацію, у особи, щодо якої така інформація поширена, виникає право на захист. Право на захист ґрунтується, в першу чергу, на нормах Конституції України, яка в ч. 4 ст. 55 визначає, що кожен має право будь-якими не забороненими законом способами захищати свої права і свободи від порушень та протиправних посягань. Але право на захист виникає не у кожної особи і не в будь-який момент, а виключно внаслідок порушення чи оспорювання або ж при створенні перешкод щодо здійснення нею своїх прав. Здійснення захисту честі, гідності й репутації зачіпає не лише інтереси особи, права якої порушені, а й інтереси зобов'язаної особи, інтереси держави і суспільства в цілому, тому захист будь-яких порушених прав повинен бути адекватним до забезпечення інтересів держави і суспільства, інтересів зобов'язаної особи. Захист прав за своєю природою не може бути безмежним: обираючи той чи інший спосіб захисту, звертаючись до суду з позовом, особа повинна мати право на захист честі, гідності й репутації та підстави вважати, що у захисті є потреба.

Способи захисту прав -- це закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких відбувається відновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Способи захисту честі, гідності й репутації безпосередньо пов'язані зі здійсненням цивільного судочинства, адже захист прав, свобод та інтересів, зокрема, честі, гідності й репутації, є метою цивільного судочинства (ст. 1 ЦПК 2004 p.). Але за своєю юридичною природою способи захисту прав мають матеріально-правовий характер, оскільки вони закріплені нормами матеріального права та безпосередньо забезпечують захист прав, свобод та інтересів [69, c. 130-131].

До моменту набрання чинності Цивільним кодексом України в цивільному праві до способів захисту прав, свобод та інтересів відносили лише ті, які могли бути реалізовані заінтересованими особами шляхом звернення до суду, а суд міг здійснити захист шляхом визнання права; відновлення становища, що існувало до порушення права; припинення дій, що порушують право; примусового виконання обов'язку в натурі; припинення або зміни правовідносин; відшкодування збитків; компенсації моральної шкоди. Захист честі, гідності й репутації у випадку поширення засобами масової інформації неправдивих відомостей здійснювався судом із застосуванням загальних способів захисту, передбачених ст. 6 ЦК УРСР, наприклад, шляхом стягнення майнової та немайнової шкоди, а також використовуючи спеціальний спосіб захисту честі, гідності й репутації -- спростування неправдивих відомостей (ст. 7 ЦК УРСР).

З моменту вступу в дію Цивільного кодексу України коло способів захисту прав та інтересів було розширене. Окрім всіх способів, що були закріплені ст. 6 ЦК УРСР, ЦК України частиною 2 ст. 16 передбачає також можливість захисту прав та інтересів шляхом визнання правочину недійсним, визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Слід зазначити, що закріплені ЦК України способи захисту прав та інтересів не вичерпують всі можливі способи захисту, що прямо вказано ч. 2 ст. 16, якою передбачена можливість захисту прав та інтересів й іншими способами, встановленими договором або законом.

Що стосується судового захисту честі, гідності й репутації, принижених засобами масової інформації, фізична особа, щодо якої недостовірна інформація була поширена, може захистити свої права, використовуючи такі способи їх захисту: спростування недостовірної інформації (ч. 6 ст. 277 ЦК України); заборона поширення інформації, яка порушує особисті немайнові права (ст. 278 ЦК України); відшкодування майнової шкоди (п. 8 ч. 2 ст. 16, ст. 22 ЦК України); компенсація немайнової шкоди (п. 9 ч. 2 ст. 16, ст. 23 ЦК України).

Особисті немайнові права юридичних осіб захищаються відповідно до глави З ЦК України (ч. 2 ст. 94 ЦК), якою встановлено основні засади захисту цивільних прав та інтересів. Виходячи з цього, юридична особа у випадку приниження її репутації засобами масової інформації має право на відшкодування майнової шкоди (п. 8 ч. 2 ст. 16, ст. 22 ЦК України) та на компенсацію немайнової шкоди (п. 9 ч. 2 ст. 16, ст. 23 ЦК України). Спростування недостовірної інформації як спосіб захисту репутації юридичних осіб чинним цивільним законодавством не передбачений, проте встановлений постановою Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності та ділової репутації громадян і організацій» від 28.09.1990 р. № 7.

