Основи загальної теорії права та держави

До центральних органів виконавчої влади України відносяться такі групи органів: міністерства, державні комітети, інші центральні органи виконавчої влади, які мають різноманітні назви -- агентства, комітети, служби і т. ін. (часто вони узагальнено визначаються як «відомства»).

Провідне місце серед центральних органів посідають міністерства України. Лише їх керівники -- міністри -- входять до складу Кабінету Міністрів і безпосередньо беруть участь у визначенні урядової політики в країні.

Нині (за станом на 1.08.1998 р.) в Україні нараховується 18 міністерств, а саме:

Міністерство агропромислового комплексу; внутрішніх справ; вугільної промисловості; економіки; енергетики; закордонних справ;зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі; з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи; культури і мистецтв; оборони; освіти;охорони здоров'я; охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки; праці та соціальної політики; промислової політики; транспорту; фінансів; юстиції.

Державні комітети України створюються для керівництва окремими галузями економіки та соціального розвитку (Державний комітет телебачення і радіомовлення), або вирішення окремих функціональних питань (Державний комітет у справах захисту прав споживачів). Нині в Україні нараховується двадцять державних комітетів.

Місцеві органи виконавчої влади

Конституція України зазначає, що виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Особливості здійснення виконавчої влади у містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України.

В областях і районах склад місцевих державних адміністрацій формують їх голови, які призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Крім того, місцеві державні адміністрації в цілому підзвітні й підконтрольні відповідним радам народних депутатів (обласним і районним) у частині повноважень, делегованих їм цими радами, а також органами виконавчої влади вищого рівня. Отже, адміністрації знаходяться у системі подвійного підпорядкування.

Від того, який обсяг і характер компетенції мають органи виконавчої влади, вони поділяються на: органи загальної компетенції, органи галузевої компетенції, органи спеціальної (функціональної) компетенції, органи предметної компетенції.

Органи загальної компетенції -- це органи, які в межах підвідомчої їм території здійснюють державне управління та координацію усіх або більшості підпорядкованих чи підконтрольних їм органів галузевої чи функціональної компетенції. Вони несуть відповідальність за стан справ на відповідній території. Тому вони здійснюють загальне керівництво і координацію діяльності органів галузевої та функціональної компетенції, підприємств, установ, організацій та інших об'єктів. До органів загальної компетенції належать: Кабінет Міністрів України, Рада міністрів АРК, місцеві державні адміністрації.

Органи галузевої компетенції реалізують державну політику у відповідній галузі. Галузь -- це поєднання об'єктів управління під керівництвом відповідного органу виконавчої влади за ознаками виробничої єдності незалежно від їх географічного розташування. Органами галузевої компетенції є: міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні підприємства, установи, інші структури і тим самим керують певною галуззю, а також місцеві органи цих міністерств, інших центральних органів виконавчої влади.

Органи спеціальної (функціональної) компетенції забезпечують реалізацію державної політики у певній сфері, здійснюють керівництво з питань, які мають загальний характер для всіх чи багатьох галузей господарства, соціально-культурного будівництва.

Органами предметної компетенції с адміністрації державних підприємств, установ, які керують діяльністю відповідних підприємств, установ.

33. Система, органи та посадові особи місцевого самоврядування

Система місцевого самоврядування включає:

* територіальну громаду;

* сільську, селищну, міську раду;

* сільського, селищного, міського голову;

* виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;

* районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст;

* органи самоорганізації населення.

Первинним суб'єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада села, селища, міста. Територіальні громади сусідніх сіл можуть об'єднуватися в одну територіальну громаду, створювати єдині органи місцевого самоврядування та обирати єдиного сільського голову. Таке рішення є наданням згоди на створення спільних органів місцевого самоврядування, формування спільного бюджету, об'єднання комунального майна.

Члени територіальної громади мають право ініціювати розгляд у раді (у порядку місцевої ініціативи) будь-якого питання, віднесеного до відання місцевого самоврядування.

Сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування. Під останнім слід розуміти виборний орган (раду), який складається з депутатів і відповідно до закону наділяється правом представляти інтереси територіальної громади та приймати від її імені рішення.

Обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст у межах повноважень, визначених Конституцією України, Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» та іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами.

Виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи. У сільських Радах, що представляють територіальні громади, які налічують До 500 жителів, за рішенням відповідної територіальної громади аоо сільської ради виконавчий орган ради може не створюватися.

Сільський, селищний, міський голова -- головна посадова особа територіальної громади відповідно села (добровільного об'єднання в одну територіальну громаду жителів кількох сіл), селища, міста. Він обирається відповідною територіальною громадою на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки в порядку, визначеному законом, і здійснює свої повноваження на постійній основі. Він не може бути депутатом будь-якої ради, суміщати свою службову діяльність з іншою посадою, у тому числі на громадських засадах, крім викладацької, наукової та творчої роботи у позаробочий час, займатися підприємницькою діяльністю, одержувати від цього прибуток.

органи самоорганізації населення розглядаються законодавцем як представницькі органи, що створюються частиною жителів, які тимчасово або постійно проживають на відповідній території у межах села, селища, міста. Правовий статус, порядок організації та діяльності органів самоорганізації населення за місцем проживання визначаються законодавством України.

