Захист честі, гідності і ділової репутації та відшкодування моральної шкоди суб’єктам господарської діяльності за чинним законодавством України

Аналіз законодавства та практика попередніх, особливо радянських часів, свідчить про те, що всі громадяни, незалежно від свого соціального становища вважалися такими, що користуються однаковим обсягом прав по захисту честі та гідності. Однак світова практика ґрунтується на інших підходах до цього питання, які сприйняті і сучасною судовою практикою України. Нині обов'язковими для виконання на всій території України є всі рішення Європейського Суду і українські суди повинні враховувати відмінності статусу посадової особи, публічного політика при визначенні розміру відшкодування моральної шкоди, те, що позивач є відомим громадським діячем, політиком, тобто відноситься до кола осіб, межі допустимої критики яких значно ширші та офіційна поведінка яких піддається всебічному та критичному обговоренню широкого загалу. Посадова публічна особа, даючи особисту згоду на зайняття відповідальних посад, свідомо стає об'єктом постійної суспільної уваги, їй, на відміну від пересіченого громадянина, простіше виступити у ЗМІ зі спростуванням недостовірної інформації і захистити свою честь, гідність, ділову репутацію. До кола осіб, ступінь відповідальності яких набагато вища, ніж звичайних осіб, слід віднести і державних чиновників, зокрема, суддів. У відповідності із рекомендаціями Європейського суду з прав людини, який прийшов до висновку, що оціночні висловлювання слід відрізняти від фактів, вважається, що коли засіб масової інформації допускає оціночне висловлювання по відношенню до політичного діяча, то обґрунтовувати цю оцінку та доказувати її справедливість не потрібно. Таким чином, оцінка не потребує доказування. Такі ж роз'яснення слід передбачити у постанові Пленуму Верховного суду із зазначених питань.

Правове регулювання у сфері захисту ділової репутації створює динамічну напругу між двома різними цінностями, важливими для суспільства - інтереси особи у захисті її честі, гідності, ділової репутації з одного боку, з інтересами вільного висловлювання думок та обнародування інформації з другого, тому це регулювання є дуже складним та динамічним. Кожна справа про захист честі, гідності, ділової репутації, яку розглядає суд, передбачає необхідність врівноваження цих двох інтересів, двох важливих соціальних цінностей.

Суб'єктом, який зобов'язаний відповідати за поширення неправдивої інформації, яка порочить честь, гідність, ділову репутацію, за загальним підходом, є особи, що здійснили таке неправомірне поширення. Одержало подальший науковий розвиток положення про те, що особа, яка порушила особисті немайнові права на честь, гідність та ділову репутацію, повинна нести відповідальність лише за наявності вини.

З положенням, закріпленим у ч.3, ст.302 ЦК України: ”Вважається, що інформація, яка подається посадовою, службовою особою при виконанні нею своїх службових обов'язків, а також інформація, яка міститься в офіційних джерелах (звіти, стенограми, повідомлення засобів масової інформації, засновниками яких є відповідні державні органи або органи місцевого самоврядування), є достовірною”, не можна погодитись, оскільки презумпція, закріплена у даній нормі, не тільки невірна за змістом, але і така, що здатна нанести шкоду на практиці, оскільки може привести до хибного висновку про те, що будь-яка інформація, яка подається зазначеними особами і яка міститься у зазначених джерелах апріорі є достовірною і не допускає, якщо вірити логіці законодавця, жодних різночитань, має прийматися на віру і не оспорюватись. Отже, ч.3 ст.302 ЦК України підлягає виключенню. Доводиться необхідність закріпити в законодавстві (у ч.4 ст.277 ЦК України) презумпцію, згідно з якою, в разі, якщо посадова особа не уточнює у своєму виступі (у письмовій чи усній формі), що вона висловлюється від свого власного імені, як приватна особа, то вважається, що вона виступає як посадова особа від імені юридичної особи, яку вона представляє [17, c. 4-5].

Пропонуємо доповнити ч.4, ст.277 ЦК України таким додатковим положенням: “Якщо особа, яка поширила недостовірну інформацію, невідома, або померла, фізична особа, право якої порушено, може звернутися до суду із заявою про встановлення факту неправдивості цієї інформації та її спростування в порядку окремого провадження”.

Позови про захист честі, гідності, ділової репутації за участю ЗМІ мають значну специфіку, яка полягає у специфіці складу учасників цих відносин; у різних формах представлення засобів масової інформації, зокрема, в сучасній електронній формі; у значно більшому резонансі справ, які пов'язані із публікаціями у ЗМІ; у підвищенні ролі ЗМІ в сучасний період розвитку демократії в Україні і наближені України до європейських стандартів у сфері захисту прав як фізичних і юридичних осіб, так і журналістів; у підвищенні відповідальності органів ЗМІ і журналістів, влади, кожного громадянина України у сфері захисту честі, гідності, ділової репутації. Все зазначене впливає на динаміку розвитку законодавства у сфері прав людини і на провідну роль судової практики в питаннях його подальшого вдосконалення.

Що стосується об'єкта та змісту правовідносин щодо захисту честі, гідності, ділової репутації, то його складають особисті немайнові блага: честь, гідність, ділова репутація і, відповідно, право на захист гідності, честі та ділової репутації.

Щодо суб'єктного складу зазначених правовідносин, то слід вести мову про сукупність осіб, які беруть участь у правовідносинах: про правомочних суб'єктів, які мають право вимагати захисту честі, гідності та ділової репутації, про зобов'язаних суб'єктів, тобто суб'єктів, які зобов'язані відповідати за поширення відомостей, що не відповідають дійсності чи викладені неправдиво та порочать честь, гідність і ділову репутацію.

У літературі справедливо зазначається, що підставами виникнення, зміни та припинення правовідносин щодо захисту честі, гідності та ділової репутації є юридичні факти1, які прийня-то розглядати через їх елементи, що носять назву умов цивільно-правового захисту честі, гідності та ділової репутації. Відповідно до ст. 7 ЦК УРСР 1963 р. цивільно-правовому захисту підлягала особа, стосовно якої поширені відомості, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, порочать її честь, гідність та репутацію або завдають шкоди її інтересам. У новому ЦК України зазначене положення набуло узагальнення щодо всіх особистих немайнових прав як спростування недостовірної інформації.

