Розвиток земельного права на Україні з часів Київської Русі до теперішнього часу

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Земельно-правові відносини

1.1 Поняття, предмет і метод земельного права

1.2 Право землекористування та його види, плата за землю, правова охорона земель

Розділ 2. Земельна реформа та Магдебурзьке право

2.1 Земельна реформа в Україні

2.2 Магдебурзьке право в Україні

Розділ 3. Розвиток земельно-правового регулювання на території України

3.1 Доба Київської Русі

3.2 Галицько-Волинське Князівство

3.3 Литовсько-Польська доба

3.4 Козацько-Гетьманська доба

3.5 Австро-Угорська імперія

3.6 Розвиток земельного права на території України в складі російської імперії

3.7 Земельне право на території України у першій половині ХХ сторіччя

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

ВСТУП

Земля - це основа основ самого існування і буття людини, найголовніше місце для господарської та всякої іншої діяльності.

Земля виступає як найважливіший природний ресурс, основа життя, загальнолюдське і загальнонаціональне надбання, як компонент природи і біосферна категорія [12].

Предметом правового регулювання нормами земельного права є суспільні земельні відносини. Характерною особливістю предмета земельного права є те, що він охоплює собою як матеріально - правові, так і процесуальні норми, створюючи тим самим механізм (процедуру) реалізації земельно-правових норм. З позицій теорії земельного права можна зробити висновок, що: - право власності на земельну ділянку означає сукупність усіх трьох правомочностей: володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою; - право власності на землю може розглядатися як комплексний інститут земельного та інших галузей права, як правовідношення, як правомочність власника і як юридичний факт, що має правоутворююче, правозмінююче і правоприпиняюче значення; - на обсяг правомочностей власника впливають особливості земельних ділянок, які перебувають у власності, а також особливості правового статусу земельних власників та інші обставини. У разі відсутності приватизованих земельних ділянок громадяни України мають право отримати безоплатно у власність із земель державної або комунальної власності по одній земельній ділянці з кожного виду використання. Таким чином, громадяни України мають можливість отримати безоплатно у власність шляхом приватизації до шести земельних ділянок з кожного виду використання в межах, передбачених ст. 121 Земельного кодексу [3]. Аналізуючи норми Цивільного кодексу України і Земельного кодексу України з точки зору розвитку права власності на землю, можна зробити висновок, що правові неузгодження у системі земельного права є і мають свої причини: - перед сучасним земельним правом України стоять дещо інші, ніж раніше, завдання. Це пов'язано насамперед з тим, що нині у цій галузі має місце відмова від принципів виключної державної власності на землю та вилучення останньої з цивільного обороту. А це привело до появи нової групи земельних відносин майнового характеру, які потребують правового врегулювання; - земельні відносини, в тому числі майнового характеру, мають специфіку, яка визначається насамперед особливостями їх об'єкта, тобто землі. Тому навіть відносини, що виникають з приводу, скажімо, купівлі-продажу земельної ділянки, не можуть бути належним чином врегульовані лише цивільним законодавством. Для цього необхідно застосовувати норми земельного права, оскільки саме вони покликані враховувати той факт, що земля -- це не тільки майно, а й природний ресурс, який згідно зі ст. 14 Конституції України є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави; - правове регулювання земельних відносин майнового характеру і земельних перетворень в цілому потребує вдосконалення [1]. Підвищення його ефективності залежить як від вчених-правників, які повинні вирішити чимало теоретичних проблем, так і від різних суб'єктів політичної системи України, котрі мають виробити узгоджену й збалансовану концепцію земельної реформи та практичний механізм її реалізації (правове, ідеологічне, матеріально. Одна з головних проблем, що так і не вирішив Земельний кодекс, полягає в наступному. Право власності на земельну ділянку переходить лише у випадку припинення права власності на цю земельну ділянку попереднього власника. Однак процедура припинення цього права недостатньо точно регламентована.

Таким чином, можна відзначити, що прийняття Земельного кодексу України та окремих законів про земельні відносини ще поставили крапку у процесі розвитку земельних відносин в Україні, цей процес продовжується і вимагає продовження удосконалення земельного законодавства.

Мета роботи: здійснення аналізу розвитку земельно-правових відносин на Україні у історичному розрізі подій.

Структура роботи: дипломна робота на тему “Розвиток земельного права на Україні з часів Київської Русі до теперішнього часу” складається зі вступу, розділу 1 “Земельно-правові відносини”, розділу 2 “Земельна реформа та Магдебурзьке право”, розділу 3 “Розвиток земельно-правового регулювання на території України”, висновку, списку використаних джерел та додатку.

Розділ І. ЗЕМЕЛЬНО-ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ В УКРАЇНІ

1.1 Поняття, предмет і метод земельного права

Земельне право-самостійна галузь права, являє собою сукупність норм, що регулюють відносини по використанню та охороні земель як природного ресурсу, умови і засоби виробництва у цілях організації раціонального використання і охорони землі, покращення і відтворення родючості ґрунтів, охорони прав і законних інтересів суб'єктів земельних відносин. Предметом земельного права є група суспільних відносин, яка регулюється відповідними нормами права. Відносини, що виникають у зв'язку з використанням, розподілом і охороною земель і такі, що регулюються нормами земельного права-складають предмет цієї галузі права [11].

Предмет будь-якої галузі права припускає дві складові частини, що формують ядро цього предмету. З одного боку, конкретний вид суспільних відносин, що володіє внутрішньою єдністю і певною самостійністю, а з іншого боку - система одноманітних правових норм, які повинні задовольняти вимогам цих суспільних відносин.

