Кримінально-правова політика України

В дисертації розглянуті фактори, які впливають на формування кримінально-виконавчої політики, зроблені відповідні висновки.

Третій підрозділ "Кримінально-правова і кримінологічна (профілактична) політики". Дисертант погоджується з визначенням кримінологічної політики даним М.О. Джужею, який вважає, що це є “мистецтво управління складною системою заходів запобіжного впливу на злочинність, засноване на глибокому вивченні злочинності та її причин, соціальних можливостей щодо зниження ступеню активності їх прояву, розробці науково-обґрунтованої стратегії й тактики запобіжної діяльності, що визначає основні, некаральні напрями в боротьбі зі злочинністю і розглядається як основоположна частина кримінальної політики, виконує провідну роль у загальнодержавному процесі протидії правопорушенням” Джужа О.М. Науково-практичний інтерес щодо становлення кримінально-виконавчої та кримінологічної політики України. Матеріали І Люблінсько - Українського семінару “Pojкcie interesu w nauce prawa, prawie stanowionym i orzecznictwie s№dуw konstytucijnych Polski i Ukrainy”. - Люблін, 7-9 квітня 2005. - С. 10-14.. Соціальна профілактика злочинів відіграє важливу роль у правовій політиці в сфері боротьби зі злочинністю, оскільки її втілення у життя в значній мірі визначається і залежить від ефективності, дієвості всього комплексу заходів по боротьбі зі злочинністю й узгодженої роботи всіх органів і організацій, їх здійснюючих.

Правова політика в сфері боротьби зі злочинністю спирається на досягнення сучасної соціальної політики, яка на перше місце висуває задачу запобігання злочинності, як найперспективніший напрямок у вирішенні проблеми зменшення рівня злочинності та досягнення позитивних зрушень в її динаміці.

Взаємодія кримінально-правової та кримінологічної (профілактичної) політик проявляються, у першу чергу, в тому, що кримінально-правова політика встановлює межі реалізації кримінологічної (профілактичної) політики. По-друге, кримінально-правова політика визначає інтенсивність профілактичної діяльності. По-третє, кримінально-правова політика визначає і деякі види профілактичної політики. По-четверте, кримінально-правова політика (особливо через правозастосувальну практику) визначає основні напрямки профілактичної політики у країні в цілому, у регіонах та на конкретних об'єктах.

Розділ IІІ "Реалізація кримінально-правової політики" складається з трьох підрозділів і присвячений аналізу теоретичних і практичних питань, пов'язаних з аналізом реалізації кримінально-правової політики через застосування кримінального закону та ефективності цієї діяльності.

Перший підрозділ "Реалізація кримінально-правової політики через застосування кримінального закону". Зазначається, що застосування є однією із стадій реалізації кримінального закону, яку утворюють форми, що пов'язані з відповідними кримінально-процесуальними стадіями: розслідуванням справи, вирішенням питання про звільнення від кримінальної відповідальності або застосування інституту обмеження дії кримінального закону, розглядом справи судом, призначенням покарання, звільненням від нього, виконанням покарання чи дією його наслідків.

Застосування норм кримінального закону не є обов'язковою стадією. Воно має місце в тих випадках, коли кримінально-правова заборона порушується, коли, не дивлячись на загрозу покарання, вчиняється злочин. Застосування - складний процес, що виражається в підведенні під абстрактну норму кримінального законодавства конкретного факту (суспільно небезпечної поведінки людини) в постановлені у зв'язку з цим відповідного рішення, вирішенням питань, пов'язаних із застосуванням покарання та наслідками притягнення до кримінальної відповідальності. Важливий вплив на застосування кримінально-правової політики здійснює ряд чинників соціального, економічного, психологічного характеру.

Застосування норм кримінального закону являє собою форму реалізації кримінальної відповідальності. Воно тісно пов'язано з кримінально-правовими відносинами і є правовою підставою виникнення й реалізації кримінальної відповідальності. Саме в процесі застосування кримінального-правових норм розкривається соціальна сутність кримінально-правового відношення, через яке і здійснюється зв'язок правозастосувальної діяльності з кримінальною відповідальністю. Формами реалізації кримінальної відповідальності (в порядку поширеності застосування) є: винесення судом обвинувального вироку з призначенням винному покарання з одночасним застосуванням інституту звільнення від покарання; винесення судом обвинувального вироку з призначенням винному реального покарання; винесення обвинувального вироку без призначення покарання й звільненням від покарання на підставі ст. 74 ч. 4 КК у зв'язку із утратою особою, яка вчинила злочин, суспільної небезпеки або у зв'язку із зміною обстановки, що привело до втрати діянням суспільно небезпечного характеру.

