Основи теорії держави і права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Модуль 1. Основи теорії держави і права

Тема 1. ОСНОВИ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

1. Поняття та ознаки держави

Держава являє собою особливу форму організації суспільства, сутність якої зумовлена історичним етапом його розвитку.

Термін "держава" в юридичній літературі розглядають по-різному.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Якщо розглядати термін "держава" у субстанціональному, атрибутивному, інституційному і міжнародному значенні, то таким чином:

у субстанціональному значенні держава -- організоване в певні корпорації населення, що функціонує в просторі й часі;

в атрибутивному значенні -- це устрій певних суспільних відносин, офіційний устрій певного суспільства;

в інституційному значенні -- це апарат публічної влади, державно-правові органи, що здійснюють державну владу;

в міжнародному значенні державу розглядають як суб'єкт міжнародних відносин, як єдність території, населення і суспільної влади.

Отож, можливо зробити висновок, що держава -- це суверенна, політико-територіальна організація влади певної частини населення в соціально неоднорідному суспільстві, що має спеціальний апарат управління і примусу, здатна за допомогою права робити свої веління загальнообов'язковими для населення всієї країни, а також здійснювати керівництво та управління загальносуспільними справами.

ОСНОВНІ ОЗНАКИ ДЕРЖАВИ
1. Суверенітет	Повнота, верховенство і неподільність державної влади у межах держави (внутрішній суверенітет). Самостійність і незалежність держави у зовнішніх відносинах з іншими державами (зовнішній суверенітет).
2. Територіальність	Державна влада обмежена певною територією, на яку поширюється суверенітет держави.
3. Народонаселення	Суб'єктом і об'єктом державної влади є народ -- громадяни (піддані) даної держави.
4. Наявність апарату керування і примусу (механізму держави)	Система органів та організацій, які утворені державою для реалізації її функцій і задач.
5. Публічно-політичний характер державної влади	Існують державно-правові інститути, відділені від населення, що виражають волю панівних верств населення (соціальної групи, блоку класових сил, більшості народу); публічна (державна) влада -- влада, яка не співпадає з населенням, але виступає від його імені, забезпечує державний примус.
6. Легалізований примус (насильство)	Держава (її органи) мають право застосовувати примус до всіх громадян, іноземців та осіб без громадянства на території держави.
7. Універсальність	Держава -- єдина універсальна організація на території країни, яка охоплює все населення, встановлює адміністративно-територіальний поділ, інститут громадянства і негромадянства.
8. Правові норми	Легалізують діяльність держави, регулюють громадські відносини, санкціонуються й охороняються державою.
9. Податкова система і спеціальний матеріальний фонд (скарбниця, бюджет)	Податки -- це матеріальні кошти, які стягує держава з населення, необхідні для утримання державного апарату (фінансова основа його діяльності), розв'язання загальносоціальних задач держави.

2. Історичні умови виникнення держави

Пізнання держави слід починати з питання про її походження. Завдяки даним археології та етнографії існує достовірне знання не лише про первісне суспільство, а й про причини його еволюції у державно-організоване.

Вивченню держави передувало первісне однорідне суспільство (протилежне розшарованому на класи і групи), для якого були характерні:

колективна власність, рівність, відсутність експлуатації;

зрівняльна форма розподілу матеріальних благ;

колективна діяльність з метою виживання в умовах первісної природи.

Приблизно 10--12 тис. років тому на землі відбувалося різке зростання чисельності населення (демографічний вибух) і одночасно виникли екологічні кризові явища (зміна клімату, вимирання тварин, які були предметом полювання). Поєднання цих чинників загрожувало існуванню людини як біологічного виду.

Полювання, рибальство і збирання вже не могли забезпечити потреби суспільства. Людство відповіло на цю кризу переходом до принципово нового типу господарювання: від економіки привласнюючої (полювання, рибна ловля, збирання) воно перейшло до економіки виробляючої (землеробство, скотарство, ремесло). Процес переходу до виробляючої економіки називають неолітичною революцією. Відбулася вона у VII--III тисячоліттях до н. е.

Виробляюча економіка спричинила розвиток технології, ускладнення організації праці, її поділ, виникнення обміну. Соціальні структури первісної общини і примітивні мононорми не могли регулювати нові економічні відносини. Виробляюча економіка вимагала спеціалізації людської діяльності, у тому числі -- формування управлінських структур. Повинні були з'явитись особи, зайняті виключно організацією громадської праці. Виникла, за словами англійського історика Арнольда Тойнбі, "правляча меншість і виробляюча більшість".

Перші в історії людства держави виникли там, де існували найбільш сприятливі умови для землеробства - у долинах великих історичних рік Сходу (Нілу, Тигру та Євфрату, Гангу, Інду, Янцзи). Початковою державною формою стало місто, яке виконувало по відношенню до прилеглих до нього селищ функції керування:

керівництво будівництвом зрошувальних систем;

виконання загальнозначущих ритуалів, у тому числі релігійних;

регулювання товарообміну;

правосуддя;

організація оборони.

Таким чином, держава виникає на відомому ступені розвитку первіснообщинного ладу.

Чинники, які сприяли виникненню держави

Економічні	Політичні	Соціальні	Психологічні	Культурні
ускладнення громадського виробництва; перехід від споживчого до виробляючо-привласнюючого господарства	неможливість існування родоплемін-ної організації суспільства в нових історичних умовах; розшарування однорідного первісного суспільства на класи і групи з різними інтере-сами; потреба у новій організації публічної влади з удосконаленим апаратом і можливостя-ми здійснювати примус на користь експлуата-торських верств	укладення відносин між людьми через ліквідацію общинного колективізму; поява соціальних суперечностей; необхідність соціальної інте-грації	пов'язані з особли-востями психіки і сві-домості людей; усвідомлення таких понять, як права й обов'язки; поява почуття провини	результат рівня духовного розвитку суспільства в силу необхідності керу- вання суспільством більш цивілізовани- ми методами; поява релігії і писемності
Найважливіший чинник - економічний

Держава виникла в силу господарської необхідності, в силу потреб виробляючої економіки. Виробництво і розподіл продуктів були неможливі без системи керування і дотримання громадського порядку.

