Правочини у цивільному праві України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кафедра цивільного, господарського права

Магістерська робота

на тему: Правочини у цивільному праві України

Вступ

Відповідно до ст. 11 ЦК України одними з підстав виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші прлвочини. Більше того, вони є найпоширенішими юридичними фактами Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / О.В. Дзери(кер. авт. кол.), Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери Н.С. Кузнєцової. -- 2-е вид., допов. і перероб. -- К.: Юрінком Інтє 2004. -- Кн. 1. -- 168 с.. Правочини (угоди) слугують правовою формою, що сприяє забезпеченню культурно-побутових потреб громадян, функціонуванню економіки тощо.

У новому ЦК України правочинам присвячена глава 16, яка складається з двох параграфів (§1 -- "Загальні положення про правочини", §2 -- "Правові наслідки недотримання сторонами при укладенні правочину вимог закону" і 34 статей (в ЦК УРСР про угоди -- 21). Положення про правочини зберегли свою правонаступність значної частини усталених традиційних конструкцій про угоди ЦК УРСР і водночас одержали новий розвиток у напрямі розширення диспозитивних засад і свободи в укладенні правочинів суб'єктами цивільного права, в адаптації правового їх регулювання до умов ринкової економіки.

Насамперед, звертає на себе увагу відмова розробників нового ЦК від усталеного в цивільному законодавстві радянського періоду, а також в юридичній літературі та правозастосовчій практиці терміна "угода". Така новела обумовлена, насамперед, тим, що термін "угода" у філологічному розумінні тотожний термінам "договір", "домовленість" кількох осіб. Між тим, як відомо, в цивільному праві існує певна категорія односторонніх угод, для яких не є обов'язковою ознакою наявність домовленості між кількома особами (наприклад, довіреність, заповіт, гарантія, відмова від спадщини, прийняття спадщини). Відтак дії особи щодо видачі довіреності, заповіту, гарантії юридичне некоректно іменувати угодою. Тому, на наш погляд, саме на усунення подібної правової колізії якраз і спрямоване введення в ЦК нового терміна "правочин", який за своїм філологічним значенням не обумовлює обов'язкової домовленості кількох осіб.

Відповідно до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи спрямованої на набуття зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, тобто правочини породжують відповідні правовідносини.

Проте буквальне тлумачення цієї статті може призвести до хибного уявлення, що учасниками правовідносин можуть бути лише фізичні і юридичні особи. Але це не відповідає ч. 2 ст. 2 ЦК України, яка передбачає, що учасниками цивільних правовідносин, крім осіб, є також держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади та інші суб'єкти публічного права, які діють у цивільних відносинах на цивільних правах.

Отже правочини вони мають право вчиняти так само, як фізичні та юридичні особи.

Враховуючи це, в даній магістерській роботі проблематичним завданням є дослідження правочину як певного інституту цивільного права загального значення. В магістерській роботі поставлені питання вияснення суті, ознаки і дії правочинів в системі цивільно-правових відносин, що визначає її доцільність і значення.

Розділ 1. Поняття та ознаки правочинів

Відповідно до п. 2. ч. 1 ст. 11 ЦК до одних з головних і найпоширеніших підстав виникнення цивільних прав та обов'язків цивільне законодавство відносить договори та інші правочини. Оскільки законодавець розмежував поняття договору та правочину спробуємо дослідити з якого часу ці терміни відрізняються один від другого.

Термін «правочин» введено у українське законодавство вперше натомість терміну «угода», який співпадав за сенсом із терміном «договір» і не в повній мірі відображав особливість співвідношення угоди та договору як загального та спеціального. Всякий договір є правочином, але не всякий правочин - договір. Правочини - це будь які волевиявлення учасників цивільних правовідносин, які спрямовані на настання цивільних прав та юридичних обов'язків, що не суперечать праву. Тож відкривається можливість врегулювати такі відносини, які до цього не підпадали під угоди.

Окремих монографічних робіт, які б досліджували правочини в Україні та Росії не було, тому ми повинні спиратися на загальні праці цивілістів в ретроспективі та перспективі цього інституту. Більшість провідних вчених, які досліджували римське приватне право вказують на правочин, як підставу виникнення зобов'язань Подопригора А.А. Основы римского гражданского права: Учебн. пособие. - К.: Вища шк., 1990. -С. 169-170); Подопригора A.A. Основы римского гражданского права: Учеб. пособие для студентов юрид. вузов и факультетов, -- 2-е изд., перераб. -- К.: Вентури, 1995.-С.. 173);Черниловский З.М. Лекции по римскому частному праву. - М.: Юрид. лит., 1991.-С. 133); Орач Є.М., Тищик Б.Й. Основи римського приватного права: навчальний посібник. - Львів: Ред.-вид. відділ Львів. ун-ту.-С. 144), хоча є і ти хто обережно використовував цей термін, використовуючи його як синонім договору, то б то не акцентуючи увагу на існуванні правочинів у якості окремого юридичного факту Иоффе О.С., Мусин В.А. Основы римского гражданского права. -Ленинград: Из-во Ленинградского ун-та. -1975. -156 с.. В подальшому ця думка була розвинута авторами Иоффе О.С. Правоотношение по советскому гражданскому праву. -Ленинград: Из-во Ленинградского ун-та. -1949. С. 116), які ґрунтували свої висновки на працях Савінї. Ми можемо погодитися з Іоффе, що дійсно Савінї вперше ввів в обіг терміни „юридичні факти” і „правочини”, даючи їм визначення. Навіть якщо переглянути Дигести Юстиніана Дигести Юстиниана. Избраные фрагменты в переводе и с примечаниями И.С.Перетерского. „Наука”. - М. - 1984.-С. 60. Титул XIV має назву „Про договори”, навіть в коментарях вказано, що „pactum” і „pactio” перекладається однаково і означає договір. Хоча є одне посилання на використання терміну „правочини” в римську добу, однак, на мій погляд, його можна використовувати з певним сумнівом - це „negotium” Братошек М. Римское право: (Понятия, термины, определения): Пер. с чесшк. - М.: Юрид. лит., 1989. - С. 222-223).

