Поняття та особливості міжнародного права

Особливим правовим станом фізичної особи є безгромадянство, тобто відсутність у особи громадянства будь-якої держави. За законодавством більшості країн світу особами без громадянства (апатридами) визнаються як особи, що не перебувають у громадянстві жодної держави, так і особи що не мають достатніх доказів перебування у будь-якому громадянстві.

Найпоширенішими причинами утворення безгромадянства як правового становища особи можуть бути:

· народження дитини від батьків-апатридів, якщо законодавство держави, на території якої народилася така дитина не наділяє її своїм громадянством;

· втрата особою громадянства однієї держави і ненабуття нею будь-якого іншого громадянства; вступ у шлюб з іноземцем, якщо внаслідок такого шлюбу перше громадянство автоматична втрачається, а нове не набувається автоматично.

Особи без громадянства повністю підпорядковуються юрисдикції тієї держави, на території якої вони проживають. Правове становище апатридів близьке до становища іноземних громадян, однак з тією відмінністю, що вони не користуються захистом іноземної держави. Таке положення закріплено і в українському законодавстві, зокрема у Законі України від 04.02.1994 р. № 3929-ХІІ “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”.

Основними міжнародно-правовими актами, що регулюють правове становище осіб без громадянства є Конвенція про статус апатридів 1954 р. та Конвенція про скорочення випадків безгромадянства 1961 р. (в обох Конвенціях Україна участі не бере). Конвенція про статус апатридів 1954 р. визначає їхні основні права і спрямована на попередження дискримінації цих осіб, але не передбачає ліквідації самого стану безгромадянства. Конвенція про скорочення випадків безгромадянства 1961 р., навпаки, має на меті припинення цього стану, вона заохочує держави надавати своє громадянство апатридам, що проживають на їх території, а також дітям, що народжуються на території цих держав від осіб без громадянства. Цією Конвенцією передбачено також створення спеціального міжнародного органу, який би займався проблемами апатридів. За рішенням Генеральної Асамблеї ООН ці функції покладено на Верховного комісара ООН у справах біженців.

37. Правовий статус іноземців у міжнародному праві. Основні правові режимі, що застосовуються по відношенню до іноземців. Міжнародно-правовий режим біженців

У принципі, правовий стан іноземців, як і правовий стан власних громадян і апатридів, встановлюється державою, на території якої вони знаходяться, але з урахуванням відповідних загальновизнаних норм загального міжнародного права, зокрема, що стосуються можливості захисту їх прав, і державою їхньої національної приналежності.

Кожна країна установлює свій правовий режим перебування іноземців. Проте сучасне міжнародне право вкрай негативно ставиться до будь-яких форм дискримінації іноземців, і держави негайно вживають відповідних заходів до тих, хто обмежує права їхніх громадян. Достатньо пригадати бурхливу реакцію влади Російської Федерації на початку 1998 року у відповідь на звернення громадян Росії і російськомовних осіб, що мешкають у Латвії, і вжиті ними репресалії стосовно цієї держави, де обмежувалися права такого населення. Такі дії стали проявом дипломатичного захисту.

Під дипломатичним захистом розуміється звичайно заява протесту відповідній державі, вимоги відновити порушені права даних іноземців і компенсувати нанесену їм матеріальну та іншу шкоду. При цьому слід пам'ятати, що дипломатичний захист повинен здійснюватися в межах норм законодавства держави перебування і її міжнародних зобов'язань. Адже її мета полягає в забезпеченні правового режиму іноземців стосовно своїх громадян на території певної держави.

Умови виникнення в держави права на дипломатичний захист містяться в даний час у статті 22 розроблювального Комісією міжнародного права ООН Проекту статей про відповідальність держав.

За внутрішньодержавним правом більшості держав надання дипломатичної допомоги своїм громадянам за рубежем -- їхній обов'язок. У статті 25 Конституції України проголошується: «Україна гарантує піклування і захист своїм громадянам, що знаходяться за її межами». У цьому випадку громадяни мають право вимагати від своєї держави надання їм дипломатичного захисту при перебуванні в іншій державі, а держава громадянства зобов'язана надавати їм цей захист.

Якщо дипломатичний захист не призвів до бажаного результату, то в наявності правопорушення відповідної держави і виникнення її міжнародної відповідальності з усіма наслідками, що випливають із цього.

Таким чином, стосовно індивідів право захисту їхніх знехтуваних прав виникає не тільки в держави їхньої національної приналежності, але й у всіх інших держав і в міжнародного співтовариства держав у цілому, коли, зокрема, мова йде про їхню дискримінацію за будь-якими ознаками або у випадках серйозних порушень міжнародних зобов'язань, що стосуються захисту людської особистості як такої, таких, як міжнародні зобов'язання, що забороняють рабство, геноцид, апартеїд та інші аналогічні нелюдські дії

Тому потрібно мати на увазі, що режим іноземців визначається не тільки внутрішнім законодавством, але і нормами міжнародного права, у тому числі й двосторонніми договорами держав, у яких сторони встановлюють становище своїх громадян в іншій державі, що домовляється.

Держава перебування встановлює правовий режим іноземців, що не повинний суперечити загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права, міжнародним зобов'язанням держави, узятим у рамках двосторонніх і багатосторонніх договорів.

Національний режим у даний час є одним із двох видів правового режиму, включаючи режим найбільшого сприяння, що встановлюються державами стосовно іноземців.Національний режим припускає наявність такого обсягу прав і обов'язків в іноземців, що практично нічим не відрізняється від обсягу прав і обов'язків, наданих державою їхнього перебування для власних громадян.

