Правочини у цивільному праві України

Якщо проаналізувати попереднє та чинне цивільне законодавство, то поряд із суперечністю нормам закону однією з підстав недійсності правочинів ЦК УСРР 1922 р. встановлював спрямованість угоди до очевидної шкоди для держави (ст. 30), а ЦК УРСР 1963 р. однією з підстав нікчемності правочинів визначає вчинення угод з метою, суперечною інтересам держави та суспільства (ст. 49 ЦК). Проте ст. ЗО ЦК УСРР 1922 р. не визначала критеріїв, за якими вчинені правочини необхідно було б підводити під такі, що спрямовані до очевидної шкоди для держави, що неодноразово призводило до помилок у судовій практиці. Межі застосування відсутні у ст. 49 ЦК УРСР.

Але, незважаючи на відсутність чітких підстав застосування ст. 49 ЦК УРСР, на особливий характер правовідносин, які вимушена врегульовувати дана стаття, вказує те, що вона повинна застосовуватись судами не у будь-яких випадках порушення норм цивільного законодавства, а лише за окремі правопорушення, котрі вчиняються умисно і порушують основні принципи існуючого суспільного ладу.

Якщо звернутись до міжнародного приватного права, якому категорія публічного порядку відома, то необхідно зазначити: воно відокремлює поняття публічного порядку від норм цивільного законодавства. Так, відомі німецькі цивілісти К.Цвайгерт та Х.Кетц вказують на той факт, що «всі пра-вопорядки визнають недійсним договір, якщо він суперечить законам або моральним засадам (die guten Sitten, bonnes moeurs) чи публічному порядку (ordre public; public policy)» ЦвайгертК.,КетцХ. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права: В 2-х томах. -- Т. 2. -- М., 1998. -- С. 79-80.. Поряд з невідповідністю договорів вимогам закону порушення публічного порядку, як окрема підстава недійсності договорів, застосовується і у інших країнах Європи та Америки: у Швейцарії, Англії, США Гражданское и торговое право капиталистических государств / В.В. Зайцев, Е.А. Васильев, А.А. Костин и др.; Отв. ред. Е.А. Васильев. -- М., 1993. -- С. 266--267..

При цьому в міжнародному приватному праві порушення публічного порядку є лише однією з підстав недійсності правочину, яка використовується поряд з іншими і застосовується тільки у виняткових, визначених законом, випадках. Як вказує Л.Алек-сидзе, застосування публічного порядку є лише винятком у судовій практиці, а не правилом, у той час, як акти визнання правочинів, що суперечать закону, приймаються регулярно Алексидзе Л.А. Проблема jus cogens в современном международном праве // Советский ежегодник права. 1969. -- М., 1970. -- С. 131--132..

Норма, покликана захищати публічний порядок держави, також закріплена у цивільному законодавстві Російської Федерації. Так, новий ЦК РФ, крім загальної підстави недійсності правочину внаслідок невідповідності законам та іншим правовим актам (ст. 168), окремо визначив недійсність правочину, вчиненого з метою, суперечною основам правопорядку та моралі (ст. 169). Хоча ст. 169 ЦК РФ не наводить перелік правочинів, які повинні підпадати під названу статтю, науковці, даючи її роз'яснення, вказують: правочин порушує вимоги правових норм, які забезпечують основи правопорядку, тобто спрямовані на охорону і захист основ конституційного ладу, прав і свобод людини та громадянина, обороноздатності, безпеки і економічної системи держави Гражданское право. Часть первая: Учеб. / Под ред. А.Г.Калпина, А.И.Масляева. -- М., 1997. - С. 179..

Отже, відповідно до кодифікації цивільного права України і доктрини міжнародного приватного права, публічний порядок та норми цивільного законодавства не є тотожними поняттями. Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить із змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину. При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку. В зв'язку з наведеними аргументами позиція науковців (зокрема, І.Покровського), які вказували на недоцільність у цивільному законодавстві категорії публічного порядку, є суперечною.

З викладеного можна зробити висновок, що публічний порядок -- це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.

Відповідно до ч. 1 ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини та громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволо-діння ним. Згідно зі змістом даної норми законодавець, визначаючи суть правочину, що порушує публічний порядок, лише називає окремі правопорушення та злочини, які вчиняються у формі правочину.

Виділяючи тільки окремі злочини, адміністративні або цивільні правопорушення як підставу нікчемності правочину за ст. 228 ЦК України, постає питання: чи будуть визнаватись нікчемними з підстав порушення публічного порядку дії, заборонені кримінальним або адміністративним законодавством (наприклад, дії, спрямовані на провезення контрабанди, на дачу хабара тощо), або, навіть, ті, що спрямовані на підрив економічної безпеки чи зміну конституційного ладу тощо, які, у свою чергу, не охоплюються наведеною статтею.

Якщо проаналізувати розглядуваний нікчемний правочин, то конституційні права людини та громадянина, порушення яких є підставою нікчемності правочину, що порушує публічний порядок, закріплені в Основному Законі держави -- Конституції України, яка у ст. З найвищою соціальною цінністю проголошує людину, її життя і здоров'я, честь та гідність, недоторканність і безпеку. Крім цього, у разі спрямованості правочину на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним, дії особи кваліфікуватимуться як злочини або адміністративні проступки, і, як наслідок, порушуватимуть Кримінальний кодекс України та Кодекс України про адміністративні правопорушення. Законодавець відокремив порушення публічного порядку від інших підстав нікчемності правочинів, керуючись порушенням правочином таких нормативно-правових актів держави, як: Конституція України, Кримінальний кодекс та Кодекс України про адміністративні правопорушення. Тому можна стверджувати, що публічний порядок держави порушується у разі порушення нормативних актів, у яких він закріплений.

Не виключено, що злочини та адміністративні проступки можуть вчинятися у формі правочинів. Як приклад можна вказати на збут у формі продажу підроблених грошей, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї (ст. 199 КК України); право-чини, вчинені внаслідок зайняття забороненими видами господарської діяльності (ст. 203 КК); вчинення правочинів, які порушують право державної власності на надра, ліси (статті 47, 49 КпАП України) тощо. Суспільна небезпека правочинів, які підпадають під ознаки кримінальне караних діянь та адміністративних проступків, полягає безпосередньо у забороні їх кримінальним та адміністративним законодавством і порушенні ними публічно-правових інтересів, закріплених у ККта КпАП. Проте у ст. 228 ЦК України не йдеться про суперечність правочину нормам кримінального чи адміністративного законодавства, а вказується на умисне порушення публічного порядку внаслідок його вчинення.