Варто відзначити, що на теренах СНД правочини є суто українським цивілістичним надбанням. Цивільні законодавства більшості пострадянських країн використовують термін угода. Це зв'язано із термінологічною особливістю і необхідністю надати більшої розрізняльної здатності таким категоріям як договір де угода є його еквівалентом.

В українській правничій науці термін „правочин” запроваджений з подачі О.А.Підопригори і розвинутий у працях його учнів. З розробкою нового ЦК України була відроджена ідея правочинів, і вони знайшли своє відображення у розділі IV книги першої проекту ЦК України. У “Передмові до проекту Цивільного кодексу України” вказується: “Глава “Правочини” (розробники пропонують повернутися до цього терміна; у чинному Цивільному кодексі - це “угоди”) містить базові положення перш за все договірного права”. Правомірні дії, - як вказує О.А.Підопригора, - спрямовані на досягнення певного правового результату (на виникнення, зміну або припинення прав і обов'язків), називаються правочинами, наприклад, продати, купити, обміняти, подарувати, здати в оренду, заповісти, вступити до шлюбу тощо".

Практично всі провідні правознавці поділяють позицію законодавця, який дав визначення правочину як дії особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (п.1 ст. 202 ЦК України). Отже законодавець виходить з того, що правочин є правомірною дією учасника цивільних правовідносин, який має для цього достатню дієздатність і переслідує мету - набуття, зміну та припинення цивільних прав та обов'язків. Харитонов Є.О. слушно зазначає, що такі дії слід тлумачити поширювально у тому сенсі, що правочини можуть бути підставою інших змін правовідносин. При цьому він може водночас і підставою припинення одних правовідносин та підставою виникнення або зміни інших правовідносин Цивільний кодекс України: Коментар. - Х.: ТОВ „Одіссей”, 2003. - С.136).

Від інших юридичних дій (адміністративних актів, злочинів) правочин відрізняється своїми ознаками. В легальному визначені вказані лише дві головні ознаки правочину: правочин - це завжди дії фізичних і юридичних осіб, спрямовані на досягнення конкретного юридичного результату - встановлення, зміна чи припинення цивільних правовідносин.

В більшості доктринальних визначеннях можна знайти посилання і на інші ознаки правочину, як це зроблено у Д.В. Бобрової: “Правочини -- це вольові і правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме: на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків". Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / Ц58 Д.В. Боброва, О.В. Дзера, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. -- К.: Юрінком Інтер, 1999. - С. 183)

Узагальнюючи позиції правознавців зупинимося на наступних ознаках правочинів:

По-перше, правочин - це правомірна дія, що відрізняє її від таких юридичних фактів, як правопорушення. Науковці звертали увагу на нетотожність понять „правомірність” і „законність” правочину Гражданское право Украины: [Учебник для вузов системы МВД Украины]: В 2-х частях. Часть I/ А.А.Пушкин, В.М.Самойленко, Р.Б.Шишка и др.; под ред. проф. А.А,Пушкина, доц. В.М.Самойленко. - X.: Ун-т внутр. дел; «Основа», 1996. -С. 210).

Шахматов В.П. Составы противоправных сделок и обусловленные ими последствия. Томск, 1967. -С.30-32., ми приєднуємося до цієї точки зору і вважаємо, що законні, але протиправні дії суб'єктів права підпадають під поняття „шикани” Гражданское право. Учебник. Часть I. Издание третье, переработанное и дополненное. / Под ред. А П. Сергеева, Ю. К. Толстого.--М.: Проспект, 1998.--С..267). Правомірність як ознака правочину узгоджується із загальними засадами діяльності громадянського суспільства, зокрема домінуванням права над законом. Це дає змогу оцінювати цю ознаку правочину через принципи цивільного права і категорію прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб.

По-друге, зміст правочину не може суперечити моральним засадам суспільства (п. 1 ст.203 ЦК України).

По трете, особа, яка учиняє правочин, повинна бути волездатною - здатною усвідомлювати свої дії та керувати ними, тобто правосуб'єктною Тархов В. А. Гражданское право. Общая часть. Курс лекций, г. Чебоксары: Чув. кн. изд-во, 1997. -С. 216).

По-четверте, правочин - це завжди вольовий акт, „объективируемая вовне воля людей, их волевые акты Гражданское право Украины: [Учебник для вузов системы МВД Украины]: В 2-х частях. Часть I/ ААПушкин, В.М.Самойленко, Р.Б.Шишка и др.; под ред. проф. А.А,Пушкина, доц. В.М.Самойленко. - X.: Ун-т внутр. дел; «Основа», 1996. - 440 с.” Цією своєю ознакою вони відрізняються від юридичних фактів - подій, настання чи ненастання яких не залежить від волі людини. Для правочин характерний саме момент волевиявлення, без якого взагалі не може бути правочини. Проте, тут варто звернути увагу на доктрини вольової теорії, відповідно до якої волі надається перевага перед волевиявленням та теорії волевиявлення (теорія довіри чи теорії обороту) де основне значення придається саме волевиявленню Див. Покровсикй И.А. Основне проблемы гражданского права. М.: Статут, 1998, -С.246-247., а воля як внутрышный намыр вивидиться поза правовий результат.

По-п'яте, „сделка порождает гражданские отношения, поскольку именно гражданским законом определяются те правовые последствия, которые наступают в результате совершения сделок". Гражданское право. Учебник. Часть I. Издание третье, переработанное и дополненное. / Под ред. А П. Сергеева, Ю. К. Толстого.--М.:Проспект, 1998.--С. 230)

По-шосте, правочини - це завжди дії, вчинені фізичними, юридичними особами і державою як суб'єктами цивільного права. Можливість здійснення правочин входить у зміст їхньої цивільної дієздатності. Тому правочини необхідно відрізняти і від таких дій, як акти компетентних державних органів, що хоча і породжують цивільні правовідносини (зобов'язання по передачі будинків і споруджень між державними юридичними особами), але самі по собі представляють владні акти, що видаються в межах компетенції цих органів - суб'єктів адміністративного права. Будучи адресованими конкретним виконавцям, вони створюють між ними цивільні правовідносини незалежно від їхнього бажання вступити в ці правовідносини. За допомогою же правочин правовідносини завжди встановлюються з волі й ініціативі їхніх учасників Гражданское право Украины: [Учебник для вузов системы МВД Украины]: В 2-х частях. Часть I/ ААПушкин, В.М.Самойленко, Р.Б.Шишка и др.; под ред. проф. А.А,Пушкина, доц. В.М.Самойленко. - X.: Ун-т внутр. дел; «Основа», 1996. -С. 209-210).

