Суб’єкти права власності на землю

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти та науки України

Одеський національний університет

імені І.І.Мечникова

Економіко-правовий факультет

Кафедра цивільно-правових дисциплін

Дипломна робота

Суб'єкти права власності на землю

Одеса, 2010

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ ТА ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ ЗЕМЕЛЬ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

РОЗДІЛ 2. СУБ'ЄКТИ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

2.1 Громадяни як суб'єкти права власності на землю

2.2 Юридичні особи як суб'єкти права власності на землю

2.3 Комунальна та державна власність на землю

РОЗДІЛ 3. ПІДСТАВИ, СПОСОБИ НАБУТТЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ

3.1 Способи набуття права власності на землю громадянами

3.2 Способи набуття права власності на землю юридичними особами

РОЗДІЛ 4. ПРИПИНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

ЗК - Земельний кодекс України

ЦК - Цивільний кодекс України

КСП - колективне сільськогосподарське підприємство

ФГ- фермерське господарство

Ст - стаття, статтею

КУпАП - кодекс України про адміністративні правопорушення

ВСТУП

Конституція України, зважаючи на виключно важливе значення землі у всіх сферах економіки країни, проголошує її основним національним багатством, що перебуває під охороною держави. Земельна реформа в Україні, яка офіційно розпочалась з 1991 року, започаткувала поряд із державною формою власності на землю також колективну і приватну. А подальші процеси реформування відносин власності в аграрному секторі економіки, як-то закріплення державної, комунальної і приватної форм власності на землю, розширили коло власників земельних ділянок.

За даними Державного комітету по земельних ресурсах, загальна площа земель в Україні становить 60,3 млн. га., з них 41,8 млн. га. або 70% - землі сільськогосподарського призначення. Право власності на землю -- це право на володіння, користування і розпорядження земельними ділянками.

Можливість володіння є правом фактичного панування над певною земельною ділянкою. Відомо, що не можна використовувати земельну ділянку, не маючи господарського або фактичного панування над нею. Проте, право володіння земельною ділянкою має певну своєрідність. Це викликано невід'ємністю земельної ділянки від навколишнього природного середовища, їх екологічним взаємозв'язком, неможливістю її вилучення та переносу, скажімо в інше місце.

Можливість користування є правом власника задовольняти за допомогою землі свої потреби, тобто можливістю її безпосередньої господарської експлуатації шляхом отримання корисних властивостей, в тому числі отримання плодів та інших прибутків. Право користування, як і право володіння, може на підставі договору з власником на лежати й іншій особі, яка не є власником.

Можливістю розпорядження є визнане за власником і гарантоване йому право учиняти дії, спрямовані на зміну юридичного статусу, економічного призначення чи стану земельних ділянок, визначення їх юридичної долі (передача їх іншим особам у власність). Такими діями є, головним чином, угоди (купівля-продаж, дарування, обмін та ін.). Внаслідок виконання цих угод власник передає іншій особі всі свої права. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності, які між собою є рівними.

Необхідно зазначити, що протягом останніх років в основу ринкових перетворень в агропромисловому комплексі України була покладена програма роздержавлення і приватизації, а для сільськогосподарських підприємств - створення нових господарських структур на засадах приватної власності на майно і землю. Враховуючи те, що агарний сектор відіграє важливу роль в економіці нашої країни, актуальним є дослідження питань, які стосуються формування відносин власності.

Така актуальність посилилась ще й з прийняттям 25 жовтня 2001 р. Земельного кодексу України, який нарешті вирішив основні питання, що виникали з приводу визначення форм власності на землю.

Вперше на законодавчому рівні Земельного кодексу України 25 жовтня 2001 року чітко закріпив відносини власності на землю, і, насамперед, на землі сільськогосподарського призначення. Тим самим поставлена логічна юридична крапка над численними дискусіями з цього приводу.

Аналіз змісту нового ЗК дає можливість зробити і перші висновки про його позитивні і негативні аспекти.

До позитивних ознак кодексу слід віднести наступні:

Члени фермерського господарства тепер матимуть можливість збільшення своїх земельних ділянок у ФГ за рахунок безоплатного одержання додаткових земельних ділянок у розмірі земельних часток (паїв) із земель не лише колективної, а й державної та комунальної власності.

Детальною в ЗК є регламентація відносин по набуттю і реалізації права на землю (Розділ 4).

Новелою ЗК є законодавче закріплення порядку приватизації земель державної і комунальної власності. Це - якісно новий вид приватизації земель, який настає після приватизації земель колективної форми власності в процесі реорганізації колективних сільськогосподарських підприємств (паювання).

Негативним є те, що ЗК фактично передбачає можливість мати на праві приватної власності й ті цінні об'єкти природи, які знаходяться на цих землях. Це є надзвичайно небезпечним і може призвести до заподіяння непоправної шкоди безцінному суспільному національному багатству країни.

Землі сільськогосподарського призначення мають пріоритетне значення серед інших категорій земель з огляду на своє природне, економічне та соціальне значення. Головною особливістю цієї категорії земель є те, що земля тут виступає як основний засіб виробництва продуктів харчування, кормів для тварин, а також сировини для промисловості.

Унікальність цієї категорії земель зумовлює особливий правовий режим їх охорони та використання, який полягає насамперед у їх охороні від несільськогосподарського використання. Це підкреслюється також закріпленим на законодавчому рівні принципу пріоритетності земель сільськогосподарського призначення (ст. 23 ЗК України), який є одним з основних принципів земельного права України.

