Основи теорії держави і права

Суб'єкти конституційно-правових відносин:	1. Народ України, як сукупність громадян різної національності, якому належить уся повнота влади на території держави.
	2. Громадяни України, їх колективи, особи без громадянства та іноземні громадяни.
	3. Адміністративно-територіальні утворення (області, райони в містах, міста, місто Київ та місто Севастополь, села, селища, Автономна республіка Крим)
	4. Органи держави та органи місцевого самоврядування.
	5. Суспільні об'єднання різних видів.
	6. Інші суб'єкти, оскільки цей перелік не є вичерпним.

3. Джерела конституційного права

Основна роль конституційного права у національній системі права виявляється крім усього іншого і у характері форм (джерел) його існування.

Джерелами цього права є Конституція і закони.

Підзаконні нормативно-правові акти не є характерними для конституційно-правового регулювання, хоча іноді акти глави держави й акти уряду виконують відповідну роль.

Конституція є основним джерелом конституційного права України та основою правової системи нашої держави.

Термін “конституція” походить від лат. constitutio - установлення, устрій.

Сучасна Конституція України була прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року.

Конституцію України за загальними класифікаційними ознаками можна охарактеризувати як:

писану кодифіковану конституцію унітарної держави з автономним утворенням;

жорстку конституцію, оскільки внесення змін і доповнень до Конституції відрізняється від внесення змін і доповнень до звичайних законів (необхідно не менше 2/3 голосів від конституційного складу Верховної Ради України). Крім того, стосовно процедури внесення змін і доповнень до розділів І, ІІІ, ХІІІ Конституції, передбачається прийняття відповідного законопроекту не менш як 2/3 від конституційного складу Верховної Ради і затвердження його на всеукраїнському референдумі, який призначається Президентом України;

за порядком прийняття як народну конституцію, тобто прийнята парламентом від імені всього Українського народу.

Система суспільних відносин, яка регулює, закріплює та охороняє Конституцію складає конституційний лад держави.

Конституційний лад - це встановлений конституцією суспільний та державний устрій.

4. Конституційний статус особистості

Демократичний характер Конституції випливає не тільки з принципів конституційного ладу, а й з норм, що визначають правове становище особистості.

Правове становище особистості - це складне поняття, яке включає правовий стан особистості, загальну правоздатність, політико-правові принципи, права, свободи й обов'язки людини і громадянина, а також гарантії реалізації і захисту прав, свобод і обов'язків людини і громадянина.

Конституція розмежовує поняття "людина" і "громадянин" і виходить при цьому з визнання ідеї "природних", "вроджених", "невідчужених" прав людини, сутність якої полягає в тому, що права людини належать їй від народження, мають природний характер, а держава може лише регулювати їх здійснення і встановлювати для них гарантії, але не може їх скасовувати. Лише у разі введення надзвичайного або воєнного стану держава може, виключно на тимчасовій основі, обмежувати можливість здійснення деяких прав і свобод. Із закінченням дії цих режимів, права і свободи відновлюються в повному обсязі. Відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, невід'ємні права і свободи кожної людини повинні поважатися будь-якою державою, незалежно від наявності в людини громадянства даної держави.
ПРАВА ЛЮДИНИ	ПРАВА ГРОМАДЯНИНА
Права людини - це права, які нерозривно зв'язані із самим його існуванням (право на життя, право на недоторканість особистості, житла, особистого життя, право на волю думки, право на повагу людської гідності, право на прагнення на щастя та т. і.). Права людини невід'ємні, невідчужувані, та належать кожній особистості незалежно від її приналежності до громадянства тієї чи іншої держави, расової або національної приналежності. Визнання та захист прав людини - це головний обов'язок держави.	Права громадянина - це права члена державно-організованого цивільного суспільства. Перш за все, це можливість приймати участь в управлінні суспільними та державними справами (право на об'єднання в політичні партії, право вибирати і бути обраним та т. і.).
Права людини порівняно з правами громадянина приоритетні. Адже права людини поширюються на всіх людей, які проживають у тій або іншій державі, а права громадянина - лише на тих осіб, які є громадянами певної країни. Усі права людини та громадянина рівноцінні і взаємозалежні, а тому в однаковому ступені повинні захищатися державою. В Україні гарантом прав і свобод людини та громадянина є Президент України.

Основою правового становища особистості виступають права, свободи й обов'язки людини і громадянина, які утворюють правовий статус особистості. Ядром правового статусу особистості, і, в цілому, правового становища особистості є конституційний статус особистості. Цим поняттям охоплюється сукупність закріплених у Конституції прав, свобод і обов'язків особистості.

Обсяг прав і свобод, якими людина може користуватися в державі, а також обсяг покладених на неї обов'язків, прямо залежні від її правового стану, що служить передумовою інших елементів правового становища особистості.

Правовий (громадянський) стан особистості відбиває приналежність особи до громадянства України (громадянство), або приналежність особи до громадянства іншої держави (іноземність) або неприналежність особи як до громадянства України, так і до громадянства будь-якої іншої держави (безгромадянство). Відомі також й інші правові (громадянські) стани.

Громадянство України - правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках.

Громадянин України - особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України.

Іноземець - особа, яка не перебуває в громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.

Особа без громадянства - особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.



Конституція розмежовує поняття "права" і "свободи".

