Становлення та розвиток системи забезпечення національної безпеки

Макроскопічне уявлення характеризує систему як єдине ціле, таке, що знаходиться в системному оточенні (середовищі). Це означає, що реальна система управління національною безпекою не може існувати поза системним оточенням, а навколишнє середовище є тією системою, в рамках якої вибрані об'єкти, що цікавлять нас. Отже, система управління може бути представлена безліччю зовнішніх зв'язків із середовищем. Саме це надає можливість говорити про національну безпеку Україну як складовий компонент архітектури загальноєвропейської безпеки.

Ієрархічне уявлення засноване на понятті підсистема і розглядає всю систему як сукупність підсистем, зв'язаних ієрархічно. Відтак система управління національної безпекою складається із підсистем управління національною безпекою в: інформаційній, внутрішньополітичній, зовнішньополітичній, духовній, екологічній, економічній, воєнній, науково-технологічній, гуманітарній і соціальній, прикордонній тощо сферах.

Процесуальне уявлення характеризує стан системи в часі. Система управління з часом має змінювати параметри управління, оскільки під час свого функціонування вона зазнає впливу як ззовні, так і зсередини. Головним критерієм ефективності функціонування даної системи є можливість самовдосконалення системи на підставі отримання вхідних даних.

Отже, система управління національною безпекою характеризується наступними ознаками:

1) складається з ієрархічно розташованих елементів;

2) наявність кореляції між елементами системи, яка забезпечується через дію механізму прямих і зворотних зв'язків;

3) система має сукупність взаємопов'язаних елементів, які у своїй нерозривній єдності, утворюють нову якість.

Вивчаючи систему управління національною безпекою доцільно виділяти вимоги, що пред'являються до систем управління, за якими можна судити ступінь організованості та ефективності даної системи. До таких вимог належать:

* кореляція елементів системи;

* динамічність (гомеостазис) системи;

* наявність в системі управляючого параметра;

* наявність у системі контролюючого параметра;

* наявність у системі каналів прямого і зворотного зв'язку.



2.3 Умови ефективного рівня функціонування органів управління національною безпекою

Дотримання цих вимог має забезпечувати умови ефективного рівня функціонування органів управління національною безпекою. Розглянемо детально ці вимоги.

1. У системі управління національною безпекою (СУНБ) кореляція виявляється в організації взаємодії як державних органів управління між собою, так і організації взаємодії з недержавними суб'єктами забезпечення національної безпеки, при якій діяльність одного структурного елементу (наприклад, системи управління національною безпекою в інформаційній сфері) позначається на інших елементах системи.

2. Другою вимогою до СУНБ є динамічність, тобто здатність під впливом зовнішніх і внутрішніх дій залишатися якийсь час в певному незміненому якісному стані, тобто зберігати суттєво важливі характеристики свого існування. Цей стан називається станом гомеостазису -- тип динамічної рівноваги, що саморегулюються, який полягає у підтримці суттєво важливих для збереження системи параметрів у допустимих межах через механізм зворотного зв'язку.

Під впливом таких зовнішніх і внутрішніх загроз орган управління будь-якого рівня вимушений пристосовуватися до умов, що змінилися.

З метою забезпечення швидкої перебудови системи в умовах зміни навколишнього середовища:

* у системі управління має бути елемент, що фіксує факт появи загрози;

* система повинна володіти мінімально допустимою інерційністю, щоб своєчасно ухвалювати управлінські рішення,

* у системі управління повинен бути елемент, що фіксує факт впорядкування стану системи відповідно до умов, що змінилися.

Відповідно до цих вимог у структурі управління, зокрема в Раді національної безпеки і оборони України, має бути відділ вдосконалення структури управління.

3. Під управляючим параметром у системі управління слід розуміти такий її параметр (елемент), за допомогою якого можна управляти діяльністю всієї системи і її окремими складовими. Таким параметром (елементом) в системі управління є суб'єкт управління національною безпекою конкретного рівня. Він відповідає за діяльність підлеглого йому підрозділу, сприймає управляючі сигнали керівництва організації, організовує їх виконання, несе відповідальність за виконання всіх управлінських рішень, організовує зворотні зв'язки та оптимізацію системи відповідно до поставлених завдань.При цьому суб'єкт управління має володіти необхідною компетенцією, а умови роботи -- дозволяти виконати дане доручення. Недотримання даної вимоги, тобто наявність управляючого параметру, призводить до ухвалення суб'єктивних управлінських рішень і так званого вольового стилю керівництва. У сфері національної безпеки таке управління здебільшого характеризується нехтуванням національних інтересів і відстоювання власних корпоративних інтересів.

4. Наступною вимогою, що висувається до системи управління національною безпекою, є наявність контролюючого параметра, тобто такого елементу, який постійно контролював би стан суб'єкта управління, не чинячи при цьому управлінського впливу на нього. Таким механізмом є демократичний цивільний контроль, внутрішньовідомчий, міжвідомчий, галузевий та міжгалузевий контроль.Контроль суб'єкта управління припускає контроль за обробкою будь-якого управляючого сигналу, поданого на вхід даної системи. Функцію контролюючого параметра в системі управління, як правило, реалізує один із співробітників апарату управління. Окрім цього, необхідно широко залучати, відповідно до чинного законодавства, громадян, громадські організації до здійснення контролю за забезпеченням національної безпеки.

5. Наявність прямих і зворотних зв'язків в системі забезпечується чіткою регламентацією діяльності апарату управління з прийому та передачі інформації при підготовці управлінських рішень.

2.4 Характерні риси системи управління національною безпекою

До таких рис можна віднести:

* процес забезпечення національної безпеки, який має просторові і часові обмеження;

* складові, які сприймають вхідні дані, взаємодіють із навколишнім середовищем, здійснюють прямий і зворотний зв'язок і чинять вплив як один на одного, так і на усю систему;

* зв'язки між елементами та зовнішнім середовищем;

* наявність суб'єктів управління національною безпекою;

* існування комплексу методів управління національною безпекою;

* наявність засобів управління.

