Основи загальної теорії права та держави

* принцип свободи економічної діяльності.

* принцип неухильного виконання економічних нормативів, встановлених НБУ, норм чинного законодавства.

* принцип добровільності взаємовідносин і взаємної заінтересованості банківських установ та їхніх клієнтів.

* принцип підтримки конкуренції та заборони економічної діяльності, спрямованої на монополізацію та недобросовісну конкуренцію. Це означає, що банкам забороняється укладати угоди з метою обмеження конкуренції в банківській діяльності, а також монополізації умов надання кредитів, інших послуг, встановлення процентних ставок і розміру комісійної винагороди.

* принцип контролю і нагляду за діяльністю банків та інших кредитно-фінансових установ. У належному функціонуванні банківської системи найважливіша роль відводиться контролю. За його допомогою закріплюється самостійність економічної діяльності, забороняється втручання держави у внутрішньогосподарську сферу комерційних банків, підприємств, забезпечується законність у банківській сфері, запобігання правопорушенням і притягнення до відповідальності винних осіб.

Джерелом національного права є, як відомо, форма вираження державної волі в нормативних актах. Нормативний акт є офіційний письмовий документ компетентного органу держави, в якому встановлено норми права.

До джерел банківського права належать: Конституція України (зокрема ст. 99, 100), закони і постанови Верховної Ради України (наприклад. Закони України від ЗО жовтня 1996 р. "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні", від 22 листопада 1996 р. "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", постанови Верховної Ради України "Про підпорядкування оплати комерційними банками за здійснення платежів" від 24 грудня 1993 р. та "Про норматив обігу платіжних документів в Україні" від 25 червня 1993 р.).

53. Банківська система в Україні

Банківська система України започаткована після прийняття Верховною Радою України у березні 1991 року Закону України "Про банки і банківську діяльність". Вона є дворівневою і складається з Національного банку України та банків різних видів і форм власності.

Національний банк України є центральним банком, який проводить єдину державну грошового-кредитну політику з метою забезпечення стабільності національної грошової одиниці.

Банки створюються на акціонерних або пайових засадах юридичними та фізичними особами. Свої функції банки реалізують через виконання таких операцій, як залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення на депозитні, вкладні рахунки та недепозитне залучення коштів; кредитування суб'єктів господарської діяльності та громадян, вкладання у цінні папери, формування касових залишків та резервів, формування інших активів; касове та розрахункове обслуговування народного господарства, виконання валютних та інших банківських операцій.

Банки у своїй діяльності керуються Конституцією України, Законами України "Про Національний банк України", "Про банки і банківську діяльність", законодавством України про акціонерні товариства та інші види господарських товариств, іншими законодавчими актами України, нормативними актами Національного банку України і своїми статутами.

54. Правове регулювання банківської діяльності та банківських операцій в Україні

Банківська діяльність - це сукупність відносин, що передбачають:

- фінансово-економічну спроможність і потенціал держави;

- підприємницьку діяльність банків як самостійних суб'єктів господарювання;

- владно-організаційну діяльність НБУ- як центрального банку держави. Разом з тим поняття банківська діяльність є вужчим за поняття фінансова діяльність.

Банківські операції - один із видів фінансових послуг, що полягає у систематичному здійсненні операцій з приводу залучення, розміщення фінансових актів, об'єктом яких можуть виступати гроші, цінні папери, дорогоцінні метали та каміння тощо, і які здійснюються на підставі укладеного договору та відповідно до чинного законодавства і нормативних актів НБУ.

Види банківських операцій:

Пасивні - залучення і розміщення вкладів і депонентів; отримання кредитів в інших банках; емісія цінних паперів; трастові операції.

Активні - кредитні; інвестиції; операції з цінними паперами, казначейськими інструментами (державні цінні папери тощо).

Комісійні - операції, що здійснюються банком за дорученням своїх клієнтів у вигляді надання їм відповідних послуг за винагороду у вигляді комісійних.

В залежності від форми використання грошових коштів в Україні, як і в іншій державі світу, розрізняють дві сфери розрахунків:

- сферу готівкових розрахунків, яка обслуговується законними грошовими знаками держави;

- сферу безготівкових розрахунків, яка обслуговується платіжними засобами в депозитній та у формі комерційних боргових зобов'язань.

В останньому випадку розрізняють: міжбанківські розрахунки, які обслуговують відносини між банками, та міжгосподарські розрахунки.

Платежі з рахунку підприємства здійснюються банком за згодою власника рахунку і з дотриманням черговості, встановленої керівником підприємства, установи. Без згоди платника списання коштів з його рахунку допускається лише у випадках, встановлених чинним законодавством

Взаємовідносини між банком і клієнтом щодо розрахунково-касового обслуговування здійснюються на підставі договору.

Форми документів безготівкових розрахунків.

Платіжне доручення це документ (бланк банку), який є письмово оформленим дорученням клієнта банку, що його обслуговує, на перерахування визначеної суми коштів зі свого рахунку на рахунок суб'єкта розрахункових відносин за поставлену продукцію, надані послуги тощо.

Протягом 10 днів від дати заповнення платіжного доручення банки приймають його до виконання.

Платіжна вимога-доручення - комбінований розрахунковий документ, який складається з двох частин:

верхньої вимоги постачальника (одержувача коштів) безпосередньо до покупця (платника) сплатити вартість поставленої йому за договором продукції (виконаних робіт, наданих послуг);

нижньої - доручення платника своєму банку перерахувати з його рахунку суму, яка стоїть у графі "сума до сплати" цифрами чи буквами.