Однак це в цілому рівнозначні, які збігаються за змістом, поняття. Їхня відмінність має історичне коріння. Як правило, термін "свобода" використовується у визначенні громадянських і політичних прав особистості, боротьбу за отримання яких у ХVІП - ХІХ сторіччях розглядали як звільнення від феодальної залежності. Крім того, вважається, що термін "свобода" законодавець використовує в тому разі, коли вказує на максимальну волю вибору варіанта поведінки особистості в тій чи іншій сфері суспільного життя, а при вказівці на можливість користуватися конкретним благом, застосовується термін "право".

Система конституційних прав і свобод особи в Україні охоплює усі сфери життя і діяльності людей і відповідає міжнародно-правовим стандартам прав людини. 3 урахуванням міжнародно-правових стандартів права і свободи класифікуються наступним чином.



Основні права громадян нерозривно пов'язані з їхніми обов'язками. Конституція України, фактично закріплює принцип єдності прав і обов'язків і встановлює в ст. 24, що "кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права та свободи інших людей, і має обов'язки перед суспільством, у якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості".

Під конституційним обов'язком розуміються закріплені в Конституції держави вид і міра належної необхідної обов'язкової поведінки суб'єкта.

КОНСТИТУЦІЙНІ ОБОВ'ЯЗКИ
ЗАГАЛЬНІ КОНСТИТУЦІЙНІ ОБОВ'ЯЗКИ	КОНСТИТУЦІЙНІ ОБОВ'ЯЗКИ, ЯКІ ВЛАСТИВІ ТІЛЬКИ ГРОМАДЯНАМ УКРАЇНИ
1. Неухильно додержуватись Конституції України та законів України, не зазіхати на права і свободи, честь і гідність інших людей. 2. Не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані їм збитки. 3. Сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, установлених законом. 4. Батьки зобов'язані утримувати дітей до їхнього повноліття. 5. Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. 6. Повна середня освіта є обов'язковою	1. Захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, шанувати її державні символи. 2. Нести військову службу, відповідно до закону. 3. Подавати до податкових інспекцій, за місцем проживання, декларації про свій майновий стан і про доходи за минулий рік.

Гарантії реалізації і захисту прав та свобод особи - це сукупність економічних і політичних умов, а також система правових засобів, які забезпечують реальність здійснення і захисту прав та свобод людини і громадянина.

5. Інститут громадянства України

Громадянство України - це правовий зв'язок між фізичною особою й Україною, що знаходить своє вираження в їхніх взаємних правах і обов'язках.

Держава визнає і гарантує права і свободи громадянина, захищає і протегує їй за кордоном. Громадянин дотримується законів і розпоряджень держави, виконує визначені нею обов'язки.

Питання громадянства України регулюються Конституцією, Законом України "Про громадянство України" від 18 січня 2001 року, міжнародними договорами України.

Право на громадянство є невід'ємним правом людини. Конституція проголошує, що громадянина України не може бути позбавлено громадянства і позбавлено права змінити громадянство, не може бути вигнано за межі України або видано іншій державі. Україна гарантує турботу і захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.



ГРОМАДЯНСТВО УКРАЇНИ НАБУВАЄТЬСЯ:	ГРОМАДЯНСТВО УКРАЇНИ ПРИПИНЯЄТЬСЯ:
За народженням. За територіальним походженням. Внаслідок прийняття до громадянства (іноземець чи особа без громадянства можуть бути, за їх клопотанням, прийняті до громадянства України). Внаслідок відновлення в громадянстві. Внаслідок усиновлення. Внаслідок установлення над дитиною опіки чи піклування. Внаслідок установлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки. У зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного або обох батьків дитини. Внаслідок установлення батьківства. 10. На інших підставах, передбачених міжнародними договорами України.	Внаслідок виходу з громадянства України. Внаслідок втрати громадянства України. 3. На підставах, передбачених міжнародними договорами України.

УМОВАМИ ПРИЙНЯТТЯ ДО ГРОМАДЯНСТВА УКРАЇНИ Є:	ДО ГРОМАДЯНСТВА УКРАЇНИ НЕ ПРИЙМАЄТЬСЯ ОСОБА ЯКА:
Визнання і дотримання Конституції України і законів України. Зобов'язання припинити іноземне громадянство чи неперебування в іноземному громадянстві. Безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років. Одержання дозволу на постійне проживання в Україні. Володіння державною мовою чи її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. 6. Наявність законних джерел існування.	Вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид. Засуджена в Україні до позбавлення волі за здійснення тяжкого злочину (до погашення чи зняття судимості). Вчинила на території іншої держави дії, визнані законодавством України тяжким злочином.

ГРОМАДЯНСТВО УКРАЇНИ ВТРАЧАЄТЬСЯ ЯКЩО:
1. Громадянин України, після досягнення ним повноліття, добровільно набув громадянства іншої держави. 2. Іноземець набув громадянства України і не подав, у порядку, встановленому законом, документ про припинення іноземного громадянства чи декларацію про відмову від нього; 3. Іноземець набув громадянства України і скористався правами, виконавши обов'язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство. 4. Особа набула громадянства України внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей чи фальшивих документів. 5. Громадянин України, без згоди державних органів України, добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції чи органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави.

6. Система державних органів за Конституцією України

Державна влада - це вид публічної політичної влади, що здійснюється державою (певною системою органів) для керівництва суспільством.

Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Основним призначенням законодавчої влади є здійснення державної влади шляхом законотворення, тобто вона наділена сукупністю повноважень щодо прийняття законодавчих актів. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України.