34. Конституційні засади правосуддя в Україні

Принципи правосуддя - це фундаментальні правові вимоги (вихідні засади), які визначають зміст і форму здійснення правосуддя. Значення принципів правосуддя полягає в тому, що вони є гарантією дотримання прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб при здійсненні судочинства, а також гарантією прийняття законного та обґрунтованого рішення у справі.

Систему принципів правосуддя складають:

- конституційні принципи;

- загальні принципи

- галузеві принципи.

Конституційні засади (принципи) здійснення правосуддя в Україні закріплені у Конституції України. Більшість з них сконцентрована у розділі VIII Конституції України, який носить назву “Правосуддя”.

Відповідно до ст.129 Конституції до основних засад судочинства належать:

- незалежність суддів і підкорення їх тільки закону;

- здійснення судочинства суддею одноособово або колегіально;

- законність;

- рівність всіх учасників судового процесу перед законом і судом;

- забезпечення доведеності вини;

- змагальність сторін та свобода у наданні ними суду своїх доказів і у доведеності перед судом їх переконливості;

- підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;

- забезпечення обвинуваченому права на захист;

- гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

- забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків встановлених законом;

- обов'язковість рішень суду.

У статтях 5-15 розділу 1 Закону України “Про судоустрій та статус суддів” законодавець також закріпив принципи правосуддя, які є обов'язковими для всіх судів загальної юрисдикції, а саме:

- здійснення правосуддя виключно судами;

- самостійність суддів;

- право на судовий захист;

- право на повноважний суд;

- рівність перед законом і судом;

- правова допомога при реалізації права на справедливий суд;

- гласність і відкритість судового розгляду;

- мова судочинства;

- обов'язковість судових рішень;

- право на оскарження судового рішення;

- одноособовий та колегіальний розгляд справи.

35. Суди -- виключні органи правосуддя в Україні

Правосуддя в Україні, згідно з Конституцією України (ст. 124), здійснюється виключно судами.

Конституція України встановлює певні вимоги до посади судді. Ним може бути лише громадянин України, не молодший двадцяти п'яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою. Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

Відповідно до Конституції України (ст. 129), судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. Незалежність суддів є важливою умовою самостійності і авторитетності судової влади. Конституція і чинне законодавство України встановлює правові гарантії незалежності суддів, які забезпечуються:

1. Встановленим законом порядком їх обрання і звільнення з посади. Згідно з Конституцією України (ст. 128), перше призначення на посаду професійного судді строком на п'ять років здійснює Президент України. Всі судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково, в порядку, встановленому законом. Суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі: закінчення строку, на який його обрано чи призначено; досягнення суддею шістдесяти п'яти років; неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я; порушення суддею вимог щодо несумісності; порушення суддею присяги; набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; припинення його громадянства; визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням;

2. Незмінюваністю суддів. Відповідно до Конституції України (ст. 126), судді обіймають посади безстроково, крім суддів Конституційного Суду України та суддів, які призначаються на посаду судді вперше;

3. Недоторканністю суддів. Недоторканність суддів означає посилений режим їх захисту державою порівняно з іншими громадянами і проявляється в установленні особливого порядку притягнення суддів до кримінальної і адміністративної відповідальності. Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом. Недоторканність судді поширюється на його житло, службове приміщення, транспорт і засоби зв'язку, кореспонденцію, належне йому майно та документи;

6. Відповідальністю за неповагу до суду чи судді. Прояв неповаги до суду до тягнуть за собою відповідальність згідно з законом;

7. Правом судді на відставку, тобто на звільнення його від виконання обов'язків за власним бажанням або у зв'язку з закінченням строку повноважень за умови, що він працював на посаді судді не менше 20 років. За суддею, який перебуває у відставці, зберігається звання судді і такі ж гарантії недоторканності, як і до виходу у відставку;

Судді зобов'язані вирішувати справи на підставі Конституції і законів України, міжнародних договорів України в порядку, передбаченому законом. У випадках, передбачених законом, суд застосовує норми права інших держав.

Система судових органів До неї входять:

1. Конституційний Суд України, який є єдиним органом конституційної юрисдикції, вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України, дає офіційне тлумачення норм Конституції та законів України.

2. Суди загальної юрисдикції, що утворюються, як правило, за принципом територіального устрою України: районні (міські), обласні, Верховний Суд України та інші.

Спеціалізованими за суб'єктами судами загальної юрисдикції є військові суди, організовані відповідно до структури Збройних Сил України (гарнізон, регіон, Військово-морські сили).

Суди загальної юрисдикції розглядають усі цивільні та кримінальні справи і певною мірою справи про адміністративні правопорушення.

3. Арбітражні суди, які теж є спеціалізованими, що розглядають справи стосовно господарських правовідносин. Такі суди створені в Україні на обласному рівні. Функціонує також Вищий арбітражний суд України.

Створення надзвичайних судів, судів особливого призначення, спеціальних правосудних органів не допускається. Ніякі позасудові органи не мають права втручатися у здійснення правосуддя.

Порядок призначення суддів визначений Законом України «Про Конституційний Суд України» (ст. ст. 6-8). Згідно з цим законом Президент України проводить консультації з Прем'єрміністром України та Міністром юстиції України щодо кандидатур на посади суддів цього суду. Призначеною на посаду судді КСУ вважається особа, про призначення якої видано Указ Президента України, скріплений підписами Прем'єрміністра України та Міністра юстиції України. У разі припинення повноважень судді Конституційного Суду України, який призначався Президентом України, Президент України у місячний строк призначає іншу особу на цю посаду. Пропозиції щодо кандидатур на посади суддів Конституційного Суду України вносить Голова Верховної Ради України. Також таке право мають не менше 1/4 народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України, У разі припинення повноважень судді, який призначався Верховною Радою України, вона у місячний строк призначає іншу особу на цю посаду.

