Поняття та особливості міжнародного права

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Поняття та особливості міжнародного права. Предмет, об'єкт та функції міжнародного права

Мжнародне право -- це особлива система юридичних норм і принципів, що регулюють міжвладні міжнародні відносини та висловлюють узгоджену позицію учасників цих відносин, обумовлену дією закономірностей міжнародних відносин на певному етапі розвитку цивілізації, шляхом встановлення взаємних прав і обов'язків.

Особливості міжнародного права:

Міжнародне право відрізняється від всіх інших правових систем предметом і методами правового регулювання, об'єктом і суб'єктами права, а також засобом нормотворення і забезпеченням виконання розпоряджень міжнародно-правових норм.права.

Предметом регулювання міжнародного права є політичні, економічні й інші відносини між державами, що різні за своєю природою, характером, внутрішнім устроєм, територією і населенням і між іншими суб'єктами міжнародного права.

Особливість об'єктів міжнародного права полягає в тому, що до них належить усе те, із приводу чого держави й інші суб'єкти міжнародного права вступають у правовідносини між собою на основі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

Має відмінності і метод правового регулювання, використовуваний у міжнародному публічному праві. Використовується імперативний метод правового регулювання суспільних відносин, обумовлений насамперед їхнім суб'єктним складом, і такий, що полягає в обов'язковому виконанні розпоряджень, що містяться в нормах міжнародного права.

Особливість суб'єктів міжнародного права виявляється насамперед у передвстановленості їх персоніфікованого (названого, пойменованого) переліку, що є остаточним і не підлягає розширенню.

Якщо у внутрішньодержавному праві суб'єкт -- це носій прав і обов'язків, то суб'єкт міжнародного права -- це носій міжнародних прав і обов'язків.

Суб'єктами міжнародного права є:

а) держави;

б) нації і народи, що борються за своє національне визволення (більш детально -- ті, що борються за свободу, незалежність і створення власної державності);

в) міжнародні організації;

г) державоподібні суб'єкти.

У якості об'єктів міжнародно-правових відносин можуть виступати:

1) територія і міжнародний простір;

2) дії;

3) стримування від дій.

Функції міжнародного права

Міжнародне право виконує в міжнародних відносинах такі функції:

-- координуючу функцію -- полягає в тому, що за допомогою його норм встановлюють правила поведінки, які є стандартами для всіх держав у їх взаємовідносинах, щоб взаємодіяти сприяючи, а не заважаючи одна одній;

-- регулюючу функцію -- полягає в тому, що в нормах і загальновизнаних принципах держав закріплюються правила, без яких неможливе їх спільне існування та спілкування;

-- забезпечувальну функцію -- полягає в тому, що міжнародне право містить норми, які спонукають держави дотримуватись певних правил поведінки як у мирний час, так і в період війни;

-- охоронну функцію -- полягає в тому, що міжнародне право закріплює механізми, які захищають законні права й інтереси держави та дозволяють спільно (колективно) карати порушників.

2. Передумови становлення та основні етапи розвитку міжнародного права

Передумовами становлення міжнародного права є:

Створення декількох держав (як суверенних його суб'єктів), пов'язаних трьомаосновними кардинальними ідеями, сукупність яких і утворює з себе велику ідеюміжнародного спілкування: а) ідея культурної єдності, тобто усвідомленнядержавами своєї приналежності до однієї культурної групи; b) ідея рівності,тобто визнання державами одна за одною однакової право- і дієздатності --усвідомлення ними загальної рівноправності, юридичної рівності в сім'ї народів;с) ідея права, тобто усвідомлення державами необхідності певного правопорядку увзаємних відносинах".

Наявністькількох незалежних держав, пов'язанихміж собою спільністю культури створення в міжнародних відносинах задопомогою міжнародно - правового регулювання стану політичної рівноваги.

Міжнародне право зародилося завдяки еволюції розвитку особистості і держави, націй і народів. Вважається, що міжнародне право виникло у стародавньому світі відтоді, коли між державами розпочинаються міжнародні відносини. Ця риса полягає не в тому, що народи бажали відносин з іншими державами, а для облаштування внутрішнього життя своєї держави, яке виключало б будь-яке втручання зовні.

Прослідковуючи розвиток міжнародного права, можна розбити Його на такі етапи:

* період стародавнього часу;

* від падіння Римської імперії до Вестфальського миру 1648 року;

* від Вестфальського миру до Гаазьких конференцій миру 1899 р. та 1907 р.;

* від Гаазьких конференцій миру до заснування ООН і формування сучасного міжнародного права.

3. Міжнародна система, міжнародні відносини та міжнародне право

Міжнародне право -- це самостійна, відмінна від національних правових систем конкретних держав система права. Міжнародне право функціонує в міжнародній системі, будучи нормативною підсистемою.

Міжнародна система охоплює міжнародні (міждержавні) організації, різноманітні об'єднання держав (рух неприєднання, група 77.та інші), нації і народи, що боряться за незалежність.

Міжнародна система включає не тільки зазначені суб'єкти, але і відносини між ними (міжнародні відносини у вузькому значенні слова), міжнародно-правові й інші соціальні норми (норми міжнародної моралі, міжнародної ввічливості, міжнародні порядки), а також взаємодії між усіма компонентами міжнародної системи і між нею та її компонентами.

Основна своірідність міжнародної системи полягає в тому, що головні її компоненти -- держави -- лише частково інтегровані в ній. Вони існують і функціонують насамперед як самостійні системи -- суверенні держави. Водночас кожна з них має різноманітні і постійні зв'язки з іншими державами й у цьому плані виступає як інтегральний компонент міжнародної системи, причому ступінь такої інтеграції в різних міжнародних системах неоднаковий.

Міжнародних систем дуже багато. Насамперед, існує загальна міжнародна система, що охоплює всіх суб'єктів, усі відносини між ними і всі інші компоненти. Але поряд із цим є універсальні, функціональні системи -- такі, наприклад, як система міжнародних економічних відносин. Крім того, є значна кількість локальних міжнародних систем різного характеру, зокрема система європейських економічних співтовариств.