Виконавча влада репрезентується системою державних органів і посадових осіб, що здійснюють повноваження для управління державою. Органами виконавчої влади в Україні є Кабінет Міністрів України, міністерства, державні комітети, центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом, місцеві державні адміністрації. За певних умов до органів виконавчої влади можуть бути включені органи місцевого самоврядування (в Конституції вказано, що органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади).

Головною функцією судової влади є захист прав і свобод людини. Крім того, судова влада має своїм завданням здійснювати контроль за законністю дій виконавчої влади, а саме: розглядати і вирішувати скарги громадян щодо дій (прийнятих актів) органів державного управління та їх посадових осіб. Органами судової влади в Україні є Конституційний Суд України, суди загальної та спеціальної юрисдикції.

Органи державної влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах відповідно до законів України. Їх діяльність ґрунтується на принципах законності, верховенства права, пріоритетності прав людини, розподілу владних повноважень, ефективності, відкритості.

Отже, система державних органів України виглядає наступним чином:

Глава держави - Президент України

Орган законодавчої влади - Верховна Рада України

Органи виконавчої влади: вищі - Уряд (Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим); центральні - міністерства, державні комітети, центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом; місцеві - обласні і районні державні адміністрації

Органи судової влади: орган конституційної юрисдикції - Конституційний Суд України; вищі спеціалізовані суди - Верховний Суд України, Вищий господарський суд, Вищий адміністративний суд України; місцеві загальні суди - районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, військові суди гарнізонів; місцеві господарські суди - господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя; місцеві адміністративні суди - окружні суди, що утворюються в округах відповідно до указу Президента України; апеляційні суди, Апеляційний суд України; Касаційний суд України

Наглядові органи: прокуратура (Генеральна прокуратура України та її органи на місцях - обласні, районні, міські прокуратури).

Представницький орган Автономної Республіки Крим - Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

До органів місцевого самоврядування Конституція відносить обласні, районні, міські, районні в містах, селищні, сільські ради.

Конституційно-правовий статус органів державної влади визначається Конституцією України та спеціальними нормативно-правовими актами.

Модуль 3. Адміністративне право - право державного управління. Державна служба

Тема 3. АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО

1. Поняття державного управління

Під управлінням розуміють цілеспрямовану організаційну діяльність людей по досягненню запланованих результатів у різних галузях суспільних відносин, у живій природі та техніці.

Соціальне управління - це управління діяльністю людей, їх об'єднаннями, суспільством в цілому через вплив одних на волю і свідомість інших. Цей вид управління розглядається як цілеспрямована організуюча діяльність з метою досягнення поставлених суспільством перед собою завдань.

Державне управління -- надзвичайно важлива сфера реалізації державної влади. За своїм змістом воно органічно поєднано з виконавчої гілкою державної влади.



Державне управління, як частина соціального управління виконує свої завдання в порядку державної діяльності, його основне призначення - здійснення виконавчої влади на основі використання правового механізму. Державний характер такого управління проявляється в тому, що в його процесі реалізуються завдання, функції та інтереси держави, для цього формуються спеціальні органи (встановлюються посади), які наділяються необхідними повноваженнями і діють у рамках законів. Вся діяльність по здійсненню державного управління регулюється законодавством.

Державне управління має виконавчий організуючий характер, оскільки через нього реалізуються законодавчі акти. Виконавча діяльність є основним призначенням державного управління і складає найбільш важливу його сторону органічно пов'язану зі здійсненням безпосереднього керівництва економічним, соціальним та адміністративно-політичним будівництвом. Звідси і друга сторона державного управління - розпорядча діяльність, без якої неможливо здійснювати виконавчі функції. Виконавча і розпорядча діяльність є складовими частинами державного управління, що виявляється у відносинах влади і підпорядкування, наданні суб'єктам цієї діяльності юридично-владних повноважень.

З урахуванням двох найважливіших елементів державного управління, його можна визначити як виконавчу та розпорядчу, здійснювану на основі законів, діяльність особливої групи державних органів (посадових осіб) по практичній реалізації завдань держави в процесі безпосереднього керівництва економічним, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом.

Зв'язок державного будівництва та адміністративного права має такі прояви:

1. Адміністративно-правові норми спрямовані на організацію функціонування суб'єктів державного управління та їх діяльності. Адміністративне право регулює організаційні, управлінські стосунки, суспільні відносини, які виникають у зв'язку з здійсненням державного управління.

2. Норми адміністративного права створюють необхідний правоохоронний режим. Ними встановлюються обмеження, що спрямовані на захист свобод одних індивідів в інтересах інших і суспільства в цілому, а також порядок застосування до правопорушників різноманітних державно-примусових засобів, в тому числі і адміністративної відповідальності.



Державне управління має загальнодержавний характер, охоплює всі найбільш важливі сторони життя держави і суспільства. Державне управління є виконавчим щодо діяльності органів законодавчої влади, підзаконним. Державне управління активне і цілеспрямоване, має безпосередніми об'єктами свого впливу галузі економічного, соціального та адміністративно-політичного будівництва. Державне управління має організаційний зміст, за його допомогою досягаються регулювання та координація спільної праці людей, забезпечується перш за все, виконання вимог законів і реалізація інших правових приписів. Державне управління здійснюється безперервно і повсякчасно. Державне управління має юридично-владний, розпорядчий характер. Державне управління здійснюється спеціально створеними для цього державними органами та посадовими особами. Державні органи та посадови особи, які здійснюють державне управління, діють за дорученням держави, від її імені і мають державно-владні повноваження. Форми та методи роботи управлінських органів, які здійснюють державне управління, регламентуються законом.	Забезпечення необхідного оформлення суб'єктів та об'єктів управління. Прогнозування та планування. Робота з кадрами. Забезпечення інформацією. Забезпечення об'єкта ресурсами та необхідними умовами для нормальної діяльності. Координація та керівництва. Складання звітності, передбаченою державою. Контроль. Таке розмежування функцій державного управління має умовний характер. У дійсності функції взаємно переплітаються, взаємодіють між собою в єдиній системі впливу суб'єкта на об'єкт управління.



