Захист честі, гідності і ділової репутації та відшкодування моральної шкоди суб’єктам господарської діяльності за чинним законодавством України

Проте в цій нормі, па жаль, йдеться лише про відшкодування державою майнової шкоди. Для порядної ж людини важливішою є її честь і гідність, ніж матеріальні цінності. Закономірно виникає пропозиція - в разі нерозкриття злочину держава компенсує потерпілому завдану йому злочином моральну шкоду. Саме це має бути зроблено насамперед [66, c. 105-106].

Нерідко значну шкоду добропорядним громадянам завдають неправдиві показання обвинувачуваного, обмова. Обмова - це явно неправдиве показання, спрямоване щодо невинної особи.

Обмова явно невинної особи згідно із чинним законодавством є обставиною, яка обтяжує відповідальність. Це суспільно небезпечне діяння, що за розміром шкоди не менше ніж свідомо неправдивий донос. Для громадянина, відносно якого обвинуваченим зроблені заздалегідь неправдиві показання, наступають нерідко більш тяжкі наслідки ніж після крадіжки його майна. Тому обмова, від кого б вона не виходила, повинна бути відповідно покарана.

На наш погляд, необхідно встановити правило, згідно з яким обмова вважалась би тяжким кримінальним злочином і каралась би залежно від наслідків позбавленням волі на строк від шести до двадцяти років. Окрім того, в кримінальному законодавстві мають бути встановлені норми, які б стимулювали активність винної особи щодо компенсації шкоди. Наприклад, компенсацію моральної шкоди і досягнення мирової угоди між особою, яка дала неправдиві показання, і потерпілим могло б бути визначено як обставину, що звільняла б винного від кримінальної відповідальності за цей злочин.

Гідність людини повинна стати головним об'єктом правового захисту. Для цього необхідно не тільки змінити окремі положення закону, а й розширити систему принципів кримінального процесу та удосконалити його окремі інститути. Забезпечення захисту честі та гідності людини тісно пов'язане із забезпеченням недоторканності сфери особистого життя людини та справедливістю правосуддя.

У цьому аспекті викликають здивування факти поширення компрометуючої та зазвичай недостовірної інформації про ту чи іншу особу анонімними джерелами через Інтернет. Час вимагає відновлення кримінальної відповідальності за наклеп та різні форми співучасті в цих діяннях, включаючи надання технічних можливостей для поширення наклепницьких даних, У правовій державі мають бути повністю виключені факти будь-якого легального використання анонімної інформації та створені умови нетерпимості до використання у правовідносинах між юридичними і фізичними особами недостовірної інформації. Беззаперечно має бути реалізоване правило - в разі поширення компрометуючої інформації про особу поширювач зобов'язаний довести достовірність такої інформації, а в разі, коли цього зробити не зміг, - має компенсувати моральну шкоду.

Захист ділової репутації, як цивільно-правовий спосіб захисту порушених суб'єктивних прав та законних інтересів, з'явився в нашій правовій системі порівняно недавно. Закон України від 6 травня 1993 р. «Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів України, що стосуються захисту честі, гідності та ділової репутації громадян і організацій» доповнив ст. 7 Цивільного кодексу, яка передбачала захист честі та гідності, діловою репутацією. До цього часу захист честі та гідності здійснювався шляхом спростування поширених неправдивих відомостей. У разі невиконання такого рішення суду призначався штраф. Вимоги щодо відшкодування матеріальної та моральної шкоди не передбачалися, мабуть цим і визначалося порядкове місце цієї статті в Цивільному кодексі.

Оскільки частина третя нової редакції статті передбачає можливість відшкодування моральної (немайнової) шкоди, однак такі правовідносини не виникають з угод (договорів), тому можуть відноситися тільки до спеціальної частини Цивільного кодексу, до зобов'язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди (деліктних зобов'язань) [68, c. 106-108].

У зв'язку з новаціями норм права постає багато питань щодо їх застосування. Чинне законодавство про захист ділової репутації і відшкодування у зв'язку з цим моральної шкоди не можна визнати досконалим. Численність норм, розпорошених у різних законодавчих актах, не тільки не сприяє однаковому застосуванню даного інституту права, а й породжує різночитання і колізії в правозастосовчій практиці.

Останнім часом в Україні дедалі частіше виникають суперечки щодо захисту ділової репутації, які стають предметом судового розгляду. Законодавство України надає можливість суб'єктам цивільного права здійснювати захист порушених прав шляхом подання позову відповідно до ст. 7 Цивільного кодексу, вимагати визнання поширених відомостей такими, що не відповідають дійсності, визнавати їх викладеними неправдиво та спростовувати.

Захист ділової репутації здійснюється тільки в комплексі з іншими немайновими правами. Тобто між ними ставиться знак рівняння. Але ж можна припустити, що у фізичної або юридичної особи постраждала тільки ділова репутація, все одно, виходячи з положень ст. 7 Цивільного кодексу, позов повинен бути спрямований саме на захист честі, гідності та ділової репутації, хоча суб'єктний склад правовідношення на різних етапах захисту може змінюватися. Крім того, суб'єктивні немайнові права можуть належати тільки певним категоріям осіб, яким ділова репутація може не належати.

Відповідно до цього честь і гідність в цивільно-правовій науці визнаються особистими немайновими правами, вони належать людині й не можуть відчужуватися. А ділову репутацію до цієї категорії за правовим змістом віднести не можна.

Юридичним особам також не може належати честь і гідність, які визначаються як моральні якості людини (фізичної особи), тому і юридичним особам не може бути компенсована моральна шкода. Моральну шкоду, що полягає у перенесеному фізичному болі, душевних стражданнях для юридичної особи, не можна виявити, і відповідно визнати порушене право.

Згідно з п. З постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1990 р. № 7 «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій» при розгляді цивільних справ суди мають з'ясовувати: чи поширені відомості, про спростування яких пред'явлено позов, чи порочать вони честь, гідність або ділову репутацію позивача та чи відповідають вони дійсності.