У зв'язку з наведеним вище правочини, що порушують публічний порядок, неможливо визначити через обмежену кількість злочинів чи проступків, які вчиняються у формі правочину, оскільки «безпосереднім об'єктом посягання з боку учасників незаконного правочину є публічно-правові акти за своєю природою» Цивільне право України: Підруч.: У 2-х кн. -- Кн. I / О.В.Дзера, Д.В.Боброва, А.С.Дов-герт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. -- К., 2002. -- С. 176; Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Книга первая: Общие положения. -- М., 2001. -- С. 186..

Проте складність даної проблеми полягає у необхідності чіткого розмежування правочину, що порушує публічний порядок, від інших підстав нікчемності вчинених правочинів, а також визначення меж застосування ст. 228 ЦК України, які могли б бути використані судами під час розгляду справ даної категорії.

Для визначення критеріїв застосування ст. 228 ЦК України слід відмітити, що нині актуальними є справи, які розглядаються господарськими судами за позовами податкових органів про умисне ухилення суб'єктів господарювання від сплати податків. Як правило, податкові органи пред'являють у господарські суди позови про визнання пра-вочинів недійсними на підставі ст. 49 ЦК УРСР, як такі, що вчинені з метою, суперечною інтересам держави та суспільства.

Судові процеси за участю податкових органів та суб'єктів підприємницької діяльності нерідко супроводжуються порушенням прав та законних інтересів останніх у зв'язку з неправомірним втручанням у їхню господарську діяльність, оскільки господарські суди досить часто виносять рішення про відмову в задоволенні позову. Рішення судді мотивують, перш за все, тим, що податкові органи не надають доказів, які свідчили б про умисел сторін на вчинення договору з метою, суперечною інтересам держави та суспільства (на умисне ухилення від сплати податків).

Довести умисел сторін під час розгляду цивільної справи у суді досить складно, а наслідком неподання позивачем доказів про наявність мети, суперечної інтересам держави та суспільства, є відмова суду в задоволенні позову зацікавленої особи, навіть, якщо такий умисел сторін реально мав місце.

Оскільки ст. 228 ЦК України для правочину, що порушує публічний порядок, передбачає наявність умислу сторін (сторони) на незаконний результат, а також суперечність його публічно-правовим актам держави, вважаю: такий умисел повинен встановлюватись під час розслідування кримінальної справи і розгляду її у суді або у момент винесення постанови про адміністративне правопорушення.

Можливість такого порядку встановлення умислу сторін також пов'язано з тим, що однією з ознак правочину, що порушує публічний порядок, є заборона його нормами кримінального чи адміністративного законодавства. Як зазначає М.Сібільов, ці пра-вочини порушують виключно публічно-правові норми, які одночасно становлять правопорушення у вигляді злочину чи адміністративно-правового делікту С і б і л ь о в М.М. Загальна характеристика нікчемних правочинів (договорів) // Проблеми законності. -- Вип. 55. -- 2002. -- С. 45..

Заборона діяння кримінальним або адміністративним законодавством вказує на те, що вчиненим правочином порушені не лише приватно-правові відносини, а й публічні, про що свідчить покарання особи за вчинений злочин чи адміністративний проступок. Якщо завданням кримінального та адміністративного законодавства є покарання особи за вчинений злочин (правопорушення), то правовий наслідок у вигляді нікчемності правочину, що порушує публічний порядок, визначає тільки приватно-правові наслідки таких правочинів -- їх нікчемність.

Розглядаючи недійсні договори, О.Красавчиков наводив приклад з шахрайкою, яка, обіцяючи виконати ті чи інші зобов'язання, не збиралась цього робити та незаконно заволодівала коштами громадян. При цьому він вказував: «такі «угоди» слушніше розглядати і кваліфікувати не як недійсні договори, а як неправомірні юридичні дії» Красавчиков О.А. Юридические факты в советском гражданском праве. -- М., 1958. -С. 119-120.. Тому наявність у вчиненому пра-вочині, який порушує публічний порядок, ознак злочину чи адміністративного правопорушення зумовлює розглядати його як злочин або адміністративний проступок відповідно, під час розгляду яких встановлюватиметься умисел особи на скоєння протиправної дії.

Виходячи з викладеного вище правочин можна визначити таким, що порушує публічний порядок, якщо він спрямований (вчинений з умислом) на порушення публічно-правових нормативних актів держави, які визначають основи державного ладу, політичної системи та економічної безпеки держави, і кваліфікований як злочин чи адміністративне правопорушення у встановленому законом порядку.

У зв'язку з цим ст. 228 ЦК України повинна підлягати ширшому тлумаченню, а термін «публічний порядок» -- як оціночний критерій, закріплений у публічно-правових нормативних актах держави. Під правочин, що порушує публічний порядок, на мою думку, повинні підпадати правочини, спрямовані (вчиняються з умислом) на порушення публічних нормативно-правових актів: Конституції України, валютного, митного, податкового, антимонопольного та іншого публічно-правового законодавства, у якому закріплені основи державного ладу, політичної системи, економічної безпеки держави, і у той же час є злочинами чи адміністративними деліктами. Це, зокрема, правочини, що спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини та громадянина; ухилення суб'єктами господарювання від сплати податків; незаконне відчуження або користування об'єктами права власності Українського народу; правочини, спрямовані на незаконний обіг вилучених з вільного обігу предметів або предметів, обіг яких обмежено; правочини, вчинені з метою порушення антимонопольного законодавства та спрямовані на зайняття забороненими видами господарської діяльності, а також інші, спрямовані на порушення публічно-правових нормативних актів. Визначенню правочину як такого, що порушує публічний порядок, повинен передувати вирок суду про притягнення учасника (учасників) такого правочину до кримінальної відповідальності, який набрав чинності, чи постанова компетентного органу про притягнення названих осіб до адміністративної відповідальності.