У відповідності зі статтею 26 Конституції України іноземці й апатриди, що знаходяться в Україні на законних підставах, користуються тими ж правами і свободами, а також несуть такі ж обов'язки, як і громадяни України -- за винятками, встановленими Конституцією, законами або міжнародними договорами України. Закріплений Конституцією національний режим для іноземців знаходить свою детальну регламентацію і конкретизацію в Законі України від 4 лютого 1994 року «Про правовий статус іноземців». У цьому законі містяться обмеження в правовому статусі іноземців у таких сферах:

-- політичній (іноземці не можуть бути членами політичних партій України; вони не можуть обирати і бути обраними в органи державної влади і місцевого самоврядування, а також брати участь у референдумах; їм обмежений доступ до державної служби);

-- відношення до військової служби (на іноземців не поширюється загальний військовий обов'язок, вони не проходять військову службу в Збройних Силах України й інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України);

-- право на пересування (вони можуть пересуватися на території України й обирати місце проживання в ній відповідно до порядку, установленого Кабінетом Міністрів України;-- право в'їзду-виїзду іноземців (може встановлюватися безвізовий режим в'їзду-виїзду іноземців, або навпаки, дозвільний порядок в'їзду і виїзду громадян певної держави);

-- установлення меж карної, цивільної й адміністративної юрисдикції (іноземці, наприклад, не можуть бути суб'єктами деяких правопорушень, наприклад зрада Батьківщині, ухилення від військового обов'язку, вони не вправі придбати у власність землю і т.д.).

Водночас слід зазначити, що держави-члени ОБСЄ, у тому числі й Україна, у Гельсінському заключному акті 1975 року й інших документах цієї організації, зокрема, що стосуються «людського виміру» загальноєвропейського процесу, узяли на себе зобов'язання зі спрощення процедур в'їзду і виїзду як для своїх громадян, так і іноземців, із метою розширення можливостей взаємних контактів людей із різних держав у професійній, науковій, культурній, особистій і інших сферах. Крім того, слід пригадати зміст статті 13 Загальної декларації прав людини, що встановлює: «І. Кожна людина має право вільно пересуватися і вибирати собі місце проживання в межах кожної держави. 2. Кожна людина має право покидати будь-яку країну, включаючи свою власну, і повертатися у свою країну». Демократичні ж держави, як вважається, повинні бути зацікавлені як із політичної, так і з економічної точки зору в послідовному і неухильному виконанні ст. 13 Загальної декларації прав людини.

Стаття 25 Закону України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 року містить перелік підстав, що перешкоджають в'їзду іноземця в Украйну:

-- якщо цей в'їзд завдасть шкоди безпеці України, охороні суспільного порядку, охороні здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України й інших осіб, що мешкають в Україні;

-- якщо при оформленні візи були подані свідомо неправильні відомості або підроблені документи;

-- якщо паспорт або документ, що його заміняє, і віза фальсифіковані або зіпсовані чи не відповідають установленому зразкові;

-- якщо в пункті пропуску через державний кордон ним були порушені прикордонні або інші правила перетинання кордону України;

-- якщо виявлені факти порушення законодавства

України під час попереднього перебування в ній..

Виїзд іноземців з України також здійснюється по дійсних національних паспортах або документах, що їх заміняють. При цьому вони повинні одержати виїзну візу, якщо інше не передбачено українським законодавством.

Правовий стан іноземців подвійний. З одного боку, вони, являючись громадянами своєї держави, повинні виконувати закони цієї держави, а з іншого, -- підпорядковуватися законодавству держави перебування і, отже, підпадають під юрисдикцію цієї держави. Видача злочинця (зкстрадиція) -- це передача його однією державою, на території якої він знаходиться, іншій державі, громадянином якої він є або на території якої він учинив злочин, або державі, що потерпіла від цього злочину, для притягнення його до кримінальної відповідальності або для приведення вироку у виконання.

Слід зазначити, що в законодавстві багатьох держав передбачена така міра відповідальності іноземців, як виселення з країни. У статті 32 Закону України «Про правовий статус іноземців» міститься указівка на те, що іноземець може бути виселений за межі України за рішенням органів внутрішніх справ або Служби безпеки України, якщо:

-- цього вимагають інтереси забезпечення безпеки України або охорони суспільного порядку;

-- це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України;

-- він грубо порушив законодавство про правовий статус іноземців в Україні.

Поняття “біженці” вперше з'явилося в міжнародному праві під час другої світової війни. Післявоєнні збройні конфлікти та інші надзвичайні ситуації, що зумовлювали і зумовлюють масове переміщення осіб з регіонів постійного проживання в інші, викликають необхідність спеціального міжнародно-правового регулювання статусу біженців, переміщених осіб та вимушених переселенців.

Основним міжнародно-правовим документом, який регулює це питання є Конвенція про статус біженців 1951 р. та Протокол до неї 1967 р. крім того, важливе значення має Статут Управління Верховного комісара ООН у справах біженців - спеціального органу, створеного на підставі резолюції генеральної Асамблеї ООН у 1950 р. Крім системи захисту прав біженців у рамках ООН є й інші, перш за все регіональні договори і створені на їх основі організації, що займаються проблемами біженців на постійних чи тимчасових засадах. Прикладом регіональних договорів може бути Угода держав СНД про допомогу біженцям і вимушеним переселенцям 1995 р. На національному рівні статус біженців може визначатися відповідними законами та підзаконними актами конкретної держави, але, як правило, вони є адаптацією міжнародно-правових актів до конкретних національних умов. Прикладом такої адаптації є Закон України від 21.06.2001 р. № 2557-ІІІ “Про біженців”.

Біженці - це особи, які в силу обґрунтованих побоювань стати жертвами переслідувань за ознакою раси, національності, релігійних переконань, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних переконань знаходяться поза межами країни громадянства або звичайного місця проживання і не можуть або не бажають користуватися захистом цієї країни внаслідок зазначених побоювань чи з інших міркувань, не пов'язаних з мотивами особистої зручності.