Проблеми земельних відносин і власності на землю завжди привертали увагу багатьох економістів різних країн і епох. Цим проблемам надавали значну увагу такі класики і видні дослідники економічної теорії як: Ф.Кене, У.Петті, А.Сміт, Д.Рікардо, К.Родбертус, К.Маркс, А.Маршалл, В.І.Ленін. Земельні відносини аналізувалися в працях Посошкова И.В., Радищева А.Н., Чернышевского Н.Г., Богданова В.И., Столыпина П.А. Після 1917 року і до початку 30-х років різні аспекти земельних відносин досліджували Н.І.Бухарін, А.В.Чаянов, С.Г.Струмілін. Земельні (у тому числі рентні) відносини в СРСР в післявоєнні роки аналізували Булатов А.Е., Болгов А.В., Беляев И.Т., Емельянов A.M., Загайтов І.Б, Лисов ЇЇ., Карнаухова Е.С., Кузин В.Ф., Пасхавер Б.И., Смирнов И.К., Тихонов Н.А. і інші. Значний внесок в питання становлення відносин власності на землю в Україні внесли роботи П.Ф. Кулініча, В.В. Носика, В.І. Семчика, Н.І. Тітової, Н.В. Шульги і ін. В деякій мірі питання власності на землю, який є ключовим елементом земельної реформи в Україні, торкнулося в роботах таких вчених, як А.С. Даніленко, А.М. Третяк, М.М. Федоров, И.А. Разумный та ін. Мета даного дослідження - проаналізувати право власності на землю. Предметом дослідження в цій роботі виступають основні принципи та інститути аграрного і цивільного права, які в сукупності створюють необхідну правову базу для проведення дослідження, а також економічні та юридичні аспекти відносин власності. В якості об'єкта дослідження виступають численні монографії фахівців та науковців, які працюють в галузях аграрного, земельного, цивільного права, а також основні базові нормативно-правові акти, що регулюють відносин у вказаній сфері, серед яких: Земельний кодекс України, Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України. В основу методології проведеного дослідження покладено загальнотеоретичні принципи та підходи щодо визначення форм власності та змісту правовідносин власності. Використовувались метод діалектичного пізнання: методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції, моделювання, абстрагування, прогнозування, структурно-функціональний тощо. Застосування діалектичного та історичного методів дозволило проаналізувати процес становлення та розвитку українського законодавства в сфері регулювання відносин власності. Метод тлумачення правових норм, структурно-функціональний та формально-логічний застосовувалися при аналізі правових норм чинного законодавства та виробленні пропозицій щодо удосконалення правових норм в досліджуваній сфері. Порівняльно-правовий метод використовувався при аналізі чинних і раніше діючих нормативно-правових актів щодо регулювання відносин власності, а також виявленні та дослідженні аналогічних досліджуваним норм в праві іноземних держав. Структура роботи визначена метою дослідження та включає в себе вступ, чотири розділи, п'ять підрозділів, висновки та список використаних джерел.

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ ТА ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ ЗЕМЕЛЬ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

За своєю природою право власності на землю є одним із основних майнових прав на землю. У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут власності. Земля ж, виступаючи в якості об'єкта права власності, отримує особливі правові ознаки: земля стає "майном", тобто тим предметом земельного права, який відрізняють особливі юридичні ознаки.

Суть права власності полягає в пануванні власника над річчю і усуненні всіх інших суб'єктів від речі або, інакше кажучи, в недопущенні будь-яких перешкод власнику в здійсненні панування над річчю з боку не власника.

Будь-яка власність, у тому числі й власність на землю, є перш за все економічною категорією, яка втілюється у суспільних відносинах між людьми з приводу матеріальних/нематеріальних благ, які належать певній фізичній чи юридичній особі або державі чи територіальній громаді.

О.О. Погрібний розглядає право власності у матеріальному та соціальному аспектах та у статичному і динамічному розумінні. Так, у матеріальному аспекті власність потрібно розглядати як процес привласнення, а в соціальному - власність - це стан, за якого особа, яка привласнила на законних підставах певне матеріальне чи нематеріальне благо, усуває від такого блага всіх інших осіб, у яких виникає обов'язок утримуватись від будь-яких посягань на привласнене благо. Що стосується статичного розуміння права власності, то фактично це такий стан власності, який існує після привласнення певного блага і дає можливість власнику блага володіти та/або користуватися цим благом, а динамічний аспект власності - це процес розпорядження власником належним йому благом.

В.К. Гуревський вважає, що право власності характеризується наступними ознаками:

· безпосереднє панування власника над річчю (для реалізації своїх прав власнику не потрібно звертатися за чиєюсь згодою);

· абсолютне панування над річчю, обмежене лише у виняткових випадках, безпосередньо передбачених у законі;

· абсолютний захист прав власника (від порушень з боку "всіх і кожного");

· еластичність права власності -- "самовідновлення" влади власника над річчю після того, як зникають обмеження, встановлені законом або договором;

· можливість для власника використати позитивні якості речей, в тому числі одержати прибуток від їх використання;

· можливість для власника розпоряджатися речами, тобто визначати їхню фактичну і юридичну долю;