Поширення відомостей або поширення інформації є першою умовою, що згадується в законодавстві та літературі в разі захисту честі, гідності та ділової репутації. Відповідач у цивільній справі повинен довести, що поширені ним відомості відповідають дійсності, а на позивача покладається обов'язок довести лише факт поширення відомостей, що його порочать, особою, до якої пред'явлено позов. Такий висновок можна зробити, проаналізувавши норму ч. 1 ст. 227 ЦК України, в якій закріплено право фізичної особи, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, на відповідь, а також на спростування цієї інформації[20, c.3].

Необхідно з'ясувати, перш за все, поняття «поширення інформації». Стаття 200 ЦК України пояснює поняття «інформації» через поняття «відомостей» - документованих або публічно оголошених. Якщо інформація - це відомості, то може йтися про тотожність цих понять, принаймні, для нашого дослідження. У свою чергу, поняття «поширення відомостей» вживається у постанові Пленуму Верховного Суду України від 28.09.1990 р. № 7і. У пункті 3, зокрема, зазначено, що під поширенням відомостей слід розуміти опублікування їх у пресі, передачу по радіо, телебаченню, з використанням інших ЗМІ, викладення у характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам, повідомлення у публічних виступах, а також в іншій формі невизначеному числу осіб або хоча б одній людині. Таким чином, загальновизнаним на сьогодні підходом стало розуміння під поширенням відомостей опублікування їх у пресі, передача по радіо, телебаченню, використання інших засобів масової інформації, до яких сьогодні додається Інтернет та інші інформаційні мережі; викладення у характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам, повідомлення у публічних виступах, а також в іншій формі невизначено широкому колу осіб, декільком особам або принаймні одній особі. Судова практика останніх років підтверджує цей висновок про поширення інформації всіма зазначеними способами.

Відповідно до ст. 14 Закону України «Про інформацію» до основних видів інформаційної діяльності входить «поширення інформації», під яким розуміють розповсюдження, оприлюднення, реалізацію в установленому законом порядку документованої або публічно оголошуваної інформації. Таким чином, окрім попереднього визначення, слід враховувати й інше нормативно закріплене визначення поняття «поширення», беручи до уваги практичну тотожність понять «відомості» та «інформація».

Слід зазначити, що наведені нормативно закріплені визначення не повною мірою відтворюють сутність процесу поширення, яка має місце у даному випадку. По суті, названі поняття визначають «поширення відомостей» лише через способи поширення. Між тим, при поширенні інформації, якщо йдеться про процес, мають бути наявними дві сторони, а саме - поширювач, тобто особа, яка поширює інформацію будь-яким способом (суб'єкт поширення), та особа, яка має сприйняти інформацію і на яку таке поширення спрямоване (реципієнт). На нашу думку, правильною є пропозиція визначати «поширення відомостей» і як «доведення інформації до відома третіх осіб будь-яким способом, за умови здатності сприйняття останніми змісту цієї інформації».

Немає єдиної точки зору в літературі і щодо такого аспекту поняття «поширення», як його публічність. Так, переважна більшість науковців до основної ознаки поширення відносить доведення інформації хоча б до однієї третьої особи. Інші автори схиляються до думки про публічність поширення [22, c. 1-3].

На нашу думку, законодавець обрав правильне рішення, вважаючи, що необхідною та достатньою умовою втрати контролю над поширенням відомостей є їх повідомлення хоча б одній особі. Разом із тим масовість поширення має значення, наприклад, у разі визначення розміру спричиненої шкоди від поширення недостовірної інформації, тому її слід враховувати у кожному конкретному випадку захисту честі, гідності та ділової репутації. Позитивним положенням нового ЦК України у зв'язку з цим є ст. 278, згідно з якою забороняється поширення інформації, що порушує особисті немайнові права.

Заслуговує на увагу те, що інакше вирішується питання, якщо відомості повідомлено лише особі, якої вони стосуються. У даному випадку таке повідомлення не визнається поширенням.

Справедливим слід визнати положення, згідно з яким не можуть розглядатися у порядку цивільного судочинства позови про спростування відомостей, які містяться у вироках та інших судових рішеннях, а також у постановах слідчих та відповідних органів, для оскарження яких законом встановлено інший порядок. Подібні документи мають значну специфіку, як і інформація, що в них міститься, тому для них передбачено спеціальний порядок оскарження.

Зазначене питання гостро дискутувалося свого часу в юридичній літературі, зокрема питання про протиправність поширення інформації, що порочить честь, гідність та ділову репутацію, яка міститься в офіційних виступах, документах, що виходять від державних установ тощо. Рішення цього спірного питання було викладено у п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28.09.1990 р. № 7: «у порядку цивільного судочинства не можуть розглядатися позови про спростування відомостей, які містяться у вироках та інших судових рішеннях, а також у постановах слідчих та інших відповідних органів, для оскарження яких законом встановлено інший порядок». Це обмеження із загального правила можна вважати доцільним.

У літературі обстоюється думка про те, що ст. 277 ЦК України не може застосовуватись і тоді, коли індивід повідомляє стороннім особам відомості, що його порочать, про самого себе, бо в такому випадку він сам сприяє формуванню суспільної думки про свою особистість. Якщо це не порушує прав інших осіб, то, на нашу думку, такі дії можна віднести до права особи на свободу чи індивідуальність [27, c. 33-35].

На практиці, крім того, не визнається поширенням ганебних відомостей про особу їх повідомлення одним із подружжя іншому; у той самий час повідомлення відомостей третій особі одним із подружжя про іншого визнається поширенням відомостей. Слід зазначити, що кожне повторення таких відомостей можна розглядати як нове поширення, що створює самостійну підставу для позову.