2. Поняття, предмет та метод адміністративного права

Адміністративне право займає особливе місце в механізмі правового регулювання, оскільки виступає необхідним і важливим інструментом управління соціальними процесами у суспільстві. Йому притаманні відповідні межі правового регулювання -- діяльність органів державної виконавчої влади всіх рангів, суспільні відносини управлінського характеру, що складаються у цій сфері, внутрішня організаційна діяльність інших державних органів, яка пов'язана з функціями управління, а також зовнішньоорганізаційні відносини недержавних організацій, установ і підприємств.

Назва предмета походить від латинського слова «administrare», що означає управляти, керувати.

Отже, адміністративне право пов'язане з державним управлінням (державною виконавчою владою), однією з самостійних форм державної діяльності. Інакше кажучи, адміністративне право -- це управлінське право, яке відрізняється від інших галузей права специфікою предмета, методом правового регулювання, системою нормативного матеріалу.

Адміністративне право являє собою окрему галузь правової системи України та характеризується у першу чергу тим, що виступає регулятором особливої групи суспільних відносин, які складаються у сфері державного управління.

Таким чином можна встановити, що предметом адміністративного права є сфера державного управління. Іншими словами, адміністративне право регулює суспільні відносини в сфері державного управління

Предмет адміністративного права охоплює широке коло суспільних відносин, які виникають у зв'язку з реалізацією функцій управління в процесі діяльності органів виконавчої влади.

Предметом регулювання адміністративного права є суспільні відносини, які виникають у процесі здійснення управлінської діяльності в державі, тобто державного управління.

Поряд з предметом адміністративного права важливе значення має
метод правового регулювання, який характеризує становище сторін в
даних правовідносинах. Він пов'язаний із встановленням і забезпеченням прав і обов'язків сторін.

Метод адміністративно-правового регулювання - це органічна система прийомів і способів безперервного правового впливу на поведінку учасників адміністративних відносин та на характер взаємозв'язків між ними.

МЕТОДИ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ
Сукупність прийомів і способів правового впливу на учасників адміністративно-правових відносин для реалізації ними своїх функцій

У найбільш загальному вигляді метод адміністративно-правового регулювання можна визначити як нерівність сторін, тобто як метод влади і підлеглості (імперативний метод). Один із учасників суспільних відносин -- суб'єкт управління, другий -- об'єкт управління. Об'єкт, як правило, є залежним в тій чи іншій мірі від суб'єкта, тому об'єкт має меншу компетенцію, ніж суб'єкт. При цьому одна сторона є юридичне владною, а друга -- юридичне підвладною. А питання, що виникають в адміністративних правовідносинах, вирішуються на основі однобічного волевиявлення.

Підвладність в управлінських відносинах характеризується однобічним волевиявленням. Проте владність адміністративно-правового методу полягає не стільки в підлеглості однієї сторони іншій, скільки в однобічності і юридичній обов'язковості приписів суб'єкта управління.

держава норма адміністративний громадянство

3. Адміністративно-правова норма та адміністративно-правові відносини

Найбільш істотною ознакою правової норми є державно-обов'язковий характер, за яким ми розпізнаємо норму права серед інших правил.

Адміністративно-правова норма, як і будь-яка інша, являє собою встановлене державою правило поведінки. Специфіка її змісту складається з того, що на відміну від норм інших галузей права вона регулює відносини у сфері виконавчої діяльності, тобто у певній галузі суспільних відносин: економічних, соціальних, адміністративних, політичних та інших.

Усі ці відносини регулюються поряд з іншими і адміністративно-правовими нормами. Адміністративно-правові норми є регулятором суспільних відносин, їх зміст обумовлений своєрідністю положення суб'єктів (органів) в управлінні, через те, що один з суб'єктів в управлінській діяльності має більший комплекс повноважень порівняно з іншими.

Адміністративно-правова норма мас загальнообов'язковий характер. Без регулюючої ролі адміністративно-правових норм неможливий чіткий процес управління, упорядкування у всіх його ланках.

Адміністративно-правові норми у своїй більшості є імперативними, тобто містять обов'язкові приписи норм поведінки, і їх порушення тягне за собою передбачену у нормах адміністративного права відповідальність.

Імперативність адміністративно-правових норм виражається:

1. У прямому приписі, який зобов'язує суб'єкта діяти тільки певним чином (наприклад, особи, що займаються комерційною діяльністю, повинні подати декларацію про доходи).

2. У можливості обрати один з передбачених у нормі варіантів поведінки (наприклад, для здійснення приватно-підприємницької діяльності можна обрати шляхи: одержати патент або ліцензію на заняття цією діяльністю).