36. Конституційний Суд України та його місце в механізмі державної влади

Конституційний Суд України - єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні. Завданням КСУ є гарантування верховенства Конституції України як Основного закону на всій території України.

До повноважень КСУ віднесено прийняття рішень та дача висновків щодо:

1) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів ВР АРК;

2) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів

3) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах визначених ст.ст. 111 та 151 Конституції України;

4) офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Підставами для визнання перелічених актів не конституційними, повністю чи частково є:

- невідповідність Конституції України;

- порушення встановленої Конституцією процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності;

- перевищення конституційних повноважень при їх прийнятті.

До повноважень КСУ не належить питання щодо законності актів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції.

Конституційна юрисдикція - [лат. jurisdictio -- судочинство, від jus (juris) -- право і dictio -- проголошення] -- 1) Діяльність суд. і т. з. квазісудових органів, спрямована насамперед на визначення відповідності певного кола правових актів конституції, а також на реалізацію деяких ін. повноважень. К. ю. здійснюється у порядку конституційного провадження. Відповідна діяльність спеціаліз. суд. органів відбувається у формі конституційного судочинства.

37. Поняття, предмет, метод і структура адміністративного права України

Адміністративне право - це галузь права, сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері державно-управлінської діяльності органів виконавчої влади всіх рівнів, а також органів місцевого самоврядування.

Предметом адміністративного правового регулювання є суспільні відносини, що виникають, змінюються й припиняються у сфері державного управління. Особливостями відносин, що складають предмет адміністративного права є такі:

1) вони виникають у результаті державної владно-управлінської діяльності;

2) суб'єктом таких відносин є виконавчо-розпорядчий орган;

3) їх виникнення, зміна чи припинення є результатом свідомої, вольової, цілеспрямованої діяльності;

4) вони захищені правовими засобами, в тому числі й примусовими.

Метод адміністративного права - це засоби, способи та прийоми, за допомогою яких здійснюється правовий вплив на предмет адміністративного права.

1) приписи - покладання прямого юридичного зобов'язання чинити ті чи інші дії за умов, передбачених правовою нормою;

2) заборони - покладання прямих юридичних обов'язків не чинити тих чи інших дій за умов, передбачених правовою нормою;

3) дозволи - юридичний дозвіл чинити ті чи інші дії або утриматися від їх вчинення за своїм бажанням за умов, передбачених правовою нормою.

38. Принципи державного управління

Державне управління здійснюють відповідно до принципів (засад), закріплених Конституцією України. Конституція України дозволяє віднести до принципів державного управління такі: відповідальності органів виконавчої влади (посадових осіб) за доручену справу перед людиною і державою; верховенства права; законності; участі громадян та їх об'єднань в управлінні; рівноправності громадян в управлінні; гласності.

Принцип відповідальності органів виконавчої влади (посадових осіб) за доручену справу перед людиною і державою випливає зі змісту статей 3,17,19 Конституції України тощо. Згідно зі ст. З Конституції держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Органи виконавчої влади відповідальні перед Президентом України, підконтрольні й підзвітні Верховній Раді.

Принцип верховенства права в Україні закріплений у ст. 8 Конституції. Відповідно до нього Конституція України має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України й повинні відповідати їй.

Принцип законності безпосередньо пов'язаний з принципом верховенства права і з нього випливає, а також базується на положеннях Конституції України, згідно з якими Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою.

Відповідно до ст. 38 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати й бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. У здійсненні функцій державного управління громадяни беруть участь шляхом об'єднання в політичні партії та громадські організації. Через такі об'єднання громадяни здійснюють захист своїх прав і свобод, задовольняють політичні, економічні, соціальні, культурні та інші інтереси.

Суб'єкт адміністративного права - це юридична чи фізична особа, що є носієм прав і обов'язків у сфері державного управління, передбачених адміністративно-правовими нормами, та має здатність надані права реалізовувати, а покладені обов'язки виконувати.

Обов'язковою умовою визнання особи (юридичної чи фізичної) суб'єктом адміністративного права є наявність у неї елементів адміністративної правосуб'єктності. Переважна більшість джерел вказує на виділення таких елементів правосуб'єктності, як правоздатність та дієздатність. Адміністративна правоздатність при цьому розуміється, як здатність бути носієм прав і обов'язків у сфері державного управління і виникає в громадян з моменту народження й припиняється з їхньою смертю. Адміністративна дієздатність розуміється, як здатність своїми діями здійснювати надані права, виконувати встановлені обов'язки й нести юридичну відповідальність за свою поведінку, наступає вона у фізичних осіб з досягненням певного віку.

Основні характеристики адміністративної правоздатності:

1) управлінська сутність діяльності суб'єктів, що виражається у реалізації різних функцій державного (публічного) управління;

2) наявність спеціальних прав та обов'язків суб'єктів адміністративного права, які сприяють формуванню організаційних зв'язків та відносин в системі публічного управління;

3) забезпечення захисту правовідносин, учасниками яких є громадяни;

4) юридичні гарантії розгляду правової суперечки, яка виникла в системі публічного управління в адміністративному або судовому порядку в межах встановлених процесуальних правил.