Запропонований порядок застосування ст. 228 ЦК України не призводитиме до неоднозначного тлумачення даного нікчемного правочину в судовій практиці, а також дозволить виносити обгрунтовані рішення про порушення сторонами вчиненим пра-вочином публічного порядку.

Правочин, що порушує публічний порядок характеризується тим, що сторонами можуть бути як фізичні так і юридичні особи за наявністю їх вини у формі умислу хоча б однієї сторони, фактична спрямованість правочину на порушення конституційних прав та свобод людини і громадянина, на порушення права власності інших суб'єктів. Проте нікчемність такого правочину не пов'язується із кримінальним покаранням осіб, які його вчинили.

д) Фіктивний правочин

Стаття 58 ЦК 1963 р. передбачала недійсність «мнимої» угоди, тобто такої, що «укладена лише про людське око».

Слово «мнима» - калька з російської мови. В українській правничій лексиці віддавна для аналогічних ситуацій використовується термін «фіктивний»'. Хоча і він має іншомовне походження, але уже вживається у законодавстві України («фіктивний шлюб», «фіктивне усиновлення», «фіктивна податкова накладна»), тому і стосовно правочинів має використовуватися цей уніфікований термін.

Щодо фразеологізму «про людське око», то, хоча він дуже точно характеризував суть такого правочину, мова закону має бути діловою.

За статтею 234 ЦК України, фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, що обумовлені цим правочином.

У фіктивному правочині сторони лише формально фіксують виникнення чи припинення певних прав і обов'язків. Насправді ж вони не бажають настання жодних правових наслідків. Тому відповідні зміни в обсязі їх прав та обов'язків настають лише на папері.

Укладення фіктивного договору завжди відбувається з певною метою, умисно.

Якщо особа не мала наміру виконати договір, про що друга сторона також не знала, то і у цій ситуації слід говорити про обман, а не про фіктивний договір.

Такий висновок безпосередньо випливає із образної характеристики фіктивного договору як укладеного про людське око, тобто з умислом обох сторін.

За фіктивним правочином сторони не бажають настання правових наслідків, обумовлених договором, має місце поінформованість усіх сторін договору про фіктивність його змісту; а письмовим текстом договору створюється лише видимість правовідносин між сторонами, при цьому мета вчинення фіктивного правочину не має значення.

е) Удаваний правочин

Відповідно до статті 235 ЦК України, удаваним є правочин, вчинений з метою приховання іншого правочину, який сторони насправді вчинили.

Спільною ознакою фіктивного та удаваного правочинів є те, що розбіжність між волею та її зовнішнім виявом стає наслідком усвідомлених дій її учасників.

Різниця - у тому, що при удаваному правочині права та обов'язки все ж настають, але не ті, що випливають із тексту договору.

Найчастіше удаваним був договір дарування, яким прикривався договір купівлі-продажу. Робилося це, здебільшого, для перешкоди у здійсненні іншим співвласником права першого покупця, а також для приховання справжніх доходів від забороненої діяльності. Щоб не виникло підозри, що особа, яка одержувала невелику зарплату, має інші значні доходи, фактичний договір купівлі-продажу будинку чи автомобіля прикривався договором дарування.

Протягом тривалого періоду посвідченням довіреності прикривається договір оренди транспортного засобу чи навіть його відчуження.

У даний період удавані правочини перенеслися у сферу підприємницької діяльності.

Поняття удаваного правочину, яке подане у статті 235 ЦК, розраховане на класичний прояв: обидві сторони свідомо, задля якоїсь користі документально оформляють один правочин, але реально між ними встановлюються якісно інші правовідносини.

Але життя часто виходить за межі таких чітких законодавчих конструкцій. Визнання правочину удаваним не завжди ґрунтується на намірі одержати певне матеріальне благо.

Суть удаваного правочину визначається тим, що сторони усвідомлюють, які наслідки мають настати для них обох або лише для однієї із сторін. Удаваність може стосуватися юридичної природи договору без наявності майнової користі.

4.4 Види оспорюваних правочинів

Оспорюваними (або відносно дійсними) є правочини, недійсність яких прямо не встановлена законом, але якщо заінтересована особа оспорює такий правочин, він може бути визнаний судом недійсним (ч. З ст. 215 ЦК).

На відміну від нікчемного, оспорюваний правочин в момент вчинення породжує для його сторін цивільні права та обов'язки, а тому є дійсним. Проте порушення умов дійсності правочинів в момент вчинення зумовлює можливість оспорення їх заінтересованою особою і винесення судом рішення про його недійсність.

Розрізняють такі види оспорюваних (або заперечуваних) правочинів:

а) Правочин, вчинений неповнолітнім без згоди батьків або піклувальника

Брак життєвого досвіду, відповідних знань, інші особливості дитини підліткового віку зумовлюють потребу батьківського нагляду за її поведінкою взагалі та у сфері цивільних відносин - зокрема Зорислава Ромовська Українське цивільне право: Загальна частина. Академіч-ний курс. Підручник,- К.:Атіка, 2005.- 377 с..

Цей нагляд за дитиною, яка володіє неповною цивільною дієздатністю, підлягає у санкціонування батьками окремих договорів, які вона (дитина, неповнолітня особа) бажає укласти.

Відповідно до частини 4 статті 32 ЦК, на вчинення неповнолітнім правочину має бути одержана згода одного з батьків, зокрема і того, з ким він не проживає.

Цією нормою, з одного боку, утверджується рівність матері та батька дитини, які спільно не проживають. З другого боку, воля, самого підлітка та одного з батьків, тобто їхня «подвоєна» воля визнана такою, що подавляє, пригнічує, переважає заперечення або мовчання другого з батьків.

Батьківська згода потрібна не лише на продаж, купівлю чи міну, а й на дарування. Стосовно перших трьох договорів батьківському контролю піддаватиметься не лише доцільність їх укладення, а й якість предмета, що набувається.

б) Правочин, вчинений особою, дієздатність якої обмежена

Особа, дієздатність якої обмежена, може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини.

Інші правочини вона може вчиняти сама, але лише за згодою піклувальника.

Особа, дієздатність якої обмежена, не може бути стороною засновницького договору, не має права скласти заповіт.

Правочин, вчинений особою за межами її цивільної дієздатності без згоди піклувальника, може бути або згодом схвалений або оспорений.

