Поняття та особливості міжнародного права

16. Принцип невтручання у внутрішні справи держав

Принцип невтручання у внутрішні справи є одним з основних принципів сучасного міжнародного права. Цей принцип закріплений у п. 7 статті 2 Статуту ООН і знайшов свою конкретизацію в авторитетних міжнародних документах: Декларації про принципи міжнародного права 1970 року, Заключнім акті НБСЄ 1975 року, Декларації ООН про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держави, про відгороджений їх незалежності і суверенітету 1982 року.

Зміст принципу невтручання у внутрішні справи означає заборону державам і міжнародним організаціям утручатися у внутрішні справи держав і народів у будь-яких формах: збройним, економічним, дипломатичним шляхом, шляхом засилання шпигунів, диверсантів, відкрито або побічно, із боку однієї держави, декількох держав або під прикриттям міжнародної організації.

Так, відповідно до п. 7 статті 2 Статуту ООН Організація не має права «на втручання в справи,що по суті вхідні у внутрішню компетенцію будь-які держави».

Проте варто мати на увазі, що деякі події, що відбуваються в межах території держави, можуть кваліфікуватися Радою Безпеки ООН як не стосовні винятково до внутрішньої компетенції останньої. Так, наприклад, якщо Рада безпеки ООН констатує, що вони загрожують міжнародному миру і безпеці, такі події перестають бути внутрішньою справою даної держави і дії Об'єднаних Націй у відношенні цих подій не будуть утручанням у внутрішні справи держави.

Таким чином, концепція невтручання не означає, що держави можуть довільно відносити до своєї внутрішньої компетенції будь-які питання. Міжнародні зобов'язання держави, у тому числі і їхні зобов'язання за Статутом ООН, є критерієм, що дозволяє правильно підходити до вирішення цього питання.

17. Принцип рівноправності та самовизначення народів і націй

Безумовна повага права кожного народу і нації вільно вибирати шляхи і форми свого розвитку є однією з принципових основ міжнародних відносин.

Принцип рівноправністі та самовизначення народів і націй у якості обов'язкової норми сучасного міжнародного права одержав свій розвиток у Статуті ООН. Одна з найважливіших цілей ООН -- «розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправністі і самовизначення народів» (п. 2 статті 1 Статуту). Зазначена ціль конкретизується в багатьох його положеннях.

Зміст принципу рівноправністі і самовизначення народів уперше розкритий у Декларації про принципи міжнародного права 1970 року, прийнятій в той історичний період, коли процес деколонізації досяг апогею. Це обумовило основну спрямованість принципу: «Всі народи мають право вільно визначати без утручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов'язана шанувати це право відповідно до Статуту ООН». Більш того, держави зобов'язані сприяти здійсненню принципу з метою сприяння дружнім відносинам між державами і ліквідації колоніалізму.

Самовизначення означає право народів вибирати такий шлях розвитку, що найбільшою мірою відповідає їх історичним, географічним, культурним, релігійним і т.п. традиціям і уявленням. У Декларації про принципи міжнародного права 1970 року підкреслюється: «Створення суверенної і незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави або об'єднання з нею, або встановлення будь-якого іншого політичного статусу, вільно визначеного народом, є формами здійснення цим народом права на самовизначення». Слід мати на увазі, що право національного самовизначення не зникає, якщо нація утворила самостійну державу або ввійшла до складу федерації держав. Суб'єктом права на самовизначення є не тільки залежні, але і суверенні нації і народи. З досягненням національної самостійності право на самовизначення лише змінює свій зміст, що знаходить висвітлення у відповідній міжнародно-правовій нормі.

Ці положення одержали розвиток у Декларації Генеральної асамблеї ООН про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин 1992 року. Держави зобов'язані охороняти «на їхніх відповідних територіях існування і самобутність» таких меншин і заохочувати створення умов для розвитку цієї самобутності.

18. Принцип міжнародного співробітництва

Принцип міжнародного співробітництва зобов'язує держави співробітничати одна з одною незалежно від розходжень їх політичних, економічних і соціальних систем.

Ідея міжнародного співробітництва держав, незалежно від розходжень у їх політичному, економічному і соціальному ладі, у різноманітних сферах міжнародних відносин із метою підтримки міжнародного миру і безпеки є основним положенням у системі норм, що містяться в Статуті ООН. Як принцип вона була сформульована в Декларації про принципи міжнародного права 1970 року.

Після прийняття Статуту ООН принцип співробітництва був зафіксований у статутах багатьох міжнародних організацій, у міжнародних договорах, численних резолюціях і деклараціях.

З прийняттям Статуту ООН принцип співробітництва посів своє місце в ряді інших принципів, обов'язкових для дотримання відповідно до сучасного міжнародного права. Так, відповідно до Статуту держави зобов'язані здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру, а також зобов'язані підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою приймати ефективні колективні заходи.

Конкретні форми співробітництва і його обсяги залежать від самих держав, їхніх потреб і матеріальних ресурсів, внутрішнього законодавства і прийнятих на себе міжнародних зобов'язань. Аналіз політико-правових документів, що відбивають наміри держав (Декларація про принципи міжнародного права 1970 року і Декларація принципів Заключного акта НБСЄ 1975 року), показує прагнення держав надати принципові співробітництва універсальний характер.

Обов'язок держав співробітничати одна з одною, звичайно, припускає сумлінне дотримання державами норм міжнародного права і Статуту ООН. Якщо ж якась держава ігнорує свої зобов'язання, що витікають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, то тим самим ця держава підриває основу співробітництва.

Основними напрямками співробітництва є:

-- підтримка миру і безпеки;

-- загальна повага прав людини;

-- здійснення міжнародних відносин в економічній, соціальній, культурній, технічній і торговій галузях відповідно до принципів суверенної рівності і невтручання;

-- співробітництво з ООН і вживання заходів, передбачених її Статутом;

-- сприяння економічному зростанню у всьому світі.

19. Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань

Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань виник у формі міжнародно-правового звичаю pacta sunt servanda (лат. -- угоди треба дотримуватися) на ранніх стадіях розвитку державності, а в даний час знаходить висвітлення в численних двосторонніх і багатосторонніх міжнародних угодах.

В якості загальновизнаної норми поведінки суб'єктів зазначений принцип закріплений у Статуті ООН, преамбула якого підкреслює рішучість членів ООН створити умови, при яких можуть дотримуватися справедливість і повага до зобов'язань, що витікають із договорів та інших джерел міжнародного права. Відповідно до п. 2 статті 2 Статуту «всі Члени Організації Об'єднаних Націй сумлінно виконують прийняті на себе за дійсним Статутом зобов'язання, щоб забезпечити їм усім у сукупності права і переваги, що витікають із приналежності до складу Членів Організації».

Розвиток міжнародного права підтверджує універсальний характер принципу, що розглядається. Відповідно до Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1968 року кожен чинний договір обов'язковий для його учасників і повинний ними сумлінно виконуватися. Більш того, учасник не може посилатися на положення свого внутрішнього права в якості виправдання для невиконання ним договору.

У різних правових і соціально-культурних системах існує своє розуміння сумлінності, що безпосереднім чином відбивається на дотриманні державами прийнятих зобов'язань. Концепція сумлінності одержала закріплення у великій кількості міжнародних договорів, резолюціях Генеральної асамблеї ООН, у деклараціях держав і т.д.

Юридичний зміст сумлінності слід виводити з тексту Віденської конвенції про право міжнародних договорів, головним чином, розділів «Застосування договорів» (статті 28-30) і «Тлумачення договорів» (статті 31-33). Застосування положень договору багато в чому визначається його тлумаченням.

Будь-який нерівноправний міжнародний договір насамперед порушує суверенітет держави і як такий порушує Статут ООН, оскільки Організація Об'єднаних Націй заснована на принципі суверенної рівності усіх її членів, що, у свою чергу, прийняли на себе зобов'язання розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправністі і самовизначення народів.

20. Принцип територіальної цілісності. Принцип непорушності державних кордонів

Принцип територіальної цілісності держав затвердився з прийняттям Статуту ООН у 1945 році. Процес його розвитку продовжується. Саме найменування цього принципу остаточно не установилося: можна зустріти згадування як територіальної цілісності, так і територіальної недоторканності.

Заключний акт НБСЄ 1975 року містить окреме і найбільше повне формулювання принципу територіальної цілісності держав: «Держави-учасниці будуть поважати територіальну цілісність кожної з держав-учасниць. Відповідно до цого вони будуть утримуватися від будь-яких дій, не сумісних із цілями і принципами Статуту Організації Об'єднаних Націй, проти територіальної цілісності, політичної незалежності або єдності будь-якої держави-учасниці, зокрема, від будь-яких таких дій, що представляють собою застосування сили або загрозу силою. Держави-учасниці будуть рівним чином утримуватися від того, щоб перетворювати територію одна одної в об'єкт військової окупації, або інших прямих або непрямих заходів застосування сили в порушення міжнародного права або в об'єкт придбання за допомогою таких заходів або загрози їх здійснення. Мова йде про будь-які дії проти територіальної цілісності або недоторканності. Наприклад, транзит будь-яких транспортних засобів через іноземну територію без дозволу територіального суверена є порушенням не тільки недоторканності кордонів, але і недоторканності державної території, оскільки саме вона використовується для транзиту. Всі природні ресурси є складовими компонентами території держави, і якщо недоторкана територія в цілому, то недоторкані і її компоненти, тобто природні ресурси в їхньому природному вигляді. Тому їхня розробка іноземними особами або державами без дозволу територіального суверена також є порушенням територіальної недоторканності. Значення принципу територіальної цілісності держав дуже велике з погляду стабільності в міждержавних відносинах. Його призначення -- захист території держави від будь-яких зазіхань.

Принцип непорушності (недоторканності) державних кордонів є логічним продовженням принципу територіальної цілісності держав і складає одну з найважливіших основ безпеки, насамперед, європейських держав. Фактично цей принцип закріплює непорушність державних кордонів країн Європи за підсумками Другої світової війни.

Цей принцип уперше був сформульований у Заключному акті НБСЄ 1975 року, що, зокрема, говорить, що «держави-учасниці розглядають як непорушні всі кордони одна одної, так і кордони всіх держав у Європі, ітому вони будуть утримуватися зараз і в майбутньому від будь-яких зазіхань на ці ордони».

Тому визнання цього принципу означає також і відмову від яких-небудь територіальних домагань.

Держави-учасниці НБСЄ тим самим висловили своє визнання існуючих кордонів європейських держав. Це визнання є міжнародно-правовим, що спричиняє певні юридичні наслідки, зокрема, це визнання не можна анулювати.

Відповідно до статті 2 Конституції України «територія України в межах існуючих кордонів є цілісною і недоторканною». У силу свого суверенітету і, зокрема, територіального верховенства, кожна держава вправі самостійно встановлювати порядок перетинання її кордону громадянами, транспортом і вантажами (видання національного закону про державний кордон). Для забезпечення недоторканності кордонів суміжні держави укладають угоди про режим взаємного кордону. Україна має майже з усіма такими країнами угоду про режим взаємного кордону і про розвиток мирного співробітництва на кордонах.

Таким чином, основний зміст принципу непорушності кордонів можна звести до трьох елементів

-- визнання існуючих кордонів у якості юридично встановлених відповідно до міжнародного права;

-- відмова від будь-яких територіальних домагань на даний момент або в майбутньому;

-- відмова від будь-яких інших зазіхань на ці кордони.

21. Поняття та види суб'єктів міжнародного права. Їх правосуб'єктність

Суб'єкти міжнародного права - це сторони, наділені юридичними правами й обов'язками в суспільних відносинах, урегульованих міжнародним правом. Якщо максимально спростити це визначення, то отримаємо таке: суб'єктом міжнародного права є той, хто має права і несе обов'язки відповідно до норм міжнародного права.