Земельне право є системою спеціально встановлених норм, які регулюють особливий вид суспільних відносин, - земляних. Розкриваючи зміст земельних відносин, які регулює земельне право, виділяють наступні форми: відносини земельної власності, відносини в області управління земельним фондом, відносини землекористування. Відносини власності, обумовлені виробничими відносинами, виступають, в порівнянні з рештою форм відносин, що визначають. Правові норми, що регулюють земельні відносини, вимагають від всіх суб'єктів права землекористування використовувати надані їм земельні ділянки раціонально, ефективно і виключно за цільовим призначенням.

Методи земельного права України.

Земельне право як самостійна галузь правової системи має властивий йому метод правового регулювання земельних відносин. Метод земельного права є відповідним характеру земельних відносин способи і прийоми дії на учасників цих відносин. Він складається зі встановлених земельно-правовими нормами прав і обов'язків, що визначають модель поведінки учасників земельних відносин. Залежно від змісту земельних відносин їх правове регулювання здійснюється або на основі імперативної, організаційної дії за допомогою обов'язкових розпоряджень і заборон, або на основі диспозитивної дії за допомогою визначення лише меж поведінки учасників відносин і надання ним можливості вільно і самостійно регулювати свої взаємини в рамках встановлених меж.

Місце і роль земельного права в системі національного права України.

Всі галузі права складають систему права України. Суть системи лежить в наявності впорядкованості сукупності правових норм і правових інститутів, кожен елемент яких в цій сукупності займає певне місце. Земельне право є самостійною комплексною галуззю права в правової системі України. Нормами земельного права регулюють специфічні земельні відносини, котрі складають предмет земельно-правового регулювання. Система земельного права являється підсистемою системи права України і розглядається в сукупності з системою галузі земельного законодавства, а також з системою науки земельного права як учбової дисципліни. Земельне право включає систему земельно-правових інститутів, існування яких обумовлене необхідністю правового закріплення земельних відносин в суспільстві, що історично склалася. Систему земельного права необхідно розглядати як систему, що складається з різних по своєму характеру виконаним функціям і значущості в регулюванні земельних відносин, інститутів. Найбільш важливі з тих, що відображають суть земельного права як галузі права, утворюють загальні інститути, а ті земельно-правові норми, які покликані регулювати окремі сторони або види земельних відносин, - спеціальні інститути.

Система і принципи земельного права України.

Під системою земельного права слід розуміти науково обґрунтовану послідовність розташування інститутів і утворюючих їх норм залежно від їх значущості, ролі і змісту, обумовленого характером регульованих суспільних відносин. Система земельного права складається із Загальної частини, яка містить правові норми і положення, що відносяться до всієї галузі в цілому (державне регулювання земельних відносин; право власності на землю, оренда землі, компетенція місцевих рад у сфері регулювання земельного процесу, юридична відповідальність за порушення земельного законодавства і т.д.) і Особливої частини, що охоплює норми, які регулюють окремі види земельних відносин (правовий режим земель: - с/г призначення; - населених пунктів; - промисловості, транспорту, зв'язку; земель лісового, водного фонду і т.д.).

Під принципами земельного права розуміють закріплені в земельному законодавстві основні направляючі засади, що розкривають суть норм земельного права і головні напрями в області правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних з раціональним використанням і охороною земель.

Виділяють спеціальні принципи земельного права: 1) пріоритет екологічного благополуччя навколишнього середовища в процесі використання земель; 2) пріоритет інтересів українського народу як суб'єкта права власності на землю; 3) цільове і насамперед раціональне використання земель; 4) державний контроль за використанням і охороною земель; 5) встановлення особливого правового режиму земель відповідних категорій; 6) пріоритетність земель с/г призначення в порівнянні з іншими; 7) гарантованість прав суб'єктів земельних відносин; 8) принцип платності землеволодіння і землекористування; 9) принцип екологізації земельного права.

Співвідношення норм земельного права з нормами інших галузей національного права України.

Найтісніший і обмежений зв'язок земельного права з конституційним правом, норми якого визначають основоположні конституційні принципи всіх галузей правової системи.

Зв'язок земельного права з адміністративним правом має місце у сфері державного управління земельним фондом, притягнення до адміністративної відповідальності осіб, винних в здійсненні адміністративно-правових порушень земельного законодавства.

Велике значення для земельного права має його зв'язок з цивільним правом. Будучи заснованим на праві власності на землю і являючись по своєму характеру майновими, земельними відносини споріднені цивільним відносинам. Земельне право дуже близько за своїм змістом до аграрного та екологічного права. Ця близькість виражається спільністю форм і методів дії правових норм на систему суспільних відносин, є джерелами їх правового регулювання. В основі аграрного, земельного і екологічного права часто знаходяться єдині правові принципи, властиві їх правовим інститутам, що є визначальним для об'єднання їх в єдину наукову спеціальність в системі юридичних наук. Окрім того, існує тісних зв'язок земельного права з водним, лісовим, гірничим правом і правовою охороною навколишнього середовища.

Особливості та класифікація джерел земельного права.