· право власника витребувати річ від будь-яких осіб, які утримують її безпідставно [1, с 20]. За загальним правилом власність розглядається в економічному і юридичному розумінні, хоча вона має також філософський, психологічний, морально-етичний, соціальний та інші аспекти. Тому її реальний зміст не може бути вичерпаний дослідженням лише економічних і юридичних аспектів суспільних відносин власності. В економічному розумінні власність -- це процес привласнення особою певних благ, якщо ж мова йде про власність на землю, то мова йде не про привласнення, а про освоєння землі, використання її корисних властивостей. Економічні відносини власності являють собою певну суспільну форму, в межах якої відбувається привласнення людиною або суспільством предметів природи. В юридичному розумінні власність потрібно розглядати як врегульовані правовими нормами суспільні відносини щодо володіння, користування та розпорядження певним благом. В.К. Гуревський вважає, що економічне і юридичне розуміння права власності виникло не одночасно. Так, власність на землю як економічна категорія виникає ще до появи держави і права; тоді як юридична категорія вона сформувалась разом з появою держави і права і є результатом закріплення в правових нормах економічних відносин щодо володіння, користування та розпорядження. Але це не означає, що юридичне розуміння права власності є другорядним, адже фактично без норм права, які закріплюють існування та реалізацію права власності, не може об'єктивно існувати власність як така [1, с 22]. З огляду на це, можна розглядати право власності на землю в об'єктивному та суб'єктивному значеннях. В об'єктивному значенні право власності на землю визначають як сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють належність матеріальних/нематеріальних благ конкретним суб'єктам, у тому числі визначають підстави та умови виникнення і припинення у них такого права щодо цих благ. Суб'єктивне право власності визначається Законом України "Про власність" та Цивільним кодексом як врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Якщо мова йде про право власності на землю, то це сукупність прав та обов'язків власника земельної ділянки щодо використання її корисних властивостей. Потрібно зауважити, що в юридичній літературі точиться дискусія з приводу того, чи доцільно закріплювати поняття "права власності на землю" у традиційному для цивільного права розумінні. Так, наприклад, С.В. Коростелев вважає, що до відносин права власності на землю не можна застосовувати тільки норми цивільного права, оскільки земельне право відрізняється від цивільного за наступними ознаками: - Земельна власність є багатоманітною за формами, видами власності; в той час, як цивільне право діє переважно у сфері приватної власності. - Не будь-які землі можуть бути предметом цивільно-правових договорів. Наприклад, землі оборони можуть перебувати виключно у державній власності. - На законодавчому рівні встановлюється максимальний розмір земельної ділянки, яка може перебувати у власності однієї особи; тоді як у цивільному праві таких обмежень, як правило, не існує. - Власник земельної ділянки зобов'язаний використовувати її виключно за цільовим призначенням, а також зобов'язаний її використовувати; тоді як для цивільного права такі положення є невластивими [2, с 50]. У Земельному кодексі відбулося затвердження державної, комунальної і приватної форм власності на землю, і це засвідчило той факт, що ці форми власності є інститутами не лише земельного, але й цивільного права. Вплив цивільного права на земельні відносини виявляється також в ускладненні ролі державних і комунальних органів в управлінні земельними ресурсами. Земельний кодекс України у статті 78 пункті 1 дає зміст права власності на землю, визначаючи право власності на землю як право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Володіння - це закріплення матеріальних благ за конкретними власниками - індивідами і колективами, фактичне утримання речі у сфері господарювання цих осіб. Користування - це вилучення з речей їхніх корисних властивостей, які дають можливість задовольнити відповідні потреби індивіда чи колективу. Розпорядження - це визначення власником юридичної або фактичної долі речі. Індивід або колектив здійснює володіння, користування і розпорядження речами (матеріальними благами) за своїм інтересом, незалежно від волі і бажання інших осіб. Кожне із зазначених повноважень власник може передати іншій особі, не втрачаючи при цьому права власності. Таким чином, суб'єктивне право власності, як і будь-яке інше суб'єктивне право, означає міру можливої поведінки уповноваженої особи (власника) щодо належного їй майна. Пункт 3 статті 78 Земельного кодексу України наголошує, що Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Отже, можна визначити і суб'єктів права власності на землю. Відповідно до статті 80 Земельного кодексу України, суб'єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності. В.І. Семчик та П.Ф. Кулинич розглядають право власності на землю як публічну(державна і комунальна) і приватну (власність фізичних і юридичних осіб) категорії [3, с 34]. Якщо земля виступає в суспільних відносинах як відокремлена земельна ділянка, яка є засобом виробництва і об'єктом економічного обігу, можна говорити про приватну власність на землю, до якої слід застосовувати норми цивільного права з врахуванням особливостей, передбачених земельним правом. Що ж стосується публічної власності на землю, то про таку власність можна говорити тільки у випадку, коли йдеться про землю, як об'єкт надбання українського народу, що пов'язано з правом на всю територію, яку займає Україна і яка обмежена кордонами з іншими країнами, на яку поширюється державний та народний суверенітет. До регулювання цих суспільних відносин потрібно застосовувати публічні галузі права: конституційне, адміністративне тощо. На мою думку, поділ права власності на землю на публічну і приватну є не зовсім доцільним, оскільки фактично виходить так, що якщо йдеться про приватну власність на землю, то для її регулювання пріоритетними є норми цивільного права, хоча й з врахуванням земельного права. Але, як свідчить аналіз українського законодавства, а також досвід інших країн, земельні відносини не можна регулювати пріоритетно за допомогою норм цивільного