При захисті ділової репутації в суді необхідно виходити з того, що поширені відомості можуть ганьбити людину, і не у всіх випадках порочити ЇЇ ділову репутацію. Крім того, не всі особи можуть мати ділову репутацію. Виходячи зі змісту ст. 7, можна стверджувати, що поширені відомості повинні бути у причинному зв'язку з відомостями, що порочать ділову репутацію людини та юридичної особи (спільна, сумісна відповідальність); ділову репутацію тільки громадянина, ділову репутацію тільки організації -- вони за своїм правовим змістом, тобто обсягом прав і обов'язків, способами доказування, межами та порядком здійснення правового захисту, не збігаються.

При цьому необхідно зазначити, що можна порушити честь, тобто шану, пошану тільки фізичної особи, а правового змісту поняття «честь» і «гідність» юридичної особи взагалі не існує. Честь може існувати у конкретної людини, у особистості. Якщо про конкретних людей у засобах масової інформації не йшлося, то не можна ставити питання про захист честі та гідності. Така моральна якість як гідність також може належати тільки конкретній фізичній особі. Під суб'єктом захисту розуміється тільки громадянин України, а під організацією -будь-яка юридична особа.

Оскільки ст. 6 Цивільного кодексу вимагає насамперед визнання порушених прав, що досягається виявленням та встановленням факту існування ділової репутації, то в цьому випадку необхідно також з'ясовувати: як вона склалася, де -- чи склалася ділова репутація у широкої громадськості, у думці окремих верст, прошарків населення, груп, ділових партнерів, чи існує тільки у думці окремих громадян. Представники юридичної особи, реалізуючи її статутну правосуб'єктність, можуть доводити існування або, навпаки, заперечуючи наявність ділової репутації, можуть виступати від імені юридичної особи, проте, вони завжди будуть носіями суб'єктивного сприйняття.

Ділова репутація існує тільки як об'єкт правового захисту, що забезпечується нормою ст. 7 Цивільного кодексу. Право на захист виникає з моменту правопорушення (поширення відомостей, що не відповідають дійсності). Це право не може мати місце при оспорюванні належності честі, гідності та ділової репутації.

Ділова репутація, як правова категорія, має кореспондуватися з нормами загальновизнаних правил людського співжиття, принципами людської моралі. Саме з цих «не визначених критеріїв» з правової точки зору і необхідно виходити при її встановленні. Вона може мати як позитивну, так і негативну оцінку. Тим більше в сфері товарно-грошових відносин, при здійсненні підприємницької діяльності суб'єкт цивільно-правових відносин здійснює її на власний ризик з метою отримання прибутку. І оскільки мораль не може мати точного правового відображення, то свій правовий зміст знаходить у особистій уяві про мораль кожного індивіда [57, c. 84-85].

При розгляді питання щодо наявності ділової репутації необхідно переконливо доводити, як і наскільки була наявна сама ділова репутація, кому вона належала і кому була завдана шкода (акціонерам, трудовому колективу, акціонерному товариству чи представнику юридичної особи). При цьому акціонери чи члени трудового колективу акціонерного товариства повинні уповноважити свого представника на захист їх інтересів.

Отже, протягом певного часу критерії моралі не тільки сильно змінилися, а ще довго будуть змінюватись відповідно до уявлення як уповноваженої, так і зобов'язаної сторони. Це стосується також наявності чи відсутності честі, гідності, що є визначальним для визнання права. На жаль, середніх критеріїв оцінки закон не дає, хоча ст. 7 ЦК в першій частині пов'язує настання відповідальності зі спростуванням відомостей.

Спростування може мати місце, кола є такі склади правопорушень: опорочена честь, гідність; опорочена ділова репутація; завдано шкоду інтересам громадянина або організації. А відшкодування матеріальної та моральної шкоди можливе, коли відомості не тільки не відповідають дійсності, а й завдали шкоди інтересам, честі, гідності; діловій репутації.

На відміну від зазначеного, п. 7 вказаної вище постанови Пленуму Верховного Суду України передбачає, що вимоги громадян або організацій про спростування опублікованих засобами масової інформації відомостей, що не відповідають дійсності й порочать честь і гідність особи, розглядаються судами й у тому разі, коли ця особа попередньо не зверталася до органів масової інформації про спростування зазначених відомостей.

Зрозуміло, щоб вимагати відшкодування, необхідно доводити наявність завданої шкоди діловій репутації та інтересу. Але цивільне право будується на вимогах справедливості, добросовісності, розумності. Інколи окремі особи вважають правдиву інформацію, поширену про них, про їхню діяльність, такою, що ганьбить їх ділову репутацію, при цьому позивачі для досягнення свого «інтересу» зосереджуються на вільному суб'єктивному розумінні своєї честі, гідності та ділової репутації. Такі фізичні особи, користуючись недостатньою розвиненістю цивільного законодавства у цій сфері, спеціалізуються на захисті своїх інтересів для морального та матеріального впливу на відповідача. Зокрема, тому, що відповідачу, виходячи з презумпції винуватості, необхідно доводити правдиву інформацію, а це інколи дуже важко зробити через те, що вона не має документального підтвердження, відображає громадську думку, ґрунтується на документах службового користування.

У такому разі постає питання стосовно доцільності доказування правдивості громадської думки, визначення кола суб'єктів, які є її носіями і виразниками. Трапляються випадки, коли інформація ґрунтується на документах, отриманих неофіційним шляхом (інформація обмеженого користування). Як же можна довести її правдивість у цьому випадку? А також, хто має доводити правдивість інформації у разі судового спору, -- орган, що поширив певну інформацію, орган чи посадова особа, яка її надала, або незалежний експерт.

Крім того, автори інформації, ґрунтуючись на документах, можуть розмірковувати над ними та не відокремлювати певні факти від своїх роздумів. Чи необхідно доводити правдивість своїх роздумів і за якими критеріями? Зрозуміло, що автору не потрібно доводити правдивість своїх роздумів, проте, законодавство та практика діяльності Верховного Суду України однозначної відповіді на перелічені питання не дають.