3. У наданні суб'єктові права вибору діяти на свій розсуд, проте не переступаючи меж поведінки, визначених нормою (наприклад, при утворенні підприємства - товариства з обмеженою відповідальністю законодавство передбачає, що громадяни, установи можуть утворювати підприємства з обмеженою відповідальністю, причому кількісний склад не обмежений, але статутний фонд не може бути менше визначеної суми встановленої законодавством на момент створення товариства з обмеженою відповідальністю - це необхідна умова для реєстрації такого підприємства).



Адміністративно-правова норма

В адміністративному праві, за загальним правилом, виділяються такі групи норм:	норми, які визначають порядок утворення і правове положення органів виконавчої влади;
	норми, які визначають основи організації і діяльності господарських підприємств і організацій;
	норми, які визначають методи господарського управління різних ланок (від вищих до нижчих);
	норми, які закріплюють принципи державної служби, порядок її проходження, посадові права і обов'язки службовців;
	норми, які визначають юридичну форму і вимоги, що ставляться до управлінських рішень;
	норми, які регулюють порядок здійснення нагляду і контролю у сфері управління;
	норми, які регулюють порядок управління в окремих сферах суспільного життя (наприклад: господарча, адміністративно-політична та інші).

Види адміністративно-правових норм

Адміністративно-правові відносини -- це передбачені нормами адміністративного права суспільні відносини у сфері державного управління, у якому сторони беруть участь як носії прав і обов'язків, встановлених і забезпечених адміністративно-правовими нормами. Таким чином, адміністративно-правові відносини обумовлені нормами адміністративного
права, але ці відносини завжди суспільні, тобто управлінські.

Свою конкретну реалізацію адміністративно-правові відносини знаходять у співвідношенні суб'єкта і об'єкта.

Обов'язковий суб'єкт у відносинах є орган управління або його представник, який діє у межах своєї компетенції, іншим учасником може бути фізична чи юридична особа, тому адміністративно-правові відносини є владними.

Об'єктом адміністративних правовідносин є те соціальне благо, з приводу якого виникло це правовідношення.

Зміст адміністративного правовідношення - це права та обов'язки його учасників.

Характерними особливостями адміністративно-правових відносин є те, що:
1. Вони складаються в сфері виконавчої, тобто владно-організаційної діяльності.
2. Ці відносини виникають тільки у зв'язку з діяльністю органів державної виконавчої влади.
3. Для цих відносин характерний обов'язковий суб'єкт -- це орган виконавчої влади.
4. Спеціальний суб'єкт адміністративно-правових відносин завжди діє владно.
5. Ці відносини можуть виникати з ініціативи будь-якої з сторін, про те згода або бажання іншої сторони не є обов'язковими. Це пояснюється тим, що органи виконавчої влади повноважні зі своєї власної ініціативи утворювати конкретні адміністративно-правові відносини.
6. Адміністративно-правові відносини характерні і тим, що у випадку порушення однією з сторін вимог адміністративно-правової норми ця сторона несе відповідальність перед державою в особі її органів, якими, як правило, і є органи державної виконавчої влади.

4. Адміністративна відповідальність

Адміністративна відповідальність -- це один із видів юридичної відповідальності, якому притаманні, всі ознаки останньої (настає при наявності вини, на основі норм права, за правопорушення, пов'язана з державним примусом). Разом з тим адміністративна відповідальність є складовою частиною адміністративного примусу, наділена всіма його якостями.

Основні риси адміністративної відповідальності	підставою адміністративної відповідальності є адміністративне правопорушення (проступок). Законодавством передбачена адміністративна відповідальність за дії з ознаками злочину, що не мають великої суспільної небезпеки;
	притягнення до адміністративної відповідальності -- це обов'язок державних органів, яким це право надано чинним законодавством;
	суть, адміністративної відповідальності полягає також в тому, що до винних у скоєнні правопорушення застосовуються адміністративні стягнення;
	законодавством встановлений особливий порядок притягнення до адміністративної відповідальності;
	цей вид юридичної відповідальності врегульований нормами адміністративного права, у яких дається повний перелік адміністративних проступків, адміністративних стягнень та органів, уповноважених їх застосовувати. До адміністративної відповідальності притягаються порушники загальнообов'язкових правил (норм), встановлених повноважними органами. Суб'єктами правопорушень можуть бути як фізичні особи - громадяни і посадові особи, так і юридичні.

Таким чином, адміністративна відповідальність - це вид юридичної відповідальності фізичних та юридичних осіб перед органами державної виконавчої влади, а у випадках, встановлених законом, - перед судом (суддею), за порушення загальнообов'язкових адміністративно-правових норм на основі застосування до винних адміністративних стягнень.

Адміністративна відповідальність настає за скоєння адміністративного проступку.

Адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність. Адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені Кодексом про адміністративні правопорушення, настає, якщо ці порушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до закону кримінальної відповідальності.

Адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку.

Адміністративне стягнення є мірою відповідальності і застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів України, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.

Стягнення за адміністративне правопорушення накладається у межах, установлених законом. При накладенні стягнення враховуються характер вчиненого правопорушення, особа порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність.