Конвенція 1951 р. передбачає основні права біженців (на працю за наймом, на придбання рухомого і нерухомого майна, на освіту, на соціальне забезпечення, на свободу пересування тощо) і, зокрема, вказує, що їх становище не повинно бути гіршим, ніж те, що передбачено для інших іноземців. Для біженців державами можуть встановлюватися пільгові умови набуття громадянства держави перебування, наприклад, скорочений строк проживання та ін. Ця Конвенція закріплює і специфічні механізми захисту прав біженців, спрямовані перш за все на попередження дискримінації з боку держави, громадянами якої вони є і яку вони з тих чи інших мотивів залишили. Зокрема, держава, яка надала притулок не має права висилати біженців, які законно проживають на її території, окрім як з міркувань державної безпеки або громадського порядку. Вислання таких біженців може здійснюватися лише на виконання рішень, винесених у судовому порядку. Але навіть якщо і буде винесене судове рішення про вислання біженця, держава перебування повинна надати йому достатній строк для отримання законного права (дозволу) на в'їзд до іншої країни.

Крім біженців існують ще такі категорії осіб як вимушені переселенці та переміщені особи.

Переміщені особи - це особи, насильницьким шляхом вивезені під час другої світової війни гітлерівцями та їх союзниками з окупованих територій для використання на примусових роботах.

Після війни СРСР було укладено кілька договорів про репатріацію таких осіб. Для сприяння поверненню біженців та переміщених осіб на батьківщину в 1946 р. була створена Міжнародна організація у справах біженців, діяльність якої припинена в зв'язку зі створенням УВКБ ООН.

Вимушені переселенці (або, т.зв., внутрішні біженці) - це особи, які з тих же причин, що й біженці, змушені покинути місце свого постійного проживання і переселяються в іншу частину однієї й тієї ж країни.

Їхнє правове становище визначається внутрішнім законодавством держав, однак має відповідати загальновизнаним стандартам прав людини.

Політичний притулок - це надання державою певній особі юридично закріпленої можливості переховуватися від переслідувань з політичних мотивів з боку країни громадянства чи постійного місця проживання. При цьому переслідування з політичних мотивів - це переслідування не лише за політичні переконання, але й за громадську діяльність, релігійні переконання, расову або національну належність тощо.

В міжнародному праві не існує спеціальних правил щодо надання притулку і користування ним. Так, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права взагалі не містить такого поняття. Однак Загальна декларація прав людини передбачає право кожної людини шукати притулку і користуватися ним. Однак це право не визнається і не може бути використано при вчиненні особою неполітичного злочину або діяння, що суперечить цілям і принципам ООН. В цілому переважна більшість норм, що стосуються політичного притулку, мають характер міжнародних правових звичаїв.

38. Поняття і види територій у міжнародному праві. Демілітаризовані та нейтралізовані території. Умовна територія

У міжнародному праві під територією розуміють природні простори земної, повітряний простір в атмосфері Землі, космічний простір, небесні тіла, а також штучні об'єкти та споруди.

Територія є основною складової держави, котра в свою чергу є основним суб'єктам міжнародного права міжнародне право найбільше торкається права держав щодо володіння, користування чи розпорядження нею.

Види територій: 1. державна територія -- це територія, що належить певній державі, яка здійснює в її межах територіальне верховенство.

2. територія з міжнародним режимом -- простір, що знаходиться за межами державної території, що не належать комусь одному, а знаходиться в загальному користуванні всіх держав у відповідності з міжнародним правом. Це -- відкрите море, повітряний простір, глибоководне морське дно за межами континентального шельфу, Антарктика і повітряний простір над нею, космічний простір, Місяць та інші небесні тіла

3. території зі змішаним режимом: виключна економічна зона і континентальний шельф.

Ці райони не належать до території держав, проте кожна прибережна держава має суверенні права на розробку природних ресурсів континентального шельфу та виключної економічної морської зони, а також на охорону природного середовища цих районів.

Демілітаризована територія - це територія, відносно якої держава прийняли міжнародне зобов'язання скоротити або взагалі не розташовувати в її межахвійськові укріплення і споруди, певні види озброєнь збройних сил. Такі території створюються на основі міжнародних угод з метою забезпечення міжнародної безпеки.

Демілітаризація може бути повною або частковою. Повна демілітаризація передбачає ліквідацію всіх військових об'єктів із забороною спорудження нових, забороною всіх видів зброї, знаходження на ції території збройних сил, окрім поліцейських, а також заборону ввезення і транзиту військових матеріалів, прольотів військових літаків, тобк заборону використання даної території з військовою метою.

Часткова демілітаризація полягає в тому, що на таких територія] реалізується один або декілька з наступних заходів: ліквідація певних військових об'єктів, заборона будівництва таких нових об'єктів, заборона використання нових видів озброєнь, обмеження контингент] збройних сил і т.п. (наприклад, Суецький канал є частково нейтралізованим відповідно до Константинопольської конвенції 1888 р.).

Нейтралізована територія - територія, яку забороняється використовувати як театр військових дій або як базу для ведення військовий дій в інших регіонах світу. Нейтралізованою може бути лише певна частина держави. У випадку військового конфлікту держава не повинна використовувати нейтралізовану частину території для ведення військових операцій.

Демілітаризації та нейтралізації підлягають також міжнародні території (наприклад, Антарктика, космічний простір, включаючи місяць та інші небесні тіла).

Особливим видом нейтралізованої і одночасно демілітаризовано! торії е без'ядерні зони, в межах яких забороняється розміщувати ядерну зброю. Без'ядерною зоною проголошено, наприклад, Африку Латинську Америку.

39. Поняття державної території. Способи придбання державної території. Склад державної території

Під державною територією розуміється просторова сфера дії державного суверенітету, сфера територіальної юрисдикції держави. До складу державної території входять:

- сухопутна територія (поверхня суші), включаючи острови; - водна територія (акваторія), що включає внутрішні води і територіальне море;

земні надра;

повітряний простір, розташований над вищевказаними просторами.