По-сьоме, учиненням правочину його учасник (учасники) переслідують певну мету - встановлення, зміну та припинення для себе чи інших осіб суб'єктивних прав та юридичних обов'язків. За такого видається не досить виваженим позиція про мету - визначені наперед в свідомості суб'єкта тих змін у реальних (фактичних) суспільних відносинах, що відбудуться в результаті впливу на них правових відносин, щшо виникнуть на підставі правочину Хропанюк В.Н. Теория государства и права. М., 1999, -С.74.

Восьме, правочин є підставою для виникнення цивільних правовідносин, оскільки тільки цивільним законом передбачаються ті правові наслідки, які наступають в результаті укладання правочину Слипченко С.А. Кройтор В.А. Гражданское право Украины. Часть 1. учебное пособие. - Харьков: эспада, 2000. - С. 115).

Таким чином, з огляду на все наведене, можна дати наступне визначення правочину. Правочином визнається дія дієздатного суб'єкта цивільного права, спрямована на встановлення, зміну та припинення цивільних прав і обов'язків, що не суперечать праву і спрямовані на задоволення його прав та інтересів чи прав та інтересів інших осіб.

1.1 Умови Дійсності правочинів

Вимоги, яким повинен відповідати правочин, для того щоб вважатися належним юридичним фактом, прийнято називати умовами дійсності правочин. Варто зауважити, що у новому ЦК України вони чітко формалізовані за групами, правовими наслідками їх недотримання, способами кваліфікації. Такий підхід є виправданим тому, що основні відносини повинні регулюватися законом, а підзаконне регулювання повинне бути зведене до мінімуму. Крім цього ЦК України як закон, що регламентує найбільш широке коло відносин повинен бути максимально зрозумілим тим, кому він адресується, а не тільки фахівцям-правознавцям.

З огляду на те законодавець в ст. 203 ЦК України встановив наступні загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. До них віднесено такі:

1. Зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Цим досягається стабільність цивільного права, зменшується можливість його довільного трактування. Разом з тим така вимога неоднозначна, оскільки в ній по-суті міститься два взаємовиключні принципи: домінанти права і домінанти закону.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Такий підхід надає можливість диференціювати підходи до визнання правочинів недійсними відповідно до визначеного безпосередньо законом змісту тих чи інших правочинів: укладаємих малолітніми, неповнолітніми, обмежено дієздатними.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Інакше - волевиявлення повинно співпадати із волею стосовно наміру учинення самого правочину, його мотиву та мети, змісту самого правочину, особливо предмету, його учасника.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. За такої конструкції складається враження про імперативність вимог щодо форми правочину. Однак це не так. Закон допускає відхід від встановленої форми на розсуд і відповідальність учасників правочину. Тому коли вони відхиляються від встановленої законом форми правова охорона такому правочину не надається. Звідси й можливість визнання його недійсним є вельми проблематичною. Тому не дарма в ч.1 ст.218 ЦК України встановлено, що недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.

Тому недарма заперечення однією із сторін факту учинення правочину, або оспорювання його окремих частин може доводитись лише письмовими доказами, засобами аудіо-відеозапису та іншими доказами. Неможливість посилатися на свідчення свідків практично робить позови про визнання угоди недійсною неможливими.

4. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Цим упереджується можливість укладення фіктивних правочинів - учинених без наміру створення правових наслідків, що обумовлювалися цим правочином (ст. 234 ЦК У). Але це не говорить про те, що такі правочини неможливі взагалі.

5. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Така вимога зумовлена Конвенцією про права дитини та Декларацією прав дитини, згідно котрих держави-учасниці цих міжнародно-правових актів повинні забезпечити такий захист і турботу, які необхідні для його достатку. Майнові інтереси дитини охороняються також ст. 17 Закону України “Про охорону дитинства” Відомості Верховної Ради України, 2001, №30, ст.142..

Більшість вчених радянської цивілістичної школи виділяли чотири Гражданское право. - Под ред. А.П.Сергеева, Ю.К.Толстого. - М., 2002г.-С. 287 елементи правочину, які у взаємній єдності і дозволяють диференціювати правочин від інших юридичних фактів. Нам імпонує точка зору Пушкіна О.А, який зупинився на п'яти ознаках правочину Советское гражданское право. - Ч. 1. - Второе издание, переработанное и дополненное. - Под общей редакцией доктора юридических наук профессора В. Ф. Маслова и доктора юридических наук профессора А. А. Пушкина. - Киев. - «Вища школа» 1983 -С. 212-1213.

По-перше, правочини повинні вчинятися належним суб'єктом правочину. Належною особою, яка укладає правочини, вважається той, хто володіє достатнім для здійснення цього правочину обсягом цивільної дієздатності. Елементом дієздатності є правочиноздатність, яка полягає в можливості укладати певні правочини. У повному обсязі дієздатністю володіють тільки повнолітні або ти особи, які уклали шлюб до досягнення повноліття. До досягнення повної дієздатності фізичні особи мають відносну чи часткову дієздатність і вправі укладати лише правочини, прямо зазначені в законі. Фізичні особи, відносно яких вступило в закону силу рішення суду про позбавлені дієздатності взагалі не можуть укладати правочини, за них правочини укладають опікуни в межах своєї компетенції. Фізичні особи, обмежені судом у дієздатності, можуть робити лише дрібні побутові правочини. Юридичні особи вправі робити лише правочини, що відповідають цілям і задачам їхньої статутної діяльності.