Розрахункові чеки для одноразового розрахунку фізичної особи дійсні 3 місяці з дати їх видачі, а строк дії чекової книжки становить один рік. Чек - документ, що містить письмове розпорядження власника рахунку (чекодавця) установі банку (банку-емітенту), яка веде його рахунок, оплатити чекодержателю зазначену в ньому суму коштів.

Акредитив - форма розрахунків, за якої банк-емітент за дорученням свого клієнта (заявника, акредитива) зобов'язаний виконати платіж третій особі (бенефіціару) за поставлені товари, виконані роботи та надані послуги та надати повноваження іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж, переказавши йому кошти. Юридичною підставою для робота клієнта за допомогою системи "Клієнт банк " і оброблення банком його електронних розрахункових документів є окремий договір між ним і банком.

55. Правове регулювання розрахункових відносин та кредитних операцій банків

Загальний регламент щодо організації міжбанківських розрахунків та їх форми визначається положенням НБУ "Про міжбанківські розрахунки в Україні", затвердженим постановою Правління НБУ від21 березня 1996р.№65.

Міжбанківські розрахунки - це система, здійснення і регулювання платежів за грошовими внесками і зобов'язаннями, які виникають між банківськими установами в процесі їх діяльності.

Міжбанківські безготівкові розрахунки здійснюються через систему кореспондентських рахунків. Кореспондентський рахунок відкривається комерційному банку - юридичній особі для здійснення розрахунків, які виконує один банк за дорученням і на кошти іншого банку на підставі укладеного кореспондентського договору. Субкореспондентський рахунок - це рахунок, який відкривається установі комерційного банку (філії, відділенню, управлінню тощо), що не є юридичною особою, для здійснення розрахунків на підставі укладеного кореспондентського договору.

Кореспондентський договір це договірні відносини між банками про здійснення платежів, розрахунків та інших послуг, що їх виконує один банк за дорученням, на кошти іншого банку.

Внутрішньобанківська платіжна система (ВПС) - це програмно-технічний комплекс з власними засобами захисту інформації, який експлуатується комерційним банком або об'єднанням банків і здійснює платіжний обмін між установами цього банку (об'єднання) та ін. банківськими установами поза межами системи електронних платежів (СЕП).

Міжбанківські розрахунки здійснюються через систему електронних платежів НБУ, через власну внутрішньобанківську постійну систему, через прямі кореспондентські відносини між комерційними банками.

Що стосується кредитних операцій, то на сучасному етапі розвитку господарської діяльності кредит став інструментом, без якого функціонування товарного виробництва просто неможливе.

Кредит - це позика банком грошей у тимчасове користування на відповідну цільову потребу за відповідну плату і на певний строк.

Законодавством визначаються два основних суб'єкта кредитних відносин: кредитор і позичальник.

Основні принципи кредиту:

- принцип забезпеченості повернення кредитних грошей

- строковості і платності

- цільового використання позичених коштів

- платоспроможності позичальника

- додержання вимог щодо концентрації ризиків банку.

За строками користування кредити поділяються на:

- короткострокові - до одного року;

- середньострокові - понад трьох років;

- довгострокові - понад три роки (але не більше 10 років).

За умовами забезпечення кредитних коштів кредити можуть бути:

- забезпечені заставою (майном, майновими цінностями, цінними паперами);

- з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво) страхової організації;

- незабезпечені (бланкові) - без застави чи інших видів забезпечення.

56. Правове регулювання валютних операцій банків та операцій з цінними паперами

Порядок здійснення валютних операцій на території України, загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансово-кредитних установ у регулюванні валют, права та обов'язки суб'єктів валютних відносин встановлені Законом України "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті", Декретом КМУ "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", а також іншими нормативними актами валютного законодавства.

Під валютою (італ. valuta - ціна, вартість) розуміється грошова одиниця, грошові знаки іноземних держав та кредитні кошти обігу і платежу, які виражені в іноземних грошових одиницях і використовуються в міжнародних розрахунках.

Чине законодавство України розрізняє два поняття: валюту України і іноземну валюту.

Валютні операції - це діяльність підприємств, банківських та інших фінансово-кредитних установ юридичних та фізичних осіб, пов'язана з купівлею-продажем, розрахунками та наданням в кредит іноземної валюти.

Види валютних операцій:

- операції, пов'язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються міме резидентами у валюті України;

- операції, пов'язані з використанням валютних цінностей в міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобов'язань, предметом яких є валютні цінності;

- операції, пов'язані з ввезенням, переказуванням і пересиланням на територію України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за її межі валютних цінностей.

Законодавством чітко визначено, що валютні операції можуть здійснювати тільки уповноважені банки.

Уповноважений банк -- це офіційно зареєстрований на території України комерційний банк, що мас ліцензію НБУ на здійснення валютних операцій, а також здійснює валютний контроль за операціями своїх клієнтів.

Валютні операції підлягають валютному контролю. Останній здійснюють:

- НБУ - головний орган валютного контролю;

- органи Державної податкової адміністрації України;

- Міністерство зв'язку України в частині додержання правил поштових переказів та пересилання валютних цінностей через митний контроль України;

- Державний митний комітет України.

- Контроль за валютними операціями своїх клієнтів здійснюють уповноважені банки.

Правове регулювання операцій банків з цінними паперами забезпечується Законами України "Про цінні папери і фондовий ринок” "Про національну депозитну систему та особливості електронного обігу цінних паперів України”, Положення "Щодо організації діяльності комерційних банків на ринку цінних паперів", затверджене рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, постановами Правління НБУ.

Цінні папери - це грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини міме особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам.

Види цінних паперів: акції, облігації, казначейські зобов'язання, ощадні сертифікати, інвестійні сертифікати, приватизаційні папери.