Виникнення держави обумовлене потребою суспільства зберегти свою цілісність за його розшарування на не рівні за своїм соціальним становищем верстви та необхідністю здійснення ефективного соціального управління за умов збільшення населення, заміни безпосередніх родоплемінних зв'язків на опосередковані відносини товарообміну продуктами виробництва, що є проявом ускладнення суспільного життя.

Держава виникає тоді, коли розвиток економіки досягає певного рівня, при якому стає об'єктивно невигідною система зрівняльного розподілу громадського продукту, яки існувала на протязі багатьох тисячоліть, і для подальшого розвитку суспільства стає необхідним виділення певної елітарної верстви, що займається лише керуванням. Це спричинило соціальне розшарування суспільства, а влада, яка раніше належала усім його членам, набула політичного характеру, стала здійснюватись в інтересах перш за все привілейованих соціальних груп, класів.

ОСНОВНІ ПРИЧИНИ ВИНИКНЕННЯ ДЕРЖАВИ
1. Розшарування первісно-однорідного суспільства на класи та групи.
2. Ускладнення суспільного виробництва, нездатність родоплемінної влади первісного суспільства до керування у нових, складніших умовах.
3. Прагнення економічно панівної групи населення (класу) до політичної влади.
4. Об'єктивна необхідність інтеграції суспільства, його організації і керування ним.

3. Поняття історичного типу держави

Історичний тип держави - це сукупність найбільш суттєвих ознак, властивих державам, що існували на певних етапах історії людства. Це система істотних рис, властивих усім державам, що відносяться до певної групи.



4. Поняття форми держави та її елементи

Особливості кожного типу держави визначаються на основі аналізу її організаційного устрою, засобів здійснення державної влади. Категорія форми держави безпосередньо залежить від її змісту і теж ним визначається.

Форма держави - це спосіб організації і здійснення державної влади.



Монархія:

)абсолютна (необмежена);

2)обмежена (дуалістична та парламентська).

Республіка:

1)парламентська;

2)президентська;

3)змішана(парламентсько-президентська

або президентсько-парламентська).

Унітарна держава

Федерація

Конфедерація

Співдружність

Демократичний режим:

1) ліберально-демократичний;

2) радикально-демократичний;

3) консервативно-демократичний.

Антидемократичний режим:

1) авторитарний (революційний, стабілізаційний)

2) тоталітарний (фашистський, расистський,

військово-диктаторський).

5. Функції держави

В юридичній науці поняття "функція" вживається для характеристики змісту діяльності, соціальної ролі, соціального призначення держави і права.

Функції держави -- основні напрямки і сторони діяльності держави, в яких відображаються і конкретизуються її сутність, цілі й задачі.

Функції держави -- особливий механізм державного впливу на суспільні відносини і процеси, який охоплює основні напрямки діяльності держави у керуванні суспільством. Функції держави тісно пов'язані з характеристиками держави, її типом і формою. З еволюцією держави еволюціонують і її функції.



Оскільки діяльність держави здійснюється державними органами, функції держави реалізуються у певних формах.



6. Поняття і сутність права

Право - це система загальнообов'язкових правил фізичної поведінки - соціальних норм, встановлених або санкціонованих державою, які виражають волю домінуючої частини неоднорідного суспільства, спрямовані на врегулювання суспільних відносин відповідно до цієї волі, а також на задоволення загальносоціальних потреб і забезпечуються державою.

Право - це система встановлених і визнаних державою норм, які регулюють суспільні відносини, формально закріплюють міру свободи, рівності і справедливості відповідно до волі населення країни і забезпечуються усіма заходами легального державного впливу.

Право має велику цінність.

Цінність права -- це здатність права служити метою і засобом для задоволення соціальне справедливих, прогресивних потреб та інтересів громадян, суспільства в цілому.

Можна виділити такі основні прояви соціальної цінності права:

право має інструментальну цінність, надаючи діям людей організованості, стійкості, узгодженості, забезпечує їх підконтрольність, вносячи тим самим елементи упорядкованості і порядку у суспільні відносини, робить їх цивілізованими;

право впливає на поведінку і діяльність людей за допомогою узгодження їх специфічних інтересів, тобто право не пригнічує приватний інтерес, а, навпаки, погоджує його з громадським інтересом;

право є виразником і визначником свободи особи у суспільстві, при цьому не означає свободу взагалі, а визначає межі, міру цієї свободи;

право має здатність бути виразником ідеї справедливості, тобто право виступає критерієм правильного, справедливого розподілу матеріальних благ, утверджує рівність усіх громадян перед законом;

право виступає джерелом оновлення суспільства відповідно до історичного ходу суспільного розвитку; особливо його цінність зростає в умовах краху тоталітарних режимів і затвердження нових ринкових механізмів;

правові підходи є основою і єдино можливим засобом розв'язання проблем міжнародного і міжнаціонального характеру.

Таким чином, цінність права розуміється як його здатність служити метою і засобом задоволення загальнолюдських потреб та інтересів.

Сутність права полягає в регулюванні суспільних відносин в умовах цивілізації -- у досягненні на нормативній основі такої стабільної організованості суспільства, при якій реалізуються демократія, економічна свобода, свобода особи.

Вище громадське призначення права полягає в тому, щоб забезпечувати, гарантувати в нормативному порядку свободу у суспільстві, затверджувати справедливість, створювати оптимальні умови для переважної дії у суспільстві економічних і духовних чинників, виключаючи свавілля із громадського життя.