Неодноразово в юридичній літературі порушувалося питання про неможливість визнання як протиправного поширення інформації в разі, коли воно входить у коло обов'язків поширювача. Наприклад, коли редакція передає матеріал для перевірки в інші органи. Аналізувались і випадки пред'явлення до суду вимог про захист честі, гідності та ділової репутації, які порушені поширенням інформації у заявах до компетентних органів про вчинення злочину, що є, як відомо, обов'язком кожного громадянина. Звідси поставало питання: чи можна вважати поширенням інформації ознайомлення з нею посадових осіб, які прийняли цю заяву?

Найбільш логічною, на нашу думку, слід вважати думку авторів про те, що оскільки у компетенцію посадової особи входить перевірка дійсності повідомленої інформації, а презумпція невинуватості зобов'язує не довіряти інформації, поки вона не буде підкріплена відповідними доказами, то приниження честі, гідності та ділової репутації в очах посадової особи неможливе з самого початку, а якщо така інформація не підтвердиться й у майбутньому, то це не буде можливим і у подальшому. Таким чином, можна визнати правильним висновок про те, що у особи, щодо якої у заяві повідомляється інформація, що її порочить та не відповідає дійсності, не може виникнути права на захист своєї честі, гідності та ділової репутації.

Не можна погодитися з точкою зору авторів, які вважають, що способи поширення інформації, які є підставою для захисту честі, гідності та ділової репутації, не є важливими для цивільного права. Перш за все, цивільний закон вимагає, щоб спростування таких відомостей відбувалося відповідно до способу їх поширення або адекватним способом. Тому, на нашу думку, способи поширення інформації мають суттєве значення у вирішенні питання.

Заслуговує також на увагу те, що відповідальність настає і в тому випадку, коли відомості, що не відповідають дійсності і порочать, були поширені особою при виконанні службових обов'язків чи зафіксовані в офіційному акті, призначеному для широкого висвітлення. Складним є питання про те, хто повинен нести відповідальність у цьому випадку. Аналіз судової практики дозволяє зробити висновок про те, що у випадку поширення подібних повідомлень в усній формі відповідальність, як правило, покладається на посадову особу, а у випадку поширення повідомлень у письмовій формі - на установу, підприємство чи організацію, від імені якої діяла посадова особа. На сьогодні це питання вирішується ч. 4 ст. 277 ЦК України, згідно з якою спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію. Поширювачем інформації, яку подає посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов'язків, вважається юридична особа, у якій вона працює. Таким чином, законодавець звертає увагу не на форму (усну чи письмову) поширення інформації, а на те, чи поширила посадова (службова) особа інформацію при виконанні нею своїх посадових (службових) обов'язків чи ні. Письмова форма, на нашу думку, є в даному випадку лише додатковим доказом [32, c. 62-63].

Відомості, що порочать честь та гідність особи, в більшості випадків відносяться до фактів поведінки (вчинків). Однак у судовому порядку можна також спростувати й оцінку виконання (невиконання) певних дій, якщо вона зроблена у такій формі, що принижує особу. Доктрина цивільного права називає фактом поширення відомостей, що порочать честь, гідність та ділову репутацію особи, якщо особі завдано моральної шкоди і вказує, що такий факт складається з декількох елементів: поширення даних; їх ганьблячий характер; невідповідність цих даних дійсності.

Підставою (юридичним фактом) правовідносин, що розглядаються, є також безпідставність поширених відомостей, які порочать честь і гідність, тобто коли факти чи обставини, зазначені у відомостях, ніколи не мали місця, були не такими або відображені у перекрученому вигляді.

Слід також зазначити, що вирішення справ про захист честі, гідності та ділової репутації в ряді випадків потребує спеціальних знань. Так, у цивільній справі про захист честі, гідності та ділової репутації, що розглядалася Радянським районним судом м. Києва у 2000 р., у судовому засіданні заслухали як спеціалістів у сфері української народної творчості працівників Інституту етнографії, що допомогло вирішити справу по суті. Зокрема, спеціалісти надали суду роз'яснення щодо специфічних ознак фольклору, варіантності творів, висловлювань, аналогічних тому, про яке йшлося в позовній заяві.

Ми вважаємо, що серед елементів правовідносин щодо захисту честі, гідності, ділової репутації необхідно не лише досліджувати суб'єкти, об'єкти та зміст цих правовідносин, а й визначати підстави їх виникнення, зміни та припинення, зокрема відповідні юридичні факти, які ще мають умовну назву цивільно-правового захисту честі, гідності та ділової репутації. Вирішення зазначених проблем має важливе значення як на теоретичному рівні, так і в судовій практиці[31, c. 14-15].

Розділ 2. Моральна шкода, як спосіб захисту цивільних прав та інтересів

2.1 Поняття, зміст та підстави відповідальності за завдану моральну шкоду

Цивільне право покликане, поряд з іншим, забезпечувати правильну організацію особистих немайнових зв'язків між учасниками цивільного обороту. Саме цей організуючий момент, на думку фахівців, був і залишається основним змістом норм цивільного законодавства. Ця творча функція, на противагу колишньому вітчизняному законодавству, яке недооцінювало, а часом і прямо заперечувало важливість чи необхідність забезпечення немайнових прав особистості, знайшла своє вдале відображення в Цивільному кодексі України від 16 січня 2003 р. (далі - ЦК).

Проблеми захисту особистих немайнових прав і відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої посяганням на ці права, завжди привертали увагу науковців, зокрема таких відомих вчених дореволюційного й радянського періодів розвитку правової науки, як С.А.Бєляцкін, Л.І.Петражицький, Й.О.Покровський, Г.Ф.Шершеневич, М.М.Агарков, А.В. Белявский, С.Н.Братусь, О.С.Йоффе, О.А.Красавчиков, Н.С.Малєін, О.А.Флєйшиць, а також сучасних вітчизняних науковців: Боброва Д.В., Підопригора О.А., Рабінович П. М., Шевченко Я.М., Забара І.М., Корчемна Л.А., Паліюк В.П. , Стефанчук Р.С., Церковна А.О. та ін. Прийняття ж нового Цивільного кодексу зумовило потребу в перегляді деяких теоретичних напрацювань та аналізу нововведень у цій сфері.