законодавства, оскільки, як зазначалося вище, земля є специфічним об'єктом права власності, а тому законодавство передбачає багато обмежень щодо здійснення права власності на землю, а також дозволяє державі втручатись у реалізацію такого права. Так, у США майже вся земля (98%), придатна для обробітку, перебуває у приватній власності; а землі поганої якості (пустеля, тундра тощо) -- у власності федерального уряду. Зміст права приватної власності на землю в США поєднує як правомочності власника землі, так і повноваження держави, яка здійснює свій вплив на власників шляхом зміни розмірів податку на землю. Також в США панує думка про те, що оскільки держава надала землю особі в приватну власність, саме за державою зберігається право повернути її в державну власність (таке примусове позбавлення права власності може відбутись у випадку несплати податків, недостатнього догляду та використання землі тощо). На здійснення права приватної власності на землю в США впливає також і право поліцейської влади, яке в деяких випадках може значно обмежити права власників землі в їх правомочності щодо користування землею на власний розсуд (така ситуація може мати місце за необхідності забезпечити здоров'я населення, його безпеку, мораль тощо) [4, с 25]. Зрозуміло, що суб'єкт права власності на землю - це особа, що здійснює володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою на підставі закону. Права всіх суб'єктів права власності на землю рівні і захищаються способами, встановленими законом. До суб'єктів правових відносин, пов'язаних з виникненням права власності на землю, відносяться також особи, що вступають у відносини з приводу отримання даного права. Особливості набуття та припинення права власності на землю залежать від того, чи знаходиться земля у власності громадянина, юридичної особи або державного чи комунального територіального утворення. Ці особливості можуть установлюватися лише законом. Право власності на землю гарантується Конституцією України і захищається способами, встановленими законодавством. Способи захисту права власності встановлює Цивільний кодекс. Це, наприклад, визнання права, поновлення порушеного права, визнання угоди недійсною, визнання недійсним акта державного органу чи органу місцевого самоврядування, відшкодування збитків, відшкодування моральної шкоди тощо. Стаття 14 Конституції України називає землю основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави та гарантує право власності на землю. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. У статті ж 373 ЦК відтворюються загальні норми 14 статті щодо землі як основного національного багатства, набуття і реалізації права власності на землю, а також закріплюються положення щодо здійснення суб'єктивного права власності на земельні ділянки. Треба підкреслити, що коли мова йде про здійснення суб'єктивного права власності на землю терміни "земля" і "земельна ділянка" є синонімами. Об'єктом права власності зазвичай виступає земельна ділянка. Земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Земельній ділянці, що виступає як об'єкт права власності, властиві ознаки об'єкта, встановлені цивільним правом: 1. оборотоздатність - тобто земельна ділянка може відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва (спадкування, реорганізація юридичної особи) або іншим способом, якщо він не вилучений з обороту або не обмежений в обороті; 2. земельна ділянка як об'єкт цивільного права є нерухомим майном. На підставі цього положення право власності на земельну ділянку, а також її обмеження, перехід і припинення підлягають державній реєстрації в єдиному державному реєстрі установами юстиції. Для земельних ділянок установлена також і спеціальна реєстрація - в органах Державного комітету по земельних ресурсах і землевпорядженню; 3. земельна ділянка, залежно від того, чи можливий її поділ без шкоди для її господарського призначення чи ні, може бути визнана або подільною, або неподільною річчю. Ця ознака є істотною в тому випадку, коли земельна ділянка перебуває в загальній власності, й виникає питання про виділення частини земельної ділянки одному з власників. У випадку, коли земельна ділянка визнається неподільною, власнику не може бути виділена частина ділянки в натурі, а видається грошова компенсація; 4. наступною ознакою земельної ділянки як об'єкта цивільного права (як, втім, і земельного, якщо ділянка використовується громадянами або юридичними особами) є те, що плоди, продукція, доходи, отримані в результаті використання земельної ділянки, належать користувачам цієї ділянки на законній підставі. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться. Крім того, право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. У ч.1. ст.79 Земельного кодексу України дається визначення земельної ділянки - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Як об'єкт права власності земельна ділянка повинна бути індивідуалізована в натурі (на місцевості). Індивідуалізуючими ознаками земельної ділянки є вказівки на її конкретний розмір і місцезнаходження, що наводяться у рішеннях чи постановах про придбання земельної ділянки у власність та у цивільно-правових угодах, які регулюють перехід прав на земельну ділянку. Право власності може виникнути і здійснюватися лише щодо земельної ділянки, місцезнаходження і межі якої на місцевості точно відомі або ж визначаються у встановленому порядку. Земельна ділянка як об'єкт права власності завжди має чітке цільове призначення. Вона передається у власність для відповідної цілі (розміщення об'єктів, проведення різного роду робіт, експлуатації корисних властивостей землі тощо). Розміри земельних ділянок, які можуть перебувати у власності, строго нормуються. Правовідносини земельної власності є абсолютними. Це означає, що в рамках таких правовідносин суб'єкту права власності на землю протистоїть необмежене коло осіб, зобов'язаних утримуватися від вчинення дій, що порушують права власника чи перешкоджають йому у здійсненні правомочностей з володіння, користування чи розпоряджання землею. Але право власності на землю не є абсолютним. Воно обмежується законодавством, насамперед в інтересах суспільства. Межі здійснення права власності на землю визначаються колом обов'язків, покладених законодавцем на власників земельних ділянок щодо раціонального використання та охорони земель.