ОЗНАКИ ПРАВА
Державна санкціонованість	Держава встановлює норми права або санкціонує (визнає) існуючі у суспільстві норми як правові. Зміст поняття “санкція” включає: 1) джерело; 2) дозвіл; 3) елемент норми права.
Системність	Право складається із системи пов'язаних між собою у певному порядку правових норм, правових інститутів і галузей права.
Загальнообов'яз-ковість	Право обов'язкове для всіх суб'єктів, незалежно від статі, віку, національності, майна і т.д.
Формальність	Право завжди виражене у певній формі - у вигляді офіційних законів та інших нормативних актів, у письмовому вигляді, з чітким визначенням прав та обов'язків.
Нормативність	Як і інші соціальні норми, норми права мають загальний, а не конкретний характер. Норма права - розпорядження загального характеру. Вона розрахована не на окреме, разове відношення, не на конкретних осіб, а на безліч схожих відношень і на безліч неперсоніфікованих адресатів, які підпадають під умови її дії. Правова норма відображає та регулює відношення між людьми. В упорядкуванні цих відношень безпосередньо зацікавлена і бере участь держава, вони багаторазово повторюються і є найбільш типовими.
Державна охорона	Включає державний легальний примус, різні організаційні, виховні і попереджувальні заходи, а також можливість притягання до юридичної відповідальності порушників норм права.

Розуміння права як системи норм, встановлених або санкціонованих державою, розкриває одну із сторін правової дійсності. Норми права є регуляторами суспільних відносин. Так, ці регулятори виступають щодо кожної окремої особи як зовнішній фактор, тому термін "право" в такому розумінні має об'єктивний характер, тобто не належить будь-якому суб'єктові, не відображає його особистої властивості. Державні загальнообов'язкові правила поведінки встановлюються і діють незалежно від індивідуальної свідомості суб'єкта: він, вступаючи в суспільне життя, вже застає "готовими" певні юридичні норми, що склалися до нього і незалежно від нього. У зв'язку з цим право, як систему норм, називають об'єктивним правом.

Суб'єктивне право характеризує певні можливості (свободи), які належать саме суб'єктові - учасникові суспільного життя і, отже, залежать від нього, від його свідомості, принаймні щодо використання їх.

Переважну частину своїх основних прав людина не може здійснити, якщо не стане носієм суб'єктивного права. Наділяючи людину суб'єктивним правом, держава відкриває їй доступ до здійснення її основних прав.

7. Правова норма і її структура

Норми права - це формально обов'язкові правила фізичної поведінки, які мають загальний характер, встановлюються або санкціонуються державою з метою регулювання суспільних відносин і забезпечуються її організаційною, виховною та примусовою діяльністю.

Норми права виступають як частини права взагалі. Вони є первинними елементами права. Але будь-яка одинична правова норма набуває якості, властивої праву в цілому, лише будучи включеною до його загальної системи.

Норми права складаються із двох різновидів загальнообов'язкових правових розпоряджень:

1. Правил поведінки.

2. Вихідних (установчих) норм.

Правила поведінки - це безпосередньо регулятивні норми. Вони встановлюють вид і міру можливої і належної поведінки учасників громадських відносин, їх взаємні суб'єктивні прав та юридичні обов'язки. Такі правила поведінки складають більшу частину правових норм.

Вихідні (установчі) норми - це норми-принципи, норми-дефініції. Вони являють собою норми опосередкованого регулювання, встановлюють загальні початки, вихідні положення і напрямки правового регулювання.

Норма права не тільки містить у собі формально-обов'язкове правило поведінки, а й визначає умови його здійснення та міри відповідальності за його порушення, тобто має власну певну структуру.

Структура норми права - це внутрішня конституція норми, яка проявляється у взаємодії її основних структурних частин (елементів).

Структурними елементами норми права є:

1. Гіпотеза. Частина норми права, яка вказує на конкретні життєві обставини, при яких дана норма (її диспозиція) вступає в дію. Це умова застосування норми. Гіпотеза відповідає на питання: хто? Коли? За яких умов?

ГІПОТЕЗА
Абсолютно визначена (точно визначаються обставини, при яких діє правова норма)	Відносно визначена (не містить повних відомостей про обставини дії норми, обмежує умови застосування норми певним колом формальних потреб)	Альтернативна (ставить дію норми у залежність від однієї або кількох фактичних умов)

2. Диспозиція. Це ядро правової норми, правило поведінки, яке містить суб'єктивні права та юридичні обов'язки. Реалізація диспозиції можлива тільки за умов, указаних у гіпотезі. Диспозиція є найбільш важливою частиною правової норми. Вона відповідає на питання що робити? чого не треба робити?

ДИСПОЗИЦІЯ
Абсолютно визначена (чітко визначає права й обов'язки учасників правовідносин)	Відносно визначена (не має повних відомостей про права й обов'язки учасників правовідносин)	Альтернативна (вказується на декілька правових наслідків, але передбачається настання тільки одного з них)

3. Санкція. Частина норми права, яка містить юридичні наслідки виконання або невиконання правила поведінки, зафіксованого в диспозиції. Санкція відповідає на питання: які наслідки можуть статися у випадку порушення правової норми (диспозиції)?

САНКЦІЯ
Абсолютно визначена (у таких санкціях точно визначені вид і ступінь відповідальності)	Відносно визначена (межі відповідальності визначені від мінімальної до максимальної або тільки до максимальної)	Альтернативна (у таких санкціях названі кілька видів відповідальності, з яких той, хто застосовує право, вибирає тільки один)



8. Поняття та структура правовідносин

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Жодна людина не може залишатися поза правовідносинами, не вступати до них у своєму повсякденному житті і діяльності, оскільки без цього вона не зможе реалізувати багато своїх прав і можливостей, задовольнити інтереси, потреби. Правовідносини становлять основну сферу громадського цивілізованого життя.

Скрізь, де діє право, його норми, постійно виникають, припиняються або змінюються правовідносини. Особливо вони розвинуті у громадянському суспільстві, правовій державі. Вони супроводжують людину протягом усього її життя.

Правовідносини -- наслідок, результат дії права як соціального і державного інституту. У додержавному (родовому) суспільстві правовідносин не було, оскільки не було права. Це означає, що правовідносини неможливі поза правом і без права. Є лише відносини, які об'єктивно потребують або не потребують правового опосередкування.