У другому підрозділі аналізуються "Види застосування кримінального закону". Залежно від стадії кримінально-процесуальної діяльності застосування може здійснюватись при: кваліфікації злочину; звільненні від кримінальної відповідальності або застосуванні інституту обмеження сфери дії кримінального закону; призначенні покарання або звільненні від покарання; виконанні покарання, звільненні від покарання або від його відбування; застосуванні примусових заходів виховного характеру до неповнолітніх; застосуванні примусових заходів медичного характеру; погашенні та знятті судимості.

В процесі застосування, в першу, чергу здійснюється аналіз співвідношення вчиненого конкретного суспільно небезпечного діяння з гіпотезою, яка визначає умови застосування норми та диспозицією, яка визначає заборонений вид поведінки. Тобто здійснюється кваліфікація злочину, яка являє собою кримінально-правову оцінку вчиненого діяння на підставі встановлення тотожності його ознак з ознаками відповідного складу злочину, визначеного відповідною нормою Особливої частини КК України, та правове закріплення цього у встановленій законом формі. Цей процес здійснюється як у ході роботи суду, так і при проведенні досудового розслідування кримінальних справ, і знаходить свій вираз в оцінці вчиненого злочину в процесуальних документах: в постанові про притягнення в якості обвинуваченого, в обвинувальному висновку, у вироку і т.п. Кваліфікація злочину є відправною точкою всього процесу застосування. Одночасно кваліфікація є однією зі стадій або одним з етапів правозастосування в цілому. Процес кваліфікації злочину - це процес рішення певної задачі, пов'язаний з оцінкою суспільно небезпечного діяння як злочинного і вибором норми, що передбачає дане діяння, який підкоряється ряду визначених правил.

Другий вид - застосування інституту звільнення від кримінальної відповідальності, який визначає припинення існування кримінально-правових правовідносин. Звільнення від кримінальної відповідальності є актом гуманності держави, який постановляється судом і полягає у відмові від кримінального переслідування особи, яка вчинила злочин, притягнення її до кримінальної відповідальності, від накладання на неї обов'язку дати відповідь за свою поведінку і вжиття примусових заходів (покарання), адекватних ступеню суспільної небезпечності вчиненого порушення. Дисертантом проаналізовано застосування встановлених законом видів звільнення від кримінальної відповідальності.

Дисертантом обґрунтовується позиція про виникнення у національному кримінальному законодавстві нового правового інституту - обмеження сфери дії законодавства про кримінальну відповідальність, який включає норми ст.ст. 385 ч. 2 КК “Відмова свідка від давання показань або відмова експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов'язків”; 396 ч. 2 КК “Приховування злочину”. Указані норми КК України, визначаючи межі кримінальної відповідальності, суттєво обмежують сферу власного застосування. У дисертації здійснюється порівняльний аналіз норм, які утворюють інститут обмеження сфери дії закону про кримінальну відповідальність, визначаються його видові особливості.

Наступним видом є застосування покарання, тобто прийняття рішення про застосування санкції, визначеної конкретною нормою Особливої частини КК. Даний вид дає можливість визначити вектор кримінально-правової політики - його спрямованість на посилення або послаблення репресії. На підставі аналізу статистичних даних дисертант зазначає наявність значних коливань у практиці призначення покарання, які відбувались у період 1991-2004 рр., і були викликані як непослідовністю вітчизняної кримінально-правової політики, так і загостренням соціальних протиріч та економічними негараздами.

Дисертантом на базі аналізу статистичних показників робиться висновок про основні вектори, які сьогодні характеризують даний вид застосування. Перший - максимально широке застосування інститутів звільнення від кримінальної відповідальності та від покарання. Другий - посилення покарання за вчинення тяжких і особливо тяжких злочинів. При цьому, незважаючи на суттєве розширення у КК 2001 р. системи покарань, суди залишаються прибічниками, так би мовити, традиційних видів, відомих ще старому законодавству. На надзвичайно низькому рівні залишається застосування новітніх видів покарання - обмеження волі, арешту, громадських робіт.