Отже, право власності на землю -- це система правових норм, що закріплюють, регламентують і охороняють відносини власності на земельні ресурси та регулюють відносини володіння, користування і розпорядження земельними ділянками їх власниками на свій розсуд для задоволення їх матеріальних потреб і реалізації інших інтересів [5, с 12].

Що ж стосується земель сільськогосподарського призначення то відповідно до вимог ЗК землями сільськогосподарського призначення визнаються землі надані для потреб навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей. Це найважливіша із усіх категорій земель. Головною особливістю є те, що земля тут виступає в якості основного засобу виробництва продуктів харчування i кормів для тваринництва, а також сировини для промисловості. [6, с 5]

Склад земель сільськогосподарського призначення зумовлений їх цільовим призначенням. До складу земель сільськогосподарського призначення належать:

а) сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги);

б) несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи i перегони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісового фонду, зайняті господарськими будівлями i дворами, землі тимчасової консервації).

Угіддя - це структурна складова земель сільськогосподарського призначення, яка відображає й певне господарське використання.

Найбільш характерною і цінною є перша категорія - сільськогосподарські угіддя. Під ними слід розуміти, в першу чергу, ріллю (орні землі), а також землі під багаторічними насадженнями (садами, виноградниками, посадками хмелю тощо), сіножатями, пасовищами, перелогами. Рілля, або орні землі, є найціннішою складовою земель сільськогосподарського призначення. Саме вони характеризуються наявністю ґрунтового покриву, який забезпечує їх унікальну природну властивість родючості, що й забезпечує їм значення основного засобу виробництва зернової продукції, вирощування технічних та інших сільськогосподарських культур. ЗК України поділяє землі сільськогосподарського призначення лише на дві зазначені категорії. Проте, він дає й інші структурні характеристики цих земель. Зокрема ЗК України 2001 р. вперше виділив "ґрунти земельних ділянок" в окремий і особливий об'єкт охорони (ст. 168). Цим визнається необхідність існування їх посиленого правового режиму.

Ґрунти -- неоціненне еталонне багатство України. У їх складі домінують різного роду чорноземи. Взаємодіючи з іншими компонентами (повітрям, водою, мінеральними та органічними речовинами), ґрунти створюють так звану "зону життя", яка є наслідком їх природної родючості.

До складу земель сільськогосподарського призначення входять також особливо цінні продуктивні землі з високородючими ґрунтами. Це - чорноземи нееродовані несолонцюваті на лесових породах; лучно-чорноземні незасолені несолонцюваті суглинкові ґрунти; темно-сірі опідзолені та чорноземи опідзолені на лесах і глеюваті; бурі гірсько-лісові та дерновобуроземні глибокі і середньоглибокі; дерново-підзолисті суглинкові ґрунти; торфовища з глибиною залягання торфу більше одного метра і осушені незалежно від глибини; коричневі ґрунти Південного узбережжя Криму; дернові глибокі ґрунти Закарпаття; землі дослідних полів науково-дослідних установ і навчальних закладів; землі природно-заповідного фонду; землі історико-культурного призначення. Стаття 150 Земельного Кодексу України виділила в окрему групу "особливо цінні землі" та встановила спеціальний порядок їх вилучення. Здебільшого цінність цих земель зумовлена чорноземним складом їх ґрунтів, а також іншими природними факторами. Є загальне правило - вилучення цих земель для несільськогосподарських потреб не допускається, за винятком випадків, визначених частиною другою цієї статті.

Згідно ЗК землі сільськогосподарського призначення мають пріоритетний статус. Тому землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарського використання. Принципове конституційне положення про те, що "земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави" ст. 14 Конституції України [10] в першу чергу і найбільш безпосередньо стосується земель сільськогосподарського призначення. Це зумовлено такими факторами:

а) Україна - велика аграрна держава, яка має найцінніші у світі еталонні ґрунти;

б) з 60,3 млн. га усіх земель землі сільськогосподарського призначення в Україні становлять майже 70% (41,8 млн. га);

в) вони є базою проведення земельної, а також аграрної реформ;

г) вони є основним і незамінним засобом виробництва сільськогосподарської продукції, а отже базою продовольчої безпеки держави;

ґ) вони є загальною умовою та предметом сільськогосподарської праці;

д) вони підпорядковані принципу раціональності їх використання та охорони.

Таким чином землі сільськогосподарського призначення є унікальним природним ресурсом, основою економічного розвитку держави та матеріального добробуту народу України.

Земельний кодекс України землями сільськогосподарського призначення визнає "землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей" (ст. 22). Це визначення поняття земель сільськогосподарського призначення виходить з їх основного цільового призначення - виробництво продукції сільського господарства. А сам термін "землі" вживається як елемент природного середовища, що перебуває в органічному взаємозв'язку з іншими його елементами (водами, лісами, атмосферним повітрям тощо), на відміну від терміна "земля", під яким розуміють відокремлену від природного середовища працею людини певну частину (масу) речовини, частину матеріального світу, а не природного середовища, вміщену в якесь вмістилище [11, с 8].

Земельний кодекс України деталізує поняття земель сільськогосподарського призначення за їх цільовим призначенням і, крім основної мети - виробництва сільськогосподарської продукції, яке здійснюється різними аграрними суб'єктами (фермерськими господарствами, сільськогосподарськими кооперативами, особистими селянськими господарствами тощо), включає до нього також землі, надані для сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності (яку здійснюють відповідні наукові та навчальні заклади), а також ті, на яких розміщена відповідна виробнича інфраструктура (виробничі приміщення, склади, ферми тощо).

Базовими термінами законодавчого поняття земель сільськогосподарського призначення є землі, "надані" або "призначені" для потреб сільського господарства. Отже, самостійність цієї категорії земель у складі земель України визначається юридичним фактом надання їх у використання у сільському господарстві або призначенням для цих потреб. Головне цільове призначення цих земель -- використання для потреб сільськогосподарського виробництва, можливість якого зумовлена природними властивостями цих земель. Тому поняття і характеристика земель сільськогосподарського призначення тісно пов'язані саме з об'єктивними природними факторами [12, с 14].