Таким чином, будь-які правовідносини є суспільними відносинами, та не всякі суспільні відносини є правовідносинами.

ОЗНАКИ ПРАВОВІДНОСИН:
1. Вони виникають, припиняються або змінюються лише на основі правових норм. Немає норми права -- немає і правовідносин. Вони являють собою якусь єдність, цілісність.
2. Правовідносини - це взаємний зв'язок між суб'єктами, внаслідок якого вони наділяються взаємними юридичними правами й обов'язками, які у правовій науці прийнято називати суб'єктивними. Цей зв'язок і є власне правовідносини, в рамках яких праву однієї сторони відповідає обов'язок іншої, і навпаки.
3. Правовідносини - це завжди двосторонній або багатосторонній зв'язок. У більшості правовідносин кожний із учасників одночасно має право і несе обов'язок.
4. Правовідносини мають вольовий характер. Це проявляється двояко. По-перше, через норми права відображається державна воля; по-друге, в силу того, що правовідносини не можуть настати без волевиявлення їхніх учасників, принаймні одного з них. Необхідний вольовий акт або дія, що дає початок правовідносинам.
5. Правовідносини охороняються й гарантуються державою.
6. Правовідносини відрізняються суворою визначеністю сторін, тобто суб'єктів, і персоніфікацією їх прав і обов'язків. Правовідносини -- це завжди конкретні відносини когось із кимсь.

1. Суб'єкти правовідносин -- це учасники, або сторони правовідносин, які мають правосуб'єктність. Суб'єктом правовідносин є право- і дієздатний суб'єкт суспільного життя, який є носієм юридичних прав і обов'язків. Юридичною передумовою набуття учасниками суспільного життя суб'єкта правовідносин є наявність у нього правоздатності, а що до певних правовідносин - ще й дієздатності.

Правосуб'єктність -- це можливість або здатність особи бути суб'єктом права з усіма наслідками, що звідси впливають.

Правовий статус -- це вся сукупність прав та обов'язків, які належать суб'єкту права.

Правоздатність--це загальна можливість, яка визначається державою, мати передбачені законом права та обов'язки, здатність бути їх носієм. Правоздатність - це закріплена в законодавстві і забезпечена державою можливість суб'єкта мати юридичні права і нести юридичні обов'язки. У людей правоздатність виникає з моменту народження і припиняється зі смертю. Правоздатність особи ніхто не може обмежити, і ніхто не може бути її позбавлений.

Дієздатність - це закріплена в законодавстві і забезпечена державою можливість суб'єкта здійснювати свої права і обов'язки особистими діями. Дієздатність -- це правоздатність особи мати права і обов'язки, своїми діями виконувати їх, а також нести відповідальність за наслідки своїх дій.

Дієздатність поділяють на угодоздатність і деліктоздатність.

Угодоздатність - це здатність суб'єкта правовідносин своїми діями здійснювати і укладати цивільно-правові угоди.

Деліктоздатність -- це здатність суб'єкта правовідносин нести юридичну відповідальність за вчинене правопорушення (делікт).

Правосуб'єктність у цілому є однією з обов'язкових юридичних передумов правовідносин.

Суб'єкти правовідносин поділяються на такі види:

1. Фізичні особи (люди): громадяни даної держави, іноземні громадяни, біпатриди (громадяни двох держав), апатриди (особи без громадянства).

2. Об'єднання: державні (держава в цілому), органи держави, державні установи, підприємства, організації, юридичні особи, громадські організації (політичні партії, рухи).

3. Соціальні спільності: народ (нація), територіальні спільності (населення, адміністративно-територіальні одиниці, виборчі округи), трудові колективи.

2. Об'єкт правовідносин - це певне особисте або соціальне благо для задоволення і використання якого встановлюються взаємні юридичні права і обов'язки суб'єктів. Об'єктами правовідносин є ті матеріальні або нематеріальні блага (речі, дії, наслідки дій, особисті немайнові блага), з приводу яких виникли правовідносин, на використання або охорону яких спрямовані взаємні суб'єктивні права та юридичні обов'язки.

Залежно від характеру та видів правовідносин їх об'єктами виступають:

матеріальні блага (речі, предмети, цінності);

нематеріальні особисті блага (права і свободи людини, духовні цінності, морально-психологічний стан людини, певні соціальні властивості об'єднань, спільностей);

поведінка, дії суб'єктів, різного роду послуги та їхні результати;

продукти духовної творчості;

цінні папери, офіційні документи.

3. Зміст правовідносин характеризується синтезом фактичного і юридичного.

Юридичний зміст - це суб'єктивні права та юридичні обов'язки суб'єктів правовідносин, зафіксовані у певних правових нормах, тобто можливість дій уповноважених суб'єктів і необхідність відповідних дій зобов'язальних суб'єктів.

Фактичний зміст - це сама поведінка суб'єктів, їх діяльність, в якій реалізуються суб'єктивні права і юридичні обов'язки сторін.

Зміст суб'єктивного права включає такі можливості як можливість діяти відповідно до свого бажання, можливість вимагати певних дій від інших суб'єктів, зобов'язаних на це, можливість звернутися до компетентного органу чи посадової особи за захистом свого суб'єктивного права.

Отже, суб'єктивне юридичне право - це закріплена в юридичній нормі можливість певної поведінки суб'єкта з метою використання ним певного блага, яка забезпечується юридичними обов'язками інших суб'єктів. Суб'єктивне право -- це гарантовані законом вид і міра можливості або дозволеної поведінки особи, реалізація якої залежить від волі і свідомості суб'єкта.