По-друге, правочин повинен бути спрямована на виникнення конкретних, обумовлених тільки ним правових наслідків, тобто повинно бути єдність волі і волевиявлення. Волевиявлення повинно чітко і правильно відображати внутрішню волю осіб для сторін правочину і третіх осіб. Тому волевиявлення, зроблене лише для виду, щоб ввести в оману сторону або оточуючих, що не містить в собі дійсної волі на встановлення правовідносини які сторони мали на увазі, не може мати значення дійсного правочину. Також правочин повинен бути позбавлений факторів, що можуть перекрутити представлення особи про сутність правочину або його елементах. Слід зазначити що в науці іде полеміка з питання чому надавати головне місце волі чи волевиявленню. Позиції авторів було поділено Гражданское право. Том 1. Учебник. Издание шестое, переработанное и дополненное /Под ред. А.С.Сергееева, Ю.К.Толстого. - М.: «ТК Велби», 2002, С. 307-308) на три групи. Перша, стверджує, що оскільки правочин - це дія, то і її наслідки пов'язуються з волевиявленням Новицкий И.Б. Сделки. Исковая давность. - С.22. Друга позиція базується на посилці, що волевиявлення не можливо і головне породжується волею, то головне в правочині - це внутрішня воля особи Рабинович Н.В. Недействительность сделок и ее последствия. - Л. - 1960. -С.7. Третя позиція, з якою ми можемо погодитись - оцінює волю і волевиявлення тільки-но в їх поєднанні Йофе О.С. Советское гражданское право. Л., 1958 Т.1. -С.223..

По-третє, правочини повинні укладатися за умови вільної і повної згоди їх учасників. Воля сторін в правочині повинна бути вільним волевиявленням, позбавлена вплину з будь якого боку, шляхом насильства, погрози, обману тощо.

По-четверте, зміст правочину не може суперечити цивільному законодавству і моральним принципам суспільства. Громадяни і юридичні особи, укладаючи правочини, повинні враховувати межі допустимості правочину і призначення правочину у суспільстві, дотримуватись вимоги цивільного законодавства.

По-п'яте, при укладенні правочину необхідно обов'язково дотримання передбаченої законом форми (простої чи нотаріальної), якщо порушення цієї форми тягне за законом визнання правочину недійсним.

Разом з тим варто підкреслити, що визнавати правочин недійсним чи зоставити його дію у силі навіть за тих умов, що він не відповідає встановленим вимогам, вправі управомочена на те сторона.

Розділ 2. Види правочинів Законом, правовим актом чи за домовленістю сторін можуть бути передбачені обставини, за яких виділяються ті чи інші види правочинів

2.1 В залежності від оплатності

В залежності від оплатності правочинів вони поділяються на оплатні і безоплатні.

Оплатним називається правочин, у якому майновому наданню однієї сторони (передача грошей чи майна, виконання робіт, надання послуг) відповідає зустрічний обов'язок іншої сторони.

Вирішальне значення за даними правочинами має зустрічність, а не еквівалентність. Оплатні правочини породжують правовідносини, у силу яких кожна зі сторін вправі жадати від іншої сторони так чи інакше визначеного майнового надання, тобто кожна зі сторін зобов'язана зробити на користь іншої сторони визначені дії. Якщо одна сторона передає майно, то інша повинна передавати або інше майно, або гроші, або зробити які-небудь інші дії. Так, за договором купівлі-продажу покупець вправі жадати від продавця передачі йому придбаної речі, а продавець вправі вимагати плату у визначеній сумі за продану річ. Більшість цивільно-правових правочинів є платними.

Оплатними можуть бути тільки двосторонні правочини, оскільки однобічні правочини завжди безоплатні. Оплатність правочину може виражатися в передачі грошей, речей (майна), виконанні робіт або наданні послуг і встановлюватися законом чи угодою сторін, випливати із суті правочинів. Так, правочини купівлі-продажу, постачання й ін. по своїй сутності завжди платні, а договір дарування, безплатного користування майном, навпроти - завжди безоплатний. До оплатних правочинів відносять: 1) Кредитний договір. Оплатність кредитного договору полягає в тому, що позичальник сплачує проценти за користування кредитом. Розмір процентів визначається договором і практично формується на підставі ставки рефінансування, яка доводиться Національним банком України. Розмір процентів і порядок їх сплати залежить від кредитного ризику, надання забезпечення, попиту і пропозицій, що склалися на кредитному ринку. 2) Договір банківського вкладу є оплатним договором на визначених умовах про сплату відсотків.

3) Договір схову може стати оплатним у відносинах між громадянами, якщо при укладенні договору сторони це обумовлюють, а також у відносинах, де однією стороною є організація; договір схову має бути оплатним, якщо нормативними актами передбачено стягнення організацією плати за зберігання майна. 4) Договір комісії завжди є оплатним.

5) Договір управління майном визнається оплатним, що прямо випливає із змісту глави 70 ЦК України. Відповідно з п. 1 ст. 1028 ЦК України діяльність щодо управління майном здійснюється за винагороду. Управителеві відшкодовуються необхідні витрати, зроблені ним при управлінні майном (ст. 1042 ЦК України). Умови про розмір і форму плати управителеві віднесені ст. 1035 ЦК України до істотних умов договору. У разі відсутності в тексті договору умов винагороди, такий пра-вочин вважатиметься неукладеним.

Переважно еквівалентно-оплатні засади сучасного цивільно-правового обміну обумовило загальне правило про оплатний характер відносин установника і довірчого управителя. Положення про оплатний характер послуг управителя є цілком обгрунтованими з огляду на те, що особа, яка надає матеріальні блага іншій особі, має право отримувати за це певне зустрічне задоволення.

Метою укладання такого договору є отримання доходу чи інші вигоди від здійснення права власності на майно. При передачі майна в управління управителю установник розраховує на еквівалентне збільшення або збереження свого капіталу, хоч не завжди одержує вигоди від цього безпосередньо. Крім мети одержати прибуток чи примножити капітал, заснування управління можливе і в некомерційних цілях. Проте і в цьому випадку договір матиме оплатний характер. Оплатність договору у цьому випадку буде пов'язана з майновими відносинами між установником та управителем.