Землі сільськогосподарського призначення, як об'єкт земельних правових відносин, істотно відрізняються від майна як об'єкта цивільних правових відносин. Це, зокрема, пояснюється тим, що землі:

- природний об'єкт, не створений працею людини, а, отже, він має не лише економічну, а й екологічну цінність;

- землі мають сталий кількісний вимір, їх площі не можуть бути штучно ані збільшені, ані зменшені;

- виконують унікальну і незамінну функцію основного

засобу виробництва продукції рослинництва і тваринництва;

- дають прямий прибуток внаслідок їх використання;

- перебувають у постійному тісному взаємозв'язку з іншими природними об'єктами (атмосферним повітрям, водами, надрами, лісами);

- не мають балансової грошової вартості, а їх природна

та економічна і екологічна цінність визначається за спеціальною методикою;

- земельно-правовими засадами та екологічними вимогами прийнято всі угоди щодо цих земель та юридичну відповідальність за земельні правопорушення тощо.

Продуктивність земель сільськогосподарського призначення (ґрунтів - тобто поверхневого шару земель сільськогосподарського призначення) значною мірою викликана причинами екологічного змісту, що означає, з одного боку, їх природну зумовленість, а з другого - необхідність забезпечення гармонізації економічних та екологічних властивостей при вирощуванні сільськогосподарської продукції. Так звані агроландшафтні системи землеробства покликані забезпечити високу продуктивність ґрунтів і водночас екологічну безпеку [13, с10]. Сільськогосподарське землекористування - найбільш специфічний вид землекористування. Це зумовлено двома головними факторами - природними особливостями земель сільськогосподарського призначення закріплюється та їх важливим соціальним призначенням. У зв'язку з цим правовий регулятивний вплив на землі сільськогосподарського призначення закріплюється у таких положеннях, що характеризують особливості їх правового режиму:

1. Центральне місце земель сільськогосподарського призначення у складі земель України. Це положення випливає з конституційного закріплення цих земель як основного національного багатства, що перебуває під особливою охороною держави. Воно зумовлене таким принципом земельного законодавства, як поєднання особливостей використання земель як природного ресурсу і основного засобу виробництва. Землі сільськогосподарського призначення посідають перше місце при класифікації земель на категорії (ст. 19 ЗК України). Щодо цієї категорії земель найповніше реалізуються вимоги радикального реформування земельних відносин та виникнення відносин приватної власності на землі.

2. Пріоритетність земель сільськогосподарського призначення. Цей принцип закріплений у ст. 23 ЗК України. Його головним змістом є норма про те, що "землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватись насамперед для сільськогосподарського використання" (п. 1 ст. 23). Йдеться про природну властивість цих земель виконувати функцію основного засобу виробництва. Пріоритетність земель сільськогосподарського призначення у різних аспектах передбачена також статтями 16, 130, 150, 156, 168 та 207-209 ЗК України.

3. Спеціальна визначеність кола суб'єктів сільськогосподарського землекористування та наявність спеціальних вимог щодо них. Основними суб'єктами права приватної власності на землі сільськогосподарського призначення є громадяни України. Землі сільськогосподарського призначення передаються у власність: а) громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва; б) сільськогосподарським підприємствам - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Цей перелік суб'єктів прав на землі сільськогосподарського призначення не є вичерпним. Великі масиви таких земель можуть знаходитись у віданні державних органів та органів місцевого самоврядування. Це землі запасу, придбані ними у власність або передані після припинення прав попередніх власників, користувачів, зокрема в порядку конфіскації. Землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам.

4. Право приватної власності на землі сільськогосподарського призначення стало головним наслідком реалізації радикальної земельної реформи. Ще на початку 90-х років в Україні почався процес виникнення права приватної власності на землі, який, крім юридичного, набув ще й гостро політичного характеру.

5. Раціональність - принцип сільськогосподарського землекористування. Публічно-правове значення земель сільськогосподарського призначення, їх незамінна роль для забезпечення продовольчої безпеки всієї країни роблять принцип раціонального використання цих земель всеосяжною вимогою для всіх суб'єктів земельних відносин. Тому і приватний власник, і орендар сільськогосподарських земель не можуть керуватися лише особистою потребою одержання найбільшого доходу від цих земель, а мають додержуватися правил їх посиленої правової охорони, яка є складовою поняття раціональності сільськогосподарського землекористування. Під раціональністю землекористування розуміють не стільки максимальну економічну ефективність, скільки наукову обґрунтованість і найбільшу доцільність використання найціннішої категорії земель з одночасним додержанням екологічних правил їх охорони.

6. Відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва. Раціональне використання, у тому числі охорона земель, як його складова, забезпечується і в такий спеціальний спосіб, як відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва. Перш за все воно стосується сільськогосподарських угідь, зокрема ріллі, як найціннішої складової земель сільськогосподарського призначення, а також багаторічних насаджень, перелогів, сіножатей, пасовищ.

Юридичним критерієм віднесення земельних ділянок до земель сільськогосподарського призначення є: а) передача земель у власність чи їх надання у користування громадянам та юридичним особам для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури; б) призначення земель для цілей виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури. Призначення земель для зазначених цілей може встановлюватися шляхом зміни цільового призначення земельних ділянок, які не належать до земель сільськогосподарського призначення і є землями запасу, з віднесенням їх до земель сільськогосподарського призначення.

До земель сільськогосподарського призначення належать також землі, які використовуються в якості просторового базису для розміщення об'єктів, технологічно тісно пов'язаних з веденням сільськогосподарського виробництва (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смути та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісового фонду, землі під господарськими будівлями і дворами), а також деградовані землі, які тимчасово виведені із активного сільськогосподарського обробітку з метою виконання комплексу заходів щодо штучного відновлення родючості грунтів.