Джерелом права є зовнішня форма вираження правотворчої діяльності держави. Наявність відповідних джерел права, що регулюють ті чи інші суспільні відносини, є свідченням існування відповідної самостійної галузі права. Джерелами земельного права є прийняті уповноваженими державою органами нормативно-правові акти, які містять правові норми, що регулюють суспільні земельні відносини відповідно до земельної політики держави. Важливою особливістю земельного права України є наявність кодифікованого систематизуючого законодавчого акта - Земельного кодексу України, головним завданням якого є встановлення принципових положень правового регулювання відносин у галузі охорони, використання і відтворення земельних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання і ліквідація негативного впливу господарської та іншої діяльності на земельний фонд та інше [11].

Нормативно-правові акти як джерела земельного права знаходяться в суворій ієрархічній послідовності:

1) в залежності від питомої ваги земельно-правових норм у нормативно правових актах виділяють: - спеціалізовані, де переважна більшість правових норм спрямована на регулювання земельних відносин (Земельний кодекс України, Закон України “Про оренду землі” і т.д.); - інші, що регулюють інші суспільні відносини (Господарський кодекс України, Екологічний кодекс України та інші), але містять прав норми, щодо регул певних земельних відносин (Закон України “Про основи містобудування”, Закон України “Про селянське (фермерське) господарство” та інші);

2) поділяються джерела: - закони; - підзаконні акти;

3) акти органів: - законодавчої влади; - виконавчої влади; - місцевого самоврядування.

Закони, як джерела земельного права України.

Серед всіх законів є основний закон - Конституція України, що передбачає основи конституційного устрою, прав і свобод людини і громадянина, державний устрій, повноваження глави держави, законодавчої, виконавчої і судової влади, котрі є самостійними, і органів місцевого самоврядування. Конституційні положення являються відправними для інших галузей права, зокрема для земельного. При цьому норми Конституції України можна умовно розбити на 2 великі групи: 1 - безпосередньо присвячена земельним відносинам, 2 - безпосередньо регулюючі земельні відносини.

Закон - це нормативний акт, що приймається в особливому порядку і направлений на регулювання найбільш важливих суспільних відносин. У законі містяться юридичні норми - загальні правила поведінки, розраховані на невизначену кількість випадків застосування.

Верховенство закону означає: 1) що всі інші правові акти повинні виходити із законів і не суперечити їм, у разі розбіжності закону і підзаконного акту пріоритет мають норми закону; 2) закони приймаються, як правило, найвищим законодавчим органом держави - Верховною Радою України - і не підлягають твердженню яким-небудь іншим органом держави; 3) ніхто не має права замінити або відмінити закон, окрім органу, який його затвердив. Після Конституції України в ієрархії законів як джерел земельного права стає Земельний кодекс України, Закони України “Про оренду землі”, “Про плату за землю”, “Про природно-заповідний фонд”.

Підзаконні акти, як джерела земельного права України.

Основним джерелом земельного права як галузі права є підзаконні нормативні акти. До них відносяться Укази Президента України, акти Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти міністерств і відомств, рішення місцевих державних адміністрацій, рішення органів місцевого самоврядування, а також закони Автономної Республіки Крим. Широке коло питань у сфері використання і охорони земельних ресурсів акти Уряду. Кабінет Міністрів України приймає нормативно-правові акти для розвитку і виконання Конституції і законів України, а також указів Президента України [2].

Види земельних правовідносин.

Земельне правовідношення в теоретичному плані розглядається як інститут земельного права, за нормами якого виникають, здійснюються і припиняються конкретні земельно-правові відносини. Як інститут земельного права земельні правовідносини поділяються на матеріальні, процесуальні, регулятивні, охоронні і спеціальні правовідносини. Земельні матеріальні правовідносини виникають і здійснюються згідно із земельно-правовими нормами, якими встановлюється та визначається право на землю чи земельну ділянку, обов'язки щодо землі та земельних ділянок. Земельні процесуальні правовідносини складаються у відповідності з нормами, якими встановлюється порядок виникнення, зміни, припинення і здійснення земельних матеріальних правовідносин, спосіб їх реалізації. Спеціальні правовідносини можуть бути як матеріальними так і процесуальними. Охоронні правовідносини поділяються на організаційно-охоронні і відносини, що пов'язані з юридичною відповідальністю. Земельні правовідносини можуть бути загальними і застосовуватись до всіх інститутів земельних правовідносин і конкретними, що застосовуються до конкретних видів земельних правовідносин.

Структура земельних правовідносин.

Структура земельних правовідносин обумовлюється особливостями правового режиму земель, як предмета земельних правовідносин, сукупності прав та обов'язків суб'єктів земельних правовідносин та особливостями правового регулювання кожного з їх видів, а також особливостями юридичної відповідальності у правовідносинах, що виникають у зв'язку з порушенням земельного законодавства.

Земля як засіб виробництва чи як просторовий базис для всіх суб'єктів земельних правовідносин визначається як комплекс прав та обов'язків, що мають універсальний характер; у земельних правовідносинах приймають участь не будь-які особи, а лише ті, які в установленому законом порядку можуть бути визнані суб'єктами земельних правовідносин. Структура земельних правовідносин відрізняється в залежності від конкретного їх виду (так, змістом конкретних земельних правовідносин буде сукупність правомочностей громадянина, якому земельна ділянку передана у власність за цільовим призначенням для ведення селянського господарства; дещо інший зміст правомочностей буде у громадянина, якому земельна ділянка передана у власність для будівництва; специфічною сукупністю прав та обов'язків наділяються члени колективного с/г підприємств; певна сукупність обов'язків щодо обмеження земельних прав випливає із спеціального правового режиму особливо цінних продуктивних земель, а також земель, зайнятих природними та історико-культ об'єктами).