Основні риси сучасної загальної міжнародної системи визначаються також науково-технічним прогресом (НТР).

НТР впливає на міжнародну систему і міжнародне право:

-- як безпосередньо, розширяючи сферу відносин між державами і, отже, сферу міжнародної системи і міжнародного права (наприклад, поява міжнародного космічного, міжнародного екологічного права);

-- так і через відповідні соціальні процеси, що вона викликає, і які, у цілому, ведуть до росту прогресивних сил у світі.

У сучасний період розвитку НТР, завдяки володінню людством ядерною зброєю й іншими засобами масового знищення, загостренню світової екологічної кризи, уперше виникає ряд глобальних проблем, від розв'язання яких залежить подальше існування людської цивілізації. Це насамперед збереження миру й усунення загрози світового термоядерного конфлікту, охорона навколишнього середовища, боротьба з голодом і наслідками економічної кризи, використання Світового океану, міжнародні енергетичні проблеми й інші. У процесі визначення і розв'язання цих проблем сучасне міжнародне право відіграє найважливішу роль інтегративного і координаційного характеру.

4. Співвідношення міжнародного публічного і внутрішньодержавного права

Міжнародне право -- частина національної системи права. У процесі укладання державою різних міжнародних договорів (угод, конвенцій), підписання міжнародних декларацій, вступу до міжнародних організацій (вступ України в РЄ) національне право збагачується завдяки міжнародному -- особливій галузі наддержавного права, що входить у його систему.

Україна першою із республік колишнього СРСР підписала міжнародний договір -- Угоду про партнерство з Європейським Союзом (ЄС) та з державами -- членами ЄС (16 червня 1994 p.), яка передбачає політичний діалог і співробітництво в сферах торгівлі, інвестицій, економіки, культури та фінансів, а також створення відповідних інституцій, здатних гарантувати втілення в життя положень цих угод.

За допомогою норм міжнародного права регулюються відносини між державами й іншими її суб'єктами, узгоджуються ці відносини, і лише в разі потреби забезпечуються примусом -колективним або індивідуальним.

Міжнародне право існує на декількох рівнях:

-- загальні (універсальні та загальновизнані) принципи, закріплені в Статуті ООН: суверенна рівність держав, право націй на самовизначення, добровільне виконання зобов'язань, поважання прав людини, вирішення міжнародних спорів мирним шляхом та ін.;

-- право міжнародних організацій, закріплене в конвенціях, пактах, деклараціях, резолюціях (ЮНЕСКО та ін.);

-- право співдружностей у рамках міждержавних об'єднань (принципи, акти, норми Європейського Союзу, Ради Європи, СНД та ін.);

-- міждержавні угоди (дво- та багатосторонні).

Між національним і міжнародним правом існують тісний взаємозв'язок і взаємодія.

1. Міжнародне право акумулює досягнення національних систем права. За структурою міжнародне право наближається до їх структури (поділ на дві підсистеми -- приватну і публічну, наявність галузей права -- міжнародне економічне, космічне, повітряне, морське, гуманітарне тощо), що свідчить про вплив національного права на міжнародне.

2. Міжнародне право (у формі міжнародно-правового договору) служить одним із юридичних джерел національного права, допускає пряме «входження» норм міжнародного публічного і приватного права в конституційне, цивільне, кримінально-виконавче та інше право.

Безсумнівним є правило: міжнародне право має переважну силу над національним правом. Це основний принцип міжнародного права. Принцип верховенства міжнародного над внутрішньодержавним правом приймається державами або в законодавчому порядку, або на практиці. Маючи обов'язкову силу для держав, міжнародне право лишає на їх розсуд вирішення питання про застосування його норм у рамках внутрішніх правових систем. Державам не потрібно формально визнавати верховенство міжнародного права над національним законодавством, але вони повинні цілком додержуватися цих норм тими шляхами, котрі визначать самостійно. Пріоритет міжнародного права над національним супроводжується оптимальною участю держав у розробці та прийнятті міжнародно-правових норм і рішень, відповідальністю за їх виконання при забезпеченні при цьому державного суверенітету.

В Україні визнається пріоритет міжнародного права над національним, що випливає з Декларації про державний суверенітет України, Конституції України, Закону України «Про міжнародні договори України», закону про громадянство, цивільного та сімейного кодексів, підтверджується фактом її входження до Ради Європи. Відповідно до п. 2 ст. 17 Закону України «Про міжнародні договори України» при розбіжності правил міжнародного договору України з правилами її внутрішньодержавного законодавства мають застосовуватися правила міжнародного договору.

Центральна проблема міжнародного права, опосередкованого в пактах, деклараціях, -- права і свободи людини. Особа є суб'єктом як національного, так і міжнародного права.

Міжнародне право регулює не лише міждержавні відносини, але й впливає на відносини усередині країни, на систему національного права. Через міжнародне право відбувається зближення різних галузей права (підприємницького, банківського, фінансового), а також певних норм (технічних норм у галузі ядерної енергетики) тощо. Затвердження правил, принципів і прийомів, загальних для всіх країн Європейського Союзу, у перспективі є найможливішим у таких блоках права, як адміністративно-господарське, фінансове, банківське, митне, податкове і, звичайно, цивільне з усіма його договорами, що забезпечують вільне пересування капіталів, товарів і послуг, підприємницьку діяльність, охорону інтелектуальної власності, а також трудове право і страхування. По суті, може відбутися глибоке відновлення всієї системи права України на шляху поступового зближення із системою європейського права (див. § «Міжнародний договір і його статус у системі національного права»).

Нині наукою вироблено дві основні теорії щодо співвідношення міжнародного і національного права: моністична та дуалістична.