Застосування кримінального закону можливе і в процесі його реалізації, для зміни його характеру або припинення застосування, що утворює самостійний вид. Кажучи інакше, застосування кримінального закону може бути засобом зміни характеру його реалізації або її припинення. Ці зміни пов'язані з можливостями або звільнення від покарання, або зміни характеру покарання (його виду або умов застосування), або його дострокового припинення. Необхідно підкреслити, що кримінально-правова політика в цьому питанні в останні роки спрямована на надзвичайно широке застосування інститутів звільнення, заміну призначеного покарання більш м'яким, а також його дострокове припинення.

Наступний вид - застосування примусових заходів виховного характеру відносно неповнолітніх. Аналіз правозастосувальної практики останніх років свідчить про збереження тенденції на звуження сфери застосування заходів виховного характеру до неповнолітніх, передбачених ст. ст. 97 та 105 КК. Виходячи з цього слід прийти до висновку про необхідність корегування кримінально-правової політики, спрямування її на розширення (звичайно, в межах розумного), застосування заходів виховного характеру відносно неповнолітніх. Вбачається що у зв'язку з цим доцільно внести зміни у чинне законодавство, передбачивши можливість застосування цих заходів не тільки до неповнолітніх, що вперше вчинили злочини невеликої тяжкості, а і до тих, хто вперше вчинив злочини середньої тяжкості.

Останнім видом застосування залежно від етапу є погашення та зняття судимості. Інститут судимості, не може розглядатись інакше, як анахронізм, який не відповідає реаліям демократичного суспільства. Цей інститут здійснює фактичну селекцію громадян, яка грубо порушує принцип рівності громадян перед законом та судом, закріплений ст. 24 Конституції України. Ця селекція має суттєве правове значення, яке приводить до того, що особа часто карається не за вчинене діяння, а за своє минуле, що не може бути визнано таким, що відповідає принципам кримінальної відповідальності. Однак до моменту ліквідації цього інституту застосування норм, які його визначають, повинно розглядатись як один із видів застосування.

За суб'єктом застосування кримінально-правових норм слід розрізняти його застосування, а) судом, б) прокурором, в) слідчим і г) органом дізнання. Даний розподіл акцентує увагу на тому, які конкретно державні органи й посадовці мають повноваження по застосуванню кримінального закону.

За видом процесуальних актів застосування, воно поділяється на таке, що реалізується, а) у вироках (звинувачувальних, а також виправдувальних по кримінально-правових підставах -- ст. 327 КПК), б) ухвалах і постановах кримінально-правового характеру (як судів, так і органів розслідування).

Залежно від точності дотримання приписів кримінально-правових норм розрізняються а) правильне і б) неправильне застосування кримінального закону.

Третій підрозділ “Ефективність кримінально-правової політики”. Дисертант розуміє ефективність як досягнення найбільшого із запланованих, при формулюванні кримінального закону, наслідків. Проблема ефективності кримінально-правової політики є актуальною, перш за все, з позицій соціального управління. Правова держава передбачає домінування права в державі як регулятора суспільної поведінки, провідну форму державного управління, при якій всі правові інститути являють собою інструменти, за допомогою яких забезпечується нормальне функціонування суспільного організму. Кримінально-правова політика, як елемент правової політики держави в цілому, є базою для прийняття управлінських рішень у сфері охорони найважливіших для суспільства відносин благ та інтересів. Вирішення її задач свідчить про високий рівень ефективності. Чим більшим є рівень вирішення задач, тим вищим є й ефективність кримінально-правової політики.

Ефективність кримінально-правової політики, в першу чергу, базується на ефективності кримінально-правового закону і залежить від ефективності окремих кримінально-правових норм та інститутів, дії всього комплексу кримінально-правового регулювання. Ефективність кримінально-правової політики являє собою її внутрішню властивість. Проте зводити ефективність політики до простої суми ефективності окремих норм і інститутів є помилковим, хоча базою, із зрозумілих причин, виступає ефективність конкретної кримінально-правової норми. Якщо кримінально-правова норма має на меті передусім запобігання конкретних проступків людей і ця мета повністю, або в значній мірі, досягається за допомогою самого факту публікації даної норми, то кримінальна політика реалізується, в першу чергу, через дотримання кримінального закону в цілому. В такому випадку незастосування закону свідчить про високий рівень її ефективності. У протилежному випадку часте застосування кримінального закону не може розглядатись як показник високого рівня її ефективності оскільки вона не досягла бажаного наслідку - не впливає належним чином на членів суспільства. Однак, така система оцінок не завжди є правильною - незастосування кримінально-правової норми не у всякому випадку повинно оцінюватись як високий рівень її ефективності, оскільки це може залежати від високого рівня латентності конкретного виду злочинів, від низького рівня виконавчої дисципліни посадовців, покликаних її застосовувати та т. ін.