Підстави виникнення, зміни та припинення земельних правовідносин.

Підставою виникнення, зміни чи припинення земельних правовідносин є юридично значимі обставини, з якими пов'язується виникнення право на землю (власності, постійного чи тимчасового користування), на цільове використання земельної ділянки, відповідальності за конкретні порушення земельного законодавства. Такими обставинами є юридичні факти, які підрозділяються на правовстановлюючі (закони та інші нормативно-правові акти, якими встановлюється поділ земель і землекористування, угоди про придбання земельної ділянки у власність, угоди про передачу земельної ділянки в оренду, акти органів державної влади і місцевого самоврядування про приватизацію землі, передачу її у приватну чи комунальну власність. Юридичні факти, на підставі яких виникають земельні правовідносини, також поділяються на події і дії (вчинки, поведінку). Події можуть бути такі, що вчинюються як поза волею людини (наприклад припинення права власності громадян на земельну ділянку у зв'язку з стихійним лихом), так і внаслідок того чи іншого втручання людини у природні властивості землі. Поведінка у сфері земельних правовідносин проявляється у діях чи бездіяльності громадян, посадових осіб, юридичних осіб, органів державної влади та місцевого самоврядування.), правозмінюючі (наприклад перехід права власності чи користування на земельну ділянку має місце в разі продажу будинку, зміни в установленому порядку цільового призначення землі; в процесі земельної реформи проводиться приватизація землі, яка полягає у зміні державної форми власності на комунальну чи приватну) і правоприпиняючі, що приводять до припинення земельних правовідносин (юридичні факти: смерть власника землі чи землекористувача, рішення органів місцевого самоврядування про викуп (вилучення) земельної ділянки для громадських потреб, рішення суду про припинення права власності в разі нераціонального використання земельної ділянки).

Враховуючи вищевикладене, можна зробити висновок щодо юридичного поняття землі, а саме під землею розуміється частина довкілля (природного середовища) у межах відповідної території, матеріальна основа територіальності. Характеризується особливостями природної структури - ґрунтового покриву, розміщення, поширення рослинності, водних об 'єктів, корисних копалин та інших ресурсів, які формують сферу своєрідну сферу. Природні властивості землі використовуються на праві загального землекористування. Диференціюється земля на окремі земельні ділянки (частини), використовується для задоволення загальних потреб. Земля виступає основним засобом виробництва, вона є невід'ємною умовою, місцем, засобом і джерелом існування живих організмів, життєдіяльності людини, забезпечення її духовних і матеріальних потреб.

1.2 Земельне право. Право землекористування та його види, плата за землю, правова охорона земель

Право землекористування та його види. Користування землею у відповідності до Земельного кодексу України може бути постійним або тимчасовим.

Постійним визнається землекористування без заздалегідь установленого строку.

Тимчасове користування землею може бути короткостроковим - до п'яти років і довгостроковим - від п'яти до п'ятдесяти років.

У разі виробничої необхідності ці строки може бути продовжено на період, що не перевищує одного строку відповідно короткострокового або довгострокового тимчасового користування.

Користування землею на умовах оренди для сільськогосподарських цілей повинно бути, як правило, довгостроковим.

У випадках, передбачених законодавством України земля може надаватися в користування іншим організаціям та особам.

Продовження строку користування земельними ділянками, наданими із земель, що перебувають у державній власності, провадиться органом, який надав землю у користування.

Надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або користуванні, іншому громадянину, підприємству, установі, організації провадиться лише після вилучення (викупу) цієї ділянки в порядку, передбаченому статтями Земельним кодексом України [3].

Надання земельних ділянок здійснюється за проектами відведення цих ділянок.

Право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою у відповідності до Земельного кодексу України виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Приступати до використання земельної ділянки, в тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею, забороняється.

Право користування земельною ділянкою чи її частиною припиняється у випадках, передбачених Земельним кодексом України, зокрема:

1) добровільної відмови від земельної ділянки;

2) закінчення строку, на який було надано земельну ділянку;

3) припинення діяльності підприємства, установи, організації, селянського (фермерського) господарства;

4) систематичного невнесення земельного податку в строки, встановлені законодавством України, а також орендної плати в строки, визначені договором оренди;

5) нераціонального використання земельної ділянки (це не поширюється на право користування землею громадян, які ведуть селянське (фермерське) господарство, протягом трьох років з часу надання земельної ділянки);

6) використання земельної ділянки способами, що призводять до зниження родючості ґрунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки;

7) використання землі не за цільовим призначенням;

8) невикористання протягом одного року земельної ділянки, наданої для сільськогосподарського виробництва, і протягом двох років - для несільськогосподарських потреб;

9) вилучення земель;

Право користування землею може бути також припинено і в інших випадках, зазначених Земельному кодексі України [3].

Право користування орендованою землею припиняється також при розірванні договору оренди землі.

Припинення права користування землею провадиться відповідними органами місцевого самоврядування чи органами державної влади, відповідно до розподілу повноважень щодо надання такої земельної ділянки у користування.

Право тимчасового користування землею припиняється шляхом розірвання договору.

Плата за землю. Використання землі на Україні є платним (ст. 206 Земельного кодексу України). Власники землі та землекористувачі щорічно сплачують плату за землю у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначаються залежно від якості та місцеположення земельної ділянки виходячи з кадастрової оцінки земель [3].

Орендар сплачує за землю орендну плату, розмір якої встановлюється за угодою сторін у договорі оренди.