Різноманітність цивільних прав та обов'язків, а також відмінності в характері взаємовідносин суб'єктів цивільного обороту дозволяють використовувати широкий арсенал засобів захисту суб'єктивних цивільних прав та впливу на осіб, які не виконують своїх (абсолютних) обов'язків. Цивільно-правова відповідальність за посягання на особисті немайнові права фізичних осіб і відшкодування шкоди, яке розглядається наукою цивільного права як одна з її форм, є одним із таких засобів захисту, суть якого полягає в покладенні на правопорушника невигідних майнових наслідків.

Відшкодування майнової та моральної (немайнової) шкоди ст. 16 ЦК називає загальними способами захисту цивільних прав та інтересів. Вони є найбільш дієвими засобами захисту особистих немайнових прав фізичної особи, оскільки жодна інша галузь права не здатна наділити громадянина такими матеріальними повноваженнями, які юридично захищають недоторканність особистості й спрямовані на відновлення її майнового та морального статусу. Як справедливо відзначають деякі фахівці, захищати немайнові блага особи можна й за допомогою інших галузей права (адміністративного, кримінального, трудового), але визначити їх параметри, повноту індивідуальної свободи особистого життя, особистої волі громадянина спроможне тільки цивільне право, адже “наділення правом складає основний сенс і зміст цивільно-правового регулювання” [37, c. 45-46].

В чинному Цивільному кодексі УРСР від 18 липня 1963 р. (далі - ЦК УРСР) загальновідома ст. 7 синтезує способи захисту й засоби відповідальності в положеннях щодо умов і порядку реалізації права на спростування відомостей, що не відповідають дійсності, та відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої їх поширенням. Деякі автори дотримуються думки, що обидва з цих способів є загальними способами захисту особистих немайнових благ, що, на наш погляд, є спірним. Відшкодування шкоди, безперечно, є загальним способом захисту, оскільки прийнятне в усіх випадках посягання на будь-які блага. Проте, спростування відомостей, що поширені про особу, застосовується як спосіб захисту її немайнових прав та інтересів лише у випадках, коли мало місце поширення відповідних відомостей у будь-який спосіб будь-якому колу осіб. У зв'язку з цим його слід розглядати як спеціальний спосіб захисту.

Згідно з положеннями згаданої статті ЦК УРСР, умовами виникнення права на спростування є поширення відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво і порочать честь, гідність чи ділову репутацію особи або завдають шкоди її інтересам. Наявність усіх трьох елементів (факт поширення, невідповідність дійсності та такий, що порочать, характер) є обов'язковою; відсутність одного з них унеможливлює звернення до суду з вимогою про спростування. Наявність вини особи, яка поширила такі відомості, для реалізації права на їх спростування значення не має. При цьому під виною слід розглядати психічне ставлення особи до факту поширення відомостей, а саме: усвідомлювала вона чи не усвідомлювала, що вони не відповідають дійсності, або викладаються неправдиво, та принижують особу, якої вони стосуються, або завдають шкоди її інтересам.

Право на відшкодування майнової і моральної (немайнової) шкоди законодавець у ч. 3 ст. 7 пов'язує з правом на спростування. Умовами відповідальності за шкоду, завдану такими діями, є протиправне діяння, що виразилося в поширенні таких відомостей, наявність майнової чи моральної шкоди, причинний зв'язок між діянням та шкодою. Відшкодування здійснюється на тих самих засадах, що й в інших випадках, тобто вимагає наявності вини відповідача. Однак законодавець у ст. 7 не робить застережень щодо наявності вини правопорушника. Це дає підстави правозастосовчим органам начебто робити висновок, що наявність вини не є обов'язковою умовою відповідальності в зобов'язаннях з відшкодування шкоди, що завдана такими діями. Це, в свою чергу, дозволяє розглядати даний вид зобов'язання як різновид спеціального делікту. В зв'язку з цим викликає сумніви доцільність розміщення статті з таким змістом (ст. 7) серед загальних положень ЦК УРСР.

Юридичні конструкції, застосовані в новому ЦК щодо відповідальності за майнову й моральну шкоду, завдану поширенням недостовірної інформації, видаються більш вдалими і теоретично обґрунтованими. Річ у тім, що вони не лише дозволяють чітко розмежувати умови й порядок реалізації права на спростування такої інформації та права на відшкодування шкоди, завданої її поширенням, а й більш послідовно визначають умови відповідальності за шкоду, завдану особистим немайновим правам.

Законодавець дещо змінює саму концепцію цивільно-правової відповідальності за шкоду, завдану такими діями. Спростування інформації як спосіб захисту передбачає окрема ст. 277 ЦК “Спростування недостовірної інформації” (книга друга “Особисті немайнові права фізичних осіб”), а відшкодування майнової та моральної шкоди - ст. 1166 “Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду” та ст. 1167 “Підстави відповідальності за завдану моральну шкоду” (книга п'ята “Зобов'язальне право”, глава 82 “Відшкодування шкоди”). Оскільки про нього не згадується в ст. 16 ЦК “Захист цивільних прав та інтересів судом”, спростування недостовірної інформації слід розглядати як спеціальний спосіб захисту особистих немайнових прав, який застосовується в конкретних життєвих ситуаціях [39, c. 58-59].

На противагу цьому зобов'язання з відшкодування шкоди, завданої поширенням такої інформації, вирішуються в межах деліктних правовідносин на підставі норм загальної дії, які поширюються на всі випадки заподіяння майнової (ст. 1166) або моральної (ст. 1167) шкоди. Очевидно, що законодавець не розглядає цей спосіб заподіяння шкоди (поширення інформації) як спеціальну умову відповідальності, тому виключаються передумови для виникнення дискусій з приводу наявності такого виду спеціального делікту.