Адміністративна дієздатність - це здатність своїми діями (або бездіяльністю) набувати та реалізовувати права, створювати для себе або інших суб'єктів обов'язки і їх виконувати. Момент виникнення дієздатності залежить від виду правосуб'єктності: при загальній правосуб'єктності дієздатність, переважно, виникає в повному обсязі з 18-річного віку у фізичних осіб і з

моменту внесення до Державного реєстру у юридичних осіб. Часткова деліктоздатність виникає

з моменту зарахування дитини до навчального закладу (тобто з 6-7 років).

39. Державна служба в Україні

Державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.

Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження.

Право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України.

Державний службовець повинен:

- сумлінно виконувати свої службові обов'язки;

- шанобливо ставитися до громадян, керівників і співробітників, дотримуватися високої культури спілкування;

- не допускати дій і вчинків, які можуть зашкодити інтересам державної служби чи негативно вплинути на репутацію державного службовця.

Основними обов'язками державних службовців є:

- додержання Конституції України та інших актів законодавства України;

- забезпечення ефективної роботи та виконання завдань державних органів відповідно до їх компетенції;

- недопущення порушень прав і свобод людини та громадянина;

- безпосереднє виконання покладених на них службових обов'язків, своєчасне і точне виконання рішень державних органів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок своїх керівників;

- збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома під час виконання обов'язків державної служби, а також іншої інформації, яка згідно з законодавством не підлягає розголошенню;

- сумлінне виконання своїх службових обов'язків, ініціатива і творчість в роботі.

Не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі та його апараті особи, які: визнані у встановленому порядку недієздатними; мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади; у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи свояками; в інших випадках, встановлених законами України.

Дисциплінарні стягнення застосовуються до державного службовця за невиконання чи неналежне виконання службових обов'язків, перевищення своїх повноважень, порушення обмежень, пов'язаних з проходженням державної служби, а також за вчинок, який порочить його як державного службовця або дискредитує державний орган, в якому він працює. До службовців, крім дисциплінарних стягнень, передбачених чинним законодавством про працю України, можуть застосовуватися такі заходи дисциплінарного впливу: попередження про неповну службову відповідність; затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу або у призначенні на вищу посаду.

Прийняття на державну службу на посади третьої - сьомої категорій, , здійснюється на конкурсній основі, крім випадків, коли інше встановлено законами України.

Граничний вік перебування на державній службі становить 60 років для чоловіків і 55 років для жінок. У разі необхідності керівник державного органу за погодженням з Начальником Головного управління державної служби при Кабінеті Міністрів України може продовжити термін перебування на державній службі, але не більш як на п'ять років.

40. Поняття адміністративного правопорушення та його ознаки

Основу адміністративної відповідальності складає адміністративне правопорушення. Адміністративне правопорушення (проступок) - це діяння, поведінка, вчинок, акт зовнішнього виразу ставлення особи до реальної дійсності, до інших людей, держави, суспільства.

Адміністративним проступком може бути усвідомлений, вольовий акт протиправної поведінки. Вина полягає у психічному відношенні суб'єкта до дії, його згубних наслідків і може бути навмисним або через необачність.

Адміністративним проступком признається тільки така протиправна дія, за яку законодавством передбачено особливий вид державного примусу - адмінвідповідальність.

Ознаками суб'єктивної сторони правопорушення є:

– вина;

– мотив;

– мета правопорушення.

41. Адміністративна відповідальність. Види адміністративних стягнень

Адміністративна відповідальність - інститут адміністративного права. Це обов'язок особи, яка скоїла адміністративний проступок, нести відповідальність за свої протиправні дії у межах встановленого законом стягнення.

Суб'єктами правопорушень можуть бути як фізичні (громадяни і посадові особи), так і юридичні особи.

Таким чином, адміністративна відповідальність - це вид юридичної відповідальності фізичних і юридичних осіб перед органами виконавчої влади, а у випадках, встановлених законом, перед судом за порушення загальнообов'язкових адміністративно-правових норм на основі застосування до винних адміністративних стягнень, мір впливу (до неповнолітніх).

Адміністративна відповідальність настає при наявності фактичної підстави її застосування до правопорушника. Такою є адміністративний проступок (різновид правопорушень). Крім того, до адмін. відповідальності може бути притягнуто особу, що скоїла діяння, яке містить ознаки злочину але не становить великої суспільної небезпеки, і на підставі цього звільнена від кримінальної відповідальності.

Адміністративне стягнення - це форма реагування органів державного управління на порушення тієї чи іншої адміністративно-правової норми у вигляді застосування до порушника адміністративного примусу.

Вони застосовуються з метою виховання особи, що здійснила адмін. порушення, у дусі дотримання законів, поваги правил громадського життя, а також попередження здійснення нових правопорушень як правопорушниками, так і іншими особами.

Види стягнень:

Попередження - міра виховного характеру, яка виноситься у письмовій формі. Попередження є дієвим, якщо застосовується одразу ж після здійснення правопорушення.

Штраф - адміністративне стягнення грошового характеру, накладається на громадян за адміністративне правопорушення. Він встановлюється у розмірі необкладеного податком мінімального прибутку громадян.