ОБСТАВИНИ, ЩО ПОМ'ЯКШУЮТЬ АДМІНІСТРАТИВНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ	ОБСТАВИНИ, ЩО ОБТЯЖУЮТЬ АДМІНІСТРАТИВНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
1. Щире розкаяння винного. 2. Відвернення винним шкідливих наслідків правопорушення, добровільне відшкодування збитків або усунення заподіяної шкоди. 3. Вчинення правопорушення під впливом сильного душевного хвилювання або при збігу тяжких особистих чи сімейних обставин. 4. Вчинення правопорушення неповно-літнім. 5. Вчинення правопорушення вагітною жінкою або жінкою, яка має дитину віком до одного року. Законами України може бути передбачено й інші обставини, що пом'якшують відповідальність за адміністративне правопорушення. Орган (посадова особа), який вирішує справу про адміністративне правопорушення, може визнати пом'якшуючими і обставини, не зазначені в законі.	1. Продовження протиправної поведінки, незважаючи на вимогу уповноважених на те осіб припинити її. 2. Повторне протягом року вчинення однорідного правопорушення, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню; вчинення правопорушення особою, яка раніше вчинила злочин. 3. Втягнення неповнолітнього в право-порушення. 4. Вчинення правопорушення групою осіб. 5. Вчинення правопорушення в умовах стихійного лиха або за інших надзвичайних обставин. 6. Вчинення правопорушення в стані сп'яніння. Орган (посадова особа), який накладає адміністративне стягнення, залежно від характеру адміністративного правопорушення може не визнати дану обставину обтяжуючою.

При вчиненні однією особою двох або більше адміністративних правопорушень адміністративне стягнення накладається за кожне правопорушення окремо.

5. Правове регулювання державної служби в Україні

Правове положення державної служби в Україні регулюється законом України “Про державну службу” від 16 грудня 1993 року. Цей закон регулює суспільні відносини, які охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу. Він визначає загальні засади діяльності, а також статус державних службовців, які працюють в державних органах та їх апараті

Державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.

Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження.

Посада - це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень.

Посадовими особами вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій.

Право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України.

Не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі та його апараті особи, які:

визнані у встановленому порядку недієздатними;

мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади;

у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи свояками;

в інших випадках, встановлених законами України.

Державний службовець повинен:

сумлінно виконувати свої службові обов'язки;

шанобливо ставитися до громадян, керівників і співробітників;

дотримуватися високої культури спілкування;

не допускати дій і вчинків, які можуть зашкодити інтересам державної служби чи негативно вплинути на репутацію державного службовця.

ОСНОВНІ ПРАВА ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ	ДЕРЖАВНІ СЛУЖБОВЦІ МАЮТЬ ПРАВО
1. Додержання Конституції України та інших актів законодавства України. 2. Забезпечення ефективної роботи та виконання завдань державних органів відповідно до їх компетенції. 3. Недопущення порушень прав і свобод людини та громадянина. 4. Безпосереднє виконання покладених на них службових обов'язків, своєчасне і точне виконання рішень державних органів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок своїх керівників. 5. Збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома під час виконання обов'язків державної служби, а також іншої інформації, яка згідно з законодавством не підлягає розголошенню. 6. Постійне вдосконалення організації своєї роботи і підвищення професійної кваліфікації. 7. Сумлінне виконання своїх службових обов'язків, ініціатива і творчість в роботі. Державний службовець повинен діяти в межах своїх повноважень. У разі одержання доручення, яке суперечить чинному законодавству, державний службовець зобов'язаний невідкладно в письмовій формі доповісти про це посадовій особі, яка дала доручення, а у разі наполягання на його виконанні - повідомити вищу за посадою особу.	1. Користуватися правами і свободами, які гарантуються громадянам України Конституцією і законами України. 2. Брати участь у розгляді питань і прийнятті в межах своїх повноважень рішень. 3. Одержувати від державних органів, підприємств, установ і організацій, органів місцевого та регіонального самоврядування необхідну інформацію з питань, що належать до їх компетенції. 4. На повагу особистої гідності, справедливе і шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників і громадян. 5. Вимагати затвердження керівником чітко визначеного обсягу службових повноважень за посадою службовця. 6. На оплату праці залежно від посади, яку він займає, рангу, який йому присвоюється, якості, досвіду та стажу роботи. 7. Безперешкодно ознайомлюватись з матеріалами, що стосуються проходження ним державної служби, в необхідних випадках давати особисті пояснення. 8. На просування по службі з урахуванням кваліфікації та здібностей, сумлінного виконання своїх службових обов'язків, участь у конкурсах на заміщення посад більш високої категорії. 9. Вимагати службового розслідування з метою зняття безпідставних, на думку службовця, звинувачень або підозри. 10. На здорові, безпечні та належні для високопродуктивної роботи умови праці. 11. На соціальний і правовий захист відповідно до його статусу. 12. Захищати свої законні права та інтереси у вищестоящих державних органах та у судовому порядку.

Державні службовці не можуть брати участь у страйках та вчиняти інші дії, що перешкоджають нормальному функціонуванню державного органу.

Конкретні обов'язки та права державних службовців визначаються на основі типових кваліфікаційних характеристик і відображаються у посадових положеннях та інструкціях, що затверджуються керівниками відповідних державних органів у межах закону та їх компетенції.

Дисциплінарні стягнення застосовуються до державного службовця за:

невиконання чи неналежне виконання службових обов'язків;

перевищення своїх повноважень;

порушення обмежень, пов'язаних з проходженням державної служби;

за вчинок, який порочить його як державного службовця або дискредитує державний орган, в якому він працює.

До службовців, крім дисциплінарних стягнень, передбачених чинним законодавством про працю України, можуть застосовуватися такі заходи дисциплінарного впливу:

попередження про неповну службову відповідність;

затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу або у призначенні на вищу посаду.

