Цивільно-правовий захист честі і гідності громадян. Право на компенсацію моральної шкоди

Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості використання отриманих висновків та рекомендацій у процесі розробки нового Цивільного кодексу України та інших нормативно-правових актів, а також при викладанні курсу «Цивільне право України», підготовці підручників, методичних матеріалів, навчальних посібників, довідкової літератури.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації доповідались на науково-практичних конференціях: «Проблеми вдосконалення управління та правове забезпечення соціально-економічного розвитку України» (березень 1999 р., Хмельницький); «Цивільні правовідносини в сучасній Україні: стан та тенденції розвитку» (березень 2000 р., Хмельницький); «Сучасна гуманітарна культура: науково-методологічні засади» (квітень 2000, Київ), а також обговорювались на засіданнях відділу проблем цивільного, трудового і підприємницького права.

Публікації. Основні положення і висновки дослідження викладені в шести статтях у фахових виданнях та в одній опублікованій тезі доповіді на науково-практичній конференції.

Структура дисертації. Дисертація складається з вступу, трьох розділів, висновків, переліку посилань і списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації - 222 сторінки, список використаних джерел - 19 сторінок і містить 368 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність та ступінь дослідження проблеми, визначається мета та основні завдання дослідження, наукова новизна дисертації та її практичне значення, а також висвітлюються положення, що виносяться на захист.

У першому розділі «Честь, гідність та репутація як об'єкти правового захисту» досліджуються поняття «честі», «гідності» та «репутації» як філософських та правових категорій, визначаються цивільні правовідносини, об'єктом яких можуть виступати вказані блага, досліджується право на захист честі, гідності та репутації, а також аналізується історія розвитку відповідного законодавства. Розділ складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. розкривається філософська та правова природа честі, гідності та репутації. Дається детальний аналіз філософських поглядів на сутність вказаних категорій. Дисертант робить висновок, що честь і гідність є полісемантичними поняттями, в яких потрібно виділяти дві сторони: об'єктивну та суб'єктивну. Стосовно честі: об'єктивна сторона полягає в оцінці суспільством діянь (поведінки) особи на основі загальноприйнятих критеріїв, а суб'єктивна - в самооцінці своїх діянь (поведінки) на основі власного внутрішнього світогляду. Стосовно гідності: об'єктивна сторона - моральна цінність людини як особистості, незалежно від її індивідуальних якостей та становища у суспільстві, а суб'єктивна - усвідомлення своєї гідності як людини, представника певної соціальної групи, свого місця та ролі у вказаній соціальній групі. Дисертантом критикується позиція окремих авторів, які намагаються ототожнити честь та гідність чи охопити одним поняттям інше. В результаті робиться висновок, що дані категорії є самостійними та такими, що взаємовпливають одна на одну внаслідок спільності морального критерію.

Далі проводиться дослідження честі та гідності як об'єктів права. Зокрема, розкривається їх сутність, з точки зору конституційного права як найвищих соціальних цінностей та, з точки зору цивільного права, як особистих немайнових благ. Зазначається, що до прийняття Основ цивільного законодавства Союзу РСР та союзних республік 1961 року дане питання не знаходило свого втілення в чинному законодавстві. З прийняттям вказаного нормативного акта честь та гідність стали об'єктами цивільно-правового захисту і були віднесені до категорії особистих немайнових благ. У зв'язку з цим детально аналізується поняття «особистого немайнового блага», в результаті чого дисертант дійшов висновку, що поняття «благо» слід розкривати через поняття «цінність», а його визначальними сторонами є «невіддільність від особи носія» (під якою розуміється неможливість фактично відокремити дане благо від носія та передати від однієї особи до іншої) та «відсутність майнового змісту» (неможливість його точної грошової оцінки).

Дисертантом пропонується, з точки зору цивільного права, під поняттям «честь» розуміти особисте немайнове благо, що є позитивною соціальною оцінкою особи, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло, та усвідомлення особою цієї оцінки. При цьому зауважується, що цивільно-правовому захисту та відновленню підлягає зовнішня (об'єктивна) сторона честі. Внутрішня (суб'єктивна) сторона правовому впливу не піддається, вона є недосяжною для стороннього втручання. Під поняттям «гідність», з точки зору цивільного права, треба розуміти визнання цінності кожної фізичної особи. Захист цього особистого немайнового блага покликаний унеможливити незаконне зменшення цінності людини в очах оточуючих та сприяти її відновленню, коли таке зменшення вже відбулося. Необхідно також зважати й на те, що цивільно-правовому захисту підлягає тільки об'єктивна сторона гідності особи, в той час як суб'єктивна сторона для правового впливу є недосяжною і відновлюється лише внаслідок відновлення об'єктивної сторони.

Поряд з поняттями «честь» та «гідність» виділяється поняття «репутація». Підкреслюється, що на сьогодні останнє є найменш дослідженою і у філософському, і в правовому розумінні категорією, що спонукає деяких авторів до неправомірного ототожнення її з «честю». У зв'язку з цим, пропонується під поняттям «репутація» розуміти усталену оцінку фізичної чи юридичної особи, що ґрунтується на наявній інформації про її позитивні та негативні суспільно-значимі діяння (поведінку), що відома оточуючим і в силу цього відображена в суспільній свідомості як думка про особу з точки зору моралі даного суспільства чи соціальної групи.