Порядок оподаткування і середні ставки земельного податку та граничні розміри орендної плати за землю встановлюються Верховною Радою України.

Платежі за землю надходять до бюджетів органів влади та місцевого самоврядування у порядку і розмірах, що встановлюються законодавством України. Кошти від плати за землю використовуються на цілі, що визначаються законодавством України [5].

Правова охорона земель. Охорона земель включає систему правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на їх раціональне використання, запобігання необґрунтованому вилученню земель із сільськогосподарського обороту, захист від шкідливих антропогенних впливів, а також на відтворення і підвищення родючості ґрунтів, продуктивності земель лісового фонду, забезпечення режиму земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення [4;6].

Охорона земель В Україні здійснюється на основі комплексного підходу до угідь як до складних природних утворень (екосистем) з урахуванням цілей і характеру їх використання, зональних і регіональних особливостей.

Система раціонального використання земель повинна мати природоохоронний, ресурсозберігаючий, відтворювальний характер і передбачати збереження ґрунтів, обмеження негативного впливу на них, а також на рослинний і тваринний світ, геологічні породи, водні джерела та інші компоненти навколишнього середовища.

У відповідності Земельного кодексу України та інших нормативно-правових актів в області земельного права власники землі і землекористувачі, в тому числі орендарі, здійснюють: раціональну організацію території; збереження і підвищення родючості ґрунтів, а також поліпшення інших корисних властивостей землі; захист земель від водної та вітрової ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного засолення, висушування, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними і радіоактивними речовинами та від інших процесів руйнування; захист від заростання сільськогосподарських угідь чагарниками і дрібноліссям, інших процесів погіршення культур технічного стану земель; рекультивацію порушених земель, заходи щодо підвищення їх родючості та поліпшення інших корисних властивостей землі; знімання, використання і збереження родючого шару грунту при проведенні робіт, пов'язаних із порушенням земель; тимчасову консервацію деградованих сільськогосподарських угідь, якщо іншими способами неможливо відновити родючість ґрунтів.

Державні органи здійснюють необхідні заходи у рамках міжнародних, державних і регіональних програм щодо охорони земель.

Нормативи гранично допустимих концентрацій хімічних, радіоактивних та інших шкідливих речовин у ґрунті і порядок їх визначення розробляються і вводяться в дію Кабінетом Міністрів України або за його дорученням відповідними міністерствами та відомствами.

При розміщенні, проектуванні, будівництві та введенні в дію нових і реконструйованих об'єктів, будівель і споруд, а також впровадженні нових технологій повинно передбачатися додержання екологічних та санітарно-технічних вимог щодо охорони земель. Введення в дію об'єктів і застосування технологій, що не забезпечують вимог захисту земель від деградації або порушення, забороняється. Розміщення об'єктів, що впливають на стан земель, погоджується з землевпорядними, природоохоронними та іншими органами в порядку, що визначається законодавством України.

В Україні передбачено також економічне стимулювання раціонального використання та охорони земель спрямовано на підвищення заінтересованості власників і землекористувачів, у тому числі орендарів, у збереженні та відтворенні родючості ґрунтів, на захист земель від негативних наслідків виробничої діяльності.

Окремо необхідно звернути увагу на, так зване право земельного сервітуту.

За часів СРСР в умовах панування державної власності розвиток речових прав у цивільному законодавстві було зведено нанівець (Цивільний кодекс УРСР 1964 р. передбачав існування лише права оперативного управління і права повного господарського відання, хоча вони і не були окремими видами речового права у повному розумінні цього поняття, бо і право повного господарського відання, і право оперативного управління були формою реалізації права державної власності). Але сьогодні, на сучасному етапі розвитку незалежної України, існують такі суспільні відносини, які потребують врегулювання не тільки за допомогою норм права власності (а по суті - саме до права власності і було зведено речове право у радянській цивільній науці), а й інших речових прав, відомих ще за часів Стародавнього Риму. Ці речові права об'єднуються під загальною назвою „права на чужі речі”; вони мають застосовуватися до врегулювання таких відносин, за яких, крім права власності на річ, належну власникові, можуть існувати деякі повноваження інших конкретних осіб. При законодавчому закріпленні норм, які здійснюватимуть вплив на згадані відносини, виникнуть різні за змістом та обсягом обмежені речові права на майно власника, що ґрунтуватимуться на підставах, визначених у договорі (тобто з волі власника) або прямої вказівки закону.

Першу спробу відновити і врегулювати обмежені речові права було зроблено у Земельному кодексі України від 25 жовтня 2001 р., в якому, зокрема, у Главі 16 визначається право земельного сервітуту. Більш повно цю проблему розглянуто у чинному Цивільному кодексі України, зокрема визначено поняття, сутнісні характеристики, а також врегульовано порядок використання наступних видів обмежених речових прав: а) фактичне володіння; б) сервітути; в) емфітевзис; г) суперфіцій. Незважаючи на те, що Цивільний кодекс встановлює досить широкий перелік обмежених речових прав, він зберігає систему Цивільного кодексу УРСР від 1964 р., в якій на першому місці стоїть право власності [24].

Як би там не було, але потреба в існуванні обмежених речових прав є незаперечною і необхідною умовою розвитку нормальних економічних відносин, але, варто зауважити, що потрібно не тільки “проголосити” існування таких інститутів у системі цивільного права, а й розробити досконалий порядок їх використання на практиці, а саме цього, як правило, і не вистачає українському законодавству, адже незважаючи на те, що Цивільний кодекс України вже діє майже протягом чотирьох років, існує багато колізій та прогалин між ним та Земельним кодексом України в цілому, та у правовому регулюванні земельного сервітуту зокрема.