Виникнення моністичної теорії з приматом національного права, як правило, пов'язують з іменем Г. Гегеля. Який у своїх працях стверджував, що міжнародне право є зовнішнім державним правом, яке підпорядковується державі і не може нею керувати. Моністична теорія з приматом міжнародного права найкраще обґрунтована в працях представників віденської школи. Одним із найбільш відомих представників цієї течії є Г. Кельзен, який стверджував, що всі існуючі норми права утворюють єдину систему. При цьому міжнародне право є вищим стосовно кожної з національних правових систем і, за суттю, єдиним чинником, який обмежує діяльність держав.

Дуалістична теорія стверджує, що існують дві правові системи, котрі розвиваються паралельно. Вони стверджували, що міжнародне право і внутрішньодержавне право покликані регулювати різні групи суспільних відносин: міжнародне право - міжнародні, а національне право - відносини між фізичними та юридичними особами. При цьому у другому випадку всі суб'єкти перебувають під юрисдикцією держави. Взаємна відособленість міжнародних і внутрішньодержавних відносин передбачає взаємну відособленість відповідних правових систем. Однак така відособленість не має абсолютного характеру. Іноді вказані системи взаємодіють: норми міжнародного права вчиняють певний вплив на національну правотворчу та правозастосовну діяльність.

Можливим є і зворотній вплив. Попри те, кожна з указаних систем володіє верховенством у своїй сфері.

Загалом варто зауважити: кожна держава у своєму законодавстві визначає власну систему співвідношення через встановлення в конституції норм, що передбачають особливості застосування норм міжнародного права в національному правопорядку.

5. Галузі й інститути міжнародного права

Система міжнародного права -- це об'єктивно існуюча цілісність внутрішньо взаємозалежних елементів:

-- загальновизнаних принципів;

-- норм міжнародного права (договірних і звичайно-правових);

-- рішень і рекомендаційних резолюцій міжнародних організацій;

-- рішень міжнародних судових органів;

-- а також інститутів міжнародного права.

Існують такі інститути міжнародного права, як інститут міжнародного визнання, інститут правонаступ-ництва стосовно договорів, інститут міжнародної відповідальності й інші.

Всі ці елементи системи в різних сполученнях складають галузі міжнародного права. Такі, як галузь морського права, галузь дипломатичного права, галузь права міжнародних договорів та інші.

Кожна галузь являє собою самостійну систему, але кожна може вважатися і підсистемою в рамках цілісної, єдиної системи міжнародного права.

6. Міжнародне публічне та міжнародне приватне право

Міжнародні відносини не обмежуються тільки міждержавними, міжвладними контактами основних суб'єктів міжнародного права. Відбуваються постійні контакти між фізичними і юридичними особами різноманітних держав, на рівні міжнародних неурядових організацій, вони регулюються або національним правом відповідної держави, або нормами міжнародного приватного права.

Водночас спостерігається тісний взаємозв'язок міжнародного публічного і міжнародного, приватного права:

-- і те, й інше, у широкому смислі, регулюють міжнародні відносини;

-- у загальних початках: спостерігається переломлення основних принципів міжнародного публічного права в доктрині міжнародного приватного права;

-- і в міжнародному публічному праві й у міжнародному приватному праві завжди є визнання правосуб'єктності іншої держави;

міжнародні договори з питань міжнародного приватного права не можуть суперечити принципам міжнародного публічного права, у такий спосіб установлюються загальні цілі створення правових умов для міжнародного співробітництва в різних галузях.

Отже, міжнародне приватне право як сукупність норм, що регулюють цивільно-правові відносини, що мають міжнародний характер («ускладнені» іноземним елементом), не повинно суперечити загальновизнаним принципам міжнародного публічного права.

Слід також мати на увазі, що міжнародні угоди, що регулюють цивільно-правові відносини (договори в сфері міжнародного приватного права), у багатьох випадках включаються у розвиток міжнародних міждержавних договорів.

Розмежування між міжнародним публічним і міжнародним приватним правом можливо провести на різних підставах:

-- за суб'єктами: у міжнародному публічному праві суб'єктами є держави, нації і народності, що борються за незалежність, міжнародні організації, а в міжнародному приватному праві -- фізичні і юридичні особи;

-- за предметом правового регулювання: у якості таких у міжнародному публічному праві виступають

міждержавні міжвладні відносини, а в міжнародному приватному праві -- це міжнародні приватноправові відносини (цивільні, сімейні, трудові та ін.);

-- за джерелами: у міжнародному публічному праві -- це міжнародний договір, міжнародний порядок та ін., а в міжнародному приватному праві їхнє коло значно ширше -- це національне законодавство, міжнародні договори, торговельні порядки та ін. ;

-- за методом правового регулювання: у міжнародному публічному праві -- це узгодження воль держав; у міжнародному приватному праві -- це подолання колізій (зіткнення законів);

-- за видами відповідальності: у міжнародному публічному праві наступає міжнародно-правова відповідальність, а в міжнародному приватному праві -- цивільно-правова;

-- і, нарешті, за сферою дії: у міжнародному публічному праві цю сферу можна визначити як глобальну (вона охоплює всі держави й інші суб'єкти міжнародного публічного права), а в міжнародному приватному праві вона має національні межі (у кожній державі є своє міжнародне приватне право).

7. Поняття та структура міжнародно-правових норм. Види міжнародно-правових норм

Норма міжнародного права - це правило поведінки, яке створюється державами та іншими суб'єктами міжнародного права узгодженням своїх позицій і визнається ними як юридично обов'язкове, спрямоване на регулювання відносин між учасниками міжнародних відносин.

Основоположні характерні риси, притаманні нормам міжнародного права, що можна розглядати як:

- узагальнене правило поведінки суб'єктів міжнародного права;

- юридичну обов'язковість застосування;

- наявність санкцій (а не лише моральних наслідків і здорового глузду);

- розгалужену їх класифікацію і т.д.

Більшість міжнародно-правових норм створюється у два етапи:

* узгодження волі суб'єктів міжнародного права стосовно правил поведінки;

* надання суб'єктами міжнародного права згоди на юридичну обов'язковість узгоджених правил поведінки.