Щодо права на заборону поширення інформації, яка порушує особисті немайнові права (ст. 278 ЦК України), юридична особа таким правом не наділена. На наш погляд, така позиція законодавця обмежує можливість захисту особистих немайнових прав юридичної особи. Якщо фізична особа, якій стало відомо, що її честь, гідність і репутація принижуються у газеті, радіо- чи телепередачі, які готуються до випуску в світ, може звернутися до суду з вимогою заборонити їх випуск до усунення порушень прав особи, чому ж такого права не може мати юридична особа? Для правової держави, якою прагне стати Україна, важливим є забезпечення охорони і всебічного захисту прав не лише людини, а й організації. Тому, на наш погляд, необхідно усунути цю прогалину та внести відповідні зміни до статей 94, 277, 278 ЦК [70, c. 42-43].

Чинне цивільне законодавство, хоч і оперує поняттям «недостовірна інформація», не передбачає як спосіб захисту можливість визнання інформації такою, що не відповідає дійсності, є недостовірною та принижує честь, гідність і репутацію. На наш погляд, це є серйозним упущенням з наступних причин.

Визнання інформації недостовірною є визначальним етапом для подальшого розгляду цивільної справи за позовом до засобу масової інформації про захист честі, гідності й репутації: перш ніж суд постановить рішення про спростування недостовірної інформації, він повинен встановити, чи є така інформація недостовірною; якщо ж у справі буде встановлено, що поширена інформація відповідає дійсності, у задоволенні вимог позивача буде відмовлено. З іншого боку, якщо інформація буде визнана недостовірною, але такою, що не порушує особистих немайнових прав, наприклад, замість 25-річного наукового стажу роботи був вказаний 24-річний, суд розгляне вимогу позивача про публікацію спростування, яке матиме на меті виправлення існуючих у поширеній інформації помилок, проте навряд чи в такому випадку може йтися про заподіяння позивачу майнової чи немайнової шкоди, тому вимоги про їх компенсацію судом будуть відхилені.

Хоча судовій практиці відомі непоодинокі випадки заявлення вимог про компенсацію немайнової шкоди, навіть якщо поширена інформація, яка не відповідає дійсності, не завдала шкоди інтересам позивача. Так, громадяни Б. та Н. пред'явили позов про захист честі та гідності та компенсацію немайнової шкоди до газети «Запорізька правда» та журналістів Л., С. та Ф. У справі було встановлено, що відомості, опубліковані у статті, частково не відповідають дійсності, проте не ганьблять честь і гідність заявників та не заподіяли їм немайнової шкоди. Позивачів не зупинило і те, що в газеті «Запорізька правда» двічі протягом двох місяців із дня поширення відомостей з ініціативи журналістів було надруковане спростування та вибачення за допущені помилки. Крім того, позивачами не було подано жодних доказів заподіяння їм немайнової шкоди. Тому рішенням суду першої інстанції позивачам було відмовлено в задоволенні їх вимог, апеляційна та касаційна скарги були залишені без задоволення. Наведений приклад із судової практики є підтвердженням того, що тільки після того, як поширена інформація буде визнана такою, що не відповідає дійсності та принижує честь, гідність та репутацію, це дає підстави розглянути заявлені до засобу масової інформації вимоги.

Крім того, визнання інформації недостовірною може бути самостійним способом захисту честі, гідності й репутації. Адже у випадку якщо особа, що поширила відомості, померла, а засіб масової інформації ліквідований, у особи, щодо якої недостовірна інформація поширена, не залишається ніяких можливостей захисту своїх порушених прав. Натомість, із закріпленням такого способу захисту, як визнання інформації недостовірною, суд за заявою заінтересованої особи зможе в порядку окремого провадження встановити факт неправдивості поширеної інформації.

Із набранням чинності ЦК України в сучасній правовій системі з'явився новий спосіб захисту прав та інтересів -- самозахист. Відповідно до ст. 19 ЦК України, особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань. На сьогодні самозахист як спосіб захисту прав та інтересів передбачений також цивільними кодексами Російської Федерації (ст. 12), Казахстану (ст. 9), Модельним ЦК країн СНД (ст. 14) [72, c. 35-36].