Найбільш загальна модель системи управління національною безпекою відображена у взаємодії двох елементів: управляємої частини системи -- об'єкта управління (особа, суспільство, держава) і управляючої частини системи (суб'єкта управління).

2. Розглядаючи систему управління національною безпекою конкретного рівня, ми завжди повинні фіксувати і порівнювати її системні характеристики. Це дозволяє краще зрозуміти цю систему і визначити до якого класу складності вона належить.

3. Щоб удосконалювати систему управління з використанням комп'ютерної техніки, організаційне проектування необхідно доводити до такого рівня, при якому забезпечується чіткість розподілу обов'язків керівників і виконавців.

4. Необхідно закріпити персональну відповідальність керівників і виконавців. При проектуванні системи управління потрібно чітко фіксувати, хто і що робить у системі управління, хто за що відповідає.

5. Необхідне інформаційне опрацьовування системи на рівні управлінських рішень.

6. Аналіз стану системи управління НБ має бути безперервним процесом. У системі управління необхідно передбачати відділ або групу співробітників, які повинні постійно опрацьовувати технологію підготовки нових рішень, створення нової організаційної структури.

7. Має існувати чітка система нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в сфері управління національно безпекою. Відтак, розглянемо структуру системи управління національною безпекою.



Тема 3. ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ТА ЗАХИСТ НАЦІОНАЛЬНИХ ІНФОРМАЦІЙНИХ РЕСУРСІВ

3.1 Система державного управління захистом інформаційних ресурсів

Інформаційна сфера, зокрема інформаційні ресурси, за сучасних умов стають системним фактором життя і діяльності суспільства й держави. Розвиток інформаційної сфери все більше впливатиме на політичну, економічну, соціокультурну, оборонну, інші складові розвитку суспільства й держави, забезпечення національної безпеки в умовах науково-технічного прогресу та переходу до постіндустріального суспільства.

Державне управління та захист національних інформаційних ресурсів є важливою складовою державної інформаційної політики та інформаційної безпеки України.

Системою управління захистом інформаційних ресурсів доцільно вважати організовану сукупність центральних державних органів, органів регіонального і місцевого самоврядування, їхніх спеціальних підрозділів, служб, посадових осіб, підприємств, установ, інших суб'єктів господарювання, громадських організацій та окремих громадян, об'єднаних цілями і завданнями щодо формування, зберігання, поширення інформаційних ресурсів, задоволення інформаційних потреб особистості, суспільства й держави, впровадження спеціальних заходів і засобів захисту інформаційних ресурсів та прав суб'єктів інформаційної діяльності в рамках чинного законодавства України.

Все це визначає як найактуальнішу і невідкладну проблему чіткого визначення на найвищому рівні державного управління системи поглядів на цілі, завдання і основні напрями державної політики щодо інформаційних ресурсів України, формування організаційно-правових засад системи управління і захисту цих ресурсів, створення інформаційної інфраструктури, спроможної забезпечити формування, поширення й ефективне використання таких ресурсів.

Тому завдання формування, накопичення, поширення, забезпечення як загальнодоступного, так і комерційного використання національних інформаційних ресурсів за умов переходу до постіндустріального суспільства та глобальних інформаційних процесів доцільно розглядати як пріоритетні й такі, що мають загальнодержавне значення.

Визначення та правове й організаційне закріплення провідних напрямів державної політики управління національними інформаційними ресурсами повинно випливати з об'єктивних законів розвитку інформаційної сфери та державної управлінської діяльності. Тобто в процесі формування системи державного управління національними інформаційними ресурсами доцільно:

* забезпечити її цілісність, а також зумовлений такою цілісністю підхід та ієрархічність побудови, стабільність організації, погодженість зв'язків системи з навколишнім середовищем;

* врахувати об'єктивні якості й характеристики інформаційних ресурсів, засобів їхньої обробки й передачі як об'єктів управління.

У рамках державної політики щодо управління національними інформаційними ресурсами створюватимуться засади для реалізації конституційного права громадян вільно отримувати і використовувати інформацію з метою вирішення таких важливих завдань, як формування національного інформаційного простору, його залучення до світового інформаційного простору, забезпечення інформаційного суверенітету та інформаційної безпеки, формування демократично зорієнтованої масової свідомості, формування й становлення галузі інформаційних послуг та ринку інформації, розширення правового поля регулювання суспільних інформаційних відносин.

Удосконалення системи державного управління національними інформаційними ресурсами безпосередньо залежатиме від визначення її цілей, як це обґрунтовано у зарубіжних та вітчизняних наукових працях. Визначення мети завжди потребує перетворення її у дії, тобто визначення функцій.

З практичного погляду, діяти осмислено -- це означає залучати до дійсності фактори, завдяки яким відбувається перехід від системи початкових умов, які належить визначити, до системи визначених кінцевих умов. Тобто “дія, яку ми маємо намір здійснити, потребує наступного визначення:

1) визначення мети;

2) визначення умов, які стосуються дійсності;

3) визначення засобів, які пристосовані як до наміченої мети, так і до дійсності, що існує.

Немає свідомої дії, яка не містила б бажання пізнати щось дійсне й знайти засоби. Мета, умови й засоби -- три елементи практичної діяльності...” [2].

3.2 Функції державного управління національними інформаційними ресурсами

З визначення мети й функцій випливатиме логічна модель управління соціальною системою, зокрема системою державного управління національними інформаційними ресурсами, а саме: головна мета -- функції структура. Тобто на підставі визначеної головної мети, розробляються основні функції (а не навпаки), які даватимуть змогу сформувати ієрархічну структуру центральних, регіональних і місцевих органів виконавчої влади. У тих випадках, коли змінюється головна мета, доцільно розробити додаткові або нові функції та сформувати таку структуру державних органів, яка задовольнятиме досягненню нової головної мети. Відповідно до головної (стратегічної) мети розроблюється й впроваджується система правового й організаційного забезпечення, спрямована на її здійснення [3].

