Розвиток земельного права на Україні з часів Київської Русі до теперішнього часу

Звичайно, селяни були не в змозі самотужки сплатити відразу викупні платежі. Щоправда, при укладенні викупної угоди селяни відразу вносили здебільшого 20% викупної суми, а решту за них сплачував поміщикам царський уряд, видаючи їм на компенсацію викупного боргу селян гроші у вигляді цінних паперів і частково готівкою, а також вираховуючи їм борг, якщо він був за їхнім маєтком. Цю виділену селянам державою позику вони мали погашати їй упродовж 49 р., сплачуючи щороку по 6% від загальної суми позики, тобто у підсумку вони вносили суму, яка майже утричі перевищувала первісний розмір позики. Оскільки вийти з-під влади громади селянин міг лише викупивши наділ повністю, тобто, як правило, через 49 р., то лише тоді він міг скористатись більшістю наданих йому селянською реформою прав.

Уряд дещо полегшив умови викупу наділів лише у губерніях Правобережної України, де внаслідок польського визвольного руху 60-х рр. активізувались селянські виступи, - тут було уведено обов`язковий викуп і зарахування колишніх поміщицьких селян до стану селян-власників із встановленням сплати державній скарбниці викупних платежів у вигляді оброку 1863 р. До 1881 р. в Україні залишалось близько 15% тимчасовозобов`язаних селян, і у тому ж році було прийнято закон про обов`язковий викуп - необхідно було упродовж 2 р. укласти викупні угоди, інакше втрачалось право на земельні наділи; тож у 1883 р. категорія тимчасовозобов`язаних селян зникла, однак деякі селяни, які раніше мали землю, внаслідок такої процедури викупу позбавлялись своїх наділів, тож були змушені залишатись у господарів на умовах вільного найму або шукати найману роботу в інших місцях.

Специфіка реалізації селянської реформи у Правобережній Україні полягала у тому, що тут уводився обов`язковий викуп державними селянами земельних наділів. При визначенні розміру щорічних викупних платежів за основу була взята збільшена на 10% сума оброчного податку, встановлена спеціальними люстраційними комісіями, - цю суму селяни повинні були вносити у казну у постійному і незмінному розмірі до 1.01.1913 р. Селяни Лівобережної і Південної України були переведені на обов`язковий викуп лише законом 1886 р., тож лише відтоді вони ставали селянами-власниками. Упродовж невизначеного строку більшість удільних і державних селян перебувала у проміжному стані між тимчасовозобов`язаними і селянами-власниками, і продовжували виконувати низку феодальних повинностей, передусім сплачували оброчний податок.

Отже, скасування кріпосного права було проведено у такий спосіб, що упродовж пореформеного періоду зберігались значні відмінності у правовому становищі різних груп селян, а також на правовий статус селянства впливали положення інших реформ. Так, після запровадження земств у губерніях Лівобережної і Південної України на підставі земської реформи 1864 р. селяни стали обирати незначний відсоток гласних (депутатів) повітових земських зборів. Внаслідок військової реформи 1874 р. було замінено рекрутську повинність селян на військову.

Джерела права.

У цілому право залишалось феодальним, та у нього все більш впроваджувались принципи і норми буржуазного характеру. Російська бюрократія негативно ставилась до видання чітких галузевих кодексів, у яких вбачала можливе обмеження дій властей, тож роботи кодифікаційних комісій тривали десятиліттями, внаслідок чого підготовані проекти кодексів до кінця століття так і не набрали чинності [48].

Основні джерела права у другій половині 19 ст. не змінились - діяло Повне зібрання законів Російської імперії (було опубліковано його 2-е і 3-є видання) і Звід законів Російської імперії (було видано його 16-ий том). У галузі кримінального права діяла більшість положень Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 р. у нових редакціях 1866 і 1885 рр. Основним джерелом цивільного права був 10-ий том Зводу законів Російської імперії, а також Судові статути 1864 р. (Установлення судових установ, Статут цивільного судочинства, Статут кримінального судочинства, Статут про покарання, що накладаються мировими суддями), Тимчасові правила про волосний суд та ін. реформенні акти, які були джерелом і процесуального права [47].

Цивільне право. Після звільнення селян від кріпосної залежності поширились сфера застосування цивільного права, селяни поступово ставали активними учасниками цивільних правовідносин. Проте у цілому зміни цивільного законодавства не сприяли усуненню феодальних залишків. Так, після скасування кріпацтва селяни були виключені з переліку об`єктів власності, законами про стани їм були надані особисті і майнові права, та поза тим, до об`єктів власності було віднесено нерухоме майно, зокрема поміщицькі землі, на яких проживали тимчасовозобов`язані селяни [35].

Низка законів і Сенатських рішень другої половини 19 ст. були спрямовані на регулювання поземельних відносин у Правобережній Україні - встановлювались пільги або обмеження на придбання землі залежно від національної приналежності покупців. А також скасовувались або зменшувались феодальні обмеження щодо розпорядження заповідними або ленними маєтками, обмежувались селянські сервітути, закріплювались чиншові правовідносини.

Продовжували діяти деякі норми звичаєвого права, які обмежували права селян, передусім право власності їх на землю - селяни не могли вільно розпоряджатсь своїми земельними наділами; більшість угод, пов`язаних із землею, укладались лише за наявності згоди селянської громади [11].