Умови оспорюваності правочинів:

1) однією із сторін є особа, дієздатність якої обмежена;

2) правочин виходить за межі дрібного побутового;

3) відсутня згода піклувальника;

4) причини відсутності згоди піклувальника не мають правового значення. Однак, у разі звернення до суду, заперечення піклувальника можуть бути визнані безпідставними;

5) не має правового значення те, хто був ініціатором правочину;

6) вина (її форми) другої сторони, яка є повністю дієздатною, не має правового значення.

в) Правочин, вчинений дієздатною особою, яка не розуміла значення своїх дій або не могла керувати ними

Стаття 55 ЦК 1963 р. передбачала можливість визнання недійсною угоди, укладеної дієздатною особою, яка в момент її укладення не розуміла значення своїх дій або не могла керувати ними.

Застосування судами цієї норми було чи не найбільш проблематичним.

Спірним виявилося, насамперед, тлумачення терміна «момент», до якого прив'язувалося вчинення угоди, а також визначення особи позивача та змісту питань, які суд адресував експертові, призначаючи ретроспективну судово-психіатричну експертизу.

Презюмується, що кожна особа, у будь-якій віковій категорії розуміє значення своїх дій, які вона вчиняє, та може керувати ними, тобто є «волездатною» Егоров Я. Д Гражданско-правовое регулирование зкономических отношении.-Л., 1986.- С. 122..

За статтею 32 ЦПК 1963 p., факти, які згідно із законом припускаються встановленими, не доводяться при розгляді справи. Таке припущення могло бути спростоване у загальному порядку. Як уже зазначалося, аналогічна норма до Цивільного процесуального кодексу України помилково не була внесена. Та, незважаючи на це, відповідно до аналогії права, позивач має спростувати усвідомлення особою (заповідачем) значення своїх дій, подавши до суду необхідні докази.

Чи можна достеменно стверджувати, у якому стані була особа саме у момент, наприклад, складення заповіту, тобто у конкретно визначений відрізок часу?

У процесі розгляду таких справ суди, призначаючи ретроспективну психіатричну експертизу, ставлять перед експертом таке запитання: «Чи розуміла особа у момент вчинення угоди значення своїх дій та чи могла керувати ними?»

На таке категоричне запитання експерти дають таку ж категоричну відповідь. Здебільшого вона є негативною: «Ні, не розуміла».

Насамперед, треба ще раз підкреслити, що йдеться про стан особи не взагалі, а саме в момент вчинення правочину. У Кодексі слово «момент» вжито невипадково. Цілком свідомо у ньому не використано слово «день», оскільки протягом дня психічний стан особи може змінитися.

При розгляді справи про визнання заповіту недійсним завдання ретроспективної судово-психіатричної експертизи полягає у з'ясуванні психічного стану особи в минулому, особи, якої уже нема серед живих, тому не може не братися до уваги те, що душевну хворобу, душевний розлад можна встановити лише під час безпосередньої бесіди кваліфікованого психіатра з пацієнтом, з використанням характеристики, яка йому була дана родичами та близькими. Посмертно, спираючись лише на свідчення очевидців, діагностувати точно душевний розлад неможливо, його можна лише припустити, запідозрити.

Відповідно до статті 55 ЦК 1963 p., мова мала йти не про діагностику стану особи взагалі, а про визначення її душевного стану у певний, точно визначений відрізок часу.

Враховуючи цю обставину, суд повинен по-іншому формулювати питання, яке він ставить експертові. Питання мало би звучати так: «Чи можна припустити, що в момент вчинення правочину особа не розуміла значення своїх дій або не могла керувати ними?». Звідси і відповідь експерта мала би бути така: «Можна припустити...» або «Немає підстав для припущення...». Хоча суд має оцінювати висновок експерта у сукупності з іншими доказами по справі, при застосуванні статті 55 ЦК 1963 р. категоричний висновок експерта мав фактично вирішальне значення і наперед визначав майбутнє судового спору.

Стаття 225 ЦК відтворила основні положення статті 55 ЦК 1963 р. Поряд з тим вона має й особливості.

За статтею 55 ЦК, право на оспорення угоди мала лише та особа, яка уклала угоду, щоправда, це обмеження судова практика ігнорувала.

За статтею 225 ЦК, у разі смерті учасника правочину право на його оспорення надано особам, чиї права та інтереси порушені. А у разі визнання учасника правочину недієздатним -це право надано опікунові.

Суть правочину вчиненого дієздатною особою, яка не розуміла значення своїх дій або не могла керувати ними, полягає у тому, що суб'єкт правочину не визнаний судом недієздатним. Волездатність особи має бути спростована відповідними доказами. Зокрема стан неволездатності може бути викликаний хворобою, вживанням спиртних напоїв, наркотичних засобів або умисною поведінкою іншої особи. Моментом вчинення правочину має вважатися час від ініціювання правочину до повного його завершення. При цьому правочин має суперечити правам самої особи, яка його вчинила, або правам чи інтересам інших осіб. Також вина (її форми) другої сторони, якщо мова йде про договір, не має правового значення.

г) Правочин, вчинений представником однієї сторони за зловмисною домовленістю з другою стороною Зорислава Ромовська Українське цивільне право: Загальна частина. Академіч-ний курс. Підручник,- К.: Атіка, 2005.- 382 с.

Представник діє від імені та в інтересах довірителя. Все, що ним одержано за угодою від другої сторони, він зобов'язаний передати довірителеві.

Аналізуючи дії представника, слід виходити з презумпції їх правозгідності. Припускається, що дійсна воля представника та другої сторони і те, що написано ними у договорі, збігаються. Одночасно припускається, що представник передав довірителеві усе, що насправді одержав від контрагента.

Зловмисна домовленість - це домовленість зі злим наміром, тобто на шкоду інтересам довірителя.

Найчастіше така зловмисна угода має місце при укладенні договору купівлі-продажу та договору підряду. Так, представник, уповноважений на продаж речі, може домовитися з покупцем про фіксацію у договорі меншої ціни, ніж та, за яку фактично вона продана; а при купівлі речі представником - навпаки, про визначення у договорі вищої ціни. Остачу вони, зазвичай, ділять між собою.

У договорі підряду представник і друга сторона можуть завищити кошторисну вартість робіт. Остача також ділитиметься між ними.