Відшкодування вилученого предмета, що є знаряддям здійснення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, полягає у примусовому вилученні з подальшою реалізацією даного предмета з переданням виручки бувшому володарю з утриманням витрат на реалізацію.

Конфіскація предметів, а також грошей, отриманих внаслідок здійснення адмін. порушення. Конфіскат це примусове безпосереднє вилучення предмета, або грошей, що знаходяться в особистій власності порушника, якщо інше не передбачене законом.

Позбавлення спеціальних прав застосовується до громадян, які зобов'язані строго дотримуватись правил і норм, що охоплюють сферу дії надання їм спеціальних прав на транспортний засіб, право на полювання.

Адміністративний арешт застосовують у виключних випадках і за окремі види адміністративних порушень терміном до 15 діб, якщо суд вирішить, що інші види стягнень неефективні і недостатні

Сутність цього виду стягнень полягає у тому, що особи, які підлягають арешту позбавляються свободи до 15 діб, знаходяться у спец. прийомниках, виконують фізичну роботу, зарплата їм не виплачується, але арештовані платять за перебування, їжу, охорону.

Цей вид не застосовується до вагітних жінок, жінок що мають дітей до 12 років, осіб що не досягли 18 років та інваліди І і ІІ групи.

Відправлення за межі України застосовується тільки до іноземних громадян і осіб без громадянства у зв'язку з їх діями, що суперечать інтересам державної безпеки або правопорядку.

За здійснення адміністративного правопорушення до неповнолітніх віком від 16 до 18 років згідно із ст. 24 застосовуються такі міри:

- вибачення винного до потерпілого прилюдно або в іншій формі;

- попередження;

- догана або сувора догана;

- передача неповнолітнього під нагляд педагогічному або трудовому колективу з їх погодження, а також під нагляд окремих громадян за їх проханням. Правила накладання адміністративного стягнення (Ч. 4, С. 142 - 148).

42. Порядок притягнення до адміністративної відповідальності

Порядок адміністративного провадження включає кілька передбачених законом стадій:

- (І) прийняття справи про адміністративні правопорушення до розгляду;

- (II) розгляд справи та оцінка її фактичних обставин і доказів;

- (III) ухвалення та опротестування постанови (рішення);

- (IV) оскарження та опротестування постанови (рішення);

- (V) виконання постанов (рішень) про накладання адміністративних стягнень.

Суть першої стадії (І) полягає у складенні протоколу уповноваженою на те особою або представником громадського формування, до яких належать посадові особи виконавчих органів сільських, селищних рад, органів внутрішніх справ, транспорту, громадські інспектори охорони природи та інші (С.255 КпАП).

Друга стадія (II) полягає у тому, що компетентний орган (посадова особа) проводить остаточне розслідування у справі і дає правову оцінку діям особи, яку зазначено у протоколі як правопорушника.

Отримавши матеріали справи, компетентний орган (посадова особа) готує її до розгляду і вирішує:

- чи правильно складено протокол та інші матеріали справи про адмін. порушення;

- чи сповіщено осіб, які беруть участь у розгляді справи, про час і місце розгляду;

- чи витребувано необхідні додаткові матеріали;

- чи підлягають задоволенню клопотання особи, яка притягується до адмін. відповідальності, потерпілого, їх законних представників і адвоката.

Справа про адмін. порушення розглядається відкрито, як правило, за місцем його вчинення, у п'ятиденний строк з дня одержання органом (посадовою особою) протоколу про адмін. порушення та інших матеріалів справи.

Третя стадія (III). Розглянувши справу, орган (посадова особа) виносить постанову у справі чи рішення.

Після розгляду справи орган (посадова особа) виносить, згідно із ст. 284 КпАП, одну з наступних постанов:

- про накладання адміністративного стягнення;

- про застосування заходів впливу, передбачених ст. 24 КпАП;

- про закриття справи.

Адміністративне стягнення оголошується негайно після закінчення розгляду справи.

Четверта стадія (ІV). Постанову у справі про адмін. порушення може оскаржити особа, щодо якої її винесено, а також потерпілий.

За загальним правилом скарга подається до органу (посадовій особі), який виніс постанову у справі, і протягом трьох діб надсилає її разом із справою органу (посадовій особі), який уповноважений її розглядати.

особи).

П'ята стадія (V). Її суть полягає у практичній реалізації адмін. стягнення, що призначене правопорушнику постановою.

43. Відповідальність за окремі види правопорушень

Відповідальність за окремі види правопорушень. Деякими особливостями характеризується цивільно-правова відповідальність за невиконання грошових зобов'язань. Зазначена відповідальність наступає у вигляді сплати відсотків на суму коштів, якими боржник неправомірно користувався. Це неправомірне користування чужими коштами може мати місце в силу різних причин: ухилення боржника від їх повернення після того, як настав термін платежу, іншої прострочення в їхній сплаті; безпідставного отримання або збереження грошових коштів за рахунок іншої особи; іншого неправомірного утримання чужих грошових коштів. Проценти, передбачені п. 1 ст. 395 ГК, підлягають сплаті незалежно від того, чи отримані чужі грошові кошти відповідно до договору або за відсутності договірних відносин. Як користування чужими коштами слід кваліфікувати також прострочення сплати боржником грошових сум за передані йому товари, виконані роботи, надані послуги.