Як і будь-які інші юридичні особи, комерційні банки мають право випускати різноманітні цінні папери, тобто можуть займатися професійною діяльністю на ринку цінних паперів, до якої належить:

- торгівля цінними паперами;

- депозитарна діяльність зберігача цінних паперів;

- ведення ресурсів власників іменних цінних паперів;

- управління цінними паперами.

Розрізняють первинний і вторинний ринок цінних паперів. Первинний ринок цінних паперів це ринок, де здійснюється емісія і первинне розміщення цінних паперів. Комерційні банки здійснюють посередницькі операції між емітентами пінних паперів та інвесторами.

Вторинний ринок цінних паперів - це ринок, де проводиться купівля-продаж (обіг) цінних паперів, які випущені раніше.

57. Інформація, що становить банківську таємницю

Необхідною умовою нормального функціонування комерційних банків е збереження банківської таємниці. В законодавстві передбачено право банків на збереження таємниці операцій, рахунків та вкладів своїх клієнтів і кореспондентів та визначено ті підстави, за якими інформація щодо юридичних та фізичних осіб, які містять банківську таємницю, може бути розкрита банками (статті 60-62 Закону України “Про банки і банківську діяльність”).

Банківська таємниця, як один із важливих принципів роботи комерційних банків, становить різновид комерційної таємниці. Питання комерційної таємниці регулюються Законами України “Про підприємства в Україні”, “Про інформацію” тощо.

При визначенні банківської таємниці слід виходити з того, що, по-перше, банки прагнуть приховати відомості про свої операції з метою одержання високих прибутків.

По-друге, установи банків зберігають у таємниці відомості про клієнтів та про операції банків, а працівники банківських установ в інтересах клієнтів не мають права розголошувати відомості про стан їх рахунків і здійснюваних ними операцій тощо. Під банківською таємницею мають на увазі відомості, пов'язані з інформацією щодо діяльності та фінансового становища клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним або третім особам при наданні послуг банку і розголошення якої може заподіяти матеріальної чи моральної шкоди клієнту.

У частині 2 ст. 60 Закону України “Про банки і банківську діяльність” дається перелік відомостей, які становлять банківську таємницю. Це зокрема:

1. Відомості про стан рахунків клієнтів, у тому числі стан кореспондентських рахунків банків у Національному банку України.

2. Операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди.

3. Фінансово-економічне становище клієнтів.

4. Системи охорони банку та клієнтів.

5. Інформація про організаційно-правову структуру юридичної особи -- клієнта, її керівників, напрями діяльності.

6. Відомості щодо комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комерційна інформація.

7. Інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню.

8. Коди, що використовуються банками для захисту інформації.

Положення цієї статті не поширюються на узагальнену по банках інформацію, яка підлягає опублікуванню. Перелік інформації, що підлягає обов'язковому опублікуванню, встановлюється Національним банком України та додатково самим банком на його розсуд.

58. Поняття, предмет та джерела цивільного права

Цивільне право вміщує норми, які дають змогу людині задовольняти свої потреби в речах, але й встановлюють межі, в рамках яких суб'єкти можуть володіти, користуватися й розпоряджатися своїм майном, не порушуючи при цьому інтереси інших осіб.

У суспільстві майнові інтереси однієї особи переплітаються з подібними інтересами інших осіб і в своїй сукупній взаємодії утворюють суспільні майнові відносини. Урегульовані правом, такі відносини стають правовими майновими відносинами, знаходять свій прояв у правах осіб на майно. Ці права мають самостійний характер і відрізняються від інших прав. Одним з основних видів майнових прав є право власності. Відносини власності закріплюють існуючий у суспільстві розподіл матеріальних благ (засобів виробництва і предметів споживання), виражають статику майнових відносин. Характерною ознакою цих відносин є те, що власник наділений правом володіти, користуватися й розпоряджатися належним йому майном. Суспільна суть цих відносин проявляється в тому, що власник є уповноваженою особою. Він може зажадати від кожного, хто порушує його права, припинити порушення. Для права власності немає значення поведінка власника стосовно належного йому майна до того моменту, поки власник не вийде за межі дозволеного законом. Форми, які використовує держава для втілення своєї волі у вигляді цивільно-правових норм, досить різноманітні. За юридичною силою та територіальною ознакою джерела цивільного права поділяються на: А. Закони.

Б. Інші правові акти, в яких містяться норми цивільного права: укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні акти міністерств та відомств, виконавчої влади.

В. Діючі (ті, що не втратили сили) нормативні акти Союзу РСР та Української РСР.

Г. Норми міжнародного права і міжнародні договори. Закони. Закон є основною формою правотворення в Україні. За ступенем юридичної сили закони поділяються на основні (конституційні) і звичайні, тобто ті, що приймаються на підставі Конституції.

Конституція України має найвищу юридичну силу, закони та інші нормативні акти приймаються на основі Конституції. Для цивільного права особливе значення мають ст. ст. 13, 14, 41 Конституції, в яких встановлюються цивільно-правові засади регулювання відносин власності, та ст. ст. 21--24, 27--34, які визначають основні права і обов'язки громадян України, зміст правоздатності громадян в нормах цивільного права.

73.Фізична особа як учасник цивільних відносин. Цивільна дієздатність та правоздатність фізичних осіб.

Як учасник цивільних правовідносин, фізична особа повинна бути наділена низкою ознак, які її індивідуалізують, виокремлюють її з-поміж інших та персоніфікують як учасника цих правовідносин. До таких ознак належать: ім'я фізичної особи, її громадянство, вік, стать, сімейний стан, стан здоров'я тощо. Щоб брати участь у цивільних правовідносинах, фізична особа повинна бути наділена цивільною правосуб'єктністю.