Аналізуються погляди авторів на поняття «ділової репутації» як поняття, що є похідним від поняття «репутація» та таким, яке використовує цивільне законодавство. Зазначається, що на сьогодні з цього приводу автори розділяються на дві категорії: 1) одні - під поняттям «ділова репутація» розуміють оцінку будь-яких професійних якостей особи; 2) інші - під цим поняттям розуміють суспільну оцінку професійних якостей особи виключно у сфері підприємницьких відносин. Дисертант вважає, що ділова репутація має на увазі, насамперед, оцінку ділових якостей особи. Однак вказане поняття слід відмежовувати від «професійних якостей» та «підприємницьких якостей». Ділові якості притаманні виключно фахівцю, який, будучи наділений певними знаннями, навичками та вміннями, проявляє високу майстерність та професіоналізм. З огляду на це дисертант вважає доцільним визнати об'єктом цивільно-правового захисту «репутацію», оскільки «ділова репутація» є більш вузьким поняттям та таким, що не охоплює деякі інші різновиди репутації, зокрема «професійну», «службову» тощо, які також потребують цивільно-правового захисту у випадку їх порушення. Це також сприяло б і усуненню неоднозначностей у тлумаченні поняття «ділова репутація». Крім того, вказується на невідповідність окремих норм проекту Цивільного кодексу України (ст.ст. 1178, 1195) сутності ділової репутації як особистого немайнового блага.

Далі дисертантом досліджується сутність права на захист, зокрема відмежовується «захист» від суміжних правових категорій «охорони» та «відповідальності». Вказується на те, що охорона є досить широким поняттям, яке охоплює всю сукупність заходів, що забезпечують як розвиток цивільних правовідносин в їх непорушеному вигляді, так і відновлення порушених чи оспорюваних прав чи інтересів. Проте вказується і на існування поняття охорони у вузькому розумінні, в яке включають діяльність уповноваженого чи компетентних державних органів по застосуванню до правопорушника правоохоронних заходів державно-примусового характеру (заходів відповідальності та заходів захисту), спрямованих на визнання чи відновлення оспорюваного чи порушеного суб'єктивного цивільного права, яке здійснюється в рамках лише охоронних правовідносин. У зв'язку з цим, підтримується думка окремих вчених, що основними критеріями відмежування між поняттями «заходи захисту» та «заходи відповідальності» є їх порядок застосування та суб'єктний склад.

Автор критично сприймає традиційні погляди щодо права на захист як складову будь-якого цивільного права чи специфічну невід'ємну рису, сутність якої полягає у державному примусі, і підтримує теорію про самостійну природу суб'єктивного права на захист. Особливо наголошується, що право на захист честі, гідності та репутації виникає при порушенні особистих немайнових благ честі, гідності та репутації, а правовідношення, яким опосередковується дане право, носить характер відносного зобов'язального. Сутність права на захист честі, гідності та репутації визначається як окреме суб'єктивне право, що дає можливість застосувати щодо зобов'язаної особи міри відповідальності чи міри захисту з метою відновлення честі, гідності та репутації до попереднього стану у випадку їх порушення.

Вказуючи на відсутність серед вчених одностайності у визначенні того, яким чином цивільне право впливає на правовідносини, об'єктом яких є честь, гідність та репутація, дисертант аналізує погляди відомих науковців з точки зору трьох теорій: негативної, позитивної та радикальної. Представники негативної теорії вважають, що цивільне право тільки охороняє правовідносини щодо честі, гідності та репутації, представники позитивної теорії навпаки переконані, що цивільне право не лише захищає, але й регулює правовідносини щодо вказаних особистих немайнових благ, і, нарешті, представники радикальної теорії стверджують, що зазначені правовідносини становлять самостійний предмет регулювання і лише незначна їх питома вага не дозволяє їм виділитись в окрему галузь права. З огляду на сучасний стан законодавства, дисертант аргументовано приєднується до негативної теорії, вважаючи, що цивільне право лише охороняє правовідносини щодо честі, гідності та репутації. Однак в роботі не заперечується, що з розвитком суспільних відносин можливим виявиться і регулювання правовідносин щодо честі, гідності та репутації з виділенням позитивних повноважень володільця цих благ. На сьогодні ж правове регулювання (закріплення) вказаних благ, на думку дисертанта, здійснюється конституційним правом шляхом визнання природного права особи на честь та гідність.

У дисертації також розглянуто випадки захисту честі, гідності та репутації у випадку одночасного порушення вказаних особистих немайнових благ і іншого особистого немайнового права (права на ім'я, права на власне зображення, права на таємницю тощо).

Підрозділ 1.2. присвячений аналізу розвитку законодавства про захист честі, гідності та репутації, починаючи з часів Стародавньої Греції та Стародавнього Риму. Детально розглядається розвиток делікту injuria, яким заподіювалась шкода честі тогочасних громадян і за який в римському праві передбачались різні види відповідальності.

Особлива увага приділяється історичному розвитку вітчизняного законодавства про захист честі, гідності та репутації. Аналізуючи правові норми в Руській Правді, Уставах Святого князя Володимира та Всеволода, Судебниках 1497 та 1550 років, Соборному Уложенії 1648 року, Конституції Пилипа Орлика 1715 року, Правах за якими судиться малоросійський народ 1743 року, Зібранні малоросійських прав 1807 року, Артикулі Військовому, Уложенії про покарання кримінальні, Загальному цивільному уложенію Австрійської імперії, Зводі законів цивільних, ЦК УРСР 1922 року, ЦК УРСР 1964 року, проекті Цивільного кодексу України та інших нормативно-правових актах, дисертант дійшов висновку, що у своєму історичному розвитку законодавство про захист честі, гідності та репутації пройшло сім основних етапів. Починаючи з першого закріплення у Руській Правді і до початку ХІІ ст. тривав перший етап, який характеризувався тим, що відповідальність за безчестя носила характер кримінального переслідування та була передбачена здебільшого за певні фізичні дії. Починаючи з середини ХІІ ст. законодавець впроваджує відповідальність і за образу словом. Цей другий етап тривав аж до середини ХVII ст., проте характер відповідальності за даний вид посягань залишався кримінально-правовим. Вперше передбачена можливість диференціації між кримінальною та цивільною відповідальністю на вибір потерпілого за образу честі була закріплена в середині ХVII ст., коли і розпочався третій етап історичного розвитку законодавства про захист честі, гідності та репутації. Саме в цей період було широко диференційовано види образ та відповідальність за них, проте цивільно-правова відповідальність носила вигляд штрафу, а не компенсації. Четвертий етап розвитку законодавства, який розпочався в середині ХІХ ст. і тривав до 1917 року, був досить прогресивним порівняно з іншими, оскільки в цей період були запроваджені норми, якими захищалась немайнова сфера особи, що була порушена внаслідок образи. Проте тривав цей етап недовго, після Жовтневої революції розпочався п'ятий етап, який характеризувався відсутністю будь-яких цивільно-правових норм, які б захищали честь, гідність та репутацію. Але вже починаючи з 1961 року, почався якісно новий період розвитку, коли цивільне право почало поширювати свій захист на честь та гідність. Характерними ознаками шостого етапу є наявність загальної цивільно-правової норми, якою захищаються честь та гідність осіб, проте даний захист зводиться до вимоги спростування та відшкодування заподіяної майнової шкоди. На сьогодні Україна входить у сьомий етап розвитку вітчизняного законодавства про захист честі, гідності та репутації, який характеризується, насамперед, забезпеченням всебічного правового захисту честі, гідності та репутації від будь-яких посягань, розширенням способів правового захисту вказаних особистих немайнових благ та визнанням їх вищими соціальними цінностями.

