Кримінально-правова політика України

У сфері визначення кола діянь, віднесених до категорії злочинних (криміналізація й декриміналізація). Підкреслюється необхідність визначення критеріїв віднесення певних груп правопорушень до категорії злочинних і кримінально-караних або виключення відповідних діянь із цього кола. У рамках виявлення соціальної обумовленості кримінально-правової заборони (криміналізації) підлягають визначенню соціальне і морально-політичне обґрунтовування відповідальності; розробка критеріїв віднесення суспільно небезпечних діянь до кола злочинних (у тому числі проблема доцільності його обмеження або, в окремих випадках, розширення); класифікація суспільно небезпечних посягань (включаючи вирішення проблеми віднесення деяких злочинних діянь до числа кримінальних провин, визначення правових наслідків учинення посягань різних видів) тощо. Здійснення кримінально-правової політики в такому важливому питанні, як визначення критеріїв, по яких те або інше діяння повинне відноситись до кола кримінально-протиправних, вимагає врахування багатьох чинників економічного й соціального характеру. забезпечують достатню стабільність кримінально-правових норм.

У сфері визначення оптимальних заходів впливу на винного (пеналізація й депеналізація). Підкреслюється, що пеналізація (депеналізація) це кількісний показник, що визначається криміналізацією (декриміналізацією) і являє собою оцінку ступеню суспільної небезпеки діяння та особи винного. Практична пеналізація (депеналізація) реалізується в діяльності судів по призначенню покарання за конкретний злочин. Будучи вторинною відносно криміналізації, пеналізація, як самостійна категорія, найтіснішим образом пов'язана із нею. Про це свідчать чисельні факти проведення законодавцем змін у санкціях конкретних кримінально-правових норм без змін диспозицій цих норм. На основі аналізу чинного кримінального законодавства та практики його застосування судами розглядаються питання законодавчої та судової пеналізації (депеналізації), аналізуються практичні сторони цієї проблеми.

У сфері запобігання злочинам методами кримінально-правового впливу. Зазначається, що запобігання злочинам є одним із найважливіших завдань, що стоять перед кримінально-правовою політикою, яка перспективно спрямована на зменшення рівня злочинності в суспільстві.

Теоретичні розробки питання впливу кримінально-правової політики на злочинність дозволили підтвердити вихідний постулат, який полягає у тому, що загальнозапобігальний потенціал кримінального закону полягає не у суворості покарання, а пов'язаний з існуванням загрози його застосування.

Кримінально-правова політика, спрямована на встановлення позитивної (перспективної) відповідальності, яка являє собою усвідомлення особою відповідальності перед суспільством, переконливості у необхідності суворого дотримання законів, в недопустимості вчинення злочинів та реалізації поведінки, яка заснована на цій установці.

У сфері взаємодії з іншими елементами (складовими) правової політики у сфері боротьби зі злочинністю. Досягнення очікуваних наслідків у сфері боротьби зі злочинністю можливе лише за умови чіткої взаємодії між усіма елементами правової політики у сфері боротьби зі злочинністю. Завдяки провідному місцю та ролі, яку відіграє кримінально-правова політика, вона в основному визначає “обличчя” політики у сфері боротьби зі злочинністю в цілому. Виходячи з цього - завдання налагодження взаємозв'язку кримінально-правової політики з іншими елементами (складовими) правової політики у сфері боротьби зі злочинністю набирає особливого значення.

У третьому підрозділі "Джерела та типи кримінально-правової політики" визначено, що джерелами кримінально-правової політики виступають: Конституція України, як джерело всієї внутрішньої та зовнішньої політики, база всього національного законодавства; Закони України; Укази Президента України; постанови Кабінету Міністрів України, Рішення Конституційного Суду України; Постанови Пленуму Верховного Суду України; Міжнародні договори ратифіковані Україною.

Конституція України як джерело кримінально-правової політики визначає основні, базові підходи до формування кримінально-правової політики. У нормах Конституції визначена сама необхідність здійснення боротьби зі злочинністю, недопустимість порушень законів.

Закони України - основне джерело кримінально-правової політики. Кримінальний кодекс України в ст. 3 вперше закріпив, що “Злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом”. Це положення виводить кримінально-правову політику на якісно новий, вищий рівень свого розвитку.

Саме кримінальний закон встановлює загальні підстави та межі кримінальної відповідальності, визначає коло суспільно небезпечних діянь, що визнаються злочинними та встановлює види та розміри покарання, які можуть бути застосовані до осіб, що будуть визнані у встановленому законом порядку винними в їх вчиненні, а також регламентують підстави та порядок звільнення від кримінальної відповідальності та покарання.