3.7 Земельне право у 1-й половині ХХ сторіччя

Революційна ситуація у Російській імперії визріла за умов російського самодержавно-поліційного режиму та світової соціально-економічної, політичної і національної кризи, яка призвела до першої світової війни 1914-1918 рр. Внаслідок особливого загострення суперечностей між антагоністичними класами пролетаріату і капіталістів, між селянами і поміщиками, між відсталим напівфеодальним селом і розвинутим капіталістичним містом у Російській імперії відбулась Лютнева революція 1917 року. Революційний вибух, який започаткував Лютневу революцію, стався 23 лютого 1917 року. у Петрограді, а вже 27 лютого озброєні робітники і солдати майже повністю оволоділи столицею Російської імперії, і у ніч на 28 лютого були заарештовані міністри останнього царського уряду. Невдовзі революція перемогла у всій державі і самодержавство було повалено. На початку березня 1917 р. Микола ІІ зрікся імператорського престолу і члени царської сім`ї вимушено відмовились від прав на російський престол. Проте, офіційно Росія була проголошена республікою декретом Тимчасового уряду аж 1 вересня 1917 року [50].

Лютнева революція створила сприятливі умови для розвитку національно-визвольного руху. Відбулося згуртування національних сил в Україні і 3 березня 1917 р. виник загальноукраїнський громадсько-політичний центр, покликаний очолити масовий народний рух і перебудувати суспільний лад, виходячи з невід'ємного права українського народу на самовизначення, - Українська Центральна Рада. З часом Рада мала скликати український парламент і створити відповідальний перед ним уряд. До УЦР увійшли ТУП (виступало за автономію України у складі перебудованої на федеративних засадах Російської держави), українські соціалісти, а також представники православного духовенства, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських та інших організацій, громад і гуртків, представники наукових товариств. 4 березня УЦР телеграмою повідомила Е.Львова і О.Керенського про своє утворення. Офіційне діловодство УЦР розпочалось 9 березня, коли обговорювалось питання про виготовлення печатки УЦР, передачу УЦР будинку Педагогічного музею, утворення аігітаційної школи та ін.

Головою УЦР було обрано видатного історика і громадського діяча М.Грушевського.

Законодавча діяльність УЦР.

Неоднозначно розвивалась діяльність УЦР у сфері правового забезпечення економічної реформи. Ідеологія цих перетворень визначалась проголошеними ІІІ Універсалом гаслами упорядкування праці робітників і виробництва та рівномірного розподілу продуктів споживання. Відповідно, УЦР мала виробити правові підходи до реалізації концепції соціально орієнтованої і керованої економіки, але не здійснила цього через політичні причини, хоча й прийняла низку важливих актів.

Негативно вплинули на законодавчу діяльність УЦР брак часу і професіоналізму, а також політичні й ідеологічні суперечки, особливо щодо проблеми власності. УЦР постійно декларувала прагнення розбудувати УНР на соціалістичних засадах, це визначило ставлення лідерів уряду до приватної власності. В документах УЦР використовуються терміни “право порядкування” і “право користування”. Грушевський був рішучим противником самого поняття “святість прав власності”, а особливо ідеї власності на землю. ІІІ Універсал скасував право приватної власності на землю. Генеральний Секретаріат розповсюдив офіційне роз'яснення до Універсалу, вказавши, що скасування прав власності на землю слід розуміти як перехід її до трудового народу УНР, а отже колишнім власникам заборонено продавати, купувати, закладати, дарувати чи передавати будь-кому у власність іншим способом землю, оскільки ці землі належать не окремим особам чи інституціям, а усьому трудовому народу; притому скасування власності мали остаточно підтвердити УУЗ. Заборонялись самочинні захоплення земель та інші “революційні” акції [29].

Аналогічний принцип було покладено й в основу Земельного законопроекту, ухваленого наприкінці січня 1918 р., який, зокрема, встановлював, що всі землі відводяться земельним комітетам у приватнотрудове користування сільських громад і добровільно створених товариств. Закон дозволяв перехід права користування у спадщину. Однак, сільський пролетаріат не був задоволений лише законодавчими обіцянками, очікуючи реальної соціалізації землі, а заможне селянство, навпаки, висловлювало обурення і агітувало проти УЦР. 29 квітня 1918 р. УЦР водночас з Конституцією, де взагалі нема положення про власність, ухвалила поправку до Земельного закону, за якою ділянки розміром до 30 десятин не підлягали соціалізації.

ВИСНОВОК

земельний право реформа

“Від давніх часів - до Переяславської ради 1654 р.”.

Починаючи з часів Київської Русі процес розвитку права власності на землю набув виразного національного забарвлення і базувався на міцній правовій основі, першою з яких була “Руська правда”.

На території України не існувало права власності на землю, притаманного рабовласницькій державі. У східних слов'ян ще на етапі родоплемінного ладу існувала общинна власність на землю - певний аналог сучасної комунальної власності територіальних громад. Право на землю у Київській Русі існувало у формі землеволодіння селян, земельні відносини між якими регулювалися звичаєвим правом. “Руська правда” стала першою легітимною основою для розвитку феодального земельного права в князівстві, проте вона не створила надійних гарантій приватного землеволодіння.

Право власності на землю на території України запроваджувалося Статутом (Судебником) Казимира (Польща, 1468 р.), трьома Литовськими статутами (1529, 1565, 1588 рр.), нормами магдебурзького права (1556 р.). На значну територію України в галузі права власності на землю поширювалися акти царської Росії, зокрема Указ про єдиноспадковість (1714 р.), Табель про ранги (1722 р.), Указ про закріпачення селян (1783 р.), жалувані грамоти дворянству (1785 р.).