Другий розділ «Правовідносини щодо захисту честі, гідності та репутації» присвячений дослідженню правовідносин щодо захисту честі, гідності та репутації, а саме таких його елементів, як підстави виникнення розглядуваних правовідносин та їх суб'єкти. Розділ складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1. досліджується юридико-фактична основа виникнення правовідносин щодо захисту честі, гідності та репутації. Зазначається, що підставами виникнення розглядуваних правовідносин є такі юридичні факти: 1) поширені відомості; 2) відомості, які порочать честь, гідність та репутацію особи або завдають шкоди її інтересам; 3) відомості, які не відповідають дійсності чи були викладені неправдиво. В результаті автор дійшов висновку про доцільність заміни у всіх нормативних актах поняття «відомості» на тотожне нормативно-визначене поняття «інформація».

Визначаючи поняття «поширення відомостей», дисертант звертає увагу на неповноту існуючого визначення вказаного поняття, оскільки воно спрямоване більше на шляхи поширення, аніж на сутність процесу. Автор виходить з того, що в процесі поширення інформації повинні брати участь, принаймні, дві сторони: поширювач та реципієнт (особа, що повинна сприйняти поширену інформацію), та певна інформація, яка повинна бути поширена та сприйнята. Але можливість сприйняття інформації залежить від здатності сприйняття способу її поширення. Тобто, коли інформація поширена іноземцем мовою, яку, крім нього, ніхто з реципієнтів не розуміє, то ні про яке сприйняття мова йти не може, хоча з точки зору визначення, що існує, інформація була поширена. У зв'язку з цим дисертант пропонує визначити поширення інформації як доведення інформації до відома третьої особи будь-яким способом, за умови здатності сприйняття останньою змісту цієї інформації.

Дисертант критично ставиться до існуючої в літературі думки про доцільність вважати за поширену інформацію, яка доведена до відома виключно особи, що її стосується, а запропонований деякими авторами як спосіб захисту - заборона судом подальшого поширення вказаної інформації, - нічого, крім її поширення, не дасть. Певній критиці піддається думка, згідно якої вважається поширеною інформація, яка була поширена внаслідок безпосереднього виконання покладеного на особу обов'язку (наприклад, давати свідчення по справі). На думку дисертанта, дана інформація не повинна вважатись поширеною.

Дисертант також не поділяє точки зору деяких авторів, що способи поширення інформації не є важливими для захисту честі, гідності та репутації. Адже, як правило, спосіб поширення інформації визначає спосіб її спростування. У зв'язку з цим автор виділяє такі способи поширення інформації, що може порочити честь, гідність та репутацію: усний; письмовий; за допомогою творів мистецтва; за допомогою міміки, жестів та інших усталених дій; за допомогою засобів масової інформації та за допомогою електронних комунікацій. Коли інформація поширюється за допомогою вербального способу спілкування, то слід говорити про усний спосіб поширення, коли ж поширення відбувається за допомогою письмово-зображувальних знаків, які в подальшому можуть бути розшифровані (слова, коди, шифри, азбука морзе), - про письмовий спосіб. До способів поширення інформації за допомогою творів мистецтва належить інформація, що міститься в художніх творах (картинах, ескізах, графіках, шаржах, карикатурах тощо), скульптурах, музичних творах, танцях, творах народного мистецтва, естрадній діяльності (пародіях, виконанні пісень тощо) та інших видах мистецтва. До поширення інформації за допомогою міміки, жестів та інших усталених дій слід відносити такий спосіб передачі інформації, при якому вона передається за допомогою певних жестів, міміки обличчя, рухів тіла чи певних дій, які мають усталене та зрозуміле значення для третіх осіб. Поширення через засоби масової інформації можливе у випадку поширення інформації через газети, журнали, телебачення, радіомовлення тощо. Поширення інформації через електронні комунікації треба поділяти на індивідуально-публічне (коли інформація може бути доведена до відома інших осіб, а може бути і не доведена, залежно від умов - телефон, факсимільний зв'язок, модем, автовідповідач тощо) та публічне (коли інформація обов'язково буде доведена третім особам - пейджер, телеграф, телетайп тощо). Особливу увагу автор приділяє поширенню інформації через всесвітню комп'ютерну мережу Internet.

Аналізуючи поняття «відомості, що порочать честь, гідність та репутацію особи або завдають шкоди її інтересам», дисертант вважає, що його зміст наповнений внутрішніми суперечностями, у зв'язку з чим пропонується виключити словосполучення «або завдають інтересам особи», що, на думку дисертанта, більш повно відображало б сутність благ, які підлягають захисту. Розглядається також поняття «порочити» як невідповідність діянь (поведінки) особи загальноприйнятим у суспільстві уявленням про додержання законів, загальновизнаних правил співжиття та принципів людської моралі. При цьому зауважується, що у випадках поширення інформації про особу, яка належить до певної соціальної групи, чиї погляди, хоч і не відповідають суспільним, проте не є протиправними (наприклад, поширення інформації про вживанням м'яса лідером регіонального осередку вегетаріанців), особа вправі вважати дану інформацію такою, що порочить її.