Головну мету державної політики щодо національних інформаційних ресурсів можна сформулювати як створення необхідних економічних і соціокультурних умов та правових і організаційних механізмів формування, розвитку, забезпечення ефективного використання таких ресурсів у всіх сферах життя і діяльності громадянина, суспільства й держави.

З огляду на головну мету державної політики щодо національних інформаційних ресурсів можна сформулювати функції державного управління національними інформаційними ресурсами:

* розробка й прийняття політичних рішень, законодавчих і нормативно-правових актів щодо правового забезпечення системи управління національними інформаційними ресурсами та удосконалення правових і організаційних механізмів реалізації правових норм чинного законодавства;

* визначення і здійснення повноважень державних органів, органів регіонального й місцевого самоврядування щодо оперативного управління (володіння, розпорядження, користування) державними інформаційними ресурсами;

* розробка і реалізація організаційних заходів і нормативно-методичного забезпечення відомчих і регіональних структур та недержавного сектору у сфері формування й використання інформаційних ресурсів щодо координації діяльності згаданих структур;

* розробка і реалізація фінансово-економічних методів регулювання діяльності щодо формування й забезпечення використання інформаційних ресурсів;

* здійснення державної реєстрації інформаційних ресурсів, забезпечення повноти створення первинних і похідних інформаційних ресурсів на основі використання інформації, що виникає (створюється) у процесі діяльності державних органів, органів регіонального та місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності;

* формування інформаційних ресурсів, що висвітлюють діяльність державних органів, органів регіонального й місцевого самоврядування, державних підприємств і організацій, для надання вільного доступу даних громадянам і організаціям (крім інформаційних ресурсів, що мають відомості, віднесені до державної таємниці та до іншої інформації з обмеженим доступом);

* забезпечення ефективного використання інформаційних ресурсів у діяльності державних органів, органів регіонального й місцевого самоврядування та державних підприємств, установ і організацій;

* оптимізація державної політики інформатизації щодо забезпечення науково-технічних, виробничо-технологічних і організаційно-економічних умов створення й застосування інформаційних технологій та інших елементів інформаційної інфраструктури з метою формування, розвитку й ефективного використання інформаційних ресурсів та сприяння доступу громадян до світових інформаційних ресурсів, глобальних інформаційних систем;

* забезпечення функціонування ефективної системи захисту інформаційних ресурсів;

* забезпечення захисту громадян, суспільства і держави від хибної, спотвореної та недостовірної інформації;

* забезпечення розробки й впровадження ефективних правових, організаційних і економічних механізмів регулювання інформаційних ресурсів України (ринку інформації, інформаційних технологій, засобів обробки інформації та інформаційних послуг);

* регулювання інформаційного співробітництва, спрямованого на забезпечення рівноправного і взаємовигідного використання національних інформаційних ресурсів у процесі міжнародного обміну; здійснення єдиної державної політики наукової підтримки системи державного управління формуванням, розвитком і використанням національних інформаційних ресурсів;

* кадрове забезпечення функціонування системи державного управління національними інформаційними ресурсами;

* інформаційно-аналітичне забезпечення прийняття управлінських рішень у сфері управління інформаційними ресурсами;

* контроль за встановленим порядком і правилами формування, розвитку і використання інформаційних ресурсів;

* нагляд за додержанням законодавства у сфері формування, розвитку, використання інформаційних ресурсів та здійснення правосуддя у сфері суспільних інформаційних відносин.

Сучасну проблематику щодо державного управління системою національних інформаційних ресурсів можна охарактеризувати таким чином:

1. Інформаційні процеси як внутрішні, так і глобальні зумовили тенденцію активного залучення до сфери інформаційних відносин значної кількості людей, громадських організацій, держав, інших суб'єктів інформаційної діяльності.

У процесі розвитку суспільних інформаційних відносин дедалі більше проявляються “протиріччя між потребами суспільства в розширенні вільного обміну інформацією і необхідності окремих обмежень на її поширення” [4].

За таких умов державою не в повному обсязі забезпечується управління інформаційною сферою щодо встановлення необхідного балансу: з одного боку -- між свободою слова, правом на інформацію, а з іншого -- припустимими обмеженнями на поширення і захист інформаційних ресурсів в інтересах гарантування національної безпеки України.

2. В Україні створюється національна система законів і підзаконних нормативних актів щодо правового регулювання соціальних відносин, визначальною складовою яких є інформація. Однак в економічному, соціально-політичному та організаційно-правовому плані в Україні досі не створено логічно завершеної системи державного управління національними інформаційними ресурсами.

Важливо зазначити, що базове інформаційне законодавство та більшість актів законодавства, що містять окремі правові норми регулювання суспільних відносин в інформаційній сфері діяльності, було введено в дію до прийняття у 1996 р. Конституції України. Деякі правові норми чинного законодавства виконали свою роль, а окремі виявилися неефективними або такими, що не відповідають вимогам подальшого економічного, соціокультурного розвитку та забезпечення національної безпеки України тому, що приймалися у різні часи без узгодження понятійного апарату і мають ряд не досить коректних термінів, а отже, неоднозначно тлумачаться учасниками суспільних інформаційних відносин. Нові юридичні норми у сфері суспільних інформаційних відносин нерідко не узгоджені з раніше прийнятими, що призводить до негативних наслідків.

Крім того, залишаються неврегульованими у правовому плані окремі сфери суспільних інформаційних відносин, зокрема, з приводу інформації з обмеженим доступом, що не становить державної таємниці.