У деяких випадках її неможливо встановити до визначення того, що конкретно розуміє кожний правосуб'єкт під наявною у нього діловою репутацією [64, c. 85-87].

Проблеми такого роду, вважаю, можна було б набагато легше вирішувати, якби експертна оцінка ділової репутації провадилася заздалегідь, так, як це передбачено чинним законодавством України у процесі приватизації майна державних підприємств. Відповідно до наказу Фонду державного майна України та Державного комітету з питань науки і технологій України від 27 липня 1995 р. № 969/97 «Про затвердження Порядку експертної оцінки нематеріальних активів» у разі створення акціонерного товариства комісія по приватизації (корпоратизації) зобов'язана прийняти рішення щодо експертної оцінки нематеріальних активів, в тому числі - не відображених в балансі підприємства.

До цих нематеріальних активів належить і ділова репутація (гудвіл) -- комплекс заходів, спрямованих на збільшення прибутку підприємств без відповідного збільшення активних операцій, включаючи використання кращих управлінських здібностей, домінуючу позицію на ринку продукції (робіт, послуг), нові технології. Якщо ділової репутації приватизоване підприємство не набуло, то воно не може бути об'єктом правового захисту. Оскільки під час приватизації експертній оцінці підлягає тільки позитивна ділова репутація, то її неоцінка може свідчити про відсутність останньої або про наявність негативної ділової репутації.

Існування ж позитивної ділової репутації повинно бути обов'язково підтверджено у процесі приватизації. Це положення звичайно стосується підприємств, що пройшли процес приватизації. Але ж з 1992 р. в нашій країні всі підприємства знаходились або ще знаходяться в процесі приватизації. І до створення дійсно цивілізованого ринку, на якому буде набуватися ділова репутація, поки що далеко.

Відновлення завданої шкоди діловій репутації звичайно потребує відновлення репутації, що вимагає багато часу і витрат, проте, й набуття репутації потребує ще більшого часу, і не тільки у партнерів, а й і у контрагентів, споживачів, громадськості. Тому особа, яка вважає свої права на ділову репутацію порушеними, має зазначити, про чию довіру йдеться, хто і яким чином заявляв їй про недовіру, з якими її матеріальними втратами необхідно порівнювати час і витрати, необхідні для відновлення репутації. Якщо твердження позивача про завдання шкоди діловій репутації не можуть бути підтверджені документально, можна вважати їх безпідставними.

Невирішеним залишається й питання адекватності спростування, визначення видів і форм відновлення ділової репутації та інтересу. Відповідь на нього Цивільний кодекс не дає. А у зв'язку з цим постає надзвичайно актуальне на сьогодні питання: як же у цьому випадку адекватно відшкодувати «зганьблену» честь, гідність, ділову репутацію?

Розмір відшкодування за Цивільним кодексом не може бути визначений судом менше п'яти мінімальних розмірів заробітної плати, а верхньої межі не передбачено. Оскільки ні ст. 6, ні ст. 440і Цивільного кодексу не встановлюють обмежень у відшкодуванні моральної шкоди при порушенні законних прав, то особа, яка своїми діяннями порушила законні права іншої особи (з винятками, передбаченими статтями 444, 445, 449 ЦК), зобов'язана відшкодувати моральну шкоду в повному обсязі.

В зв'язку з цим також потребує вирішення питання про відновлення ділової репутації не тільки за допомогою грошей, айв інший адекватний спосіб. Тому, на мою думку, в законодавстві необхідно закріпити альтернативні можливості для застосування різних видів і форм відновлення.

Всі названі вище питання становлять єдиний блок і тому мають вирішуватися єдиним нормативним документом [7, c. 24-25].

Суспільні відносини, що склалися у сфері захисту ділової репутації, на мій погляд, потребують вдосконалення і додаткової регламентації в Цивільному кодексі. Для цього необхідно, насамперед, дати визначення понять «ділова репутація», «честь», «гідність», що дозволить провести їх розмежування, визначити особливості цих понять для фізичних та юридичних осіб

Оскільки ділова репутація не належить до особистого немайнового права, її захист може випливати тільки з зобов'язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди (деліктних зобов'язань), і знайти своє місце серед відповідної частини Цивільного кодексу у вигляді окремої статті.

Тому, на мою думку, у ч. З ст. 7 Цивільного кодексу вимоги щодо відшкодування моральної шкоди, завданої юридичним особам, необхідно зняти і залишити можливість її відшкодування лише для фізичних осіб. Необхідно також передбачити норму такого змісту: «Орган, що поширив інформацію, зобов'язаний на вимогу заявника в строк, що не перевищує одного місяця з дня її надходження, опублікувати спростування, якщо у нього немає доказів того, що опубліковані ним матеріали відповідають дійсності».

І лише після того, коли особа, про яку поширювалася інформація, впевниться, що редакція не дає належного спростування або відмовляється від цього, можна у судовому порядку ставити питання про сплату штрафу, що і було передбачено старою реакцією ст. 7 Цивільного кодексу (до 6 травня 1993 p.).

Проблема мінімального і максимального розмірів штрафу в разі відмови від спростування, компенсації матеріальної та моральної шкоди, спрямованої на відновлення ділової репутації, на мій погляд, має бути вирішена законодавче. Розмір штрафу повинен визначатися залежно від характеру та обсягу заподіяної шкоди, з урахуванням у кожному конкретному випадку ступеня вини відповідача, зниження престижу, ділової репутації позивача, характеру діяння особи, яка її заподіяла, а також негативних наслідків через порушення немайнових прав позивача, але він не повинен перевищувати 100 мінімальних заробітних плат [74, c. 65-66].

2.3 Особливості відшкодування моральної шкоди по окремим категоріям справ

Моральна шкода -- це протиправне приниження (або замах на приниження) оцінки гідності людини, яке викликає в її психіці негативні процеси і стани.