У дисертації проводиться аналіз інформації, яка порочить завжди, та такої, що порочить за наявності певних умов, інформації про вчинення злочину, інформації про належність особи до груп нетрадиційних сексуальних орієнтацій та деяких інших видів інформацій. Певне місце відведене і ролі різноманітних мовних експертиз, які, на думку автора, встановлюють значення того чи іншого слова чи словосполучення, залежно від різних обставин, а не те, чи порочить ця інформація особу. Вирішення останнього питання належить до виключної компетенції суду.

Досить актуальною в даному питанні є проблема співвідношення інформації «факту» та інформації «оцінки». Автор, аналізуючи погляди різних вчених на цю проблему, дійшов висновку, що деякі науковці вважають, що захисту підлягає виключно інформація про факти, інші - що захисту підлягають беззастережно як факт, так і оцінка. Проте дисертант поділяє думку більш поміркованих авторів, які переконані, що судовому захисту підлягає факт та оцінка, коли з неї неминуче слідують відомості фактичного характеру.

У роботі критикується надана чинним законодавством можливість певним органам (наприклад, нотаріусам) вирішувати питання про віднесення певної інформації до такої, що порочить. На думку автора, такий висновок має право робити тільки суд.

Аналізуючи поняття «відомості, що не відповідають дійсності чи викладені неправдиво», дисертант зауважує, що коли інформація була викладена правдиво і її перебіг не був спотворений, але вона порочить особу, то цивільно-правовий захист у цьому випадку неможливий, оскільки особа власними діяннями (поведінкою) створила собі відповідну негативну суспільну оцінку. В роботі розглядаються питання віднесення до інформації, що не відповідає дійсності чи викладена неправдиво, інформації, яка ґрунтується на одиничному факті, інформації «напівправди» тощо.

Особливу увагу в дисертації відведено інституту дифамації, який існує в законодавстві деяких зарубіжних країн. Сутність дифамації зводиться до поширення інформації, яка порочить особу, незалежно від того, чи відповідає вона дійсності, чи ні. Автором проводиться детальний аналіз австралійського, англійського, німецького та американського законодавства, що регулює захист честі, гідності та репутації від дифамації. В результаті цього дослідження робиться висновок про доцільність запозичення окремих норм вітчизняним цивільним законодавством, зокрема, ввести можливість цивільно-правового захисту у випадку приниження честі, гідності та репутації шляхом поширення інформації, яка хоч і відповідає дійсності, проте не містить у собі протиправного діяння і є таємницею приватного життя (поширення інформації про те, що особа є ВІЛ-інфікованою), або ж особа просто не бажала б її розголошення, про що вона попередила особу, яка володіла цією інформацією тощо. Проте, на думку дисертанта, це повинен бути виключний перелік.

Дисертант вказує на неповноту підстав виникнення розглядуваних правовідносин, проте критично ставиться до пропозиції деяких вчених доповнити підстави виникнення правовідносин щодо захисту честі, гідності та репутації четвертою підставою - «стверджувальний характер відомостей», натомість пропонується ввести як четверту підставу виникнення вказаних правовідносин те, що інформація повинна бути персоніфікована, тобто, щоб з неї можна було б з достовірністю (однозначно) зрозуміти, що ця інформація стосується конкретної особи (ідентифікувати її), або ж є підстави до того, щоб віднести особу до певної групи осіб, стосовно яких поширена неправдива інформація, що порочить (персоніфікувати її). При цьому персоніфікація може проводитись як шляхом вказання на конкретну особу, так і шляхом невказання на неї.

У підрозділі 2.2. розглядається питання суб'єктів правовідносин щодо захисту честі, гідності та репутації. Зокрема, зауважується, що у розглядуваних правовідносинах виділяють дві категорії суб'єктів: правомочні суб'єкти (суб'єкти, що мають право вимагати захисту честі, гідності та репутації) та зобов'язані суб'єкти (суб'єкти, які зобов'язані відповідати за поширення інформації, що не відповідає дійсності чи викладена неправдиво та порочить честь, гідність і репутацію особи).

Аналізуючи правомочних суб'єктів розглядуваних правовідносин, дисертант вказує на те, що існуюче в законодавстві становище, за яким правомочними суб'єктами можуть визнаватися лише громадяни та організації, не відповідає дійсності. У зв'язку з чим вноситься пропозиція поширити вказаний захист на усіх без винятку фізичних та юридичних осіб, стосовно яких поширена інформація, що не відповідає дійсності чи викладена неправдиво та порочить їх честь, гідність та репутацію. В дисертації обґрунтовується положення про неможливість захисту юридичними особами та певними колективами (трудовими колективами, сім'єю) їх честі та гідності у зв'язку з тим, що вказаними благами можуть бути наділені виключно фізичні особи і сукупність особистих немайнових благ не створює окреме сукупне особисте немайнове благо. Ось чому стосовно юридичних осіб мова повинна йти виключно про захист їх репутації.

Дисертантом критикується спроба обмежити право певної категорії громадських діячів на захист їх честі, гідності та репутації. При цьому посилання на подібну практику в деяких зарубіжних країнах автор вважає не доцільною, оскільки там захист честі, гідності та репутації здебільшого зводиться до матеріальної компенсації, а в Україні існують й інші спеціальні способи захисту (спростування, відповідь тощо). Саму ж спробу обмеження права на захист дисертант вважає такою, що суперечить конституційному принципу рівності усіх перед законом. У зв'язку з цим, пропонується вилучити ч. 4 ст. 17 Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», згідно з якою журналісти несуть відповідальність за порушення честі, гідності та репутації офіційної чи посадової особи лише у випадку наявності злого (?) умислу з боку журналістів.