До моменту закріплення самозахисту нормами цивільного права в юридичній літературі розглядалася правова природа самозахисту та робилися спроби визначення цього поняття. Так, самозахистом називають дії, спрямовані на захист від порушення своїх цивільних прав лише у договірних відносинах. Але таке обмеження за сферою застосування не було сприйняте іншими науковцями, адже право на самозахист своїх прав може виникнути у особи не лише у зв'язку з її договірними відносинами. Інші автори вважають, що самозахист не обмежується лише договірними відносинами, і визначають самозахист як передбачені законом односторонні дії юридичного чи фактичного характеру, що застосовуються управомоченим на їх здійснення суб'єктом та спрямовані на припинення дій, що порушують його майнові чи особисті права. ЦК України називає самозахистом прав застосування особою засобів протидії, що не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства (ст. 19).

На наш погляд, поняття самозахисту, передбачене чинним законодавством, не повною мірою відбиває правову природу цього способу захисту прав та інтересів. По-перше, дуже важливою характеристикою самозахисту є те, що ним є дії, які особа вчиняє на захист своїх прав самостійно, без звернення до юрисдикційного органу. З поняття ж, закріпленого ст. 19 ЦК України, можна зрозуміти, що самозахистом є будь-які не заборонені законом дії, в тому числі звернення до суду або іншого органу, який здійснює захист цивільних прав.

По-друге, на наш погляд, невдалим є застосування у законодавчому визначенні самозахисту словосполучення «засоби протидії». Адже в такому разі самозахист зводиться лише до вжиття особою, право якої порушується або щодо якого є загроза порушення, засобів, що перешкоджають іншим особам продовжувати порушувати її право чи посягати на нього, і унеможливлює використання такого способу захисту прав особою, право якої уже порушене. Натомість, ЦК України передбачено низку можливостей використання самозахисту своїх прав особою, права якої на момент застосування самозахисту уже порушені: особа, щодо якої засобами масової інформації поширено неправдиві відомості, має право на відповідь за допомогою звернення до засобу масової інформації (п. 6 ст. 277 ЦК); особа, ім'я чи прізвище якої у документі написані з помилками, має право вимагати заміну документа за допомогою звернення з відповідною вимогою до організації, що видала такий документ (п. 2 ст. 294 ЦК); особа, яка позувала авторові скульптури, може вимагати припинення публічного показу скульптури за допомогою звернення з вимогою до автора цього художнього твору (п. 2 ст. 308 ЦК); тобто норми чинного цивільного законодавства підтверджують, що самозахист може використовуватися як спосіб захисту прав, що порушуються або щодо яких є загроза порушення, і прав, що вже порушені [51, c. 35-36].

Враховуючи викладене вище, уявляється більш вірним визначення самозахисту як самостійного застосування особою, право якої порушується, порушене або щодо якого є загроза порушення, засобів захисту, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.

Особа, честь, гідність і репутація якої принижені засобами масової інформації, окрім способів захисту, для реалізації яких необхідна судова діяльність, може скористатися і самозахистом своїх прав, яким буде право на відповідь (п. 6 ст. 277 ЦК України).

Як правило, в юридичній літературі відповіддю називають викладення особою свого бачення проблеми, коментування нею поширених відомостей, а правом на відповідь -- право особи подати до засобу масової інформації власний коментар щодо поширених відомостей. Що ж стосується правової природи права на відповідь, зокрема, чи належить опублікування відповіді до права чи обов'язку засобу масової інформації, окремі вчені вважають, що публікація відповіді є обов'язком засобу масової інформації, визначаючи, що відповідь повинна бути розміщена не пізніше одного місяця (з дня публікації відомостей), або ж у наступному випуску засобу масової інформації та що відмову у розміщенні відповіді особа вправі оскаржити в судовому порядку. На наш погляд, віднесення опублікування відповіді до обов'язку засобу масової інформації фактично ототожнює відповідь із спростуванням відомостей, з чим важко погодитися. За своєю природою відповідь -- це міркування, подані особою щодо відомостей, які про неї поширені, а опублікування відповіді -- це добровільний вчинок засобу масової інформації.