Тема 4: ПРАВО І НАЦІОНАЛЬНА БЕЗПЕКА ДЕРЖАВИ

4.1 Поняття та зміст нормативно-правового забезпечення національної безпеки держави

Складність положення в забезпеченні національної безпеки збільшується не лише не достатньою ефективністю системи національної безпеки країни і разом з цим системи управління нею, а й відсутністю серйозної правової основи регулювання забезпечення національної безпеки, системного підходу до вирішення цієї проблеми з правової точки зору. Причина цього полягає у тому, що досі не визначені національні пріоритети внутрішньої і зовнішньої політики, національні цілі і взагалі бажаний статус України. Проголошений курс на євроінтеграцію, вступ до НАТО лишається проектом, втім реальної правової бази в сфері національної безпеки для цього поки створено не достатньо.

Одним з головних принципів, що має бути закладений у систему нормативно-правового забезпечення національної безпеки, є принцип, відповідно до якого унеможливлювалася б будь-яка узурпація усіх функцій одним з уповноважених державних органів із забезпечення національної безпеки, домінування одного органа над іншим. Лише таке законодавство являє собою умову створення відповідного природі розумної людини громадянського суспільства -- вільного демократичного правового суспільства, орієнтованого на конкретну людину, яке створює атмосферу поваги до правових традицій і законів, загальногуманістичним ідеалам, яке забезпечує свободу творчої і підприємницької діяльності, створює можливість досягнення добробуту і реалізації прав людини і громадянина, яке органічно відпрацьовує механізми обмеження і контролю за діяльністю держави.

Передусім, слід визначити саме поняття "нормативно-правове забезпечення національної безпеки" та аргументувати доцільність його вживання.

Поняття "нормативно-правове забезпечення національної безпеки" включає його нормативне регулювання і виконання права як засобу управління стосовно сфери національної безпеки.

Нормативно-правове забезпечення національної безпеки -- процес створення і підтримки в необхідних межах конструктивних організацій функціональних характеристик системи національної безпеки за допомогою впорядковуючого впливу нормативно-правових засобів.

Призначення норм полягає у тому, щоб соціально-правові претензії в сфері національної безпеки трансформувати у суб'єктивні права -- юридичну форму можливих духовних і матеріальних благ.

Найбільш чіткою для розмежування і напевно вірного розуміння даних понять є формула: "Право створюється суспільством, а закон -- державою".

Саме тому, ураховуючи зазначене, якщо вживати термін "правове забезпечення національної безпеки", то слід говорити не лише про нормативну сторону даного процесу, а й розглядати питання впливу, природного та суб'єктивного права. Саме тому нами акцентується увага на Концепції національної безпеки, Доктринах, законах, кодексах, положеннях, стратегіях, програмах і планах. Таким чином, арсенал юридичних засобів не звужуються нами лише до законів. Відтак застосування терміну "нормативно-правове забезпечення національної безпеки" найбільш повно і точно відображає сутність та зміст розглядуваного нами питання -- врегулювання суспільних відносин у сфері національної безпеки за допомогою юридичного інструментарію.

Основу нормативно-правового забезпечення національної безпеки складають формування та підтримка його нормативно-правової бази як засобу досягнення реальної упорядкованості системи національної безпеки. При цьому правові норми забезпечують моделювання як самої системи національної безпеки, так і її підсистем, нормування та формалізацію їх функціональних, організаційних та інформаційних структур, а також самі виконують інформаційну функцію.

Вихідною, управляючою, правовою інформацією для функціонування системи національної безпеки є Конституція України, а також закони та підзаконні нормативні акти, що визначають функції та завдання державних і недержавних суб'єктів сил забезпечення національної безпеки як в цілому, так і по конкретних напрямах їх діяльності, підсистемах і рівнях управління.

Сили забезпечення національної безпеки не лише застосовують норми права, а й, відповідно до своєї компетенції, видають відомчі нормативні акти на основі та на виконання діючих законів, указів та розпоряджень президента, постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України.

Система нормативно-правового забезпечення національної безпеки являє собою сукупність законів і підзаконних нормативних актів, які створюють нормативно-правове поле для функціонування системи національної безпеки і виконання нею свого призначення.

У широкому розумінні йдеться про Конституцію України, Закон України "Про основи національної безпеки України", закони України, укази та розпорядження Президента України, міжнародні правові акти, пов'язані із забезпеченням як національної, так і регіональної та міжнародної безпеки, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, які визначають компетенцію суб'єктів системи забезпечення національної безпеки.

Нормотворчість являє собою правову форму діяльності суб'єктів СЗНБ, яка здійснюється відповідно до їх компетенції, на основі і на виконання законів та підзаконних нормативних правових актів.

Нормотворча діяльність має своїми цілями забезпечити:

* юридичне закріплення існуючих у галузі відносин та їх правове регулювання;

* формування нових відносин, відсутніх у поточний момент, але бажаних чи необхідних з погляду виконання перспективних завдань;

* ліквідацію відносин та ситуацій, віджилих та гальмуючих розвиток нових ігрогресивних тенденцій.

Питання функціонування самої системи національної безпеки знаходить своє правове закріплення головним чином в законах і положеннях, а саме:

* забезпечення точного розподілу функцій між суб'єктами системи забезпечення національної безпеки, їхніх прав і обов'язків, налагодження системи взаємодії;

* розподіл функцій щодо збирання, оброблення інформації та надсилання результатів аналізу на відповідні управлінські рівні системи забезпечення національної безпеки;

* раціональна побудова системи прийняття управлінських рішень із закріпленням персональної відповідальності за їх виконання.

4.2 Роль права в забезпеченні національної безпеки

Розглядаючи проблеми управління системою національної безпеки важливим є розгляд ролі права у даному процесі.

Право, будучи регулятором суспільних відносин, є одним з дієвих інструментів, з одного боку, як забезпечення національної безпеки (зовнішній чинник), з іншого -- як засіб оптимізації функціонування самої системи національної безпеки і системи забезпечення національної безпеки, зокрема (внутрішній чинник).