У загальній теорії права визнано, що норми права з точки зору логіко-юридичного підходу мають трьохланкову структуру - гіпотеза, диспозиція, санкція. У правовій нормі міститься насамперед вказівка на те умов, за яких норма підлягає застосуванню, згодом викладається саме правило поведінки і, нарешті, зазначаються наслідки невиконання цього правила.

Специфіка міжнародних відносин полягає у тому, що суб'єкти міжнародного права самі виконують роль гаранта прийнятих норм. Відповідальність і санкції у міжнародному праві відокремлені від самих правил поведінки. Держави та інші суб'єкти міжнародного права найчастіше самі обирають заходи примусу відносно правопорушників з передбачених міжнародним правом.

Тому, на відміну від внутрішньодержавного права, міжнародно-правові норми складаються переважно з двох елементів -- гіпотези і диспозиції.

Гіпотеза міжнародно-правової норми містить опис умов, за наявності яких застосовується правило поведінки. Наприклад відповідно до ст. 1 Конвенції про права дитини 1989 року дитиною є кожна людська істота до досягнення нею 18-річного віку, якщо за законом, що застосовується до даної дитини, вона не досягне повноліття раніше.

Диспозиція норми міжнародного права зазначає на безпосередньо правило поведінки суб'єкта міжнародних правовідносин. Так, ст. 2 Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року встановлює: особи, які запевняють, що якесь з їх прав, перелічених у Пакті, порушено, і вичерпавши всі внутрішні засоби правового захисту (гіпотеза), можуть подати до Комітету з прав людини письмову заяву про це (диспозиція).

Інколи міжнародні норми складаються лише з однієї диспозиції. Так, ст. З Угоди СНД про допомогу біженцям і вимушеним переселенцям 1993 року визначає, що статус біженця і вимушеного переселенця підтверджується видачею відповідного документа.

Санкція як елемент міжнародно-правової норми зустрічається рідко. Міжнародні норми містять санкції в основному стосовно правовідносин приватного характеру. Зокрема, на підставі ст. 36 Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 року продавець несе відповідальність відповідно до договору і до Конвенції за будь-яку невідповідність товару, яка існує в момент переходу ризику на покупця, навіть якщо ця невідповідність стає очевидною пізніше.

Міжнародно-правові норми класифікують за різними критеріями, але найбільш суттєво розкривають їх особливий характер такі критерії розмежування:

1) за сферою дії норми міжнародного права поділяють на:

- універсальні (розповсюджують свою дію на усе міжнародне співтовариство, здебільшого ці норми містяться у багатосторонніх міжнародних договорах, укладених під егідою ООН, а також у міжнародно-правових звичаях, що складають так зване загальне міжнародне право);

- регіональні (регулюють правовідносини в рамках регіонального або навіть субрегіонального співробітництва держав та міжнародних організацій);

- партикулярні (регулюють правовідносини декількох держав чи міжнародних організацій);

2) за юридичною силою норми міжнародного права поділяють на:

- імперативні (відступити від виконання обов'язків за такими нормами суб'єкти міжнародного права не можуть, це завжди норми універсальні за сферою дії, змінити або скасувати таку норму можна тільки шляхом прийняття нової імперативної норми20).

Прикладами імперативних норм можуть слугувати основні принципи міжнародного права: незастосування сили чи погрози силою, мирне вирішення спорів тощо, а також заборона рабства, расової дискримінації, тортур, геноциду, апартеїду та ін.

- диспозитивні (ці норми є обов'язковими для суб'єктів, що їх визнали такими, і відступити від виконання обов'язків за такими нормами вони можуть за домовленістю, адже одностороння відмова від виконання зобов'язань є порушенням принципу "pacta sunt servanda"; диспозитивні норми не повинні суперечити імперативним нормам).

У доктрині також трапляється ще поділ норм за функціями в правовому регулюванні {матеріальні, процесуальні), за характером диспозиції норми (уповноважуючі, зобов'язуючі, забороняючі), за способом узагальнення (норми-принципи, норми цілі, норми установлення) тощо.

8. Процес створення норм міжнародного права. Концепція міжнародного «м'якого права»

Серед питань, пов'язаних з джерелами міжнародного права, існує проблема кваліфікації таких норм, як, наприклад, резолюції або декларації Генеральної Асамблеї ООН, які містять стандарти поведінки для міжнародної спільноти, але не є зобов язальними. Такі норми прийнято відносити до «м'якого права» («soft law»), норми якого, на відміну від так званого «твердого права» («hard law»), не породжують чітких прав та обов'язків, а дають лише загальну установку,якої мають дотримуватися суб'єкти міжнародного права. В них використовуються формулювання «намагатися досягти», «докласти зусилля» і т.п.

«М'яке право» має цілий ряд переваг. Воно дозволяє державам приймати участь у створенні нових правил поведінки без необхідності їх імплементації у національне право. Норми «м'якого права» вирішують завдання, з якими не може впоратися «тверде право» в таких сферах, як, наприклад, охорона навколишнього середовища, коли держави, з одного боку, ще не готові приймати на себе зобов'язання, а, з іншого, - згодні дотримуватися певних міжнародних стандартів в цій галузі.

9. Кодифікація та прогресивний розвиток міжнародного права

міжнародний право кодифікація

Кодифікація міжнародного права - це систематизація діючих міжнародно-правових норм з метою уточнення їх змісту, а також виправлення та усунення наявних суперечностей. Важливу роль в кодифікації міжнародного права відіграє Комісія міжнародного права (КМП),яка є допоміжним органом ООН. Питаннями кодифікації також займаються міжнародні організації, а також міжнародні конференції, які скликаються спеціально з цією метою.

Як правило, кодифікація міжнародного права супроводжується його прогресивним розвитком, яке має зі мету уточнення діючих норм, а також розробку нових норм та їх закріплення в міжнародних договорах.