До внутрішніх вод відносяться:

*води портів;

*води заток, бухт, лиманів, ширина входу в які не перевищує 24 морські милі;

*води заток, бухт, лиманів і проток, ширина входу в які перевищує 24 морські милі, але які історично належать даній державі;

*води річок, озер і інших водоймищ, що знаходяться в межах території даної держави.

Під територіальним морем розуміють прибережний морський пояс шириною до 12 морських миль, що знаходиться під суверенітетом прибережної держави.

Важливою частиною державної території, джерелом природних багатств є надра, які знаходяться під сухопутною і водною територією держави. Глибина надр необмежена і теоретично має вигляд конусу, вершиною якого є центр Земної кулі.

Повітряна територія є повітряним простором, що знаходиться над сухопутною і водною територією держави. Висотна межа повітряної території проходить на висоті 100 - 110 км над рівнем моря.

Держава може односторонньо або за договором обмежити свою територіальну юрисдикцію, передавши певні права іншій державі (наприклад, транзитне повітряне сполучення або перебування іноземних збройних сил).

Способи придбання державної території поділяються на первини і похідні. Історично до первинних способів відноситься «первинне привласнення» або «окулярна окупація» (право на землю отримував той, хто першим її відкрив). Пізніше в міжнародному праві з'явилася вимога «ефективної окупації», тобто практичного, господарського освоєння відкритих територій.

Сьогодні до первинних способів придбання державної території відноситься прирощення території, який полягає у встановленні державою суверенітету над утворюваними новими ділянками суші, поява яких пов'язана як з природними процесами (наприклад, землетрусом) так і з діяльністю людини, спрямованою на збільшення території держави (наприклад намивання нових ділянок території в морі).

Похідні способи полягають у переході території однієї держав* до складу території іншої як на договірній, так і на позадоговірній основі.

До договірних способів придбання державної території відносяться:

- цессія (поступка території) - передача території однієї держави іншій за домовленістю між ними. Прикладом цессії може служити поступка в 1867 р. Росією Аляски СІЛА за 7,2 млн. доларів;

- обмін, наприклад, рішення про обмін територіями (у районі с. Паланка, Одеська область), ухвалене у 1999 р. між Україною і Республікою Молдова, за яким Молдова дістає доступ до річки Дунай і віддає належну їй ділянку, що проходить по території України;

- дарування території, наприклад, за шлюбним контрактом між царюючими особами;

-- продаж території, наприклад, придбання в 1803 р. СІЛА у Франції Луїзіани;

- плебісцит - всенародне голосування з питання про територіальні зміни (наприклад, в 1944 р. Ісландія на основі плебісциту вийшла зі складу Данії).

До правомірних способів територіальних змін сучасна міжнародна практика відносить відторгнення частини території держави-агресора в якості санкції (наприклад,у 1945 р. від Німеччини було відторгнуто і передано СРСР північну частину Східної Пруссії з містом Кенігсберг).

Міжнародному праву також відомий такий правомірний спосіб придбання державної території як ад'юдикація, тобто передача частини території однієї держави іншій на підставі рішення судового органу, яка є правомірною якщо держави, що сперечаються, мають достатні для цього правові підстави і якщо обидві держави визнають юрисдикцію даного суду.

Не визнаються правомірними такі способи придбання території, як дебелляція (завоювання, захоплення території за допомогою сили) і анексія (подарунок переможцю, незаконне відторгнення території).

40. Державні кордони та їх правовий режим. Види кордонів. Делімітація та демаркація. Режим державного кордону України

Державний кордон - юридично обґрунтована умовна лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, яка визначає межі державної території. Значення кордонів обумовлено тим, що вони визначають межі територіальної юрисдикції держави.

Міжнародне право зобов'язує утримуватися від будь-яких посягань на кордони інших держав, від будь-яких вимог або дій, спрямованих на захоплення частини або всієї території будь-якої держави. Кордони можуть змінюватися відповідно до міжнародного права мирним шляхом.

Лінія проходження кордонів і їх режим закріплюється договорами між прикордонними державами. Відомі також випадки, коли традиційні кордони визнаються без договірного оформлення, спираючись на норми звичаєвого права.

Залежно від виду території, розрізняють сухопутні, водні і повітряні кордони, а також кордони надр.

Сухопутні кордони, проведені по характерних позначках, лініях рельєфу або ясно видимим орієнтирам (річки, гори і т.п.) мають назву орографічних. При цьому повинні враховуватися інтереси місцевого населення.

Відомі також так звані астрономічні кордони, що співпадають із меридіанами і паралелями географічної сітки (наприклад, кордон між Північною та Південною Кореєю).

У багатьох випадках кордони доводиться проводити між умовним позначками без природних орієнтирів шляхом проведення прями ліній - це геометричні кордони. Широко застосовувалися такі кордоні при розмежуванні колоніальних володінь в Африці.

Водні кордони на річках встановлюються таким чином: якщо річка судноплавна, то посередині головного фарватеру або по тальвегу (ліні найбільших глибин); якщо ж річка несудохідна - по її середині; якщо річка має декілька рукавів - посередині головного рукава. На озерах інших водоймищах кордон проходить по прямій лінії, що з'єднує виході сухопутного кордону до берегів водоймища. Кордон, що проходить ш річці, озеру або іншому водоймищу, як правило, автоматично не переміщується при зміні контуру берегів або рівню води і при відхиленні русла річки.

Після створення водосховища або іншого штучного водоймищ? кордон залишається на тому ж місці, де він проходив до затоплення Він лише перетворюється з сухопутного на водний. По мостах і дамба? кордон проходить по центру цих споруд або по технологічній осі, не залежно від лінії водного кордону.

Морські кордони - це зовнішні кордони територіальних вод держави.