Спроможність брати участь у відносинах, що регулюються міжнародно-правовими нормами, є передумовою, але не головною рисою суб'єкта. Основна властивість суб'єкта -- юридична здатність до самостійних міжнародних дій, включаючи створення погоджених міжнародно-правових норм, до незалежного здійснення прав та обов'язків установлених цими нормами.

Загальновизнаними суб'єктами сучасного міжнародного права є:

- держави;

- народи (нації), що борються за незалежність;

- міжнародні (міжурядові) організації;

- державоподібні утворення;

- юридичні та фізичні особи.

Усіх суб'єктів міжнародного права прийнято поділяти на дві категорії: первинні (основні) та похідні (вторинні).

До первинних суб'єктів відносяться держави, що володіють державним суверенітетом і набувають на підставі свого виникнення (утворення) міжнародної правосуб'єктності. Деякі вчені сюди також відносять і нації" що борються за своє самовизначення. Загалом нації і народи, які борються проти колоніалізму, іноземного панування за створення власної держави на основі національного суверенітету, характеризуються особливим становищем серед суб'єктів міжнародного права. Прикладом цього є Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 3236 1974 р. стосовно Палестини.

До похідних суб'єктів міжнародного права належать міжнародні організації і державоподібні утворення, юридичні та фізичні особи. Основна їх відмінність полягає в тому, що вони створюються первинними суб'єктами в процесі міжнародного спілкування.

У теорії міжнародного права розглядається питання про статус і види деяких нетрадиційних суб'єктів міжнародного права. Можна назвати кілька таких суб'єктів. Це міжнародні неурядові організації, міжнародні господарські об'єднання. З урахуванням повноважень, передбачених конституціями деяких, насамперед федеративних, держав, визначених міжнародно-правовим статусом, характеризуються і суб'єкти федерацій (Російська Федерація, Німеччина).

Міжнародна правосуб'єктність є основною ознакою суб'єкта міжнародного публічного права, що виявляється, як правило, у наявності прав і обов'язків, установлюваних звичаєвими і договірними нормами міжнародного права.

У різні періоди змінювалися домінуючі критерії міжнародної правосуб'єктності: у минулому вважалося, що одним з важливих елементів є можливість оголошення і ведення війни проти іншого суб'єкта міжнародного права. Тепер - це здатність мати права та обов'язки, здатність їх здійснювати, реальним відбиттям чого є можливість брати участь у міжнародних договорах на рівних правах з іншими державами..

Міжнародна правосуб'єктність включає в себе такі елементи:

1) міжнародна правоздатність;

2) міжнародна дієздатність;

3) міжнародна деліктоздатність;

4) участь у міжнародній нормотворчості.

Міжнародна правоздатність - це здатність суб'єкта міжнародного права мати суб'єктивні права і нести юридичні обов'язки. Такою здатністю володіють держави з моменту їх створення; нації, що борються за незалежність, - з моменту їх визнання; міжнародні міжурядові організації - з моменту вступу документів про їх заснування в силу; фізичні особи.

Суб'єкти міжнародного права мають загальну, галузеву і спеціальну правосуб'єктність.

Загальна правосуб'єктність - це здатність певних осіб ipso facto (у силу факту свого існування) виступати в якості суб'єкта міжнародного права. Нею володіють тільки суверенні держави і нації, що борються за незалежність.

Галузева правосуб'єктність - це здатність суб'єктів міжнародного права виступати в якості учасників у певній сфері міждержавних відносин (наприклад, міжнародні міжурядові організації).

Спеціальна правосуб'єктність - це здатність осіб бути учасниками тільки певного кола відносин у рамках окремої галузі міжнародного права. Нею володіють фізичні особи і міжнародні неурядові організації.

Право міжнародної правосуб'єктності охоплює також такі інститути як визнання та правонаступництво.

Отже, можна зробити висновок, що поняття міжнародна правосуб'єктність означає здатність бути суб'єктом міжнародного права. її обсяг у різних видів суб'єктів істотно відрізняється.

Виділимо деякі міжнародно-правові документи, що визначають правосуб'єктність. Наприклад Акт про визнання і гарантії постійного нейтралітету Швейцарії і недоторканності ЇЇ території 1815 р. У ньому, зокрема, зазначається, що держави, які його підписали (Австрія, Франція, Великобританія, Росія, Португалія, Прусія), "урочисто визнають постійний нейтралітет Швейцарії і ручаються за цілісність і недоторканність її володінь в нових межах, що зазначені актом Віденського конгресу".

22. Держави як основні суб'єкти міжнародного права. Зміст правосуб'єктності держав. Основні права та обов'язки держав

Держава є основним суб'єктом міжнародного права. Міжнародна правосуб'єктність держав виникає з самої природи міжнародного права, яке окрім своєї традиційної назви є по суті правом міждержавним. Слід підкреслити, що всі держави мають статус суб'єкта міжнародного права. Лише держава"має повну право- та дієздатність. Інші суб'єкти мають обмежену право- та дієздатність, обсяг яких визначається державами. Саме держави можуть створювати інші суб'єкти міжнародного права.

Міжнародні угоди, оперуючи поняттям «держава», не дають визначення його змісту. Єдиним міжнародним договором, в якому надано дефініцію держави» є Конвенція про права та обов'язки держав 1933 р.

Не дивлячись на регіональний характер цієї Конвенції, в доктрині міжнародного права стаття 1 Конвенції використовується для визначення держави як суб'єкта міжнародного права. Згідно з цим положенням, держава як суб'єкт міжнародного права повинна мати наступні складові: а) постійне населення; Ь) визначену територію; с) уряд, а також 6) здатність встановлювати стосунки з іншими державами.

Невід'ємним атрибутом держави є суверенітет. Суверенітет означає верховенство держави у межах її території та незалежність і самостійність у взаємовідносинах з іншими державами.^лементами суверенітету держави є територіальне верховенство, територіальна цілісність, нероздільність державної влади, незалежність державної влади.

Зміст міжнародної правосуб'єктності держави складають її права та обов'язки.