Звичайно, якщо у відповіді містяться суттєві зауваження, вказується на помилки тощо, а засіб масової інформації відмовляється її опублікувати, це надає потерпілому право обстоювати в суді обґрунтованість своїх претензій, але це означає не право оскаржувати відмову в розміщенні відповіді, а право подати позов про захист честі, гідності й репутації та вимагати опублікування спростування поширених відомостей. Віднесення публікації відповіді до обов'язку засобу масової інформації може призвести до виникнення абсурдних ситуацій: наприклад, якщо у відповіді особа посилається на недостатню кількість епітетів чи схвальних слів на свою адресу, внаслідок чого її особистість недостатньо розкрита для читачів, та просить розмістити в газеті доповнення до опублікованої про цю особу статті, чи зобов'язана редакція опублікувати таку відповідь? Крім того, віднесення розміщення відповіді до обов'язку суперечить принципу свободи діяльності засобів масової інформації та закріплених Конституцією свободи слова та вираження своїх поглядів і переконань, тому дане питання завжди повинно вирішуватися засобом масової інформації на власний розсуд.

Відповідь дається щодо інформації, яка може шкодити або не шкодити інтересам особи, бути нейтральною чи позитивною, але не точною. Право на відповідь має на меті усунення помилок, неточностей, неправильного бачення обставин, які можуть і не ганьбити особу, якої вони стосуються. Таким чином, відповіддю є викладене особою пояснення щодо поширеної інформації, власний коментар чи тлумачення змісту, внесення корективів та виправлень у поширену інформацію. У випадку відмови в опублікуванні засобом масової інформації відповіді особа, щодо якої поширено відомості, може звернутися до суду з вимогою про визнання поширеної інформації недостовірною, спростування цієї інформації, відшкодування майнової та компенсацію немайнової шкоди, якщо така шкода була заподіяна [48, c. 37-38].

3.2 Проблеми відшкодування моральної шкоди

Проблема відшкодування моральної (немайнової) шкоди, як однієї з видів шкоди, що може бути заподіяна фізичній чи юридичній особі, існує в усіх країнах давно. Для її розв'язання пропонувалось, як правило, три варіанти: відмова відшкодовувати моральну (нематеріальну) шкоду; відшкодовувати її частково; відшкодовувати її повністю.

Історія нашої держави свідчить, що дана проблема на різних етапах розвитку суспільства вирішувалась по-різному. Спочатку моральна (немайнова) шкода підлягала відшкодуванню лише в окремих випадках. Потім спостерігалось її повне ігнорування. Нині ця норма відновила своє існування в первісному вигляді, тобто її належить відшкодовувати тоді, коли це передбачено спеціальними законами чи нормативно-правовими актами.

Сучасний правовий інститут відшкодування моральної (нематеріальної) шкоди бере свій початок від найдавніших письменних пам'яток древніх слов'ян -- договорів Русі з Візантією (912, 944, 971 pp.).

В Руській Правді (кін. XI ст. -- XII ст.) відсутня різниця кримінального та цивільного правопорушень. У тексті трьох основних її редакцій: Коротка, Пространна, Скорочена також не існувало узагальненого сучасного означення поняття моральної (нематеріальної) шкоди. Будь-яка протиправна поведінка у древнєруському праві визначалась не як порушення закону чи волі князя, а як «обида», під якою розуміли злочини проти суспільного ладу. Тяжкими злочинами проти особи було скалічення у вигляді усічення руки, ноги та інших тілесних ушкоджень.

Поглянемо на теперішній етап розвитку цього інституту. На сьогодні існує розгалужена мережа нормативних актів, які передбачають відшкодування моральної шкоди. Одні з них визначають мінімальну межу відшкодування моральної шкоди (ст. 440-1 Цивільного кодексу УРСР), інші -- ні. Однак не існує єдиного мінімуму її відшкодування.

Що ж стосується максимуму, то його розмір не регламентовано. Законодавець лише говорить, що суд приймає рішення про відшкодування моральної шкоди у межах позовної заяви (ЦПК України). На сучасному етапі позов про відшкодування моральної шкоди набуває все більшої популярності. З одного боку, це свідчить про зростання правосвідомості, правової культури громадян -- ще один крок до правової держави, у центрі уваги якої перебуває кожна окрема особа, а з іншого -- надходження необґрунтованих позовів з астрономічними цифрами [47, c. 141-142].

У англо-американському праві для визначення розміру моральної шкоди застосовуються три підходи: концептуальний, особистісний, функціональний.

