Розвиток земельного права на Україні з часів Київської Русі до теперішнього часу

У деяких містах Південно-Західної Русі починає впроваджуватися Магдебурзьке право, на основі якого в них здійснювалося самоврядування. Магдебурзьке право в межах Галицько-Волинсь-кого князівства вперше починає діяти в період правління Данила Галицького, який закликав німецьких колоністів селитися в містах. Одним із перших в Україні Магдебурзьке право здобуло місто Санок (1339 р.). У 1356 р. право управління за нормами Магдебурзького права дістав Львів, а згодом -- й інші міста.

Проте самоврядування українських міст, засноване за нормами Магдебурзького права, було обмеженим. Магдебурзьке право застосовувалося далеко не в повному обсязі. Крім того, основна маса православного селянства позбавлялася можливості брати участь у діяльності органів міського самоврядування, а також обмежувалася в правах займатися ремеслами, торгівлею тощо. Через це вона чинила опір введенню Магдебурзького права.

Феодальне роздроблення Русі.

Роздробленість, що охопила Русь у ХІ-ХІІІ ст., дістала назву феодальної, оскільки в її основі була еволюція феодальних відносин. Під захистом Київської держави розвинулися продуктивні сили, збільшилася виробнича спроможність селянина. За таких умов зросла цінність землі, яку знать прагнула перетворити на свою приватну власність. За рахунок общинних земель зростала чисельність боярсько-князівських володінь - вотчин. Протягом другої половини ХІ - першої половини ХІІ ст. у країні сформувався клас великих землевласників - боярство. Вони стають значною економічною, а відтак і політичною силою. Інтереси боярства були зосереджені перш за все на місцевих інтересах, а не загальнодержавних. Нова соціально-економічна ситуація вимагала наближення влади до місць, до землі. Земля давала тепер набагато більші прибутки, ніж успішні воєнні експедиції. Одночасно прогресуюча феодалізація суспільства посилювала соціальну напруженість, яка вимагала відповідного регулювання. Удільні князі, які правили в тій чи іншій землі, під тиском місцевого боярства і власних земельних інтересів прагнули до піднесення свого князівства за рахунок інтересів сусідів.

Економічною основою тогочасного суспільства було натуральне господарство, що не створювало необхідних передумов для об'єднання.

Вже після смерті Ярослава Мудрого (1054 р.) Київська держава все більше ослаблюється і роздроблюється на мало або зовсім не пов'язані між собою феодальні князівства. Єдність Київської держави послаблювалася складним порядком престолонаслідування в князівському клані Рюриковичів, що породжував усобиці. З метою їх усунення перед лицем половецької загрози у 1097 р. в Любечі під Києвом князі зібралися на свій перший з'їзд. Вони уклали угоду, за якою спільна доти “вотчина” розпадалася на три відокремлені “вотчини” старших ліній Ярославового дому - Ізяславичів, Святославичів і Всеволодовичів. Так був уперше проголошений принцип спадкового володіння підвладними територіями: “Кождо да держить отчину свою”. Але постанови Любецького та наступних князівських з'їздів: Витичівського 1100 р., Золочівського 1101 р. та Долобського 1103 р. - виявилися безсилими приборкати князівські чвари.

За феодалізму земля була основним засобом виробництва.

Право володіння нею стало юридичним підґрунтям, економічною основою отримання феодалами земельної ренти від залежних селян. Характерними рисами формування відносин залежності були пряме насильство (позаекономічний примус) та економічне закабалення смердів. Історія Київської Русі знає три види ренти, що ніби віддзеркалювали динаміку соціально-економічного розвитку.

У IX ст. у Київській державі, як і у варварських державах Західної Європи, сформувалась родоплемінна знать - князь, бояри, дружинники. Вона захоплювала землі сільської общини, обкладала вільних общинників даниною і поступово перетворювала їх на феодально залежних. Головною формою експлуатації на Русі була продуктова рента, а не відробітки, як у феодальних державах Західної Європи. Відчуження привілейованим класом феодалів додаткового продукту відбувалось у формі данини. У цей час фактично сформувалась багатоступінчаста феодальна ієрархія, на вершині якої стояв великий князь руський. На нижній ланці перебували “світлі князі”, які очолювали союзи племен. Службовими відносинами із князем було зв'язане боярство, яке поділялося на великих бояр, бояр і мужів. Далі за ієрархією розташовувались гості-купці, а також основна маса населення - вільні общинники “люди”, смерди (залежні селяни), холопи, челядь та раби.

Давньоруське право.

Захоплення феодальною елітою общинних земель та формування вотчини призвели до появи відробіткової ренти. Подальший розвиток товарно-грошових відносин зумовив зародження в Х ст. ще однієї форми ренти - грошової, яка згодом стала найпоширенішою.

Провідною галуззю економіки Київської Русі було сільське господарство.

За часів Київської Русі головними видами сільськогосподарської діяльності землеробство та скотарство. Сільське господарство було двох видів: перший - великих землевласників, князів і бояр, яким належали великі площі землі, да працювали вільні смерди, напіввільні закупи та невільні робітники-холопи - “челядь”. На такі господарства вказують поодинокі факти: наприклад, є згадка з року 1146 про 900 стогів збіжжя в маєтку князя Ігоря Святославовича на Чернігівщині. Про розмір господарства свідчить також те, що на дворі Святослава Ольговича в Путивлі було 700 чоловік робітників. Другим видом господарства було сільське дрібне господарство смердів.

Щодо регулювання землеробських та інших відносин в Київській Русі, то діяли довший час звичаї, які з часом утворили звичаєве право. Крім того, існували такі джерела права як “устави” та “уроки”.

Найголовнішою пам'яткою права Київської Русі є “Руська Правда”. В ній є певні згадки про правове становище селян-хліборобів, а також встановлювалося право власності на землю.

Феодальна земельна власність існувала у вигляді князівських доменів, боярських і монастирських вотчин. Джерелом її набуття спочатку вважалася займанщина - освоєння вільних земель холопами і залежними селянами. Відтак головним способом набуття землі стало пряме захоплення її у сусідських общин. Князі роздавали землі своїм дружинникам, тіунам, слугам. Чим пізніша редакція Київської Правди, тим більше у ній даних про розвиток феодальної вотчини.

Отже, як висновок можна сказати, що право власності набувалося внаслідок вкладення селянином своєї праці в оброблення землі.

Як вказує у своїй праці Н. Титова, що ще за часів Київської Русі було відмічено таку особливість землі - її не можна вкрасти і вона є нерухомою. Саме в “Руській Правді” майно було розмежовано на рухоме і нерухоме.

Творці першої пам'ятки права Київської Русі, виділили з умов найму нерухомого майна особливі відносини. Ці відносини проф. Київського університету М.Ф. Владимирський - Буданов назвав селянською орендою. Так уперше відбулося правове відокремлення земельної нерухомості від майнової.

Слід також зазначити, що в період Київської держави, селяни несли тягар сплати чималих податків та повинностей. Це в свою чергу призвело до збідніння селян - власників, що не могло не вплинути на розвиток землеробства.

Щодо скотарства, то воно було досить розвинутим. У Рафельштетєнському митному уставі згадується, що в ІХ ст. продавали руських коней, що мав князь Святослав на Чернігівщині.

Отже, як висновок можна сказати, що земельні відносини в Київській Русі регулювалися як звичаєвими, так і правовими нормами. Вже тоді чітко прослідковується певний взаємозв'язок земельних, майнових та трудових відносин.

Спираючись на давні традиції, особливо великого розвитку досягло землеробство. Це сталося за рахунок використання досконалих та різноманітних знарядь праці (плуг, рало, соха, борона, заступ, мотика, серп, коса) та різних , залежно від географічних умов, систем обробітку ґрунту (вирубна, перелогова та парова з двопільною і трипільною сівозмінами). У сукупності ці чинники сприяли високому рівню продуктивності зернового господарства.

Здобутки в землеробстві в поєднанні із значними площами пасовиськ та сінокосів були підґрунтям для розвитку приселищного скотарства. Допоміжними галузями господарства стали промисли - бджільництво, мисливство, рибальство.

Отже, за доби Київської Русі в соціально-економічній сфері розпочався процес становлення феодальних відносин - формується система приватного землеволодіння, ускладнюється ієрархія панівного класу, інтенсивно й диференціація феодально залежного населення. Провідною галуззю економіки цього часу було сільське господарство, розвиток якого спирався на традицію та досвід попередніх поколінь. Дедалі енергійніше йшов пошук нових технологій обробітку землі, вдосконалювалися знаряддя праці. Відокремлення ремесла від землеробства, концентрація ремісників у “градах”, активізація обміну та торгівлі сприяли становленню грошової системи.

Джерела права Давньоруської держави.

1. У період первіснообщинного ладу східних слов'ян існували звичаї кожного племені (союзу племен).

2. З утворенням держави звичаї санкціонуються (визнаються) і забезпечуються державою та перетворюються у звичаєве право. Ці норми регулювали порядок здійснення кровної помсти і деяких процесуальних дій (присягу, ордалії, порядок оцінки показів свідків). У 9-10 ст. існувала система норм усного звичаєвого права, частина яких згодом була зафіксована у нормативних збірниках 11-12 ст.

3. Судова діяльність князя створює судовий прецедент, що згодом закріплюється у законодавчих актах.

4. Міжнародно-правові акти - договори Київської Русі з Візантією 907, 911, 944 і 971 рр.

5. Перші нормативно-правові акти. За часів князя Олега на початку 10 ст. було створено прототип “Руської Правди”, на підставі якого велось судочинство, - збірники законів “Статут” і “Закон Руський”. Додатком до них стали “Статути” і “Уроки” княгині Ольги та “Статут Земляний” князя Володимира Великого.

6. “Руська Правда” - перший відомий нам кодифікований збірник юридичних норм українського права. На сьогодні нараховують 106 списків (названих за місцем їх знаходження чи ім`ям осіб, що їх знайшли), складених в 11-17 ст., які поділяються на 3 редакції:

1. Коротка (11 ст.), яка вміщує:

а) Правду Ярослава (Найдавнішу Правду) 10-30-х рр. 11 ст. (ймовірно, 1015-1016 рр.), укладену у Новгороді (на що вказує “Руський літопис”) чи у Києві. Вона закріплює захист життя, тілесної недоторканості, честі дружинної знаті і її військового спорядження, челяді; притому, відсутні норми щодо захисту феодального землеволодіння. Це статті 1-18; початковий текст не збережено;

б) Правду Ярославичів (Статут Ярославичів) 50-60-х рр. 11 ст. (за іншою версією 1072 р.), яка містить норми щодо захисту князівського феодального маєтку, земельної власності князя, закріплює посилений захист феодалів. Це статті 19-41;

в) Покон вірний (Ст.42);

г) Статут (Урок) мостників (Ст.43) - пам`ятка новгородського адміністративного законодавства щодо організації мощення (брукування) головних торгівельних магістралей Новгорода і доріг, які вели до пристаней і на міський ринок. Укладена наприкінці 12 ст. або у 30-ті рр. 13 ст., або ж за Ярослава Ярославича (1265-1270).

2. Розширена - укладена за князювання Володимира Мономаха чи його сина Мстислава. Містить 2 частини: “Суд Ярослава Володимировича” (Ст.1-52) і “Устав Володимира Всеволодовича” (Ст.53-121). Її джерелами були Коротка Правда і “Статут Володимира Мономаха”, укладений ним при запрошеному вступі на престол, який надавав деякі поступки закупам і смердам (зменшував лихварські відсотки - рєзи) та закріплював норми зобов`язального, сімейного, спадкового і опікунського, кримінального і процесуального права. Розширена Правда встановлювала норми щодо захисту земельної власності феодалів та обмеження майнових і особистих прав феодально залежного населення.

3. Скорочена (13-17 ст.) укладалась після розпаду Київської Русі в окремих її князівствах і землях та закріплювала пристосовані до місцевих особливостей положення Розширеної Правди.

7. Канонічне, передусім візантійське, право.

8. Договори князів з народом, зокрема “ряди”, укладувані між Вічем і князем при його вступі на престол.

10. “Повчання дітям” Володимира Мономаха - літературно-філософський заповіт князя своїм нащадкам з настановою урядовцям не зловживати владою та наказом синам судити гуманно і не застосовувати смертної кари та опікуватись зубожілими, сиротами, вдовами, каліками і т.п.

Право власності. Не було загального терміну для позначення права власності, оскільки його зміст залежав від того, хто був суб`єктом і що було об`єктом права власності. Але право власності відрізнялось від права володіння, оскільки визначався порядок відібрання речі, що перебувала у володінні іншої особи (Ст.13, 14 Короткої Правди); згодом було передбачено неправомірне володіння (Ст.44 Розширеної Правди), щодо якого встановлювалась вимога повернення речі власнику і виплати йому компенсації за її використання.

Існувало право власності на землю й угіддя (Ст.24 Кр. Пр.) та на рухоме майно: худобу, домашню птицю, коней (у т.ч. бойових), знаряддя виробництва, зброю, одяг тощо. Форми земельної власності: князівський домен, боярські і монастирські вотчини, земля громади (общини). Джерела набуття доменної і вотчинної земельної власності: спершу позика, освоєння пустуючих земель холопами і залежними селянами, згодом захоплення у сусідських общин (“окняження і обоярення”) і князівське дарування дружинникам, тіунам, слугам. Вотчинники привласнювали ліси, встановлювали бортні заповідники, захоплювали мисливські угіддя і промислові ділянки збирання меду (Ст.67, 70 Розш. Пр.) [11].

Приватна власність посилено охоронялась - за заорювання межі і знищення межових знаків (“перетес”) на дереві в лісі накладався високий штраф (Ст.32 і 34 Кр. Пр.; Ст.71, 72 (бортні, ролейні, дворові межі), 73, 75 Розш. Пр.). У Кр. Пр. розмір штрафу за крадіжку залежав від виду і кількості украденого стада, а у Розш. Пр. (Ст.41, 42) він визначався також місцем скоєного злочину (стадо, украдене із закритого приміщення чи з поля).

Окремо слід зупинитися на такому об'єкті права власності як земля, про який зазначається у ст. 71 (“Аже разнаменаеть борт”), ст. 72 (“Аще межю перетнеть бортную или ролеиную розореть или дворную тыномь перегородить межю”). Звичаєм встановлювалися штрафи за порушення права землеволодіння, яке полягало у знищенні межі ділянки, межового знака, виконаного на дереві, та ін.

О. Івановська зазначає, що в процесі еволюції суспільних відносин розвиток права власності на землю йшов спочатку від права на земельну ділянку під обробку (тобто фактично сучасна юридична наука могла б визначити це як право користування землею, яке належить певній особі), водночас луки й пасовища залишалися у спільній власності громади. Водоймища і ліси також спочатку належали громаді, а згодом перетворилися на власність певних осіб. Це дає нам змогу дійти висновку, що у звичаєвому праві Київської Русі в земсько-князівський період фактично вже існував поділ права власності на землю на право індивідуальної (приватної) власності певної особи на певну ділянку, право спільної власності територіальної громади на луки, пасовища, водойми та ліси, а також право власності держави на так звану “нічийну”, себто ніким не зайняту землю чи земельні ділянки.

В. Рубаник вказує на існування у звичаєвому праві Київської Русі сімейно-індивідуальної, суспільної форм власності на землю та державних земель.

Звичаєве право Київської Русі містило декілька способів набуття земельних ділянок у власність. До них належали, зокрема, займанщина або заїмка (окупація нічийних земель із позначенням приналежності певним знаком), надання уповноваженим державним органом нічийної земельної ділянки в наділ особі, що її зайняла, пряме захоплення земельних ділянок від сусідських територіальних громад (так зване “окняжіння” або “оборювання” земель), набуття земельних ділянок на підставі цивільно-правових угод чи у спадок. На інші види речей (майна) звичаєве право Київської Русі встановлювало приблизно такі самі способи набуття права власності на них, за деякими винятками. Наприклад, право власності на річ, яку було знайдено і власник якої невідомий, переходило до держави. Право власності на скарб, знайдений на своїй землі, або скарб, знайдений на чужій землі, із дозволу власника переходило до особи, яка знайшла такий скарб [29].

Оренда землі.

Оренда на українських землях починає розвиватися з X ст., тоді, коли виникає пропозиція земель за умов її надлишку у великих земелволодільців - князів, бояр та церкви. З умов найму нерухомого майна виникають особливі правовідносини щодо оренди землі, які в Руській Правді отримали назву ролейного або землеробського закупу. Селянину-закупу, зазвичай, поряд із землею у користування за плату (як правило, частину врожаю) надавалося рухоме майно - кінь, плуг, рало. Відносини закупу оформлювалися усним договором - “рядом”. Регламентується розмір орендної плати:

Земельні сервітути. Перші згадки про земельні сервітути містяться у “Книгах Законних”, які були поширеним джерелом права на Україні у ХІІІ-ХІУ століттях. У тексті Землеробського закону, зокрема, йдеться про право землевласника допускати чи забороняти протікання води з чужого млину по своїй землі. На думку Р. І. Марусенка, зазначене право можна вважати сервітутом відведення води. Землеробським законом встановлювався обов'язок власника млина попереджувати збитки, які можуть бути завдані водою, що протікає до млина, а якщо їх не можна попередити - припинити роботу млина. Власник земельної ділянки, обтяженої проведенням по ній води, мав право заборонити використання своєї земельної ділянки іншою особою, а також зобов'язати її дотримуватись певних вимог та територіальних меж користування.

Агротехнічне нормування. Звичаєве право містило елементи агротехнічного нормування (встановлення “технічних” вимог до ведення сільського господарства), одним з різновидів якого було встановлення двопільної системи землеробства. Ця система була нерозривно пов'язана із процедурою перерозподілу земель у громаді: після збирання врожаю необроблена половина поля (“царинка”), що мала лишатися під паром, переходила у спільне володіння громади.

Земельний податок. Земля починає оподатковуватися. Положення про земельний податок закріплені й у Руській Правді, у ст. 109 її Просторової редакції.

Правила добросусідства. Візантійський землеробський закон містив також окремі правила добросусідства. Так, у ст. 30 передбачалося: “Якщо садове дерево росте між двох садів, і його гілка нахилиться, і від неї буде тінь іншому саду, і шкода буде, то господар дерева повинен підрізати гілку: якщо ж сад не насаджений, то хай не підрізає гілок цього дерева”. “Якщо впаде з дерева “з чужої ділянки” плід на землю моєї ділянки і я його візьму, то не винен” - проголошувала ст. 81.

Спадкування землі. Були врегульовані відносини із спадкування землі. Причому існували навіть певні правила, спрямовані на забезпечення неподільності земельних ділянок. Так, за договором Візантії із Руссю 911 р. за відсутності в померлого синів спадкоємцями могли бути лише чоловіки.

Елементи земельного кадастру. Перепис земель часів залежності від Монголо-татар (1245 р.) іноді вважається першим прикладом запровадження в Україні земельного кадастру.

Із середини ХІІ ст. Русь вступила в період розвиненого феодалізму, який характеризувався відцентровими (сепаратистськими) тенденціями. У наступному столітті влада великого князя київського стає цілком номінальною. Доба розвитку імперії завершується. Політично консолідована країна перетворюється у своєрідну “державу держав” із певними відносинами васальної залежності від Києва. На політичній арені з'являються понад півтора десятка суверенних держав-князівств, в тому числі шість на території сучасної України - Київське, Чернігівське, Переяславське, Турово-Пінське, Володимир-Волинське та Галицьке.

Державно-правові традиції Київської Русі продовжила Галицько-Волинська держава.

З ослабленням Давньоруської держави в першій половині ХІІ ст. тут виникає два сильних князівства, які в 1199 р. оформились у Галицько-Волинську державу, де протягом 1199-1340 рр. правила династія Романовичів.

Засноване внуком Ярослава Мудрого, князем Ростиславом, Галицьке князівство після його смерті пережило роздрібненість, але вже в середині ХІІ ст. знову об'єдналось і стало сильною державою. Давнє суперництво між Галичем і Волинєм завершилось наприкінці ХІІ ст., коли династія галицьких князів Ростиславичів обірвалася зі смертю князя Володимира. Скориставшись цим, Волинський князь Роман у 1199 р. оволодів Галичем, і об'єднавши князівства, заснував Галицько - Волинську державу. Столицею держави спершу був Галич, потім Холм, а з 1272 р. - Львів.

Заключення.

Київська Русь була могутньою державою середньовічної Європи, яка відігравала велику роль як в історії східнослов'янських народів так і в світовій історії. Утворення великої і сильної Давньоруської держави сприяло суспільно-економічному, політичному і культурному розвитку східних слов'ян, значно посилювало їх у боротьбі з зовнішніми ворогами.

За часів Київської Русі сформувалося феодальне суспільство в східних слов'ян. Вцілому становлення феодальних відносин у Давньоруській державі відбувалося в загальноєвропейському руслі: від державних форм до сеньйоріальних (вотчинних). Цей процес був складним, тривалим і розгортався поетапно. Спочатку в IX ст. формується система експлуатації всього вільного населення військовою знаттю (князем та дружиною). Основним елементом цієї системи була данина, “полюддя”. У X ст. стався переворот у поземельних відносинах: князі захоплюють і концентрують у своїх руках общинні землі, внаслідок чого виникає доменіальне (вотчинне) землеволодіння великого князя. Наступним кроком у процесі феодалізації стала поява в XI ст. земельної власності верхівки служилої знаті - бояр та православної церкви.

3.2 Галицько-Волинське князівство

Формування Галицького князівства почалось у другій половині 11 ст.

Із великих князівств, які існували на території України, вирізнялося Галицько - Волинське, створене в 1199 р. Романом Мстиславичем. Проіснувало воно до 1340 р. Державний лад Галицько-Волинської землі хоча і відзначався своєрідністю, зумовленою особливостями її соціально - економічного й політичного розвитку, все ж у головному був подібний до державного ладу інших князівств і земель Південно - Західної Русі. Галицько - Волинська земля, навіть перебуваючи в залежності від Золотої Орди, значною мірою зберігала риси державного та правового устрою, притаманні Давньоруській державі. Главою тут був великий князь. Йому належала верховна влада: він міг приймати законодавчі акти, здійснювати поточне управління як у своєму домені, так і в межах усього князівства [33].

Галицько-Волинській землі властиве було і спільне правління двох великих князів.

В Галицько - Волинській Русі існувала така форма правління, як феодальна монархія з сильними олігархічними тенденціями місцевого боярства.

У Галицько - Волинській землі, як і в інших великих князівствах Русі того часу, набула поширення складна двірсько-вотчинна система управління. Тут мав місце більш прискорений, порівняно з іншими руськими князівствами, процес переростання двірсько - вотчинних посад у двірські чини. Особи, які обіймали посади двірсько - вотчинних слуг у князівському домені, водночас здійснювали різні функції управління в межах усього князівства. З числа осіб, які посідали певне місце в центральному апараті управління Галицько - Волинської землі, літопис зберіг відомості про двірського (дворецького), печатника (канцлера), стольника та інші двірські чини.

Галицько-Волинська держава проіснувала на сто років довше, ніж Київська Русь, її населення досягло високого рівня культури, і в цілому вона мала вагоме державно-політичне і культурно-духовне значення для всієї України.

Характеристика права.

Система права Галицько-Волинського князівства мало відрізнялась від правових систем інших князівств періоду феодальної роздробленості. Продовжували діяти дещо змінені норми “Руської Правди”. Галицько-волинські князі видавали також власні акти, та більшість з них до нас не дійшли. Збереглась, зокрема, Грамота князя Івана Ростиславича Берладника 1134 р., яка врегульовувала економічні зв`язки Галицького князівства з болгарськими, чеськими, угорськими та іншими іноземними купцями, встановлюючи для них пільги. Так, болгарські купці звільнялись від сплати мита, коли привозили до Малого Галича товари “на ізклад”. При торгівлі “на исьвоз” (місце розташування суден) мито сплачувалось, навпаки, лише у Малому Галичі.

“Рукописання” (заповіт) князя Володимира Васильковича 1287 р. закріплювало норми спадкового права у Володимиро-Волинському князівстві, а саме, визначала порядок передачі князем Володимиром права експлуатації феодально залежного населення своїм спадкоємцям, зокрема, м.Кобрин (тепер Брестської області) та с.Городел (поблизу Володимира-Волинського) і с.Садове (на межі пізніших Володимирського і Луцького повітів) з людьми, даниною і митом заповідались дружині князя. У цілому цей документ свідчив про такі способи набуття феодальних землеволодінь у 13 ст.: спадкування, князівське дарування та купівля землі.

Уставна грамота володимиро-волинського князя Мстислава Даниловича 1289 р. встановлювала розміри і форми феодальних повинностей міського населення на користь державної влади. Вона була видана внаслідок законного заволодіння м.Берестя князем Мстиславом. Берестя разом з іншими містами бездітний володимирський князь Володимир Василькович заповів двоюрідному братові Мстиславу; однак жителі Берестя, скориставшись тяжкою хворобою Володимира, уклали угоду з племінником Мстислава князем холмським Юрієм І, на підставі якої він почав князювати у цьому місті та в інших містах північної частини Волині. Шляхом дипломатичних переговорів і воєнних погроз Мстислав примусив Юрія І залишити зайняті ним міста і, на початку 1289 р. вступивши до Берестя, видав грамоту, яка відображала соціально-економічні умови у державі у 13 ст.

Збереглись документи юридичного характеру, складені у 14 ст., мабуть, на основі норм “Руської Правди”, - грамоти, договори, у т.ч. міжнародно-правові, поручительства тощо, більшість з яких містять відомості про інститути права власності і зобов`язального права. Так, Грамота Олехно Ромашкевича про передачу майна Григорію Тункелю 1347 р. встановлює, що придбане внаслідок купівлі поле Григорій може продати, подарувати, обміняти та використати для своєї мети на власний розсуд, ніким і нічим не обмежений. Тож зміст Грамоти свідчить про здійснення дарування землі, сіл, садиб, млинів. Поширеним був також договір купівлі-продажу рухомого майна і договір обміну. Часто право власності на майно, придбане за угодою, підтверджувалось спеціальною князівською грамотою. Був відомим договір позики, що часто спричинювався до кабали позичальника, який був неспроможним повернути позичене з нарахованими відсотками. Притому, як запорука виконання зобов`язань передбачалась застава рухомого майна [11].

Деякі відомості про правові норми цього періоду, зокрема про міжнародні договори, законодавчу діяльність князів і нововведення у галузі кримінального права, збереглись у літописах. Так, з тексту Іпатіївського літопису випливає, що у Галицько-Волинському князівстві стала розглядатись як самостійний вид злочину змова проти князівської влади; зокрема, у 1245 р. був засуджений боярин Володислав Кормильчич як “лихий змовник землі”. Як покарання застосовувались смертна кара, тюремне ув`язнення, вигнання, конфіскація майна та ін.; наприклад, князь Роман Мстиславич присудив бояр Кормильчичів до вигнання “за невірність”, боярин Жирослав був покараний вигнанням і конфіскацією землі, князь Данило наказав ув`язнити Доброслава.

За Данила Галицького, який закликав німецьких колоністів селитись у містах, у межах Галицько-Волинського князівства вперше починає діяти магдебурзьке право як право самоврядування міст. Одним із перших в Україні магдебурзьке право отримало м.Сянок (тепер на території Польщі) у 1339 р.; а Львів у 1356 р.

3.3 Литовсько-Польська доба

Татаро-монгольська навала, князівські міжусобиці і свавілля великого боярства послабили, а згодом спричинились до остаточного розпаду Київської Русі.

Литовська держава остаточно сформувалась у 13 ст. у ході боротьби з німецькими рицарськими орденами і Галицько-Волинським князівством. Внаслідок постійних нападів на українські і білоруські землі литовські племена прийняли державну організацію за зразком сусідніх князівств, засади християнства, українсько-білоруську мову як мову знаті. Об`єднання литовських земель в єдину державу відбулось у другій половині 13 - на початку 14 ст. за князів Міндовга і Гедиміна, який заснував столицю Великого князівства Литовського - Вільнюс над р.Вілією, за його правління Литовська держава почала захоплювати сусідні (білоруські і українські) землі. Ще до Гедиміна у 1307 р. до Литви була приєднана Полоцька земля, а Гедимін захопив Вітебську, Турово-Пінську, Дорогичинську і Берестейську землі (у 1321-1322 рр.). Його син Любарт у 1340 р. став Волинським князем і управляв у Галичині, а син Ольгерд (Альгердас) (у 1345-1377 рр. Великий Литовський князь) захопив чернігівсько-сіверську землю, Переяславщину, у 1362 р. зайняв Київ, а у 1363 р. разом з українськими військами завдав нищівної поразки татарам на Синіх Водах на Поділлі, яке також приєднав до Литви [46].

Отож, українські землі у 16 ст., втративши національну єдність, опинились у складі різних держав: Галичина, Холмщина, Підляшшя, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина - під Польщею; Берестейщина і Пінщина - під Литвою; землі по нижній течії Десни і Сейму, по Остер і Гомель над Сожею, у т.ч. верхів`я Псла, Ворскли і Дінця, а також Полоцьк та багато чернігівських і новгород-сіверських князів зі своїми володіннями - під Москвою; Буковина з 1564 р. разом з Молдовою - під протекторатом Туреччини; Закарпаття - спершу під Угорщиною, а з середини 16 ст. під Австрією [29].

Литва виступає збирачем розрізнених білоруських та українських земель. Політичний устрій Литовської держави був подібним до Київської. Великі князі Литви на українських землях діяли за принципом: “Старовину не рушити, нового не вводити”, сприяючи тим самим реставрації деяких форм державно-політичного устрою Київської Русі та певній автономії земель. Правові відносини регулював Литовський статут, складений на основі “Руської правди”. Українська аристократія інтегрувалася до правлячої верхівки і брала участь у діяльності великокнязівської влади на рівних правах з етнічними литовцями.

Процес феодалізації земельної власності полягав у розподілі землі та її юридичному закріпленні за власниками. Земельна власність зосереджувалася в основному у руках королів, магнатів, шляхти, церкви, а з середини XVI ст. почало формуватися козацьке землеволодіння.

Значна частина земель була державною чи королівською і об'єднувалась у староства -- великі господарські комплекси, які складалися із адміністративне сполучених фільварків і окремих груп поселень. У першій половині XVII ст. в Речі Посполитій на королівські маєтки припадало майже 10 % від усіх поселень. Королівська земля орендувалася шляхтою та магнатами на вигідних для них умовах. Саме вони були її фактичними власниками.

Найбільше землі було сконцентровано в руках магнатів, серед яких виділялися роди Замойських, Потоцьких, Жолкевських, Конецпольських та ін. На початку XVII ст. нараховувалося майже 250 магнатських маєтків. Серед них було чимало магнатів українсько-литовського походження: Острозькі, Вишневецькі, Чарторийські, Корецькі та ін. Магнатське землеволодіння швидко збільшується після Люблінської унії (1569 р.) та сеймової постанови 1590 р., за якими магнатам відкривалися простори Наддніпрянщини.

У 30-их роках XVII ст. у володіннях князя Вишневецького було 50 міст і містечок, 40 тис. селянських дворів, майже 230 тис. селян.

Певну роль в господарському житті відігравало шляхетське землеволодіння. У 1522 р. сейм Королівства Польського прийняв ухвалу “Про вивід шляхетства”, за якою було визначено, хто належить до стану шляхти. У 1528 р. було проведено перепис шляхти. На початку XVII ст. в Україні налічувалося майже тисяча шляхетських маєтків. Часто шляхтичі виступали орендарями державної чи магнатської землі. Переважна їх більшість -- це дрібнота середні власники. Були серед них шляхтичі українського (із бояр) походження: Кульчицькі, Крушельницькі, Витвицькі, Чайковські, Попелі та ін.

В даний період продовжувало зростати церковно-монастирське землеволодіння. До кінця XVI ст. великим землевласником в Україні залишалася православна церква та її монастирі. Однак після підписання Брестської унії у 1596 р. її володіння поступово зменшуються. Натомість зростає земельна власність уніатської і особливо католицької церкви. Напередодні Хмельниччини на Волині, Брацлавщині та Київщині майже 50 маєтків належало католицькій церкві та монастирям.

Упродовж XVI ст. виникає і розвивається козацьке землеволодіння. Воно поділялося на маєтки реєстрових і запорозьких козаків. Реєстрові козаки отримували земельні наділи за службу королю, а запорожці, що також були на службі, освоювали степи за дніпровськими порогами. Поступово їх земельна власність зростає, особливо під час Хмельниччини.

Зберігалася тривалий час селянська земельна власність. З розвитком внутрішнього і зовнішнього ринків, ростом попиту на сільськогосподарську продукцію в Західній Європі відбувався поступовий процес обезземелення селян та їх закріпачення.

Аграрні відносини польсько-литовської доби регулювалися правовими актами: Литовськими статутами та іншими, які поширювалися й на українські землі. Литовський статут 1529 р. встановлював, що шляхтич мав право лише на рухоме майно, якщо володів маєтком на основі військової служби магнатові. Привілей 1529 р. великого князя Сигізмунда 11 Августа гарантував недоторканість шляхетських володінь на державних землях, якщо їх власники не були феодально-службово залежними від великого князя чи магната. Перший Литовський статут вводив ряд обмежень для селян: їх заборонялося без дозволу панів купувати або брати землю у заставу.

Литовський статут 1566 р. скасував основне обмеження щодо шляхетської земельної власності. Так, шляхетська вотчина могла відчужуватися (продаватися, обмінюватися тощо) без дозволу великого князя. Деякі обмеження зберігалися щодо земель, наданих за службу. Однак вже Люблінська унія 1569 р. підтвердила звільнення шляхетського землеволодіння від усіх обмежень. Литовський статут 1566 р. визнавав за селянами право лише на рухому власність, а продаж селянської землі дозволяв лише в межах одного маєтку [34].

Важливу роль у розвитку аграрних відносин польсько-литовської доби відіграла “Устава на волоки” 1557 р. Під такою назвою відома аграрна реформа польського короля і великого князя литовського Сигізмунда II Августа, яка проводилася початкове лише у його маєтках, а згодом поширилася на всю державу. Згідно з “Уставою”, всі землі (дворові та селянські) перемірювали і ділили на волоки. Кожне селянське тяглове господарство отримало (за точно встановлену ренту) волоку землі. Категорію тяглових селян було збільшено за рахунок селян-данників, службових та челяді. Селянські наділи вважалися спадковими, але купівля-продаж їх була заборонена. Крім того, селяни отримали землю на окраїні маєтків і гіршої якості. Волочний переділ зруйнував громадські порядки, що перед тим існували в Україні (кругова порука, спільні відробітки тощо). Він юридичне закріпив належність селян феодалам. Для тяглових селян встановлювалася панщина (2 дні на тиждень), крім цього, вони повинні були виконувати різні повинності (шарварки, толоки тощо) та платити грошові і натуральні податки.

“Устава на волоки” створила найнесприятливіші умови для розвитку фільваркових господарств. Фільварок -- це багатогалузеве товарне господарство, в якому, крім землеробства, займалися також різними промислами. Продукція фільварків була орієнтована на ринок -- внутрішній і зовнішній. Саме на фільварках вироблялася чи вирощувалася основна маса продуктів і товарів держави. “Устава на волоки” закріпила за фільварками кращі землі, створила умови для ефективного використання на них праці селян.

“Артикули” польського короля Генріха Валуа 1573 р. і третій Литовський статут 1588 р., остаточно закріпачили селян. Їм заборонялося самостійно брати участь у судочинстві, свідчити щодо своїх панів. Унеможливився перехід від одного до іншого маєтку. Селяни втрачали право розпоряджатися своїм майном. У першій половині XVII ст. у Галичині, на Волині і на Поділлі для багатьох категорій селян стала нормою щоденна панщина. Обтяжливими були різні повинності.

Отже, внаслідок розширення внутрішнього та зовнішнього ринків на українських землях ускладнилися аграрні відносини, почала формуватися і утверджуватися фільваркова система господарства. Зросло магнатсько-шляхетське землеволодіння. Звершилося юридичне закріпачення селян, зросла їх експлуатація.

Суспільний лад.

Інкорпорація і поділ українських земель литовськими і польськими феодалами не підірвали основ панівного тут феодального ладу. Існування на території України феодальної власності на землю означало збереження класового поділу суспільства на експлуататорів та експлуатованих, хоча загарбання українських земель і відбилося на економічному і правовому становищі населення.

Соціальне і правове становище різних верств панівного класу на українських землях визначалося розмірами їхньої земельної власності. Починаючи з кінця XIV ст. і протягом майже всього XV ст. на українських землях безперервно збільшувалося велике феодальне землеволодіння.

Джерелами зростання земельних володінь польських, литовських та українських феодалів були загарбання земель общини, купівля-продаж земельних маєтків, освоєння пустищ та феодальні земельні пожалування. Поступово землі общини та пустища, що були загарбані феодалами, переходили у їхню власність, яку вони мали змогу передавати у спадщину, продавати та ін. Поряд з цим представники панівних верств одержували від польського короля і великого князя Литовського земельні пожалування за службу. Жалуваними землями вони володіли у двох формах: тимчасовій (умовній) -- доки виконували службу на користь сюзерена (“на поживенье”, “до волі та ласки господарської”), і постійній -- з правом передачі своїх володінь у спадщину.

Починаючи з 80-х років XV ст. роздавання земель в умовне володіння стає звичайним явищем на українських землях. Таке роздавання здійснювалося не лише великим князем Литовським чи польським королем, а й навіть представниками місцевої адміністрації - воєводами і старостами.

Отримавши величезні земельні володіння, феодали намагалися закріпити свої права на них. Якщо у XVI ст. землі роздавалися “до живота”, тобто до смерті володаря, то починаючи з 30 - 50-х років XVI ст. землі вже давалися “до двох животов” (до смерті васала і його сина) і навіть “до трех животов”.

Як наслідок цього процесу, наприкінці XV - у першій половині XVI ст. основні земельні багатства України були зосереджені в руках незначної групи великих феодалів. Центром великого землеволодіння в Україні була Волинь, де розташовувалися володіння князів Острозьких, Заславських, Чарторийських, Вишневецьких. Серед найвпливовіших землевласників Київського воєводства були боярські роди Дашкевичів, Лозків, Тишкевичів, Полозів, на Чернігівщині та Переяславщині - князів Глинських.

Найбагатшими земельними власниками в Україні були князі Острозькі, які мали земельні маєтки на Волині, Київщині, Галичині і навіть у Литві. Політичний вплив князів Острозьких посилювався і завдяки родинним зв'язкам майже з усіма знатними родинами Великого князівства Литовського.

У другій половині XVI ст. на українських землях відбувалося подальше зростання великого феодального землеволодіння.

Особливо бурхливими темпами велике землеволодіння на українських землях стало зростати після Люблінської унії 1569 р. Загарбання українських земель активізувалося після постанови сейму Речі Посполитої 1590 р. “Про роздачу пустищ, які лежали за Білою Церквою”, коли сейм визнав себе цілковито вільним в роздаванні “цих пустищ на вічність особам шляхетського звання, які вислужилися перед нами і Річчю Посполитою”. Причому “пустищами” ця постанова цинічно називала території, що давно вже були заселені українським селянством та козацтвом.

Протягом XV ст. поступово зростало шляхетське землеволодіння. Поряд з його традиційними джерелами (купівля-продаж, загарбання общинних земель, освоєння пустищ, династичні шлюби) на українських землях значного поширення набули великокнязівські дарування земель. Однак зростання економічного потенціалу шляхти не дістало адекватного політичного оформлення, тому що шляхта ще не стала остаточно самостійним станом панівного класу.

Остаточному оформленню шляхетського стану сприяла аграрна реформа 1557 р. - “волочна поміра”, під час якої перевірялися права на землю і шляхетство. При цьому землі, привласнені самовільно, відбиралися, а особи, які не зуміли довести документально свого шляхетського походження, поверталися у стан звичайних людей.

Важливу роль відіграв розвиток (починаючи з XVI ст.) шляхетських фільварків.

Шляхетський фільварок у господарському відношенні являв собою відокремлену ділянку землі, яка становила власне господарство шляхтича і оброблялася для нього селянами - кріпаками. Під фільварок відводилися кращі угіддя: орні землі, сади, сінокоси. Такий комплекс, заснований на панській оранці, створювався за рахунок насильницького загарбання общинних земель (випасів, пустищ та ін.), примусової експропріації селянських наділів або зменшення їхніх розмірів. Права і привілеї шляхти безперервно поширювалися [29].

Селянство.

Основну масу населення українських земель становило селянство, яке за майновим і правовим становищем було неоднорідним, оскільки перебувало на різних ступенях феодальної залежності. За правовим становищем селянство поділялося на дві категорії: тих, хто мешкав на королівських землях, і тих, хто мешкав на землях магнатів чи шляхти або на церковних і монастирських землях.

За ступенем залежності від феодалів селянство поділялося на три групи: 1) вільні селяни, які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх зобов'язань; 2) найчисленніша група залежних селян, які ще мали право виходу, але за певних умов: у визначений час, після виплати феодалу встановленого викупу або надання “замісника” (селянина такого самого ступеня залежності); 3) покріпачені селяни, які вже позбулися права виходу від феодала.

Крім цих основних категорій, існувало селянство проміжного, перехідного стану. Загальна тенденція характеризувалася переходом селян від простих форм економічної залежності до складніших і, зрештою, - до їхнього повного правового закріпачення.

На селянстві лежав увесь тягар сплати натуральних і грошових податків на користь держави, окремих феодалів, а також церковної десятини. Одним з головних загальнодержавних податків був щорічний податок. На Київщині і в Галичині він називався “подімщиною” (одиницею обкладання був “дім” -- будинок). На Чернігівщині адміністрація Великого князівства Литовського збирала “поголовщину” (очевидно, також з “диму”). На Волині цей податок називали “воловщина” (одиницею обкладення була ділянка землі, яку можна було зорати воловою упряжкою). Для загальнодержавного грошового податку з XV ст. у Литві і Польщі існував загальний термін -- “серебщина” (сплата податків срібною монетою).

Крім “серебщина”, селяни українських земель відбували численні повинності на користь держави: будували і ремонтували замки і “двори” польського короля і великого князя, споруджували мости, зводили греблі, прокладали шляхи, взагалі ходили працювати “з косою, серпом і сокирою”, давали “стацію” (грошове забезпечення князю і його двору під час переїздів).

Поширення фільваркової системи принесло масі трудового селянства українських земель покріпачення. Праця селян у фільварку називалася толокою і означала обов'язок орати, сіяти, боронувати, косити сіно на полі феодала, гатити греблі тощо, причому селяни, працюючи на феодала, користувалися власними знаряддями виробництва.

Норми панщини зростали у міру поширення фільваркового господарства. Якщо у 1424 р. шляхта Галичини запровадила панщину у розмірі 14 днів на рік з кожного селянського господарства, то мозовецький князь Януш у межах своїх володінь установив панщину у розмірі один день на тиждень. У 1520 р. Торунський статут визначав одноденну панщину з одного лану як обов'язкову і мінімальну для усіх земельних володінь (духовенства, шляхти, королівських маєтків), якщо селяни не мали більших повинностей. У другій половині XVI ст. на більшості українських земель панщина становила два дні на тиждень з одного лану.

У 1577 р. великим князем Сигізмундом II Августом разом з “Панами-Радою” була видана “Устава на волоки” -- закон про проведення “волочної поміри”, в якому визначалися нові принципи організації фільваркового господарства на великокнязівських землях. Волочна поміра мала на меті збільшення доходів великокнязівських господарств шляхом запровадження однакових податків. Згідно з “Уставою на волоки” всі землі того чи іншого господарського двору, селянські землі й пустища обмірювалися і поділялися на однакові земельні ділянки - волоки, розміром 33 морги (23,5 га). Волока складалася з трьох рівних ланів по 11 моргів у кожному, що відповідало трипільній системі землеробства. Частина волок відводилася під господарський фільварок, а решта розподілялася між окремими селянськими дворами. Волока давалася на одну - дві, а інколи на три сім'ї. З упровадженням волочної системи усі піддані великокнязівських земель поділялися на дві категорії: людей тяглових і осадних. Селяни, які отримали тяглову волоку, не мали права розпоряджатися отриманою землею і залишати свою ділянку без згоди на те управителя маєтку -- державця.

Отже, волока становила ту одиницю, з якої селяни мусили виконувати усі феодальні повинності. Для обробітку однієї волоки у фільварку залучалися селяни семи тяглових волок, причому селяни кожної тяглової волоки були зобов'язані відробляти два панщинні дні на тиждень. “А к работе приступать подданным, -- сказано в “Уставі на волоки”, -- как солнце всходит, а уйти (с работы), как заходит (солнце), а отдых для тех, кто со скотом работает, перед обедом -- час, в полдень -- час, к вечеру -- час, а тем, кто работал без скота, тем отдых в то же время, но по полчаса должен быть”.

Феодальні податки невпинно зростали, збільшувалася і панщина, яка за незначний час досягла чотирьох - п'яти днів на тиждень з волоки. Крім того, тяглові люди віддавали на господарське подвір'я частину продуктів власного виробництва, які можна було замінити грошовим податком. Розмір чиншу залежав від якості землі, з урахуванням того, що волоки поділялися на добрі, середні, погані й дуже погані землі [29].

Аграрна реформа 1557 р. прикріпила селян до земельних наділів, тобто великокнязівської і королівської власності, і повністю позбавила їх власних земель і права придбання їх. Відтак селяни перетворилися у кріпаків і були зобов'язані відбувати панщину, яка ставала головним способом експлуатації і дедалі жорстокішою. Волочна поміра змінила старі органи селянського самоврядування -- десятників, отаманів, старців -- на представників великокнязівської адміністрації -- війтів та лавників. Війт призначався приблизно на 100, а іноді і більше селянських волок. Основним обов'язком війта було відправити селян на панщину і контролювати її виконання. А якщо якийсь селянин “не выйдет на работу, -- наголошувала “Устава на волоки”, -- то за первый день прогула заплатит грош, а за второй день -- барана, а если и третий раз прогуляет или через пьянство не выйдет, то кнутом на скамье наказать, а дни пропущенные отработать”.

Фільваркова система спочатку запроваджувалася на великокнязівських і королівських землях. Але оскільки волочна реформа відповідала інтересам усього класу феодалів, то, починаючи з останньої чверті XVI ст., фільварки стали запроваджуватися і на магнатсько-шляхетських землях України. У першій половині XVII ст. вони існували на всьому Правобережжі і частково на Лівобережжі.

Унаслідок загарбання під фільварки селянських земель площа останніх різко зменшувалася. Неухильно зростала кількість малоземельних і безземельних селян: загродників, які мали будинок і невелику садибу; підсусідків, які мешкали на чужих дворах, сплачували за це певні податки й одночасно відбували панщину у фільварку. Близькими за своїм правовим становищем до підсусідків були халупники, які мали будинок і город; коморники, що користувалися кутками у будинку заможного селянина за допомогу у господарстві [44].

Найшвидшими темпами чисельність малоземельних і безземельних селян зростала в західних регіонах України.

Поряд із здійсненням волочної реформи відбувався процес правового оформлення кріпацтва. Він виявлявся передусім у збільшенні терміну розшуку і повернення феодалам тих селян, котрі повтікали. Якщо Литовський статут 1529 р. установлював термін для розшуку таких селян у межах 10 років, то статут 1566 р. залишав десятирічний термін розшуку і повернення селян - втікачів лише у тому разі, якщо їх знаходили на недалекій відстані. А якщо селянин утікав на значну відстань, то феодал мав право розшукувати його необмежений час. Статут 1588 р. довів термін розшуку утікачів до 20 років.

3.4 Козацько-Гетьманська доба

Перерозподіли території України між іноземними державами.

За Березневими статтями 1654 р. Україна увійшла до складу Росії фактично як автономне державне утворення - її суверенітет обмежувався визнанням верховенства над собою царської влади, статус України визначала Російська держава, гетьман і козацька старшина перебували на службі у царя, проте Україна зберігала самостійність у внутрішньому управлінні, зокрема мала власну казну.

Міжусобиці і війни по смерті Богдана Хмельницького у 1657 р. призвели до географічно-політичного поділу території України на 2 частини: Правобережну (Чернігівське, Київське і Брацлавське воєводства), яка опинилась під владою групи старшин, що орієнтувалась на Польщу, і за Гадяцьким договором 1658 р. називалась Великим князівством Руським, та Лівобережну, яка за новими Переяславськими статтями 1659 р. називалась Малоросія. Цей поділ реально позначився у 1663 р. з обранням 2 гетьманів - лівобережного Івана Брюховецького (1663-1668) та правобережного Павла Тетері (1663-1665). А юридично поділ був оформлений Андрусівським перемир`ям 1667 р., укладеним Річчю Посполитою і Росією без участі України, за яким до Росії входила Лівобережна, а до Польщі - Правобережна Україна [29].