Цивільна правоздатність, як здатність мати цивільні права та цивільні обов'язки, визнається за всіма фізичними особами з моменту народження. Однак у випадках, що прямо передбачені в законі, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини (ч. 2 ст. 25 ЦК). Наприклад, майновий інтерес зачатої, але ще не народженої дитини охороняється шляхом закріплення за нею можливості у разі живонародженості бути визнаною суб'єктом спадкових правовідносин. Окрім цього, у випадках, що прямо встановлено законом, здатність мати окремі цивільні права та обов'язки може пов'язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку. Наприклад, особа має право бути донором крові, її компонентів, а також органів та інших анатомічних матеріалів та репродуктивних клітин лише по досягненні повноліття (ст. 290 ЦК). Моментом припинення правоздатності фізичної особи є момент її смерті, з якого фізична особа втрачає здатність бути носієм цивільних прав та обов'язків, тобто бути учасником цивільних правовідносин. Правоздатність є обов'язковою, загальною передумовою виникнення та здійснення суб'єктивних цивільних прав та виконання цивільних обов'язків.

Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними (ч. 1 ст. 30 ЦК).

На відміну від правоздатності, яка рівною мірою визнається за всіма фізичними особами, дієздатність не може бути однаковою. Закон визначає кілька різновидів дієздатності:

* повна дієздатність;

* дієздатність фізичних осіб у віці від 14 до 18 років (неповнолітніх);

* дієздатність фізичних осіб у віці до 14 років (малолітніх).

Повна цивільна дієздатність -- це здатність фізичної особи своїми діями набувати та здійснювати весь спектр передбачених законом цивільних прав та створювати для себе та виконувати будь-які цивільні обов'язки, тобто реалізовувати належну їй правоздатність у повному обсязі. Повна дієздатність може набуватись фізичною особою та надаватись їй.

Цивільну дієздатність фізичних осіб віком від 14 до 18 років (неповнолітніх) визначено як неповну. Обсяг дієздатності неповнолітніх визначається ст. 32 ЦК України та є достатньо широким, однак не таким, як це за повної цивільної дієздатності. Неповнолітні особи можуть набувати для себе цивільних прав або самостійно (у випадках, що передбачені законом), або за згодою батьків (усиновителя, піклувальника).

Решту своїх прав фізичні особи у віці від 14 до 18 років вправі здійснювати за згодою батьків (усиновителів) чи піклувальника. При цьому, згоду батьків (усиновлювачів) або піклувальника на вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна має бути письмово нотаріально посвідчено.

Цивільну дієздатність фізичної особи до 14 років (малолітньої) називають частковою. Переважну більшість її прав здійснюють її батьки (усиновлювачі) чи опікун, які є її законними представниками та діють від її імені в її інтересі. Однак у ст. 31 ЦК України визначено низку прав, які неповнолітня особа може здійснювати самостійно:

* вчинення дрібних побутових правочинів;

* здійснення особистих немайнових прав на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.

Що стосується деліктоздатності, то законодавець відносить малолітніх до осіб, які визнаються неделіктоздатними, тобто такими, що не несуть відповідальність за завдану ними шкоду. В цьому випадку відповідальність, як правило, покладається на батьків (усиновлювачів) або опікуна чи іншу фізичну особу, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи, а також на інших осіб, що визначені чинним законодавством (ст. 1178 ЦК).

59. Юридична особа як учасник майнових цивільних відносин: поняття, правові ознаки, види

Юридичні особи не є живими істотами і тому не мають природної волі. Слід зазначити, що юридична особа є самостійним суб'єктом правовідносин і існує незалежно від фізичних осіб, які її утворили, і хоч це колективне утворення і визнається суб'єктом правовідносин, однак як юридична особа воно може бути носієм лише таких прав та обов'язків, які не пов'язані з природними властивостями людей.

Поняття та ознаки юридичної особи розкриваються в ст.23 ЦК України: юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав, нести обов'язки, бути позивачами і відповідачами в суді, арбітражному суді або в третейському суді. З цього визначення можна виділити такі істотні ознаки юридичної особи:

А. Організаційна єдність. Юридична особа -- це не окремий громадянин (фізична особа), а колективне утворення, певним чином організований колектив людей (організація).

Б. Наявність відокремленого майна.

В. Виступ у цивільному обороті від свого імені. Кожна юридична особа має своє найменування (ім'я).

Г. Здатність нести самостійну майнову відповідальність. Здатність організації від свого імені брати участь у цивільних правовідносинах, самостійно набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов'язки зумовлює і самостійну майнову відповідальність юридичної особи за своїми зобов'язаннями.

Д. Здатність бути позивачем або відповідачем у суді, арбітражному чи третейському суді.