Моральну шкоду можливо класифікувати за різними критеріями на певні види. За правовим (юридичним) значенням таку шкоду можна поділити на позаправову та заподіяну у сфері правових відносин. У свою чергу остання може поділятись на правомірну і неправомірну (моральну). Психічна шкода не завжди пов'язана із порушенням прав і свобод «потерпілого», у той час як моральна шкода заподіюється саме такими порушеннями.

Враховуючи сучасний стан розвитку зазначеної проблеми, дослідження розміру нарахування моральної шкоди, порядку реалізації права на відшкодування моральної шкоди, а також відповідальності за неправильне застосування законів України при вирішенні питання щодо відшкодування моральної шкоди як способу захисту громадянином свого права є важливим.

Так у поняття моральної шкоди входять втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Поняття майнової шкоди не знайшло тлумачення в конкретній статті ЦК. Проте, виходячи із самої назви ст. 22 “Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди” його слід виводити через розуміння збитків. З урахуванням закріпленого в ч. 2 згаданої статті тлумачення, майновою шкодою, що заподіяна особистим немайновим правам шляхом поширення недостовірної інформації, слід вважати витрати, які особа здійснила або мусить здійснити для відновлення свого порушеного права, та доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене.

Моральна шкода, завдана фізичній особі поширенням недостовірної інформації, підлягає відшкодуванню особою, яка її завдала, на підставі ст. 1167 нового ЦК. Така шкода є самостійним наслідком протиправного діяння, відшкодовується незалежно від майнової шкоди й не пов'язується з розміром останньої. Спробу тлумачення поняття моральної шкоди здійснено в ч. 2. ст. 23, в якій зазначено, що вона полягає:

1) у фізичному болі, якого фізична особа зазнала в зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

2) в душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала в зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала в зв'язку зі знищенням чи пошкодженням її майна;

4) в приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Очевидно, що при поширенні недостовірної інформації під моральною шкодою фізичної особи слід розуміти приниження її честі, гідності та ділової репутації.

Разом з тим, варто зауважити, що закріплене в згаданій статті поняття моральної шкоди не можна вважати вдалою її дефініцією. По-перше, зміст наведеного вище п. 2 практично охоплює всі інші випадки, перелічені в цій частині статті. Тобто, цілком достатньо було б зазначити, що моральна шкода полягає в душевних чи фізичних стражданнях, яких особа зазнала внаслідок протиправної поведінки щодо неї самої або щодо членів її сім'ї та близьких родичів.

По-друге, стверджуючи, що така шкода полягає в душевних і фізичних стражданнях, законодавець диференціює її відповідно до способів заподіяння, отже, не дає єдиного тлумачення цієї категорії, яке й без цього ускладнюється наявністю такого оціночного й досить абстрактного для об'єктивного сприйняття елемента, як “душевні страждання”. За таких умов найбільш важливою стадією застосування правової норми є тлумачення її відповідним правозастосовчим органом. Зрозуміло, що в правозастосовчій сфері досягти єдиного розуміння цієї категорії неможливо. Оскільки єдиного автентичного тлумачення моральної шкоди Цивільний Кодекс не містить, будь-чиї твердження щодо її змісту будуть лише неофіційним роз'ясненням і, за висловом відомого вченого, можуть функціонувати тільки як “правотлумачна гіпотеза”.

По-третє, передбачається, що у випадках заподіяння моральної шкоди в зв'язку з ушкодженням здоров'я, протиправною поведінкою щодо особи або членів її сім'ї та знищенням майна (пункти 1, 2, 3), вона полягає в душевних стражданнях, які незалежно від їх ступеня є моральною шкодою. Проте, у випадках посягання на честь, гідність і ділову репутацію (п. 4), які, до речі, також спричиняють душевні страждання, моральною шкодою слід вважати не самі страждання, а зовнішній щодо особистості наслідок діяння - приниження честі, гідності й ділової репутації. Таким чином, у перших трьох випадках в основу тлумачення моральної шкоди покладено суб'єктивний чинник - душевні (психічні) страждання, а в останньому, який власне і є предметом нашої уваги, - більш об'єктивний показник. Це спричинятиме спроби тлумачити одну й ту саму правову категорію в різних вимірах та виникнення колізій у правозастосовчій практиці [9, c. 19-20].

Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» [7], моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (у тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Особи, які зазнали порушення своїх гарантованих Конституцією України прав, нерідко високо оцінюють свої страждання. Тому розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Останній різновид шкоди якраз і становить підставу для виникнення у людини, що потерпіла, права на її компенсацію, а у суб'єкта, неправомірними діями котрого спричинено таку шкоду, -- обов'язку компенсувати її.

Компенсація моральної шкоди -- це вчинення стосовно людини, котрій заподіяно таку шкоду порушенням її загальносоціальних (природних) прав чи свобод, певних дій, які спрямовані на усунення або ж послаблення у неї негативних психічних станів і процесів, викликаних приниженням оцінки її гідності внаслідок цього порушення.

Що ж до зазначеного обов'язку, то слід зауважити таке. По-перше, він має насамперед загальносоціальну природу, оскільки коріниться у соціумі, у реальних суспільних відносинах (хоча потім, за певних умов, може набути й юридичного характеру). По-друге, цей обов'язок може бути реалізовано цілком добровільно, так би мовити, «природним» чином (а не лише під загрозою державного примусу або ж унаслідок його застосування). По-третє, його реалізація може відбуватись не тільки шляхом сплати грошових коштів, а й будь-яким іншим способом, навіть не пов'язаним із фінансовими витратами.

З огляду на наведені положення можна сформулювати ще одну дефініцію.

Право на компенсацію моральної шкоди -- це можливість людини, котрій заподіяно таку шкоду внаслідок порушення її загальносоціальних (природних) прав чи свобод, вимагати від порушника виконання його обов'язку вчинити певні дії, спрямовані на усунення або ж послаблення у неї негативних психічних станів та процесів, викликаних приниженням її гідності внаслідок цього порушення; а також її можливість звернутись, у разі потреби, до компетентних національних чи міжнародних органів за примусовим забезпеченням виконання зазначеного обов'язку.

