Суб’єкти права власності на землю

Відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду. Згідно зі ст. 1 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" від 05.06.2003 р. № 899-1V. право на земельну частку (пай) мають: - колишні члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонери з їх числа, які отримали сертифікати на право на земельну частку (пай) у встановленому законодавством порядку; - громадяни - спадкоємці права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом; -- громадяни України, які відповідно до законодавства України набули право на земельну частку (пай); - громадяни України, евакуйовані із зони відчуження, відселені із зони безумовного (обов'язкового) або зони гарантованого добровільного виселення, а також громадяни України, що самостійно переселилися з територій, які зазнали радіоактивного забруднення, і які на момент евакуації, відселеним або самостійного переселення були членами колективних або інших сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонери з їх числа, які проживають у сільській місцевості. Відповідно до чинного законодавства колишніми членами КСП (колективних сільськогосподарських підприємств) слід вважати: - постійних працівників КСП, які в ньому працювали: пенсіонерів, які раніше працювали в КСП і залишилися його членами, незалежно від місця їхнього проживання; - військовослужбовців строкової служби, якщо вони не вийшли з КСП: - осіб, направлених на навчання, якщо вони залишилися членами КСП; - жінок, які перебували у відпустці через вагітність та пологи або у відпустці для догляду за дитиною віком до 3 років; - членів КСП, що обіймати виборні посади в органах державної влади або місцевого самоврядування, якщо збереження за ними членства було передбачено в статуті КСП.

Спадкуванням є перехід прав та обов'язків, зокрема, пов'язаних із землею, від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Спадкування виникає у випадку смерті фізичної особи або оголошення її померлою у встановленому законом порядку. Після прийняття спадщини спадкоємець стає учасником тих самих правовідносин, суб'єктом яких раніше був спадкодавець, тобто фактично відбувається заміна суб'єкта у правовідносинах, учасником яких був спадкодавець.

Спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно (а згідно із ч. 1 ст. 181 ЦКУ земельні ділянки належать до нерухомого майна), зобов'язаний звернутися до нотаріуса за свідоцтвом про право на спадщину на нерухомість. Пояснюється це тим, що право власності на таке майно виникає у спадкоємця тільки з моменту державної реєстрації. Не видаються свідоцтва про право на спадщину на земельну ділянку на підставі державного акта, зокрема, який містить виправлення, або ж на земельну ділянку, яка належала спадкодавцеві на праві спільної сумісної власності, оскільки нотаріус може видати свідоцтво про право на спадщину після смерті одного з учасників спільної сумісної власності лише після виділення (визначення) частки спадкодавця у спільному майні. У цих випадках питання щодо оформлення спадкових прав вирішуються спадкоємцями в судовому порядку. Для підтвердження наявності спадкового майна, яке підлягає державній реєстрації, й місця його знаходження нотаріус вимагає подання відповідних документів. Право власності на земельну ділянку спадкодавця згідно зі ст. 126 ЗКУ посвідчується державним актом на право власності на земельну ділянку, форма якого затверджена постановою Кабінета Міністрів України "Про затвердження форм державного акта на право власностi на земельну дiлянку та державного акта на право постiйного користування земельною дiлянкою" від 2 квітня 2002 р. № 449 (в редакції постанови КМУ від 12 листопада 2008 р. № 1019) або іншим правовстановлюючим документом. Але є випадки коли спадкодавець помирає, не встигнувши отримати виготовлений на його ім'я державний акт. Тому формально юридично така особа не стала власником земельної ділянки. Але не можна не враховувати об'єктивність перешкоди на шляху до отримання державного акта. Тому єдиним можливим правомірним шляхом отримання цієї земельної ділянки в спадщину є звернення спадкоємця до суду з позовом про визнання за ним права власності на земельні ділянку як спадкоємця померлого власника.

У ст. 1225 Цивільного кодекса України спеціально підкреслюється, що право власності на земельну ділянку переходить до його спадкоємців із збереженням цільового призначення цієї ділянки. Зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, до набрання чинності законами України про державний земельний кадастр та про ринок земель, але не раніше 1 січня 2012 року, не допускається.

Відповідно до ст. 5 Закону України від 15 травня 2003 року № 742-IV "Про особисте селянське господарство", спадкоємці, які є членами особистого селянського господарства, успадковують земельний пай, який спадкодавець набув на місцевості в натурі. Відповідно до ст. 23 Закону України від 19 червня 2003 року "Про фермерське господарство", об'єктом майнових прав і об'єктом спадкування може виступати і фермерське господарство. Фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства.