ЕЛЕМЕНТИ СУБ'ЄКТИВНОГО ПРАВА
1. Правоповедінка, тобто право на власні дії	2. Можливість або право вимагати від зобов'язаної особи відповідної поведінки, тобто право на чужі дії	3. Праводомагання (можливість або право оскаржити дії супротивної сторони у випадку невиконання нею своїх обов'язків)	4.Правокористування (можливість або право користуватися на основі даного права певним соціальним благом)

Зміст юридичних обов'язків становлять необхідність здійснення певних дій; необхідність утримання від здійснення дій, що суперечать інтересам інших осіб; необхідність нести юридичну відповідальність за невиконання чи неналежне виконання передбачених нормою права дій.

Тому, юридичний обов'язок - це закріплена в юридичній нормі і забезпечувана державою необхідність певної поведінки суб'єкта для задоволення інтересів уповноважених суб'єктів. Юридичний обов'язок -- це вид і міра належної або потрібної поведінки. В основу суб'єктивного права покладено юридичне забезпечену можливість; в основу обов'язку -- юридичне закріплену необхідність.

Структура юридичного обов'язку відповідає структурі суб'єктивного права і включає в себе такі компоненти:

необхідність особи виконувати певні дії або утриматись від них;

необхідність правозобов'язаної особи відреагувати на звернені до неї законні вимоги правомочної сторони;

необхідність нести відповідальність за невиконання цих вимог;

необхідність не перешкоджати контрагенту користуватись тим благом, на яке він має право.

Носій можливості (права) називається правомочним, носій обов'язку -- правозобов'язаним.

У реальності частіш за все кожна із сторін у правовідносинах має і суб'єктивні права і юридичні обов'язки одночасно.

Підставами виникнення, зміни чи припинення правовідносин є юридичні факти. З юридичними фактами закон пов'язує виникнення, зміну та припинення правовідносин.

Юридичні факти - це конкретні життєві обставини, передбачені гіпотезою правової норми, що викликають виникнення, зміну чи припинення правовідносин.

Юридичні факти, які є діями, в залежності від відповідності їх приписам правових норм поділяються на правомірні та неправомірні.

Правомірні поділяються на: а) юридичні акти - така правомірна поведінка, що здійснюється з метою викликання юридичних наслідків (складання людиною заповіту); б) юридичні вчинки - дії, що не мають спеціальної мети викликати юридичні наслідки (знахідка скарбу).

Неправомірні - це дії, які суперечать юридичним приписам. Поділяються на винні (злочини, проступки) та безвинні, так звані правові аномалії (наприклад, випадки відповідальності без вини власника джерела підвищеної небезпеки).



9. Система права

Системна будова права являє собою цілісне утворення, яке складається із безлічі елементів, що знаходяться між собою у певному ієрархічному зв'язку.

Система права відображає внутрішню будову права як системи правових норм. Вона являє собою об'єктивно зумовлену внутрішню організацію права певної держави, яка полягає в єдності й погодженості всіх правових норм держави і в розподілі їх на інститути та галузі права.

Система права - це упорядкована сукупність усіх діючих у державі правових норм.

Внутрішня будова системи права виражається в її структурі.

Структура системи права - поділ усієї сукупності правових норм на галузі й інститути залежно від предмета і метода правового регулювання.

Предмет правового регулювання - ті суспільні відносини, які регулюються нормами права.

Метод правового регулювання - спосіб впливу норм права на певну сферу суспільних відносин. Це сукупність прийомів і способів правового впливу на учасників правових відносин для реалізації ними своїх функцій.

Отже, до структурних елементів системи права зараховують: норми права, інститути права, підгалузі права, галузі права.

1. Норма права -- основний елемент системи права; "елементарна частка" права, первинний компонент, з якого складаються інститути і галузі права. Це правило поведінки, яке встановила й охороняє держава. Воно визначає права й обов'язки учасників регулювання громадських відносин і служить критерієм правомірної і неправомірної поведінки. Немає норми права, яка б не входила до певного інституту та галузі права.

2. Інститут права -- сукупність взаємодіючих правових норм, що регулюють визначену відносно самостійну групу однорідних суспільних відносин, яка являє собою особливу частину галузі права.

Інститут -- складова частина, блок, ланка галузі. У кожній галузі права можна виділити безліч інститутів. Наприклад, у сфері трудових відносин виділяються відносини, пов'язані з укладенням трудової угоди, відповідно, в трудовому праві формується інститут трудової угоди. Таким чином, виділяються й інші інститути права: у кримінальному праві -- інститут призначення покарання, інститут звільнення від кримінальної відповідальності; у сімейному праві -- інститут шлюбу, інститут усиновлення, інститут розлучення; у цивільному праві -- інститут договору купівлі-продажу, інститут юридичної особи, інститут позовної давності і т. ін. Усі інститути функціонують у тісному взаємозв'язку один з одним як усередині даної галузі, так і поза нею.

Юридичним критерієм для відокремлення тієї чи іншої сукупності норм у конкретний правовий інститут служать три ознаки:

юридична єдність правових норм;

повнота регулювання певної сукупності суспільних відносин;

відокремлення норм, які утворюють правовий інститут, у розділах, частинах та інших структурних одиницях різних нормативно-правових актів, зокрема законів.

Серед інститутів розрізняють:

а) галузеві (наприклад, інститут спадкоємства);

б) міжгалузеві (наприклад, інститут приватної власності).

3. Підгалузь права - певна сукупність (об'єднання) правових інститутів, яка об'єктивно складається в межах однієї галузі права. Як цілісне утворення підгалузь права регулює специфічне коло відносин у межах сфери правового регулювання відповідної галузі права.

Підгалузь права порівняно з галуззю об'єднує менші групи правових норм і регулює споріднені громадські відносини.

На відміну від правових інститутів, підгалузь права не є обов'язковим компонентом кожної галузі. Вона виникає тільки у великих за своїм обсягом та за характером галузях права. Так, наприклад, у складі конституційного права вирізняють такі підгалузі, як парламентське, муніципальне право; в цивільному - зобов'язальне, авторське, спадкове право. Галузі права, для яких характерні невеликі обсяги нормативного матеріалу, тісна консолідація, компактність не мають у своєму складі підгалузей права. До них, наприклад, належать процесуальні галузі права.