РОЗДІЛ 2. СУБ'ЄТИ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

2.1 Громадяни як суб'єкти права власності на землю

Відповідно до Земельного кодексу України землі сільськогосподарського призначення можуть набуватись у приватну власність лише громадянами України та юридичними особами України. Згідно зі ст. 22 ЗК громадянам землі сільськогосподарського призначення передаються у власність для ведення особистого селянського господарства, садівництва, ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Земельні ділянки, як об'єкти права власності громадян України, мають визначені законодавством граничні розміри і розрізняються за метою використання. Наприклад, для ведення фермерського господарства земельна ділянка надається в розмірі земельної частки (паю); для ведення особистого селянського господарства -- не більше 2,0 гектара; для ведення садівництва -- не більше 0,12 гектара; для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах -- не більше 0,25 гектара, в селищах -- не більше 0,15 гектара, в містах -- не більше 0,10 гектара.

В умовах земельної реформи істотно розширено можливості громадян України щодо їх участі в земельних правовідносинах. Вірно зазначає В.В.Носік, що в суб'єктному складі відносин права власності на землю Українського народу головне місце посідають громадяни, які згідно із ст.14 Конституції України набувають і реалізують право власності на земельні ділянки виключно відповідно до закону [9, с.207]. За ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. [15] земельні ділянки передавалися у власність виключно громадянам України. При цьому встановлювалася заборона на передачу у власність земельних ділянок іноземним громадянам та особам без громадянства (ч.12 ст.6) [15].

Нині громадяни України мають право набувати у власність земельні ділянки, окрім земель, що не можуть передаватися у приватну власність із земель комунальної власності (ч.3 ст.83 ЗК України) та земель державної власності (ч.4 ст.84 ЗК України). Правильно вказує А.М.Мірошниченко, що відносно громадян України обмеження щодо об'єктного складу земель, які можуть перебувати у їх власності, практично відсутні. Зокрема, не можуть передаватись у власність окремих фізичних та юридичних осіб землі комунальної власності: землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, пляжі, парки, сквери, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо); землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту; землі під об'єктами природнозаповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом, землі лісового та водного фонду, крім випадків, визначених Земельним кодексом України; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування. Цим особам також не передаються у власність (так само як і у комунальну власність): землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборони; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи. В земельному законодавстві немає обмежень з кількості земельних ділянок, що можуть знаходитися у власності однієї особи. Проте це не тягне об'єднання декількох земельних ділянок в єдиний об'єкт права власності, навіть при збігу їх цільового призначення та мети використання. Кожна з зазначених земельних ділянок, незважаючи на належність одній особі, являє собою самостійний об'єкт права власності. Що стосується земельної правосуб'єктності, то вона, на думку І.І.Каракаша, є здатністю бути учасником суспільних земельних відносин. Відповідно до теорії права правосуб'єктність складається з правоздатності, дієздатності і деліктоздатності. При цьому земельна правоздатність означає здатність мати права та обов'язки стосовно землі. Земельна дієздатність - це здатність своїми діями набувати суб'єктивні права і виконувати юридичні обов'язки відносно конкретної земельної ділянки. Найбільшим обсягом правоздатності серед фізичних осіб володіють громадяни України, які відповідно до ст.1 Закону України "Про громадянство України" є особами, що набули громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України. Також слід враховувати, що на обсяг земельної правоздатності громадян впливає режим категорії земель, щодо якої суб'єктом правовідносин є громадянин. Наприклад, як зазначають Н.І.Титова та М.Я.Ващишин, стосовно земель сільськогосподарського призначення пріоритетний і найбільший обсяг земельної правоздатності належить громадянам України в особі селян. Відповідно до Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" земельна ділянка може бути надана для ведення фермерського господарства громадянину, якщо він досяг 18-річного віку, володіє необхідною кваліфікацією або досвідом роботи в сільському господарстві. Дієздатні громадяни самостійно реалізують свої права щодо земельних ділянок. Вони можуть набувати і використовувати земельні ділянки для різних цілей, розпоряджатися ними у відповідності до законодавства. Земельна дієздатність належить окремій фізичній особі -- громадянину України з моменту досягнення 18-річного віку. Але у випадку, коли законодавством допускається шлюб до досягнення 18-річного віку, то земельна дієздатність фізичної особи настає в повному обсязі з часу шлюбу. Земельна дієздатність громадян України не може передаватись або відчужуватись у користь інших осіб. Вона не залежить також від місця проживання особи. Тому слід погодитися з ученими, які підкреслюють незаконність рішень органів державної влади та місцевого самоврядування щодо відмови громадянам України в одержанні земельної ділянки у власність на тій підставі, що особа не проживає в даному населеному пункті чи місцевості. Щодо земельної деліктоздатності, то, на мою думку, вона є здатністю громадянина нести відповідальність за свої протиправні вчинки у земельних правовідносинах. Особливі вимоги фізичних осіб, які можуть бути покупцями земельних ділянок сільськогосподарського призначення, встановлені у ст. 130 Земельного кодексу України. Зокрема, такими покупцями можуть бути громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи у сільському господарстві чи займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва. Для інших суб'єктів прав на землі сільськогосподарського призначення з числа фізичних осіб, які займаються садівництвом, городництвом, ведуть товарне сільськогосподарське виробництво, законодавство не передбачає будь-яких спеціальних умов при наданні земельних ділянок. Отож, можна стверджувати, що громадяни України є основними суб'єктами земельних правовідносин. Подальше закріплення у законодавстві України переваг громадян України у земельних правовідносинах сприятиме виконанню Українською державою поставлених перед нею обов'язків щодо забезпечення прав і свобод людини як найвищої соціальної цінності. А це, в свою чергу, позитивно вплине як на розвиток суспільства загалом, так і на забезпечення прав кожного громадянина України зокрема.