6) Договір про спільну діяльність. Багато суперечок у юридичній літературі виникає з приводу розв'язання питання про оплатність чи безоплатність договорів про спільну діяльність. Одні автори вважають, що договори про спільну діяльність є оплатними, оскільки кожний з учасників, який зробив майновий вклад, має право вимагати від інших відповідного зустрічного задоволення. Інші вчені обстоюють думку про безоплатний характер даних відносин, обґрунтовуючи її відсутністю матеріального еквівалента діям учасника, що зробив майновий вклад Масляев А. И., Масляев Я. А. Договоры о совместной деятельности в советском гражданском праве. -- М., 1988. -- С 18..

На підставі аналізу договорів про спільну діяльність можна констатувати, що вони можуть бути як оплатними, так і безоплатними. Такий критерій, як "зустрічне задоволення", не завжди свідчить про оплатність договорів про спільну діяльність, адже оплатність (як ознака договорів купівлі-продажу, міни, поставки, майнового найму (оренди), комісії тощо) передбачає задоволення будь-яких майнових (економічних) інтересів, майнове задоволення. Наприклад, за договором про спільну діяльність з виробництва певної продукції один учасник зобов'язується надати приміщення, другий -- зробити вклад обладнанням для розміщення його у цьому приміщенні. Тут дійсно один учасник задовольняє свої майнові інтереси у потрібному йому приміщенні, а другий -- в обладнанні, оскільки це майно спільно використовується. У разі коли сторони об'єднують майно, трудові зусилля для досягнення спільно благодійної мети, то задоволення ними майнових інтересів (майнове задоволення) первісно відступає. У зв'язку з цим немає й ознаки оплатності даного договору, хоч сторони і роблять "зустрічне задоволення". Отже, найбільш прийнятним критерієм оплатності договорів про спільну діяльність є мета, що передбачає задоволення майнового (економічного) Інтересу кожної із сторін.

7) Стосовно інвестиційних договорів (контрактів) питання оплатності має складний характер. Мета інвестиційної діяльності полягає в одержанні прибутку від реалізації інвестицій. Тому, на перший погляд, немає сумніву, що інвестиційні договори (контракти) мають оплатний характер. Водночас матеріальний еквівалент може не залежати безпосередньо від зустрічних дій контрагента, зокрема при здійсненні спільної підприємницької діяльності. У даному разі зустрічне матеріальне задоволення інвестор одержуватиме не безпосередньо від свого партнера з цієї діяльності, а від здійснення інвестиції. Крім того, інвестиція може здійснюватися з метою досягнення соціального ефекту, зміст якого законодавство не розкриває.

8) Частина 2 ст. 823 ЦК встановлює оплатність договору піднайму. Розмір плати за користування житлом встановлюється договором піднайму і цей розмір може бути більшим за розмір плати, що вноситься наймачем.

9) Договір купівлі-продажу є оплатним -- при набуванні речі у власність, покупець сплачує продавцеві ціну речі, яка обумовлена договором.

Оплата придбаного майна має здійснюватися у національній валюті України, за винятком випадків, передбачених законом.

10) Договір міни (бартеру) за своїми характеристиками є оплатним.

У безоплатних правочинах наданню однієї сторони немає зустрічного задоволення, надання. У таких правочинах обов'язок зробити дії майнового характеру лежить лише на одній стороні, що не вправі вимагати зустрічного майнового надання.

Прикладами безоплатного правочину є:

1) За ЦКУРСР договір схову вважається безоплатним, якщо інше не встановлено законом або договором (ч. З ст. 413). Новий ЦК України презумпції безоплатності чи оплатності прямо не встановлює, однак комплексний аналіз статей про зберігання дає підстави вважати, що за загальним правилом договір зберігання є оплатним, якщо інше не встановлено договором або законом.

Безоплатними є відносини, що виникають, коли громадяни здають майно на короткострокове зберігання у гардероби організацій, камери схову будинків відпочинку, санаторіїв, або якщо функцію охоронця бере на себе громадянин у порядку надання товариських послуг, що часто трапляється у побуті.

В разі безоплатного схову той, хто здав майно на схов, зобов'язаний відшкодувати охоронцеві витрати, необхідні для зберігання майна (ч. 2 ст. 417 ЦК УРСР). За новим ЦК України такий обов'язок покладається на поклажодавця за умови, якщо інше не встановлено договором або законом. Так, якщо громадянин безоплатно зберігав речі іншої особи і передав їх у ломбард, бо приміщення, де вони знаходилися, залило водою, то витрати з оплати зберігання речей у ломбарді, доставки їх туди і назад мають бути відшкодовані, оскільки є необхідними і здійснені з метою захисту інтересів поклажодавця. Розмір витрат у даному разі визначають виходячи з дійсно зроблених витрат зі зберігання.

При виникненні розбіжностей спір вирішує суд. Тобто охоронець у разі закінчення безоплатного договору має право вимагати від іншої сторони у судовому порядку відшкодування всіх необхідних і виправданих витрат, пов'язаних з виконанням обов'язків зі зберігання майна. На відшкодування витрат понад обумовлену винагороду охоронець має право і в разі укладення оплатного договору, якщо ці витрати також були зумовлені необхідністю.

При безоплатному зберіганні речей у санаторіях, готелях, гуртожитках і тому подібних організаціях, у гардеробах установ, підприємств володільці речей ніяких витрат не відшкодовують, бо тут вони входять як один з елементів в обслуговування громадян.

2) У безоплатному договорі доручення на довірителя покладаються обов'язки прийняти все виконане повіреним, а також забезпечити останнього коштами, необхідними для виконання доручення.