У цей період здійснювалися спроби створити Звід законів для Малоросії. За Указом імператриці Анни Іоанівни (1728 р.) з місцевого українського населення було створена конфіденційна комісія, яка до 1743 року, розробила Звід законів “Права, за якими судиться малоросійський народ”. Він не був затверджений Сенатом, але його норми застосовувалися судами України і впливали не лише на правову практику, а й на суспільно-політичне життя. З часу поширення на територію України трьох Литовських статутів активніше розвивалася феодальна власність на землю, яка фактично існувала до 1861 року.

“Від Переяславської ради 1654 року до земельної реформи 1861 року”.

Після приєднання у 1654 р. Лівобережної України до Росії головною умовою феодальної власності на землю в Гетьманщині стало зміцнення економічних позицій козацької старшини. Феодальна земельна власність старшини існувала в двох основних формах - ранговій (тимчасовій) і приватній (“зуполній”). Рангова земельна власність складалася з царських і гетьманських пожалувань “на ранг”, “на уряд” - як винагорода за службу в козацькому війську.

Юридично рангова земельна власність була оформлена в Березневих статтях 1654 року. Джерелом зростання старшинського землеволодіння було також скуповування селянських і козацьких земель. Автор доводить, що з часу Переяславської ради і до земельної реформи 1861 року право земельної власності в Україні розвивалося під впливом права Російської держави. До ліквідації Гетьманщини цей вплив поєднувався з гетьманською регламентацією земельних відносин, з кінця XVIII ст. посилився вплив російського права, яке стало необмеженим, хоч зберігалися деякі особливості для України.

У російському законодавстві, яке поширювалося на Лівобережну Україну, застосовувався інститут права землеволодіння. Поняття права власності вперше було визначено у ст. 420 Зводу законів Російської імперії (1767 року). Протягом першої половини XVIII ст. в законодавстві Російської імперії помітнішою стала тенденція до збереження за дворянством володіння маєтками як плати за державну службу. Однак у другій половині XVIII ст. був остаточно розірваний зв'язок між правом на землю й обов'язками перед державою. Саме з цього часу державна служба перестає вважатися нав'язаною землевласникам і стає переважним правом дворянського стану.

Новоосвоєні землі півдня України не знали кріпосного права. Тому царський уряд у другій половині XVIII ст. пішов на модифікацію інституту земельної власності щодо українських земель. Згідно з “Жалуваною грамотою” Катерини II (1785 року) відбулося зрівняння в правах на землю української старшини з російським дворянством. Дворянська монополія на землю була формально скасована. Право власності на землю дозволено було набувати не тільки дворянам, а й представникам нижчих станів, переселенцям з інших країн - німецьким колоністам, менонітам тощо.

Російське законодавство XIX ст. щодо земельної власності встановлювало певні обмеження права власності на нерухоме майно, у тому числі на землю. Обмеження прав власності, встановлене законом на користь усіх без винятку осіб, називалося правом участі загальним (право проїзду по дорогах, проїзду на річкових суднах тощо). Захист права участі загального здійснювалося в адміністративному порядку. А обмеження власності на користь певної особи називалося правом участі приватним. Останнє встановлювало обмеження права власності в інтересах сусідів. Фактично було введено сервітутне право на землю.

“Від скасування кріпосного права до Жовтневої революції
1917 р.”.

Скасування кріпосного права в Російській імперії відповідно до Маніфесту царя від 19 лютого 1861 року. Всі піддані Російської імперії, в тому числі жителі України, стали носіями цивільних прав і суб'єктами цивільних обов'язків, зокрема на землю незалежно від статі, національності і віросповідання. Проте фактично в цей час існували обмеження на володіння земельними ділянками, які стосувалися селян, духівництва, жінок і деяких національних меншин. У результаті земельної реформи поміщики були зобов'язані надати, а селяни взяти викуп у постійне користування садибу і наділ польової землі. Викуп земельних ділянок відбувався або за викупним договором сторін, або за викупною угодою, оголошеною поміщиком в односторонньому порядку. Викупний договір був актом, що засвідчував право власності селян на надільну землю.

Законодавство про реформу 1864 р. закріпило принцип кругової поруки селян, які отримали землю за сплату відповідних платежів. Кругова порука могла бути здійснена тільки при збереженні земельної общини. Фактично основною формою права власності на землю для селян була общинна власність на землю. Селянин - член общини був позбавлений можливості в односторонньому порядку виділитися з общини і продати свій наділ.

Столипінська реформа 1906 р. стала кроком уперед порівняно з реформою 1864 р.

Селяни дістали право вільного виходу з общини з отриманням у приватну власність всієї землі, яка на момент виділу перебувала в користуванні селянина. Вона встановлювала одноособове право власності “домогосподаря” на землю, а також на все господарство двору, що виділилося. Землю “відрубів” і “хуторів” дозволялося продавати і купувати, закладати, здавати в оренду і здійснювати щодо неї інші цивільно-правові операції. Зазначеними заходами стимулювалися вихід селян з общини і створення одноосібних селянських господарств, незалежних від общини, створювалися умови для підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва.

В результаті столипінської земельної реформи в Російській імперії склалася нова система форм права власності на землю, яка проіснувала до Жовтневої революції 1917 р. Цю систему склали наступні види права власності на: а) державні землі; б) удільні землі, в) кабінетні землі; г) монастирські землі; д) майоратні землі; е) приватні землі; є) посесійні землі; ж) суспільні землі.

Новелою столипінської реформи стало й право застави надільних земель. Воно не лише проголошувалось, а й забезпечувалось шляхом розширення діяльності Селянського банку щодо видачі позичок під земельну заставу. Після вбивства П.А.Столипіна руйнація земельної общини загальмувалась. У зв'язку з цим, згідно із постановою Тимчасового уряду від 28.06.1917 р., реформа була припинена, не спричинивши корінних соціально - економічних зрушень.