Укази Президента України виступають у якості джерела кримінально-правової політики у випадках, коли вони визначають її основні, концептуальні підходи, а також конкретні її задачі.

Постанови Кабінету Міністрів України є джерелами кримінально-правової політики у випадках, коли КМ виступає із законодавчою ініціативою по питаннях кримінально-правового характеру, а також тоді, коли ним затверджуються проекти кримінально-правових норм, що надсилаються, для прийняття, до Верховної Ради України.

Рішення Конституційного Суду України. Виходячи з місця та ролі Конституційного Суду України в системі державних органів, яке закріплено розд. ХІІ Конституції України, його рішення мають обов'язковий характер для всіх органів, організацій та громадян. Даючи тлумачення з тих чи інших питань, Конституційний Суд України часто визначає напрямки та межі кримінально-правової політики, які мають вирішальне значення для визначення конституційності окремих кримінально-правових норм та інститутів.

Постанови Пленуму Верховного Суду України виступають у якості джерел кримінально-правової політики у двох випадках: 1. коли вони визначають загальні засади, напрямки та межі застосування матеріального кримінального закону; 2. при визначенні конкретних напрямків та меж застосування кримінального закону, що визначає відповідальність за конкретні види злочинних діянь.

Міжнародні договори ратифіковані Україною. Процес інтеграції України у міжнародну спільноту демократичних країн вимагає дотримання міжнародних норм і стандартів у різних галузях внутрішнього життя. Це висуває зобов'язання приведення національного законодавства у відповідність до норм і стандартів, які зафіксовані у міжнародних договорах та угодах. Вказане положення у повній мірі торкається і кримінального законодавства України, у зв'язку з чим міжнародні договори, які тим чи іншим чином впливають на національне кримінальне законодавство, стають джерелом кримінально-правової політики України.

Для розуміння змісту кримінально-правової політики важливе значення має питання про її тип, який розкриває її внутрішній зміст, дає можливість визначити основні детермінанти та напрямки розвитку. Типологізація кримінально-правової політики може бути здійснена залежно від критерію, який покладено в її основу. Найбільш перспективною є типологізація залежно від політичного режиму країни, в якій вона реалізується. Під цим кутом зору в історичній ретроспективі виділені та проаналізовані наступні типи кримінально-правової політики рабовласницько-демократична, рабовласницько-авторитарна, станово-представницька, феодально-республіканська, абсолютистська, ліберально-буржуазна, тоталітарна, фашистська і демократична.

У четвертому підрозділі розглянуті "Принципи кримінально-правової політики". При цьому підкреслюється, що концептуальність положень і висновків кримінально-правової політики залежить від правильної розробки її методологічних засад. Принциповість кримінально-правової політики - така її якість, завдяки якій вона отримує стабільність, стійкість, стрункість, в повному об'ємі розкриває свій зміст. Принципи в концентрованому вигляді виражають саму політику. Реалізація кримінально-правової політики поза системою її принципів нереальна - багато в чому вона втілюється в життя саме через принципи, закріплювані в праві.

Під принципами кримінально-правової політики розуміються основоположні, керівні ідеї і засади в області боротьби зі злочинністю методами матеріального кримінального закону, які спрямовують процес формування кримінально-правових засобів ведення цієї боротьби й практику їх застосування.

За способом виразу, характером і змістом принципи кримінально-правової політики якісно відрізняються від принципів кримінального права, і в цьому значенні саме вони лежать в основі формування останніх, а не навпаки.

До принципів української кримінально-правової політики дисертант відносить:

принцип відповідності кримінально-правової політики іншим елементам правової політики у сфері боротьби зі злочинністю, який полягає у тому, що всі елементи правової політики у сфері боротьби зі злочинністю, так би мовити, “працюють” у руслі, визначеному кримінально-правовою політикою. Звичайно, при такому положенні між усіма елементами повинна існувати єдність у підходах, оцінках, методології діяльності. Така єдність має будуватись на узгодженості принципів, на яких реалізується діяльність кожної складової;

принцип врахування (відповідності) соціально-правової психології пов'язаний із тим, що законодавець повинен врахувати історичні уявлення, що склалися у конкретному суспільстві про добро і зло, справедливість і несправедливість, злочинне й незлочинне, інші ціннісні орієнтації, моральні й етичні категорії.