Для початку варто звернути увагу на поняття сервітуту, яке існує взагалі в цивільний науці, а потім безпосередньо розглянути проблеми врегулювання земельного сервітуту, що можуть виникнути через суперечності, що існують у Цивільному та Земельному кодексах з цього приводу. Взагалі сервітут належить до обмежених речових прав. Існує два види сервітутів - земельний і обмежений особистий, які в свою чергу містять окремі різновиди прав користування чужим майном.

Варто також наголосити на окремих особливостях земельного сервітуту. Цей інститут передбачає існування двох земельних ділянок, одна з яких обтяжена сервітутом (вона називається обслуговуюча земельна ділянка), а друга, забезпечена земельним сервітутом - пануюча земельна ділянка. Сервітут належить відповідному власнику пануючої земельної ділянки, який і є правомочною особою. Пануюча та обслуговуюча ділянки не завжди повинні бути одна біля одної. Пануюча земельна ділянка повинна мати користь від сервітуту на обслуговуючу земельну ділянку, причому особиста користь для власника пануючої земельної ділянки є недостатньою: якщо така користь зникає, сервітут погашається. Варто додати, що з часом обсяг та розмір сервітутів може змінюватися. Також обов'язково повинні враховуватися інтереси власника обслуговуючої земельної ділянки--використання сервітуту взагалі повинно бути прийнятним для нього.

Стаття 99 Земельного кодексу України передбачає такі види земельного сервітуту: а) право проходу та проїзду на велосипеді; б) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху; в) право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій; г) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку; ґ) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку; д) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми; е) право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми; є) право прогону худоби по наявному шляху; ж) право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд; з) інші земельні сервітути. В теорії також виділяють постійні (земельні сервітути, при яких одна ділянка постійно обслуговує іншу, підвищуючи її здатність задовольнити певні потреби власника (користувача) ділянки) і тимчасові (земельні сервітути, які встановлюються виключно на певний строк) земельні сервітути [3].

Особливості земельного сервітуту, зазначені вище, характерні і для українського цивільного і земельного права. Після того, як було з'ясовано особливості інституту земельного сервітуту, можна безпосередньо звернутися до розбіжностей, які існують у регулюванні відповідних інститутів у Земельному кодексі та Цивільному кодексі. Почати потрібно із визначень, які подано у згаданих нормативно-правових актах, зокрема у ст. 98 Земельного кодексу визначено: “Право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками)”, тоді як стаття 401 Цивільного кодексу пропонує наступну дефініцію: “Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут)”. Відмінність полягає у тому, що за Земельним кодексом земельний сервітут встановлюється лише щодо земельної ділянки (ділянок), тоді як Цивільний кодекс передбачає можливість встановлення земельного сервітуту щодо земельної ділянки та інших природних ресурсів [2].

Існує ряд розбіжностей щодо встановлення самого сервітуту, зокрема відповідно до Земельного кодексу підставою виникнення земельного сервітуту є договір або рішення суду, тоді як новий Цивільний кодекс передбачає дещо інші підстави встановлення відповідного права: договір, закон, заповіт або рішення суду.

У зазначених нормативно-правових актах існують також розбіжності щодо суб'єктів, які можуть встановлювати земельний сервітут. Стаття 100, частини 1-2 Земельного кодексу передбачають: “Власник або землекористувач земельної ділянки має право вимагати встановлення земельного сервітуту для обслуговування своєї земельної ділянки. Земельний сервітут встановлюється за домовленістю між власниками сусідніх земельних ділянок на підставі договору або за рішенням суду”. А стаття 402 Цивільного кодексу передбачає: “Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки”.

Отже, по-перше, існує суперечність у самому Земельному кодексі, адже частина 1 статті 100 наділяє правом вимоги встановлення земельного сервітуту як власника, так і землекористувача земельної ділянки, тоді як частина 2 цієї ж статті дає можливість укласти відповідний договір лише власникам земельних ділянок, тобто фактично землекористувачі не можуть бути стороною у договорі про встановлення сервітуту. Таке положення суперечить також статті 402 Цивільного кодексу, за якою сторонами відповідного договору можуть бути: особа, яка вимагає встановлення сервітуту (тобто тут взагалі не йдеться про те, хто може вимагати такого права - чи-то власник чи-то володілець земельної ділянки), та власник (володілець) земельної ділянки (у даному випадку особи також не обмежені у виборі контрагентів в угоді про встановлення земельного сервітуту).

Наступною неузгодженістю у кодексах є порядок реєстрації земельного сервітуту. Так, Земельним кодексом України передбачено: “Право земельного сервітуту виникає після його державної реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на земельну ділянку”, тоді як Цивільний кодекс України дещо по іншому врегульовує це питання: “Договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно”. Отже, по-перше, поняття (як власне і процедури) реєстрації “в порядку встановленому для держаної реєстрації прав на земельну ділянку” і “в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно” є різними; а по-друге, існує певна неузгодженість у самому Земельному кодексі з цього приводу, адже у Державному земельному кадастрі не передбачено ведення реєстрів прав, а тільки реєстри Державних актів і договорів оренди та реєстри земельних ділянок (стаття 202 Земельного кодексу).