3) Договір дарування завжди є безоплатним, тому дарувальник не має права вимагати від обдарованої особи зустрічних дій майнового або немайнового характеру. Це характеризує дарування як договір, що не терпить яких-небудь зустрічних домагань і спрямований винятково на надання майнової вигоди лише одній стороні. Тобто у даному випадку законодавець встановлює, що любе зустрічне майнове надання стороною, що набуває майно у власність, свідчить про відсутність дарування. Не суперечить безоплатному характеру договору дарування факт здійснення обдарованим згодом дарунка на користь дарувальника, але за самостійним договором.

ЦК України не визнає дарування на випадок смерті.

Договір дарування, укладений з порушенням вимог закону про безоплатність передачі іншій стороні майна у власність, є недійсним.

4) Договір позички є безоплатним оскільки, за договором позички одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов'язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку.

Користування річчю вважається безоплатним, якщо сторони прямо домовилися про це або якщо це випливає із суті відносин між ними.

5) Ст.904 ЦК передбачає укладення договору про безоплатне надання послуг із відшкодуванням виконавцеві фактичних витрат, необхідних для виконання договору.

За договором про безоплатне надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається, в процесі певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується відшкодувати виконавцеві усі фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Особливістю цього різновиду договору про надання послуг, стосовно основного, який передбачений гл. 63 ЦК, є його неоплатність. Саме ж покриття виконавцем фактичних витрат носить компенсаційний характер витрачених зусиль. Жодних інших коштів, окрім відшкодування замовником не вноситься.

6) Договір доручення безоплатним стає тоді, коли його безоплатність передбачена договором або встановлена законом.

7) Договір управління майном може бути безоплатним. В такому разі управитель має право лише на відшкодування всіх необхідних витрат по управлінню майном.

8) Безоплатним договір позики вважається:

а) якщо його предметом є речі, визначені родовими ознаками та

б) коли він укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує п'ятдесятикратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян і не пов'язаний із здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією із сторін

2.2 За моментом виникнення прав і обов'язків

У залежності від моменту, з якого у сторін правочину виникають цивільні права і обов'язки, правочини підрозділяються на консенсуальні і реальні.

Консенсуальний правочин вважається укладеними з моменту досягнення сторонами згоди за всіма істотними умовами правочину, тобто сторони повинні узгодити своє волевиявлення, спрямоване на встановлення, зміну чи припинення правовідносини. Якщо закон вимагає, щоб волевиявлення було виражено у визначеній формі, то правочин вважається укладеним тільки при дотриманні такої форми. Більшість правочинів є консенсуальними.

Визнання правочину консенсуальним - надає стороні право вимагати від іншої сторони обумовлених домовленістю дій (передачі майна, оплати грошової суми, надання відповідної послуги тощо) Цивільне право України : Підручник / Є. О. Харитонов, Н. О. Саніахметова. -- К.: Істина, 2003. -- 204 с.

Можна навести наступні приклади консенсуальних правочинів:

1) Кредитний договір відповідно до чинного в Україні законодавства є консенсуальним. Норми, які вказують саме на таку ознаку кредитного договору містяться у нормативних актах Національного банку України. Зокрема, це "Положення про кредитування", затверджене постановою Правління НБУ від 28 вересня 1995 р. № 246, "Положення про порядок здійснення консорціумного кредитування", затверджене постановою Правління НБУ від 21 лютого 1996 р. № 37 та ін. З моменту укладення кредитного договору позичальник має право вимагати передачі коштів, а кредитор має виконати відповідний обов'язок.

У зв'язку з тим, що кредитний договір є консенсуальним, може виникати питання про можливість уступки вимоги прав, які належать позичальнику.

Стосовно кредитного договору важливим є те, що право вимагати передачі кредитних коштів може тільки та особа, яка уклала договір з банком. Позичальник не може передати своє право вимоги про надання кредиту іншій особі на підставі договору цесії. Така точка зору знайшла підтримку в юридичній літературі Брагинский М. И., Витрянскип В, В. Договорное право. -- М: Статут, 1999. -- Кн. 1. Але така особливість кредитного договору щодо уступки прав позичальника на надання кредиту не знайшла закріплення в законодавстві України. Для уникнення непорозумінь рекомендується включати в тексти кредитних договорів умову, яка забороняє позичальнику передавати право вимагати одержання кредиту третім особам.

Консенсуальним кредитний договір є також тому, що юридичними фактом, необхідним для визнання виникнення між сторонами правового зв'язку, є сам договір. Права та обов'язки сторін виникають саме з моменту досягнення згоди сторін, яка спрямована на досягнення певних цивільно-правових наслідків. Саме за цією ознакою консенсуальний договір відрізняється від реального договору. Для останнього досягнення згоди сторін є недостатнім, необхідною умовою такого договору є виконання певних дій (наприклад, передача грошей). Визначення кредитного договору консенсуальним має істотне значення для сторін, адже сам договір є юридичним фактом, який породжує цивільні права та обов'язки. Так, для встановлення зобов'язання надати кредит достатньо укласти договір між кредитодавцем і позичальником. У зв'язку з цим слід пам'ятати про правомірні і неправомірні дії. За ознакою залежності від волі суб'єктів укладення договору є дією. У теорії права дії поділяються на правомірні і неправомірні залежно від того, чи відповідають вони вимогам закону, інших нормативних актів або ж порушують їх. Безперечно, що тільки правомірний договір породжує обов'язок надавати кредитні кошти і право їх вимагати.

2) Договір схову в певних випадках може бути консенсуальним, зокрема тоді, коли він укладається між суб'єктами підприємництва (в радянський період -- між соціалістичними організаціями), один з яких бере на себе зобов'язання прийняти на схов майно від іншого. Так, підприємства-холодильники, що приймають продукцію підприємств м'ясної і молочної промисловості, укладають з відповідними збутовими конторами договори, на підставі яких холодильники зобов'язуються приймати, а контори -- здавати на зберігання м'ясо-молочні продукти.

Нині консенсуальний характер окремих договорів зберігання знайшов своє безпосереднє закріплення. Договором зберігання, -- записано в п. 2 ст. 936 ЦК України, -- у якому зберігачем є особа, що здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності (професійний зберігач) може бути встановлений обов'язок зберігана зберігати річ, яка буде передана йому у майбутньому.