Для кожної історичної спільності людей - нації, народності притаманна власна система ціннісних координат, яка вироблена стереотипами, що формувались протягом сторіч в умовах становлення відповідної спільноти. На цей процес здійснювала вплив пануюча у суспільстві релігія, яка значною мірою визначила соціально-правову психологію народу. В ході реалізації кримінально-правової політики повинен бути досягнутий баланс між соціально-правовою психологією всіх народів, що проживають в Україні. В іншому випадку кримінально-правові позиції держави не будуть сприйматись як справедливі, а кримінально-правові приписи не будуть виконуватися великими групами населення;

принцип економії репресії знаходить свій вираз на всіх стадіях її реалізації. На стадії законотворчості його здійснення означає віднесення до числа злочинних тільки тих діянь, із якими дійсно необхідно боротися кримінально-правовими засобами. Ступінь суспільної небезпеки цих діянь повинен бути таким високим, що застосування інших заходів правового впливу виявляється малоефективним і безрезультатним. В тих випадках і ситуаціях, коли позитивний соціальний ефект боротьби із злочинами може досягатися шляхом застосуванням менш жорстких заходів впливу, використання кримінальної репресії є невідповідним.

На стадії застосування норм принцип економії репресії реалізується у виборі правозастосувачем таких кримінально-правових засобів впливу на злочинця й застосування їх у такому обсязі, які з якнайменшими витратами можуть привести до найбільшого ефекту, яким є досягнення цілей, що стоять перед кримінальним покаранням;

принцип доцільності означає, що застосування заходів кримінально-правового впливу повинно узгоджуватися з метою, що стоїть перед кримінальною репресією. При здійсненні кримінально-правової політики важливо не тільки не впасти в ригоризм, але й уникнути іншої крайності - надмірної лібералізації репресії. Однаково неправильним було б як надання заходам кримінально-правової дії характеру відплати або віддяки, так і безмежна їх гуманізація. Рамки кримінальної репресії, види і характер заходів дії, а також їх вибір і застосування на практиці визначаються за допомогою принципу доцільності. Кінцевою метою і задачею розробки і застосування даних заходів є охорона правопорядку від злочинних посягань, зниження рівня злочинності, виправлення й перевиховання злочинців, загальна й спеціальна превенція;

принцип невідворотності відповідальності визначає необхідність: виявлення та розкриття всіх без винятку вчинюваних у реальній дійсності злочинів; притягнення до кримінальної відповідальності всіх осіб, винних у їх вчиненні; застосування до кожного з них заходів кримінального покарання або замінюючих його мір, або звільнення від кримінальної відповідальності і (або) від покарання у випадках і на підставах, передбачених кримінальним законом; відшкодування заподіяної злочином шкоди. Кінець кінцем принцип невідворотності покликаний продемонструвати соціально нестійким елементам “невигідність” порушення кримінального закону;

принцип диференціації й індивідуалізації відповідальності й покарання полягає в тому, що кримінальна репресія не повинна мати зрівняльного характеру. Як немає двох абсолютно ідентичних злочинів, а також абсолютно тотожних їх виконавців, так і не повинно бути усередненого підходу до різних категорій злочинів і злочинців. Він означає необхідність на законодавчому і правозастосовному рівнях розробки й застосування суворих заходів кримінально-правового впливу до осіб, що скоюють тяжкі злочини, до небезпечних і злісних злочинців, і порівняно м'яких - до осіб, що скоюють злочини невеликої та середньої тяжкості, до ситуативних і випадкових злочинців;

принцип соціальної справедливості є загальноохоплюючим і пов'язаний як із самим установленням кримінально-правової заборони, так і з реалізацією кримінального закону.

П'ятий підрозділ, присвячений розгляду історії української кримінально-правової політики. В ньому на підставі запропонованої періодизації, яка пов'язана із соціально-політичними характеристиками, що визначали незалежність України, можливості прийняття та впровадження в дію національної кримінально-правової доктрини, аналізується конкретна кримінально-правова політика, яка здійснювалась в Київській Русі (IX-XІII ст.), в часи існування Козацької держави (середина ХVII ст.-середина ХVIII ст. - від Богдана Хмельницького до Кирила Розумовського), у період творення незалежної Української держави (1917-1922 рр.), Української РСР (1917-1991 рр.), незалежної української держави до ухвалення кримінального кодексу України (1991-2001 рр.).

Розділ ІІ "Взаємозв'язок кримінально-правової політики з іншими елементами політики у сфері боротьби зі злочинністю"

Розгляду цих питань передує аналіз диференціацій елементів (складових) сфери боротьби зі злочинністю під кутом зору інтересів, які визначають цілі та засоби, що використовуються кожним з названих видів політики.

У першому підрозділі "Кримінально-правова і кримінально-процесуальна політики" аналізуються питання впливу кримінально-правової політики на кримінально-процесуальну політику, її поняття, історія за останнє сторіччя, проблеми, які стоять перед цим елементом правової політики у сфері боротьби зі злочинністю. При цьому дисертант розуміє кримінально-процесуальну політику, як визначення основних напрямків правотворчої діяльності держави і правозастосувальної діяльності відповідних державних органів у сфері розслідування й вирішення кримінальних справ.