4. Галузь права - уособлена сукупність норм та інститутів, яка являє собою самостійну частину системи права і спрямована на регулювання певної сфери якісно однорідних суспільних відносин за допомогою особливого методу правового регулювання. Галузь права, найбільший структурний підрозділ і центральна ланка права, вона найповніше виражає "групові" особливості правового регулювання.

Ознаками галузі права є те, що:

1) кожна галузь має свій предмет;

2) кожна галузь має своє законодавство, як правило, самостійні кодекси;

3) кожна галузь має свій особливий юридичний режим, який регламентує правовий стан суб'єктів права, встановлює засоби реалізації прав та обов'язків і державно-правові заходи, спрямовані на неухильну реалізацію правових норм.

Основні галузі системи права України: конституційне, адміністративне, фінансове, земельне, цивільне, сімейне, трудове, аграрне, екологічне, соціального забезпечення, цивільно-процесуальне, кримінальне, кримінально-процесуальне.

10. Джерела права

Форма (джерело) права - це державно-офіційні способи виразу і закріплення його норм, надання загальним правилам загальнообов'язкового, юридичного значення.

Джерело права - офіційний спосіб зовнішнього вираження й організації у належну юридичну оболонку норм права.

Поняття форми права невіддільне від поняття юридичної норми. Коли мова йде про норму права, мається на увазі той чи інший спосіб існування норм права. Форма права завжди є носієм правової норми. Крім того, форма права вважається формою зовнішнього виразу правових норм, звернення до якої дає уявлення про діючі у цей момент державно-обов'язкові правила.

Правовий звичай - санкціонований державою звичай, який набуває в силу цього загальнообов'язкового значення. Правовий (санкціонований) звичай - одна з найбільш давніх форм права. Правовий звичай - це правило поведінки, яке в силу багаторазового повторення стає звичкою, передається із покоління в покоління й захищається примусовою силою держави. Правовий звичай - це санкціоноване державою звичаєве правило поведінки загального характеру. Правовий звичай походить від простого звичаю, який стає правовим тоді, коли його закріплює (санкціонує) держава. Він полягає у визнанні державою та в наданні захисту тим чи іншим нормам, які давно склалися в даному суспільстві або в даній місцевості, в даній сфері відносин. Історії відомо багато випадків, коли звичаї родового ладу, трансформуючись, переростали поступово у санкціоновані звичаї. Однак, звичай є законом лише в тому випадку, коли він належить до категорії звичаїв, "визнаних" як закони тією чи іншою правовою системою. Тобто звичай, санкціонований державою, стає обов'язковим для виконання - він і є правовим.

Юридичний ( правовий) прецедент -- судове або адміністративне рішення у конкретній юридичній справі, яке набуває загальнообов'язкового значення при розв'язанні усіх наступних аналогічних справ. Тобто це рішення компетентного органу держави (судового, адміністративного) по конкретній справі, якому надається формальна обов'язковість при розв'язанні всіх наступних аналогічних справ. Судовий прецедент має широке значення та широко застосовується в англосаксонських країнах (Англії, Канаді, США, Австралії, Індії та інших країнах). В цих країнах судді в законодавчому порядку наділені правотворчою функцією. В певній мірі суддя має право вирішувати ту чи іншу справу не на підставі конкретної норми закону, а на власний розсуд. Це вдалі, справедливі рішення суду, які є еталоном при розв'язанні інших аналогічних справ. Прецедент може бути як судовим, так і адміністративним. Він надає судді або посадовій особі непросту можливість власного розсуду, оскільки за відсутністю цілковитої аналогії життєвих ситуацій саме вони мають право оцінювати ступінь аналогічності обставин, які розглядаються. Причому в прецеденті не обов'язкове все попереднє рішення, а лише сутність правової позиції суду, який ухвалив початкове рішення або вирок.

В Україні правовий прецедент як джерело права не застосовується.

Нормативно-правовий договір -- об'єктивоване, формально обов'язкове правило поведінки загального характеру, яке встановлено за взаємною домовленістю кількох суб'єктів і забезпечується державою. Це документ загального характеру, який встановлюється за взаємною згодою кількох суб'єктів і забезпечується державою. Нормативні договори бувають внутрішньодержавними і міжнародними, установчими і звичайними, типовими і поточними. Найбільш поширений приклад нормативного договору -- це колективний договір між адміністрацією підприємства і профспілковою організацією, яка представляє трудовий колектив. Він відіграє значну роль при регулюванні трудових відносин.

Основною формою права є нормативно-правовий акт. Нормативно-правовий акт - це письмовий документ компетентного органу держави (а також органу місцевого самоврядування), в якому закріплено забезпечуване нею формально обов'язкове правило поведінки загального характеру. Нормативно-правовий акт -- офіційний юридичний документ, який приймається внаслідок правотворчості компетентним державним органом і містить правові норми. Нормативні акти спрямовані на встановлення, зміну або скасування правових норм.

Нормативно-правовий акт є основною формою права в Україні, оскільки саме ця форма права найчастіше формулює зміст прав та обов'язків, оперативно змінює чи скасовує правову норму у зв'язку із змінами в державі, дає можливість здійснювати систематизацію норм і полегшити користування ними.

Нормативно-правові акти поділяються на закони та підзаконні акти.

Закон - це нормативно-правовий акт вищого представницького органу держави або самого народу, який регулює найбільш важливі суспільні відносини, відображає волю й інтереси більшості населення і має найвищу юридичну силу. Вища юридична сила закону полягає в тому, що він - акт вищого представницького органу держави, і цей акт може скасувати чи змінити лише орган, який його видав. Усі інші нормативні акти видаються тільки на підставі закону. Ознакою закону є також особливий порядок його прийняття, який включає ряд обов'язкових стадій.