Держави мають право:

*укладати міжнародні договори;

*брати участь у діяльності міжнародних організацій;

*підтримувати дипломатичні, консульські та інші зв'язки;

*виступати стороною у Міжнародному суді ООН;

*у разі необхідності правомірно застосовувати силу відповідно до Статуту ООН тощо.

Крім того, відповідно до проекту Декларації прав та обовґязків держав держави мають наступні права: право держави на здійснення юрисдикції на своїй території і над усіма особами та речами, що знаходяться в її межах, із дотриманням визнаного міжнародним правом імунітету; право держави на незалежне та вільне здійсненим усіх своїх законних прав; право на індивідуальну і колективну самооборону проти збройного нападу; право нарівні з іншими державами права; право на участь у міжнародних договорах; право вимагати вирішення спорів мирними засобами і обовґязок самому поважати це право та ін.

Обовґязки держав: мирного вирішення міжнародних спорів, утримуватися від втручання у внутрішні і зовнішні справи інших держав; утримуватися від подання допомоги іншій державі, яка не виконує головного обовґязку утримуватися від загрози силою або її застосування проти територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави чи якимось іншим чином, несумісним з міжнародним правом, або проти якої ООН вживає заходів попередження чи примусу; поважати права людини; утримуватися від визнання територіальних загарбань іншої держави, які здобуті в порушення чинного зобовґязання не застосовувати силу; добросовісно виконувати свої міжнародні зобовґязання; утримуватися від підбурювання міжусобиць на території іншої держави; встановлювати на своїй території такі умови, які б не загрожували міжнародному миру, та ін.

23. Міжнародні організації як суб'єкти міжнародного публічного права

Поряд із державами все більшу роль у міжнародних відносинах відіграють міжнародні організації. Нині є понад 500 міжнародних організацій, тобто їхня чисельність давно перевищила кількість усіх інших суб'єктів міжнародного права.

Однак варто зазначити, що не всі міжнародні організації мають статус суб'єкта міжнародного права. За загальним правилом, суб'єктами міжнародного права визнають виключно міжурядові організації, тобто такі, які створені державами. Питання про визнання суб'єктами міжнародного права міжнародних неурядових організацій і надалі залишається спірним. Саме тому, коли ми будемо говорити про міжнародні організації, матимемо на увазі лише міжурядові.

Оскільки міжнародні організації є вторинними суб'єктами міжнародного права, то їхня міжнародна правосуб'єктність є похідною від правосуб'єктності держав. Уперше питання про правосуб'єктність міжнародних організацій виникло у зв'язку з діяльністю Ліги Націй, але так і не було вирішено до її ліквідації. Після Другої світової війни було створено ООН, що знову актуалізувало питання правосуб'єктності міжнародних організацій. Тому, коли у 1948 р. у Палестині було вбито службовця ООН, організація звернулася у Міжнародний суд ООН. У своєму консультативному висновку "Про відшкодування шкоди, заподіяної на службі ООН" цей авторитетний судовий орган підтвердив, що ця організація володіє міжнародною правосуб'єктністю. З цього моменту більшість учених вважає, що міжнародні організації володіють міжнародною правосуб'єктністю. Це підтверджується в низці міжнародних угод. Так, наприклад, у Віденській конвенції про право міжнародних договорів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. зазначено, що міжнародна організація володіє такою правоздатністю укладати міжнародні договори, яка необхідна для виконання її функцій і досягнення її цілей. При цьому практика укладення міжнародних договорів з державами або між собою повинна відповідати їх установчим актам.

Міжнародна правосуб'єктність міжнародної організації базується на положеннях, що закріплені в установчих документах - статутах та інших актах, які визначають її обсяг, виходячи із завдань та функцій цієї організації. Однак загальновизнано, що нині всі міжнародні міжурядові організації мають міжнародну правосуб'єктність.

Оскільки обсяг прав і обов'язків визначається засновниками в момент створення організації і залежить від тих завдань та цілей, які вона повинна виконувати, а також сфери дії, то міжнародна правосуб'єктність міжнародних організацій може суттєво відрізнятися. Про зміст міжнародної правосуб'єктності міжнародних організацій можна робити висновки на основі аналізу відповідних міжнародних прав та обов'язків, а саме щодо їх:

- права на привілеї та імунітети;

- права створювати норми міжнародного права, у тому числі права на укладення договорів з державами, міжнародними організаціями, іншими суб'єктами міжнародного права;

- права обміну представництвами з державами та міжнародними організаціями;

- обов'язку щодо несення міжнародно-правової відповідальності за свої дії.

Вважається, що серед чинних міжнародних організацій найширшою правосуб'єктністю володіє ООН та деякі її спеціалізовані установи.

Серед інших ознак, які характеризують міжнародні організації як суб'єкти міжнародного права, варто зауважити: їх створюють на основі міжнародно-правового акта, як правило, міжнародного договору (як виняток можна навести приклад ОБСЄ, яка діє без статуту); засновниками й учасниками міжнародної організації можуть бути лише держави та інші суб'єкти міжнародного права; наявність постійно діючих органів тощо.

Крім специфічних прав та обов'язків міжнародних організацій, їхні установчі акти формулюють і загальні типові права та обов'язки -- складові міжнародної правосуб'єктності. Це: а) право укладати договори з державами та міжнародними організаціями; б) право визнання держав та урядів (через прийом в організацію); в) право на співробітництво з суб'єктами міжнародного права та ін.

Права та обов'язки міжнародної організації як суб'єкта міжнародного права не слід плутати з її правами та обов'язками як юридичної особи: а) право укладати контракти, договори найму; б) право на придбання рухомого та нерухомого майна і розпоряджатися ним; в) право укладати договори про оренду; г) право бути стороною в судовому розслідуванні та ін.

Міжнародні організації не можуть бути стороною у справі, яку розглядає Міжнародний Суд ООН. На їхні запити Суд дає лише консультативні висновки. Міжнародні організації не здійснюють юрисдикції щодо злочинів, скоєних на території розташування організації. Це -- функція держави перебування організації, яка в той же час не може без згоди Генерального секретаря Організації проводити обшуки, арешти тощо в межах розташування організації.