При концептуальному підході проводиться аналогія з матеріальною шкодою. Прихильники цього підходу вважають, що життя, функції організму є такими ж цінностями, як і будь-яке майно. В Англії Існує Комісія з питань відшкодування моральної (немайнової) шкоди, заподіяної злочином. У своїй роботі ця Комісія використовує тарифну схему 1994 р., у якій детально регламентовані умови відшкодування шкоди. При цьому відшкодуванню підлягає не будь-яка шкода, а психічні чи фізичні страждання, які продовжуються не менше шести тижнів з моменту скоєння злочину.

Особистісний підхід полягає у тому, що глибина переживань, викликаних порушенням здоров'я, залежить від індивідуальних особливостей людини. Тому метою такого відшкодування є деякою мірою повернення втрати щастя та можливості утішатися життям.

Функціональний підхід передбачає неможливість встановлення «цінності» щастя, а тому, на думку його прихильників, суд має призначити позивачу таку суму грошей, яка була б достатньою для його «розумного» задоволення.

На сьогодні справи про відшкодування моральної (немайнової) шкоди є одними з таких, що не дуже подобаються нашим суддям. У країнах з прагматичним менталітетом, зокрема США, використовуючи думку Шопенгауера про те, що гроші є універсальним благом, встановлюють верхню межу відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

У країнах прецедентного права при визначенні остаточного розміру відшкодування суд співвідносить зміни у загальноекономічній та соціальній ситуації у країні з відповідним періодом часу. Такими критеріями є купівельна спроможність грошей та переважаючі у суспільстві погляди на ціну здоров'я, оскільки з часом змінюється підхід до значимості окремих видів правових благ (наприклад, сьогодні тілесним ушкодженням надається більше значення ніж 20 років тому). Також застосовується критерій часу -- з часом страждання мають здатність вщухати або зменшуватись, а також критерій ринку -- за яку б суму позивач добровільно погодився пережити відповідні страждання.

Відшкодування моральної (немайнової) шкоди у всіх країнах практикується як у грошовій, так й у іншій еквівалентній формі. У країнах з розвиненою правовою свідомістю часто застосовується символічна моральна шкода.

Крім проблем вироблення критеріїв вирахування моральної (немайнової) шкоди та встановлення максимальної межі її відшкодування, для нашої країни існує проблема систематизації законодавства з даних питань і встановлення хоча б єдиного мінімального розміру відшкодування моральної (немайнової) шкоди [41, c. 18-19].

Ратифікація Конвенції створила нову правову ситуацію в системі захисту прав людини в Україні. Така правова ситуація полягає в тому, що питання забезпечення верховенства людини над державою, перетворення її на суб'єкт не тільки конституційного, а й міжнародного права, набуває практичного характеру. Однак серйозною перешкодою для ефективної діяльності українських правників є дотримування деякими із них хибної точки зору про те, що в Україні ще не настав час для застосування Конвенції та рішень Європейського суду.

Аналізуючи положення Конституції та законів України, які мають відношення до міжнародних договорів, можна дійти до правильного висновку про те, що в Україні є всі підстави для застосування Конвенції та прецедентних рішень Європейського суду усіма юрисдикційними органами держави з моменту її оприлюднення 3. Не стоїть осторонь цієї проблеми і судова практика. Так, судова колегія в цивільних справах Миколаївського обласного суду вперше в Україні при розгляді касаційної скарги Т. та К. на рішення Первомайського міського суду від 6 травня 2000 року по цивільній справі за позовом П. до Т., К. та редакції газети "Заповіт Леніна" про захист честі, гідності й ділової репутації керувалась положеннями ст. 10 Конвенції та рішенням Європейського суду у справі Лінгенс проти Австрії (1986).

По-третє, найбільше проблем виникало при вирішенні питання про сферу дії норм, які передбачали відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Слід зауважити, що останнім часом судова практика дотримувалася того висновку, що норма ст. 440-1 ЦК України є загальною та імперативною. Отже, вона повинна застосовуватися у всіх випадках незалежно від галузевої належності порушених правовідносин. Щодо спеціальних норм, то вони мають відсильний характер або заповнюють прогалини згаданої загальної норми.