Якщо одну і другу сторону представляють представники, така зловмисна домовленість може бути і між ними. Зловмисна домовленість може бути і між двома директорами юридичних осіб.

Зловмисна домовленість може проявитися і у тому, що представник «не помітить» недоліків речі чи іншої обставини, яка має істотне значення для довірителя.

Умови оспорюваності правочинів:

1) представник повинен мати загальне доручення на вчинення правочинів або мати спеціальне (разове) доручення на вчинення певного правочину, чи бути представником за законом або органом юридичної особи;

2) між представником та другою стороною є потаємна домовленість, зміст якої не відповідає «офіційному» договору;

3) інтересам довірителя чи підопічного в результаті вчинення цього правочину завдана істотна шкода.

д) Вчинення правочину через помилку

Воля особи до вчинення правочину і результат правочину не узгоджуються у разі помилки.

Dissensus - це непорозуміння, обумовлене помилкою1, на відміну від conssensus - порозуміння.

Помилка - це хибне, неправильне сприйняття того, що сказала, написала чи зробила друга сторона. Помилка - це і обмовка, і описка. Цивільне законодавство виходить з неможливості «ловити людину на слові».

Помилка - це неправильне сприйняття учасником правочину особи свого контрагента, предмета, обстановки, ситуації. Вона може бути наслідком недостатньої компетентності, поспішності, неуважності суб'єкта, особливих умов місця та часу вчинення правочину, специфічної поведінки контрагента. Помилка може бути викликана і діями іншої особи, наприклад, перекрученням змісту телеграми тощо.

Щоб викликати відповідні правові наслідки, помилка повинна мати істотне значення. Істотність помилки має мати об'єктивний прояв. Помилка, яка має істотне значення для певної особи, може не бути визнана такою судом. Тому суб'єктивне сприйняття особою істотності помилки може не викликати бажаного для неї результату - визнання правочину недійсним.

Пленум Верховного Суду України у частині 2 статті 11 Постанови від 28 квітня 1978 року «Про судову практику у справах про визнання угод недійсними» визначив критерії істотності помилки:

якщо вона вплинула на волевиявлення сторони;

якщо за обставин справи можна вважати, що угода не була б укладена, якби особа мала правдиву інформацію.

Пленум Верховного Суду України у названій Постанові дав і приблизний перелік таких помилок: сторона неправильно сприйняла учасника угоди, її предмет чи інші істотні умови.

Помилка щодо юридичної природи правочину.Про цей вид помилки у Постанові Пленуму Верховного Суду не згадано. Однак спори щодо цього трапляються у судовій практиці нерідко, тому цей вид помилки і був поставлений у частині 1 статті 229 ЦК України на перше місце. Так, одержуючи річ, одна сторона вважає, що прийняла її як дарунок, а друга - що передала її у користування.

В іншій ситуації нотаріус посвідчив договір дарування, хоча відчужувач будинку мав намір укласти договір довічного утримання.

Помилка щодо учасника правочину. Помилка щодо учасника правочину - явище непоодиноке. Цьому може сприяти зовнішня подібність осіб, тотожність прізвища, імені та по батькові, тотожність міських забудов, розбіжність між ім'ям, що записане у паспорті, і буденним ім'ям, тотожність назв юридичних осіб та інші обставини.

До помилки у суб'єкті слід віднести випадки, котрі стосуються особи, в інтересах якої вчиняється правочин, зокрема спадкоємців за заповітом, відказоодержувачів, третіх осіб.

Помилка в суб'єкті випадково не була включена до числа тих, що за статтею 229 ЦК мають істотне значення. Виходом із ситуації може бути застосування аналогії права.

Помилка щодо предмета правочину. Найчастіше хибне сприйняття стосується предмета правочину. Помилка щодо предмета може мати кілька проявів: правочин дійсність волевиявлення класифікація

1) помилка щодо тотожності предмета (продається лише кілька картин, а не вся колекція; продається будинок лише з частиною земельної ділянки, а не зі всією, як вважали покупці);

2) помилка щодо якості предмета.

Помилка-неуважність. Помилка-неуважність може бути результатом поспішності при визначенні, наприклад, якості предмета договору, надмірної довіри до слів контрагента тощо.

Помилка у мотивах. Цивілістична доктрина, зокрема радянського періоду, і судова практика не надавали істотного значення помилці у мотивах, хоча особливого застереження щодо правових наслідків помилки у мотивах у Цивільному кодексі УРСР не було. До цього суддів спонукала позиція Пленуму Верховного Суду СРСР, Пленуму Верховного Суду УРСР та Президії Вищого арбітражного суду УРСР.

Вважалося, що неможливість визнання недійсним правочину через помилку в мотивах є гарантією стійкості цивільного обороту. Такі аргументи на підтримку теорії заперечення правового значення помилки у мотивах наводяться і сьогодні.

Під впливом такого традиційного погляду на цю проблему, у частину 1 статті 229 ЦК України була включена така норма: «помилка щодо мотивів правового значення не має, крім випадків, встановлених у законі». Таким винятком на той час була норма статті 20 Закону України від 22 травня 1991 р. «Про захист прав споживачів», за якою покупець мав право передумати і повернути покупку протягом 14-ти днів, обмінявши її на будь-який інший товар, або одержати назад сплачену грошову суму.

Однак таке перенесення до Цивільного кодексу позиції судової практики не дало бажаного результату, а навпаки, погіршило ситуацію. Доводиться жалкувати з приводу цього запису.

Зауважимо: потреба забезпечення стійкості обороту - це ще не доказ істинності теоретичної засади, яка породила тезу про неможливість визнання угоди недійсною у зв'язку із помилкою в мотивах. Це - лише визначення функціонального призначення такої неможливості. Необхідністю забезпечення стійкості цивільного обороту можна аргументувати і неможливість примусового розірвання договору. Але крім потреби забезпечення стійкості цивільного обороту існують інші, переважаючі цінності. Тому стійкість цивільного обороту фетишизувати не слід.

Інші види помилок Помилка може стосуватися ціни за договором купівлі-продажу чи розміру утримання за договором довічного утримання.

Можливою є помилка у волевиявленні, коли слова і (або) дії особи не відповідали її волі. У цій ситуації особа помилково сказала те, чого вона насправді не бажала сказати, чи вчинила те, чого насправді не бажала робити. Або слова однієї сторони не були почуті другою стороною чи хибно витлумачені нею.