Характеристика законів як правових документів вищої юридичної сили означає, що всі інші нормативні акти - акти іншої юридичної якості: всі вони перебувають "під" законом, тобто є підзаконними нормативно-правовими актами. Це акти компетентних органів держави, які видаються на підставі закону, згідно із законом та з метою його виконання.

Підзаконність цих актів не означає меншу юридичну обов'язковість: вони теж мають юридичну силу. Але їхня юридична сила не має такої загальності, як це властиво законам, що домінують над всіма іншими нормативними актами.

Підзаконні акти різноманітні, вони відрізняються між собою за юридичною силою і утворюють складну ієрархічну структуру. Їхня юридична сила залежить від того, яке місце посідає державний орган, що видав акт, у державному апараті, його компетенції. Акт кожної державної інстанції нижчого рівня має не лише відповідати законові, а й нормативним актам усіх державних органів, які посідають вищі місця в державній ієрархії.

Інколи зовнішньою формою права вважають релігійно-правові норми та міжнародно-правові акти.

Релігійно-правові норми -- санкціоновані державою церковні канони та інші релігійні норми, яким надається загальнообов'язковий характер.

Міжнародно-правові акти - документи міжнародних угод, у яких містяться правила відносин нинішніх і майбутніх учасників угоди на невизначений час. Звичайно міжнародно-правовий акт має пріоритетну дію перед нормами національного права.

11. Систематизація законодавства України

Законодавство - це засіб закріплення і формального вираження правових норм.

Усі певним чином упорядковані нормативно-правові акти держави становлять систему законодавства. Система законодавства є результатом цілеспрямованої діяльності певних суб'єктів із систематизації законодавства, а тому і залежить від інтересів держави, потреб юридичної практики, рівня розвитку юридичної науки, законодавчої техніки тощо.

Систематизація нормативно-правових актів - це діяльність, спрямована на впорядкування законодавства. Своєю метою систематизація має, передусім, забезпечення зручності користування та доступності нормативно-правового матеріалу. Крім того, вона сприяє вивченню законодавства і його вдосконаленню, усуненню суперечностей між нормативно-правовими актами, та приведенню нормативно-правових актів до якоїсь системи.

Систематизація законодавства - це діяльність по упорядкуванню і вдосконаленню нормативно-правових актів, зведенню їх до єдиної, внутрішньо узгодженої системи.

	ЗАСОБИ СИСТЕМАТИЗАЦІЇ ЗАКОНОДАВСТВА
КОДИФІКАЦІЯ	ІНКОРПОРАЦІЯ	КОНСОЛІДАЦІЯ
засіб систематизації, при якому здійснюється суттєва переробка і узгодження визначеної групи юридичних норм, пов'язаних загальним предметом правового регулювання та об'єднання їх у єдиний юридичний акт. Результатом кодифікації є кодекс, статут, основи законодавства.	засіб систематизації законодавства, що полягає в упорядкуванні існуючих нормативних актів без зміни змісту норм права, яке їх містить в одному комплексі. Результатом систематизації є алфавітні або хронологічні збірники.	більш глибока обробка нормативного матеріалу, при якій розрізнені акти з одного й того самого питання об'єднуються в один новий акт. Консолідація часто використовується як проміжний етап, коли можливість кодифікації відсутня.

При інкорпорації і консолідації нові нормативно-правові акти не з'являються.

12. Законність і правопорядок

Законність - це принцип, метод і режим суворого, неухильного виконання і дотримання норм права усіма учасниками суспільних відносин.

Принципи законності - це основні ідеї, початки, що виражають зміст законності.

ПРИНЦИПИ ЗАКОННОСТІ
1. Принцип загальності. Загальність законності полягає у її обов'язковості, зверненій до всіх і кожного без винятку, незалежно від стану, чину і рангу. Перед законом усі рівні і всі повинні йому підкорятися, у протилежному випадку передбачається невідворотність відповідальності.
2. Принцип єдності. Єдність законності полягає у поширенні цієї вимоги на всю територію даної держави. Єдність законності полягає в її однаковому розумінні. Прояв місництва -- протизаконне явище. Місцеві особливості треба враховувати, але тільки в рамках закону і на його основі.
3. Принцип верховенства закону. Верховенство закону є найважливішою властивістю законності, пов'язаною з винятковістю закону; ця властивість означає ієрархію нормативно-правових актів, що закріплюється у Конституції. Остання має вищу юридичну силу, пряму дію і застосовується на всій території держави. Функціонування держави повинно здійснюватися виключно на основі законів, при суворій реалізації посадовими особами своїх обов'язків і прав соціальних суб'єктів. Ця властивість поширюється на всі правові форми діяльності держави: правотворчу, виконавчо-розпорядчу і правоохоронну. Вона не дозволяє посадовим особам -- виконавцям норм права (перш за все закону) займати позицію "вільного розсуду", довільно приймати рішення, виконувати або не виконувати закон за тих чи інших мотивів.
4. Принцип невідворотності реалізації законності. Невідворотність реалізації законності означає припинення будь-яких порушень закону, від кого б вони не йшли, невідворотність відповідальності за ці порушення. Будь-яке правопорушення є одночасно і порушенням законності. Праву повинні бути чужими "мертві" норми, які тільки проголошуються, але не реалізуються. Законність є провідником, реальністю права, це право в дії, реалізація його як соціальної цінності, як найважливішого інструмента регуляції суспільних відносин.
5. Принцип неприпустимості протиставлення законності і доцільності. Законність є вищою доцільністю. Будь-який відступ від законності, що пояснюється "вищими інтересами", "вимогами народу", "моральними міркуваннями" веде до дестабілізації у суспільстві. Якщо закон застарів, став недоцільний, то його треба змінити, доповнити, але тільки відповідно до встановленої процедури, яка також визначається законом. Доки зміни не внесені, закон діє, існує. У той самий час законність передбачає урахування доцільності, користі у процесі застосування права, коли призначається конкретна міра покарання за вчинене правопорушення. Але в будь-якому випадку міркування доцільності враховуються на підставі і в рамках закону.
6. Принцип нерозривного зв'язку законності і культури. Без культури не може бути й мови про законність; чим вищий рівень культури суспільства у цілому, окремих громадян, тим вищий і рівень законності.