“Право власності на землю у радянський період (1917 - 1990 рр.)”.

”Право власності на землю в УСРР до утворення СРСР”.

Націоналізація землі у 1917-1922 рр. У земельному законодавстві України сформувався принципово новий інститут права виключної власності держави на землю.

Земельні відносини набули соціалістичного характеру. В сільському господарстві провідне місце займав інститут права трудового землекористування селянських господарств. Об'єктом права державної власності на землю були всі землі в межах території України, які поділялися на декілька категорій. Всі землі сільськогосподарського призначення входили до земельного фонду УСРР, який включав: польові, садибні, лугові, сінокісні, болотні землі, тобто всі ті землі, що забезпечували потреби сільського господарства.

Землі земельного фонду УСРР у 1918 р. перебували у віданні Народного Комісаріату землеробства. Право трудового землекористування мали всі громадяни УСРР, що бажали обробляти землю власною працею. Випадки припинення права землекористування були суворо обмежені.

“Право власності на землю в УСРР у складі СРСР”.

Питання розвитку права власності на землю в період перебування України у складі СРСР. У 1924-1991 роках розвиток інституту права власності держави на землю відбувався шляхом централізації монопольного права Союзу РСР на землю.

По-перше, у 1928 р. УРСР як складова частина СРСР була вилучена із суб'єктів права державної власності на землю в межах своєї території. З прийняттям у 1928 р. першого загальносоюзного закону в галузі регулювання земельних відносин - “Основних засад землекористування та землеустрою” - суб'єктом права виключної власності на землю був оголошений СРСР як федеративна держава. Україна отримала лише право на розпорядження землями державної власності СРСР у межах своєї території. Однак органи влади СРСР мали право здійснення контролю за діяльністю України у сфері розпорядження землями державної власності на території Союзу. Відтак права УРСР як союзної республіки були зведені нанівець.

По-друге, у період 1924-1990 рр. відбулася юридична монополізація права загальнодержавної власності на землю. Всі землі в межах території СРСР були оголошені єдиним земельним фондом держави, які поділялися на окремі категорії. У 1970 - 1990 рр. єдиний державний земельний фонд СРСР передбачав такі категорії земель: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі населених пунктів; в) землі промисловості, транспорту, курортів та іншого спеціального призначення; г) державного водного фонду; д) землі державного лісового фонду; е) державного запасу. Забезпечення реалізації права власності загальносоюзної держави на землю на законодавчому рівні здійснювалося шляхом встановлення в законодавстві особливого правового режиму для кожної категорії земель.

По-третє, централізація права власності держави на землю відбулася в період так званого “розвинутого соціалізму” (70-80-ті роки), коли адміністративно-командний метод управління економічними процесами в СРСР утвердився остаточно й у великих масштабах. Однак, з початком “перебудови економіки” розпочалася й деяка децентралізація інституту виключної власності держави на землю. Вона виявилася у тому, що у 1990 р. відбулося надання УРСР правомочностей права розпорядження землею в межах своєї території, відібраного у неї у 1928 р.

З прийняттям у 1990 р. Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю, а також Земельного кодексу УРСР 1990 р. земля в межах території України була проголошена об'єктом права власності народу УРСР. Єдиний державний земельний фонд СРСР як об'єкт права загальнодержавної власності втратив своє монопольне становище. Фактично передача права власності на землю в межах території України народу України означала встановлення інституту права власності держави УРСР на землю, у зв'язку з чим компетенція СРСР як суб'єкта права загальнодержавної власності на землю була обмежена.

“Право власності на землю в Україні після проголошення її незалежності”.

“Від Декларації про державний суверенітет до Конституції України 1996 р.”

Необхідність впровадження світового досвіду в систему відносин власності на землю.

Саме такий підхід до структури форм земельної власності був використаний при прийнятті у 1996 р. нової Конституції України. У ст. 14 Конституції зазначено, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. А у ст. 142 Основного Закону встановлено, що земля може перебувати і у власності територіальних громад сіл, селищ, міст і районів у містах. Аналіз зазначених статей Конституції дає підстави для висновку про те, що в Україні конституційно встановлені дві форми земельної власності: публічна, яка охоплює державну і комунальну власність, та приватна власність, яка охоплює власність фізичних осіб і власність недержавних юридичних осіб. Отже, з прийняттям Конституції України з'явилися міцні юридичні засади для формування нової системи земельного законодавства України. Такою засадою є закріплена Конституцією система права власності взагалі й на землю зокрема.

“Право власності на землю в сучасний період”.

В основу земельних перетворень, зокрема еволюції права власності на землю, покладено земельну реформу, яка є складовою економічної реформи, здійснюваної в Україні у зв'язку з переходом економіки країни до ринкових відносин. Земельна реформа стала рушійною силою розвитку інституту права власності на землю в останнє десятиліття ХХ ст.

Головним підсумком земельної реформи після проголошення незалежності України є обмеження монопольного права держави на землю, впровадження приватної і колективної форм власності на землю, створення умов для реформування колгоспів і на цій основі для розвитку селянських (фермерських) господарств, колективних сільськогосподарських підприємств. Це був перший етап земельних перетворень. Передача колгоспних земель у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам і акціонерним товариствам супроводжувалася поділом земель, переданих у колективну власність, на земельні частки (паї) без визначення їх у натурі (на місцевості) та видачею кожному члену підприємства сертифіката на право на земельну частку (пай) із зазначенням у ньому розміру частки (паю) в умовних кадастрових гектарах, а також у вартісному виразі. Це був початок другого етапу земельної реформи.