Міжнародні організації поділяються на міжурядові (ММУО) та неурядові (МНУО).

Найбільш повно врегульовано міжнародно-правовий статус ММУО, членами яких виступають держави. Діяльність МНУО регулюється міжнародним правом частково. Так, найбільш широкий міжнародно-правовий статус має Міжнародний комітет Червоного Хреста відповідно до Женевських конвенцій 1949 р. про захист жертв збройних конфліктів. Взаємовідносини ММУО і МНУО врегульовано так званим консультативним статусом, що встановлюється для кожної ММУО окремо. На регіональному рівні було прийнято Європейську конвенцію про визнання правосуб'єктності МНУО від 24 квітня 1986 р.

24. Міжнародна правосуб'єктність націй та народів, які борються за національне визволення

Нації і народи, що борються за національне визволення, як суб'єкт міжнародного права набули актуальності в 60-ті роках XX століття в період розпаду колоніальної системи. Народ, який в процесі визвольної боротьби набуває елементи державності, створює органи цивільні або військові, що здатні його представляти на міжнародній арені, стає суб'єктом міжнародного права і трактується як держава in statu nascendi.

Сучасним прикладом народу, що бореться за свою незалежність як суб'єкт міжнародного права, є палестинський народ. У1964 р. було створено його представництво в особі Організації Визволення Палестини (ОВП). У1974 р. ОВП було визнано ООН офіційним представником Палестинського народу. ОВП отримала статус спостерігача в ООН. В березні 1993 р. ОВП було визнано представником палестинського народу ізраїльським урядом. В даний час статус спостерігача в ООН має не ОВП, а Палестина, яка має право участі в сесіях ГА ООН (без права голосу). Палестинський народ як суб'єкт міжнародного права має: право посольства (наприклад, Палестина утримує постійну місію спостерігачів при ООН), право укладати двосторонні угоди (наприклад, ізраїльсько-палестинські домовленості 1993 p.), право участі в роботі міжнародних організацій (наприклад, статус спостерігача в ООН, членство в Лізі Арабських Держав). До створення палестинської держави палестинський народ залишатиметься суб'єктом міжнародного права.

Нація ~ це історична спільність людей, які мешкають на певній території і володіють єдністю політичних, економічних, соціально-культурних укладів життя і спільністю мови. Таке спільне функціонування протягом тривалого історичного відтинка часу формує співтовариство, що має спільну самосвідомість своєї єдності і фіксовану самоназву. У такого співтовариства з'являється менталітет, що відрізняє його від інших людських співтовариств.

Основні права нації, народу, що бореться, безпосередньо виникають із принципу самовизначення. У їх числі виділяються права:

* вступати у відносини з державами і міжнародними організаціями;

направляти офіційних представників для ведення переговорів із державами і для їхньої участі в роботі міжнародних організацій і міжнародних конференцій;

* брати участь у створенні міжнародно-правових норм і самостійно реалізовувати чинні норми;

* застосовувати в будь-якій формі опір проти метрополії, користуватися в процесі боротьби міжнародно-правовим захистом і одержувати необхідну допомогу від держав, міжнародних організацій, а також від інших націй і народностей, що борються.

Для того щоб нація могла бути визнана суб'єктом міжнародного права, вона повинна відповідати певним умовам:

- повинна знати і вказувати територію, на якій вона припускає організацію своєї держави;

- повинна мати в наявності військові формування;

- повинна мати політичний центр або організацію, визнану в якості такої, що повинна мати тісний зв'язок із населенням країни і якій будуть підпорядковуватися зазначені військові формування;

- повинна бути визнана певним чином міжнародними структурами.

25. Особливості правосуб'єктності державоподібних утворень

Державоподібні утворення, як і міжнародні організації, є вторинним суб'єктом міжнародного права. Вони не мають суверенітету і створюються державами, які визначають їхній статус і обсяг правосуб'єктності. На відміну від первинних суб'єктів, вони можуть вступали лише в ті відносини, які передбачені документами про їхнє заснування.

До суб'єктів міжнародного права належать також державоподібні утворення - вольні міста та Ватикан. Це особлива історично сформована політико-релігійна або політико-територіальна одиниця (Ватикан, Мальтійський орден).

Вольне місто уявляє собою політичне формування, якому міжнародним договором надається міжнародно-правовий статус, що дозволяє йому приймати участь в економічних, адміністративних та культурних міжнародних відносинах.

Створення вольного міста зазвичай було результатом врегулювання спірного питання щодо його приналежності тій або іншій державі на підставі міжнародного договору. Наприклад, спірне між Німеччиною та Польщею питання щодо Данцига (Гданська) було вирішене шляхом надання йому статусу вольного міста під гарантією Ліги Націй. Зовнішні зносини міста здійснювались Польщею.

Ватикан - це місто-держава, яка є резиденцією центра католицької церкви - Святого Престолу. Святий Престол слід розуміти як сукупність центральних органів з Папою Римським на чолі, в свою чергу місто-держава Ватикан є геополітичним формуванням, створеним на підставі договору між Святим Престолом та Італією від 11 лютого 1929 р. Згідно з цим договором, Ватиканська держава є власністю Святого Престолу, який здійснює над нею виключну та необмеженою владу та суверенну юрисдикцію.

Ватикан наділений специфічною міжнародною правосуб'єктністю. В міжнародних відносинах він виступає під назвою «Святий Престол» або «Ватикан», але з точки зору міжнародного права це є один суб'єкт. Показово, що як член Міжнародної агенції з атомної енергії Ватикан виступає спочатку під назвою Ватиканська держава, а потім - без застосування процедури виходу та вступу - під назвою Святий Престол. Святий Престол і Ватиканська держава ніколи не є одночасно сторонами одного й того ж міжнародного договору, членами однієї й тієї ж міжнародної організації або учасниками однієї й тієї ж міжнародної конференції.

Спільна міжнародна правосуб'єктність Святого Престолу та міста-держави Ватикан складається з таких істотних елементів, як здатність до укладання договорів, право посольства і здатність до членства в міжнародних організаціях.