3) Договір доручення належить до консенсуальних договорів, бо вважається укладеним у момент досягнення між сторонами згоди.

4) З визначення договору комісії випливає, що даний договір є консенсуальним, оскільки для його укладення достатньо згоди сторін.

5) Договори простого товариства, як і всі інші договори про спільну діяльність вважаються консенсуальними договорами, оскільки для укладення їх досить згоди сторін і не потрібен сам факт передачі вкладів та здійснення спільних дій.

6) Договір купівлі-продажу є консенсуальним, оскільки права та обов'язки виникають вже в момент досягнення ними угоди за всіма істотними умовами.

7) Договір постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу - консенсуальний, оскільки права та обов'язки сторін виникають з моменту заключення договору і постачальна організація зобов'язується подавати абоненту енергію протягом дії договору.

8) Ст. 717 ЦК України передбачає, крім реального, також консенсуальний договір дарування, за яким одна сторона (дарувальник) зобов'язується передати іншій стороні (обдарованому) дарунок в майбутньому.

Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдаровуваному або передачі його у майбутньому, і тому він може належати як до реальних, так і до консенсуальних договорів. Момент укладання правочину не пов'язаний з моментом передачі майна у власність. За таких умов договір дарування з обов'язком передати майно обдаровуваному у майбутньому вважатиметься чинним до його фактичної передачі, а тому має ознаки консенсуальної угоди.

Договір дарування з обов'язком передати майно обдарованому у майбутньому вважатиметься чинним до його фактичної передачі, і саме тому договір дарування має ознаки консенсуального правочину.

9) Необхідно вказати на консенсуальність договору про надання послуг, оскільки він вважається укладеним не з моменту передачі певної речі, як це властиво реальним договорам, а з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції

10) У ряді випадків договори перевезення вантажів є консенсуальними. Так, договір каботажного морського перевезення є консенсуальним і вважається укладеним з моменту досягнення сторонами угоди щодо всіх істотних умов договору.

11) Частина 1 ст.ст. 134 і 136 КТМ передбачають, що договір морського перевезення вантажу може бути укладений за умови надання для перевезення всього судна, його частини або певних суднових приміщень. Такий договір називається рейсовим чартером. Він є консенсуальним договором.

Для укладення реального правочину одного волевиявлення (узгодження волі) сторін недостатньо. Потрібно також вчинити фактичні дії (наприклад, передати майно). Лише після вчинення фактичних дій правочин вважається укладеним. Якщо консенсуальні правочини виконуються, то реальні -- здійснюються.

Потрібно звернути увагу на те, що оскільки в консенсуальних правочинах момент укладення і момент виконання не збігаються, а в реальних -- збігаються, то консенсуальні договори завжди є взаємними, а реальні -- односторонніми.

До реальних правочинів відносяться:

1) Договір про депонування рукопису є реальний, права та обов'язки в якому виникають з моменту передачі рукопису на депонування. Цей договір породжує для автора рукопису позитивні наслідки -- депонований рукопис прирівнюється до опублікованої друкованої роботи, тобто до творів, випущених у світ за видавничим договором. Отже, договір на депонування рукопису є реальна угода, за якою організація передає належним чином оформлений рукопис органові інформації на зберігання та інформування всіх заінтересованих осіб про його зміст, а також надає можливість ознайомитися із самим рукописом.

2) Що стосується кредитного договору, то в юридичній літературі немає єдиної точки зору на правову природу кредитного договору.

На цю проблему дуже влучно вказала Л. Г. Єфімова Єфимова Л. Г. Банковское право. -- М.: БЕК, 1994. -- С. 182--184.. Різницю точок зору вона пояснює різним підходом до аналізу процедури укладання договору банківського кредиту. Раніше він укладався шляхом подання клієнтом до банку заяви про надання кредиту разом з документами, які обґрунтовували необхідність кредиту. Керуючий установою банку ставив підпис про надання кредиту на самій заяві. Прибічники "реальності" кредитного договору розглядали підпис про надання кредиту не як акцепт пропозиції клієнта, а як розпорядження внутрішнього характеру, обов'язкового тільки для конкретного працівника банківської установи. Таким чином, договір вважався укладеним з моменту зарахування грошей на рахунок клієнта і розглядався як реальний.

Прибічники "консенсуальності" договору банківського кредиту розглядали вказаний підпис керуючого банківською установою як акцепт, а отже, сам договір як консекгуальний і двосторонній. Таким чином, право вимагати надання кредиту виникало у клієнта безпосередньо з моменту підписання заяви керівником банку.

На теоретичне і практичне значення цього питання вказував Е. Г. Полонський: "Визначення договору реальним і одностороннім привело б нас до визнання того, що банк не має обов'язку перед госпорганами щодо видання кредиту, що автоматично тягне за собою обмеження прав госпоргану" Компанеец Е. С, Полонский Э. Г. Указ. соч. -- С. 116..

3) Договір схову, як правило, є реальним, тобто він вважається укладеним з моменту передачі речі на зберігання, а не з часу досягнення про це згоди. Це має місце у договорах, де однією стороною виступає громадянин (наприклад, при здачі майна в ломбард, камеру схову на вокзалі).

4) Договір управління майном є реальним договором, оскільки за цією угодою одна сторона (установник управління) передає іншій стороні (управителю) на визначений строк майно в довірче управління. Про реальність договору свідчить чітко визначене положення: установник управління передає майно в управління, а не зобов'язується його передати. Тому для виникнення договору управління майном, як і будь-якого реального договору, недостатньо однієї зустрічної згоди сторін (оферти та акцепту). Обов'язковою умовою укладання цього договору є передача майна. Обіцяння передати майно в управління не тягне за собою у даному випадку правових наслідків. Згода потенційного управителя і потенційного установника управління до моменту передачі майна, коли один передасть його, а інший прийме І відокремить від іншого, що перебуває в управлінні, може вважатися лише попереднім договором, тобто домовленістю сторін у майбутньому укласти договір (ст. 635 ЦК України).