Цивільно-правові відносини поділяються на такі види:

1) за змістом: майнові цивільно-правові відносини, спрямовані на задоволення майнових інтересів фізичних та юридичних осіб (приміром, правовідносини власності, передача майна однією особою іншій у порядку спадкування); немайнові цивільно-правові відносини щодо задоволення особистих немайнових інтересів учасників цих відносин (наприклад, авторські правовідносини);

2) за зв'язком учасників відносин: абсолютні, тобто цивільно-правові відносини, за яких уповноваженому суб'єктові протистоїть як зобов'язаний суб'єкт невизначене коло осіб (скажімо, правовідносини власності, авторства); відносні цивільно-правові відносини, за яких уповноваженому суб'єктові протистоїть конкретно визначена особа, яка повинна здійснити уповноваженому суб'єктові певні дії (приміром, у разі купівлі-продажу, зберігання, постачання);

3) залежно від об'єкта правових відносин: речові цивільно-правові відносини, об'єктом яких є речі (наприклад, відносини володіння та користування майном); зобов'язальні, тобто правовідносини, об'єктом яких є виконання відповідних зобов'язань (наприклад, відносини, що виникають із договору, спричинення шкоди);

4) залежно від структури: прості цивільно-правові відносини, за яких одній стороні належить тільки право, а іншій - тільки обов'язок (скажімо, правовідносини, що виникають із договору позики); складні цивільно-правові відносини, за яких дві сторони мають як права, так і обов'язки (наприклад, відносини, що виникають із договору купівлі-продажу);

5) за характером нормативного спрямування: регулятивні цивільно-правові відносини, в основу яких покладено дію цивільно-правових норм, спрямованих на регулювання майнових та особистих немайнових відносин між їх учасниками; охоронні цивільно-правові відносини, що виникають унаслідок порушення цивільних прав одного з суб'єктів цих відносин і спрямовані на їх відновлення.

60. Порядок створення та припинення юридичних осіб

Розпорядчий порядок виникнення юридичної особи має місце в тому випадку, коли вона створюється внаслідок розпорядження (вираження волі) власника майна або його представника. Це було характерним способом створення державних юридичних осіб.

Дозвільний порядок полягає у вимозі отримання дозволу відповідного державного органу, підприємства тощо на створення юридичної особи. Зокрема, дозвіл відповідних державних органів необхідний для створення організацій, які будуть займатися діяльністю, пов'язаною із забезпеченням правопорядку, охороною здоров'я, освітою тощо.

Так, підставою виникнення можна вважати те волевиявлення, яке спричинило створення юридичної особи. Відповідно, класифікація може бути проведена залежно від характеру такого волевиявлення.

З урахуванням цього критерію можна виділити:

а) створення юридичної особи шляхом одностороннього волевиявлення (розпорядження Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування -- для юридичних осіб публічного права, власника або уповноваженої ним особи -- для юридичних осіб приватного права). Цей спосіб створення юридичних осіб традиційно іменується розпорядчим порядком;

б) створення юридичної особи шляхом договору між її засновниками. У таких випадках ініціатива щодо створення юридичної особи може бути виражена у будь-якій формі: договір учасників, рішення зборів засновників тощо. Цей спосіб створення юридичних осіб традиційно іменується договірним порядком.

Отже, розпорядчий і договірний порядок -- це класифікація порядку створення юридичної особи залежно від підстав її виникнення.

Якщо ж взяти за критерій класифікації власне порядок легалізації, то можна зробити висновок, що юридичні особи виникають або у нормативно-явочному, або у дозвільному порядку.

Порядок створення юридичних осіб приватного права визначається актами цивільного законодавства. Насамперед це -- ЦК. Крім того, порядок створення юридичних осіб, які мають на меті зайняття підприємництвом, додатково регламентується Положенням про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів від 25 травня 1998 р. № 740 (з 1 липня 2004 р. реєстрація юридичних осіб має відбуватися відповідно до положень Закону України від 15 травня 2003 р. "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців").

Юридична особа вважається створеною з моменту її державної реєстрації.

Ліквідація юридичної особи можлива:

- за рішенням власника майна, уповноваженого ним органу, а також за рішенням органу, уповноваженого на те установчими документами юридичної особи;

- за рішенням суду у разі банкрутства (неспроможності) або систематичного здійснення діяльності юридичної особи:

1) без належного дозволу (ліцензії);

2) забороненої законодавчими актами;

3) з неодноразовим або грубим порушенням законодавства.

Юридична особа може бути також ліквідована у зв'язку із закінченням строку, на який вона створена, або з досягненням мети, заради якої вона створена.

Ліквідація юридичної особи, вирішення питань, що виникають при цьому, розгляд фінансових претензій тощо проводяться ліквідаційною комісією, яка призначається органом, що ухвалив рішення про ліквідацію.

61. Об'єкти цивільних прав

Правові відносини - це відносини між суб`єктами з приводу об`єктів. Об`єкти цивільних прав поділяються на наступні види: 1) речі; 2) дії; 3) продукти творчої діяльності; 4) особисті немайнові блага. Речі є основним видом об`єктів цивільних прав. В залежності від особливості їх правового режиму речі поділяються на наступні види: 1) засоби виробництва і предмети споживання; 2) речі, дозволені для цивільного обігу, обмежені в обігу та заборонені для цивільного обігу (напр.: зброя - заборонена для обігу, наркотичні засоби - деякі заборонені, деякі обмежені - ліки за рецептом; разова, мисливська зброя - обмежена в цивільного обігу); 3) рухомі і нерухомі речі (земля, споруди, насадження на корінні - нерухомість, врожай - це вже рухомість); 4) родові речі та індивідуально визначені речі (Родові речі - це речі, яки визначаються кількістю, мірою, вагою. Родові речі є завжди замінними речами. Принцип з часів римського права: “родова річ не гине”, тобто вона замінна. Наприклад: цемент, цукор, зерно та т.ін. Індивідуально визначені речі є незамінними. Наприклад: антикваріат , предмети образотворчого мистецтва, архітектура та іншим чином індивідуалізовані речі. Предметом договору позики можуть бути лише родові речі, напр. грошова сума - еквівалент суми, а не ті ж самі гроші фізично, повертають будь-які купюри. Віндикаційний позов - витребування незаконно надбаної речі. Може бути об`єктом лише індивідуально визначена річ. При родових речах йдеться про відшкодування, в натурі чи іншим способом); 5) споживні і неспоживчі речі (Споживні речі - які споживаються, тобто припиняють своє існування в процесі одного виробничого циклу, напр. сировина, матеріали; неспоживчі - припиняють своє існування після кількох використань, тобто фонди); 6) подільні і неподільні речі (подільні - такі, що в результаті їх поділу не втрачають функціональних властивостей; неподільні - втрачають функціональні та споживчі властивості після їх поділу, напр: 2 кімнатну квартиру можна поділити між двома власниками, автомобіль - не можна); 7) головні і приналежні речі (напр: автомобіль - головна річ, гараж - приналежна); 8) плоди і доходи (Плоди - приплід худоби і урожай. Такими не можна вважати вироблену продукцію. Доходи - матеріальні цінності, які набуває власник плодів, або виробленої продукції в наслідок їх реалізації); 9) гроші і цінні папери.