Деякі неточності існують в обох кодексах щодо плати за земельний сервітут, зокрема стаття 101, частина 3 Земельного кодексу передбачає: “Власник, землекористувач земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, має право вимагати від осіб, в інтересах яких встановлено земельний сервітут, плату за його встановлення, якщо інше не передбачено законом.”, тоді як стаття 403 частина 4 Цивільного кодексу зазначає: “Особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду”. Отже, розбіжність полягає у тому, що у першому випадку, особи, земельна ділянка яких обтяжена сервітутом, можуть вимагати плату у всіх випадках, крім тих, коли закон не передбачає можливість такої вимоги, тоді як у другому - така вимога може бути обмежена не лише законом, а й умовами договору, рішенням суду або заповітом.

Цікавим є також те, як в обох кодексах врегульовано питання можливості переходу права на земельний сервітут до інших осіб. Так, у Земельному кодексі у статті 101 частинах 1-2 зазначено: “Дія земельного сервітуту зберігається у разі переходу прав на земельну ділянку, щодо якої встановлено земельний сервітут, до іншої особи. Земельний сервітут не може бути предметом купівлі-продажу, застави та не може передаватись будь-яким способом особою, в інтересах якої цей сервітут встановлено, іншим фізичним та юридичним особам”. Але положення “..та не може передаватися будь-яким способом особою, в інтересах якої цей сервітут встановлено, іншим фізичним та юридичним особам”, зазначене у Земельному кодексі, певною мірою суперечить новому Цивільному кодексу, в якому у статті 403 частинах 4, 6 передбачено: “Сервітут не підлягає відчуженню. Сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений”, а отже, йдеться про можливість переходу права земельного сервітуту до інших осіб у випадку, якщо до них переходить також право власності (або володіння) і на відповідну земельну ділянку.

Існує також ряд розбіжностей щодо підстав припинення дії земельного сервітуту, зокрема стаття 102 підпункт 6 Земельного кодексу передбачає: “Дія земельного сервітуту підлягає припиненню у випадках порушення власником сервітуту умов користування сервітутом”, тоді як у новому Цивільному кодексі такої підстави не передбачено. Цікавим є також той факт, що стаття 102 Земельного кодексу передбачає вичерпний перелік підстав, за яких можливе припинення права земельного сервітуту, тоді як новий Цивільний кодекс у статті 406 зазначає: “Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом”.

Отже, можна зробити висновок про те, що між Цивільним та Земельним кодексом існує ряд колізій у правовому регулюванні земельного сервітуту, що на практиці призводить до ускладнень реалізації права обмеженого користування чужою земельною ділянкою, оскільки фактично окремі аспекти земельного сервітуту регулюються виключно нормами Земельного кодексу (як спеціальним нормативно-правовим актом), а інші -Цивільним кодексом (норми якого застосовуються у випадку, якщо спеціальний нормативно-правовий акт, тобто Земельний кодекс, містить прогалини у правовому регулюванні окремих питань). На мою думку, дану проблему можна вирішити двома шляхами: по-перше, можна просто привести у відповідність між собою згадані вище нормативно-правові акти; по-друге, можна виключити з Цивільного кодексу норми, присвячені правовому регулюванню інституту земельного сервітуту.

Розділ ІІ. ЗЕМЕЛЬНА РЕФОРМА ТА МАГДЕБУРЗЬКЕ ПРАВО

2.1 Земельна реформа в Україні

Земельна реформа є складовою частиною економічної реформи, здійснюваної в Україні у зв'язку з переходом економіки держави до ринкових відносин.

Завданням цієї реформи є перерозподіл земель з одночасною передачею їх у приватну та колективну власність, а також у користування підприємствам, установам і організаціям з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання та охорони земель [32].

Основи для здійснення земельної реформи в Україні були закладені Земельним кодексом, який було прийнято у 1990 році. Початок земельної реформи було офіційно оголошено у Постанові Верховної Ради України “Про земельну реформу”, в якій всі землі Української РСР оголошувалися об'єктом земельної реформи. У Постанові визначалося, що земельна реформа має на меті перерозподіл земель з одночасною передачею їх у приватну та колективну власність та створення умов для ефективного використання земельних ресурсів. Постанова закликала до створення спеціального державного органу відповідального за здійснення земельної реформи і зазначила, що повноваження за здійсненням реформи мають бути делеговані місцевим радам (тобто органам місцевого самоврядування). Пізніше, місцеві ради були уповноважені здійснювати розподіл землі і надавати земельні ділянки новим власникам, вести реєстрацію прав на землю і вирішувати конфлікти, що виникають підчас розподілу (Закон України “Про місцеве самоврядування”).

Згідно з Постановою Верховної Ради, у 1992 році було створено Державний комітет України по земельних ресурсах, уповноважений орган державної влади за здійснення земельної реформи в Україні. Комітет бере участь у розробці і здійсненні заходів на підтримку створення ринку землі, кредитних механізмів і покращення системи оподаткування землі (Положення про Державний комітет України по земельних ресурсах, затверджено Указом Президента України № 970/2000 від 14 серпня 2000 року).

Становлення і розвиток українського земельного права після проголошення незалежності України зумовлений формуванням і розвитком правової системи України, спрямованої на забезпечення широкомасштабної економічної реформи та її складової частини -- земельної реформи. У цьому напрямі формувалося законодавство щодо економічного блоку відносин, які утворювалися в процесі реформування економіки. Як відомо, в Україні. Російській Федерації та інших країнах СНД економічні реформи почали здійснюватися з 1990 р., головними елементами яких були перехід від планово-регулюючої до ринкової економіки; роздержавлення економіки; приватизація державного майна; розвиток підприємництва на базі різних форм власності і розширення господарської самостійності підприємств: розвиток корпоративних форм господарювання і різних форм кооперації, відродження селянських (фермерських) господарств у сільському господарстві.