Державний службовець не має права вчиняти дії, що кваліфікуються як корупційні.

Під корупцією розуміється діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямована на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг.

Невиконання службових обов'язків, що призвело до людських жертв або заподіяло значної матеріальної чи моральної шкоди громадянинові, державі, підприємству, установі, організації чи об'єднанню громадян, є підставою для відсторонення державного службовця від виконання повноважень за посадою із збереженням заробітної плати. Рішення про відсторонення державного службовця від виконання повноважень за посадою приймається керівником державного органу, в якому працює цей службовець. Тривалість відсторонення від виконання повноважень за посадою не повинна перевищувати часу службового розслідування. Службове розслідування проводиться у строк до двох місяців у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Якщо правомірність рішення про відсторонення державного службовця від виконання повноважень за посадою не підтверджується результатами службового розслідування, це рішення скасовується.

Граничний вік перебування на державній службі становить 60 років для чоловіків і 55 років для жінок. У разі необхідності керівник державного органу за погодженням з Начальником Головного управління державної служби при Кабінеті Міністрів України може продовжити термін перебування на державній службі, але не більш як на п'ять років. У виняткових випадках після закінчення цього терміну державні службовці можуть бути залишені на державній службі лише на посадах радників або консультантів за рішенням керівника відповідного державного орган

Прийняття на державну службу, просування по ній службовців, стимулювання їх праці, вирішення інших питань, пов'язаних із службою, проводиться відповідно до категорій посад службовців, а також згідно з рангами, які їм присвоюються. Взагалі існує сім категорій посад службовців та п'ятнадцять рангів державних службовців.

Крім загальних підстав, передбачених Кодексом законів про працю України, державна служба припиняється у разі:

1) порушення умов реалізації права на державну службу;

2) недотримання пов'язаних із проходженням державної служби вимог;

3) досягнення державним службовцем граничного віку проходження державної служби;

4) відставки державних службовців, які займають посади першої або другої категорії;

5) виявлення або виникнення обставин, що перешкоджають перебуванню державного службовця на державній службі;

6) відмови державного службовця від прийняття або порушення Присяги;

7) неподання або подання державним службовцем неправдивих відомостей щодо його доходів.

Зміна керівників або складу державних органів не може бути підставою для припинення державним службовцем державної служби на займаній посаді з ініціативи новопризначених керівників, крім державних службовців патронатної служби.

Відставкою є припинення державної служби службовцем, який займає посаду першої або другої категорії, за його письмовою заявою.

Підставами для відставки є:

принципова незгода з рішенням державного органу чи посадової особи, а також етичні перешкоди для перебування на державній службі;

примушування державного службовця до виконання рішення державного органу чи посадової особи, яке суперечить чинному законодавству, що може заподіяти значної матеріальної або моральної шкоди державі, підприємствам, установам, організаціям або об'єднанням громадян, громадянину;

стан здоров'я, що перешкоджає виконанню службових повноважень (за наявності медичного висновку).

Відставка приймається або в ній дається мотивована відмова державним органом або посадовою особою, які призначили державного службовця на цю посаду. Рішення про прийняття відставки або відмову в ній приймається у місячний термін. У разі відмови у відставці державний службовець повинен продовжувати виконання службових обов'язків і має право на звільнення в порядку, передбаченому Кодексом законів про працю України.

За сумлінну безперервну працю в державних органах, зразкове виконання трудових обов'язків державним службовцям видається грошова винагорода в розмірі та порядку, що встановлюються Кабінетом Міністрів України.

За особливі трудові заслуги державні службовці представляються до державних нагород та присвоєння почесних звань.

Модуль 4. Фінансова діяльність держави

Тема 4. ФІНАНСОВЕ ПРАВО

1. Поняття, предмет та метод фінансового права

Фінансове право як самостійна галузь права має свій власний предмет правового регулювання.

Предмет фінансового права складають не всі грошові відносини, що існують у суспільстві, а тільки визначена їхня частина, яка опосередковує процеси утворення, розподілу і використання державних і муніципальних фондів грошових коштів у суспільних інтересах. Одночасно з фінансовими відносинами існують інші групи грошових відносин у суспільстві, що утворюють предмети правового регулювання інших галузей права (наприклад, цивільного, трудового і т.д.). Фінансове ж право поширюється тільки на фінансові відносини.



Фінансові правовідносини, що є предметом фінансового права	Між державою та її адміністративно-територіальними одиницями в особі уповноважених органів представницької та виконавчої влади. Виникають у зв'язку з розподілом фінансових ресурсів держави
	Між фінансовими й податковими органами з одного боку й підприємствами, установами, організаціями - з іншого боку. Із приводу виконання фінансових зобов'язань перед державою, муніципальними утвореннями, розподілу між ними або витрачанням державних та місцевих грошових коштів
	Між державними (місцевими) фінансово-кредитними органами. У зв'язку з утворенням, розподілом та використанням державних (місцевих) грошових фондів і ресурсів (бюджетних, кредитних, страхових тощо)
	Між державними, в тому числі казенними та комунальними підприємствами, установами, організаціями та їх вищими державними (місцевими) органами. У зв'язку з розподілом та використанням у відповідних галузях народного господарства та соціальних сферах бюджетних чи кредитних ресурсів, а також власних коштів підприємств, установ, організацій
	Між фінансово-кредитними органами держави та юридичними й фізичними особами. У зв'язку з утворенням і розподілом державних кредитних ресурсів та централізованих страхових фондів
	Між фінансово-кредитними органами держави та юридичними й фізичними особами. У зв'язку із виконанням останніми обов'язків щодо внесення платежів до державних та місцевих грошових фондів

Метод фінансово-правового регулювання - органічна система прийомів і способів безперервного правового впливу на поведінку учасників фінансових відносин та на характер взаємозв'язків між ними.