З прийняттям 28 червня 1996 року Конституції України розпочався новий етап у розвитку земельної реформи взагалі й права власності на землю зокрема. Це пов'язано з тим, що Конституція України містить норми, які безпосередньо регулюють відносини земельної власності, зокрема власності громадян, юридичних осіб і держави.

Статтями 14 і 142 Конституції України визнавалась право власності на землю громадян, юридичних осіб і територіальних громад. Земельним кодексом України 2001 р. встановлено, що суб'єктами права власності на землю є: громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; територіальні громади - на землі комунальної власності; держава - на землі державної власності.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

Нормативно-правові акти:

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України вiд 23.07.1996 - 1996 р., № 30, стаття 141;

2. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України вiд 03.10.2003 - 2003 р., № 40, стаття 356;

3. Земельний кодекс України // Відомості Верховної Ради України вiд 25.01.2002 - 2002 р., № 3, стаття 27;

4. Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 року № 1264-XII // Відомості Верховної Ради України вiд 08.10.1991 - 1991 р., № 41, стаття 546;

5. Закон України “Про плату за землю” від 3 липня 1992 року № 2535-XII // Відомості Верховної Ради України вiд 22.09.1992 - 1992 р., № 38, стаття 560;

6. Закон України “Про охорону земель” від 19 червня 2003 року № 962-IV // Відомості Верховної Ради України вiд 26.09.2003 - 2003 р., № 39, стаття 349;

7. Закон України “Про оренду землі” від 6 жовтня 1998 року № 161-XIV // Відомості Верховної Ради України вiд 17.11.1998 - 1998 р., № 46, стаття 280;

8. Закон України “Про землеустрій” від 22 травня 2003 року № 858-IV // Відомості Верховної Ради України вiд 05.09.2003 - 2003 р., № 36, стаття 282;

9. Закон України “Про сільськогосподарську кооперацію” від 17 липня 1997 року № 469/97-ВР // Відомості Верховної Ради України вiд 03.10.1997 - 1997 р., № 39, стаття 261;

10. Постанова Верховної Ради України “Про земельну реформу” від 18 грудня 1990 року № 563-XII // Відомості Верховної Ради УРСР вiд 05.03.1991 1991 р., № 10, стор. 100;

Спеціальна література:

11. А.М. Мірошниченко. Земельне право України: Навчальний посібник.-К: Інститут законодавства Верховної Ради України, 2007. - 432с. - (“Бібліотека Української школи законотворчості”);

12. Андрейцев В. Земля - основное национальное богатство: правовые аспекты // Конкуренция. - 2003. - № 5. - С. 17-23; № 6. - С. 40-44;

13. Андрейцев В. Конституційно-правові перспективи урегулювання земельних юрисдикційних правовідносин // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. -2005. - Випуск 63. -С. 2-11;

14. Андрейцев В. Механізм гарантування права власності на землю // Столиця. - 2003. - № 26 (477) від 27 червня - 3 липня; № 27 (478) від 4-10 липня;

15. Андрейцев В. І. Конституційно-правовий механізм гарантування права власності на ЮМЛЮ // Вісник Київського університету. Юридичні науки. -2001. -Вип. 52. -С. 7-11; Вип. 53. - С. 55-59;

16. Андрейцев В. І. Конституційно-правові імперативи використання власності на ЮМЛЮ // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки 2004. - Випуск 58. - С. 96-99; Вісник Київського національного університету імені Тарасі Шевченка. Юридичні науки. - 2004. - Випуск 59. -С. 140-143;

17. Андрейцев В. І. Об'єкти земельних правовідносин за новим Земельним кодексом України // Законодавство України. Науково-практичні коментарі. - 2002. - № 2. - С. 3-19;

18. Андрейцев В. І. Правовий режим землі як основного національного багатства // Законодавство України. Науково-практичні коментарі. - 2002. - № 4. - С. 15-26;

19. Андрейцев В.І. Правові засади земельної реформи і приватизації земель в Україні. -- К., 1999. -- С.46;

20. Андрейцев В. І. Об'єкти земельних правовідносин за новим Земельним кодексом України // Законодавство України. Науково-практичні коментарі. - 2002. - № 2. - С. 3-19;

21. Аксененок Г. А. Земельньїе правоотношения в СССР. - М.: Госюриздат, 1958. - 424 с.;

22. Актуальні питання розвитку земельної реформи в Україні // А. С. Даниленко, Ю. Д. Білик, М. Ю. Гарбуз та ін.: За ред. Ю. Д. Білика - К.: Урожай, 2004. - 96 с.;

23. Актуальні проблеми правового регулювання земельних відносин у сучасних умовах: Автореф. дис. ... д-ра юрид. наук: 12.00.06 / М. В. Шульга; Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. -X., 1998.- 37 с.;

24. Алексеева С. Виды земельних сервитутов и их классификация // Підприємництво, господарство і право. - 2005. - № 5. - С. 30-33.;

25. Будзілович І., Юрченко А. Оренда землі в Україні (історико-правовий нарис) // Право України. - 1994. - № 10. - С. 64;

26. Владимирський-Буданов М. Німецьке право в Польщі і в Литві // Розвідки про міста і міщанство на Україні-Руси в XV--XVIII в. Львів, 1904. -- С. 183; С. 275--276;

27. Гошко Ю.Г. Звичаєве право населення Україниських Карпат та Прикарпаття XIV-XIX ст. - Львів, 1999. - С. 83-84;

28. Горонович И. Исследование о серветутахь. - Александрія: тип. Ф.Х. Райхельсона, 1904. - С. 74;