З іншого боку, слід погодитися з думкою (Сенчищев В.И. Объект гражданского правоотношения / Актуальные проблемы гражданского права. Сб. статей под ред. проф. М.И.Брагинского. - М.: Статут, 1999. - С. 111), що закріплення будь-якої конструкції в тексті нормативно-правового акта (навіть такого високого рівня, як Цивільний кодекс) саме по собі не може слугувати безспірним доказом глибокої теоретичної розробки того чи іншого питання та свідченням остаточного вирішення спору. В правильності цього твердження можна впевнитися, звернувшись до такого проблемного моменту.

Першою умовою відповідальності за шкоду, завдану поширенням недостовірної інформації, є наявність майнової або моральної шкоди. Згідно з ч. 1 ст. 1166 ЦК, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. В даній нормі законодавець застосував непритаманне чинному нині праву словосполучення “майнова шкода, завдана особистим немайновим правам фізичної особи”. На перший погляд, правильність такого формулювання викликає сумніви. Особисті немайнові права виникають з приводу особистих немайнових благ, у даному випадку - честі, гідності й ділової репутації, що визнані, серед інших, об'єктами цивільних прав (ч. 1 ст. 201 ЦК) та проголошені найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції України, ч. 2 ст. 201 ЦК). Немайнове благо фізичної особи як об'єкт цивільних прав - це соціальна цінність, яка не має еквівалентної вартісної оцінки. Виходячи з цього, особисті немайнові права не мають економічного змісту. Це положення закріплене у ст. 269 ЦК, яка визначає й інші особливості таких прав: вони тісно пов'язані з фізичною особою, яка не в змозі відмовитися від них, не може бути позбавлена цих прав і володіє ними довічно. Звідси випливає висновок, що майнова шкода не може бути завдана особистим немайновим правам, і далі, - що між відповідними нормами нового ЦК існує певна неузгодженість.

На нашу думку, це не лише показник суперечливості цивільно-правових норм, але й проблема розуміння і використання категорії “об'єкт”, яка в цивільному праві застосовується в кількох термінологічних комбінаціях. Щодо поняття “об'єкти цивільних прав”, як ми вже з'ясували, законодавець висловився досить чітко в розділі третьому “Об'єкти цивільних прав” книги першої нового ЦК. Ушкодження особистого немайнового блага (честі, гідності) як об'єкта цивільних прав призводить до його зменшення чи втрати; таке ушкодження не має об'єктивного вираження у вигляді чітко обчислених збитків. Якщо ж розглядати проблему відповідальності, відшкодування завданої шкоди, то слід звертатися до поняття “об'єкт цивільного правовідношення”, оскільки поза межами правовідношення відшкодування неможливе як таке.

В цивілістиці висловлюється думка, що поняття “об'єкт цивільних прав” та “об'єкт цивільного правовідношення” є практично тотожними й характеризуються двома необхідними властивостями: по-перше, принциповою можливістю знаходитися в цивільного обороту, а по-друге, допущенням до обороту. Характеристика допущення до цивільному обороту та обмеження в ньому дозволяють відокремити такі об'єкти, які хоча й підлягають регулюванню засобами цивільного права, однак не можуть відчужуватися за своєю природою (Сенчищев В.И. Указанная работа. - с. 112-113). Автор цієї думки стверджує, що характеристика допущення та обмеження в обороті прийнятна лише стосовно тих об'єктів, природа яких дозволяє використовувати їх у відповідній якості, а сама наявність чи відсутність такої властивості визначається приписами об'єктивного права. Виходячи з цього, слід дійти висновку, що оскільки немайнові блага фізичної особи (в тому числі честь і гідність) визнані як об'єкти цивільного права, їх слід визнати й об'єктами цивільного правовідношення та вважати допущеними до цивільного обороту [42, c. 100-101].

На наш погляд, така позиція є спірною, суперечить самій природі особистих немайнових прав, тому більш аргументованою видається висловлена В.Н.Протасовим теорія множинності правових об'єктів (Протасов В.Н. Правоотношение как система. - М., 1991. - с. 81-89, 103), згідно з якою об'єкт правовідношення наділений двоїстим змістом - як об'єкт інтересу та об'єкт правової діяльності. Об'єктом інтересу може бути саме правовідношення в цілому, або суб'єктивне цивільне право, правова поведінка, об'єкти правової поведінки, її результат. За цією теорією об'єктом цивільного правовідношення може бути особисте немайнове право як суб'єктивне право особи. І саме це право слід розглядати як об'єкт, що допущений до цивільного обороту, і якому в результаті посягання (в нашому випадку - внаслідок поширення недостовірної інформації) заподіюється майнова шкода (остання буде наслідком посягання на таке право). Оскільки особисті немайнові права не мають економічного змісту (ст. 269 ЦК) формулювання в ч. 1 ст. 1166 “майнова шкода, завдана особистим немайновим правам” вважаємо некоректним. Більш вдалою конструкцією, на нашу думку, є така: “майнова шкода, завдана внаслідок посягання на особисті немайнові права”.

Поняття майнової шкоди не знайшло тлумачення в конкретній статті ЦК. Проте, виходячи із самої назви ст. 22 “Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди” його слід виводити через розуміння збитків. З урахуванням закріпленого в ч. 2 згаданої статті тлумачення, майновою шкодою, що заподіяна особистим немайновим правам шляхом поширення недостовірної інформації, слід вважати витрати, які особа здійснила або мусить здійснити для відновлення свого порушеного права, та доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене.

Моральна шкода, завдана фізичній особі поширенням недостовірної інформації, підлягає відшкодуванню особою, яка її завдала, на підставі ст. 1167 нового ЦК. Така шкода є самостійним наслідком протиправного діяння, відшкодовується незалежно від майнової шкоди й не пов'язується з розміром останньої. Спробу тлумачення поняття моральної шкоди здійснено в ч. 2. ст. 23, в якій зазначено, що вона полягає:

1) у фізичному болі, якого фізична особа зазнала в зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

2) в душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала в зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала в зв'язку зі знищенням чи пошкодженням її майна;

4) в приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Очевидно, що при поширенні недостовірної інформації під моральною шкодою фізичної особи слід розуміти приниження її честі, гідності та ділової репутації.