Вирішальне значення для остаточного розв'язання права власності і свободи підприємництва має Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р. У ст. 13 Основного Закону держави закріплено, що суб'єктом права на землю та інші природні ресурси є український народ, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування у межах, визначених Конституцією України Згідно зі ст.14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується, воно набувається і реалізується громадянами юридичними особами та державою виключно відповідно до Закону.

Законодавче визнання права приватної і колективної власності зумовлювало необхідність проведення земельної реформи. Початком проведення земельної реформи в Україні можна вважати 15 березня 1991 року коли набрали чинності прийняті Верховною Радою УРСР Земельний кодекс та постанова “Про земельну реформу”. Згаданою постановою всі землі України були проголошені об'єктом земельної реформи. Основним завданням земельної реформи був перерозподіл земель з одночасним наданням їх у довічне успадковане володіння громадянам, постійне користування колгоспам, радгоспам, іншим підприємствам, установам та організаціям, а також у користування з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання й охорони земель. Проведення земельної реформи було покладено на органи місцевої державної влади і місцевого самоврядування. Започаткування земельної реформи згідно з цим земельним законодавством не усувало монопольного права державної власності на землю.

Сьогодні в Україні не створено цілісну систему правових і організаційних заходів щодо проведення земельної реформи, збереження, відтворення і забезпечення раціонального використовування земельних ресурсів, організації землеустрою.

Однією з причин, що перешкоджають проведенню земельної реформи, є дублювання функцій Держкомзему іншими центральними органами виконавчої влади, зокрема Міністерством юстиції України, Міністерством охорони навколишнього природного середовища України, місцевими органами влади і органами місцевого самоврядування.

Варто окремо відмітити, що Колегія Рахункової палати відзначила, що на сьогоднішній день в Україні відсутній Державний земельний кадастр як єдина система інформації і документації, яка повинна стати базою для системи реєстрації прав власності, застави і обмежень на майно, робіт з землеустрою, інших пріоритетних напрямів реформи.

Створення і ведення системи Державного земельного кадастру необхідно передати у ведення єдиного органу. В даний час законодавством передбачено, що ці задачі і функції покладені на Держкомзем і Міністерство юстиції України.

З часу дії Земельного кодексу України - з 1 січня 2002 року - у його розвиток розроблено i прийнято, зокрема, 27 Законів України, 26 постанов Кабінету Мiнiстрiв України та 31 наказ Держкомзему, зареєстрованих у Мiн`юстi України. Однак, прийнятi законодавчi акти не повною мiрою врегульовують питання формування земельного ринку, охорони земель, контролю за використанням земельних ресурсiв. Ще чимало проблем, пов`язаних iз земельними відносинами, залишаються законодавчо неврегульованими.

Верховна Рада України четвертого скликання вiдповiдно до Земельного кодексу України прийняла ряд законiв України, зокрема: “Про особисте селянське господарство”, “Про землеустрiй”, “Про порядок видiлення в натурi (на мiсцевостi) земельних дiлянок власникам земельних часток (паїв)”, “Про охорону земель”, “Про державний контроль за використанням та охороною земель”, “Про оцiнку земель”, “Про розмежування земель державної та комунальної власностi”, “Про державну експертизу землевпорядної документацiї” та iншi.

У державi ще не створено достатнiх умов для реалiзацiї повною мiрою вимог Земельного кодексу України та прийнятих вiдповiдно до нього законiв України.

Спочатку земельна реформа не мала на меті створення інститутів приватної власності на землю. Мета полягала лише у розподілі землі шляхом надання громадянам ділянок на правах довічного успадкованого користування (з правом передання у спадщину) і надання землі колективним і державним господарствам на правах постійного користування. Незважаючи на початкову мету земельної реформи, Україна швидко перейшла до розуміння запровадження приватної власності на землю у реформуванні земельних відносин. Вже у 1992 році, право на приватну власність на землю було закладене у змінах до Земельного кодексу і в Законі України “Про форми власності на землю” (від 30 січня 1992 року), який визначає три форми земельної власності: приватну, колективну і державну. Україна вже завершила два етапи земельної реформи і зараз реалізує третій етап [32].

Перший етап, який тривав з 1991 по 1995, можна визначити як ліквідація державної монополії на землю і встановлення колективної та приватної власності. Основними рисами цього етапу була передача сільськогосподарської землі з державної у колективну власність.

Другий етап, який тривав з 1995 по 2000, можна означити як розпаювання землі і скасування колективної власності. На цьому етапі здійснювалася передача землі з колективної у приватну власність.

Третій етап земельної реформи, який Україна переживає зараз, - це формалізація прав на приватну власність на землю. Після Указу Президента від 1999 року процес підготовки і видачі державних актів на право приватної власності на землю значно прискорився.

Починаючи з 1 лютого 2002 року близько 2,4 мільйони користувачів земельних ділянок отримали державні акти в обмін на земельні сертифікати, а близько 1,2 млн. актів знаходяться у процесі підготовки. Встановлення приватної власності на землю активізувало підприємницьку діяльність і призвело до створення суб'єктів господарювання, які використовують землю більш ефективно. Політика українського Уряду спрямована на завершення процесу надання земельних прав якомога швидше.