За загальним правилом, ЦК України не допускає конструювання договору управління майном як консенсуального. Укладення договору як консенсуального могло б привести до відносин, коли установник управління зобов'язаний був би передати майно, а управитель мав би право вимагати його реальної передачі навіть у тому разі, коли власник засумнівався б у професіоналізмі та старанності обраного контрагента і вирішив би припинити відносини.

З іншого боку, визначаючи цей договір реальним, тим самим установнику надається право одностороньої відмови від виконання договору у ситуації, коли договір з будь-яких причин укладений до передачі майна в управління.

5) Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдаровуваному або передачі його у майбутньому, і тому він може належати до реальних.

6) Договір ренти слід вважати реальним. Рента -- як правило, довготривалий договір, його специфіка передбачає тривалість договірних відносин, які можуть нараховувати не одне десятиліття.

7) Договір довічного утримання вважається реальним, оскільки набуває чинності з моменту його державної реєстрації і в цей же момент до набувача переходить право власності на будинок (інше майно).

8) Договір найму (оренди) будівлі (іншої капітальної споруди), виходячи зі змісту ст. 795 ЦК, визнається реальним договором.

Визнання договору найму (оренди) будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) реальним має, на мою думку, наступне значення. Це означає, що у випадку, коли наймодавець не передає наймачеві майно після підписання тексту договору (при простій письмовій формі) чи після нотаріального посвідчення та державної реєстрації договору, наймач позбавлений права вимагати від наймодавця передання майна і відшкодування збитків, завданих затримкою (ст. 766 ЦК), оскільки й сам договір найму, з якого випливають вказані права, не є чинним.

9) У більшості випадків, договори перевезення вантажу є реальними. Транспортна організація несе зобов'язання щодо доставки ввіреного їй вантажу та надання для перевезення транспортного засобу.

10) Договір страхування, як правило, є реальним. Він набуває чинності з моменту внесення першого страхового платежу, якщо інше не передбачено договором.

11) Договір позики належить до реальних договорів і, отже, вважається укладеним з моменту передання грошей або речей.

2.3 За підставами укладення правочинів

За підставою (за метою досягнення юридичного результату) укладення правочинів вони поділяються на каузальні і абстрактні.

Підставою правочину визнається та правова мета, для досягнення якої правочин здійснюється. Будь який правочин повинен мати підставу, вона визначається метою правочину, правочинів без мети не може бути. В.П. Шахматов відмічав, що правовідносини слугує засобом досягнення певних мети Шахматов В.П. Составы противоправных сделок и обусловленные ими последствия. Томск. 1967. С.47.. Не може бути правочинів без підґрунтя, тобто безцільних правочинів. Розподіл правочинів на каузальні й абстрактні не означає, що перші з них мають підставу, а другі його не мають. Сутність цього розподілу укладається в тім, що для одних правочинів підстава є істотним елементом і самою дійсністю правочину можна заперечувати в залежності від наявності підстави. Одна особа зобов'язалася сплатити іншому визначену суму грошей, а у відповідь на вимогу кредитора заявляє, що платити не за що.

Каузальними є правочини, в яких безпосередньо визначена підстава їх укладення, обумовлена наміром (метою) досягти конкретного юридичного результату (придбати майно у власність, одержати майно в оренду, одержати грошові кошти в позику, дати підряднику замовлення на виготовлення речі тощо). Переважна частина правочинів є каузальними. Відсутність у такому правочині визначення правової підстави його укладення (наприклад відсутність у розписці про одержання коштів застереження щодо мети їх одержання, відсутність у договорі про передачу однією стороною іншій застереження про мету такої передачі -- на зберігання чи у тимчасове користування) унеможливлює встановлення його правової природи, а також може призвести до визнання його недійсним.

Як приклад каузального правочину можна навести - договір управління майном. Метою (causa) даного договору виступає добросовісне управління майном. Якщо договір не буде укладений з цією метою або за її відсутності, то він не може мати юридичної сили.

Абстрактними є правочини, які зберігають юридичну силу тоді, коли підстава їх укладення взагалі відсутня, або коли вона не є обов'язковою (наприклад банківська гарантія).У абстрактних правочинах не визначено підстави їх здійснення. Отже, правочин абстрагований (відірваний, відвернений) від підстави. Абстрактним правочином є, наприклад, вексель, що породжує безумовний обов'язок платежу визначеної грошової суми. Це платіжне зобов'язання виражається в загальній формі і не обумовлено ніякою зустрічною дією, тобто в ньому не вказується правова причина, у силу якої вексель виданий. Можливість заперечування векселя через відсутність причини (підстави) до його видачі не допускається, що підвищує їхню оборотоздатність.

Абстрактний правочин настільки слабко зв'язананий зі своєю підставою, що відпадання його чи який-небудь недолік у нього, за загальним правилом, не торкається йогодійсності.

Підстава право чину (кауза) - типова для даного виду правочинів правова мета, правовий результат, заради якого вона відбувається.

Наприклад, за договором позики позичальник тому зобов'язується передати визначену грошову суму, що він раніше одержав від позикодавця таку ж суму з умовою її повернення. Продавець жадає від покупця сплати вартості речі, оскільки він раніше передав майно у власність за плату. Підстава правочину повинна бути досяжною і законною. Так, якщо при складанні заповіту заповідач не знав, що залишає майно у власність особи, якої вже немає в живих, то такий правочин не має юридичної сили. Не породжує юридичних наслідків і правочин, що має незаконну підставу (наприклад, правочини купівлі-продажу бойової техніки й ін.)

Оскільки підстава правочину -- правова мета, тобто безпосередньо правовий результат, до якого сторони (сторона) прагнуть, здійснюючи правочин, то підстава правочину входить у її юридичний склад, виражаючись у волевиявленні. Але досягнутий правовий результат знаходиться вже за межами правочину: найчастіше він складається з виниклих прав і обов'язків сторін. За допомогою різних видів майнових правочинів досягаються різні, але строго визначені правові цілі.