Сучасна кримінально-процесуальна політика характеризується наступними найістотнішими рисами: гуманізацією кримінально-процесуального законодавства і практики його застосування; демократизацією кримінально-процесуальних заходів боротьби зі злочинністю; забезпеченням законності і соціальної справедливості при застосуванні кримінально-процесуального закону; затвердженням судової влади, підвищенням незалежності, авторитету й ролі суду; використовуванням загальнолюдських цінностей, досягнень світової цивілізації у кримінальному судочинстві.

Кримінально-правова політика здатна суттєво вплинути на досягнення цих цілей. Так, визначаючи рівень, спрямованість, обсяги репресії кримінально-правова політика впливає на процесуальну форму, рівень її демократичності. Безперечно, що нова кримінально-процесуальна політика по своєму змісту кардинально різниться від кримінально-процесуальної політики попереднього періоду, що і знаходить своє віддзеркалення в названих її основних рисах.

Один з основних напрямків розвитку кримінально-процесуальної політики пов'язаний з процесом її гуманізації й практики застосування кримінально-процесуального законодавства. Це, без сумніву, є головним напрямом судово-правової реформи. Саме гуманізація дозволить перейти до якісно нового кримінального процесу, покінчити зі старою системою, яка переважно була каральною, заборонною, виходила з примата інтересів держави над особою. Гуманізація правової системи -- це таке її перетворення, в основу якого поставлена людина з властивими їй особливостями, інтересами й потребами, що розвиваються. Представляється, що в новому кримінально-процесуальному законодавстві принцип гуманізму національного кримінального процесу повинен знайти своє нормативне закріплення.

Важливим напрямком кримінально-процесуальної політики України є демократизація кримінально-процесуального судочинства. Вона є одним з основних напрямів нової кримінально-процесуальної політики. Демократичне кримінально-процесуальне законодавство з'явиться лише тоді, коли всі його складові теж будуть демократичними, коли кожний інститут, кожна норма буде пронизана духом демократизму.

Фундаментом усієї кримінально-процесуальної діяльності повинно стати неухильне дотримання законності. При цьому під законністю в кримінальному процесі слід розуміти точне й неухильне дотримання й виконання кримінально-процесуальних норм. Законність є реалізацією в кримінальному процесі нормативно закріпленої справедливості, що встановлює оптимальний порядок розслідування й вирішення кримінальних справ. Законними і соціально справедливими повинні бути всі кримінально-процесуальні інститути, весь процес розслідування й вирішення кримінальних справ і, звичайно, результат кримінально-процесуальної діяльності.

У другому підрозділі "Кримінально-правова політика і кримінально-виконавча політика" розглядається взаємовплив та взаємообумовленість кримінально-правової та кримінально-виконавчої політик. Кримінально-виконавча політика розуміється дисертантом, як визначення основних напрямків правотворчої діяльності держави і правозастосувальної діяльності відповідних державних органів у сфері реалізації кримінальних покарань. При цьому дисертант виходить з того, що реалізація кримінального покарання завжди є вторинною відносно кримінального закону, який визначає поняття злочину. Тому кримінально-правова політика завжди є первинною відносно кримінально-виконавчої політики. Завданням кримінально-виконавчої політики є, у першу чергу, забезпечення реалізації кримінальної відповідальності й досягнення цілей визначених ст. 1 КК України. З цією метою кримінально-виконавча політика визначає власну систему цілей та задач, які підпорядковані тим, що визначені кримінально-правовою політикою. Розвиток кримінально-правової та кримінально-виконавчої політик за останні десятиріччя - з моменту утворення незалежної Української держави, відбувався взаємозалежно, тому що кримінально-правова та кримінально-виконавча політики зв'язані єдністю принципів, на яких вони здійснюються, загальних положень, понятійного апарата. Визначальний вплив кримінально-правової політики на кримінально-виконавчу політику реалізується: через визначення загальних напрямків кримінально-правової репресії; через формування системи та видів кримінального покарання; через закріплення підстав та порядку звільнення від покарання; через практику призначення окремих видів покарання. Кримінально-виконавчу політику не можна розглядати тільки як пасивне відображення кримінально-правової політики. Політика в сфері виконання покарання визначає цілі, принципи, стратегію і напрямки функціонування кримінально-виконавчої системи, основні форми й методи реалізації кримінального покарання. Разом з цим кримінально-виконавча політика у свою чергу здійснює зворотній вплив на формування правової політики держави в сфері боротьби зі злочинністю в цілому і кримінально-правової політики, зокрема.