Разом з тим саме по собі невиконання грошового зобов'язання не тягне за собою відповідальність у вигляді сплати відсотків. Для настання даного виду відповідальності необхідно обумовлене невиконанням грошового зобов'язання користування чужими коштами. Останнє має місце як в тому випадку, коли боржник утримує у себе належні кредиторові грошові кошти, так і в тому випадку, коли він витратив належні кредиторові грошові кошти на інші потреби.

44. Поняття, предмет та джерела фінансового права

Фінансово-правові норми регулюють фінансові відносини, які мають грошовий характер.. Не всі грошові відносини, в яких беруть участь органи держави з владними повноваженнями, є фінансовими, бо грошовий характер мають відносини, що регулюються й іншими нормами права - цивільного (наприклад, купівля-продаж, позика), адміністративного (штраф за порушення правил дорожнього руху). Отже, ще однією особливістю фінансових відносин є те, що це відносини з приводу утворення, розподілу, використання фондів коштів як централізованих, тобто тих, які надходять у розпорядження держави як суб'єкта влади, так і децентралізованих, тобто утворених в усіх галузях народного господарства з метою забезпечення виконання завдань і функцій держави.

Фінансове право регулює відносини, що виникають при встановленні бюджетної системи, розподілі доходів та видатків між її ланками, складанні, розгляді, затвердженні й виконанні бюджету та звіту про його виконання; справляння податків та інших обов'язкових платежів з підприємств, організацій та населення; фінансуванні та кредитуванні; державному страхуванні, державних позиках та організації ощадної справи; регулюванні грошової системи, розрахунках та валютних операціях.

Фінансове право є самостійною галуззю права. Воно тісно пов'язане з усіма галузями правової системи. Як галузь права, фінансове право поділяється на окремі правові інститути - бюджетне право; податкове право; норми, що закріплюють державні видатки; емісійне право; кредитно-розрахункові норми; валютне законодавство; норми, що регламентують фінансовий контроль тощо.

До джерел фінансового права належать: Конституція - Основний Закон України; загальні та спеціальні закони; постанови Верховної Ради України; укази Президента України; постанови та декрети Кабінету Міністрів України; відомчі нормативно-правові акти (постанови Правління НБУ; накази Міністра фінансів; розпорядження Державного казначейства України тощо); міжнародні правові акти, звичаї та стандарти, що ратифіковані парламентом та входять до національного законодавства.

45. Бюджет і бюджетна система України

Роль і значення державного бюджету вимагають суворої регламентації відносин у галузі бюджету. Україна має свій власний державний бюджет.

З одного боку, бюджет - це централізований фонд коштів. З іншого боку, бюджет - система економічних відносин, зумовлених об'єктивно існуючим законом вартості, товарно-грошовими відносинами. Бюджет - це завжди план, який пов'язаний з іншими планами, що існують в державі, тобто є формою організації руху коштів.

Поняття бюджету дає Закон України “ Про бюджетну систему України”, який був прийнятий у 1991 році. Відповідно до даного закону бюджет - це план утворення і використання фінансових ресурсів для забезпечення функцій, які здійснюються органами державної влади України, Автономної Республіки Крим та місцевими радами народних депутатів.

В Україні створена конституційна основа функціонування системи, яка включає Державний бюджет, бюджет Автономної Республіки Крим; місцеві бюджети. Місцеві бюджети, у свою чергу, включають обласні, міські, районні, районні в містах, сільські та селищні бюджети. Бюджет Автономної Республіки Крим об'єднує республіканський бюджет та бюджет районів і міст республіканського підпорядкування Криму. Отже, сукупність бюджетів, що згідно з чинним законодавством існують на території України, складає її бюджетну систему.

Відповідно до ст. 95 Конституції України бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами.

46. Склад доходів і видатків бюджетів в Україні

Податки - це обов'язкові платежі до бюджету, які здійснюють фізичні та юридичні особи в розмірах визначених законом України.

Наповнення необхідними коштами Державного бюджету України та місцевих бюджетів є основним напрямком податкової політики.

Основні ознаки податку: адресність до бюджету, безеквівалентність, індивідуальна безвідплатність, регулярність і строковість стягнення, перехід права власності до держави або зміна правового режиму коштів, що перебувають у державній власності, законодавча правова основа

Відмінність між збором і митом полягає в тому, що збір є платежем за наявність певного права, а мито - за здійснення на користь платника дій, які мають юридичне значення.

Види податків:

- залежно від суб'єкта платника: з юридичних осіб; з фізичних осіб

- за формою обкладення: прямі; непрямі

- залежно від характеру використання: загального призначення; спеціальні

- за періодичністю стягнення: разові; систематичні

- залежно від органу, який їх установлює: загальнодержавні, місцеві

Обов'язки платників податків:

- вести бухгалтерський облік, складати звітність про фінансово-господарську діяльність;

- подавати до державних податкових інспекцій декларації, бухгалтерську звітність, які пов'язані з обчисленням і сплатою податків;

- сплачувати належні суми податків у встановлені законодавством терміни;

- допускати посадових осіб податкових інспекцій до обстеження приміщень, що використовуються для одержання доходів чи пов'язані з утриманням об'єктів оподаткування, а також: для перевірок з питань обчислення і сплати податків.