Здатність до укладання міжнародних договорів реалізують як Святий Престол, так і Ватиканська держава. В міжнародних договорах політичного або гуманітарного характеру стороною виступає Святий Престол, а в міжнародних договорах адміністративного характеру - Ватиканська держава. Конкордати, будучи угодами, що регулюють різні питання функціонування католицької церкви в окремій державі, укладає, зазвичай, Святий Престол.

Дипломатичні стосунки Ватикану становлять пріоритет Святого Престолу. Такі стосунки встановлені з 173 державами, серед яких 71 відкрила при Святому Престолі свої дипломатичні представництва.

Окрім Ватикану, існує також проблема міжнародно-правового статусу Суверенного Мальтійського Ордену. Коли Орден володів територіальною владою, а тому був інтегрально зв'язаний з державою, він визнавався суб'єктом міжнародного права. У подальшому деякі держави і надалі підтримували з ним дипломатичні стосунки, а в останні тридцять років їх кількість зросла до біля однієї третьої міжнародної спільноти. Можна вважати, що Мальтійський Орден володіє деякими ознаками міжнародної правосуб'єктності в відносинах з державами, які її визнають.

26. Статус індивіда у міжнародному публічному праві

Як згадувалося вище, крім класичних суб'єктів міжнародного права, існують суб'єкти міжнародних відносин, питання про міжнародну правосуб'єктність яких вважається спірним. До них варто віднести фізичні та юридичні особи.

Фізичні особи.

Основними аргументами, які засвідчують наявність у таких осіб міжнародної правосуб'єктності, є такі:

- здатність фізичної особи володіти правами і виконувати обов'язки, що безпосередньо виникають із норм міжнародного права. Так, значну кількість міжнародних актів у сфері прав людини адресовано безпосередньо фізичним особам. До таких, зокрема, можна віднести Пакт про громадянські та політичні права 1966 р., Пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Конвенцію про захист основних прав і свобод людини 1950 р. та інші, на які можна безпосередньо посилатися як у національних, так й у міжнародних органах;

- можливість брати участь у міжнародних правовідносинах, Фізична особа, зокрема, стає безпосереднім учасником міжнародних відносин у випадку, коли звертається у міжнародні органи, наприклад, Європейський суд прав людини. Схожа ситуація виникає у випадку звернення особи в порядку, передбаченому Резолюцією 1503, тощо;

- здатність фізичної особи нести відповідальність, що виникає безпосередньо із норм міжнародного права. Упродовж двох останніх десятиліть почастішали випадки притягнення особи до кримінальної відповідальності за порушення норм міжнародного права. При цьому варто зазначити, що така відповідальність не опосередковується застосуванням національного законодавства, а виникає безпосередньо із норм міжнародного права і, як правило, її застосовують органи міжнародної юстиції.

Юридичні особи.

Перш ніж перейти до безпосереднього аналізу питання про міжнародну правосуб'єктність юридичних осіб, необхідно зауважити, що їх можна розділити на декілька видів, зокрема: національні юридичні особи та ТНК.

Більшість авторів справедливо зазначають, що при вирішенні питання про міжнародну правосуб'єктність національних юридичних осіб та ТНК варто виходити із тих самих міркувань, що й стосовно фізичних осіб. Як відомо, міжнародні акти надають права не лише фізичним особам. Деякі з них адресовані також і юридичним особам. Вони можуть брати безпосередню участь у міжнародних правовідносинах, нести відповідальність за порушення норм міжнародного права тощо.

Що ж до міжнародних неурядових організацій, то, крім усього сказаного вище, норми міжнародного права передбачають певні особливості їх правового статусу. Основною із таких є можливість надання їм консультативного статусу при міжнародних міжурядових організаціях. Так, наприклад, щодо отримання консультативного статусу в ООН, то питання врегульоване Резолюцією ЕКОСОР1996/31 від 25 липня 1996 р. Цей документ передбачає, що для отримання консультативного статусу неурядова організація має відповідати низці критеріїв, зокрема: вона повинна мати представницький характер, тобто її членами повинні бути фізичні особи; вона має у своєму розпорядженні "відповідні механізмами звітності перед своїми членами"; її члени "здійснюють ефективний контроль над її політикою та діяльністю шляхом використання права голосу і через інші відповідні демократичні та транспарентні процеси прийняття рішень". Діяльність такої організації повинна охоплювати коло питань, які входять у сферу ЕКОСОР. У разі одержання такого статусу організація отримує права, які дають змогу брати участь у роботі ООН, зокрема в обговоренні питань, які входять до її компетенції. Таким чином, обсяг правосуб'єктності неурядової організації суттєво розширюється у випадку набуття нею консультативного статусу.

Отже, варто зазначити, що тепер фізичні та юридичні особи володіють окремими елементами міжнародної правосуб'єктності, проте її обсяг занадто малий для того, щоб їх можна було вважати повноцінними суб'єктами міжнародного права.

27. Поняття інституту міжнародно-правового визнання та його роль і місце у загальній системі міжнародного права. Основні теорії визнання

Під міжнародно-правовим визнанням у широкому розумінні мається на увазі визнання відповідно до міжнародного права Існуючими державами нових держав чи урядів або інших органів з метою встановлення з ними офіційних або неофіційних, повних або неповних, постійних або тимчасових відносин.

Це односторонній добровільний акт встановлення міжнародних відносин з новим суб'єктом міжнародного права. Основним видом міжнародно-правового визнання є визнання новоутворених держав вже існуючими країнами.

Інститут визнання -- це сукупність міжнародно-правових норм, які регулюють відносини, пов'язані з виходом на міжнародну арену нових суб'єктів міжнародного права.

В міжнародному праві постійно з' являються нові, припиняють або продовжують своє існування в зміненому вигляді вже існуючі суб'єкти міжнародного права, або з'являються утворення, які претендують на статус суб' єктів в майбутньому.