Дії як об`єкти цивільних прав поділяються на роботи і послуги. Роботи - це дії, результатом яких є створення матеріального об`єкту. Договір підряду на різні види робіт: будівництво та ін. Послуги - це дії, метою яких є не створення кінцевого матеріального об`єкту, а надання певної інформації, здійснення певних дій, які задовольняють потреби кредитора (уповноваженої особи). В юридичній послугах, медичних чи аудиторських нічого не створюється цінним є не результат, а сам процес, в роботах цінним є саме результат, а не спосіб його досягнення.

Продуктами творчої діяльності є твори науки, мистецтва, літератури, незалежно від форми призначення, цінності, а також способу відтворення. Вони стають об`єктами цивільних прав лише при втіленні в певні речі (рукопис, картина, фонограма тощо).

62. Захист цивільних прав

Право на захист являє собою суб'єктивне цивільне Право певної особи, тобто вид і міру її можливої (дозволеної) поведінки із захисту своїх прав. Воно виходить із конституційного положення: "Права і свободи людини і громадянина захищаються судом" (ст. 55 Конституції України).

У разі порушення цивільних прав конкретної особи їх захист здійснюється в порядку цивільного судочинства. Так, згідно з цивільно-процесуальним законодавством будь-яка заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом порушеного або оскарженого права чи охоронюваного законом інтересу.

Чинним законодавством передбачено такі способи захисту цивільних прав особи:

визнання права (скажімо, права власності на певну річ);

відновлення становища, яке існувало до моменту порушення права, та припинення дій, що порушували права (наприклад, винна особа, яка внаслідок протиправних дій пошкодила майно іншої особи, повинна відновити це майно та припинити протиправну поведінку);

присудження до виконання обов'язку в натурі (приміром, автотранспортне підприємство відповідно до договору не надало автомобіля під завантаження товару вантажовідправникові, тому останній має право через арбітраж вимагати надання відповідних транспортних засобів);

припинення або зміну правовідношення (наприклад, із закінченням строку договору останній припиняє свою дію);

компенсацію моральної шкоди;

стягнення з правопорушника збитків, а у випадках, передбачених законом чи договором, - неустойки (штрафу, пені);

Зазначені способи захисту цивільних прав реалізуються з допомогою спеціальних засобів. Серед них передусім слід відзначити позовні, оскільки захист прав особи здійснюється через подання позову до суду (в разі, коли однією зі спірних сторін є громадянин, колгосп, міжколгоспне об'єднання, державно-колгоспне підприємство) або арбітражного суду (коли спірними сторонами є юридичні особи, крім колгоспів). Крім спеціальних засобів захисту прав особи, цивільне право допускає виняткові засоби, до яких належать необхідна оборона і крайня необхідність.

Необхідна оборона є вчиненням певних дій з метою захисту інтересів чи прав особи, яка захищається, або іншої особи, інтересів суспільства або держави від суспільне небезпечного посягання способом завдання шкоди тому, хто посягає, якщо такі дії зумовлені потребою негайного відвернення чи припинення посягання.

Перевищення меж необхідної оборони, тобто завдання тому, хто посягає, шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання чи обставинам захисту, тягне за собою відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених кримінальним законодавством України. Шкода, завдана нападникові внаслідок таких дій, не підлягає відшкодуванню.

Крайня необхідність - це збіг обставин, що змушує особу вчинити одне правопорушення з метою запобігання більшому правопорушенню. Шкода, заподіяна в стані крайньої необхідності, за загальним правилом, підлягає відшкодуванню тим, хто її заподіяв.