У деяких випадках оцінка гідності людини стає безпосереднім, самостійним і, можливо, навіть єдиним об'єктом умисного, цілеспрямованого її приниження (наприклад, у разі вчинення наклепу, образи).

Але ця оцінка страждає і тоді, коли відбувається порушення яких би то не було прав чи свобод людини (причому незалежно від того, зафіксовані вони у національному законодавстві чи ні). Підрив, руйнація оцінки гідності людини -- це неминучий супутник, соціальна «тінь» будь-чийого зазіхання на усяке її право, оскільки й у таких випадках у потерпілого зазвичай виникають почуття приниженості, образи та інші негативні перебивання, стан психічної пригніченості тощо. Щоправда, у цьому разі оцінка гідності виражається, так би мовити, опосередковано, стає непрямим об'єктом правопорушення.

Одним словом, де є порушення якогось права людини чи якоїсь свободи, завжди потерпає оцінка її гідності. Саме такий різновид неправомірної моральної шкоди є, вочевидь, найпоширенішим (хоча зараз вимога щодо її компенсації висувається потерпілим -- принаймні у вітчизняній юридичній практиці -- ще не завжди).

Отже, немає такого порушення права чи свободи людини, яке не призвело б до виникнення у неї конкретного права на компенсацію моральної шкоди, конкретної можливості вимагати компенсації [10, c. 89-91].

У цьому й вбачається «наскрізна» гуманістична місія означеного права, покликаного оберігати гідність людини -- фундаментальне соціально-моральне джерело усіх без винятку її прав і свобод.

Звернімося до світової практики. Проблема відшкодування моральної шкоди найбільш радикально вирішена у Великобританії і США, право яких не знає різниці між майновою і немайновою шкодою. Головною умовою відшкодування є дійсність шкоди і серйозність наслідків правопорушення. Відшкодування повинне бути повним і адекватним. Слід зазначити, що в англо-американському праві існує правило, відповідно до якого компенсація моральної шкоди, у принципі, обмежена рамками деліктного права. Моральна шкода, яка є наслідком порушення договору, не відшкодовується. Але зараз підсилюється тенденція до законодавчого закріплення обов'язку відшкодування моральної шкоди в тих випадках, коли порушення договору було «зухвалим і безрозсудним» чи якщо договір мав такий характер, що моральна шкода могла передбачатися як наслідок його порушення. При відшкодуванні моральної шкоди в сфері деліктного права суд може вийти за межі дійсно заподіяного збитку, як майнового, так і морального, і присудити в якості додатку до компенсаційних збитків (compensatory damages) так називані штрафні чи приблизні збитки (puntativе or exemplary damages) у залежності від моральної оцінки правопорушення, способу його здійснення, повторюваності і, звичайно ж, від значущості наслідків. У цьому випадку ціль суду зводиться до покарання правопорушника і є засобом залякування його послідовників. Крім того, в англійському праві існують ще дві специфічні особливості відшкодування моральної шкоди. По-перше, номінальне відшкодування (nominal damages), коли присуджується зовсім невелика сума грошей у вигляді компенсації за понесену шкоду. Тим самим визнається, що порушено визначені права позивача, а відповідач є порушником (wrongdoer), хоча позивачу і не було заподіяно ніякого реального збитку. Таким чином, визнається важливість порушеного права. Але nominal damages присуджуються тільки тоді, коли факт правопорушення в наявності і ніяких додаткових поясненнях не потрібно. По-друге, це «збитки презирства» (contemptious damages). У цьому випадку шкода могла бути дійсно заподіяна, але її відшкодування позивач не заслужив через своє аморальну поведінку і не повинен був пред'являти такий позов хоча б з почуття пристойності. У цьому випадку зважується питання про те, чи гідний позивач компенсації дійсно нанесеного збитку. Такі позови можуть пред'являтися і до засобів масової інформації.

При заподіянні каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я особі, а також заподіянні шкоди його репутації моральна шкода може класифікуватись на: а) фізичні страждання; б) щиросердечні страждання, з'єднані з фізичними; в) щиросердечні страждання, не поєднані з фізичними. В Великобританії основним був і залишається принцип, виражений лордом Венсліданом у справі Lynch v. Knight (1861): «Моральні страждання і занепокоєння право не може оцінити і не може претендувати на їхнє відшкодування, якщо в сукупності з ними не мова йде про інший збиток». Іншими словами, відповідно до англійського закону неможливо вимагати (за винятком декількох випадків, про які мова йтиме нижче) відшкодування моральної шкоди за відсутності страждання чи матеріального збитку. Такі позови просто не будуть прийняті до розгляду. Заподіяння ж фізичного страждання як одне з основ для відшкодування моральної шкоди завжди має наслідком грошове відшкодування, тому що таке заподіяння може викликати один з наступних наслідків чи їхню сукупність: біль і страждання (і як їхня частина - нервовий шок і невроз); втрату радості в житті (наприклад, неможливість вступати в сексуальні відносини; неможливість для жінки мати дітей; розвід, що став результатом хвороби); укорочування життя в порівнянні з очікуваним (the loss ofexpectation of life); зміна фігури (disfigurement) і спотворювання особи, що особливо актуально для жінок; дискомфорт і незручності (наприклад, настання утоми на роботі раніше, ніж до заподіяння шкоди, неможливість понаднормової роботи і т.п.) або хронічне захворювання. Щиросердечні страждання, поєднані з фізичними, також підлягають грошовій оцінці і відповідно відшкодуванню. Ще в XIV в. в Англії був відомий так називаний «делікт нападу», відповідно до якого особа могла компенсувати дуже специфічну форму щиросердечного страждання -- «побоювання погрози нападу чи погрози фізичного контакту». Надалі, у міру ефолюції системи загального права, виникають нові випадки можливості відшкодування моральної шкоди, які спричиняють щиросердечні страждання чи страждання крім фізичної шкоди : неправомірний арешт чи тюремне ув'язнення (false imprisonment); вторгнення на чужу територію (trespass to land); наклеп: усний (slander) та письмовий (libel); змова, що має наслідком розірвання договору (conspiracy, inducing a breach of contract); порушення авторського права (infrigenment of copyright). Але за умови пред'явлення відповідних позовних вимог суди перевіряють їх «чистоту» (genuineness of the claim), тобто при обґрунтуванні позову треба вказати на який-небудь інший наявний збиток, наприклад, на фізичні чи страждання матеріальну шкоду. До 1970 р. до цієї категорії деліктів відносилися і наступні різновиди правопорушень: зваба; зрада; переманювання нареченого (нареченої); порушення обіцянки женитися. Але правова реформа в Англії (Miscelaneous Provisions) 1970 р. визнала позовні вимоги, що випливають з перерахованих деліктів, істотними самі по собі для одержання відшкодування за щиросердечні страждання без обґрунтування їхнього зв'язку з фізичними [16, c. 57-59].