Право слугує інструментом досягнення нацією її ідеалів, забезпечення потреб та інтересів нації; якщо йдеться про оптимізацію функціонування самої СНБ, останню слід розуміти як інструмент права. Тобто дія СНБ є втіленням права у життя. Саме таке співвідношення права і СНБ присутнє за будь-яких умов і притаманна загальному процесові забезпечення національної безпеки.

Виходячи з мети створення СНБ, слід і розглядати головну, генеральну спрямованість права, яка, має вектор щодо забезпечення потреб та інтересів кожної людини. Отже, право є інструментом забезпечення національних інтересів і відіграє важливу роль.

При побудові СНБ право відіграє важливу роль, саме тому така побудова має відбуватись паралельно з розробкою пакету нормативно-правових актів, де було б визначено загальні пріоритети розвитку нації, закріплено механізм забезпечення національних інтересів у найбільш важливих сферах суспільного життя. Причому існуюче законодавство має також бути, за необхідності, переглянуто з урахуванням постулату забезпечення національних інтересів.

Задеклароване у Конституції положення щодо статусу України як правової, соціальної, демократичної держави є ще одним вагомим аргументом побудови СНБ та удосконалення системи права у сфері національної безпеки. При цьому слід окреслити можливі підходи до розуміння національних інтересів.

Перший -- світоглядний, він полягає у тому, що національні інтереси є свідомим конкретизованим визнанням потреб нації у власному розвитку. Позитивною у даному випадку вбачається можливість щодо постійної зміни цих інтересів відповідно до реалій часу.

Другий підхід -- інституційний -- передбачає необхідність закріплення у праві не лише механізму забезпечення національних інтересів, а й конкретне визначення останніх.Правове закріплення інтересів нації дозволить зробити політику держави більш відкритою, наближеною до кожної людини, а головне -- кожному представникові української нації буде відомо, які інтереси нації він має відстоювати.

При формуванні механізму нормативно-правового забезпечення національної безпеки слід спиратися на принципи забезпечення вже проголошених, існуючих національних інтересів та утвердження нових, що відповідають реаліям об'єктивної дійсності.При нормативно-правовому забезпеченні національної безпеки питання про необхідність удосконалення нормативної правової бази постає закономірно.

Нині національне законодавство не повністю задовольняє потреби та інтереси нації. Саме тому пріоритетними вважаються законодавчі акти, що спрямовані на регулювання функціонування СНБ. Це, насамперед, закони України "Про національну безпеку України", "Про Агентство національної безпеки", "Про недержавне забезпечення національної безпеки України" тощо.

Отже, найважливішим критерієм існування того чи іншого Закону має бути його корисність, здатність врегульовувати суспільні відносини у тих чи інших сферах суспільного життя. До того ж національна безпека, будучи системним явищем, не може розглядатися в межах одного закону, вона має створювати засади до побудови відповідних інститутів права як адекватних засобів регулювання функціонування складних систем.

4.3 Принципи формування нормативно-правового поля забезпечення національної безпеки

Систему основних принципів у даній сфері складають:

* принцип верховенства права означає, що основою побудови законодавства в сфері ЗНБ мають бути принципи забезпечення українських національних інтересів, справедливості, гуманізму, пріоритету інтересів української нації, їхній захист від зазіхань будь-якого рівня з боку інших націй, посадових осіб і державних органів, розумний баланс інтересів особи, нації і держави;

* принцип верховенства Конституції полягає у відповідності даного законодавства Основному Закону держави. Воно не може звужувати прав і свобод людини і громадянина, що надані їм Конституцією;

* принцип верховенства закону означає, що Концепція національної безпеки України, затверджена Законом України, являтиме собою безпосереднє джерело всіх інших нормативних актів, що регулюють правові відносини держави й особи у сфері національної безпеки;

* принцип демократизму полягає у створенні юридичних механізмів щодо участі в забезпеченні національної безпеки широкого кола громадських організацій і тісного взаємозв'язку з уповноваженими органами державної влади в цій сфері;

* принцип соціальної доцільності являє собою застосування державою адекватних засобів реагування на динаміку соціальних явищ, у тому числі соціально-аномальних;

* принцип наукової обґрунтованості вимагає, щоб увесь інструментарій ЗНБ базувався на сучасних досягненнях науки і практики, застосуванні наукової методології, концепціях, міжнародному досвіді розв'язання зазначених питань;

* принцип системності і погодженості означає певну послідовність, поступовість у законотворчості, взаємозв'язок і взаємодію законодавчих актів як зсередини так і ззовні, якщо Закон України "Про Концепцію національної безпеки України" буде погоджений з іншими законодавчими актами, що стосуються питань захисту конституційного ладу, територіальної цілісності, державного суверенітету і забезпечення національної безпеки;

* принцип пріоритетності загальновизнаних норм і принципів міжнародного права щодо національного законодавства означає узгодження аналізованого законодавства з нормами міжнародного, європейського права, з тими Для втілення в життя окреслених принципів існує механізм їхнього забезпечення, що ґрунтується на таких основах:

* правові основи законотворчості полягають, на думку фахівців, в існуванні чітко регламентованої процедури законодавчої діяльності, що може знайти своє відображення в законі "Про закони і законодавчу діяльність в Україні", що може сприяти упорядкуванню процесу законотворчості;

* плановість законодавчої діяльності полягає в діяльності законодавчих органів відповідно до заздалегідь розроблених програм, що позбавить законотворчий процес спонтанності, яка характеризується відсутністю відповідного обґрунтування планів законодавчої діяльності;

* організація і координація законодавчої діяльності полягає в синхронізації прийняття нормативно-правових актів щодо забезпечення національної безпеки з іншими нормативними актами, які регулюють суспільні відносини в суміжних областях;

* законодавча техніка полягає в необхідності написання закону простою, зрозумілою, однозначною мовою, яка б позбавляла можливості трактувати закон по-різному;

* інформаційне забезпечення законодавчої діяльності полягає в застосуванні цілеспрямованого комплексу заходів для розширення інформаційної бази;

* офіційними виданнями нормативно-правових актів, що регулюють механізм забезпечення національної безпеки і функціонування системи національної безпеки в цілому в інших країнах, довідниками і коментарями до них;

* інформацією про ратифіковані Україною міжнародні Конвенції, угоди, декларації тощо стосовно ЗНБ;

* аналітичними і прогностичними матеріалами щодо динаміки законодавства з цього питання;

* науковими (кандидатськими і докторськими) дослідженнями, монографіями, концепціями;

* матеріалами міжнародних і республіканських конференцій, симпозіумів, семінарів по цьому питанню тощо;

* наукове забезпечення законотворчості.