Порядок успадкування в фермерському господарстві регулюється такими нормативно-правовими актами: 1. Цивільним кодексом України, який регулює правовідносини спадкування, 2. Земельним кодексом України, 3. Закон України "Про фермерське господарство", який визначає правовий режим майна фермерського господарства, 4. Закон України "Про податок з доходів фізичних осіб". Відповідно до Закону України "Про фермерське господарство", майно фермерського господарства належить йому на праві власності. У власності фермерського господарста може перебувати будь-яке майно, в тому числі земельні ділянки, житлові будинки, господарські будівлі та споруди, засоби виробництва тощо, яке необхідне для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та набуття якого у власність не заборонено законом. В ст. 23 Закону "Про Фермерське господарство" зазначено, що успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється відповідно до закону. Згадаємо, що попередня редакція Закону "Про Фермерське господарство" - Закон України "Про селянське (фермерське) господарство" - встановлював режим спільної сумісної власності на майно членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними. Така позиція законодавця заплутувала питання власності в фермерському господарстві, але з цієї норми зараз можна зробити висновок, що частки членів фермерського господарства є рівними, якщо інше не встановлено статутом або іншими угодами між членами господарства. Правовідносини із успадкування частки в фермерському господарстві аналогічні до припинення членства з інших підстав. Відповідно до Закону України "Про фермерське господарство", член фермерського господарства має право на отримання частки майна фермерського господарства у разі припинення членства у фермерському господарстві. Розмір частки та порядок її отримання визначаються статутом фермерського господарства. При цьому можливі два варіанти розвитку подій для спадкоємців: 1) спадкоємець (спадкоємці) за згодою інших членів господарства стають членами господарства та набирають у повному обсязі права на майно господарства. Зазначимо, що право на участь у фермерському госполдарстві не успадковується; 2) спадкоємець (спадкоємці) виділяють з господарства частку майна фермерського господарства, успадковану ними. Незалежно від того, чи будуть спадкоємці вступати в фермерське господарство, успадкування частки в майні здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України. Після отримання свідоцтва на право на спадщину особа-спадкоємець має звернутись до фермерського господарства із заявою про виділення частки з майна фермерського господарства або із заявою про прийняття до членів фермерського господарства з передачею спадкоємцю прав спадкодавця на частку в майні фермерського господарства. Закон України "Про фермерське господарство" чітко не встановлює, які органи управління приймають рішення про прийняття нового члена до господарства чи приймають рішення про склад майна, яке виділяється спадкоємцю, відповідь на це питання треба шукати в статуті конкретного фермерського господарства. У разі виникнення спору щодо складу і вартості майна, яке виділяється спадкоємцю, це питання може бути вирішено судом за позовом однієї із сторін. Земельна ділянка, власником якої є спадкоємець, успадковується в загальному порядку з певними особливостями, які полягають в наступному: якщо фермерське господарство успадковується двома або більше спадкоємцями, то земельна ділянка поділу не підлягає, якщо в результаті її поділу утвориться хоча б одна земельна ділянка, менша за мінімальний розмір, встановлений для даного регіону. Мінімальні розміри земельних ділянок, які утворюються в результаті поділу земельної ділянки фермерського господарства, що успадковується, затверджено Постановою Кабінету Міністрів України Про затвердження мінімальних розмірів земельних ділянок, які утворюються в результаті поділу земельної ділянки фермерського господарства, що успадковується від 10.12.2003 року № 1908 і становлять від 2 до 9 га [6].

право власність земля комунальний

3.2 Способи набуття права власності на землю юридичними особами

Відповідно до стаття 82 Земельного кодексу України юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України) можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі:

а) придбання за договором кулівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б) внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду;

в) прийняття спадщини;

г) виникнення інших підстав, передбачених законом.

Як правило, продаж земельних ділянок державної та комунальної власності юридичним особам здійснюється на конкурентних засадах (аукціон, конкурс). Землі сільськогосподарського призначення мають право придбати у власність тільки юридичні особи України, установчими документами яких передбачено введення сільськогосподарського виробництва.

Договір відчуження земельної ділянки підлягає нотаріальному посвідченню. Укладення таких угод здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог Земельного кодексу України. Угоди про перехід права власності на земельні ділянки вважаються укладеними з дня їх нотаріального посвідчення.

У випадку, якщо продавцем виступають державні або комунальні органи, вартість земельної ділянки визначається на підставі її грошової та експертної оцінки, яка проводиться за методикою, затвердженою К абінетом Міністрів України. Якщо продавцем земельної ділянки виступає юридична або фізична особа, вартість земельної ділянки визначається за згодою сторін, але не може бути меншою, ніж її грошова експертна оцінка.

Право власності на землю господарчих товариств, наприклад, сільськогосподарських акціонерних товариств, може виникати шляхом внесення до статутного фонду земельних ділянок їх засновників.