Розглядаються також випадки захисту честі, гідності та репутації третіми особами. В цьому аспекті аналізуються захист честі, гідності та репутації малолітніх, осіб, що визнанні недієздатними внаслідок душевної хвороби чи недоумства, неповнолітніх віком від 15 до 18 років та осіб, які обмежені в дієздатності внаслідок зловживання спиртними напоями та наркотичними засобами, чим ставлять свою сім'ю у важке матеріальне становище. Була висловлена солідарність з думкою деяких науковців, які вважають, що у випадку, коли батьки, усиновителі чи піклувальники неповнолітніх віком від 15 до 18 років не можуть захистити їх честь, гідність та репутацію (наприклад, у зв'язку з від'їздом неповнолітнього в іншу місцевість на навчання, працевлаштування тощо), то в цих випадках останні вправі самі захистити свої порушені особисті немайнові блага.

Поряд з цими було розглянуто питання захисту честі та репутації померлого. Була висловлена думка не лише про доцільність, а й про необхідність даного захисту, були визначені об'єкт даного захисту - інтереси самого померлого, окремих осіб та суспільства в цілому, - а також коло суб'єктів, які вправі вимагати вказаного захисту: його спадкоємці, а також і інші особи, щодо яких померла особа зробила в заповіті розпорядження, згідно з яким вони вправі захищати честь та репутацію померлого, у випадку, коли вони від даного розпорядження не відмовилися.

Досліджуючи питання зобов'язаних суб'єктів розглядуваних правовідносин, дисертант підкреслює, що, як правило, до вказаної категорії суб'єктів відносяться особи, які безпосередньо вчинили поширення. Проте зауважується, що досить часто зобов'язаними суб'єктами виступають й інші особи, у зв'язку з чим досліджуються випадки поширення інформації малолітніми та неповнолітніми. Аналізуються випадки поширення інформації певними соціальними групами, що не наділені правами юридичної особи. В результаті дисертант дійшов висновку, що у випадку, якщо честь, гідність та репутацію було порушено соціальною групою (командою КВН, гуртком творчої самодіяльності, студентським театром естрадних мініатюр тощо), яка не є юридичною особою, але існує при юридичній особі і всі асоціюють її з нею, то зобов'язаним суб'єктом правовідносин щодо захисту честі, гідності та репутації слід вважати юридичну особу, при якій зазначена соціальна група існує. В іншому випадку зобов'язаним суб'єктом буде фізична особа, що безпосередньо поширила інформацію, якою порушила честь, гідність та репутацію.

Дисертант, критикуючи позицію деяких авторів, які вважають, що у випадках усного поширення інформації посадовою особою відповідальність покладається на саму посадову особу, а у випадку її поширення у письмовій формі - на юридичну особу, яку дана посадова особа представляє, вважає, що основним у цьому випадку є не форма, а те, від чийого імені виступає вказана посадова особа.

Детально досліджені випадки, коли інформація була поширена юридичною особою, яка припинила своє існування, чи фізичною особою, що померла або ж визнана такою. В цьому аспекті були розглянуті: припинення діяльності засобів масової інформації, що поширили неправдиву інформацію (захист у цьому випадку повинен проходити шляхом спростування інформації автором у виданні, схожому за тематикою, або ж шляхом визнання інформації такою, що не відповідає дійсності чи викладена неправдиво в порядку окремого провадження, шляхом встановлення фактів, які мають юридичне значення) та смерть фізичної особи (в цьому випадку слід визнавати вказану інформацію такою, що не відповідає дійсності чи викладена неправдиво в порядку окремого провадження). Крім цього, було розглянуте поширення інформації особою про саму себе. В цьому випадку, на думку дисертанта, як і у попередньому, особа вправі порушити справу в порядку окремого провадження про визнання цієї інформації такою, що не відповідає дійсності чи викладена неправдиво, а стосовно подальшого поширення особа вправі застосовувати всі засоби захисту честі, гідності та репутації, крім права вимагати компенсації моральної шкоди.

Детальному аналізу було піддано поширення розглядуваної інформації в засобах масової інформації. Підкреслюється, що зобов'язаними суб'єктами в даному випадку слід визнавати автора та орган масової інформації (редакція, агентство тощо). Досліджуються також поширення інформації анонімно та під псевдонімом, поширення ідентичних відомостей, а також випадки звільнення засобів масової інформації від відповідальності за поширення відомостей, що не відповідають дійсності чи викладені неправдиво та порочать честь, гідність та репутацію.

Досить суттєве місце було відведено визначенню зобов'язаних суб'єктів у випадку поширення інформації через комп'ютерну мережу Internet. Зокрема, дисертант виділяє дві групи зобов'язаних суб'єктів: користувач (особа, яка безпосередньо створила інформацію, що в подальшому була поширена) та провайдер (особа, яка надає користувачеві право користування комп'ютерною мережею). При цьому останній визнається як зобов'язаний суб'єкт лише тоді, коли він відповідає за зміст інформації, яку передає. Відповідальність в цьому випадку носить солідарний характер. Як зобов'язаний суб'єкт вказаних правовідносин може бути визнана і фірма-розробник, коли поширення здійснилось внаслідок збою у ліцензованому комп'ютерному програмному забезпеченні.

У кінці підрозділу розглядаються питання розподілу тягаря доказування між суб'єктами розглядуваних правовідносин, зокрема зауважується, що на зобов'язану особу покладається тягар доказування того, що вказана інформація відповідає дійсності як наслідок «презумпції добропорядності» правомочного суб'єкта.

Третій розділ «Цивільно-правові способи захисту честі, гідності та репутації» присвячений дослідженню загальних та спеціальних способів захисту честі, гідності та репутації. Розділ складається з двох підрозділів.