4.4 Засоби забезпечення законотворчої діяльності

Для втілення і реалізації зазначених принципів постає потреба в окресленні засобів забезпечення даної діяльності.До основних засобів забезпечення законотворчої діяльності у сфері ЗНБ належать:

* радикальна активізація проведення наукових досліджень чинного законодавства і практики його застосування для обґрунтування потреби в розробці нормативно-правового поля забезпечення національної безпеки;

* консультування при прийнятті будь-якого нормативного акта загальної системи правового поля ЗНБ як із практичними працівниками, так і з науковцями;

* проведення експертизи законодавчих актів щодо їх відповідності національним інтересам і впливу на стан національної безпеки;

* проведення соціологічних досліджень по зазначених питаннях;

* проведення моніторингу законодавства щодо його відповідності інтересам національної безпеки;

* аналіз вітчизняного і зарубіжного законодавства щодо застосування кримінально-правових норм, які передбачають відповідальність за вчинення злочинів, що посягають на основи національної безпеки;

* розроблення моделей і прогностичних сценаріїв, моніторинг розвитку законодавства в даній сфері;

- розроблення наукових основ реалізації державної стратегії національної безпеки;

* проведення незалежної наукової експертизи нормативних актів у розглянутій сфері із залученням у разі потреби іноземних фахівців.

Таким чином, розглянувши поняття нормативно-правового забезпечення національної безпеки, роль права в забезпеченні національної безпеки, методологію формування правового поля ЗНБ, а також сукупність причин та чинників, що впливають на даний процес, окресливши принципи формування правового поля ЗНБ і засоби забезпечення законотворчої діяльності, перейдемо до розгляду більш конкретних питань. Нижче, використовуючи структурно-функціональний підхід, проаналізуємо підходи до формування Концепції національної безпеки України, доктрин національної безпеки, а також Закону України "Про національну безпеку України", а завершимо окресленням моделі ієрархічної системи нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у сфері національної безпеки.

Тема 5: ІНФОРМАЦІЙНА БЕЗПЕКА ДЕРЖАВИ. ІНФОРМАЦІЙНА БЕЗПЕКА СУСПІЛЬСТВА І ДЕРЖАВИ. СТРАТЕГІЧНІ ЦІЛІ І ЗАДАЧІ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БОРОТЬБИ

5.1 Розгляд інформаційної безпеки з позиції системного підходу

В нинішній час визначився ряд великих досліджень про роль і місце інформації у забезпеченні національних інтересів суспільства і держави в різноманітних областях їхньої діяльності. Стало очевидним, що під впливом інформації всі сфери життя набувають нових якостей, але водночас зростає і потенційна уразливість суспільних процесів від інформаційного впливу. Інформація стала чинником, здатним призвести до великомасштабних аварій, військових конфліктів і поразці в них, дезорганізації державного управління, фінансових органів і наукових центрів. У цьому зв'язку, інформація стала вважатися стратегічним національним ресурсом, одним з основних багатств держави.

Під впливом інформації всі сфери життя суспільства, в т. ч. основна - економічна, набувають нових якостей - гнучкість, динамічність, тривалість.

Розгляд інформаційної безпеки з позиції системного підходу дозволяє виділити чотири групи інформаційно-технологічних небезпек для суспільства і держави, зумовлених досягненнями науково-технічного прогресу. Перша група пов'язана з інтенсивним розвитком нового вигляду зброї - інформаційної, здатної ефективно впливати на психіку людей і інформаційно - технологічну інфраструктуру держави. Аналіз сучасних досліджень в цій області вже дозволяє говорити про ефективність програмування поведінки (діяльності) окремих людей під впливом інформації.

Друга група являє собою новий вигляд соціальних злочинів, оснований на використанні досягнень сучасних інформаційних технологій: махінації з банківськими операціями; комп'ютерне хуліганство (впровадження "вірусів"); незаконне копіювання технологічних рішень та інше. На думку провідних дослідників в цій області, комп'ютер стає найбільшим знаряддям злочину.

Третя група виявляється у вигляді електронного контролю за життям, настроєм, планами громадян, роботою політичних організацій, тотального комп'ютерного контролю за населенням країни. Високі інформаційні технології дозволяють накопичувати, зберігати і використовувати величезні масиви даних про здоров'я, соціальну активність, політичні думки, зв'язки, фінансові справи населення.

Четверта група полягає у використанні інформаційних технологій в політичній боротьбі. Зростання впливу засобів масової інформації на хід і зміст політичних процесів, функціонування механізму влади - одна з домінуючих тенденцій сучасного суспільного розвитку.

Боротьба за контроль над новими засобами і інформаційними структурами, їхнє використання для врахування і обробки суспільної думки стали центральною проблемою всередині політичного життя суспільства і держави. Крім того, індустріально розвинені країни прагнуть захопити в державах, що розвиваються, контроль над інформаційними процесами з метою поступового перетворення інформації, що перетворюється в політичний чинник, в інтересах встановлення свого політичного впливу, досягнення дій інших країн у своїх національних інтересах.