І, нарешті, останнє. Відсутність чіткого поняття моральної (немайнової) шкоди в чинному законодавстві України, розбіжності у визначенні суб'єктів відповідальності, які заподіяли цю шкоду, неузгодженість між собою положень щодо розміру (мінімального та максимального) моральної (немайнової) шкоди тощо, дали підстави для більш детального дисертаційного дослідження цього нового для України правового інституту. А тому слід підкреслити, що саме наукові дослідження стали підґрунтям для вдосконалення відповідної постанови Пленуму Верховного Суду від 31 березня 1995 року № 4. До них слід віднести, наприклад, такі пропозиції та зауваження.

Насамперед вони стосувалися більш повного та зрозумілого визначення поняття моральної (немайнової) шкоди. При цьому зверталася увага на викладення поняття окремо як для фізичної, так і для юридичної особи. Зокрема, "під моральною (немайновою) шкодою фізичної особи слід розуміти душевні й фізичні страждання або переживання, а також втрати немайнового характеру, як наслідок цих страждань та переживань, що виникають при порушенні абсолютних прав людини" [34, c. 48].

Наведене визначення має не лише наукове, а й практичне значення. Так, внаслідок дорожньо-транспортної пригоди чотирьом потерпілим (А, Б, В, Г) була завдана моральна (немайнова) шкода, яка для кожного із них складалася із:

- "фізичних страждань" (наявність середньої тяжкості тілесних ушкоджень) та "втрат немайнового характеру" у потерпілого А, викликаних його переживаннями як власника за пошкоджений автомобіль та неможливість його використання у комерційній діяльності;

-"фізичних страждань" (наявність середньої тяжкості тілесних ушкоджень) і "переживань" у потерпілого Б (пасажира), оскільки він як музикант запізнився через транспортну пригоду на власний сольний концерт;

-"фізичних страждань" (наявність середньої тяжкості тілесних ушкоджень) у потерпілого В (пасажира);

-"фізичних страждань", оскільки потерпілому Г (пасажиру) були завдані легкі тілесні ушкодження.

Звідси випливає, що потерпілому А розмір моральної (немайнової) шкоди необхідно визначати найвищим, оскільки його шкода, порівняно з іншими потерпілими, складається із "фізичних страждань" та "втрат немайнового характеру". Розмір цієї ж шкоди у потерпілого Г буде найменшим. Водночас, враховуючи викладене, у потерпілого Б цей показник буде меншим від потерпілого А, однак більшим від потерпілого В.

Щодо поняття моральної (немайнової) шкоди юридичної особи, то його (поняття) також необхідно визначати в іншому ракурсі, з врахуванням правової природи юридичної особи, дисертаційних досліджень, точки зору науковців (наприклад, кафедри цивільного права Національної юридичної академії ім. Ярослава Мудрого) та судової практики. Вважаю, що під "моральною (немайновою) шкодою юридичної особи слід розуміти зниження її ділової репутації, яка, зокрема, настала внаслідок: поширення неправдивих відомостей; незаконного використання знаку для товарів та послуг, фірмового найменування; розголошення комерційної таємниці; дій, спрямованих на приниження репутації органу влади чи громадської організації, що призвели до втрати до них довіри тощо".

Інші зауваження та пропозиції було направлено на застосування в постанові єдиного, універсального терміна "відшкодування моральної (немайнової) шкоди", оскільки в чинному законодавстві та в колишній редакції постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 зустрічалися для одних і тих самих понять словосполучення: "компенсація", "відшкодування", "моральна шкода", "моральні збитки", "моральна (немайнова) шкода" та ін.

Застосування саме такого терміна, як "відшкодування моральної (немайнової) шкоди", відображає всі аспекти цивільно-правових відносин, які пов'язані із застосуванням цього правового інституту. Так, "відшкодування" за правничою термінологією ширше, ніж поняття "компенсація", а "моральна" шкода за своїм змістом (наприклад, душевні, психічні й фізичні страждання тощо) торкається тільки живої істоти (людини), а не юридичної особи. Разом з тим юридичній особі лише притаманна "немайнова" шкода. Отже, термін "відшкодування моральної (немайнової) шкоди" можна застосовувати рівною мірою і для фізичної, і для юридичної особи [40, c. 4].

У комплексі зауважень та пропозицій суттєва роль належала положенням Конвенції та рішенням Європейського суду. Особливо зверталась увага на положення ст. 7 ЦК України, які не повною мірою відповідають принципам ст. 10 Конвенції про те, що кожен має право на свободу вираження поглядів та рішення Європейського суду, наприклад, у справі Лінгенс проти Австрії (1986), яке суттєво доповнює розуміння цього природного права людини.