Існує ще одна група цивільних правопорушень, мірою відповідальності за які може бути відшкодування моральної шкоди. Шкода тут виявляється винятково в щиросердечних стражданнях і переживаннях, і відшкодуванню ця шкода підлягає навіть у тому випадку, якщо які-небудь матеріальні наслідки відсутні. Це делікти, що порушують «privacy». В принципі, мається на увазі приватне життя, але юристи по всьому світу розходяться в думці, що ж може бути охоплено цим поняттям. Деякими авторами воно розглядається як «право бути одному» («right to be alone»). Уперше дане поняття було введено в 1890 р. американськими юристами Самуэлем Д. Варэном і Луїсом Д. Брэнди, які основну функцію цього інституту бачили в захисті недоторканості особи і всього того, що допомагає людині зберегти себе як особистість. У даний час американське право, на відміну від англійського, виділяє групу можливих деліктів у сфері «privacy». До них можна віднести: порушення самоти чи права на самітність, вторгнення в приватні справи позивача; публічне викриття фактів, що можуть бути надбанням тільки позивача чи вузького кола осіб; присвоєння імені позивача і використання його зовнішності з метою одержання вигоди; поширення зведень, що показують позивача у фальшивому світлі. Тут основним деліктом, звичайно ж, є наклеп (slander and libel), що служить підставою для відшкодування щиросердечних страждань у чистому вигляді (на відміну від англійської правової доктрини, що вимагає їхнього поєднання в позовній вимозі з фізичними стражданнями). Крім того, американське право, що домоглося найбільших успіхів у справі захисту немайнових інтересів особистості шляхом найбільш ефективного грошового відшкодування, на відміну від англійського, передбачає ще і відповідальність за «навмисне заподіяння сильного емоційного потрясіння» («intentionally causing of severe emotional distress»).

Що стосується Німеччини, то тут проблема відшкодування моральної шкоди вирішується трохи інакше, ніж у країнах звичайного права. З одного боку, німецьке законодавство в сфері деліктів не виробило єдиного принципу відповідальності, характерного як для майнової, так і немайнової шкоди, як це було зроблено в цивільних кодексах інших країн. Німецькі суди розрізняють і захищають права в сфері так називаного Personlichkeit. При зверненні до німецького законодавства з'ясовується, що якщо шкода заподіяна особистості, а не майну, грошова компенсація може бути отримана тільки у випадках, спеціально обговорених у законі. А закон прямо говорить лише про наступні випадки: коли, обіцяючи одружитись, відповідач позбавив жінку невинності; заподіяння шкоди чи тілу здоров'ю; позбавлення волі; спонукання жінки погрозами, оманою до співжиття. Крім того, німецьке цивільне право має ще одну особливість у порівнянні з системою загального права. В області деліктної відповідальності грошова компенсація -- не універсальний засіб захисту для усіх видів правопорушень. В якості основного принципа компенсації, відповідальності за шкоду визнано реституцію, тобто повернення потерпілої сторони в положення, яке б вона мала, якби не було правопорушення. А от якщо така реституція неможлива чи в результаті реституції не можливо в повному обсязі компенсувати шкоду, то відповідальна особа повинна компенсувати заподіяний збиток грошима [22, c. 25-26].

Цивільний кодекс Франції не проводить різниці між матеріальною і моральною шкодою. Наприклад, визначаючи збитки, французький Цивільний кодекс говорить про відшкодування збитку чи утраті взагалі, не обмежуючи тільки грошовим збитком. На відміну від Німецького цивільного уложення, Французький цивільний кодекс дозволяє одержати компенсацію за моральну шкоду, незалежно від того, що послужило причиною його виникнення -- порушення договору чи делікт. Але традиційно у Франції розмір відшкодування за моральну шкоду менше, ніж у країнах, де діє Common Law. У сфері дії деліктного права Франції інститут відшкодування моральної шкоди захищає особисті інтереси громадян, а саме: право на тілесну недоторканність, на честь і репутацію; право на усе, що індивідуалізує особистість (сюди входить право на ім'я і зображення); право на таємницю професійної діяльності і кореспонденції; авторські права; право на вільне пересування і вибір професії. Звичайними в судах Франції є позови про відшкодування моральної шкоди у випадках приниження жіночої честі, неправомірного використання чужого імені чи псевдоніма, зловживання чужим прізвищем на виборах, вторгнення в чуже житло, заподіяння шкоди здоров'ю і т.д.

Отже, чинне українське законодавство, що регулює питання, пов'язані із моральною шкодою та її відшкодуванням, ввібрало в себе положення законодавства багатьох європейських країн та США. Важливим для будь - кого з нас залишається питання про розмір відшкодування. Лімітів не встановлено, але роз'ясненням Вищого Арбітражного Суду України “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди”, за усіх обставин розмір відшкодування моральної шкоди не може бути меншим п'яти мінімальних розмірів заробітної плати [28, c. 20].

В юридичній літературі висловлювалася думка, що моральна шкода юридичної особи -- це «субстрат моральних і фізичних страждань робітників або керівника з приводу неправомірного ушкодження прав юридичної особистості нефізичної особи».