Разом з тим, варто зауважити, що закріплене в згаданій статті поняття моральної шкоди не можна вважати вдалою її дефініцією. По-перше, зміст наведеного вище п. 2 практично охоплює всі інші випадки, перелічені в цій частині статті. Тобто, цілком достатньо було б зазначити, що моральна шкода полягає в душевних чи фізичних стражданнях, яких особа зазнала внаслідок протиправної поведінки щодо неї самої або щодо членів її сім'ї та близьких родичів.

По-друге, стверджуючи, що така шкода полягає в душевних і фізичних стражданнях, законодавець диференціює її відповідно до способів заподіяння, отже, не дає єдиного тлумачення цієї категорії, яке й без цього ускладнюється наявністю такого оціночного й досить абстрактного для об'єктивного сприйняття елемента, як “душевні страждання”. За таких умов найбільш важливою стадією застосування правової норми є тлумачення її відповідним правозастосовчим органом. Зрозуміло, що в правозастосовчій сфері досягти єдиного розуміння цієї категорії неможливо. Оскільки єдиного автентичного тлумачення моральної шкоди Цивільний Кодекс не містить, будь-чиї твердження щодо її змісту будуть лише неофіційним роз'ясненням і, за висловом відомого вченого, можуть функціонувати тільки як “правотлумачна гіпотеза” [43, c. 4] .

По-третє, передбачається, що у випадках заподіяння моральної шкоди в зв'язку з ушкодженням здоров'я, протиправною поведінкою щодо особи або членів її сім'ї та знищенням майна (пункти 1, 2, 3), вона полягає в душевних стражданнях, які незалежно від їх ступеня є моральною шкодою. Проте, у випадках посягання на честь, гідність і ділову репутацію (п. 4), які, до речі, також спричиняють душевні страждання, моральною шкодою слід вважати не самі страждання, а зовнішній щодо особистості наслідок діяння - приниження честі, гідності й ділової репутації. Таким чином, у перших трьох випадках в основу тлумачення моральної шкоди покладено суб'єктивний чинник - душевні (психічні) страждання, а в останньому, який власне і є предметом нашої уваги, - більш об'єктивний показник. Це спричинятиме спроби тлумачити одну й ту саму правову категорію в різних вимірах та виникнення колізій у правозастосовчій практиці.

І насамкінець зазначимо, що визначення моральної шкоди, наведене в ст. 23 ЦК через поняття “душевні страждання” зумовлює доволі широке її тлумачення і може призвести до ствердження в судовій практиці принципу презумпції моральної шкоди, що, на наш погляд, є не зовсім вірним і суперечить правовій природі інституту відшкодування такої шкоди.

Ще одна проблема законодавчого визначення поняття моральної шкоди пов'язана з існуванням терміну “немайнова” шкода. Фахівці вважають, що ЦК УРСР у статтях 6, 7 та 440-1 застосовує терміни “моральна” й “немайнова” шкода як тотожні. Стаття 16 нового ЦК одним із способів захисту цивільних прав та інтересів визнає відшкодування моральної (немайнової) шкоди, проте в усіх інших статтях (їх близько тридцяти) застосовує виключно термін “моральна” й не згадує про немайнову шкоду. Такий підхід був би виправданий у випадку, якщо б положення ст. 16 стосувалися фізичних (“моральна”) та юридичних (“немайнова”) осіб, а інші норми - виключно фізичних осіб. Однак, зі змісту п. 4 ч. 2 ст. 23, статей 227, 1166, 1167 ЦК зрозуміло, що йдеться також про моральну шкоду юридичної особи. В зв'язку з цим доцільність введення у зміст згаданої статті терміну “немайнова” потребує додаткового дослідження і докладної наукової аргументації [50, c. 41-42].

Наступною умовою цивільно-правової відповідальності за шкоду, завдану поширенням недостовірної інформації, є протиправне діяння, що спричинило виникнення майнової або моральної шкоди. Таке діяння може зумовити відповідальність, якщо воно підпадає під вимоги ст. 277 ЦК, яка визначає підстави виникнення права на спростування інформації (поширення про особу та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації). Отже, на відміну від “тріади”, передбаченої ст. 7 ЦК УРСР, ст. 277 ЦК встановлює дещо інші умови, а саме поширення інформації про особу та (або) членів її сім'ї та її недостовірність, не надаючи юридичного значення такій ознаці, як її негативний, такий, що порочить, характер. За новим законом право на спростування, а відповідно й відповідальність за шкоду (якщо вона виникла) може спричинити і поширення позитивної (або нейтральної) інформації про особу та (або) членів її сім'ї. Разом з тим, відповідно до ч. 3 ст. 277, вважається, що негативна інформація, поширена про особу, є недостовірною. Встановлення такої презумпції покладає на особу, що поширила інформацію, обов'язок довести в суді її достовірність, інакше вона зобов'язана спростувати цю інформацію. Спростування, в свою чергу, стверджує акт протиправного діяння і дає підстави звертатися з вимогою про відшкодування майнової та моральної шкоди.

У ст. 7 ЦК УРСР та постанові Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності та ділової репутації громадян та організацій” від 28 вересня 1990 р. № 7 (далі - Постанова про захист честі й гідності) застосовано термін “відомості”. Інші сучасні законодавчі акти, в тому числі й новий ЦК, закріплюють термін “інформація”. За етимологічним походженням ці поняття є тотожними. Однак офіційне тлумачення терміну “інформація”, закріплене у ст. 1 Закону України “Про інформацію” від 2 жовтня 1992 р. (далі - Закон про інформацію) та ст. 200 нового ЦК, не підтверджує такої тотожності. Під інформацією ці норми розуміють документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються (мали або мають місце - ст. 200 ЦК) у суспільстві, державі та навколишньому середовищі. Очевидно, що законодавець включає до самого поняття інформації як ознаку спосіб її поширення: “документовані або публічно оголошені”. Отже, якщо відомості будуть повідомлені іншим способом, то вони не одержать відповідної правової оцінки і права на захист у особи, якої вони стосуються, не виникатиме.