В правочині вчиненим під впливом помилки помилятися може один, кілька чи всі суб'єкти правочину, -

помилка має стосуватися обставини, що має істотне значення, -

помилка може бути зумовлена поведінкою самого потерпілого, -

другої сторони або іншої особи. Джерело помилки не впливає на вирішення питання про визнання правочину недійсним, -

помилка має існувати на момент вчинення правочину.

е) Вчинення правочину внаслідок обману

Обман можна розглядати як процес, спрямований на паралізацію волі майбутнього контрагента, і як результат, що проявився у настанні таких правових наслідків, які за звичайних умов не могли би настати Зорислава Ромовська Українське цивільне право: Загальна частина. Академіч-ний курс. Підручник,- К.: Атіка, 2005.- 398 с.

На відміну від помилки, ознакою обману є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила би у правовідношення, невигідне для неї.

Наявність умислу має бути доведена тією особою, яка покликається на нього, тобто позивачем. Звідси випливає, що той, хто звинувачується у навмисному введенні в оману (відповідач), не зобов'язаний доводити відсутності своєї вини.

Якщо умисел особи не доведено, вважається, що сталася помилка.

Як зазначено у Постанові Пленуму Верховного Суду УРСР від 28 квітня 1978 р. «Про судову практику у справах про визнання угод недійсними», обманом є «введення в оману учасника угоди шляхом повідомлення відомостей, що не відповідають дійсності, або замовчування обставин, що мають істотне значення для угоди, яка укладається».

Обман - це не лише «повідомлення» чи «замовчування».

Римські юристи вважали обманом (dolus) будь-який нечесний прийом, призначений для обману іншого, щоб добитися від нього згоди (усяке лукавство, хитромудре мистецтво, затягування у сільце, підробка, хитрість, брехня, махінація), який застосовується для того, щоб обійти, обдурити іншого.

Обман, як і помилка, може стосуватися суб'єкта та інших фактичних обставин, що мають істотне значення.

Обман щодо суб'єкта став явищем непоодиноким: одержання вкладу в Ощадбанку іншою особою, яка скористалася документами вкладника; укладення договору неіснуючою юридичною особою тощо.

Найчастіше трапляється обман щодо предмета: замовчування закінчення строку придатності товару, виставленого для продажу, або якості сировини, з якої він виготовлений; продаж речі під чужим, часто іноземним, товарним знаком; маскування недоліків речі; спів на концерті під фонограму тощо.

За Законом України від 23 грудня 1997 року «Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини» способом обману є навмисне надання зовнішнього вигляду та (або) окремих властивостей певного харчового продукту, які не можуть бути ідентифіковані як продукт, за який він видається. Тобто, мова йде про підробку виробу.

Обман може стосуватися і засобів платежу.

Як і помилка, обман може стосуватися мотиву вчинення правочину.

Вчиняє обман здебільшого одна із сторін. Проте обман може вчинити особа, яка не бере участі в договорі, що укладається. У цій ситуації для визнання договору недійсним, як укладеного внаслідок обману, потрібно буде довести наявність домовленості між третьою особою та однією із сторін.

Обман може виходити і з дій іншої особи, яка не бере участі у Договорі, тобто «підбрехача», який допомагає одній із сторін ввести в оману другу сторону. Таким співучасником обману може бути журналіст, який, знаючи, що артист співатиме під фонограму, всіляко пропагує його концерти. Ним може бути газета, яка публікує завідомо неправдиву рекламу.

Якщо буде доведено факт зловмисної домовленості між однією із сторін та цією третьою стороною, вони обоє можуть стати солідарними відповідачами у справі про відшкодування шкоди, завданої у зв'язку з укладенням такого договору.

Останнім часом на вулицях міст почали з'являтися молоді особи, які намагаються продати перехожим товар фірми, яку вони представляють: «Сьогодні у фірми ювілей, ЗО відсотків знижки, лише сьогодні, персонально для вас». Дехто вірить, купує річ, а завтра з'ясовує, що в магазині вона коштує дешевше.

У цій ситуації задіяно не лише обман, а й особливу форму психологічного насильства, яка полягає в тому, щоб, заставши людину зненацька, схилити її до договору.

Для визначення правочину, вчиненого внаслідок обману потрібно встановити, що обман стосується обставин, які мають істотне значення;

потерпілий введений в оману умисною поведінкою іншої особи;

умисел спрямовується на вчинення іншою особою правочину, якого вона не вчинила б взагалі або не вчинила б на зазначених умовах;

умисел спрямовується на заволодіння за допомогою правочину майновим благом, якого особа за звичайних обставин не могла б одержати;

та обставина, що потерпілий за умови уважності, прискіпливості, поміркованості міг би виявити обман, не має правового значення;

способи обману можуть мати найрізноманітніший прояв.

є) Вчинення правочину під впливом насильства

За Цивільним кодексом 1963 p., проявом неузгодженості між волею та її зовнішнім виявом було укладення угоди під впливом погрози або насильства.

Пленум Верховного Суду України у Постанові від 28 квітня 1978 р. визначив насильство як фізичний або психічний вплив на особу учасника угоди чи його близьких з метою спонукання його до укладення угоди.

Таке трактування насильства було обгрунтованим, але воно не залишало місця в юридичній лексиці для погрози, фактично поглинувши її.

Насильство дійсно є одночасно не лише фізичним, а й психічним тиском на особу. Погроза ж полягає у залякуванні, тобто у психічному тиску, що є проявом насильства. З цих міркувань у статті 231 ЦК погроза як самостійна категорія не використовується.

Насильство породжує страх настання невигідних наслідків. Страх, писав Памфіл Юркевич, діє на людину приголомшливим чином! Цей страх є мотивом вивчення правочину, специфічним бікфордовим шнуром, запаленим насильством.