Слід відмітити, що в рішенні у справі Лінгенс проти Австрії (1986) Європейський суд висловив чимало міркувань, які мають загальний характер і набули сили правового прецеденту для подальшого розуміння Конвенції та діяльності самого Європейського суду6. Він (Суд), зокрема, зазначив, що:

свобода вираження поглядів є однією з підвалин демократичного суспільства, причому здійснення цієї свободи можливе у формах і за змістом, які не є нейтральними, а такими, що викликають почуття образи чи неспокою (такими є вимоги плюралізму);

свобода преси є добрим знаряддям для формування громадської думки про поведінку та ідеї керівників. У зв'язку з цим межа допустимої критики є значно ширшою, коли йдеться про політичного діяча, аніж коли це стосується пересічної особи. Політичні діячі неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення своїх слів та вчинків і мають усвідомлювати це;

необхідно розрізняти факти і оціночні судження. Наявність фактів можливо довести, а правдивість оціночних суджень - неможливо.

Було предметом обговорення і рішення Європейського суду у справі Далбан проти Румунії (1999). В ньому при визначенні розміру моральної (немайнової) шкоди зазначено, що: "...беручи до уваги високий рівень інфляції в Румунії, Суд призначив суму в розмірі 20000 французьких франків, яку виплатять вдові у румунських леях на день здійснення розрахунків (виділено автором)". Такий підхід, враховуючи зростання інфляції в нашій державі й тривале невиконання судових рішень, вважав би за необхідне застосовувати судами України при визначенні розміру моральної (немайнової) шкоди.

Слід також підкреслити, що Пленум Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" в редакції від 25 травня 2001 року деякою мірою відповів на поставлені судовою практикою питання. Але його роз'яснення потребують детального дослідження, оскільки проблематичним є питання, наприклад, про поняття моральної (немайнової) шкоди, однозначно не вирішене питання про сферу дії цього правового інституту тощо. Водночас немає сумнівів, що концептуально постанова закладає принципово нові, позитивні основи судового тлумачення норм про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, які будуть направлені насамперед на захист прав фізичних та юридичних осіб.

Моральну шкоду, зважаючи на її сутність, неможливо відшкодувати в повному обсязі, адже немає (і не може бути) точних критеріїв майнового виразу душевного болю, спокою, честі, гідності особи тощо. Навіть сама людина, якій завдано моральної шкоди, не завжди може визначити розмір завданої їй шкоди, тим паче у грошовому еквіваленті. А якщо і робить це, то найчастіше розмір бажаної компенсації істотно перевищує розмір завданих ним збитків (хоча, звичайно, може бути і навпаки). Тому терміново необхідна чітко визначена єдина методика рекомендованого (в межах: «від» і «до») визначення розміру завданої моральної шкоди та прийнятий на законодавчому рівні єдиний нормативний документ (швидше за усе закон) [45, c. 37-38].

Звернемо увагу на окремі принципові питання при розробці подібного документа. Як відомо, одна з „фахових“ точок зору виключає врегулювання на законодавчому рівні еквівалента завданої шкоди. Інша - передбачає встановлення „тарифної системи“, тобто визначення обставин та підстав і критеріїв для стягнення. Кожна з поданих позицій має свої плюси та мінуси, своїх прихильників і критиків. Проте враховуючи усі «за» та «проти» приходить переконання, що розмір моральної шкоди повинен мати межі і відповідати нормативно встановленим тарифам.

Чинний Цивільний Кодекс зазначає, що моральна шкода може полягати у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. А розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення (ст. 23 ЦК України).

Сьогодні понад тридцять видів нормативних актів нашої держави частково врегульовують питання відшкодування моральної шкоди, проте ані жодний окремо, ані усі разом не допомагають «вирахувати» розмір моральної шкоди. Тільки деякі нормативні акти обмежують розмір моральної шкоди, зокрема моральна шкода завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного притягнення як обвинуваченого, незаконного взяття і тримання під вартою і т.д. відшкодовується виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом (Див. Зноска 3, - ч. 2, 3 ст. 13 Закону).