Повітряні кордони - умовна проекція сухопутних і водних кордонів держави, що обмежують стовп повітря над сухопутною й водною територією держави. Висотна межа повітряного кордону встановлюється на відстані 100 - 110 км від поверхні моря, оскільки саме на цій висоті знаходяться мінімальний перигей орбіти штучного супутника Землі

Проведення кордону проходить у дві стадії. Перша стадія називається делімітацією - це детальний опис кордону в договорі і його нанесення на карту. Після цього кордон визначається на місцевості, встановлюються прикордонні знаки, складаються відповідні документи. Це стадія демаркації. Відновлення або оновлення раніше встановленого кордону називається редемаркацією.

Уздовж державного кордону на місцевості (як на суші, так і на водія 1 як правило, встановлюється прикордонна зона шириною до 5 км, в межах якої прикордонні війська володіють особливими правами відносно забезпечення прикордонного режиму.

З метою врегулювання прикордонних інцидентів уряди багатьох держав призначають спеціальних прикордонних представників, що називаються прикордонними комісарами або прикордонними уповноваженими. Вони взаємодіють з аналогічними представниками сусідніх держав на основі двосторонніх договорів. В практиці договірних відносин з даного питання зустрічаються приклади, коли і сам інститут [ прикордонних представників як такий, і порядок їх призначення, а також права і обов'язки таких представників, правила їх стосунків між собою, імунітет і т.п. спочатку визначаються договорами про режим кордону і про порядок врегулювання прикордонних інцидентів.

Режим державного кордону України встановлюється Законом України «Про державний кордой України» 1991 р.

41. Режим Арктики. Секторальний принцип розподілу арктичних просторів. Співробітництво при арктичних держав у сфері охорони й освоєння Арктики

Арктика - розташована навколо Північного полюсу область земної кулі, що включає Північний Льодовитий океан з островами і прилеглі частини Атлантичного і Тихого океанів. В нього входять також північні частини материків Євразія і Північна Америка в межах полярного кола. Приарктичними країнами є Росія, Канада, США, Данія (завдяки Гренландії), Норвегія, а також Ісландія, Фінляндія і Швеція.

Природні ресурси, військово-стратегічна безпека, міжнародні сполучення - ось причини уваги, яка приділяється режиму Арктики.

Правовий режим Арктики встановлюється міжнародним правом, а також законами приарктичних держав. Простори Арктики історично поділені між Росією, Канадою, США, Данією та Норвегією на п'ять секторів. Процес привласнення території Арктики розпочався 1925 p., коли Канада прийняла доповнення до національного закон про північно-західні території, якими були визначені географічні межі Канадської Арктики і заборонено іноземним державам і їх громадянам здійснювати будь-яку діяльність в межах Канадської Арктики без дозволу влади Канади.

В 1928 р. Ухвалою Президії ЦВК СРСР «Про оголошення територією Союзу PCP земель і островів, розташованих в Північному Льодовитому океані» було проголошено право СРСР на всі землі і острой відкриті і ще не відкриті, в межах встановлюваних географічних меж.

Так з'явилася концепція арктичних секторів держав, що володіють арктичним узбережжям. Сектор є трикутником, основою якої є узбережжя відповідної держави, а сторонами - лінії, що проходи по меридіанах до Північного полюсу. Встановлення Канадою і Росією полярних секторів означає, що землі і острови, як відкриті, так і невідкриті, що знаходяться в їх межах, належать цим державам.

Режим морських просторів Арктики є загальним, але має деяку специфіку. На Арктику розповсюджується загальне положення Конвенції з морського права 1982 p., щодо права прибережної держави приймати і забезпечувати дотримання недискримінаційних законів і правил і запобігання, скорочення і збереження під контролем забруднення морського середовища з суден у вкритих кригою районах це право діє в межах виключної економічної зони.

Особливості режиму морських просторів Арктики проявляються по-перше, у тому, що, оскільки природа Арктики особливо чутливі до негативних впливів, приарктичні держави прийняли національні закони про охорону природного середовища регіону.

Друга особливість стосується прибережного судноплавства Норвегія і Канада своїми законами встановили особливий режим для такого судноплавства. В Росії про це йде мова в Законі про морські води (ст. 14). Північний морський шлях розглядається як історично національна, цілісна комунікація Російської Федерації, що проходить також через ділянки відкритого моря. Користування нею здійснюється відповідно до законів і договорів Росії, а також Правил плавання по трасах Північного морського шляху, затверджених урядом РФ. Відповідно до Правил плавання по трасах Північного морського шляху 1991 p., цей шлях відкритий для міжнародного судноплавства. Здійснюється воно за згодою і під контролем російських органів влади. Центральне місце серед них займає Адміністрація Північного морського шляху.

Розпочато формування міжнародних органів, що займаються перш за все охороною навколишнього середовища в Арктиці. Так, створена Рада Баренцева Євроарктичного регіону (1993 р.) і Арктична Рада (1994 p.).

42. Правовий режим Антарктики. Система договору про Антарктику

Антарктика - це область земної кулі, що охоплює власне материк Антарктида площею близько 14 млн. кв. м, що складає 1/10 площі суші земної кулі і прилеглі до нього ділянки Атлантичного, Індійського Тихого океанів, включаючи розташовані там острови, від Південного полюса до 60-ї паралелі південної широти.

З метою визначення міжнародно-правового режиму Антарктики 1 грудня 1959 р. у_м. Вашингтон був укладений Договір про Антартику, який набрав чинності 23 червня 1961 р. (беруть участь понад ЗО держав).

Договір встановив режим нейтралізованої і демілітаризоване території, тобто Антарктика використовується лише в мирних цілях. На її території заборонено створювати військові бази, проводити маневри, випробовувати зброю. Закріплена свобода наукових досліджень. Оскільки на Антарктику не розповсюджується територіальна юрисдикція держав, то особи, що там перебувають, знаходяться під персональною юрисдикцією своєї держави.

Для сприяння реалізації цілей і принципів Договору створен; Консультативна рада, що надає свої рекомендації національним урядам та готує проекти конвенцій щодо ресурсів Антарктики.