Міжнародне визнання має політичний і правовий характер. Політичний аспект визнання -це заява вищих органів держав про бажання встановити з державою, яка визнається, дипломатичних взаємин. Визнання, утримання або відмова у визнанні мають взаємні правові наслідки.

Універсального міжнародного документа, який би регулював процес визнання нових утворень не існує.

Інститут визнання базується на звичаєвих нормах:

1 ) не може бути обов' язку визнання;

2) існує загальне право на визнання;

3) загальновизнаним є право на вмотивовану відмову у визнанні.

Конститутивна теорія: "політичний акт визнання є попередньою умовою існування юридичних прав нової держави". Саме акт визнання іншими державами створює нову державу, породжує і забезпечує її міжнародну правосуб'єктність. Визнання нової держави, яка додержує умов державності, має бути правовим обов'язком. Таке визнання може мати виключно правові наслідки.

Декларативна теорія: "визнання є лише декларацією, що констатує існуючий факт виникнення нового суб'єкта міжнародного права. Держава здобуває міжнародну правосуб'єктність внаслідок юридичного факту утворення, незалежно від визнання."

Арбітражна комісія, створена Міжнародною Конференцією по Югославії в 1991 р., проголосила, що «існування або зникнення держави є питанням факту», «результати визнання іншими державами є суто декларативними».

Визнання нових держав пов'язують з наявністю певних елементів державності:

- населення,

- території,

- політичної організації влади.

Європейське Співтовариство ухвалило Декларацію «Керівні принципи визнання нових держав у Східній Європі і Радянському Союзі», в якій міститься перелік вимог до держав, які визнаються.

Визнання держав забезпечує стабільні політичні й економічні стосунки і ефективне здійснення прав, що випливають із прав і обов'язків міжнародної правосуб'єктності.

Визнання урядів

Значення і правові наслідки визнання нового уряду відрізняються від визнання нової держави. Визнання уряду надає йому можливість репрезентувати державу в міжнародних відносинах.

Питання визнання уряду виникає лише в тому випадку, коли уряд здобуває владу іншим, аніж визначено в національному законодавстві, шляхом. В міжнародному праві існують такі доктрини щодо визнання урядів:

1. Доктрина законності: уряд, який приходить до влади в країні, є законним не в зв'язку з керуванням у країні де-факто, а в зв'язку з тим, чи відповідає його з'ява встановленому в такій державі правопорядку та конституційним нормам.

2. Доктрина Товару: невизнання урядів, які прийшли до влади шляхом державного перевороту, доки такий уряд не буде визнаний населенням своєї країни.

3. Доктрина Естрада: визнання нового уряду не потребує особливого акту з боку інших країн. Із виникненням нового уряду перед учасниками світового співтовариства повстає лише питання щодо вступу з таким урядом у дипломатичні зносини.

4. Доктрина «ефективного контролю»: ефективний контроль нового уряду над територією держави є основною вимогою у вирішенні проблеми його визнання.

В міжнародному праві також існує питання щодо визнання урядів у вигнанні. Таке визнання може бути лише в двох випадках:

1 . Коли керівники уряду або кабінети в повному складі тимчасово покинули національну територію внаслідок кризи.

2. Коли одночасно з існуючим законним урядом держави формується новий уряд на тій же державній території або за кордоном. Означені новоутворення за певних обставин можуть бути визнані як уряди в майбутньому, але під час існування законного уряду, який здійснює ефективний контроль на всій території або більшої її частини, такі дії є втручанням у внутрішні справи держави.

8.4. Інші види визнання

До інших видів визнання належить:

- визнання органів національного опору;

- органів національно-визвольних рухів;

- «повсталої сторони» або «воюючої сторони».

Під час боротьби за державну незалежність або під час іноземної окупації нація створює органи національно-визвольного руху, які можуть бути визнаними іншими державами. Таке визнання забезпечує для них певні юридичні наслідки.

Цей вид визнання набув поширення в період ліквідації колоніальної системи у 60-70 роки ХХ сторіччя. Національно-визвольні рухи визнавались державами і міжурядовими організаціями (ООН, ОАЄ), які надавали їм статус спостерігачів.

Особливість полягає в тому, що по суті визнання надається організації, яка очолює НВР. Головний юридичний наслідок визнання -- визнається статус законного представника такої організації з певним обсягом міжнародної правосуб'єктності:

- можливість вступати у взаємини з державами і міжнародними організаціями;

- укладати або приєднуватися до певних міжнародних угод;

- брати участь у роботі міжнародних організацій.

Визнання «воюючої сторони» можливе, якщо вона відповідає таким умовам:

- у межах території однієї держави починаються явні і чітко визначені військові сутички між її збройними силами й іншими збройними групами;

- воююча сторона контролює істотну частину території;

- воюючу сторону складають організовані групи, які здійснюють військові дії відповідно до норм міжнародного гуманітарного права;

- наявність об'єктивних обставин, які змушують державу, що визнає визначити своє ставлення до учасників конфлікту.

Якщо конфлікт не стосується інтересів третьої держави, то визнання такого утворення є втручанням у внутрішні справи держави.

28. Види та форми визнання

Можна виділити традиційні види визнання (держав і урядів) і попередні або проміжні (визнання націй, сторони, що повстала або воює, організації опору й урядів в еміграції /вигнанні/).Як уже відзначалося, визнання держав має місце, коли на міжнародну арену виходить нова незалежна держава, що виникла в результаті революції, війни, об'єднання або поділу держав і т.д. Основним критерієм визнання в даному випадку виступає незалежність визнаної держави і самостійність у здійсненні ефективної державної влади. Крім того, до таких критеріїв слід віднести і легітимність державної влади, що встановилася у визнаній державі. При цьому під легітимністю слід розуміти підтримку населенням режиму, що встановився, а не тільки законність приходу до влади.

Відповідно до сформованої міжнародної практики у визнанні повинно бути відмовлено знову створеній державі або уряду, якщо вони ведуть політику агресії, встановлюють режим апартеїду, або вони створені в порушення принципу самовизначення.