Починаючи з 1945 року під егідою ООН проводяться численні кодифікаційні конференції, результатом яких, наприклад, є чотири конвенції з морського права (Женева, 1958 р.), Конвенція про право міжнародних договорів (Відень, 1969 р.), Конвенція з морського права Монтего-Бей, 1982 р,) та ін.

Кодифікація здійснюваних шляхом:

1) встановлення точного змісту і точного формування чинних принципів і норм міжнародного права;

2) зміни або перегляду застарілих норм;

3) розробки нових принципів і норм з урахуванням науково-технічного прогресу й актуальних потреб міжнародних відносин;

4) закріплення в узгодженому вигляді всіх цих принципів і норм у єдиному міжнародно-правовому акті.

Одним із видів систематизації правового матеріалу є кодифікація. Це вид нормотворчої діяльності суб'єктів міжнародного права, направлений на переробку чинних міжнародно-правових норм, усунення прогалин і суперечностей у міжнародному праві та створення на цій основі нових кодифікуючих актів, що замінюють усі колишні акти, які діяли в певній сфері міжнародних відносин. За допомогою кодифікації відбувається і формальне закріплення міжнародних звичаїв. Юридичною формою кодифікуючих актів є міжнародний договір. У процесі цієї діяльності відбувається і прогресивний розвиток міжнародного права. Великий внесок у прогресивний розвиток міжнародного права роблять ООН, її головні, допоміжні органи і спеціалізовані установи.

На другій сесії Генеральної Асамблеї ООН переважна більшість членів Шостого комітету (Комітету із правових питань) підтримала пропозицію про створення Комісії міжнародного права. 21 листопада 1947 р. Генеральна Асамблея прийняла резолюцію 174 (II), якою заснувала Комісію міжнародного права та схвалила Положення про Комісію, в п. 1 ст. 1 якого йдеться: “Комісія міжнародного права має своєю метою сприяння прогресивному розвитку міжнародного права і його кодифікації”. У ст. 15 Положення з'ясовується відмінність між поняттям “прогресивний розвиток”, що вживається у значенні “підготовки проекту конвенції з тих питань, які ще не регулюються міжнародним правом або з яких право ще недостатньо розвинуто у практиці держав”, і поняттям “кодифікація”, що вживається у значенні “більш точного формулювання і систематизації норм міжнародного права в тих сферах, в яких є певні положення, встановлені широкою державною практикою, прецедентами і доктриною”.

На основі проектів Комісії були прийняті такі важливі міжнародно-правові акти: Віденська конвенція про дипломатичні зносини (1961 p.), Віденська конвенція про консульські зносини (1963 p.), Конвенція про право міжнародних договорів (1969 p.), Конвенція про спеціальні місії (1969 p.), Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів (1973 p.), Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо договорів (1978 р.) та ін.

Функції з кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права виконують й інші допоміжні органи ООН: Рада з прав людини (правозахисна установа в системі 00Н, яка у 2006 р. замінила Комісію з прав людини), Комітет з використання космічного простору в мирних цілях, Комісія з наркотичних засобів та ін. Беруть участь у цій діяльності також спеціалізовані установи ООН, наприклад, ІМО, МОП, ЮНЕСКО

10. Поняття джерел міжнародного права та їх види

Норми міжнародного права існують у певній формі, вони зафіксовані у вигляді відповідного правового "джерела".

Термін "джерела права" в юридичній літературі вживають у багатьох значеннях: як певна сукупність об'єктивно існуючих умов (обставин), що породжують право; як правові форми, в котрих закріплюються правила поведінки; як літературні джерела, що містять необхідні відомості про право та ін.

Загальновизнано, що найбільш авторитетно джерела міжнародного права окреслено у ст. 38 (1) Статуту Міжнародного суду ООН, якими суд керується при вирішенні спорів, що передаються йому для розгляду.

До таких джерел відносять:

1) міжнародні конвенції - як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, безперечно Визнані державами, які є сторонами спору;

2) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної як правова норма;

3) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;

4) із застереженнями, вказаними у ст. 59, судові рішення та доктрини найбільш кваліфікованих фахівців із міжнародного публічного права різних націй як допоміжний засіб для визначення правових норм.

Враховуючи динаміку розвитку міжнародного права, у міжнародно-правовій практиці нерідко виникає питання й про інші джерела: резолюції міжнародних організацій та конференцій; рішення міжнародних судових установ; норми "м'якого" права, односторонні акти та інші акти.

Джерела міжнародного права можуть бути матеріальними та нематеріальними. Матеріальне джерело - це, як правило, правовий акт міжнародного характеру, котрий направлений на врегулювання відносин між суб'єктами міжнародного права. Такі акти створюють держави або за допомогою міжнародних організацій. До них відносять декларації, конвенції, протоколи та ін. Нематеріальним джерелом міжнародного права може бути звичай.

Джерела міжнародного права можуть бути кодифікованими та некодифікованими, вони можуть регулювати окремі інститути міжнародного права або не бути предметно обмеженими.

Розрізняють універсальні та локальні джерела міжнародного права.

Внутрішньодержавні закони не можна розглядати як джерела міжнародного права, оскільки вони виражають інтереси окремої держави, приймаються і діють у межах її внутрішньої компетенції. Однак їх зміст має важливе значення для забезпечення виконання норм міжнародного права.

11. Договір як основне джерело міжнародного права

У відповідності зі статтею 1 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року договір розуміється як міжнародна угода, укладена між державами в писемній формі і регульована міжнародним правом, незалежно від того, чи міститься така угода в одному документі, у двох або декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від його конкретного найменування.

В даний час міжнародні договори посідають основне місце в системі джерела міжнародного права через такі причини:

-- процес створення договірної норми в хронологічному плані коротше процесу створення звичаєвих норм. Крім того, волі суб'єктів міжнародного права при створенні договірної норми мають більш виражений характер;

-- процедура укладання, виконання і денонсації договорів детально розроблена і закріплена в кодифікованих міжнародно-правових актах (Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року і Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 року);

-- договірна форма надає більше можливостей для узгодження воль суб'єктів, ніж яка-небудь інша.