29. Грушевський М. Історія України-Руси XIV--XVIII віку, К., 1994. -- Т. 5. С. 223;

30. Довнар-Запольський М. Государственное Хозяйство Великого Княжества Литовского при Ягеллонах. К., 1901. -- Т. 2. -- С. 275--276;

31. Окіншевич Л. Лекції з історії українського права. Мюнхен 1954. -- С. 55;

32. Заславська Л.П. Земельна реформа і розвиток земельного права України після 1991 року // Правова держава. - К. 2001., №13;

33. Історія держави та права України. Академічний курс. У 2 т. Т. 2 // За ред. В. Тація, А.Й. Рогожкина. - К., 2000;

34. Кіселичник В. Про надання українським містам у 14 - 17 ст. магдебурзького права // Право України. - 1996. - №9. - С. 82-84;

35. Кистяковський А. Права по которым судился малороссийский народ. Киев, 1879. - С. 61-62;

36. Кобилецький М. Магдебурзьке право у селах Галичини // Право України. 2003. - № 8. - С. 120;

37. Лановик Б.Б, Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Історія господарства: Україна і світ. К.: 1995 рік;

38. Лащенко Р.М. Лекції по історії Українського права. - К. : “ Україна”, 1998. - С. 31;

39. Лилак Д. Колізія і конкуренція законів // Право України. - 2001. - № 4. - С.18;

40. Магдебурське право в Україні // Українське державотворення. Словник довідник. - К.: Либідь, 1997. - С. 275 -277;

41. Магдебурське право // Юридична енциклопедія: В 6 тт. Т. 3/ Редкол.: Ю.С. Шемшученко та ін.- К.: “Укр. Енцикл.”1998;

42. Марусенко Р.І. Правові аспекти земельних сервітутів в Україні. - Дис. ... к.ю.н. - К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2005. - С. 38;

43. Носік В.В. Право власності на землю Українського народу: Монографія. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - С. 53-54;

44. О.Д. Бойко. Історія України. - К.: ,,Академвидав”, 2005 р. (3-тє видання) - С.248-269;

45. Павлов А. Литовський статут та Магдебурзьке право: їх роль у розвитку торгівлі та митної справи на Київщині (XV-XVII ст.) // Право України. - 2003. - № 10. - С. 144;

46. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т.- Т.1. До середини XVII ст. - К., 1992. - С. 225;

47. Права, за якими судиться малоросійський народ. 1743. / Відп. ред. Ю.С. Шемшученко. - К., 1997. - С. 327-347;

48. Российское законодательство X-XX вв. Т.З. Акты земских соборов. - М.: Юрид. лит., 1984. - С. 172;

49. Третяк А.М. Історія земельних відносин та землеустрою в Україні: Навчальний посібник. - К.: Аграрна наука, 2002. - С. 23;

50. Юрченко А.Д., Будзілович І.С., Переходюк М.Г. Історія розвитку права власності на землю в Україні (друга половина XVII - перша половина XIX століття) // Землевпорядкування. - 2001. № 3. - С. 65-66.

Додаток 1. Хронологічна таблиця

ХРОНОЛОГІЧНА ТАБЛИЦЯ

IV--III тис. до н. є. -- розселення племен трипільської культури на території України.

IX--VII ст. до н. є. -- розселення кіммерійців між Дністром і Доном, а також на Кримському та Таманському півостровах.

VII--III ст. до н. є. -- панування скіфів на території Північного Причорномор'я.

VII--VI ст. до н. є. -- грецька колонізація Північного Причорномор'я.

І--II ст. -- перші згадки про слов'ян у творах римських вчених -- Плінія Старшого, Тацита, Птолемея.

IV--VII ст. -- формування перших східнослов'янських політичних об'єднань -- союзів племен.

VIII--IX ст. -- утворення праукраїнської держави Руська земля з центром у Києві.

860--866 -- походи князя Аскольда на Константинополь.

882--вбивство Аскольда варягами, захоплення Києва Олегом.

882--912 -- правління Олега на Русі.

911--укладення договору між Руссю і Візантією.

912--945 -- князювання Ігоря.

945--964 -- регентство княгині Ольги.

964--972 -- князювання Святослава.

980--1015 -- князювання Володимира Великого.

988 -- запровадження християнства в Київській Русі.

1019--1054 -- князювання Ярослава Мудрого.

1037 -- спорудження в Києві Софійського собору.

1097 -- князівський з'їзд у Любечі.

1113 -- укладення монахом Нестором першої редакції літописного зведення -- “Повісті минулих літ”.

1113--1125 -- князювання Володимира Мономаха.

1187 -- перша літописна згадка назви “Україна” щодо земель Південної Київщини та Переяславщини.

1199 -- об'єднання волинським князем Романом Мстиславовичем Галицької і Волинської земель і утворення Галицько-Волинського князівства.

1223 -- поразка руських дружин і половецького війська в битві на р. Калці.

1237--1240 -- монгольська навала на Русь.

1238 -- перемога військ Данила Галицького над німецькими лицарями-хрестоносцями під Дорогочином.

1350--1352 -- боротьба польсько-угорської коаліції з Литовським князівством за Волинські землі.

1362 -- перемога литовського війська над золотоординськими збройними формуваннями. Остаточна інкорпорація до Литовського князівства Київщини, Переяславщини, Волині та Поділля.

1385 -- Кревська унія між Литвою та Польщею.

1387 -- остаточне приєднання Галичини до Польського королівства.

1410 -- поразка Тевтонського ордена від об'єднаного війська поляків, литовців, українців та білорусів під Грюнвальдом.

1413 -- городельська унія між Литвою та Польщею.