Договір про Антарктику 1959 р. є основою ряду суміжних угод, яка разом з заходами, прийнятими в рамках Договору про Антарктику та суміжних угод, нерідко називають Системою Договору про Антарктику. До цих угод відносяться: Протокол з охорони навколишньої середовища до Договору про Антарктику (1991 р.), Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики (1980 р.), Конвенція про збереження тюленів Антарктики (1972 р.).

Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980 р. є самою загальною. Згідно з нею всі види живих організмів можуть бути об'єктом промислу за умови збереження чисельності будь-якої популяції не нижче за рівень, що забезпечує її стійкий стан, та ненанесення шкоди екосистемі в цілому. Для нагляду за дотриманням Конвенції створено Комісію зі збереження морських живих ресурсів Антарктики.

Режим використання мінеральних ресурсів встановлено Конвенцією по регулюванню освоєння мінеральних ресурсів Антарктики 1988 р. Освоєння ресурсів не повинне завдавати шкоди природному середовищу. Контроль здійснюється Комісією з мінеральних ресурсів Антарктики.

Протоколом з охорони навколишнього середовища до Договору про Антарктику 1991 р. зона дії Договору про Антарктику була оголошена природним заповідником, призначеним для миру і науки. В ньому встановлений суворий режим захисту навколишнього середовища і охорони цілісності екосистеми.

У цілому заснована на Договорі про Антарктику система представляє собою ефективний механізм, що забезпечує збереження життєво важливого для всього людства регіону.

43. Міжнародно-правове регулювання режиму рік. Правовий режим міжнародних рік

Міжнародні річки - річки, що протікають по території декількох держав або розділяють території декількох держав.

Розрізняють власне міжнародні річки - судноплавні річки, що мають вихід до моря і використовуються для цілей інтенсивного торгового судноплавства; трансграничні (багатонаціональні) річки - ті, що протікають по території декількох держав і що не мають виходу до моря, вони або несудноплавні, або судноплавство по них носить місцевий характер; та прикордонні - річки, що розділяють території держав.

У визначенні статусу міжнародних річок найбільша роль відводиться міжнародному праву. Першим документом, який містив принцип свободи судноплавства по міжнародних річках Європи, став Заключний акт Віденського конгресу 1815 р. Одночасно була визнана юрисдикція прибережних держав над відповідними ділянками річок.

В 1885 р. було встановлено свободу торгового судноплавства по річках Конго і Нігер. Після Першої світової війни мирні договори встановили свободу судноплавства по таких європейських річках, як Одер, Німан, Вісла та ін. В1921 р. було прийнято Конвенцію про режим Дунаю,у розробці та підписанні якої, крім при дунайських державу приймали участь Франція, Великобританія, Італія, Бельгія, Греція.

Режим трансграничних і прикордонних рік визначається за взаємною згодою прибережних держав.

Якщо у минулому режим міжнародних річок стосувався лише судноплавства, то сьогодні росте значення регулювання використання річок у господарських цілях: для отримання електроенергії, для забезпечення потреб промисловості і сільського господарства. Тут діє загальний принцип: будь-які способи використання не повинні за вдавати шкоди законним інтересам інших прибережних держав. Більш того, прибережні держави спільно і кожна окремо повинні приймати заходи, необхідні для збереження річки.

44. Поняття, просторова дія та кодифікація міжнародного морського права. Види морських просторів

Міжнародне морське право являє собою систему міжнародно-правових принципів і норм, що визначають правовий режим морських просторів і регулюють відносини між державами та іншими суб'єктами міжнародного права з приводу їх діяльності з дослідження та використання просторів Світового океану та його ресурсів.

Міжнародне морське право відноситься до однієї з найбільш старих галузей міжнародного права і спочатку склалося у формі звичаєвих норм. Кодифікація морського права була проведена в XX ст. в результаті роботи трьох конференцій ООН з морського права.

I Конференція ООН з морського права відбулася у Женеві в 1958 р. і зібрала представників 86 держав. Результатом роботи конференції стало прийняття чотирьох Женевських конвенцій з морського права, що стосувались територіального моря і прилеглої зони, відкритого моря, континентального шельфу та рибальства і охорони живих ресурсів відкритого моря.

Конференція, що проходила в 1960 р., успіху не мала. Виробити яку-небудь суттєву угоду про межі територіального моря і права на рибальство не вдалося.

Конференція, що проводилась з 1973 р.по 1982 р., стала найважливішим етапом кодифікації морського права. Усього було проведено одинадцять сесій. Результатом роботи III Конференції стало прийняття Конвенції ООН з морського права, яка 10 грудня 1982 р. була відкрита для підписання.

Окремі питання співробітництва з використання морських просторів та їхресурсів регулюються спеціальними угодами (Міжнародною конвенцією з охорони підводних телеграфних кабелів 1884 р., Конвенцією про заснування ІМКО 1948 р. та ін.).

Таким чином, міжнародне морське право регламентує діяльність у водних просторах, що включає у себе визначення правового режиму різного роду територій, встановлення статусу членів екіпажу і пасажирів морських суден, порядку освоєння природних ресурсів океану, охорону морського середовища та ін.

Існує декілька видів водних просторів, що відрізняються між со бою за правовим режимом:

- внутрішні води;

- територіальні води (територіальне море);

- відкрите море;

- прилегла зона;

- континентальний шельф;

- економічна зона;

- міжнародний район морського дна;

- міжнародні проливи та канали;

-архіпелажні води.

45. Внутрішні морські води та їхній правовий режим. Режим морських портів

Внутрішні морські води - це води, розташовані в сторону берега від вихідної (базисної) лінії територіального моря.

До складу внутрішніх морських вод входять: води заток, бухт, лиманів, «історичні» затоки, води морських портів, а також води, розташовані в сторону берега від вихідних ліній, прийнятих для обчисленні ширини територіального моря.'