Міжнародні угоди регулюють політичні, економічні та культурні відносини між державами. Ці угоди можуть носити різні назви різні форми :

Віденська конвенція про дипломатичні зносини, Конвенція про права дитини, Міжнародний Пакт про громадянські та політичні права, Міжнародний Пакт про соціальні та економічні права.

Протоколи, виступаючи в ролі самостійного міжнародного договору, як правило, пов'язані з текстом якого-небудь договору. За допомогою протоколу доповнюється, змінюється, конкретизується або розширюється зміст даного договору. Такими є більшість протоколів до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини, Протоколи до Женевських конвенцій 1949 Нерідко в назві протоколу підкреслять його факультативний (необов'язковий), характер, що дає право учаснику боку основного договору утриматися (назавжди йди на час) від прийняття юридичних зобов'язань за Протоколом (наприклад, Факультативний протокол до Пакту про громадянські і політичні права, Факультативний протокол до Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок).

Статути і статути - це, як правило, установчі акти міжнародних організацій або органів (статут Міжнародного Суду ООН, Статут ООН, Статут Ради Європи тощо).

Міжнародні договори поділяють за кількістю учасників (двосторонні і багатосторонні); по предмету договору (по різних галузях міжнародного права); за термінами (строкові і безстрокові).

Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 визначає наступні стадії укладання договору:

Прийняття тексту - це формальний акт, за допомогою якого встановлюються форма і зміст пропонованого договору. Тексти двосторонніх договорів або договору з невеликим числом держав приймаються одноголосно всіма беруть участь у його складанні державами. Текст багатосторонніх договорів приймається на міжнародній конференції шляхом голосування за нього двох третин держав, які присутні та беруть участь у голосуванні, якщо тим же більшістю голосів вони не вирішили застосовувати інше правило. Так, наприклад, тексти, розроблені в рамках ООН, приймаються на відповідних конференціях шляхом голосування резолюції про схвалення, до якої додається текст прийнятого договору.

2. Встановлення автентичності тексту. Передбачена в тексті договору або узгоджена між державами процедура фіксації того, що прийнятий текст міжнародного договору є остаточним і змінам не підлягає, називається встановленням автентичності тексту. При відсутності такої процедури автентичність тексту встановлюється:

шляхом підписання (нерідко встановлення автентичності тексту співпадає з остаточним підписанням договору);

підписання adreferendum;

парафування (уповноважені Договірних держав ставлятьсвої ініціали під текстом договору в свідчення того, що даний узгоджений текст є остаточним і не підлягає зміні).

3. Висловлення згоди на обов'язковість договору. Згода держав на обов'язковість для неї договору може бути виражено підписанням договору, ратифікацією, прийняттям, затвердженням, приєднанням. Саме на цій стадії відбувається народження міжнародного договору як джерела міжнародного права , виникають обов'язкові договірні норми. Форма вираження згоди на обов'язковість договору передбачається в тексті договору.

Особливе місце серед форм вираження згоди на обов'язковість договору займає ратифікація - утвердження міжнародного договору вищим органом держави. Ратифікація зазвичай втілюється у двох різних актах - міжнародної ратифікаційної грамоти та внутрішньодержавному нормативному акті (законі, указі).

У більшості держав ратифікація найчастіше здійснюється главою держави, іноді - самим парламентом. У Російській Федерації, згідно з Конституцією, ратифікація проводиться у формі федерального закону, прийнятого Державною Думою та підлягає обов'язковому розгляду у Раді Федерації. Президент підписує закони, втому числі про ратифікацію, а також ратифікаційні грамоти.

12. Міжнародний звичай як джерело міжнародного права та його співвідношення із міжнародним договором

До основних джерел міжнародного права відносять міжнародний договір і звичай, що, у силу їхньої значимості, поширеності й інтенсивного застосування, виступають і в якості універсальних джерел міжнародного права.

Протягом тривалого часу звичай відігравав дуже важливу роль у розвитку міжнародного права і був його головним джерелом. В умовах відсутності договірних норм з найважливіших питань взаємовідносин держав на міжнародній арені ці питання регулювалися міжнародними звичаєвими нормами.. Віденська конвенція 1969 року підтверджує, що норми міжнародного звичаєвого права як і раніше регулюють найважливіші питання міжнародних відносин.

Договір і звичай мають ряд спільних рис, що характеризують їх як джерела однієї правової системи:

-- договір і звичай утворюються в результаті взаємних дій держав або інших суб'єктів міжнародного права і мають спільну юридичну основу -- угода суб'єктів, що їх створюють;

-- обидва джерела містять правила поведінки, що носять обов'язковий характер, тобто зв'язують волі суб'єктів, що їх створили. Це означає, що жодна держава або інший суб'єкт міжнародних правовідносин не може довільно відмовитися від виконання узятих на себе зобов'язань. У цьому смислі обидва джерела потребують дотримання одного з основних принципів сучасного міжнародного права -- «pacta sunt servanda», закріпленого в п. 2 статті 2 Статуту ООН, статті 26 Віденської конвенції про право договорів 1969 року й інших документів. У своїй практиці держави повинні суворо додержувати цього принципу і виходити з того, що всі правомірно діючі норми незалежно від форми їхнього вираження повинні точно виконуватися;

-- недотримання або порушення як договіру, так і звичаю веде до однакових правових наслідків: до припинення їхньої дії, виникнення яких-небудь вимог про задоволення претензій, що випливають із невиконання договору або звичаю. В усіх випадках юридична природа компенсаційних вимог однакова: вони випливають із факту порушення існуючої в тій або іншій формі норми міжнародного права;

-- обидва джерела підпорядковані дії загальних принципів права, на базі яких вирішується питання про їх правомірність і, відповідно, право на існування;

-- спільність договору і звичаю виражається в наявності в міжнародному праві змішаних, звичаєво-договір них норм. Міжнародній практиці держав відомі чис ленні випадки, коли ті самі правила поведінки для од них держав існують у договірній формі, а для інших

-- у формі міжнародних порядків. Таке положення має місце тоді, коли одні держави вже стали учасницями якогось міжнародного договору, а інші, не беручи участь у ньому, виконують ті ж самі договірні міжнародно- правові норми в якості звичаєвих міжнародно-право вих норм. Наприклад, багато держав ратифікували Конвенцію ООН з морського права 1982 року, а Укра їна приєдналася до неї тільки 3 червня 1999 року. Отже, для першої групи держав ця конвенція діяла в якості договірних норм, а для України до указаного терміну -- у якості міжнародного звичая. Наявність змішаних норм свідчить на користь тези про те, що ці джерела не конфліктують один з одним, а, навпаки, доповнюють і взаємодіють один з одним.