Ефективність кримінально-правової політики повинна визначатись на підставі тих конкретних цілей, які зафіксовані при її розробці та прийнятті. Ефективність кримінально-правової політики як крупної системи може бути визначена на підставі аналізу суспільно-історичної практики, як загальна тенденція розвитку. При цьому неефективність окремих напрямків і більш дрібних елементів може в цілому не відображатись на ефективності системи в цілому.

Ефективність кримінально-правової політики визначається рівнем досягнення поставлених перед нею задач, адекватністю між запланованим та досягнутим. Вона також може бути визначена на підставі фіксації досягнення максимального (найбільшого) можливого результату. Визначення ефективності кримінально-правової політики повинно базуватись на оціночних критеріях досягнення визначених цілей. У зв'язку із цим це повинно здійснюватись на рівневій основі: макрорівні (в масштабах усієї країни); мікрорівні (у масштабах відповідної територіальної одиниці).

Неефективною слід визнавати таку кримінально-правову політику, дія якої у питанні наближення до запланованої мети дорівнює нулю. Необхідно вести мову не тільки про ефективність кримінально-правової політики, але і про її неефективність або навіть антиефективність.

Ефективність кримінально-правової політики залежить від всієї сукупності об'єктивних та суб'єктивних умов, у яких вона реалізується.

Розділ ІV “Спеціальні питанні розвитку кримінально-правової політики через вдосконалення кримінально-правових норм і інститутів” містить в собі два підрозділи, в яких розглядаються як теоретичні питання, пов'язані із розробкою доктрини кримінально-правової політики, так і можливі конкретні кроки у сфері її реалізації.

У першому підрозділі “Основні напрямки криміналізації та декриміналізації діянь” розглядаються принципи здійснення цієї діяльності. При цьому дається визначення криміналізації й декриміналізації, які на думку дисертанта являють собою процес виявлення суспільно небезпечних видів людської поведінки, визнання на державному рівні необхідності, можливості й доцільності кримінально-правової боротьби з ними й, у випадку позитивної відповіді на ці питання, закріплення їх у законі як злочинів і відповідно процес виявлення діянь, передбачених КК, які втратили суспільну небезпеку, фіксацію на державному рівні необхідності відмови від подальшого визнання їх як злочинів та відсутність необхідності та доцільності продовження кримінально-правової боротьби з ними і, в наслідок цього, виведення їх з кола злочинів.

Формулюються поняття об'єкту криміналізації (сукупність визначених кримінальним законом діянь, які утворюють злочини відповідно до чинного Кримінального кодексу); її обсягу (який визначається як віднесенням на законодавчому рівні конкретної поведінки до категорії суспільно небезпечної, так і розширенням переліку діянь, які підпадають під категорію суспільно небезпечних); та інтенсивності (під якою розуміється сила державного примусу, яка застосовується до порушників кримінально-правової заборони) принципи їх здійснення.

Дисертантом аналізуються негативні сторони цих процесів, які пов'язані як із криміналізаційною надмірністю (перенасиченістю законодавства кримінально-правовими заборонами, необхідність в яких вже відпала або навіть не існувала зовсім), так і з криміналізаційною нестачею (незахищеністю певних суспільних відносин кримінально-правовими засобами на фоні реально заподіюваної їм шкоди).

Узагальнені підстави криміналізації, до яких дисертант відносить: юридико-кримінологічні, соціально-економічні та соціально-психологічні. Виходячи з цього, розглядаються основні моделі криміналізації, аналізується їх зміст.

У заключному другому підрозділі “ Питання розвитку норм і інститутів Загальної частини Кримінального кодексу України” аналізуються основні, з точки зору дисертанта, прогалини в частині правового регулювання інститутів Загальної частини КК. Всі розглянуті дисертантом пропозиції щодо змін у чинному Кримінальному законі випливають з основних положень української кримінально-правової політики, розглянутих у попередніх розділах, і мають на меті досягнення співвідношення між чинним кримінальним законом та принципами кримінально-правової політики.

Викладені конкретні пропозиції відносно необхідності доповнення КК України преамбулою, яка має містити роз'яснення основних термінів, що використовуються в Кодексі. При цьому звертається увага на необхідність уніфікації понять, що визначають явища та процеси, які перебувають у сфері дії КК. Одночасно вноситься пропозиція відносно закріплення в преамбулі основних принципів кримінально-правової політики та кримінального законодавства України.