5.2 Засоби інформаційного впливу і інформаційна безпека

Засоби інформаційного впливу полягають в спроможності ініціювати і контролювати речовинно-енергетичні процеси, параметри яких набагато порядків вище самої інформації. В цьому зв'язку вийшли на рівень суспільної свідомості і стали суспільними такі поняття як "інформаційний простір", "інформаційний вплив", "інформаційне протиборіння", "інформаційна зброя" та ін.При цьому агресивність діяльності полягає у впливі на інформаційні потоки (ресурси) з метою ускладнити прийняття організаційно-управлінських рішень. Тобто, держава з високим рівнем інформованості має можливість програмувати і спрямовувати в своїх інтересах розвиток слабко розвиненої в цьому відношенні держави під своїм постійним контролем. Крім того, рівень інформаційної озброєності суспільства і вищого воєнно-політичного - політичного керівництва держави стали визначати ступінь ефективності державного і військового управління. "Хто володіє інформацією - той володіє ситуацією" - в цьому, що стало широко відомим, прислів'ї, досить точно висловлена роль інформації в сучасному житті суспільства і держави. Чинність механізму тактичного інформаційного впливу простежується на можливості маніпулювання суспільною думкою за допомогою засобів масової інформації в умовах низької інформованості суспільства про істинний стан дій по тому або іншому питанню. Тобто, рівень інформованості суспільства стає одним з критеріїв оцінки могутності держави, найважливішим чинником виживання в боротьбі за економічну і політичну незалежність. В індустріально розвинених державах інформаційні технології, як першочергові, включені в державні стратегічні програми забезпечення національної безпеки, мають високий пріоритет по всім видам забезпечення, а їхнє виконання знаходиться під безпосереднім контролем парламенту країни.

В будь-якому випадку гарантом національної безпеки країни є її економічний потенціал - сукупність всіх матеріальних і духовних сил суспільства, а також спроможність держави забезпечення своєї безпеки. Інформація, охоплюючи всі сфери людської діяльності, по-перше, безпосередньо підвищує економічний потенціал країни, забезпечуючи зростання матеріальних і духовних сил суспільства.

По-друге, створюючи матеріальні і інтелектуальні ресурси країни для ефективного захисту від держав, що проводять агресивну інформаційну діяльність як на стратегічному, так і на тактичному рівнях. З Іншого боку науково-технологічний потенціал держави залежить від рівня інформаційного забезпечення праці вчених, інженерів і фахівців. Низький рівень цього забезпечення в нинішній час не дозволяє проводити дослідження на передових рубежах науки і техніки. Таким чином, по мірі розвитку науково - технологічного прогресу роль інформаційної безпеки суспільства і держави збільшується і її забезпечення одержує пріоритетний початок. Аналіз сучасних досліджень показує, що інформаційна безпека держави характеризується ступенем її захищеності і, отже, тривалістю основних сфер життєдіяльності (економіки, науки, техніки, освіти, культури, управління, суспільної свідомості і ін.) по відношенню до небезпечних (дестабілізуючих, деструктуризуючих інтереси держави) інформаційних діянь, що ущемляють національні інтереси як по впровадженню дезінформації, так і по витягу конфіденційної інформації. Джерела інформаційних небезпек для суспільства і держави можуть бути природніми (об'єктивними) і неприродніми (навмисними).

Перші виникають в результаті ненавмисних помилок і технологічних несправностей, випадкових чинників, стихійних лих та ін.. Навмисні інформаційні дії здійснюються свідомо і цілеспрямовано. При цьому часто використовуються засоби масової інформації, радіоелектронної боротьби, спеціальні програмні засоби ("віруси") для комп'ютерних мереж. Їхня ефективність дозволила дослідникам прийти до висновку про появу особливого виду зброї - інформаційної. Об'єктами інформаційного впливу є: свідомість і психіка людей; інформаційні технології різноманітного масштабу і призначення. Суб'єктами інформаційної безпеки є органи і структури, що займаються її забезпеченням, тобто інститути безпеки законодавчої, виконавчої і судової влад.

Таким чином, інформаційна безпека - принципово нове явище в житті суспільства і держави. Відсутність інформаційного захисту веде до втрати політичної незалежності, тобто до фактичного програшу війни невійськовими засобами, а саме - національні інтереси однієї держави перепідпорядковуються інтересам іншої держави, у якій більш високий інформаційний потенціал.

В цьому зв'язку, під інформаційною безпекою слід розуміти стан нормативно - правових актів і відповідних інститутів безпеки держави, що дозволяє: постійно мати вірогідну інформацію, необхідну для прийняття обгрунтованих рішень в усіх ланках державного управління; відвернути нанесення збитків інформаційним ресурсам країни.

Характер будь-яких масштабних збройних конфліктів і війн, в які може бути втягнена Україна, багато в чому буде визначатися домінуючими тенденціями в розвитку засобів збройної боротьби. Головну роль набуває проблема завоювання інформаційної переваги в управлінні військами (силами) і зброєю. Вже в мирний час готується і ведеться інформаційна боротьба навіть між союзниками по різним воєнно-політичним блокам. У воєнний же час вона може прийняти характер широкомасштабних спеціальних операцій. В сучасних умовах вирішуються задачі досягнення інформаційної переваги над військами (силами) і зброєю.

На це повинні бути націлені значні, все зростаючі зусилля щодо оснащення Збройних Сил України відповідною технікою, щодо відпрацювання необхідної стратегії інформаційної боротьби і способів її реалізації у воєнних конфліктах різного масштабу.

5.3 Стратегічні цілі і задачі інформаційної боротьби

Загальною стратегічною метою інформаційної боротьби є забезпечення переваги у вирішенні задач, що стоять, однією із сторін за рахунок досягнення переваги над протиборствуючою стороною на інформаційному рівні.