Під морською затокою розуміють добре окреслене поглибленні берегу, що значно вдається у сушу і утворює щось більше, ніж просту звивину берегу. Не визнається проте затокою поглиблення,» його площа не дорівнює або не більша площі півкола, діаметром якого є лінія, що пересікає вхід у це поглиблення. Води затоки відносяться до внутрішніх морських вод, якщо її берега належать одній державі* ширина природного входу до затоки не перевищує 24 морських миль Якщо відстань між пунктами природного входу до затоки перевийщує 24 морські милі, всередині затоки проводиться лінія в 24 морські милі так, щоб нею було обмежено як можна більший водний простір.

Обмеження ширини входу не застосовується до так званих історичних вод і заток, тобто таких, що здавна розглядаються як внутрішні морські води відповідної прибережної держави. Прикладом таких вод можуть бути моря, що знаходяться у північних берегів Сибірі, і розглядаються як історичні води Росії та відносяться до внутрішніх морських вод. Історичними є затока Петра Великого в Російській Федерації, Гудзонова затока у Канаді, затока Делавер у США.

Якщо віднесення вод морських портів до внутрішніх морських вод не викликає сумнівів, то це є спірним щодо вод морських рейдів, які використовуються для завантаження, розвантаження, якірної стоянки суден. Конвенція ООН з морського права не розглядає води портів як окрему категорію внутрішніх морських вод, а включає їх до складу територіального моря.

Таким чином, внутрішні морські води є частиною державної території відповідної держави, на яку поширюється в повному обсязі її суверенітет та юрисдикція. Іншими словами, внутрішні морські води, разом з їх дном та надрами, знаходяться під повним територіальним верховенством прибережної держави. Тому режим перебування іноземних суден, інше використання цих вод цілком залежить від прибережної держави.

Правовий режим морських портів в основному регулюється нормами національного права. Правовий режим українських портів встановлений розділом IV «Морський порт» Кодексу торгового мореплавства України. Згідно зі ст. 73 КТМ морський порт є державним транспортним підприємством, призначеним для обслуговування суден, пасажирів і вантажів на відведених порту території і акваторії, а також перевезення вантажів і пасажирів на суднах, що належать порту. На території України існують торговельні, рибні та інші спеціалізовані морські порти.

Прибережна держава самостійно вирішує питання про характер порту, зокрема його закритість або відкритість для міжнародного судноплавства. Закритими є військові порти, а також порти, що призначені виключно для власних морських суден, які не є військовими кораблями, наприклад для рибацьких суден.

Прибережна держава не повинна проте відмовляти у дозволі на вхід до закритого порту судну, яке знаходиться в небезпеці у випадку аварії або штормової погоди (судну, що зазнає лихо).

З метою забезпечення власної безпеки, прибережна держава може. встановити заборону на вхід до відкритих портів певної категорії суден, наприклад, суден з ядерними установками. Відкриті морські порти мають бути відкритими для суден усіх держав на однакових умовах, у тому числі для суден держав, що не мають виходу до моря.

До відкритих морських портів іноземні торгівельні судна можуть заходити без будь-якого спеціального дозволу. Торгівельне судно в іноземному порту підлягає юрисдикції (кримінальній, цивільній, адміністративній) прибережної держави, виконання владних повноважень якої не має перешкоджати морському судноплавству. Прибережна держава, зазвичай, не втручається у відносини між капітаном, екіпажем та пасажирами. Щодо кримінальної юрисдикції, то прибережна держава здійснює її у випадках, коли наслідки злочину поширюються на її територію, коли злочин порушує спокій або добрий порядок прибережна держави, або коли капітан судна, дипломатичний агент чи консульська посадова особа держави прапору судна звернеться до влади прибережної держави з проханням про надання допомоги.

Захід військових кораблів до іноземних портів залежить від дозволу прибережної держави, що надається кожного разу. Прибережна держава не має юрисдикції над іноземними військовими кораблями, що знаходяться у її портах. Як частина збройних сил держави прапору, військові кораблі користуються імунітетами, що належать державам. Вони не підлягають ані кримінальній, ані цивільній юрисдикції прибережної держави. Прибережна держава проте може вимагати вій військового корабля, який порушив її право, залишити порт.

46. Поняття і межі територіальних вод. Право мирного проходу. Правовий режим територіального моря

Територіальні води -- це морський пояс, розташований уздовж берега або безпосередньо за внутрішніми морськими водами прибережної держави і розташований під її повним суверенітетом. Острови, що розташовані за межами таких вод, мають своє власне територіальне море. Проте прибережні установки і штучні острови таких вод не мають. До територіальних вод належать затоки, не довші ніж 10 миль, фіорди та естуарії рік. Збільшення ширини територіальних вод обмежує площу міжнародних вод, якими мають право користуватись усі держави світу. Прийняття всіма країнами норми в 200 миль зменшило б площу міжнародних вод на 40 %. Якщо всі країни прийняли б за норму 12 миль (яка є зараз законною), то понад 120 проток, серед них такі, як Гібралтар, Баб-ель-Мандебська, Малакка, стали б територіальними водами.

На територіальні води поширюється вся повнота суверенітету держави. їй належать усі водні та надрові багатсттва, винятково національному праву підпорядкований і повітряний простір над територіальними водами. Проте шельф і материковий схил, багаті на природні ресурси, часто простягаються набагато далі, ніж територіальні води держанви.

Територіальне море - це пояс морських вод шириною до 12 морських миль, що розташований між берегом (чи безпосередньо за внутрішніми морськими водами або архіпелажними водами держави) та відкритим морем або водами спеціальних зон.

Внутрішня межа територіального моря називається вихідною лінією і від неї відміряється його ширина. Територіальне море, як й внутрішні морські води, є частиною території прибережної держави. Зовнішня межа територіального моря є державним кордоном.