Підрозділ 3.1. містить аналіз правової природи загальних способів захисту цивільних прав, їх історичного розвитку та застосуванню щодо захисту честі, гідності та репутації. Зокрема, вказується на відмінність між поняттями «спосіб захисту» та «форма захисту», «міра захисту», «метод захисту» та «засіб захисту». Зазначається, що застосування існуючих загальних способів захисту залежить від сутності порушеного блага, тому стосовно захисту честі, гідності та репутації розглядаються два найбільш застосовуваних способи захисту: відшкодування майнової та компенсація моральної шкоди.

Розглядаючи питання відшкодування майнової шкоди дисертантом вказується на те, що реалізація даного способу захисту проходить у межах деліктних правовідносин, а також на досить низьку питому вагу застосування даного способу на практиці, що пов'язано зі сплатою значної суми державного мита. На думку автора, застосування до даної категорії справ строків позовної давності є недоцільним.

Стосовно компенсації моральної шкоди в дисертації детально аналізуються розвиток законодавства та наукові погляди на дану проблему. Дисертантом розглядаються деякі проблемні аспекти цього питання: сутність моральної шкоди, відмежування моральної та немайнової шкоди, застосування презумпції моральної шкоди, неможливість компенсації моральної шкоди юридичній особі, застосування грошової та іншої матеріальної компенсації моральної шкоди тощо.

Суттєва увага приділяється дисертантом аналізу існуючих методик нарахування розміру компенсації моральної шкоди як способу захисту честі, гідності та репутації. Аналізуються три методики обчислення розміру моральної шкоди, з яких дві ґрунтуються на математичному обрахунку (методика О.М.Ерделєвського і методика О.М.Кокуна та С.М.Антосика), а одна (методика С.І.Шимон) є сукупністю єдиних критеріїв і не містить детальних математичних розрахунків. Автором підтримується ідея розробки математичної методики розрахунку розміру компенсації моральної шкоди та зазначається недоцільність існування стосовно даного способу захисту строків позовної давності.

Крім цього, зауважується, що застосування загальних способів захисту честі, гідності та репутації повинно бути опосередковано застосуванням спеціального способу - спростування.

У підрозділі 3.2. досліджуються спеціальні способи захисту честі, гідності та репутації. Одним з перших аналізується спростування. Дисертант критично ставиться до закріпленого в чинному законодавстві принципу, що спосіб спростування знаходиться у повній залежності від способу поширення. Автором вказуються випадки, коли застосування аналогічного способу є не лише неможливим, але й недоцільним (наприклад, поширення інформації мімікою, жестами чи іншими усталеними діями). Натомість автор вважає, що основним принципом спростування повинно бути охоплення максимальної кількості реципієнтів, які сприйняли попередню неправдиву інформацію. У зв'язку з чим пропонується під спростуванням розуміти розповсюдження у встановленому законом порядку інформацію про те, що поширені раніше відомості не відповідають дійсності чи викладені неправдиво, а основним принципом спростування вважати те, що спростування повинно бути вчинено виключно особою, якою були поширені неправдиві відомості, а також проходити в ідентичній чи адекватній формі та охопити найбільшу кількість реципієнтів (осіб, що сприйняли попередню поширену, неправдиву, персоніфіковану та таку, що принижує честь, гідність та репутацію, інформацію).

Підкреслюється недостатність сучасних способів спростування, а саме: спростування інформації, поширеної в друкованих чи електронних засобах масової інформації та інформації, яка набула поширення через документи організацій. Пропонується розробити загальний порядок спростування для інформації, поширеної засобами масової інформації з урахуванням вимог до порядку, строків та обсягу спростування, а для спростування інформації, яка міститься в документах організацій як спосіб спростування необхідна сукупність трьох дій: відкликання старого документа, знищення його та видачу нового. Коли ж вилучення даного документа є неможливим, то натомість проводиться видача нового документа, в якому б спростовувалась попередньо поширена інформація. Дисертант також критично ставиться до поєднання спростування з вибаченням перед потерпілим, оскільки це не відповідає конституційному праву громадян на свободу думки та власних переконань.

Наступним спеціальним способом захисту честі, гідності та репутації є право особи на відповідь. Дисертантом проводиться диференціація цього способу захисту від спростування та вказується на необхідність більш детальної розробки процедури застосування даного способу. В кінці зазначається, що під правом на відповідь слід розуміти суб'єктивне право особи, стосовно якої поширена інформація, на внесення пояснення щодо поширеної інформації, коли останньою заподіяно шкоду будь-яким інтересам особи, незалежно від того, чи відповідає вказана інформація дійсності, чи ні.

У дисертації аналізуються й інші спеціальні способи захисту честі, гідності та репутації, зокрема: судова заборона подальшого порушення честі, гідності та репутації (у випадках, коли слід попередити більш масове поширення чи повторне поширення) та визнання інформації такою, що не відповідає дійсності у порядку окремого провадження, що застосовується для встановлення фактів, які мають юридичне значення (у випадках: коли поширювач помер чи його визнано таким у встановленому законом порядку; коли не встановлено особу поширювача; коли інформація поширена самою особою; коли поширювач є юридична особа, що припинила свою діяльність).

У Висновках сформульовані основні положення проведеного дослідження (честь, гідність та репутація є особистими немайновими благами; цивільне право захищає їх через право на захист вказаних особистих немайнових благ; історичний розвиток законодавства про захист честі, гідності та репутації пройшов сім етапів, кожен з яких мав свої характерні ознаки; підставами виникнення правовідносин щодо захисту честі, гідності та репутації є сукупність таких юридичних фактів: поширена персоніфікована інформація, що не відповідає дійсності чи викладена неправдиво та порочить честь, гідність та репутацію; вказується на необхідність більш детального визначення кола суб'єктів розглядуваних правовідносин та спеціальних способів захисту вказаних особистих немайнових благ), найбільш значні з яких викладені у тексті автореферату, а також рекомендації по вдосконаленню чинного цивільного законодавства щодо захисту честі, гідності та репутації.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. На сучасному етапі розвитку світової спільноти проблема прав і свобод людини є домінуючою. У цьому напрямку прийнято низку міжнародних нормативно-правових актів, котрі визначають людину найвищою цінністю суспільства, а належне забезпечення її прав і свобод - головним обов'язком демократичної держави. Так, преамбула до Загальної Декларації прав людини закріплює положення, за яким визнання гідності, властивої всім членам людської сім'ї, і рівних та невід'ємних їх прав є основою свободи, справедливості та загального миру. Преамбула до Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права проголошує, що всі права людини “випливають із властивої людській особі гідності”.