За способом здійснення визнання:

1) наочно засвідчене -- це офіційна заява або нота про визнання нового утворення de jure, або повідомлення про бажання налагодити дипломатичні стосунки з новою державою.;

2) визнання що припускається (мовчазне визнання) -- формальне налагодження дипломатичних стосунків (офіційні поздоровлення, декларація про нейтралітет при визнанні стану війни між державами; надання екзекватуры консульському представникові тощо).

Типи визнання:

- визнання у традиційному розумінні;

- попереднє визнання -- здійснене до виконання визначених міжнародних-правових вимог;

- зумовлене визнання -- надання визнання залежить від виконання певних умов;

- колективне визнання;

- невизнання.

Визнання здійснюється компетентним органом держави. Надане визнання вже не відкликається, а у випадку докорінної зміни обставин його вилучення є автоматичним.

Припускається заява, або інші дії існуючого суб'єкта міжнародного права, які констатують факт політичного та правового існування нового утворення:

- держави,

- уряду, що здобув владу неконституційним шляхом,

- національно-визвольного руху,

- міжнародної організації.

Визнання держав

Нові держави утворюються в наслідок:

- об'єднання однієї держави з іншою,

- відокремленням частини або частин держави, які утворюють нові держави,

- поділ держави на декілька самостійних держав з припиненням існування попередньої. В міжнародному праві існують дві теорії визнання держав -- конститутивна і декларативна.

Визнання нових держав пов'язують з наявністю певних елементів державності:

- населення,

- території,

- політичної організації влади.

Європейське Співтовариство ухвалило Декларацію «Керівні принципи визнання нових держав у Східній Європі і Радянському Союзі», в якій міститься перелік вимог до держав, які визнаються.

Визнання держав забезпечує стабільні політичні й економічні стосунки і ефективне здійснення прав, що випливають із прав і обов'язків міжнародної правосуб'єктності.

Визнання урядів

Значення і правові наслідки визнання нового уряду відрізняються від визнання нової держави. Визнання уряду надає йому можливість репрезентувати державу в міжнародних відносинах.

Питання визнання уряду виникає лише в тому випадку, коли уряд здобуває владу іншим, аніж визначено в національному законодавстві, шляхом. В міжнародному праві існують такі доктрини щодо визнання урядів:

1. Доктрина законності: уряд, який приходить до влади в країні, є законним не в зв'язку з керуванням у країні де-факто, а в зв'язку з тим, чи відповідає його з'ява встановленому в такій державі правопорядку та конституційним нормам.

2. Доктрина Товару: невизнання урядів, які прийшли до влади шляхом державного перевороту, доки такий уряд не буде визнаний населенням своєї країни.

3. Доктрина Естрада: визнання нового уряду не потребує особливого акту з боку інших країн. Із виникненням нового уряду перед учасниками світового співтовариства повстає лише питання щодо вступу з таким урядом у дипломатичні зносини.

4. Доктрина «ефективного контролю»: ефективний контроль нового уряду над територією держави є основною вимогою у вирішенні проблеми його визнання.

В міжнародному праві також існує питання щодо визнання урядів у вигнанні. Таке визнання може бути лише в двох випадках:

1 . Коли керівники уряду або кабінети в повному складі тимчасово покинули національну територію внаслідок кризи.

2. Коли одночасно з існуючим законним урядом держави формується новий уряд на тій же державній території або за кордоном. Означені новоутворення за певних обставин можуть бути визнані як уряди в майбутньому, але під час існування законного уряду, який здійснює ефективний контроль на всій території або більшої її частини, такі дії є втручанням у внутрішні справи держави.

Інші види визнання

До інших видів визнання належить:

- визнання органів національного опору;

- органів національно-визвольних рухів;

- «повсталої сторони» або «воюючої сторони».

Під час боротьби за державну незалежність або під час іноземної окупації нація створює органи національно-визвольного руху, які можуть бути визнаними іншими державами. Таке визнання забезпечує для них певні юридичні наслідки.

Цей вид визнання набув поширення в період ліквідації колоніальної системи у 60-70 роки ХХ сторіччя. Національно-визвольні рухи визнавались державами і міжурядовими організаціями (ООН, ОАЄ), які надавали їм статус спостерігачів.

Особливість полягає в тому, що по суті визнання надається організації, яка очолює НВР. Головний юридичний наслідок визнання -- визнається статус законного представника такої організації з певним обсягом міжнародної правосуб'єктності:

- можливість вступати у взаємини з державами і міжнародними організаціями;

- укладати або приєднуватися до певних міжнародних угод;

- брати участь у роботі міжнародних організацій.

Визнання «воюючої сторони» можливе, якщо вона відповідає таким умовам:

- у межах території однієї держави починаються явні і чітко визначені військові сутички

Міжнародне визнання уряду у вигнанні відбувалося при наявності визначених критеріїв:

а) тісного зв'язку такого уряду зі своїм народом;

б) наявності підпорядкованих такому уряду військових формувань, що борються за визволення своєї країни (дивізія ім. Т. Костюшко, що складалася з чехів і словаків, яка воювала разом із Червоною Армією; армія Крайова Рада народова (у польського уряду у вигнанні) і з 1944 року Армія Людова, що воювала разом із Червоною Армією (у Люблинського уряду

Під визнанням воюючої сторони розуміють визнання учасника міжнародно-правових відносин, що регулюються законами і звичаями війни і виникають у зв'язку з її початком.

В даний час визнання в якості воюючої сторони фактично трансформувалося в міжнародно-правовий інститут визнання органів і організацій національно-визвольного руху.

Під визнанням повсталої сторони в міжнародному праві розуміється визнання повстанців, загонів опору, учасників громадянської або національно-визвольної боротьби, що контролюють певну територію своєї держави і ведуть збройну боротьбу проти колонізаторів, диктаторських, фашистських та інших антидемократичних режимів за самовизначення свого народу. Іншими словами, визнання воюючої сторони постає на порядку денному при збройному нападі однієї держави на іншу (у наявності є зовнішній чинник), а визнання повсталої сторони необхідно при виступі внутрішньодержавних суб'єктів проти свого уряду (у наявності є внутрішній чинник).