Професор Й. О. Покровський вважав, що іноді найдрібніша, з об'єктивної точки зору, погроза: перестати вітатися чи погроза співати під вікнами похоронні пісні - може бути достатньо сильною, щоби примусити людину вчинити певну дію. Якщо цієї погрози налякалися люди хворі, то ця їхня слабкість не може бути визнана у культурному законодавстві достатньою соціальною підставою для збагачення інших. Інакше ми узаконимо експлуатацію цих нещасних людей з боку тих, хто знав про їхні слабкості і захотів зіграти на них. І в цьому не буде прояву «моралі рабів» (Ніцше). Право має сказати словами Євангелія: «Прийдіть до мене всі втомлені і обтяжені, і я заспокою вас» Покровский И. А. Основные проблеми гражданского права.- М., 1998.-С. 130..

Насильницькі дії може вчиняти одна із сторін майбутнього договору або в її інтересах інша особа. Насильницькі дії в інтересах юридичної особи може вчиняти її представник або інша найнята спеціально для цього особа.

Насильницькі дії можуть бути вчинені до сторони майбутнього договору, до члена її сім'ї, родича, іншої близької людини, до керівника юридичної особи, члена його сім'ї або родича.

Насильницькі дії можуть вчинятися безпосередньо перед вчиненням правочину і тривати до підписання відповідних документів.

Насильство може бути застосовано і за певний час до вчинення правочину.

До тих пір, поки діє страх, до тих пір триває і насильство, хоча би самі насильницькі дії були короткочасними.

Цікавим є зіставлення насильства та грабунку. І одне і друге є актами протиправними, і одне і друге можуть бути кримінально караними. Але якщо при грабунку злочинець відбирає річ від особи, то у разі насильства як засобу впливу на особу задля вчинення правочину, вона сама віддає річ.

Суть правочину вчиненого під впливом насильства визначається наступним:

1) насильство як спосіб спонукання має відбутися до вчинення правочину або в момент його вчинення;

2) інтенсивність насильства не має вирішального значення. Таке значення має сила страху, породженого насильством;

3) психічне насильство має пов'язуватись із протиправною поведінкою;

4) акт насильства має бути спрямований на спонукання особи до вчинення правочину, якого вона за звичайних умов не вчини ла б, чи до відмови від його вчинення;

5) насильство може застосовувати сторона, яка вчиняє правочин, або інша особа;

6) насильство може застосовуватися фізичною особою або від імені юридичної особи щодо фізичної особи чи щодо керівника або представника юридичної особи.

ж) Правочин, вчинений під впливом важкої обставини

Цивільний кодекс УРСР 1922 р. у статті 33 передбачав визнання недійсним правочину, невигідного для особи, який вона вчинила внаслідок крайньої нужденності. Крайня нужденність означала відсутність житла, продуктів харчування. Другою ознакою такого правочину вважалася його явна невигідність.

Такий правочин одержав назву «кабального». Мова йшла, головним чином,про договір купівлі-продажу житлового будинку.

Практика застосування статті 33 ЦК виробила правила, які не втратили свого значення і сьогодні:

1) сама лише нужденність продавця, за відсутності крайньої невигідності правочину, виключає можливість визнання договору недійсним;

2) невідповідність ціни дійсній вартості майна, що було продане, ще не засвідчує явної нужденності продавця

3) при вирішенні питання про кабальність договору щодо будинку слід вияснити, чи є договір купівлі-продажу крайньо невигідним, чи був він укладений під впливом крайньої нужденності і чи була ця крайня нужденність використана покупцем .

Цивільний кодекс 1963 р. у статті 57 дещо згладив об'єктивну сторону моделі такого правочину, замінивши термін «крайня нужденність» на «збіг важких обставин», але не змінив фактично її змісту.

Пленум Верховного Суду УРСР у Постанові від 28 квітня 1978 р. «Про судову практику у справах про визнання угод недійсними» визначив збіг важких обставин як: «такий матеріальний стан або особистий стан громадянина чи його близьких, який примусив його укласти угоду на невигідних для нього умовах».

Законодавчий термін «збіг важких обставин» не трактувався буквально як одночасна наявність кількох важких обставин. Достатньо було й однієї.

«Важкі обставини» для громадянина пов'язувалися зі смертю члена сім'ї, важкою хворобою, відсутністю засобів для існування тощо. Але, як і раніше, Цивільний кодекс 1963 р. прив'язував збіг цих обставин лише до громадянина. Тому юридична особа не мала права оспорювати договір за цією підставою. Спрацювувала, певно, ідеологічна установка, адже за радянських часів навіть припустити не можна було, щоб юридична особа, яка трактувалася не інакше як «соціалістична організація», потрапила у зону «збігу важких обставин».

Рівний правовий підхід до всіх суб'єктів цивільних правовідносин обумовив зречення від такого привілеєвого становища фізичної особи, відповідно, право на оспорення правочину, за статтею 233 ЦК України, має кожний учасник цивільних відносин.

Для юридичної особи важкими обставинами можуть бути загроза банкрутства, загроза втрати майна тощо.

У важкі обставини може потрапити і держава.

«Важка обставина» - оцінювана категорія і має визначатися судом з урахуванням усіх обставин справи. Дуже часто важкий майновий або особистий стан особи є результатом іншої важкої обставини. Тому вся ця сукупність причин і наслідків має бути у полі зору суду при розгляді справи про визнання правочину недійсним.

Важка обставина породжує мотив вчинення правочину, який може полягати у придбанні певного майна чи отриманні послуги за непомірну плату або, навпаки, у продажу майна за безцінь, у роздаруванні майна тощо.

Потерпілому, який оскаржує договір, належить довести, що, за відсутності важких обставин, він договору б не уклав взагалі або не уклав би його на зазначених умовах.

Визнання правочину недійсним не може пов'язуватися з тим, хто був ініціатором його укладення, як і з тим, чи усвідомлював, скажімо, покупець ту користь, яку він матиме від нього.

Для правочину, вчиненого під впливом важкої обставини необхідно встановити:

1) наявність важкої обставини;

2) крайня невигідність умов договору;

3) наявність причинового зв'язку між важкою обставиною та змістом правочину; одержання другою стороною непомірного зиску;

4) від кого виходила ініціатива укладення договору, не має правового значення.

Економічна криза, у якій опинилася Україна, може призвести до різкого збільшення числа таких договорів, а згодом - до появи у судах спорів про визнання їх недійсними.

Визнання договору недійсним не може пов'язуватися з тим, чи усвідомлював, скажімо, покупець ту користь, яку він матиме від нього.