1449 -- утворення Кримського ханства.

1480 -- повалення золотоординського іга на Русі.

1529 -- перший Литовський статут.

1554--1556 -- спорудження Д. Вишневецьким на о. Мала Хортиця оборонного замка-фортеці. Заснування Запорозької Січі.

1566 -- другий Литовський статут.

1569 -- Люблінська унія між Литвою та Польщею. Утворення федеративної польсько-литовської держави -- Речі Посполитої. Перехід під владу Польщі Київського. Волинського і Брацлавського воєводств, а також Підляшшя.

1572 -- універсал польського короля Сигізмунда II Августа про утворення найманого козацького формування -- початок реєстрового козацького війська.

1588 -- Третій Литовський статут.

1591--1593 -- козацько-селянське повстання під проводом К. Косинського.

1594--1596 -- козацько-селянське повстання під проводом С. Наливайка.

1596 -- Берестейська унія.

1616 -- похід запорозьких козаків на чолі з П. Сагайдачним на Кафу, визволення невільників.

1621 -- битва польсько-козацького війська з турецьким під Хотином.

1625--1638 -- хвиля козацько-селянських повстань під проводом М. Жмайла. Т. Трясила, І. Сулими, П. Бута, Д. Гуні, Я. Остряниці.

1648--1676 -- українська національна революція.

1648 -- перемоги козацьких військ на чолі з Б. Хмельницьким над поляками під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями.

1649 -- розгром польського війська в битві під Зборовом. Зборівська

мирна угода.

1651 -- поразка козацького війська в битві під Берестечком. Білоцерківський договір.

1652 -- розгром польського війська в битві під Батогом.

1653 -- перемога українського війська на чолі з І. Богуном над польсько- шляхетською армією під Монастирищем. Рішення Земського собору про прийняття Війська Запорозького під протекторат московського царя.

1654, 8 січня -- Переяславська рада.

1654, березень -- “Березневі статті”.

1657 -- смерть Б. Хмельницького.

1657--1659 -- гетьманування І. Виговського.

1658 -- Гадяцький договір.

1659 -- розгром московських військ під Конотопом збройними форму- ваннями під керівництвом І. Виговського.

1659--1663 -- гетьманування Ю. Хмельницького.

1659 -- “Переяславські статті” Ю. Хмельницького.

1660 -- Слободищенський трактат.

1663 -- “Чорна рада”- у Ніжині.

1663--1668 -- гетьманування І. Брюховецького на Лівобережній Україні.

1663--1665 -- гетьманування П. Тетері на Правобережній Україні.

1665 -- Московські статті. Обмеження територіально-адміністративної автономії Лівобережної України.

1665--1676 -- гетьманування П. Дорошенка на Правобережній Україні.

1667 -- Андрусівське перемир'я між Російською державою та Річчю Посполитою.

1668--1672 -- гетьманування Д. Многогрішного на Лівобережній Україні.

1672--1687 -- гетьманування І. Самойловича на Лівобережній Україні.

1677--1681 -- Московсько-Турецька війна за Правобережну Україну.

1681 -- Бахчисарайський мирний договір між Росією, Туреччиною та Кримським ханством.

1686 -- “Трактат про Вічний мир” між Росією та Польщею.

1687--1708 -- гетьманування І. Мазепи.

1708--1722 -- гетьманування І. Скоропадського.

1709, червень -- Полтавська битва.

1710 -- обрання гетьманом в еміграції П. Орлика.

1714 -- перша згадка в джерелах про гайдамаків.

1722--1727 -- діяльність першої Малоросійської колегії.

1722--1723 -- гетьманування П. Полуботка.

1727--1734 -- гетьманування Д. Апостола.

1727 -- “Решительные пункты” (документ, що регулював відносини Гетьманщини з Росією).

1734--1750 -- діяльність Правління Гетьманського Уряду.

1750--1764 -- гетьманування К. Розумовського.

1764 --зосередження повноти влади в Україні в руках Другої Малоросійської колегії.

1768 -- початок Коліївщини на Правобережній Україні.

1772 -- перший поділ Польщі. Приєднання до Росії Східної Білорусії, а Галичини -- до Австрії.

1775 -- ліквідація царським самодержавством Запорозької Січі.

1781 -- ліквідація полкової системи на Гетьманщині, утворення натомість намісництв за російським зразком.

1783 -- царський маніфест про приєднання до Російської держави Кримського ханства; -- царський указ про закріпачення селян на Лівобережній та Слобідській Україні.

1785 -- “Жалувана грамота дворянству” Катерини II, згідно з якою українська старшина зрівнювалась у правах з російським дворянством.

1793 -- другий поділ Польщі. До Росії відійшли Київщина, Східна Волинь, Поділля, Брацлавщина.

1795 -- третій поділ Польщі. Росія включила до свого складу Західну Волинь, Західну Білорусію, Литву і Курляндію.

1803 -- царський указ про “вільних хліборобів”, згідно з яким поміщики за власним бажанням могли відпускати кріпосних селян на волю й давати їм земельні наділи.

1812, червень -- початок агресії Наполеона проти Росії.

1812--1835 -- антикріпосницькі виступи селян на Поділлі під проводом У. Кармалюка.

1825, грудень -- повстання декабристів у Петербурзі.

1825, грудень -- 1826, січень -- повстання Чернігівського полку в Україні.

1830--1831 -- Польське визвольне повстання на Правобережній Україні.

1840 -- видання в Петербурзі - “Кобзаря” Т.Г. Шевченка.

1843--1844 -- селянське повстання під проводом Л. Кобилиці на Буковині.