Із законністю пов'язане інше правове явище -- правовий порядок (правопорядок).

Правопорядок -- це стан упорядкованості громадських відносин, оснований на праві і законності. Це кінцевий результат реалізації правових розпоряджень, результат дотримання, виконання правових норм, тобто законності.

Правопорядок складається внаслідок регулятивної дії не всіх соціальних норм, а тільки норм права.

Законність -- це в більшій мірі вимога держави до діяльності суб'єктів права у процесі втілення правових норм у соціальну дійсність, це пріоритет права у суспільних відносинах. Як кажуть філософи, законність є областю повинності.

Правопорядок як наслідок прояву законності є станом фактичної упорядкованості суспільних відносин, які набули форми правових, змістом яких є діяльність осіб, що реалізують свої права й обов'язки.

Можна сказати, що правопорядок -- це законність у дії. Найбільш істотним моментом правопорядку є те, що законність повинна не тільки проголошуватись, але й реально запроваджуватись у життя.

Існує пряма залежність між правопорядком і законністю: укріплення законності тягне за собою як результат укріплення правопорядку, і навпаки, якщо порушується законність, то порушується і правопорядок.

Для існування законності і правопорядку необхідна система гарантій та умов їх забезпечення.

Гарантії -- це сукупність умов і засобів, які дозволяють безперешкодно реалізовувати правові норми, користуватися суб'єктивними правами й виконувати юридичні обов'язки.

Під гарантіями розуміються як об'єктивні умови існування суспільства, так і спеціально вироблені державою і громадськістю засоби, що забезпечують точну реалізацію норм права усіма суб'єктами.

Модуль 2. Конституційне право

Тема 2. КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО

1. Поняття, предмет та метод конституційного права

Конституційне право є провідною галуззю права, тому що воно визначає основи конституційного ладу, правового статусу людини та громадянина, систему органів державної влади, територіальний устрій та регулює найважливіші суспільні відносини.

Конституційним правом закріплюються основи побудови державного механізму, загальні засади правового статусу людини і громадянина, порядок формування, організація і компетенція вищих органів держави, територіальна організація публічної влади, основи взаємовідносин фізичної особи і держави тощо.

Виходячи із зазначеного, можна зробити висновок, що предметом конституційного права України є суспільні відносини, пов'язані з організацією і здійсненням публічної влади в Україні, державної та місцевої (місцеве самоврядування). При цьому слід зауважити, що предметом конституційного права є лише ті відносини, що мають політичний характер і виникають у сфері державного владарювання. Хоча на рівні конституційного регулювання предметом конституційного права є також певна частина економічних відносин, оскільки такі відносини відображають взаємозв'язок політики з економічною організацією суспільства. Так, наприклад, в ст. ІЗ Конституції України чітко регламентовані відносини, пов'язані з економічною сферою, - відносини власності.

Важливе значення має метод конституційного регулювання, під яким розуміють систему прийомів і способів, за допомогою яких норми галузі права впливають на конкретні суспільні відносини, впорядковують їх стосовно цілей і завдань правового регулювання.



Конституційне право України є визначальною галуззю в системі національного права України. Варто відзначити, що конституційному праві належить центральне місце у будь-якій національній системі права. Підтвердженням цьому є особливий характер конституції як основного закону. На основі норм конституційного права визначається державний механізм, його основні ланки, створюються юридичні підстави їх функціонування.

Центральне місце конституційного права у національній системі права зумовлене і його тісними зв'язками з системою міжнародного публічного права. В нормах конституційного права містяться положення про суверенітет України, її державну територію, громадянство, права і свободи; закріплюються основи організації і функціонування механізму здійснення зовнішньої політики; встановлюються порядок ратифікації і денонсації міжнародних договорів, імплементації норм міжнародного права у національне законодавство тощо.

2. Конституційно-правові норми та конституційно правові відносини

Конституційно-правова норма - загальнообов'язкове правило поведінки, встановлене чи санкціоноване державою з метою регулювання та охорони певних суспільних відносин, які становлять предмет конституційного права.

Конституційно-правова норма - це встановлені чи санкціоновані державою правила, які визначають поведінку учасників конституційно-правових відносин у процесі здійснення державної влади.



1. Встановлюється державою. 2. Виражає державну волю. 3. Формально закріплена та є загальнообов'язковою. 4. Міститься в нормативно-правових актах видаваних компетентними органами. 5. Стає обов'язковою для всіх учасників регульованих суспільних відносин, визначає їх права та обов'язки. 6. Реалізація цієї норми забезпечується примусовою силою.	1. Регулює особливе, з огляду на його важливість, коло суспільних відносин, що безпосередньо стосується здійснення народовладдя. 2. Встановлює порядок створення інших правових норм, який є обов'язковим для інших галузей права. 3. Має вищу юридичну силу щодо інших правових норм. 4. Відрізняється особливою структурою в тому розумінні, що для неї не є характерною тричлена структура (гіпотеза, диспозиція, санкція). Деякі конституційно-правові норми (норми-принципи, норми-декларації) взагалі мають лише диспозицію. 5. Норми конституційного права є підставою для інших галузей права.

Конституційно-правові відносини - це суспільні відносини, врегульовані конституційно-правовими нормами, суб'єкти яких наділяються взаємними правами та обов'язками, згідно з котрими вони повинні функціонувати.

Конституційні відносини є результатом дії норм конституційного права, оскільки вони служать засобом регулятивного впливу норми права на поведінку суб'єктів суспільних відносин.

Конституційно-правові відносини порівняно з іншими галузевими правовідносинами мають найбільш загальний характер.

Можна стверджувати, що конституційно-правові відносини мають специфічний, тільки їм притаманний зміст і характеризуються особливими суб'єктами, тобто певні їх учасники не можуть вступати у деякі інші види правовідносин.