Відповідно до п. 3 Постанови про захист честі й гідності, “поширення відомостей” передбачає їх опублікування в пресі, передачу по радіо, телебаченню, з використанням інших ЗМІ, викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам, повідомлення в публічних виступах, а також в іншій формі невизначеному колу осіб (реципієнтів) або хоча б одній людині (за винятком особи, якої вони стосуються).

Поняття “поширення інформації” як виду інформаційної діяльності закріплено й у ст. 14 Закону про інформацію: це поширення, обнародування, реалізація у встановленому законом порядку документованої або публічно оголошуваної інформації (ст. 14).

Отже, законодавчо закріплені поняття інформації та поширення інформації є прийнятними для сфери інформаційної діяльності й дозволяють оперувати ними при вирішенні спірних правовідносин щодо спростування недостовірної інформації та відшкодування шкоди в межах інформаційних правовідносин. Однак спроба поширити їх на інші суспільні відносини (за межами інформаційної діяльності) зумовлюватиме суттєві ускладнення, оскільки унеможливить реалізацію права на захист при поширенні відомостей, що не підпадають під ознаки зазначеного нормативного визначення поняття “інформація” і поширюватимуться іншим, аніж вказано в наведених статтях закону, способом (наприклад, повідомлені не публічно, а одній чи кільком особам у приватній бесіді) [52, c. 58-60].

Для забезпечення права на захист від поширення недостовірної інформації та застосування ст. 277 нового ЦК правозастосовчий орган буде вимушений більш розширено тлумачити і поняття інформації, і поняття її поширення в усіх випадках, коли вирішуватиме справу в межах відносин, що не підпадають під ознаки інформаційних. У такому разі вимагає відповідного коригування зміст ч. 1 ст. 200 ЦК, в якій слід підкреслити, що закріплене в ній поняття інформації застосовується виключно щодо інформаційної діяльності.

Ще одним елементом (ознакою) протиправного діяння, що зумовлює виникнення права на спростування і права на відшкодування шкоди, є недостовірність інформації, яка поширюється. Термін “недостовірність” не одержав нормативного закріплення, однак він досить докладно розтлумачений юридичною наукою, оскільки його лінгвістичний аналіз дозволяє ототожнювати його з терміном “не відповідає дійсності”. Недостовірною слід вважати інформацію про події, явища чи факти, які не мали місця взагалі (інформація вигадана), або ж їх перебіг був спотворений у повідомленні (інформація викладена неправдиво).

В юридичні літературі неодноразово порушувалась проблема захисту прав та інтересів особи, щодо якої поширені правдиві відомості, зокрема у випадках, коли їх суттєва неповнота може викривити правильну уяву про особу й принизити її ділову репутацію.

Предметом постійних дискусій також є відповідальність за дифамацію - поширення правдивих відомостей про будь-яку посадову особу, політичного діяча чи (або) політичний інститут. Дифамація також розглядається як специфічний вид делікту, об'єктом якого, як правило, виступає особа, наділена політичними або посадовими повноваженнями, та який завдає шкоди одночасно і особистості, і відповідному політичному чи державному інституту. Однак вітчизняній правовій системі інститут дифамації поки що невідомий.

Проте, найбільше проблем, з нашої точки зору, породжує нововведена ознака щодо інформації, що поширюється, - це має бути інформація про особу та (або) членів її сім'ї. Поняття “інформація про особу” закріплене у ст. 23 Закону про інформацію, в якій зазначено, що це - сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу; основними даними про особу (персональними даними) є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, а також адреса, дата й місце народження. В зв'язку з цим потребують роз'яснення принаймні кілька питань. По-перше, чи вважатимуться інформацією про особу відомості, що стосуються особи, однак не документовані й оголошені не публічно, а приватно, припустимо, у вузькому колі осіб чи одній особі. По-друге, наведена стаття містить вичерпний перелік видів даних, які слід вважати інформацією про особу. Отже слід дійти висновку, що повідомлення інших відомостей не може одержати відповідної правової оцінки й не може бути підставою для виникнення права на відповідь і спростування в разі їх недостовірності, а також на відшкодування шкоди, завданої їх поширенням. Водночас практичний досвід свідчить, що в більшості випадків поширюються та оспорюються відомості щодо поведінки особи, її вчинків, ставлення до оточуючих, дотримання правопорядку, моральності, етичності тощо. Із набранням чинності новим ЦК можливості для захисту від поширення такої інформації будуть втрачені.

Обов'язковою умовою відповідальності за заподіяння майнової і моральної шкоди в даній сфері також є причинний зв'язок між протиправним діянням, тобто поширенням недостовірної інформації, та шкодою як наслідком таких дій. Необхідність встановлення причинного зв'язку випливає зі змісту відповідних правових норм: “майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю” (ст. 1166 ЦК); “моральна шкода, завдана фізичній чи юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю” (ст. 1167 ЦК) [53, c. 33-34].

У вітчизняній та зарубіжній юридичні науці проблема причинного зв'язку докладно досліджувалася: вироблено численні теорії, серед яких теорія рівноцінної та необхідної умови (еквівалентності); теорія адекватного (типового) причинного зв'язку; теорія реальної можливості втручання; теорія прямих і непрямих причинних зв'язків; теорія необхідного та випадкового причинного зв'язку та ін. У вітчизняній цивілістиці чільне місце посідає теорія необхідного й випадкового причинного зв'язку, суть якої полягає в тому, що тільки за наявності необхідного причинного зв'язку між неправомірною поведінкою та шкідливими наслідками, що настали, можливе притягнення правопорушника до відповідальності за такий шкідливий результат. Якщо ж причинність має випадковий характер, то для притягнення до відповідальності немає достатніх об'єктивних підстав. Інакше кажучи, стягнення відшкодування за майнову чи моральну шкоду можливе лише в разі, якщо встановлено безпосередній зв'язок між фактом поширення недостовірної інформації та виникненням такої шкоди.