1846--1847 -- діяльність Кирило-Мефодіївського товариства.

1847--1848 -- запровадження в Правобережній Україні “Інвентарних правил”.

1848 -- ліквідація кріпосного права у Галичині та на Буковині.

1853--1856 -- Кримська війна.

1861, лютий -- царський маніфест про скасування кріпосного права в Росії.

1900 -- утворення Революційної української партії (РУП);

1905, 9 січня -- розстріл робітничої демонстрації (“Кривава неділя”); початок першої російської революції.

1905, червень -- повстання на броненосці “Потьомкін”.

1905, жовтень -- підписання царем маніфесту “Про удосконалення державного порядку”, в якому було обіцяно громадянські свободи та скликання законодавчої Думи.

1905, грудень -- збройні повстання в Харкові. Олександрівську. Горлівці.

1906, листопад -- царський указ про вільний вихід селян із общини. Початок столипінської аграрної реформи.

1917.4 березня -- утворення Центральної Ради.

1917, 23 червня -- І Універсал Центральної Ради.

1917, 3 липня -- II Універсал Центральної Ради.

1917, липень -- збройний виступ полуботківців.

1917, серпень -- тимчасова інструкція Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду, яка суттєво обмежувала права України.

1917, листопад -- III Універсал Центральної Ради. Проголошення Української Народної Республіки (УНР).

1917, 3 грудня -- маніфест РНК до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради.

1917,12 грудня -- проголошення радянської влади в Україні на Всеукраїнському з'їзді Рад у Харкові.

1917, 5 грудня -- початок наступу радянських військ на Київ.

1918,11 січня -- IV Універсал Центральної Ради.

1918, 26 січня -- підписання мирного договору між УНР і Німеччиною та її союзниками:

1918,18 лютого -- початок наступу німецьких військ на територію України.

1918, 29 квітня -- ухвалення Центральною Радою Конституції УНР; -- проголошення на Всеукраїнському хліборобському з'їзді П. Скоропадського гетьманом України. Здійснення державного перевороту і перехід усієї повноти влади в Україні до рук гетьмана.

1918, листопад -- проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР);

-- утворення Директорії.

1918,14 грудня -- вступ до Києва збройних формувань Директорії. Зречення гетьманом П. Скоропадським влади.

1919, 22 січня -- Акт злуки УНР і ЗУНР.

1919, 6 січня -- проголошення Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) декретом Тимчасового робітничо-селянського Уряду України.

1919, 10 березня -- прийняття III Всеукраїнським з'їздом рад (Харків) першої Конституції УСРР. Юридичне оформлення радянської державності в Україні.

1919, липень -- окупація Криму та майже всього Лівобережжя, за винятком Чернігівщини, військами Денікіна.

1919,3 грудня -- затвердження VIII Всеросійською конференцією РКП(б) резолюції ЦК РКП(б) “Про радянську владу на Україні”.

1919.11 грудня -- створення Всеукраїнського революційного комітету на чолі з Г. Петровським.

1919,16 грудня -- вступ збройних формувань Червоної армії до Києва.

1920, квітень -- підписання Варшавського договору між УНР та Польщею.

1920, 25 квітня -- початок радянсько-польської війни.

1920,6 травня -- вступ польсько-українського війська до Києва.

1920, 26 травня -- початок Київської наступальної операції. Контрнаступ радянських військ.

1920.12 жовтня -- підписання у Ризі угоди про перемир'я та попередні умови миру між РСФРР та УСРР з одного боку та Польщею -- з іншого.

1920, листопад -- остаточний розгром армії Врангеля в Криму. Ліквідація Південного фронту.

1921, березень -- ухвала X з'їздом РКП(б) постанови про запровадження нової економічної політики (неп).

1921, 18 березня -- підписання Ризького мирного договору між Польщею і РСФРР та УСРР. 1921--1923 -- голод в Україні.

1922, 30 грудня -- затвердження І з'їздом СРСР декларації про утворен ня Союзу РСР і союзного договору.

1923, березень -- остаточне визнання Східної Галичини частиною Польщі Радою послів великих держав у Парижі. 1923, 20 вересня -- остаточна ліквідація Наркомату закордонних справ УСРР.

1924 -- II з'їзд Рад СРСР, що затвердив Конституцію СРСР.

1925, березень -- саморозпуск УКП.

1925, грудень -- проголошення XIV з'їздом РКП(б) курсу на індустріалізацію.

1925--1928 -- літературна дискусія, розпочата М. Хвильовим.

1928--1932 -- п'ятирічний план розвитку народного господарства України.

1929 -- перехід до політики суцільної колективізації.

1930 -- кампанія “пацифікації” в західноукраїнських землях.

1932--1933 -- голод в Україні.

1933--1937 -- другий п'ятирічний план розвитку народного господарства України.

1937, січень -- ухвалення нової Конституції УРСР Надзвичайним XIV з'їздом Рад України.

1939, 23 серпня -- підписання договору між СРСР і Німеччиною про ненапад, а також таємної угоди про розмежування сфер інтересів у Східній Європі.

1939,1 вересня -- початок Другої світової війни.

1939. 17 вересня -- перехід радянськими військами польського кордону.

1939, вересень -- підписання радянсько-німецького договору про дружбу та кордони.

1940, червень -- Інкорпорація Бессарабії та Північної Буковини до складу Радянського Союзу.

1941, 30 червня -- ухвалення Українськими національними зборами у Львові Акта про відновлення Української держави.

1945,9 травня -- перемога збройних сил СРСР над фашистськими військами гітлерівської Німеччини.

1946--1947 -- голод в Україні.

Размещено на Allbest.ru