63. Спадкове право

Спадкування - це перехід майна померлого до інших осіб. Спадкове право - це сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна померлого до інших осіб. Власник, після смерті якого залишилося майно, називається спадкодавцем. Особи, до яких це майно переходить після смерті його власника, називається спадкоємцями. Спадщина складається з прав і обов`язків спадкодавця. Перехід спадщини може бути універсальним, коли до спадкоємців переходять всі права і обов`язки спадкодавця, або сингулярним, коли до спадкоємців переходять тільки окремі права та обов`язки спадкодавця. Спадкування можливе з двох підстав: за законом і за заповітом. Спадкування за заповітом має місце у випадках, коли спадкодавець бажає сам висловити свою волю кому, коли і в якій частині має перейти його майно після його смерті. Заповіт - це письмове розпорядження власника своїм майном на випадок своєї смерті. Заповіт є односторонньою угодою, за якою права і обов`язки для інших осіб виникають за волевиявленням заповідача. Умови дійсності заповіту: 1) дієздатність заповідача; 2) письмова нотаріальна форма заповіту із зазначенням місця і часу його складення; 3) відповідність змісту заповіту вимогам закону. До нотаріального прирівнюються посвідчення голів сільських і селищних рад, на території яких відсутні нотаріуси; командирів військових кораблів, капітанів цивільного флоту, начальників експедицій, начальників військових частин, місць позбавлення волі, головних лікарів закладів охорони здоров`я. Визнання заповіту недійсним може відбуватися в судовому порядку. В змісті заповіту мають бути чітко визначені спадкоємці, та чітко визначене майно, що переходить до кожного з них. Спадкування за законом має місце у випадках: 1) відсутність заповіту; 2) визнання заповіту недійсним; 3) якщо спадкоємці, що визначені в заповіті, померли до відкриття спадщини, або відмовилися від її прийняття. Всі спадкоємці за законом поділяється на дві черги. До першої черги відносяться: діти, дружина/чоловік, батьки померлого. Друга черга: брати і сестри, а також їх діти у порядку представлення, бабуся та дідусь, онуки померлого. Діти братів та сестер спадкують майно спадкодавця лише в разі, якщо їх батьки померли, до них переходить право спадщини їхніх батьків. Друга черга спадкує в разі відсутності першої черги спадкоємців. Спадкоємці за законом отримують спадщину в рівних частинах. Сингулярне спадкування (правонаступництво) має місце при заповідальній відмові (legat). Заповідальна відмова - це обмовка, яку робить у заповіті заповідач, якою він зобов`язує спадкоємця щось надати або зробити із спадщини на користь третіх осіб. Такі треті особи - це і є сингулярні спадкоємці, бо до них переходять лише окремі права. Спадкова трансмісія. Якщо спадкоємець помирає після відкриття, але до прийняття спадщини, право на отримання цієї спадщини переходить до його спадкоємців. Момент відкриття спадщини - день смерті спадкодавця. Для прийняття спадщини спадкоємець має вчинити одну з двох дій: 1) фактично вступити в управління або володіння спадковим майном, якщо спадкоємець проживав спільно із спадкодавцем; 2) подати нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини (місце смерті спадкодавця) заяву про прийняття спадщини, якщо спадкоємець проживав окремо від спадкодавця. Прийняти спадщину можна протягом 6 місяців з дня відкриття спадщини. Цей строк встановлюється для забезпечення майнових прав на спадщину всіх потенційних спадкоємців. На підставі рішення суду за поважних причин цей строк може бути продовжено.

64. Засоби державного регулювання господарської діяльності (державне замовлення, ліцензування, патентування, сертифікація і стандартизація та ін.)

У статті 12 Господарського кодексу України, що визначає засоби державного регулювання господарської діяльності, вказується, що держава для реалізації економічної політики застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської-діяльності.

Основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання є:

1) державне замовлення, державне завдання;

2) ліцензування, патентування і квотування;

3) сертифікація та стандартизація;

4) застосування нормативів та лімітів;

5) регулювання цін і тарифів;

6) надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

7) надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

Державне замовлення є засобом державного регулювання економіки способом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб'єктів господарювання незалежно від їх форми власності.

Ліцензування підприємницької діяльності є засобом державного регулювання господарської діяльності, спрямованим на забезпечення єдиної державної політики в тій чи тій сфері та захист економічних і соціальних інтересів громадян.

Ліцензія - документ державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов.

Патентуванню згідно з Законом України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» від 23 березня 1996 р. підлягає торговельна діяльність за готівкові кошти, а також з використанням інших форм розрахунків та кредитних карток на території України, діяльність з обміну готівкових валютних цінностей (включаючи операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з кредитними картками), а також діяльність з надання послуг у сфері грального бізнесу та побутових послуг.

Торговий патент - це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта підприємницької діяльності чи його структурного (відокремленого) підрозділу вести зазначені види підприємницької діяльності. Торговий патент не засвідчує право суб'єкта підприємницької діяльності на інтелектуальну власність.

Стандартизація згідно з Законом України «Про стандартизацію» від 17 травня 2001 р. - це діяльність, що полягає в установленні положень для загального і багаторазового застосування щодо наявних чи можливих завдань з метою досягнення оптимального ступеня впорядкування в певній сфері, результатом якої є підвищення ступеня відповідності продукції, процесів та послуг їх функціональному призначенню, усуненню бар'єрів у торгівлі і сприянню науково-технічному співробітництву.

Сертифікація відповідно до Закону України «Про підтвердження відповідності» 17 травня 2001 р. - це процедура, за допомогою якої визнаний в установленому порядку орган документально засвідчує відповідність продукції, систем якості, систем управління якістю, систем управління довкіллям, персоналу встановленим законодавством вимогам.

Одним з найголовніших інструментів регулювання господарської діяльності є податкова політика держави. Оподаткування відносять до посередніх методів державного регулювання, тобто таких, що ґрунтуються на економічних засобах впливу на відносини, які регулюють державні суб'єкти управлінської діяльності. Вони опосередковуються способом задіяння економічних інтересів без прямого владного примусу та відбиваються на поведінці учасників економічних відносин через створення умов, які впливають на її мотивацію створенням тих чи інших матеріальних стимулів заохочення.

65. Господарські зобов'язання: поняття, особливості, види

Господарське зобов'язання - це врегульоване правом господарське відношення, в силу якого одна сторона уповноважена вимагати від іншої сторони здійснення господарських функцій - передачі майна, виконання робіт, надання послуг, а друга сторона зобов'язана виконати вимоги щодо предмета зобов'язання і має право вимагати за це винагороди. Зобов'язання виникають з договору або інших підстав, зазначених у статті 4 Цивільного Кодексу України. Суб'єктами зобов'язання виступають кредитор і боржник. Кредитором називають особу, якій належить право вимоги. Боржник - особа, яка несе обов'язок, що відповідає праву вимоги кредитора. Об'єкти зобов'язань - це те, на що спрямовані права і обов'язки суб'єктів. Так кредитор вправі вимагати від боржника вчинення певних дій. Боржник же зобов'язаний вчинити на користь кредитора певну дію: передати майно, виконати роботу, надати послуги.