Відповідно до п.1 ст.82 Земельного кодексу України юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України) можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності, зокрема, у разі внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду. Юридична особа набуває право власності на земельну ділянку від свого імені і вирішує це питання самостійно в установленому статутом порядку. Питання щодо придбання земельної ділянки вирішується уповноваженим статутом органом (загальними зборами членів (засновників, учасників), виробничо- розпорядчим органом (радою, правлінням тощо). Кожний окремо взятий член (учасник) не може вирішувати питання про набуття у власність будь-якого майна, в тому числі земельної ділянки. Він має право вносити до уповноваженого органу відповідні пропозиції і брати участь у голосуванні за їх прийняття. Якщо рішення приймається загальними зборами.

Статутом юридичної особи може бути визначено, що в разі виходу з юридичної особи її член (засновник, учасник, акціонер) вартість свого внеску до статутного фонду отримує як компенсацію грішми або свій внесок (пай) земельною ділянкою в натурі (на місцевості).

ЗК України встановлює положення, згідно з яким землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватися у власність іноземним юридичним. Таким чином, право на набуття права власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення мають тільки українські юридичні особи.

Чи існує в іноземної юридичної особи можливість все ж таки стати власником землі сільськогосподарського призначення в Україні? Така можливість є, хоча вона і непряма. Наприклад, спочатку іноземній компанії необхідно створити на території України два підприємства з іноземними інвестиціями з великою часткою інвестицій. Зрозуміло, що підприємство з іноземними інвестиціями, як і іноземне підприємство, не може бути власником землі сільськогосподарського призначення. Але два підприємства з іноземними інвестиціями можуть бути засновниками господарського товариства. Таким чином, новостворене сільськогосподарське підприємство у формі господарського товариства створить дочірнє підприємство і буде тим українським сільськогосподарським підприємством, яке має право отримати у власність землю сільськогосподарського призначення. Також варто зазначити, що відповідно до ст. 37 ЗК України, приватні несільськогосподарські підприємства, установи та організації можуть набувати у власність землі сільськогосподарського та іншого призначення для ведення підсобного господарства. Згадана стаття закріплює право несільськогосподарських юридичних осіб на отримання земель сільськогосподарського призначення та деяких інших земель для ведення підсобного господарства. Підсобні господарства несільськогосподарських підприємств не мають статусу юридичної особи. Вони можуть створюватись як відокремлені структурні підрозділи (філії) таких юридичних осіб. Однак суб`єктом права власності на землю буде не відокремлений структурний підрозділ, а відповідна юридична особа. Основним завданням підсобних господарств є виробництво сільськогосподарської продукції для задоволення потреб працівників несільськогосподарських юридичних осіб, при яких створені такі господарства. Тому виробництво на земельній ділянці, наданій для організації підсобного господарства, товарної сільськогосподарської продукції, яка повністю реалізується третім особам, може розглядатись як порушення цільового використання земельної ділянки. Юридичні особи не наділені правом безплатної приватизації земельних ділянок. Юридичні особи, які володіють земельними ділянками із земель державної чи комунальної власності на праві постійного користування чи оренди, можуть придбати їх у власність на підставі договору купівлі-продажу. Слід мати на увазі, що земельні торги можуть проводитися за рішенням суду. Згідно із ст. 139 Земельного кодексу України, на земельні торги можуть виставлятися і земельні ділянки, що перебувають у приватній власності, у разі звернення стягнення на земельну ділянку. Проте звернення стягнення на земельні ділянки, призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, допускається у випадках, коли у власників таких ділянок відсутнє інше майно, на яке може бути звернене стягнення, якщо інше не запропоновано самим власником земельної ділянки. Крім того, громадяни та юридичні особи мають право на відчуження належних їм на праві власності земельних ділянок через аукціон. У зазначених випадках земельні торги проводяться в такому ж порядку, який встановлений законом для продажу земельних ділянок державної та комунальної власності. Крім договору купівлі-продажу, земельні ділянки можуть набуватися у власність юридичних осіб на підставі договору міни, дарування, довічного утримання та інших незаборонених законом угод. Такі угоди мають відповідати вимогам, визначеним ст. 132 Земельного кодексу України. Щодо успадкування земельних ділянок юридичними особами, то воно може мати місце виключно на основі заповіту і здійснюватися в порядку, визначеному Цивільним кодексом України. У всіх випадках набуття юридичними особами земельних ділянок у власність право власності на землю виникає не з моменту укладення відповідної цивільно-правової угоди чи отримання свідоцтва на право на спадщину, а з моменту отримання державного акта на право власності на земельну ділянку та його державної реєстрації. Юридичні особи України мають право набувати у власність всі види земель, які можуть знаходитись у приватній власності, крім земельних ділянок, які надаються для задоволення особистих потреб громадян. До останніх належать: земельні ділянки, призначені для індивідуального житлового, дачного і гаражного будівництва та ведення особистого селянського господарства. Порядок надання земель для створення фермерського господарства. У приватну власність громадянину України для ведення фермерського господарства надається земельна ділянка в розмірах середньої земельної частки. Цей розмір ділянки вираховується у відповідності зі статтею 13 Закону України "Про фермерське господарство" від 19.06.2003р. Громадянин, який має намір створити фермерське господарство, повинен спочатку пройти професійний відбір, і лише висновок професійної комісії з питань створення фермерських господарств про наявність у громадянина достатнього досвіду роботи у сільському господарстві або необхідної сільськогосподарської кваліфікації є умовою для надання (передачі) громадянину у власність або оренду земельних ділянок для ведення фермерського господарства із земель державної і комунальної власності. Заяву про надання земель для створення фермерського господарства подає особа, яка має намір його створити. Громадянин України, який прийняв рішення про створення такого господарства, повинен визначитися чи буде земельна ділянка, на якій він працюватиме сам або з членами своєї родини, належати йому на праві приватної власності, чи перебувати в користуванні. Заява про надання (передачу) громадянину у власність або оренду земельних ділянок для ведення фермерського господарства подається до того органу, який вправі надавати землі державної чи комунальної власності, а саме: місцевої ради - із земель комунальної власності та до районної державної адміністрації - із земель державної власності. Така заява є документом, який свідчить про добровільний вираз волі організувати фермерське господарство. У заяві слід зазначити: про намір створити фермерське господарство з певною його назвою; бажані розміри (з урахуванням перспектив діяльності господарства - напрями господарської та іншої діяльності незабороненої законодавством України) і місце розташування земельної ділянки; на якому праві бажано мати ці землі (приватної власності, оренди); склад майбутнього господарства (з чіткими даними про кожного члена господарства). До заяви необхідно додати рішення професійної комісії з питань створення фермерських господарств щодо наявності у громадянина достатнього досвіду роботи у сільському господарстві або необхідної сільськогосподарської кваліфікації. Заява громадянина розглядається у місячний термін, і при її задовільному рішенні районна чи міська державна адміністрація або орган місцевого самоврядування замовляють, за рахунок Українського державного фонду підтримки фермерських господарств, державній землевпорядній організації проект відведення земельної ділянки. Цей проект погоджується з власником землі або землекористувачем, землевпорядними, природоохоронними і санітарними органами та органом архітектури відповідно до закону. У випадку відмови органів державної влади та органів місцевого самоврядування у наданні земельних ділянок, рішення може бути оскаржено в суді.