Можливість визнання недійсними усього договору або лише окремих його умов з названих вище підстав має використовуватись судами дуже обережно, щоб не створити загрози стабільності цивільного обороту.

з) Вчинений юридичною особою, який вона не мала права вчиняти (ст. 227 ЦК).

Правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним Заіка Ю.О. Українське цивільне право. Навч. посіб. -- К. Істина, 2005. -- 75 с.

Список використаної літератури

1. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / О.В. Дзери(кер. авт. кол.), Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери Н.С. Кузнєцової. -- 2-е вид., допов. і перероб. -- К.: Юрінком Інтє 2004. -- Кн. 1.

2. Цивільне право України : Підручник / Є. О. Харитонов,Н. О. Саніахметова. -- К.: Істина, 2003.

3. Подопригора А.А. Основы римского гражданского права: Учебн. пособие. - К.: Вища шк., 1990.

4. Подопригора A.A. Основы римского гражданского права: Учеб. пособие для студентов юрид. вузов и факультетов, -- 2-е изд., перераб. -- К.: Вентури, 1995.

5. Черниловский З.М. Лекции по римскому частному праву. - М.: Юрид. лит., 1991.

6. Орач Є.М., Тищик Б.Й. Основи римського приватного права: навчальний посібник. - Львів: Ред.-вид. відділ Львів. ун-ту.

7. Иоффе О.С., Мусин В.А. Основы римского гражданского права. -Ленинград: Из-во Ленинградского ун-та. -1975.

8. Иоффе О.С. Правоотношение по советскому гражданскому праву. -Ленинград: Из-во Ленинградского ун-та. -1949.

9. Дигести Юстиниана. Избраные фрагменты в переводе и с примечаниями И.С.Перетерского. „Наука”. - М. - 1984.

10. Братошек М. Римское право: (Понятия, термины, определения): Пер. с чесшк. - М.: Юрид. лит., 1989.

11. Цивільний кодекс України: Коментар. - Х.: ТОВ „Одіссей”, 2003.

12. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / Ц58 Д.В. Боброва, О.В. Дзера, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. -- К.: Юрінком Інтер, 1999.

13. Гражданское право Украины: [Учебник для вузов системы МВД Украины]: В 2-х частях. Часть I/ А.А.Пушкин, В.М.Самойленко, Р.Б.Шишка и др.; под ред. проф. А.А,Пушкина, доц. В.М.Самойленко. - X.: Ун-т внутр. дел; «Основа», 1996.

14. Шахматов В.П. Составы противоправных сделок и обусловленные ими последствия. Томск, 1967.

15. Гражданское право. Учебник. Часть I. Издание третье, переработанное и дополненное. / Под ред. А П. Сергеева, Ю. К. Толстого.--М.: Проспект, 1998.

16. Тархов В. А. Гражданское право. Общая часть. Курс лекций, г. Чебоксары: Чув. кн. изд-во, 1997.

17. Див. Покровсикй И.А. Основне проблемы гражданского права. М.: Статут, 1998.

18. Хропанюк В.Н. Теория государства и права. М., 1999.

19. Слипченко С.А. Кройтор В.А. Гражданское право Украины. Часть 1. учебное пособие. - Харьков: эспада, 2000.

20. Відомості Верховної Ради України, 2001, №30.

21. Гражданское право. - Под ред. А.П.Сергеева, Ю.К.Толстого. - М., 2002г.

22. Советское гражданское право. - Ч. 1. - Второе издание, переработанное и дополненное. - Под общей редакцией доктора юридических наук профессора В. Ф. Маслова и доктора юридических наук профессора А. А. Пушкина. - Киев. - «Вища школа» 1983.

23. Рабинович Н.В. Недействительность сделок и ее последствия. - Л. - 1960.

24. Йофе О.С. Советское гражданское право. Л., 1958 Т.1.

25. Масляев А. И., Масляев Я. А. Договоры о совместной деятельности в советском гражданском праве. -- М., 1988.

26. Цивільне право України : Підручник / Є. О. Харитонов, Н. О. Саніахметова. -- К.: Істина, 2003.

27. Брагинский М. И., Витрянскип В, В. Договорное право. -- М: Статут, 1999.

28. Єфимова Л. Г. Банковское право. -- М.: БЕК, 1994.

29. Зорислава Ромовська Українське цивільне право: Загальна частина. Академічний курс. Підручник,- К.: Атіка, 2005.

30. Цивільне право в Україні: Курс лекцій: У 6 - ти томах. Т.1. / Р.Б. Шишка (керівник авт. кол.), О.Л.Зайцев, Є.О.Мічурін та ін.; За ред. Р.Б.Шишки та В.А.Кройтора - Харків: Національний університет внутрішніх справ. 2004.

31. Агарков М. М. Основы банковского права. -- М.: 1994.

32. Гражданское право / Под ред. Е.А. Суханова. -- М, 2000. -- Т. 2.

33. Иоффе О.С. Советское гражданское право. -М.:Юр.лит. -1967.

34. Русско-английский словарь международных, финансовых, валютных. Биржевых терминов и понятий / В.Л.Грейниман, А.П.Кузнецов, И.Г.Курбатов и др. - М.: Центр «партнер» ЭХТО Ассоциации учреждений культуры профсоюзов СССР, 1991.

35. Федеральный закон «Об электронной цифровой подписи». - М.: ООО «Витрэм», 2002.

36. ЗУ „Про нотаріат” від 02.09.93 р. // Відомості Верховної ради України . -1993 - № 39.

37. Інструкція „Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України”, затвердженої наказом міністерства юстиції України від 18 червня 1994 р. № 18/5. - Х.: Ксилон, 1994.

38. ППВС України №3 від 28.04.78. „Про судову практику в справах про визнання угод недійсними”.

39. Право собственности в Украине / под ред Шевченко Я.Н. - Киев: Блиц-Информ, 1996.

40. Мічурін Є.О., Сліпченко С.О., Соболев О.В. Житлове право України / Науково-практичний посібник. - Харків: Еспада, 2001.

41. Суханов Е.А. Приобретение и прекращение права собственности // Хозяйство и право. - 1998. - № 6.

42. Романов О.А. Государственная регистрация прав на недвижимость и сделок с недвижимым имуществом: некоторые проблемы применения // Хозяйство и право. - 1998. -№ 7.