МЕТОДИ ФІНАНСОВО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ
Сукупність прийомів і способів правового впливу на учасників фінансово-правових відносин для реалізації ними своїх функцій

Загальним методом правового регулювання фінансового права є метод владних розпоряджень (приписів) (імперативний, командно-вольовий).

ВЛАДНІ ПОВНОВАЖЕННЯ У ГАЛУЗІ ФІНАНСОВОГО ПРАВА
Особлива форма організаційної діяльності. Забезпечена законом вимога уповноважених суб'єктів законодавчої або виконавчої влади щодо певної поведінки та дій у галузі фінансів, звернена до юридичних та фізичних осіб, що є суб'єктами фінансових правовідносин.

прийняття імперативних рішень (обов'язкових для виконання); збір інформації; здійснення функцій фінансового контролю; вжиття заходів впливу при порушенні приписів фінансово-правових норм		держава в цілому; органи держави; органи місцевого самоврядування; посадові особи		постійні; періодичні; ті, що застосовують за надзвичайних обставин

Уперше у сучасному розумінні термін “фінансове право” був вжитий у 1855 році. До цього застосовували словосполучення “фінансова наука”, яке ототожнювали з фінансовим правом.

Фінансове право це публічна галузь права, яка закріплює структуру фінансової системи, розподіл компетенції в цій галузі між державою та органами місцевого самоврядування, а на основі цих вихідних норм регулює відносини, які виникають у процесі фінансової діяльності держави та органів місцевого самоврядування.

Фінансове право обґрунтовано визнається самостійною галуззю єдиної правової системи держави, але це не значить його абсолютної відособленості. Фінансове право тісно взаємозалежно з усіма галузями права, але найбільш тісно воно пов'язано з конституційним, адміністративним та цивільним правом.

2. Джерела фінансового права та система фінансового права

Джерела фінансового права -- це конкретні форми його вираження, тобто правові акти представницьких і виконавчих органів державної влади й органів місцевого самоврядування, що містять норми фінансового права.

Джерело фінансового права повинно:

встановлювати певні правила поведінки, які виключають його індивідуалізацію стосовного окремого суб'єкта;

бути видано компетентним органом;

мати чітку відповідальність матеріальної та процесуальної сторони функціонування фінансового механізму.

Формальна визначеність. Загальнообов'язковість, яка забезпечується можливістю державного примусу. Законність, що полягає у наявності юридичної сили джерела фінансового права. Будь-яке джерело фінансового права може бути видане в межах компетенції державного органу чи органу місцевого самоврядування; відповідати актам органів вищого рівня і бути належним чином оприлюдненим.	Вони регулюють суспільні відносини, які становлять предмет фінансового права. Предмет фінансового права є первинним утворюючим фактором правотворчості у сфері публічних фінансів. Приймаються тільки тими органами держави чи місцевого самоврядування, правотворча компетенція яких прямо передбачена Конституцією України. Бюджетним кодексом України та іншими фінансовими законами. Більшість питань щодо публічних фінансів не можуть виноситися на референдум (наприклад, бюджет, податки). Характеризуються відсутністю загального фінансового закону та множиною спеціальних фінансових законів.

Джерела фінансового права:

основним джерелом фінансового права є Конституція України від 28 червня 1996 р., що закріпила форми, методи, принципи здійснення фінансової діяльності держави, правове положення органів державної влади і управління в цій сфері, основні принципові положення фінансового права;

Бюджетний кодекс України 2001 р., котрим регулюються відносини, що виникають у процесі складання, розгляду, твердження, виконання бюджетів і розгляду звітів про їхнє виконання, а також контролю за виконанням Державного бюджету України і місцевих бюджетів;

загальні закони (мають загальне значення для встановлення загальних засад);

спеціальні закони, зокрема щодо бюджетних, податкових, банківських, грошово-кредитних, валютних відносин, закріплюють високий рівень нормативно-правового регулювання у сфері фінансової діяльності держави;

статутні закони (визначають правовий статус органів спеціальної державної компетенції);

підзаконні нормативно-правові акти. Підзаконними є постанови Верховної Ради, укази Президента, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, інструкції і нормативні накази керівників міністерств і насамперед Міністерства фінансів України, розпорядження глав місцевих державних адміністрацій, нормативно-правові акти органів місцевого самоврядування і їхніх виконавчих органів.

Найважливіше значення серед джерел права мають такі закони, як наприклад, Закон України «Про Рахункову палату», Закон України «Про систему оподатковування», і насамперед Закон України «Про державний бюджет» на поточний рік.

Сукупність нормативних актів, що містять норми фінансового права, прийнято визначати як фінансове законодавство. Фінансове законодавство - це зовнішня форма фінансового прав, що відображає його внутрішню структуру. Норми фінансового права містяться у нормативно-правових актах, або джерелах, як загального характеру, так і спеціальних нормативно-правових актах.

Система фінансового права

Система фінансового права дозволяє усвідомити, з яких підгалузей, інститутів, частин складається ця галузь права і як ці складені елементи взаємодіють між собою.