Права платників податків:

- подавати державним податковим інспекціям документи, що підтверджують право па пільги щодо оподаткування

- одержувати та ознайомлюватися з актами перевірок проведених державними податковими інспекціями; оскаржувати в установленому законом порядку рішення податкових інспекцій та дії її на посадових осіб.

Податковий контроль в Україні здійснюють органи державної податкової служби України - Державна податкова адміністрація України, державні податкові адміністрації в областях і районах, міські і районні в містах податкові інспекції.

47. Загальнодержавні податки та збори

Податок на додану вартість (ПДВ) займає найбільшу питому вагу в доходах державного бюджету. Це найважливіший непрямий податок, який застосовується в практиці оподаткування у більшості розвинутих ринкових країн.

Об'єктом оподаткування є операції з:

1) продажу товарів (робіт, послуг) на території України;

2) ввезення (пересилання) товарів на митну територію України та отримання робіт (послуг), що надаються нерезидентами для їх використання або споживання на території України;

3) вивезення (пересилання) товарів за межі митної території України та надання послуг (виконання робіт) для їх споживання за межами України.

ПДВ обчислюється за нульовою ставкою щодо операцій з: експорту товарів (робіт, послуг), продажу переробним підприємствам молока та м яса сільськогосподарськими товаровиробниками та ін.

Звільняються від оподаткування ПДВ операції з: продажу вітчизняних продуктів дитячого харчування молочними кухнями та спеціалізованими магазинами, продаж (передплата) і доставка вітчизняних періодичних видань, продаж учнівських зошитів, підручників та навчальних посібників, товарів спеціального призначення для інвалідів, лікарських засобів та виробів медичного призначення, доставка пенсій населенню, надання багатьох видів послуг в сферах охорони здоров'я, соціального захисту, освіти тощо.

Податок на прибуток підприємств

Даний податок є вагомим джерелом доходів як Державного, так і місцевих бюджетів; найважливіший з прямих податків, який присутній в системах оподаткування всіх країн. Валовий дохід підприємства представляє собою загальну суму доходу від усіх видів діяльності, отриманого протягом певного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах як на території України, її континентальному шельфі, виключній (морській) економічній зоні, так і за їх межами.

1. Місцеві податки і збори

Суб'єкти господарювання беруть участь у формуванні фінансових ресурсів місцевих органів влади, сплачуючи місцеві податки і збори. Місцеві податки:

- комунальний податок;

- податок на рекламу.

Місцеві збори:

- за право використання місцевої символіки;

- за паркування автотранспорту;

- за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та сфери послуг;

- за дозвіл на проведення місцевого аукціону, конкурсного розпродажу і лотерей;

- за право проведення кіно- і телезйомок;

- за проїзд територією прикордонних областей автотранспортом, що вирушає за кордон, та інші.

Місцеві податки і збори сплачують юридичні і фізичні особи.

У 1999 році було розроблено другий варіант закону України "Про місцеві податки і збори". У цьому варіанті законопроекту передбачається стягнення таких податків:

- місцевий податок на прибуток підприємств;

- місцевий податок на доходи фізичних осіб;

- податок на нерухоме майно;

- ринковий податок;

- готельний податок;

- торговий патент на деякі види підприємницької діяльності.

Місцеві збори мають бути такими:

- рекламний збір;

- збори з торговельної діяльності:

а) збір за видачу дозволу на стаціонарне розміщення об'єктів торгівлі, сфери побутових послуг;

б) збір за видачу дозволу на стаціонарне розміщення закладів грального бізнесу;

- збір за паркування автотранспорту;

- будівельний збір;

- екологічний збір (збір за забруднення навколишнього середовища).

Отже, згідно з другим варіантом закону передбачене внесення змін до складу місцевих податків, а також методики їхнього визначення. Це має розширити податкову базу, а отже, сприяти зміцненню фінансової бази місцевих органів влади.

48. Відповідальність платників податків

За порушення податкового законодавства передбачена фінансове - адміністративна та кримінальна відповідальність платників податків.

Штрафна санкція (штраф) - це плата у фіксованій сумі або у вигляді процентів від суми податкового зобов'язання (без урахування пені і штрафних санкцій), яка справляється з платника податків у зв'язку з порушенням ним правил оподаткування, визначених відповідними законами.

Пеня - це плата у вигляді процентів, нарахованих на суму податкового боргу (без урахування пені), що справляється з платника податків у зв'язку з несвоєчасним погашенням податкового зобов'язання. Сплата (стягнення) штрафних санкцій прирівнюється до сплати (стягнення) податку та оскарження їх сум. Відповідальність платників податку за недотримання податкового законодавства та дії, що приводять до цього передбачені Кримінальним кодексом України.

49. Способи захисту прав і законних інтересів платників податків

До конституційно-правових гарантій платників податків належать:

-- право на оскарження у суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55 Конституції України);

-- право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної шкоди, якої завдано незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю зазначених органів і осіб;

-- право знати свої права і обов'язки. У цьому контексті Конституція України закріплює положення, згідно з яким закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права і обов'язки громадян, але не доведені до відома населення у порядку, встановленого законом, є недійсними (ст. 57);

-- гарантується недопустимість зворотної дії закону (ніхто не може відповідати за діяльність, яка на час її вчинення не визначалася законом як правопорушення) (ст. 58);

-- право на правову допомогу, яка означає, зокрема, що кожний вільний у виборі захисту своїх прав (ст. 59);

-- принцип можливості невиконання очевидно злочинного розпорядження чи наказу (ст. 60).