Нарешті, умовою відповідальності за заподіяння майнової чи моральної шкоди, в тому числі шляхом поширення недостовірної інформації, є вина. У нормах нового ЦК, що визначають загальні підстави відповідальності за майнову (ст. 1166) та моральну (ст. 1167) шкоду, законодавець застосував різні юридичні конструкції. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини (ч. 2 ст. 1166). Закріпивши таке положення, законодавець, по-перше, визнав вину умовою відповідальності за майнову шкоду і, по-друге, поклав на відповідача обов'язок доводити, що шкода виникла не з його вини (тобто встановив відому цивільному праву презумпцію вини відповідача). Відповідно, для звільнення від відповідальності особа, яка поширила недостовірну інформацію, має довести, що шкода виникла не з її вини, а внаслідок дії будь-яких інших обставин, тобто практично спростувати наявність причинного зв'язку. Сам факт поширення такої інформації в даному випадку слід вважати доведеним, інакше порушення питання про відповідальність цієї особи є взагалі недоречним.

Визначаючи загальні підстави відповідальності за моральну шкоду, що є прийнятними і для випадків поширення недостовірної інформації, законодавець у ст. 1167 ЦК прямо зазначає, що “моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини”, крім випадків, спеціально передбачених законом. Зазначена стаття не містить жодних вказівок щодо припущення вини відповідача, однак така презумпція є одним із принципів цивільно-правової відповідальності й має застосовуватися до всіх випадків відшкодування шкоди як майнової, так і моральної [58, c. 97-98].

2.2 Правове регулювання порядку відшкодування моральної шкоди та право на спростування відомостей, що порочать честь, гідність та ділову репутацію

Моральна шкода, заподіяна злочином, може полягати у: фізичному болю та стражданнях, які особа зазнала ушкодженням здоров'я; душевних стражданнях, яких особа зазнала у зв'язку з протиправними діями, знищенням, пошкодженням чи незаконним вилученням майна, приниженням честі, гідності, ділової репутації (ст. 23 ЦК України), а також у втраті душевного спокою, зниженні творчої активності та погіршенні результатів творчої діяльності; душевних хвилюваннях, викликаних порушенням звичайних життєвих зв'язків, ускладненнями в громадському житті та ділових стосунках, в сім'ї, на роботі, в неформальних колективах, спілкуванні з друзями, родичами, знайомими, коханими, розривом дружніх, ділових чи інтимних стосунків, марнуванням часу, який потерпілий міг би використати на користь собі та суспільству, вимушеною зміною місця роботи чи навчання, стражданнями та незручностями, що спричинили позбавлення особи можливості реалізувати свої бажання або творчі задуми і плани та іншими негативними наслідками злочинного діяння.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає в межах заявлених вимог, залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, з урахуванням в кожному конкретному випадку ступеня вини відповідача та інших обставин. Зокрема, враховується характер і тривалість страждань, стан здоров'я потерпілого, тяжкість завданої травми, наслідки тілесних ушкоджень, істотність вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації (останнє залежить від характеру діяльності потерпілого, часу й зусиль, необхідних для відновлення попереднього стану, наміру, з яким діяв заподіювач шкоди, тощо).

Цікавий засіб визначення суми відшкодування моральних збитків потерпілому розробили С. Антосик, О. Кокун і А. Ерделевський. Вони пропонують таку суму вираховувати застосуванням різних коефіцієнтів - винуватості, ступеня стресу тощо. Ґрунтуючись на цій ідеї, пропонуємо формулу визначення суми еквівалентної компенсації моральної шкоди:

X = BSF(i : G + W),

де X - сума компенсації потерпілій особі; В - умовна базова початкова (мінімальна) сума компенсації моральної шкоди (100 неоподатковуваних мінімумів); S - еквівалент ступеня моральних страждань; F - коефіцієнт винуватості відповідача (від необережності до прямого умислу); G - коефіцієнт ступеня делінквентності поведінки постраждалого; W - коефіцієнт дієвого каяття відповідача та його активності щодо загладжування завданої шкоди.

Такий підхід відповідає вимогам закону, де стверджується про необхідність врахування ступеня винуватості та інших обставин справи при визначенні розміру компенсації моральної шкоди.

Безумовно, що такий підхід не вирішує повністю зазначену проблему, але може надати певну допомогу суддям для встановлення стабільної, зваженої та єдиної для всіх регіонів судової практики [65, c. 56-57].

Пріоритет прав людини має стати реальністю процесуального законодавства. Тим часом, у законі ще досі діють алогічні та «архаїчні норми» щодо гарантій відшкодування завданої потерпілому шкоди. Наприклад, розв'язуючи питання про долю речових доказів або застави, слідчий при закритті справи чи суд при винесенні вироку керується такими (все ще діючими, хоч і суперечливими) положеннями закону: «гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, передаються в дохід держави» (ст. 81 КПК України); «розмір застави не може бути меншим розміру цивільного позову, обґрунтованого достатніми доказами», але «якщо підозрюваний, обвинувачений, підсудний порушує взяті на себе зобов'язаній, застава звертається в дохід держави» (ст. 154-1 КПК України).

У законі треба чітко визначити:

«Усі цінності, які знаходились у власності обвинуваченого й були вилучені і при провадженні у справі, або цінності, на які накладено арешт, а в передбачених законом випадках і застава використовуються передусім для відшкодування потерпілому завданої злочином моральної та матеріальної шкоди».

Держава повинна взяти на себе ініціативу щодо забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної потерпілому злочином, створивши для цього необхідні фонди, а після розкриття злочину, шляхом регресного позову відшкодовувати свої витрати за рахунок засудженого. Така пропозиція обґрунтована та висвітлена в наукових публікаціях. Вона отримала підтримку та привернула до себе увагу не тільки процесуалістів, а й фахівців цивільного права та законодавців.

Зазначимо, що відповідно до ст. 1177 ЦК України майнова шкода, завдана фізичній особі внаслідок-злочину, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, відшкодовується державою. Безумовно, що ця, досить радикальна у своїй добродійності норма, має ініціювати розробку процесуальної форми її реалізації, яка б була закріплена в новому КПК України (проекті КПК України).