Аналізуючи питання, що розглядається, автор зазначеної думки вину юридичної особи визначає як «суму психічних відношень робітників або керівника юридичної особи» і переносить таке бачення на поняття моральної шкоди.

Звичайно, у випадках, коли шкода заподіяна юридичною особою, то остання виступає відповідачем у справі і відшкодовує заподіяні збитки за власний рахунок. Проте слід мати на увазі, що у будь-якому разі діяння, що спричинили шкоду (недотримання вимог правил техніки безпеки, що призвело до нещасного випадку на виробництві й ушкодження здоров'я людей, наїзд на пішохода автомобілем, чий власник -- юридична особа, тощо), вчиняються конкретними людьми -- фізичними особами, які є членами даної юридичної особи (робітниками, керівниками) і відповідальні перед нею за свої дії (наприклад, у регресному порядку). Очевидно, що вина юридичної особи -- це врешті-решт вина конкретної людини -- фізичної особи, проте відповідальність за її дії несе юридична особа, оскільки, виконуючи їх працівник реалізував функції юридичної особи, яка є учасником правовідносин.

Якщо фізична особа страждає морально саме як робітник (службовець, керівник, спеціаліст), то, очевидно, йдеться про її ділову репутацію. Ушкодження ділової репутації громадянина може призвести до виникнення моральної шкоди, яка підлягає компенсації. У такому разі кожна з цих фізичних осіб вправі звернутися за захистом своїх прав індивідуально.

Відомо, що одна з особливостей немайнової шкоди полягає в тому, що вона не має грошового еквіваленту. Навіть більше -- вона не має ніякого еквіваленту, не існує такої одиниці виміру, яку можна було б застосувати, щоб виміряти її. Тому неможливо отримати суму моральних страждань окремих людей, яка була б рівною моральній шкоді юридичної особи, членами якої вони є. Не підлягають складанню величини, які не мають і не можуть бути зведені до спільного знаменника. «Субстрату» психічних страждань робітників, як зазначає Г. Єременко, в природі виникнути не може.

Враховуючи викладене, можна дійти висновку, що у відношенні юридичних осіб слід застосовувати термін «немайнова» шкода, а не «моральна». Така думка вже висловлювалася в юридичній літературі, зокрема, й автором даної статті. Окрім того, на мій погляд, саме з цією метою законодавець і закріпив у відповідній нормі Закону -- ст. 440-1 -- два терміни «моральна шкода» і «немайнова шкода».

Хоча окремими авторами висловлювалися думки, що таке розмежування пов'язане з обсягом змісту цих понять, а саме: немайнова шкода є поняттям більш широким, аніж моральна, змістом слова «немайнова» охоплюється і «моральна»; немайнова шкода розглядається як загальна по відношенню до моральної і фізичної, тобто немайнова -- це власне моральна та фізична шкода. Однак позиція цих авторів вбачається спірною, оскільки фізична шкода як така поєднує в собі два види шкоди -- майнову та моральну[29, c. 770-771].

Прихильники концепції моральної шкоди юридичної особи іноді посилаються на те, що, наприклад, відомості, які ганьблять ділову репутацію юридичної особи, особливо, якщо вони поширені в засобах масової інформації, в умовах ринкової економіки можуть відвернути від неї контрагентів чи споживачів її продукції (робіт, послуг) і тим самим спричинити значні збитки. Проте суб'єкт, бажаючи їх компенсувати, зустрінеться з величезною проблемою -- доведенням існування причинного зв'язку між поширенням цих відомостей і заподіянням збитків. Вирішити цю проблему, на думку В. Плотнікова, може право юридичної особи на відшкодування моральної шкоди.

Викладене дає підстави дійти висновку, що автор вбачає в компенсації моральної шкоди можливість потерпілої сторони одержати винагороду при утрудненні чи неможливості довести вину заподіювача майнової шкоди. Однак, як же в такому разі довести причинний зв'язок між діяннями відповідача і виникненням моральної шкоди, тобто вину останнього в заподіянні шкоди немайнової?

Закон наділяє юридичну особу як суб'єкта цивільних правовідносин відповідними немайновими правами, що пов'язані з її діловою репутацією, оскільки вона є основним змістом немайнової сфери юридичної особи (як гідність у людській особистості) і однією з умов її успішної діяльності.

Внаслідок посягання на ці немайнові права, очевидно, може бути ушкоджена ділова репутація юридичної особи, що спричинить певні негативні наслідки. По-перше, -- зменшення авторитету, престижу юридичної особи у суспільстві, формування негативної оцінки її як суб'єкта цивільних правовідносин з боку третіх осіб, суспільства в цілому (саме це і має бути предметом дослідження в даному випадку). По-друге, як наслідок, -- зменшення кількості чи втрата контрагентів, ділових партнерів, споживачів, що зумовить виникнення майнової шкоди, яка може бути підрахована і має компенсуватися у встановленому законом порядку [38, c. 29-30].

Очевидно, що розмежувати втрати юридичної особи на майнові та немайнові дуже складно. Це пов'язано, поряд з іншими причинами, з так званою спеціальною правоздатністю юридичної особи, яка полягає у тому, що вона може набувати лише тих прав, здійснювати лише такі види діяльності, які не суперечать її цілям, що визначені статутом чи положенням про діяльність юридичної особи. Переважною більшістю юридичних осіб є підприємства, основною метою яких є, як визначено у ст. 1 Закону України «Про підприємства» від 27.03.91 p., одержання прибутку (доходу). А це означає, що будь-яке посягання на права підприємства, зокрема і немайнові, зумовить майнові збитки, які можуть бути підраховані й виражені в грошах. Саме у зв'язку з цим у ст. 1 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» і сформульоване відповідне визначення моральної шкоди.