Нормальною вихідною лінією є лінія найбільшого відливу впродовж берега. При сильній В межах територіального моря прибережній державі належить територіальне верховенство над ним, його дном та надрами. Єдиним обмеженням її верховенства є право мирного проходу, що належить суднам іноземних держав. На підставі цього права торгівельні судна можуть проходити через територіальне море іноземної держави без спеціального дозволу лише за умови дотримання права прибережної держави. Прохід військових кораблів також є допустимим, якщо це не загрожує спокою, доброму порядку чи безпеці прибережної держави. Підводні човни пропливають територіальне море у надводному стані та з піднятим прапором своєї держави.

Під проходом розуміється перепливання через територіальне море з метою перетнути це море без заходу у внутрішні морські води,пройти у внутрішні морські води або вийти з цих вод у відкрите море. Прохід повинен бути безперервним та швидким. Однак, прохід може включати зупинку та стоянку на якорі, коли це повязано зі звичайним плаванням або є необхідним внаслідок непереборної сили або лиха.

Мирність проходу означає, що судно або корабель у межах територіального моря уникають таких дій, як використання будь-якої зброї, збирання інформації на шкоду безпеці прибережної держави, порушення її митних, міграційних або санітарних правил або здійсненні рибальства.

Торгівельні судна (недержавні та державні), що знаходяться у територіальному морі, підлягають кримінальній і цивільній юрисдикції прибережної держави.

Кримінальна юрисдикція прибережної держави може здійснюватися на борту іноземного судна, що проходить через територіальне море, лише в наступних випадках: якщо наслідки злочину поширюються на прибережну державу; якщо злочин порушує спокій в країні або добрий порядок в територіальному морі; якщо капітан судна, дипломатичний агент або консульська посадова особа держави прапора звернеться до місцевої влади з проханням про надання допомоги; або це необхідно для припинення незаконної торгівлі наркотичними засобами чи психотропними речовинами.

Прибережна держава не повинна зупиняти прохід через територіальне море іноземного судна з метою здійснення цивільної юрисдикції щодо особи, яка перебуває на його борту.

З-під юрисдикції прибережної держави виключаються військові кораблі та неторговельні (наприклад, дослідницькі) судна іноземної держави,які розглядаються як органи держави і тому користуються повним імунітетом. Проте у разі порушення законів прибережної держави їм може бути пред'явлена вимога докинути територіальне море.

47. Правовий режим виключної економічої зони. Законодавство України про виключну (морську) економічну зону

Виключна економічна зона є районом, який знаходиться за межами територіального моря і прилягає до нього. Ширина виключної економічної зони не повинна перевищувати 200 морських миль, що відраховуються від вихідних ліній, від яких відмірюється ширина територіального моря. Прибережна держава в межах виключної економічної зони має суверенні права на розвідку, розробку і збереження природних ресурсів, як живих, так і неживих, що знаходяться у її водах, на морському дні або його надрах.

Прибережна держава в межах своєї виключної економічної зони користується не тільки економічними повноваженнями, але й юрисдикцією щодо створення і використання штучних островів,установок і споруд; морських досліджень та захисту і збереження морського середовища.

Суверенні права прибережної держави у межах виключної економічної зони не відміняють свобод відкритого моря, що належать всім державам. Тому у виключній економічній зоні всі держави користуються свободою судноплавства і польотів, свободою прокладки кабелів і трубопроводів. Держави при здійсненні своїх прав повинні враховувати суверенні права прибережної держави.

Виключна економічна зона може бути піддана делімітації між державами з протилежними або суміжними узбережжями на підставі міжнародних домовленостей з дотриманням принципу справедливості.

48. Поняття континентального шельфу. Кодифікація норм про континентальний шельф. Межі континентального шельфу

Континентальний шельф -- це затоплена морем частина материкової території. Необхідність міжнародно-правового регулювання режиму континентального шельфу є природним наслідком досягнень науки і науково-технічного прогресу. Континентальний шельф багатий нафтою, газом, у його надрах залягають залізо, марганець і т.п. Досягнення техніки дозволили почати ефективну експлуатацію надр і багатств континентального шельфу.

Слід зазначити, що Організація Об'єднаних Націй із самого початку своєї діяльності приступила до кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного морського права. Особливу роль тут зіграла діяльність Комісії ООН з морського права, що у період 1949 -- 1956 років провадила велику роботу з кодификації звичаєвно-пра-вових норм і розробки проекту нових договірних норм. Це дало можливість провести в 1958 році в Женеві І Конференцію ООН з морського права, у роботі якої взяли участь 86 держав, включаючи 49, що розвиваються.

У задачу І Конференції ООН з морського права входив розгляд і прийняття на основі проекту, розробленої Комісією міжнародного права ООН, конвенції або конвенцій із питань, що торкають інтереси всіх держав. У результаті роботи І конференції ООН були прийняті конвенції: 1) про відкрите море 2) про територіальне море і зону, що прилягає; 3) про континентальний шельф і 4) про рибальство й охорону живих ресурсів відкритого моря. Крім того, І Конференція ООН з морського права прийняла Факультативний протокол про обов'язкову процедуру вирішення спорів і 5 резолюцій, включаючи резолюцію про скликання II Конференції ООН з морського права.

На цій конференції було винисено на голосування текст Конвенції ООН про морське права ЗО квітня 1982 року. Конвенція ООН з морського права набрала сили 16 листопада 1994 року.

Конвенція підтвердила основні норми стосовно континентального шельфу і внесла уточнення в цей інститут, зокрема, визначила підходи до визначення зовнішньої межі континентального шельфу. Визначено порядок регулювання діяльності з дослідження і використання його ресурсів.

49. Правовий режим континентального шельфу. Делімітація континентального шельфу. Проблеми делімітації континентального шельфу в Чорному морі

Відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 р. континентальний шельф прибережної держави включає морське дно і надра підводних районів, що простираються за межі територіального моря на всьому протязі природного продовження її сухопутної території до зовнішньої межі підводної околиці материка або на відстань 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відмірюється ширина територіального моря, коли зовнішня межа підводної околиці материка не тягнеться на таку відстань.