2.2 Юридичні особи як суб'єкти права власності на землю

Юридична особа - це організація, що має відособлене майно, може від свого імені здобувати майнові й особисті немайнові права й мати обов'язки, бути позивачем і відповідачем у суді (ст.23 ГК України).

Цивільний кодекс України (ст. 81) поділяє юридичних осіб на два види: юридичні особи публічного права та юридичні особи приватного права. До юридичних осіб публічного права належать юридичні особи, створені розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Юридичними особами приватного права вважаються юридичні особи, створені громадянами та\або юридичними особами приватного права. Отже, суб'єктами права приватної власності на землю є юридичні особи приватного права. Юридичні особи публічного права можуть володіти землею на праві постійного користування та оренди. Окрім того, згідно із Земельним кодексом України юридичні особи як суб'єкти права власності на землю поділяються на юридичні особи України та іноземні юридичні особи. Юридичними особами України вважаються юридичні особи, створені (зареєстровані) в Україні відповідно до її законодавства. 16 січня 2003 р. Верховна Рада України затвердила Господарський кодекс України. Згідно із ст. 117 цього документа, якщо засновниками (учасниками) створеної в Україні відповідно до її законодавства юридичної особи є лише іноземці (іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи), то така юридична особа вважається іноземною. 10 липня 2003 р. Верховна Рада України внесла зміни до ст. 82 Земельного кодексу, відповідно до яких спільні підприємства, засновані за участю іноземних юридичних і фізичних осіб, можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення у випадках та в порядку, встановленому Земельним кодексом України для іноземних юридичних осіб. Таким чином, наведені зміни до чинного законодавства дають підстави для висновку, що з погляду набуття земельних ділянок у власність до іноземних юридичних осіб належать всі створені (зареєстровані) за межами України юридичні особи, а також створені в Україні юридичні особи, хоча б одним із засновників яких є іноземний громадянин, особа без громадянства або створена (зареєстрована) за кордоном юридична особа. Юридичні особи України мають право набувати у власність всі види земель, які можуть знаходитись у приватній власності, крім земельних ділянок, які надаються для задоволення особистих потреб громадян. До останніх належать: земельні ділянки, призначені для індивідуального житлового, дачного і гаражного будівництва та ведення особистого селянського господарства. Юридичні особи набувають земельної право- і дієздатності з моменту державної реєстрації в органах виконавчої влади. Усі суб'єкти прав на землі сільськогосподарського призначення повинні володіти загальною, а деякі спеціальною правоздатністю та дієздатністю. Усі юридичні особи повинні бути підприємствами, установами, організаціями сільськогосподарського профілю, - це фіксується у їх статуті. Це не означає, що вони не вправі займатися іншими видами підприємництва, зокрема переробкою сільськогосподарської продукції, виробництвом промислової продукції із власної чи давальницької сировини тощо. Важливо, щоб ці види несільськогосподарської діяльності не займали в загальному об'ємі реалізації виробленої продукції більше 50 %, виключаючи прибуток від реалізації сільськогосподарської продукції. Особливі вимоги до юридичних осіб, які можуть бути покупцями земельних ділянок сільськогосподарського призначення, встановлені у ст. 130 Земельного кодексу України. Зокрема, такими покупцями можуть бути юридичні особи України, установчими документами яких передбачено ведення сільськогосподарського виробництва. Законом України "Про власність", який втратив чинність у зв'язку з прийняттям 27.04.2007 Цивільного кодексу України, визначалося, що власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Згідно зі статтею 63 Господарського кодексу України залежно від форми власності, передбачених Законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів, зокрема, підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємства колективної власності). Такий вид підприємства як "колективне підприємство" визначався статтею 2 Закону України "Про підприємства в Україні", який з набуттям чинності з 1 січня 2004 року Господарським кодексом України втратив чинність. Також слід зазначити, що Указом Президента України від 08.08.95 N 720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" передбачено, що паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Паювання земель радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств здійснюється після перетворення їх на колективні сільськогосподарські підприємства. Указом Президента України від 03.12.99 N 1529/99 "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" передбачено реформувати протягом грудня 1999 - квітня 2000 років колективні сільськогосподарські підприємства на засадах приватної власності на землю та майно шляхом: забезпечення всім членам колективних сільськогосподарських підприємств права вільного виходу з цих підприємств із земельними частками (паями) і майновими паями та створення на їх основі приватних (приватно-орендних) підприємств, селянських (фермерських) господарств, господарських товариств, сільськогосподарських кооперативів, інших суб'єктів господарювання, заснованих на приватній власності. Це право, гарантоване частиною другою статті 14 Конституції України, не може бути обмежено рішеннями загальних зборів членів колективних сільськогосподарських підприємств або будь-якими іншими рішеннями. Відповідно до ЗК України від 18 грудня 1990 року N 561-XII ст. 5 серед суб'єктів права колективної власності на землі найперше називає колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства. Але встановивши право комунальної власності на землю та визнавши його суб'єктом територіальні громади, новий ЗК України фактично не згадує право колективної власності при цьому реально, формально, юридично право колективної власності визнано за сільгосппідприємствами, що підтверджується відповідними актами. Долю ж подальшої реалізації цього права фактично Земельний кодекс залишає поза увагою та разом з тим не припиняє цього права.