Водночас, імовірність виникнення суто немайнових втрат юридичної особи сумнівів не викликає, зокрема, у випадках, коли одержання прибутку (доходу) не є метою її діяльності (наприклад, благодійні організації, об'єднання тощо). Інша річ -- чи можуть бути визнані ці втрати немайновою шкодою, яка потребує грошової компенсації, оскільки мова має йти лише про таку шкоду, яка зумовлює правовідносини щодо її відшкодування.

Дійсне призначення такого способу захисту суб'єктивних прав, як відшкодування моральної шкоди, є компенсаційним. Суть його полягає у тому, що за рахунок грошових коштів особа має можливість надбати інше благо, щоб врівноважити свій психологічний стан, власні емоції, оскільки іншого способу їх компенсувати немає. У зв'язку з тим, що юридична особа не може переживати негативних емоцій, постає питання, чи правомірно щодо неї застосовувати такий спосіб захисту, як компенсація моральної шкоди?

Можливо, в таких випадках доцільніше застосовувати інший спосіб захисту, передбачений ст. 6 Цивільного кодексу України, зокрема, відновлення становища, яке існувало до порушення права. Юридична особа, ділова репутація якої ушкоджена, має бути відновлена у попередньому становищі, яке існувало до правопорушення. Суд, з врахуванням особливостей справи, має зобов'язати відповідача здійснити усі необхідні і достатні для цього конкретні заходи: спростувати поширені відомості, які не відповідають дійсності і принижують ділову репутацію позивача, надіслати письмові пояснення конкретним третім особам, в очах яких принижено авторитет юридичної особи, організувати відповідну рекламу чи популяризацію діяльності юридичної особи (якщо ділова репутація ушкоджена суттєво), вчинити інші дії.

Звичайно, це вимагає від відповідача певних майнових витрат, однак це не означає, що останні є компенсацією моральної шкоди. Інакше слід було б визнати такою і витрати на спростування відомостей, що не відповідають дійсності, поширених, наприклад через засоби масової інформації (оскільки такий захід вимагає певних грошових коштів), навіть у випадках, коли питання про відшкодування моральної шкоди не ставиться позивачем взагалі.

Якщо визнавати моральну шкоду юридичної особи, то відповідно постає питання: як можуть бути використані грошові кошти, що стягуються як компенсація за таку шкоду, щоб було збережене їх основне призначення?

Щодо фізичної особи, то вона може використати одержане відшкодування на власний розсуд, оскільки надбання як майнового, так і немайнового блага може зумовити виникнення позитивних емоцій і загладити пережиті хвилювання [44, c. 42-44].

Що ж стосується юридичної особи, то проблема виникає насамперед у зв'язку із обмеженістю її немайнової (психічної) сфери, як зазначалося раніше. За умови, якщо будуть виконані усі дії, необхідні для відновлення її ділової репутації, юридична особа (її авторитет) буде відновлена у попередньому стані, який існував до правопорушення, постають питання: що саме підлягає компенсації, які ще втрати мають бути врівноважені грошовими коштами?

У разі, коли ці гроші будуть використані на погашення збитків, що стали наслідком правопорушення, матиме місце відшкодування майнової шкоди.

Якщо ця сума буде вкладена в розвиток підприємства (або навіть у додаткову рекламу), то, як наслідок, буде одержаний додатковий прибуток, що призведе до збагачення юридичної особи, що суперечить призначенню компенсації моральної шкоди.

Якщо ці кошти будуть спрямовані на соціальний розвиток, то внаслідок цього конкретне благо відповідно одержить конкретна фізична особа, яка є членом колективу юридичної особи, незалежно від того, понесла вона моральні втрати чи ні, що також є неправильним і суперечить призначенню правового інституту відшкодування немайнової шкоди.

Підсумовуючи викладене, можна дійти таких висновків.

1. Оскільки закон наділяє юридичну особу немайновими правами, які внаслідок посягання на них можуть бути ушкоджені, то імовірним є виникнення немайнових втрат юридичної особи. Однак вони знаходяться у такому нерозривному зв'язку з майновими втратами (збитками), що не можуть бути відокремлені, за винятком випадків, коли наслідком ушкодження немайнових прав є лише немайнові втрати (це стосується виключно тих юридичних осіб, метою діяльності яких не є одержання прибутку (доходу)). Такі немайнові втрати не можуть бути названі моральною шкодою. Якщо їх визнавати шкодою, то слід застосовувати термін «немайнова», оскільки етимологічно він, на відміну від слова «моральна», не походить від понять «духовна, психічна», що притаманне тільки людині, і не співпадає з поняттям моральної шкоди фізичної особи за змістом.

2.Єдиним видом немайнових втрат юридичної особи слід визнати ушкодження (приниження, зменшення) її ділової репутації. Вони можуть виникати, у переважній більшості випадків, лише поряд і у нерозривному зв'язку зі шкодою майновою. Урегулювання такої шкоди слід вирішувати на підставі ст. 440 ЦК України за принципом відшкодування у повному обсязі. Для цього доцільно переглянути розуміння такого поняття як збитки, і тлумачити його більш широко, включивши в них, крім понесених витрат, втраченого майна, неодержаних доходів, ще й додаткові витрати, необхідні для повного відновлення попереднього становища потерпілого (юридичної особи), наприклад, на організацію реклами, виставки промислових зразків тощо, у зв'язку з ушкодженням її ділової репутації. Якщо ці додаткові витрати не враховуються в суму збитків, відшкодування шкоди має супроводжуватися зобов'язанням відповідача вчинити відповідні дії щодо відновлення попереднього становища потерпілого.

3.У випадках, коли посягання на немайнову сферу юридичної особи не спричиняє майнових збитків, але ушкоджує ділову репутацію юридичної особи, має бути застосований такий спосіб захисту цивільних прав, як відновлення попереднього становища, яке існувало до правопорушення, зміст якого розкрито раніше.

Проблема немайнової шкоди юридичної особи та її компенсації існує, вона складна, спірна і викликає багато суперечливих міркувань. Викладені думки, звичайно, не претендують на абсолютну істинність, а лише є однією з численних спроб заглибитися в природу цього мало дослідженого правовою наукою явища [49, c. 58-59].