Водночас договір і звичай мають дуже суттєві розходження:

-- ці розходження кореняться в засобах створення договірної і звичаєвої норми. Договір завжди виникає з активних дій держав (або інших суб'єктів), направлених на досягнення саме такого результату, як писана норма. Звичай може виникнути не тільки з активних, але і з «мовчазних» акцій, із відсутності дій, наприклад відсутності заперечень проти практики держави або ряду держав;

-- договір має чітко виражений у часі процес створення. Наприклад, Женевська конференція 1958 року з морського права працювала з 24 лютого по 29 квітня 1958 року і створила в цей період чотири документи. Писані норми набирають сили або відразу після підписання. Моментом вступу документа в силу вважається час здання останньої з необхідних грамот. Іноді може бути обумовлений додатковий термін -- зазвичай тридцять днів. Так, Пакти про права людини 1966 року набрали сили після здання 35 документа і т.д.

-- явне розходження договору і звичаю виявляється при порівнянні засобів їх вираження зовні. Необхідність для договору писемної форми обумовлює наявність узгодженого тексту, чітких логічних зв'язків, формулювань, певної компактності, що дає можливість його промульгації. Перераховані якості писаної норми забезпечують її швидке відшукування і застосування, на відміну від звичаю, що не володіє цими перевагами;

-- писана норма підлягає тлумаченню у випадку виникнення неясностей або ускладнень при її застосуванні; у випадку незгоди з якимись окремими положеннями такої норми держава має можливість висловити свою особливу позицію шляхом заяви застереження з приводу змісту всієї норми або якоїсь її частини. Так, СРСР зробив застереження під час підписання Конвенцій 1958 року з морського права, Женевських конвенцій 1949 року про захист жертв війни, Конвенції про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 року та ін. Робить застереження до міжнародних договорів і незалежна Україна. Звичай не підлягає тлумаченню, до нього, звичайно, не може бути заявлене застереження, що завжди робиться в писемній формі;

-- писана норма має ще одну, мабуть, найважливішу для цього періоду розвитку міжнародного права перевагу перед звичаєм: звичай завжди йде слідом за практикою, лише фіксуючи її. Навпаки, писана норма в ряді випадків сама створює практику, установлюючи правила обов'язкової поведінки держави в нових галузях співробітництва або вносячи зміни в попередні норми.

-- тільки з писаною нормою пов'язаний такий прогресивний інститут сучасного міжнародного права, як кодифікація. Договір як правова форма є й основним інструментом і кінцевою метою кодифікаційних робіт, незалежно від того, кодифікується договірне або звичаєве право.

Перераховані розходження свідчать на користь договору як джерела міжнародного права, що найбільш повно відповідає потребам держав, їхнім інтересам, цілям подальшого розвитку самого міжнародного права в сучасну епоху.

Незважаючи на перераховані переваги договірної форми, рано було б робити висновок про марність звичаю, він має усі права на існування, звичаєві норми входять до складу міжнародно-правової матерії, складаються і застосовуються донині. Таким чином, як і раніше правомірне твердження, що сучасне міжнародне право в основному формується двома видами джерел.

13. Поняття та кодифікація основних принципів міжнародного права

Основні принципи міжнародного права - це історично обумовлені основоположні загальновизнані норми, що виражають головний зміст міжнародного права, його характерні риси та володіють вищою, імперативною юридичною силою.

У доктрині міжнародного права вони (принципи) зазвичай поділяються на дві групи:

- принципи, що стосуються підтримання міжнародного миру і безпеки;

принципи, пов'язані з міжнародним співробітництвом держав.

Як усі юридичні норми основні принципи міжнародного права мають своє юридичне закріплення і, відповідно, кодифіковані. Зокрема, вони закріплені у

* Статуті ООН 1945 року;

* Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва відповідно до Статуту ООН, прийнятої Генеральною Асамблеєю в 1970 р.;

* Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р.

У Статуті ООН та Декларації про принципи міжнародного права зафіксовано сім основних принципів:

1) незастосування сили чи погрози силою;

2) суверенна рівність держав;

3) рівноправність і самовизначення націй та народів;

4) мирне розв'язання міжнародних спорів;

5) невтручання у внутрішні справи держав;

6) мирного співробітництва;

7) сумлінного виконання договірних зобов'язань за міжнародним правом.

Заключний акт НБСЄ додав до них ще три:

1) непорушності кордонів;

2) територіальної цілісності;

8) поваги і захисту прав людини.

Як підкреслюється в згаданих міжнародно-правових документах про основні принципи міжнародного права, усі вони взаємозалежні - зміст одного переплітається зі змістом іншого. Тому сутність кожного принципу можна з'ясувати лише в контексті інших.

Таким чином, кодифікація основних принципів міжнародного права відбувалася загалом у три етапи.

І етап: створення ООН і відповідно Статуту ООН. Саме в ньому було вперше зафіксовано сім принципів міжнародного права (1945 р.).

ІІ етап: деякі з принципів міжнародного права були викладені дуже стисло і тому в ООН була проведена робота з формулювання змісту основних принципів. Вона завершилась прийняттям 24 жовтня 1970 року Генеральною Асамблеєю ООН Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН.