В Україні, як і більшості країн світу, існує два способи захисту прав та законних інтересів платників податків: адміністративний і судовий порядок оскарження рішень органів державної податкової служби та дій і бездіяльності посадових і службових осіб указаних органів.

Адміністративний спосіб захисту прав платників податків полягає у можливості оскарження рішень податкових органів, дій або бездіяльності їх посадових чи службових осіб тому органу, який прийняв рішення, а також у порядку апеляції у вищий податковий орган шляхом подання відповідної скарги до податкового органу. Необхідно зазначити, що вибір такої процедури, як досудове врегулювання спорів, є правом платника податку, а не їх обов'язком. Податковим законодавством України платнику податку надається право відразу оскаржити рішення податкового органу або дії чи бездіяльність їх посадових і службових осіб у судовому порядку, але платник податків зобов'язаний письмово повідомляти контролюючий орган про кожний випадок судового оскарження його рішень.

50. Поняття та правова природа банківського права

Банківське право -- це сукупність правових норм, що регулюють порядок організації та діяльності банків України, їх взаємовідносини з клієнтами (юридичними і фізичними особами), які обслуговуються банками, а також порядок здійснення ними банківських операцій. В Україні банківське право не є самостійною галуззю права. Предметом банківського права є суспільні відносини, що виникають у процесі банківської діяльності, зокрема відносини, що регулюють принципи організації та діяльності банків і порядок здійснення ними банківських послуг.

Отже, сукупність всіх правових норм, що регулюють організацію банківської системи і проведення банківських операцій, становлять визначений комплекс норм і мають предметну єдність. Крім того норми банківського права включають також норми інших галузі національного права. Наприклад, норми цивільного права регулюють товарно-грошові відносини, що виникають під час здійснення банками та іншими фінансовими інститутами банківських операцій або застосування застави у кредитних правовідносинах. Норі адміністративного права регулюють управління кредитною системою і визначають основи побудови банківської системи в країні. Отже, банківське законодавство можна розглядати як комплексну галузь.

Банківське право можна визначити як підгалузь фінансового права України. І ця підгалузь не існує відокремлено від інших галузей права. Банківське право тісно пов'язане з фінансовим правом, яке спрямоване на мобілізацію, розподіл і використання централізованих фондів коштів для забезпечення виконання завдань держави. Причому мобілізація і розподіл грошових ресурсів може здійснюватися в процесі проведення банківських операцій, під час кредитування, регулювання розрахункових і валютних операцій, функціонування ринку цінних паперів.

51. Банківські правовідносини, їх види та суб'єкти

Банківські правовідносини - це урегульовані нормами Банківське право ґрунтується на принципах, які притаманні всьому національному праву, але в ньому проявляються і специфічні для цього предмета принципи. Підстави виникнення банківських правовідносин

- норма закону (наприклад, при реалізації кредитно-грошової політики держави, формування обов'язкових резервів тощо)

- адміністративний акт (наприклад, видача ліцензії на здійснення банківської операції або її відкликання)

- договір або одностороння угода (наприклад, кредитний договір)

Види банківських правовідносин.

в залежності від суб'єктивного складу:

- між банками та клієнтами;

- між двома комерційними банками з приводу здійснення банківських операцій;

- між НБУ та комерційними банками;

- між: комерційними банками з приводу створення союзів, асоціацій та інших виробничих утворень - членські правовідносини;

- між: НБУ та урядом - відносини взаємного представництва;

- між НБУ та органами представницької і виконавчої влади - призначення та звіт;

в залежності від характеру банківських операцій:

- пасивні банківські операції, в яких банк виступає боржником - інститут банківського вкладу, банківського розрахунку, випуск цінних паперів тощо;

- активні банківські операції, в яких банк бере участь як кредитор - кредитні договори, договори про уступку грошової вимоги;

- посередницькі банківські операції - розрахункові правовідносини;

- допоміжні банківські операції - правовідносини з приводу надання інформаційних консультаційних та інших послуг;

в залежності від змісту банківських правовідносин:

- майнові, які пов'язані з грошовими коштами як видом майна;

- немайнові, які пов'язані з забезпеченням режиму банківської таємниці, використанням тих чи інших найменувань, захистом ділової репутації банку, присвоєнням рейтингу тощо;

- організаційні, які пов'язані з побудовою внутрішньої організаційної структури самого банку та банківської системи в цілому.

Суб'єкти банківських правовідносин:

- клієнти або клієнтура банків - громадяни, юридичні особи, їх відокремлені підрозділи, інші організації;

- комерційні банки та інші фінансово-кредитні установи;

- НБУ, який виступає як банк банків, орган державної виконавчої влади та центр банківської системи;

- похідні банківські утворення - банківські союзи, асоціації, ліги, групи, концерни;

- органи влади, які здійснюють функції державного регулювання банківської діяльності та взаємозв'язку з банківською системою.

52. Джерела та принципи банківського права

Основні принципи і джерела банківського права

Банківське право ґрунтується на принципах, які притаманні всьому національному праву, але в ньому проявляються і специфічні для цього предмета принципи. В умовах ринкової економіки, докорінної перебудови економічних відносин в державі основні принципи повинні сприяти вдосконаленню цих відносин і способів їх правового регулювання для підвищення ефективності діяльності. До принципів банківського права належать: