Розвиток земельного права на Україні з часів Київської Русі до теперішнього часу

2.2 Магдебурзьке право в Україні

Конституційний процес в Україні підняв проблему місцевого самоврядування до однієї з важливих. Проте теоретичні і практичні результати реформи самоврядування залишаються суперечливими. Однією з причин цього є то, що дослідження самоврядування фактично знаходиться на останньому місці у правовій науці. Так, досвід самоврядування більш грунтовно вивчали історики, а не правники.

В умовах розбудови української держави значно зростає потреба у вивченні історії України, стрижнем якої є проблема державності та права. Без глибокого осмислення минулого в усій його складності й суперечливості важко зрозумити сучасні процеси і плідно творити нову державу України, в основі якої повинно бути право.

Право -- це частина культури народу. Його вивчення в історичному плані покликане розбудити, відновити там, де втрачено, піднести на вищий рівень правосвідомість як частину самосвідомості народу -- дійсного творця історії.

З позицій історико-правової науки змістовним в історії Українського самоврядування є період ХІV -- ХVІІІ ст., коли воно розвивалося на основі Магдебурзького права [36].

Татаро-монгольске нашестя, князівськи міжусобиці, свавілля великого боярства послабили, а згодом призвели до повного розпаду могутньої колись Київської Русі. У ХІV ст. історичні події розвивались для України несприятливо. На її землях настав період глибокого економічного, політичного і культурного занепаду. Землі Київської держави лежали у руїні. Населення було значною мірою винищене, майстрові люди, ремісники вивезені у Золоту Орду, міста зруйновані, спустошені, зокрема ті, що чинили опір монголо-татарам.

Відтоді історія українських земель тісно пов'язується не тільки з монголо-татарскою присутністю, але й з експансією таких держав, як Литва, Польща та Угорщина.

Литовське завююваяя на початку ХІV ст. звільнило українськи землі від татарскої залежності. Київська і Переяславська землі ввійшли до складу Литовської держави в 60-ті рр. ХІV ст., а після розгрому в 1363 р. татар на Синіх Водах да неї відійшло Поділля. До Литви відійшла і Волинь після тривалої боротьби з Польщею. Перехід українських земель до складу Литви не затронув ні їх адміністративного устрою, ні розвитку економіки та культури. Проте в кінці ХІV ст. відбулася унія Литви з Польщею, яка докорінним чином змінила історію розвитку Литовсько-Руської держави [45].

У період формування Литовсько-Руської держави Великий князь роздавав землі найвпливовішим боярам-лицарям з умовою несення військової служби. У свою чергу бояри роздавали землі іншим лицарям з умовою несення ними військової служби, а останні -- ще дрібнішим лицарям -- володільцям землі. Так встановлюється ієрархічна васальна залежність з Великим князем на чолі.

Великі пани називалися магнатами, а середні й дрібні -- шляхтою. Магнати засідали у Раді, а шляхта -- у сеймі. У ХVІ ст. Рада входить у повному складі до сейму і, таким чином, виникають так звані вальні сейми. Отже, вальні (загальні) сейми складалися із двох палат: Ради і власне сейму. Другий Литовський статут 1529 р. визнав Вальний Сейм як державну установу. Отже, влада Великого князя стала обмежуватися станово-представницьким органом -- Вальним Сеймом. Після Люблінської унії сейм Великого князівства Литовського злився з сеймом Речі Посполитої.

Спочатку Велике Князівство Литовське складалося з уділів, на чолі яких стояли удільні князі-намісники. Вони призначалися Великим князем із нащадків колишніх руських князів або членів великокнязівської сім'ї. У ХVІ ст. князівство було поділене на воєводства. Сейми 1564 - 1566 рр. поділили князівство на 13 воєводств, а кожне воєводство -- на повіти на чолі з старостою. Староста виконував функції адмінистартора, управляв державним доменом з усім господарством, збирав податки, займався організацією оборони краю, виконував судові функції. Старост повітів обирала шляхта, а князь їх тільки затверджував. Староста мав помічників: хорунжі і городничі, тіуни, дітські та ін.

Після Люблінської унії адміністративний поділ українських земель не зазнав змін. Землі поділялися на воєводства: Руське, Белзьке, Подільське, Волинське, Київське, Брацлавське, а з 1630 р. почало існувати і Чернігівське воєводство. На чолі воєводства стояв воєвода, він мав помічника -- каштеляна.

Отже, на момент укладення унії Литви з Польщею Велике Литовське князівство було станово-представницькою монархією: влада Великого князя обмежувалася Вальним Сеймом, у якому засідали як великі магнати, так і представники середньої і дрібної щляхти.

Міста в Україні були самостійними територіальними одиницями, багато з которих набули самоврядування на засадах Магдебурзького права.

Правове становище міст і містечок в українських землях, їх адміністративний устрій, порядок управління були досить строкатими. За своїм правовим становищем міста і містечки поділялися на королівські, великокнязевські (належали феодальній державі), приватновласницькі і церковні. У ХІУ -- ХУ ст. окремі міста було переведено на самоврядування на основі магдебурського права, створеного за прикладом німецького міста Магдебург й принесеного в Україну через Польщу. Цей процесс знайшов законодавче відбиття у ІІІ Литовському статуті, який поділяв міста на привілейовані і непривілейовані, тобто на ті, що мали магдебурзьке право, і на ті, що його не мали.

Система управління будувалася у відповідності з тим, до якої категорії належало місто. У королівських та великокнязівських містах органи управління формувалися польським королем або великим князем Литовським. Представниками державної адміністрації в містах були воїводи, старости і війти. Воїводи і старости на свій розсуд призначали інших дрібних службових осіб міської адмінистрації, які відали певними галузями управління і суду. Стосовно великих королівських міст допускалися окремі елементи самоврядування. Верхівка міщанства мала право обирати “радовців”, які були помічниками війта, що призначався центральною владою практично на необмежний строк.

У приватновласницьких містах та містечках управління цілком знаходилось в руках власників -- магнатів, шляхти, церкви. Останні призначали в містах адмінистрацію, до складу якої входили старости, війти, каштеляни. В деяких приватновласницьких містах міщанам дозволялося обирати ратуші.

Розвbток торгівлі, що стає основою життя міських громад Німеччини у ІХ -- ХІ ст., висунув потребу не лише охорони від зовнішніх ворогів, а й захист свободи і незалежності від місцевих феодалів, внутрішньої самоорганізації та самоуправління. Так, економічний розвіток обомовлює становлення вільних громад, самоврядність яких виникає і розвивається шляхом надання містам окремих грамот-привілеїв. Поступово права міст розширюються і за ними визнається право міської нормотворчої діяльності [26].

У відповідальності з наданими привілеями у Німеччині наприкінці ХІІ ст. формується модель вільної міської громади, виникає місто в юридичному розумінні як громада вільних людей в укріпленому місці, з правом власної юрисдикції і самоуправління, правом на ведення торгівлі та утворення цехів.

Одним з таких міст, де створювалася окрема галузь станових прав вільної міської громади, був Магдебург. Магдебурзьке право як збірник законів (статутів), правил ХІІІ ст., джерелами якого були “Саксонське зеркало” і право магдебурзьких шеффенів (судова колегія), стає найпоширенішим міським правом Середньовіччя. Саме система міського Магдебурзького права разом з “Швабським зеркалом” та іншими аналогічними збірниками права послужили основою формування цивільного і кримінального законодавства, судоустрою та судочинства у середньовічній Німеччині.

Джерелами чинного Магдебурзького права на Західній Україні та на Гетьманщині були збірники польською мовою, перекладені з німецької і латинської польськими правниками ХVІ ст. М. Яскером, Гроїцьким і П. Щербичем та П. Кушевичем. У другій половіні ХVІІ і ХVІІІ ст. було зроблено з них українськи переклади. Вони дещо відрізнялися змістом конкретних норм від першоджерел. У цих збірках закріплювалися права купців, міщан і ремісників, порядок виборів і функції органів міського самоврядування, різні питання цивільного, кримінального та процесуального права [26].

Розвій міського громадського життя у Німеччині припав, як зазначав М. Грушевський, на той час, коли татарськи походи й спустошення середини і другої половини ХІІІ ст. у Польщі й Угорщині викликали заходи щодо спровадження німецької колонізації для залюднення спустошених міст і сіл, піднесення підкупалої торгівлі та економічного життя.

Німці-колоністи, починаючи з ХІІ ст., як згадують джерела, осідають і у містах Галицько-Волинського князівства. Кількість їх збільшуєтся у ХІІІ ст., коли для заселення опустошених монгольскими ордами Українських земель та ліквідації наслідків поразок стало не вистачати власних людських ресурсів. Князі, особливо Данило Галицький, усіляко заохочували німців до переїзду на українськи землі, обіцяючи їм різні привілеї. Ось як описує літопис німецьку колонізацію в Україні після монгольської навали: “Німці з Сілезії, Саксонії та з Рейну були основними переселенцями до руських міст, які відбудовувалися чи будувалися заново. Німці йшли вдень і вночі, купці і ремісники, бо власне їх найбільше бракувало”.

Однак, вважаючи недосконалими місцеві порядки, до яких потрібно було звикати, німці-колоністи вимагають і заводять у густозаселених місцях проживання свої торговельно-промислові традиції та звичаї. А згодом, для забезпечення панування повної свободи своїх дій, запроваджують норми Магдебурзького права, яке інколи називали Шродським, або Хелминським. Під цією назваю мається на увазі збірка статутів, привил і звичаїв, призначених для судочинства і управління німецьким містом. Найдавнішою з них була кгина “Саксонське зеркало” (Sachenspiegel, speculum Saxonum), створена на початку ХІІІ ст. у Магдебурзі Ейке фон Репковим. Невдовзі вона набула такого значення і ваги, що вже у другій половіні ХІІІ ст. її прийняли як міське право усі саксонськи, сілезькі і пруські міста [26].

На етнічних західноукраїнських землях першим містом, що отримало привілей на самоврядування за німецьким правом, було м. Новий Сонч (1294 р.), а у 1339 р. таке право набуло й м. Санок.

У ХІV ст. постійні татарські навали і міжусобні війни спричиняли занепад могутності Галицько-Волинського князівства. Після смерті останнього князя Болеслава-Юрія (1340 р.) почалася боротьба між державами-сусідами за Галичину і Волинь. Литовський князь Дмитро-Любарт зайняв Волинь, а польський король Казимир -- Галичину (1340 р.) і захопив Львів. З цього часу Магдебурзьке право проникає на Русь через посередництво і під владою Польщі, з огляду на те, що німецьке право за князювання короля Казимира офіційно визнано в Польській державі. У період воєн між Польщею і Литвою Львів був майже повністю знищений, тому польский король вирішив заново його відбудувати, розширити територію (межі міста). Таке місто, вважав король, потребувало нової організації міських органів влади, правової основи діяльності яких регламентувало б нове міське право. Саме тому 17 червня 1356 року Казимир видав диплом, в якому, зокрема, зазначалося: “Зважаючи на численні набіги і руйнування, яких зазнало наше місто від усякого рода недругів, і прагнучи, щоб воно якомога більше придбало собі користі, вигод і достатків, з метою піднесення і розвитку міста, надаємо йому на вічні часи німецьке право, зване по-простому Магдебурзьким…”.

Це перша документальна письмова згадка про надання Львову права на міське самоврядування. Однак, окремі дослідники вважають (і це видається не безпідставним), що надання Магдебурзького права Львову королем Казимиром було повторним, тобто підтвердженням попередніх привілеїв. Малоймовірно, що дане право надане раніше Львова такому невеликому місту як Санок. Ця думка має документальне підтвердження, оскількі внук Данила Галицького обіцяв німецьким купцям право вільної торгівлі у своїх володіннях.

Дослідники наличують до 400 міст, місечок і сіл, яким протягом ХІV -- ХVІ ст. надано таке право. Зокрема Коломия отримала привілей на Магдебурзьке право у 1370 р., Судова Вишня -- у 1375 р., Перемишль і требовля -- 1389 р., Самбір -- у 1390 р., Дрогобич -- у 1422 р., Стрий --у 1431 р., Галич -- у 1437 р.

Першою історичною датою, що вказує на рецепцію німецького права на східно-українських землях, є привілей на магдебургію для Кам'янця на Поділлі, наданий ще за часів Великого Князівства Литовського (1374 р.). Значно інтенсивніше німецьке право поширюється в центральній і східній частинах України у ХV ст. У 1431 р. Магдебурзьке право отримує Кременець, у 1432 -- Луцьк, у 1444 р. -- Житомир. Приблизно в той період, на думку В. Антоновича, дане право було надане і Києву, хоча М. Грушевський вважає, що це відбулося ще за часів Великого князя Олександра. У 1518 р. німецьке право запроваджувається у Ковелі, у 1585 -- Переяславі. Чигирин отримав Магдебурзьке право у 1592 р., а Канів -- 1600 р. Іншим містам, таким, зокрема, як Стародуб, Ніжин, Чернігів, воно надане у першій половині ХVІІ ст.

Запровадження Магдебурзького права у деяких містах спочатку викликало опір українського населення, оскільки супроваджувалося посиленням іноземної експанції, обмеженням прав некатолицького населення, але згодом ця суперечність зникла. Магдебурзьке право було пристосовано до місцевих умов, його охоче застосовували не тільки в містах, а й у військових козацьких судах. Надалі в часи Гетьманщини воно розглядалося як важливий елемент “давніх прав” українського народу і широко використовувалося в усіх спробах кодифікації “малоросійського права”.

Щодо географії поширення німецького права, то слід зазначити: на російський території останнє не вкоренилося. В Москві для нього місця не знаходилося, хоча було воно більш розвиненним і досконалим у порівнянні з національним правом Росії.

Переяславська угода 1654 року гарантувала право україеським містам на Магдебурзьке право. На Гетьманщині ним користувалися Києв, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Ніжин, Остер, Козелець, Полтава та ін. Більшість цих міст отримала Магдебурзьке право ще за литовсько-польської доби (до 1648 року), що згодом було підтверджено українськими гетьманами. Решта дістали його від царської або гетьманської влади. Більшість міст Гетьманщини мали неповне Магдебурзьке право. Апеляційною установою для міського суду був полковий, а з 1730 -- Генеральний суд. Полкова адміністрація втручалася і обмежувала самоуправу міст і в інших справах. А у зв'язку з ліквідацією автономії України в кінці ХVІІІ ст. і на початку ХІХ ст. самоуправа міст почала занепадати. Царським указом 1831 року Магдебурзьке право в Україні було скасовано для всіх міст, за винятком Києва, а в 1835 році -- і в Києві.

Одержання містами права самоврядування перетворювало їх жителів на окремий замкнутий, корпоративний стан. Значного поширення в українських землях дістало міське самоврядування, засноване на Магдебурзькому праві. Його поява тут обумовлена тим, що залежн исть мист України від феодальної держави і окремих феодалів негативно впливала на становище українського міщанства. Зрозуміло, що міщани українських міст боролися проти утисків з боку держави, магнатів і церкви, домагаючись права на самоврядування. І, як наслідок цієї боротьби наприкінці ХV ст. польський і литовський уряди за певну винагороду стали надавати окремим українським містам грамоти на “вільність”, тобто переводити їх на самоврядування на основі магдебурзького права.

Жалувані грамоти на самоврядування проголошували три основні принципи: відміну звичаїв литовського, польського і руського права, що діяли раніше; скасування влади і суду державців стосовно міщан; утворення органів самоврядування -- ради, що обирадася міщанами. При одержанні права на самоврядування місто виходило з-під юрисдикції королівських та великокнязівських державців. Такою була, наприклад, Жалувана грамота великого князя Олександра, видана у 1498 р. “Месту Полоцьку на Немецкое Магдебурское право”.

Міщанство переводилося на окремий суспільний стан, що мав свої станові органи самоуправління. Таким органом була у великих містах вибірна міська рада (магістрат), що, як правило, складалася з війта (очолював магістрат), його помічників (бургомістрів) і двох колегій -- ради (райці, ратмани, радники) й лави (лавники, засідателі), що їх обирало міське населення (іноді війт призначався державною або дідичною владою). Кількість радців залежно від розмеру міста коливалася від 6 до 24 чоловік. Із свого складу радці обирали бурмистра, який головував на засіданні ради. У королівських містах підсумки виборів затверджував староста, а в приватно-власницьких -- пан міста. Нерідко ці службові особи, а також власники міст самі призначали радців і бурмістрів. Рада обирала або призначала лавників і судового війта, в деяких випадках призначала також цехових старшин.

Магістрат керував справами міської адміністрації, суду, господарства, фінансів, поліції тощо. Судова компетенція належала і до ради і до лави, їх розмежування було не завжди виразне; але, як правило, лава виступала як судова колегія насамперед у кримінальних справах, а також цивільних, а рада -- як колегія в справах адміністративних та складних цивільних справах. Магістратською канцелярією відав міський писар.

Лава була судовим органом до ії складу входили лавники. Очолювалася вона війтом. Засідання лави інколи відбувалися під головуванням помічника війта -- лентвійта. Суд лавників розглядав кримінальні справи міщан, а також претензі міщан до феодалів [45].

У містах України, що мали самоврядування на засадах магдебурзького права, склалася певна процедура формування органів міського самоврядування. Вибори здійснювалися щорічно у заздалегідь визначений день. У виборах брали участь всі міщани міста. Для членів міського самоврядування в різних містах встановлювався віковий ценз -- від 25 до 90 років. Обов'язковою умовою для кандидатів до ради було володіння нерухомим майном у місті, інакше кажучи “осілість”. Своєрідними були уявлення середньовічного міщанина про вимоги до кнадидатів у органи міського самоврядування. Вони повинні бути “не богаты и не убоги, но среднего достатка… законорожденными, дома всегда жить, доброго имени, богобоязненными, справедливыми и правдивыми… Не разглашать городские танйы, быть твердыми в словах и делах, чуждаться алчности”. Але ці вимоги залишалися у переважній більшості лише побажаннями. До влади в містах приходили, як правило, заможні міщани.

Найбільш повну уяву про порядок обрання органів міського самоврядування дає процедура виборів бурмістрів і радців у місті Ковелі. Перш за все існував первний строк виборів: щорічно “в перший понеділок, найближчий по новім літі”. Зібравшись на сход, міщани обирали з свого середовища вісім кандидатів. Відомості про обраних кандидатів передавалися потім на розгляд міському старості, який затверджував на посаді радців лише чотирьох чоловік, а також призначав з їх числа бурмістрів.

Однак один з головних принціпів магдебурзького права про річний термін перебування у складі ради в українських містах не дотримувався. Мали випадки перебування у складі ради одних і тих же осіб протягом десяти років. Такі порушення вели до зловживання владою, що викликало обурення з боку міщан і часто призводило до бунтів. В таких випадках, щоб заспокоїти “поспільство” в окремих містах утворювалися контрольні установи, які мали право розглядати міські рахунки. Наприклад, у Львові була утворена “комісія 40 мужів”, куди входили 20 чоловік від купецтва і 20 ремісників.

Магдебурзьке право в Україні надавало раді широких повноважень. Рада забезпечувала оборону міста і порядок в ньому, розглядала цивільні справи. Важливим напрямком діяльності міського самоврядування було вирішення ним питань господарського життя міста. Рада займалася розподілом податків між міщанами і стежила за їх своєчасним збором, регулювала торговельні операції. В українських містах рада стедила за дотриманням правил оренди промислових закладів, організовувала роботу броварень, солодовень та інших промислів, які належали раді. До відання міського самоврядування належали ділянки міської території -- плаци. Раді були підпорядковані ремісницькі цехи. Міське самоврядування санкціонувало акти купівлі-продажу нерухомого майна в межах міста, видавало міщанам довіреності на укладення торговельних угод.

Адмінистративному устрою українських міст на основі магдебурзького права був притаманний один важливий елемент -- так звані юридики, тобто відокремлені міські території, які в адміністративному і правовому відношенні повністю або частково контролювалися феодальними власниками. На юридики не поширювалася судово-адміністративна влада міського самоврядування. Управління населенням юридик здійснювався від імені феодала особливими службовими особами -- війтами і тіунами. Поділ міста на юридики обумовлюва і поділ функцій з управління містом між їх власниками. Наприклад, у середині ХVІ ст. мешканці міста Любеч були поділені на чотири частини між окремими феодалами. Відповідно до цього і управління в місті належало чотирьом війтам і чотирьом тіунам. Кількість юридик в окремих містах досягала кількох десятків.

У міру зростання феодальних міст поширювалися юридики, зростала чисельність їх мешканців, збільшувалися доходи з них. Так, у 1629 р. в Кремінці на користь магістрату з 1224 дворів надходила лише третина подимного податку, а десять власників юридик стягували 2/3 усієї суми. У середині ХVІІ ст. шляхетські і церковні юридики у Львові налічувалися біля 600 будинків з населенням більш 4,5 тис. чоловік.

Юридики існували у Києві, Луцьку, Вінніці, Чернігові, Самборі та інших містах України.

Усі міщани об'єднувалися в цехи: купців, ремісників, лікарів, аптекарів, музикантів, співаків та інші. Цех був самоврядною громадою з власним статусом, судом і виборним майстром на чолі. Головні питання цеху обговорювались і вирішувались зборами членів цеху. Цеховим майстрам підпорядковувалися підмайстри та учні. Щоб перейти із категорії учнів до підмайстрів, а із підмайстрів до майстрів необхідно було скласти іспит, але досягти цього було складно.

Кожен цех мав свій статут і цехове керівництво пильно стежило за його дотриманням. Винних у порушені статуту цеху сурово карали, могли, навить, виключити із цеху. Кожен цех мав свое свято, свого захисника, ікони, прапори.

Позитивним фактором цехової організації була висока якість продукції, яку виробляли, а також можливість спільно долати конкуренцію з боку виробників магнатських і шляхетських господарств. У той же час цехова організація регламентувала усе виробництво, не допускала можливості швидкого переходу із однієї категорії населення цеху в іншу, у цілому стримувала розвиток продуктивних сил.

Міщани міст, які користувалися самоврядуванням, хочя і були юридично незалежними, однак, виконували як загальнодержавні повинності і податки, так і ті, які встановлювалися міською адміністрацією. До останніх належали: утримання міської адміністрації і варти королевських військ, сплата грошових податків у міську скарбницю.

Магдебурзьке право значно полегшувало залежність міщан від феодальної держави і окремих феодалів (іноді уряди Литви і Польщі видавали грамоти на Магдебурзьке право і приватновласницьким містам на прохання їх власників) і, таким чином, об'єктивно сприяло прогресивному розвитку феодальних міст. В українських землях Магдебурзьке право на відміну від країн Західної Європи не повністю звільняло міста від феодальної залежності, іноді воно переплиталося з нормами звичаєвого права.

Необхідно зазначити, що спочатку користуватись Магдебурзьким правом у містах могли тільки римо-католики, а оскільки українське населення було у переважній більшості православної віри, то воно було усунуте від участі в органах самоврядування міст. У Львові, наприклад, православні укранці не мали права не тільки брати участь в органах самоврядування, а й жити у різних частинах міста. Вони усі мешкали на одній, так званій Руській вулиці міста. Так само було і в Дрогобичі, Перемишлі, Камянці та інших містах України. Усіма правами користувалися поляки та німці, часково були наділені певними правами євреї та вірмени, а уси міщани-українці позбовлялися права брати участь у житті міста за Магдебурзьким правом. А коли львівські міщани звернулися зі скаргою на національні і релігійні гоніння до короля, то згідно з королівською грамотою Сигізмунда усі попередні утиски українського населення Львова були залишені в силі.

Дещо інакше розгорталися події у Києві. У 1506 р. києвські міщани прохали короля підтвердити їхні права і поскаржилися на введення воєводою “новини” -- не запалювати вночі свічки під загрозою штрафу. Ця заборона серйозно зачіпала інтереси ремісників, які були повинні працювати ввечері і навіть вночі. Король своєю грамотою підтвердив права києвських міщан на самоврядування, а щодо “новини” вказав, що більше “не треба воєводі тієї вини брати”.

Ці утиски і обмеження викликали тривалу і наполегливу боротьбу українського міщанства за повернення своїх прав. Причому міщани часто не обмежувалися скаргами, а діяли більш активно. В деяких містах справа доходила до збройних сутичок і навіть повстань проти старост і воєвод. Так було, наприклад, у Черкасах і Каневі у 1536, у Вінниці і Брацлаві -- у 1541 р.

Тому згодом Магдебурзьке право було поширене на все населення міст. Воно надавалося окремим містам спеціальним привілеєм великого князя, і надання його вилучало місто із залежності від місцевої адміністрації [34].

У містах, які користувалися самоврядуванням, судові функції здійснювали магістрати і ратуші. У магістратських судах цивільні справи розглядалися радою на чолі з бургомістром, а кримінальні -- лавою на чолі з війтом. Найбільш тяжкі кримінальні справи (розбій, убивство, підпал, згалтування, замах на життя шляхтича) розглядалися магістратською радою з міським старостою. Староста разом із війтом розглядали справи, якщо сторонами у них виступали міщани і міські мешканці. У ратушах судові справи розглядалися війтом або бургомістром під головуванням міського старости вбо іншого державця. Міськи суди збиралися на свої засідання двічі на тиждень. Їх рішення можна було оскаржити підвоєводі, який виступав як суд другої інстанції.

Жалувані грамоти містам на Магдебурзьке право надавали міщанам право-привілей судитися відповідно до його положень. Основними видами судів в містах України з самоврядуванням були поточний і виложний суди. Поточний суд збирався у міру необхідності, але не пізніше як на третій день після подання позивачем скарги. До складу поточного суду входили леетвійт (заступник війта), до чотирьох бургомістрів, декілька радців і лавників.

Виложений суд працював під голуванням війта. Він збирався тричі на рік, і кожна сесія тривала до двох тижнів. До компетенції виложеного суду входили улагодження майнових спорів, розгляд кримінальних і цивільних справ.

Характеризуючи правовий статус міст у відповідності з Магдебурзьким правом, вчені-дослідники вказують на дві їх категорії (групи). До першої відносять лише Львів, Кам'янець і Києв -- міста з повним Магдебурзьким правом, де формувалися міські представницькі органи влади -- Рада з бургомістром (орган законодавчої і адміністративної влади) і лава з війтом (орган судочинства). Дані органи зі своїми службами складали міський магістрат, тому такі міста називалися ще магістрацькими. Всі інші належали до категорії міст з неповним німецьким правом -- так звані ратушні міста [36].

Деякі вчені (наприклад, М. Владимирський-Буданов) вказують ще й на третю категорію -- приватно-панськи: міста з найменшими правами, що одержували привілей на устрій за Магдебурзьким правом здебільшого від свого пана-власника, з його волі та ласки, яку він міг довільно змінити або взагалі скасувати.

Щодо причин поширення, ролі і значення Магдебурзького права в Україні, то переважна більшість істориків, зокрема: В. Антонович, Ф. Леонтович, М. Владимирський-Буданов, М. Грушевський, Р. Лащенко, Л. Окіншевич, І. Крип'якевич, оцінювали його, здебільшого, негативно, і лише М. Довнар-Запольський заперечував думку про негативне значення даного права як запозиченого, “чужого права”, що немало жодного “грунту” в містах України. Він зазначав, що історики перебільшують негативні сторони життя міської громади за німецьким правом і “що питання це слід розглядати більш всебічно”. Сприяючи, з одного боку, утвердженню в українських містах іноземців, Магдебурзьке право, на думку М. Довнар-Запольського, одночасно впливало й на більш швидке економічне зростання міст.

Історична оцінка поширення Магдебурзького права, його ролі і значення в Україні не могла, очевидно, і не може бути однозначною. І хоча німецьке право не відіграло тієї ролі для українських міст, що на Заході, однак воно сприяло виділенню міського населення в окремий суспільний стан, доступ до якого був обмежений. Міста звільнялися від влади місцевих правителів-землевласників і набували нового правового статусу. Вони отримували самоврядність, судову незалежність і податковий імунітет, право власності на землю, пільги щодо торговлі і ремесла. Магдебурзьке право регламентувало процедуру обрання міських представницьких органів влади, визначало їх повноваження і функції, встановлювало норми цивільного і кримінального права. Вносячи певні риси західноєвропейського міського устрою в організації самоврядності українських міст, дане право стало одним із важливих чинників культурного і правового зближення України із Західною Європою, створило правову основу становлення і розвитку місцевого самоврядування в Україні.

Магдебурзьке право в Україні -- важливе джерело права на Українських землях, так зване феодальне міське право, за яким міста звільнялися від управління і суду феодалів.

Магдебурзьке право являє собою скодифіковані в ХІІІ ст. норми звичаєвого права і судові ухвали німецького міста Магдебурга, перейняти згодом багатьма містами Німеччини, Чехії, Польщі, Литви, України та Білорусі. Головними джерелами магдебурзького права були збірник “Speculum Saxonum” (“Саксонське зеркало”) та “Вхбільд”.

Магдебурзьке право прийшло поперше в міста Закарпатської України (з 1329 р. -- Хуст), що належалі Угорщині разом з німецькими колоністами: вже князь Данило Романович і його наступникі забезпечували їм привілей користуватися власним правом і мати власні судово-адміністративні інституції. З переходом українських земель під владу Польщі і Литви Магдебурзьке право надавали королі або великі князі.

Спочатку Магдебурзьким правом стосувалися лише німецькі колоністи, але згодом воно було поширене на все населення міста. Воно надавалося окремим містам спеціальним привілеєм великого князя, і надання його вилучало місто із залежності від місцевої адміністрації.

Міщанство переводилося на окремий суспільний стан, що мав свої станові органи самоуправління. Таким органом була у великих містах міська рада (магістрат), що, як правило, складалася з війта (очолював магістрат), його помічників (бургомістрів) і двох колегій -- ради (райці, ратмани, радники) й лави (лавники, засідателі), що їх обирало міське населення (іноді війт призначався державною або дідичною владою).

Магдебурзьке право значно полегшувало залежність міщан від феодальної держави і окремих феодалів і, таким чином, об'єктивно сприяло прогресивному розвитку феодальних міст. В українських землях Магдебурзьке право на відміну від країн Західної Європи не повністю звільняло міста від феодальної залежності, іноді воно переплиталося з нормами звичаєвого права.

Історична оцінка поширення Магдебурзького права, його ролі і значення в Україні не могла, очевидно, і не може бути однозначною. І хоча німецьке право не відіграло тієї ролі для українських міст, що на Заході, однак воно сприяло виділенню міського населення в окремий суспільний стан, доступ до якого був обмежений.

Вносячи певні риси західноєвропейського міського устрою в організації самоврядності українських міст, дане право стало одним із важливих чинників культурного і правового зближення України із Західною Європою, створило правову основу становлення і розвитку місцевого самоврядування в Україні.

Розділ ІІІ. РОЗВИТОК ЗЕМЕЛЬНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

3.1 Доба Київської Русі

Понад одинадцять століть тому східні слов'яни створили свою першу державу.

Літописи та інші пам'ятки давньоруської літератури називають її Руссю, або Руською землею, вчені-історики - Київською, або Давньою Руссю. Вона належала до найбільших, найкультурніших, найрозвиненіших економічно й політично держав середньовіччя. На величезному обширі від Чорного до Білого морів, від Карпатських гір до Волги жили русичі. Вони вирощували хліб і розводили худобу, мали розвинені ремесла й промисли, а руські купці були відомі на торгах Багдада і Константинополя, Кракова. Могутньою, високорозвинутою й цілісною була матеріальна й духовна культура Київської Русі. Її народ зводив величні кам'яні храми й ошатні дерев'яні житла, створював могутні фортифікаційні споруди своїх великих і малих міст, будував на тисячі верст захисні вали проти кочовиків. На весь світ славилися вироби давньоруських майстрів [33].

Джерелами відтворення історії Київської Русі є писемні й речові (археологічні) пам'ятки. Головними писемними джерелами є літописи: “Повість временних літ”, Київський, Галицько-Волинський, Новгородські, Суздальський, Московський, Никонівський та ін. Чимало цінного додають і інші писемні пам'ятки - кодекси й записи норм права, князівські земельні грамоти, тощо.

Докорінною причиною утворення держави у східних слов'ян як і у всіх інших народів, було виникнення соціально неоднорідного суспільства, тобто суспільства з приватною власністю, майновою нерівністю, соціальним розшаруванням. Посилення руху населення (в ході торговельних зв'язків, воєн, переміщення сільського населення у міста), наростання соціальної напруженості переросли регулюючі функції роду і вимагали принципово нового регулятора - публічної влади з потужним апаратом примусу, підкріпленим ідеологічною системою. Східні слов'яни перебували на тому рівні соціально економічного розвитку, який створює внутрішні передумови для виникнення держави. Головними їх заняттями були орне землеробство, ремесла, торгівля. Істотно удосконалилися основні сільськогосподарські та переробні знаряддя праці.

Удосконалення знарядь праці підвищувало продуктивність праці та врожайність зернових культур. Швидко розвивалася металургія та інші ремесла. Утворилися міста, окремі з яких перетворилися на політичні центри племінних союзів. Особливістю і додатковим стимулом генезису державності у східних слов'ян була загострена потреба в організації захисту від зовнішньої загрози.

За часів Київської Русі відбувається поступовий перехід від патріархальних відносин родової общини до феодального поземельного устрою. В общині земля, яка спочатку піддавалася періодичним переділам, закріплюється за окремими членами, крім виморочних, покинутих ділянок, лісових угідь, пасовищ та сіножатей, які залишаються в общинному користуванні [46].

Вважаючи общинні селянські землі державними, князівська влада починає відчужувати їх на власний розсуд, причому разом з селянами. Відбувається процес “окняжіння” вільних земель. Поряд із общинним землеволодінням виникає князівське, боярське та церковне феодальне землеволодіння, яке з часом набирає все більшої ваги і сприяє руйнуванню общинних земельних відносин.

Процес формування феодальних відносин на українських землях проходив під впливом досить складних взаємовідносин із сусідніми державами: Україна постійно, особливо після розпаду Київської Русі знаходилась під впливом інших держав, і це безсумнівно вплинуло на її долю.

Виділяють такі періоди розвитку Київської Русі:

1) (9 - 12 століття) Період розквіту Київської Русі як великої (на той час) східноєвропейської держави.

2) (2-га половина 12 - середина 14 століття) Період політичної роздробленості під тиском татаро-монгольського нашестя.

3) (друга половина 14 століття - 16 (можливо 17) століття) Перехід українських земель під егіду сусідніх держав (Князівство Литовське, Польща, Князівство Молдовське).

Початок формування феодальних відносин на Україні пов'язується з початком нової ери (вже в першому столітті н.е. дослідники відзначають перші елементи феодальних відносин). Протягом 5-7 століть у східнослов'янських племен відбувається становлення сільської громади. В період 8-9 століття формується союз племен під назвою Руська Земля з центром у Києві.

Князі збільшували свої землеволодіння внаслідок захоплення пустуючих та общинних земель, перетворюючи притому общинників у феодально залежне населення; а бояри - також за рахунок великокнязівських і князівських пожалувань.

У 10 ст. формується великокнязівський домен (з лат. domen - володіння) і домени місцевих князів - це приватні маєтки, які належали не державі (оскільки Великий Київський князь як глава держави виступав верховним власником усієї землі Київської Русі), а безпосередньо князям як феодалам. Князі отримували прибутки від свого феодального господарства, із суду, збирали данину; згодом частину цих прибутків стали отримувати і бояри

З`являються і боярсько-дружинні приватні землеволодіння - вотчини. До 11 ст. бояри називались “княжі (кращі) мужі” і становили верхівку князівської військової дружини; вони були радниками князя, притому могли його вільно залишити і перейти на службу до іншого; з них князь призначав воєвод та інших урядовців. Потім вони стали називатись “боляри” (з лат. boliy - більший) - мали великі земельні наділи, часто мали свої військові дружини, брали участь у князівських радах, на вічі, у князівській адміністрації посідали вищі державні посади - так виникали цілі династії бояр-урядовців. Нижче становище посідали менші бояри - дітські і отроки. Верства бояр не була замкнутою кастою - до неї міг увійти будь-хто за визначні заслуги перед князем (державою).

Феодальна власність на землю мала ієрархічний характер - князі окремих феодальних володінь перебували у васальній залежності від Великого Київського князя, та водночас самі мали дружинників, яким надавали землі в умовне володіння (за несення ними військової служби). Адміністративним і господарським центром феодальних володінь був феодальний двір. Великий князь проживав у Києві, де знаходились органи верховної державної влади і великокнязівський двір. Великокнязівські двори, у яких правили князівські тіуни (слуги-урядовці) та проживав адміністративний персонал, дружина, челядь, яка обслуговувала господарство і двір, існували також у Бєлгороді, Вишгороді, Берестові та інших поселеннях-великокнязівських доменах. Чернігів, Переяслав, Галич, Ростов і Смоленськ були центрами окремих місцевих князівств. Дрібніші міста були центрами боярських вотчин і церковних землеволодінь [44].

На початку 11 ст. територія Київської Русі становила 1,1 млн. км2 з населенням близько 4,5 млн. чол. З 988 р. Володимир Великий запровадив християнство як державну віру - у великих містах було засновано єпархії і Київський єпископ отримав титул митрополита; з прийняттям християнства було створено церковні суди.

З введенням християнства великим феодалом стала церква. Формується духовенство, верхівку якого становили митрополит, єпископи та ігумени монастирів. Наприкінці 11 ст. виникло церковне землеволодіння - внаслідок захоплення пустуючих і общинних земель, дарувань князів і бояр, купівлі і обміну земель; притому, найбільшими землевласниками були монастирі. Церква отримувала великі прибутки від поборів (десятину), церковного суду, пожертвувань заможних людей.

Феодальне землеволодіння охоронялось законодавством; за феодалами закріплювались особливі привілеї - посилено захищалось їх життя, недоторканість, честь і гідність, приватна власність; вони не сплачували данину. Тобто, поряд з класовим поділом суспільства відбувався процес формування замкнутих груп населення - станів.

Другий великий стан на початках зародження Київської держави становили вільні общинники. Основна маса сільського і міського населення - “люди”, “чернь” - були вільними людьми, здебільшого селянами-общинниками, які, втрачаючи станову повноправність, зберігали особисту свободу. В їх поселеннях-громадах зберігалась колективна власність на землю. Формально у політичних правах вони були рівноправні з боярами, заможними купцями і ремісниками, брали участь у Народних зборах (Вічі), але сплачували данину (полюддя), яка збиралась з “диму” (дому). Поступово, з розвитком держави, вільні общинники перетворюються на феодально залежне селянство внаслідок таких причин:

1. держава почала збирати з них данину (розмір якої залежав від кількості і якості селянської землі) та окремі феодали змушували їх відробляти панщину або стягували оброк; згодом великі князі стали накладати на сільську общину високі податки, побори, різні повинності, а також передавали право збору данини і судових штрафів та право суду своїм васалам;

2. феодали часто захоплювали общинні землі;

3. селяни часто розорювались внаслідок стихій і неврожаю, а тому добровільно переходили під владу і опіку феодалів.

Третій стан населення Київської Русі становили смерди. До середини 11 ст. більшість людей були ще відносно вільними і сплачували князям данину - спершу хутром, а потім грішми. Наприкінці 11-напочатку 12 ст. більшість з них стають феодально залежним напівселянським населенням внаслідок князівських і боярських поборів, участі у воєнних походах, стихійних лих, епідемій, неврожаю, феодальних міжусобиць та нападів кочівників. Вони були особисто вільні, мали право переходити до іншого патрона. Разом із сім`єю смерд господарював у своєму “селі” (землі), яку князь давав йому під умову відбування повинностей на його користь - служби в ополченні, сплати податку. Він мав у своєму володінні господарські будівлі, дім, худобу, але його майнові права були обмежені. Якщо смерд помирав, не залишивши синів, його майно (і земля) повертались князю (на відміну, якщо помирав феодал, який не мав синів, його майно переходило у спадок дочкам). Смерд, який завоював довіру князя, міг стати міністеріалом-імцем, отроком, дітським, старостою; але смерд-боржник міг бути перетворений у феодально залежного закупа.

Поглиблюється майнове і соціальне розшарування в межах сільської громади, в межах громади формується велике землеволодіння як спадщина землеволодіння племінної знаті. В доісторичні часи землі, захоплені різним способом належали переважно вождю племені і його оточенню. В межах сільської громади виникають нові власники великих земельних ділянок: князі, “лучші мужі” (князівське оточення), воїни-дружинники. Земля поступово за цих умов перетворюється на головне багатство.

В перший період (9-12 століття) дещо видозмінюється землеволодіння як основа розвитку продуктивних сил і умова формування феодальних відносин нового типу, утверджується князівське, боярське і церковне землеволодіння.

В період політичного роздроблення формується зріле феодальне господарювання. Розвиток феодальних відносин відбувається в межах відокремлених невеликих князівств: Київського, Переяславського, Чернігівського, Новгород-Сіверського, Галицького тощо. З одного боку політичне роздроблення Київської Русі значно послаблювало її могутність як єдиної централізованої європейської держави, в межах окремих князівств розвиток феодалізму відбувався прискореними темпами. Знову змінюється характер землеволодінь. В цей період утверджується ієрархічна структура землеволодіння: оскільки Київ все ще мав певну силу, виникає землеволодіння Великого Князя (Київського), землеволодіння місцевих князів, боярське землеволодіння і землеволодіння боярських слуг. Селянське подвір'я в цей період утверджується як основа феодального господарювання [29].

В другій половині 14 століття переважна більшість українських земель попадає в залежність від західноєвропейських централізованих держав. До великого князівства литовського було приєднано Чернігово-Сіверщину, Київщину, Поділля. Польща підкорила Галичину, західну Волинь і західне Поділля. До складу Молдавського князівства ввійшла Буковина. Угорщина захопила територію теперішнього Закарпаття.