Основними видами господарських зобов'язань є майново-господарські зобов'язання та організаційно-господарські зобов'язання.

Майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управлена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Організаційно-господарськими визнаються господарські зобов'язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов'язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

66. Відповідальність за порушення у сфері господарювання

Господарсько-правова відповідальність - це відповідальність, яку несуть учасники господарських відносин за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених законом та договором.

Господарсько-правова відповідальність базується на принципах, згідно з якими:

1) потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;

2) передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;

3) сплата штрафних санкцій за порушення зобов'язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов'язань у натурі;

4) у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції.

Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

господарсько-правова відповідальність полягає у застосуванні господарських санкцій, якими визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, у результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та (або) правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій:

1) відшкодування збитків.

2) штрафні санкції, якими визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносив зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання;

3) оперативно-господарські санкції -- заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або попередження повторення порушень зобов'язання, що використовуються самими сторонами зобов'язання в односторонньому порядку.

Господарські санкції застосовуються у встановленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин.

67. Поняття, предмет і джерела сімейного права

Сімейне право -- це сукупність правових норм, які регулюють особисті немайнові та такі, що ґрунтуються на них, майнові відносини людей, які виникають на основі шлюбу, сім'ї, родства, усиновлення, прийняття дітей на виховання. Сімейні правовідносини -- це насамперед особисті немайнові відносини. Так, шлюбні відносини -- це подружні стосунки взаємної поваги, любові, моральної підтримки, на основі яких виникають майнові права і обов'язки подружжя. Або батьківство -- це передусім кровний і духовний зв'язок батька з дитиною, його піклування про неї, виховання тощо, а на їх основі виникає обов'язок щодо утримання цієї дитини до досягнення повноліття. Сімейне право регулює особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір'ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання, між бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, правнуками, рідними братами та сестрами, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком, а також деякі майнові відносини між іншими членами сім'ї. Основними джерелами сімейного права є Конституція, Сімейний кодекс та інші нормативно-правові акти України. Так, Конституція України проголошує: "Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі і сім'ї" (ст. 51). Сімейний кодекс України визначає засади шлюбу, особисті немайнові та майнові права і обов'язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов'язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім'ї та родичів.

68. Порядок і умови укладення шлюбу

Сім'я утворюється внаслідок укладення між чоловіком і жінкою спеціальної угоди, яка називається шлюбним договором або просто шлюбом. Шлюбна угода може бути укладена за умови взаємної згоди осіб, які одружуються і досягнення ними шлюбного віку. Шлюбний вік в нашій країні встановлений для чоловіків -- 18 років і для жінок -- 17 років. У виняткових випадках виконавчі комітети міських і районних рад можуть знизити шлюбний вік. Не допускається укладення шлюбу, якщо одна з сторін перебуває вже в іншому шлюбі, між особами, з яких хоч би одна визнана в судовому порядку недієздатною внаслідок душевної хвороби або недоумства. Шлюб укладається в державних органах реєстрації актів громадянського стану (скороченоРАГС). Тільки в такому випадку шлюбний договір буде визнаний дійсним. Проведення обряду вінчання є особистою справою громадян. Після цього шлюб повинен бути обов'язково зареєстрований в РАГСі. Укладення шлюбу відбувається по закінченні місячного терміну після подачі бажаючими одружитися заяви в РАГС В окремих випадках цей термін може бути скорочений РАГСом при наявності вагомих причин для цього. При укладенні шлюбу нині може бути укладений також так званий шлюбний контракт. Шлюбний контракт між особами, які одружуються, укладається за їхнім бажанням до реєстрації шлюбу і вступає в силу з моменту його реєстрації. У шлюбному контракті обумовлюються майнові права та обов'язки подружжя, зокрема, питання, пов'язані з правом власності на рухоме та нерухоме майно, як придбане до шлюбу, так і під час шлюбу, на майно, одержане в дар чи успадковане одним з членів подружжя, а також питання, пов'язані з утриманням подружжя тощо Хоч міцність сім'ї відіграє дуже велику роль в житті суспільства, в окремих випадках існування її може бути недоцільним і приносити більше шкоди громадянам і суспільству, ніж користі. Таке найчастіше буває, коли особи, які вступили в шлюб, не були ще готові до сімейного життя Тому наше законодавство передбачає і порядок припинення шлюбу, що здійснюється шляхом його розірвання. За життя подружжя шлюб може бути розірваний шляхом розлучення за заявою одного з членів подружжя. Чоловік не може без згоди дружини порушувати справу про розірвання шлюбу під час вагітності дружини і протягом одного року з часу народження дитини. Розірвання шлюбу за взаємної згоди членів подружжя може бути здійснено в РАГСі а у випадках, якщо такої взаємної згоди немає -- в суді (По взаємній згоді шлюб може бути розірваний за умови відсутності в подружжя неповнолітніх дітей). При розірванні шлюбу суд зобов'язаний установити дійсні мотиви розлучення і вжити заходи до примирення членів подружжя. Шлюб розривається, якщо судом буде встановлено, що подальше спільне життя і збереження сім'ї стали неможливими. Приймаючи рішення про розірвання шлюбу, суд вживає в необхідних випадках заходів щодо захисту інтересів неповнолітніх дітей, і одного з подружжя, якщо той є непрацездатним.