III етап: після цього 1 серпня 1975 року в Гельсінкі у Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі було викладено не сім, а десять принципів міжнародного права. Цей документ розширив каталог основних принципів.

Дотримання основних принципів міжнародного права є суворо обов'язковим. Скасувати їх не під силу окремим державам чи групам держав.

Загалом принципи міжнародного права виконують одночасно дві функції:

1) сприяють стабілізації міжнародних відносин, обмежуючи їх певними нормативними рамками;

2) сприяють розвиткові міжнародних відносин, закріплюючи нові аспекти, що з'являються у суспільній практиці.

Характерною особливістю основних принципів міжнародного права є їх універсальність. Це означає, що вони стосуються всіх суб'єктів міжнародного права і є критерієм законності всієї системи міжнародно-правових норм.

14. Принцип суверенної рівності держав

Принцип суверенної рівності держав складає основу сучасних міжнародних відносин. Це означає, що кожна держава зобов'язана поважати суверенітет інших учасників системи, тобто їхнє право в межах власної території здійснювати законодавчу, виконавчу і судову влад> без якогось утручання з боку інших держав, а також самостійно проводити свою зовнішню політику. Підтримку міжнародного правопорядку може бути забезпечено лише при повній повазі юридичної рівності учасників.

Даний принцип закріплений у статутах міжнародних організацій системи ООН, у статутах більшості регіональних міжнародних організацій, у багатосторонніх і двосторонніх угодах держав і міжнародних організацій, у правових актах міжнародних організацій.

Відповідно до Декларації про принципи міжнародного права 1970 року поняття суверенної рівності включає такі елементи:

а) держави юридично рівні;

б) кожна держава користується правами, властивими повному суверенітету;

в) кожна держава зобов'язана шанувати правосуб'єктність інших держав;

г) територіальна цілісність і політична незалежність держави недоторкані;

ґ) кожна держава має право вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні і культурні системи;

д) кожна держава зобов'язана виконувати цілком і сумлінно свої міжнародні зобов'язання і жити у злагоді з іншими державами.

Основне призначення принципу суверенної рівності -- забезпечити юридично рівну участь у міжнародних відносинах усіх держав незалежно від розходжень економічного, соціального, політичного або іншого характеру. Оскільки держави є рівноправними учасницями міжнародного спілкування, усі вони мають принципово однакові права й обов'язки.

15. Принцип незастосування сили або погрози силою

Закріплення принципу незастосування сили або погрози силою також є характерною рисою сучасного міжнародного права, що відрізняє його від класичного міжнародного права. У період між двома світовими війнами робилися спроби обмежити застосування сили або погрози нею в міжнародних відносинах. Проте імперативна норма про заборону застосування сили або погрози силою була вперше сформульована в п. 4 ст. 2 Статуту ООН: "Всі члени Організації Об'єднаних Націй утримуються в їх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з цілями Об'єднаних Націй".Надалі цей принцип міжнародного права був конкретизований у таких авторитетних міжнародних документах: Декларація про принципи міжнародного права 1970 р., резолюція Генеральної Асамблеї ООН "Визначення агресії" 1974 р., Гельсінський Заключний акт НБСЄ 1975 р., Декларація про посилення ефективності принципу відмови від погрози силою або її застосування в міжнародних відносинах 1987 р.Зміст цього принципу зводиться до такого:

а) агресивна війна є злочином проти миру, який тягне за собою відповідальність згідно з міжнародним правом;

б) держави зобов'язані утримуватися від пропаганди агресивних воєн;

в) кожна держава зобов'язана утримуватися від погрози силою або її застосування з метою порушення державних кордонів іншої держави або як засіб розв'язання міжнародних суперечок;

г) кожна держава зобов'язана утримуватися від погрози силою або її застосування з метою порушення міжнародних демаркаційних ліній;

д) держави зобов'язані утримуватися від актів репресалій, пов'язаних із застосуванням сили;

е) кожна держава зобов'язана утримуватися від будь-яких насильницьких дій, що позбавляють народи їх права на самовизначення, свободу і незалежність;

ж) кожна держава зобов'язана утримуватися від організації або заохочення організації іррегулярних сил або озброєних банд, у тому числі найманців, для вторгнення на територію іншої держави;

з) кожна держава зобов'язана утримуватися від організації, підбурювання, надання допомоги або участі в актах громадянської війни або терористичних актах в іншій державі.

У резолюції Генеральної Асамблеї ООН "Визначення агресії" 1974 р. дається перелік актів (невичерпний), що кваліфікуються як агресія. До них належить застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності, політичної незалежності іншої держави або будь-які інші дії, несумісні зі Статутом ООН. Відповідно до ст. 39 Статуту ООН єдиний орган, що має право кваліфікувати конкретний збройний напад як агресію, є Рада Безпеки ООН. У цьому плані виглядає не зовсім логічним положення п. 19 ст. 106 Конституції України, згідно з яким, Президент України "вносить у Верховну Раду України подання про оголошення стану війни і ухвалює рішення про використання Збройних Сил України у разі озброєної агресії проти України". З цього положення випливає, що Президент України сам визначає конкретні випадки агресії проти України і приймає на цій основі рішення про використання Збройних Сил України. Хоча за міжнародним правом прерогативою з визначення актів агресії володіє тільки Рада Безпеки ООН, цей самий орган правомочний ухвалювати рішення про те, які заходи слід застосувати відповідно до ст. 41 і 42 Статуту ООН для відновлення міжнародного миру і безпеки. Крім того, формулювання "озброєна агресія" також викликає сумніви, оскільки у визначенні агресії 1974 р. вказується, що агресією є застосування збройної сили з метою, несумісною зі Статутом ООН, тобто неозброєної агресії не буває.

У вказаних випадках держави мають право на використання сили для досягнення головної мети ООН - підтримки міжнародного миру і безпеки. Але ці випадки швидше є винятком із загального правила неприпустимості застосування сили або погрози силою.