На українських землях формується новий тип господарювання. Виникають великі земельні володіння литовських, польських, угорських і молдавських феодалів. Більше того, десь у 15 столітті формуються такі типи феодального землеволодіння як шляхетське і магнатське. На фоні занепаду і втрати українськими землями значною мірою збільшується церковне землеволодіння.

В період 14-15 століття посилюється закріпачення селянства. Механізм цього закріпачення проявлявся у посиленні земельної, особистої, судово-адміністративної залежності селянина-виробника від феодала. Як правило він не мав власної землі, а лише наділ землі феодала, за що змушений був сплачувати ренту.

Наряду з розвитком і поглибленням феодальних відносин, вже за часів Київської Русі набирає помітного розвитку ремесло і промисли. Ремесло, як і сільське господарство були джерелом формування предметної (товарної) структури як зовнішньої, так і внутрішньої торгівлі. Механізм був подібний до Західної Європи: земельна рента щодо селян і податок на ремісників.

За “Повістю Врємєнних Літ” за часів Київської русі на її території існувало близько 20 великих і середніх міст. В 13-14 століття таких міст налічувалося близько 300 [29].

На відміну від Західної Європи, на українських територіях королівська влада вищезазначених держав захищала в першу чергу інтереси феодалів, і лише потім - інтереси міст. Більше того, українські міста потерпали як від сваволі власних феодалів, так і іноземних. Основними елементами тиску на міста були повинності, які сплачувалися містами на користь феодалів, різні податі і податки за право на торгівлю, підприємництво і т.д. За таких обставин досить важливим і значним фактором українських міст, або принаймні деяких з них, було надання їм Магдебурзького права. Правителі і самі феодали йшли на такі поступки щодо окремих міст. Головний зміст Магдебурзького права зводився до надання містам права самоврядування (назва йде від хартії прав, що були надані у 13 столітті місту Магдебург). За цією хартією, а відтак і за Магдебурзьким правом міста частково або повністю звільнялися від управління і судочинства феодалів, в містах закріплялися права міських станів (рос. “сословий”) міське населення звільнялося від натуральних повинностей на користь феодалів, спрощувалася податкова система, знижувалися грошові податки, податки з торгівлі і промислів. Втіленням самоврядування в містах з Магдебурзьким правом були магістрати.

Протягом 14 століття Магдебурзьке право одержали такі українські міста як Санок (1339 р., Західна Україна), Львів (1356 р.), Кам'янець-Подільський (1374 р.), Луцьк (1432 р.), Кременець (1438 р.), Житомир (1444 р.), Київ (1494 р.). В українських містах Магдебурзьке право було обмеженим для українських купців і міщан [34].

Для Київської Русі була характерна договірна торгівля, значне місце посідав звичайний обмін “товар на товар”. Київські князі допускали работоргівлю (продаж в раби холопів (голів родини чи молодих), які не здатні були сплатити мито, податок і т.д.).

Окремо слід відмітити, що великі й малі війни приносили славу й багатство князям і старшим дружинникам. Водночас вони відривали від мирної праці багато народу, у війнах гинули тисячі людей, що послаблювало економіку держави. Головним же джерелом постачання війська зброєю, харчами, кіньми залишалося стягання данини, яку князі прагнули увесь час збільшувати. Особливо жорстоким було збирання полюддя, що в Х ст. йшло безпосередньо на утримання військової дружини. Саме під впливом своїх дружинників князь Ігор, зібравши один раз полюддя в землі древлян, повернувся туди, щоб стягнути його вдруге, за що був забитий повсталими 944р. Зі смертю Ігоря закінчився перший етап у розвитку державності на Русі.

За Володимира загалом завершився процес складання державної території, визначилися її кордони, що в цілому збігалися з етнічними рубежами східнослов'янської етнокультурної спільності.

Володимира можна назвати першим реформатором на Русі. Крім адміністративної він провів і судову реформу. У літописі Нестора читаємо, що Володимир разом з дружинниками дбав про “Устав земляний”, йшлося про вироблення закону, що регулював би правові відносини в суспільстві. Родоплемінне суспільство стало переростати в ранньофеодальне.

Основні риси права Південно-Західних земель Русі (30-ті роки XII -- перша половина XIV ст.)

Активну роль у розвитку і зміцненні підвалин феодалізму, в захисті інтересів великих землевласників й усього панівного класу феодалів продовжувало відігравати феодальне право. В 30-ті роки XII -- першій половині XIII ст. у князівствах та землях Русі діяла система права, яка в загальних рисах сформувалася ще в ранньофеодальний період і зафіксована в нормах Руської Правди. Водночас унаслідок змін у суспільно-економічних відносинах відбувається перегляд деяких правових норм. З'являються нові редакції Руської Правди. Однак це було не нове законодавство, а лише часткова кодифікація чинного, творчість переписувачів, які “підправляли” текст закону, прийнятого ще в часи розквіту Давньоруської держави.

У Галицько-Волинському літописі збереглася також статутна грамота Володимиро-Волинського князя Мстислава Даниловича, написана навесні 1289 р.. Вона дає змогу уявити розміри та форми феодальних повинностей з міського населення на користь державної влади. Водночас ця грамота відбиває соціально-економічні умови Галицько-Волинської Русі в XIII ст.

Поширеним був і договір купівлі-продажу рухомого майна, що свідчить про розвиток товарно-грошових відносин, а також договір обміну. У грамотах згадується і про заставу рухомого майна. Часто право власності на майно, придбане за угодою, підтверджувалося спеціальною князівською грамотою. Поширеним був договір позики, який нерідко ставав кабалою для тих, хто позичав гроші, продукти, бо взяте мало повернутися з відсотками. Будь-яких вказівок про правові акти, якими керувалися складачі грамот, у самих грамотах немає. Вважаємо, що за основу бралися норми Руської Правди, що були чинними в князівствах та землях Південно-Захід-ної Русі в період феодальної роздробленості.

Навіть нечисленні дані писемних джерел дають змогу отримати певні відомості про право українських земель періоду феодальної роздробленості, зображене передусім системою норм, які містила така універсальна і довгочасна пам'ятка права, як Руська Правда.