Дані положення отримали своє відображення й у Конституції України, згідно з котрою людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність та безпека є найвищою соціальною цінністю, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини - головним обов'язком держави (ст. 3). Саме закріплення за державою обов'язку забезпечення прав і свобод людини дає можливість, у випадку порушення останніх, звернутися до суду з метою їх захисту та відновлення, а також за компенсацією шкоди, завданої таким порушенням. У зв'язку з цим, набуває особливої актуальності створення розвиненого механізму реалізації прав і свобод людини, одним із яких є право людини на компенсацію шкоди моральної.

Право на компенсацію моральної шкоди прямо передбачене Конституцією України та знайшло своє юридичне закріплення у значній кількості інших законодавчих актів. Водночас жоден із них не містить не лише визначення загального поняття розглядуваного права, але й загального поняття самої моральної шкоди. Такі акти розкривають зміст моральної шкоди лише стосовно регульованих ними галузевих правовідносин. У зв'язку з цим, поряд із відносною уніфікацією поглядів щодо самої можливості компенсації моральної шкоди, чітко простежуються відмінності в інтерпретації такої можливості у різних галузях права. Питання компенсації моральної шкоди розглядаються, зокрема, у конституційному, цивільному, трудовому, кримінально-процесуальному праві України.

Такий стан речей дає підстави говорити про необхідність нового, більш широкого підходу до права людини на компенсацію моральної шкоди. У теорії права вже обґрунтовано думку про те, що правовий інститут компенсації моральної шкоди є комплексним принаймні тому, що він стосується захисту усіх природних прав людини. Застосування зазначеного підходу дозволяє узагальнити накопичений досвід галузевої практики застосування юридичних норм стосовно вказаного права, що матиме позитивний вплив на практичне здійснення права людини на компенсацію моральної шкоди. Та ще більш важливим видається те, що саме це право людини має бути досліджене передовсім як загальносоціальний (природно-соціальний) феномен, а вже потім - як явище юридичне.

Проблемі юридичного права людини на компенсацію моральної шкоди присвячено праці багатьох учених, які є представниками різних галузевих юридичних наук. Так, у радянський період, а пізніше в Україні та Російській Федерації вагомий внесок у дослідження цієї проблеми зробили такі вчені, як: М.М. Агарков, С.М. Антосик, Б.Т. Безлєпкін, А.М. Бєлякова, С.А. Бєляцкін, Д.В. Боброва, Л.В. Брусніцин, К.І. Голубєв, М.І. Гошовський, В.К. Грищук, О.П. Кучинська, П.Н. Гусаковський, С.Є. Донцов, В.В. Глянцев, В.А. Дубрівний, А.М. Ерделевський, А.М. Карпухіна, М.І. Козюбра, Л.Д. Кокорєв, О.М. Кокун, Л.О. Красавчикова, О.В. Крикунов, М.С. Малеїн, М.М. Малеїна, І.Л. Марогулова, Є.Є. Мачульська, Є.А. Міхно, С.В. Наріжний, В.Т. Нор, В.П. Паліюк, В.Н. Паращенко, В.Я. Понарін, І.І. Потеружа, П.М. Рабінович, З.В. Ромовська, А.М. Савицька, В.М. Савицький, С.Ф. Сокол, Н.С. Шимон та інші. Низка питань з цієї тематики висвітлювалась й у працях таких дослідників з “дального” зарубіжжя, як: W. Daszkiewicz, I. Dobosz, S. Grzybowski, R. Jacques, A. Kopff, B. Kordasiewicz, M. Meyer, J. Panowicz-Lipska, Z. Radwanowski, S. Retterer, A. Ruggeri, M. Safjan, E. Soto Kloss, A. Spadaro, F. Sudre, A. Szpunar, E. Wojnicka. Проте саме загальнотеоретичних монографічних досліджень цієї проблеми в Україні донині не було.

Викладеними обставинами якраз і зумовлюється актуальність монографічного комплексного дослідження - у рамках загальної теорії держави та права - права людини на компенсацію моральної шкоди.

Зв'язок роботи із науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках планових наукових досліджень кафедри історії та теорії держави і права Львівського національного університету імені Івана Франка з проблеми “Закономірності формування правової держави і захисту прав людини”.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є комплексний загальнотеоретичний аналіз природного права людини на компенсацію моральної шкоди та його юридичного забезпечення.

Для досягнення цієї мети видавалось за необхідне вирішити наступні завдання:

- запропонувати уточнення поняттєво-термінологічного апарату, необхідного для здійснення даного дослідження (зокрема, сформулювати дефініції таких загальнотеоретичних понять, як: моральна шкода, компенсація моральної шкоди, право людини на компенсацію моральної шкоди);

- проаналізувати регламентацію природного права людини на компенсацію моральної шкоди у міжнародно-правовій та національно-юридичній практиці (нормотворчій, нормозастосувальній та нормотлумачній), виявити деякі загальні проблеми, які виникають у цій регламентації, запропонувати та обґрунтувати шляхи їх розв'язання;

- сформулювати можливі пропозиції щодо оптимізації юридичного забезпечення в Україні права людини на компенсацію моральної шкоди.