Частковими стратегічними цілями інформаційної боротьби є:

- формування інформаційного простору, який би забезпечував безпеку природи, людини, соціальної (національної) групи, суспільства від прояв різного роду факторів ризику;

- створення єдиного безпечного інформаційного простору в Україні, Європі та світі;

- освічення суспільства в галузі інформаційної безпеки;

- пілкування про наявність достатніх і захищених інформаційних ресурсів і інформаційних потоків для підтримання життєдіяльності та стійкого функціонування і розвитку суспільства і держави;

- підтримання постійної готовності до адекватних дій в інформаційному протиборстві.

Для досягнення стратегічних цілей вирішуються наступні стратегічні задачі:

- прогнозування можливих негативних інформаційних дій на природу, людину, соціальну (національну) групу, суспільство і державу;

- виявлення причинно-слідчих зв'язків фактору ризику і наслідків реалізації для суспільства і держави;

- прогнозування основних напрямків розвитку інформатизації в інтересах його безпеки;

- визначення співвідношення інформаційної дії інформатизації та безпеки природи, людини, групи, суспільства і держави;

- вироблення мір протидії інформаційним небезпекам і загрозам, негативним інформаційним діям на індивідуальну та суспільну свідомість, психику людей;

- забезпечення фізичної безпеки і нормального функціонування об'єктів інформаційних ресурсів;

- обмеження доступу до інформації, яка складає державну, воєнну, технологічну і комерційну таємницю.



5.4 Військово-інформаційна безпека

Аналіз досліджень по військовій тематиці дозволяє зробити висновок, що у військовій справі настає новий етап розвитку: ефективність сучасних засобів поразки все більше визначається не стільки вогневою міццю, скільки ступенем інформаційного забезпечення. Інформатизація збройних сил стала пріоритетною задачею військово-технічої політики економічно розвинених держав. В змісті військових дій всі більше зростає значимість інформаційного протиборіння. Зростання ролі інформаційної боротьби стирає межу між війною і миром. Інформація стала чинником, здатним спровокувати військовий конфлікт, але і призвести до поразці у війні. Інформаційна боротьба стала обов'язковою. Це призвели до появи таких нових наукових категорій, як "інформаційна боротьба", "засоби інформаційної боротьби", "інформаційна зброя".

При цьому правомірність використання поняття "інформаційна зброя" визначається тим, що в контексті застосування інформації в якості засобів боротьби, вона може характеризуватися такими показниками, як цілеспрямованість, розпізнавання, розосередженість, масштабність впливу, досяжність, швидкість доставки, комплексність впливу на технічні засоби, системи управління і особовий склад армії і флоту. Виходячи з положень теорії конфлікту і теорії цілеспрямованих систем, обидві протиборствуючі сторони можна розглядати як єдину складну систему, поведінка якої в значному ступені визначається поточним станом інформаційних ресурсів і ступенем доступності до цих ресурсів для кожної з них. Таким чином, об'єктом інформаційної боротьби є інформаційні ресурси як своєї, так і протиборствуючої сторони.

Інформаційній боротьбі притаманні наступні основні закономірності: використання загальних об'єктивно існуючих фізичних полів для інформаційного забезпечення функціонування систем і засобів озброєння і військової техніки; збільшення глибини інформаційного зіткнення систем управління і значного скорочення часу на проведення операцій по добуванню, аналізу і розподілу інформації; комплексне застосування різнорідних систем і засобів згідно єдиного задуму і плану в складі єдиної системи управління.

Метою інформаційної боротьби є забезпечення переваги в рішенні задач, що стоять за однією із сторін, за рахунок досягнення переваги над протиборствуючою стороною, на інформаційному рівні. В контексті сказаного інформаційна боротьба виявляється в двох основних напрямках: боротьба за вірогідну інформацію і боротьба за вплив на інформаційне уявлення протиборствуючої сторони. Мета інформаційної боротьби досягається вирішенням кожною з протиборствуючих сторін наступних взаємозв'язаних задач: цілеспрямоване добування вірогідної інформації про стан і діяльність своїх об'єктів і об'єктів протиборствуючої сторони жорсткими вимогами до її якості, обсягу, повноти, темпу поновлення; цілеспрямований і комплексний вплив на інформаційні ресурси протиборствуючої сторони на всіх фазах її виробництва, розподілу і використання; захист своїх інформаційних ресурсів від впливу на них з боку супротивника на всіх фазах їхнього виробництва.

Ефективність функціонування системи управління військами, силами і зброєю в значному ступені залежить від адекватності, що входить в їхній склад спеціального математичного забезпечення, відбиття поглядів супротивника на застосування своїх засобів і систем озброєння і на підсилення ролі впливу на інформаційні ресурси іншою стороною як чинника забезпечення переваги в ході військових дій. При цьому системі розвідки придаються додаткові активні функції, що перетворюють її в систему рефлексивної розвідки. Особливість останньої полягає в тому, що об'єкти розвідки включаються в контур інформаційного впливу за рахунок в часу оцінки, що відбиває стан сил і засобів протиборствуючої сторони і впливу на засоби розвідки (інтегровані із засобами управління) різноманітними засобами.

Сказане дозволяє стверджувати, що під військово-інформаційною безпекою слід розуміти стан відповідних інститутів безпеки збройних сил, що дозволить: постійно мати вірогідну інформацію, необхідну для прийняття обгрунтованих рішень в усіх органах військового управління; відвернути нанесення збитків інформаційним ресурсам військ (сил).

5.5 Стратегія інформаційної боротьби

Інформаційна боротьба, як було показане вище, є протиборіння сторін за завоювання переваги по кількості, якості і швидкості здобування інформації, її вчасному аналізу і застосуванню. Вона передбачає постійне вдосконалення інформаційних технологій з обов'язковим проведенням заходів по підвищенню їхнього захисту від впливу супротивника. Інформаційна боротьба зародилася у глибокій стародавності, але отримала стратегічний характер тільки в кінці XIX - на початку XX сторіччя.