Які тарифи і межі хотілося б запропонувати? По-перше, необхідно розробити рекомендовану шкалу розмірів моральної шкоди, яка буде враховувати у кожному окремому випадку:

- ступінь тяжкості тілесних ушкоджень;

- термін перебування у стресовому стані (звичайно встановлений фахівцем після отримання відповідного огляду та допомоги);

- термін перебування на лікарняному (кожен день перебування на стаціонарному лікуванні та кожну годину перебування у реанімаційному відділенні);

- вид правопорушення (при скоєнні злочину еквівалент завданої шкоди повинен бути значно більшим, ніж зараз, та більшим за шкоду, завдану під час цивільно-правових, адміністративних та інших відносин);

- можливість продовжувати трудову діяльність за обраною професією чи необхідність її зміни;

- кожен день при поновленні на роботі, у зв'язку з незаконним звільненням;

- кожну годину при незаконному затриманні, засудженні чи ін.;

- кожен день без транспортного засобу із незалежних від потерпілого причин у випадку ДТП;

- вид діяльності та рід занять потерпілої особи (у випадку завдання шкоди діловій репутації шляхом поширення неправдивої інформації про особу, у випадку ДТП, незаконному затриманні і т.д.) тощо [59, c. 74-76].

На початку звичайно „тарифна“ система не буде абсолютно досконалою, але вона створюватиме реальну можливість працювати у даній сфері правовідносин лише на підґрунті закону. Чітко визначені критерії сприятимуть утвердженню засад змагальності учасників процесу, юристи практики зможуть прогнозувати рішення судів. Можливо, з часом громадяни перестануть запитувати: „Яку суму необхідно сплатити суду для задоволення позову?“. Сьогодні ж, нажаль, прагнучи захистити, відстояти свої права та законні інтереси в суді, громадяни все частіше саме в ході судового процесу зазнають моральних страждань, заряджаються новими негативними емоціями, втрачають віру у справедливість та верховенство закону. Саме тому варто погодитись із напрацюваннями тих науковців, які рекомендують на законодавчому рівні встановити граничний розмір відшкодування немайнової шкоди у кожному можливому окремому випадку.

Оскільки відшкодування та моральної (немайнової) шкоди, як правило, пов'язане із тим, щоб повернути чи відновити своє, то завданням кваліфікованих спеціалістів на сьогоднішній день виступає обов'язок прослідкувати, щоб таке відшкодування плавно не втілювалась у безпідставне збагачення за рахунок помсти. А також, щоб це не призводило до нового виникнення моральної шкоди вже у особи, що її компенсовує [30, c. 129].

Висновки

Найбільш узагальнені результати дослідження дозволяють зробити висновок про те, що його основне наукове завдання, яке полягало в комплексному аналізі правової природи гідності й честі як об'єктів цивільних прав з урахуванням останніх досягнень наукової думки та сучасного стану законодавства України, виконано.

У цивілістичній літературі гідність і честь фізичної особи тривалий час розглядалися в аспекті охоронної (негативної) функції права, пов'язаної з регулюванням особистих немайнових відносин не в процесі їх нормального здійснення, а в порушеному стані. Крім того, їх зміст розглядався з позицій різко позначеного, ортодоксального підходу. Суб'єктивні права людини, пов'язані з реалізацією гідності й честі, визнавалися правами, що забезпечують "негативну свободу", а тому їх сутність зводилася до їх недоторканності та до утримання від їх порушення з боку інших осіб.

На сьогодні такі ідеї теорії вже не в змозі повною мірою відбити статус гідності й честі як найвищих соціальних цінностей. Для вирішення цієї проблеми в роботі позначено новий - ціннісний - підхід до її характеристики як об'єктів цивільних прав. Його суть полягає в тому, що дослідження гідності й честі проводиться з урахуванням перспективи так званого "позитивного" регулювання пов'язаних з ними відносин. На це націлює насамперед їх статус як найвищих соціальних цінностей, що потребує і відповідного забезпечувального засобу, яким, на мою думку, є суб'єктивне право фізичної особи, котре опосередковує їх. Гідність і честь - духовні цінності людини, які свідчать про її значущість як члена певного соціуму незалежно від того, будуть вони порушені, чи ні. Тому її соціальне буття забезпечується не тільки за допомогою суб'єктивного права особи на захист цих найвищих соціальних цінностей. Такий забезпечувальний характер і має суб'єктивне право фізичної особи на повагу гідності й честі, що перш за все відповідає потребам її нормального функціонування.