Об'єктом дослідження є природне право людини на компенсацію моральної шкоди а також нормотворча та нормозастосувальна діяльність міжнародних органів і державних інституцій України стосовно юридичного забезпечення і захисту цього права.

Предметом дослідження виступають зміст і загальні закономірності виникнення природного права людини на компенсацію моральної шкоди, а також його юридичного забезпечення і захисту.

Методологічні основи дослідження. Такими виступають, перш за все, філософська концепція соціального детермінізму та конкретно-історичний підхід до предмета дослідження. Використовуються й такі загальнонаукові методи дослідження, як історичний (при висвітленні питання про розвиток юридичного забезпечення права людини на компенсацію моральної шкоди), системний (при виокремленні критеріїв визначення розміру компенсації моральної шкоди), функціональний (при розкритті змісту понять моральної шкоди, компенсації моральної шкоди, права людини на компенсацію моральної шкоди), порівняльний (задля характеристики юридичного забезпечення у різних державах права людини на компенсацію моральної шкоди), логічний (при формулюванні дефініцій понять гідності, честі, моральної шкоди, компенсації моральної шкоди, права людини на компенсацію моральної шкоди). З-посеред спеціальних методів використовувались тлумачення нормативних та інших актів з питань прав людини; контент-аналіз юридичних актів; узагальнення відповідної юридичної практики.

Безпосередньою змістовно-методологічною основою даного дослідження слугувала сформульована науковим керівником концепція моральної шкоди та права на її компенсацію.

Загальнотеоретичний характер дослідження зумовлюється тим, що по-перше, його об'єктом і предметом виступає, перш за все, загальносоціальний (природно-соціальний) феномен; по-друге, воно спрямоване на виявлення найзагальніших принципів та тенденцій права, котре розглядається, і по-третє, воно ґрунтується на аналізі усіх основних юридичних інструментів, які опосередковують реальне здійснення і захист цього права.

Джерела дослідження. У дисертації використовуються міжнародно-правові акти з прав людини, Конституція України, національне законодавство України і деяких інших країн та матеріали практики його застосування відповідних норм; суспільствознавча та спеціальна література з наведеної тематики.

Наукова новизна дисертації полягає у тому, що вона є першим у вітчизняному правознавстві загальнотеоретичним монографічним дослідженням природного права людини на компенсацію моральної шкоди та юридичної (вітчизняної та міжнародної) практики його забезпечення.

Елементи наукової новизни притаманні, на думку здобувача, наступним положенням дисертації, що виносяться на захист:

- додаткова аргументація обґрунтування й конкретизації (у рамках згаданої концепції) дефініцій загальних понять а) моральної шкоди, б) компенсації моральної шкоди та в) права людини на компенсацію моральної шкоди;

- характеристика історії розвитку на території України юридичних джерел щодо права людини на компенсацію моральної шкоди;

- обґрунтування застосування загальнодозволенного принципу при використанні та юридичному забезпеченні права людини на компенсацію моральної шкоди;

- висновок про розширення кола суб'єктів права на компенсацію моральної шкоди;

- обґрунтування необхідності обмеження державою можливості використання права людини на компенсацію моральної шкоди та з'ясування кола підстав і чинників для такого обмеження;

- уточнення системи критеріїв для визначення розміру компенсації моральної шкоди;

- формулювання рекомендацій щодо оптимізації законодавчого забезпечення в Україні права людини на компенсацію моральної шкоди.

Формулювання наведених положень є особистим внеском здобувача у дослідження зазначеної проблеми.

Практичне значення одержаних результатів. Сформульовані у дисертації положення можуть бути враховані законодавчими та іншими нормотворчими державними органами України при удосконаленні нормативно-юридичних засобів забезпечення права людини на компенсацію моральної шкоди. Такі положення будуть корисні також для правозастосовних (насамперед судових) органів держави. Вони можуть бути використані також адвокатами, громадськими правозахисними організаціями, окремими громадянами у процесі реалізації та захисту права, що розглядається.

Окрім того, матеріали дисертаційного дослідження можуть застосовуватися у викладанні в юридичних та інших гуманітарних навчальних закладах таких курсів, як “Загальна теорія права та держави”, “Права людини”, “Конституційне право”, “Цивільне право”, “Трудове право”, “Кримінальний процес”, “Міжнародне право”. Деякі положення дисертації вже використовувалися здобувачем у 2000-2002 роках при проведенні семінарських занять з курсу “Загальна теорія права та держави” на юридичному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка.

Апробація результатів дослідження. Положення дисертації висвітлювались у доповідях та повідомленнях здобувача на дванадцяти наукових конференціях та семінарах, зокрема на науково-практичній конференції “Актуальні проблеми захисту прав і свобод людини в Україні” (м. Київ, 19-20 травня 2000 р.); всеукраїнській науковій конференції “50 років Конвенції про захист прав і основних свобод людини і проблеми формування правової держави в Україні” (м. Харків, жовтень 2000 р.); міжнародній науковій конференції “Конституційні права і свободи громадян в Україні та Республіці Польща: реалії й перспективи” (м. Львів, 9-11 листопада 2000 р.); міжнародній історико-правовій конференції “Польща - Русь - Україна: одинадцять сторіч сусідства” (м. Казимеж-Дольний-над-Віслою, 4-6 грудня 2000 р.); науковій конференції “Формування правової держави в Україні: проблеми і перспективи” (м. Тернопіль, 28 лютого 2001 р.); міжнародній науково-практичній конференції “Судовий захист прав людини: національний і європейський досвід” (м. Одеса, 15 листопада 2001 р.); міжнародній науково-практичній конференції “Правові проблеми сучасності очима молодих дослідників” (м. Київ, листопад 2001 р.); VI, VII та VIII регіональних науково-практичних конференціях “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (м. Львів, 13-14 лютого 2000 р., 2001 р. та 2002 р.); міжнародній науковій конференції студентів та аспірантів “Актуальні проблеми правознавства очима молодих вчених” (м. Хмельницький,