РОЗДІЛ 4. ПРИПИНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ

Правова регламентація припинення права власності на землю (земельну ділянку) забезпечується нормами Конституції України, Цивільного та Земельного кодексів України, законів України "Про охорону навколишнього природного середовища", "Про плату за землю", "Про фермерське господарство" тощо. Глава 22 Земельного кодексу України має назву "Припинення прав на землю" і визначає перелік підстав для припинення права власності на земельну ділянку:

1. добровільна відмова власника від права на земельну ділянку;

2. смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;

3. відчуження земельної ділянки за рішенням власника;

4. звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;

5. відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

6. конфіскація за рішенням суду;

7. невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк. Наведений перелік є загальним для всіх власників землі. Відповідно до п.1 п.2 статті 142 Земельного кодексу України припинення права власності земельною ділянкою здійснюється на підставі добровільної відмови.

8. Що ж таке добровільна відмова? Добровільна відмова - це самостійне волевиявлення власника земельної ділянки, яке пов'язане з небажанням подальшої експлуатації належної йому на праві власності або праві користування земельної ділянки. Тобто особа самостійно і з доброї волі відмовляється від наданого їй суб'єктивного права використовувати земельну ділянку. Дане волевиявлення особи повинно бути оформлено у відповідну форму тобто письмову заяву про добровільну відмову від права власності землею.

9. Законодавством чітко визначено порядок здійснення добровільної відмови від права власності на землю. Власник відмовляється від належної йому землі на користь держави або територіальної громади. Законодавство не передбачає можливості добровільної відмови на користь інших осіб, окрім означених вище. Існує відповідна процедура здійснення добровільної відмови, а саме:

10. 1. Громадянин звертається до органів місцевого самоврядування з письмовою заявою про добровільну відмову від права власності на землю.

11. 2. Після чого має отримати згоду держави або територіальної громади на одержання права власності на земельну ділянку (рішення сесії).

12. 3. Підготовка та укладання угоди про передачу права власності на земельну ділянку відповідно державі або територіальній громаді.

13. 4. Нотаріальне посвідчення укладеної угоди.

14. 5. Державна реєстрація укладеної угоди. У разі прийняття позитивного рішення на обох примірниках угоди ставиться штамп із зазначенням дати реєстрації та номеру запису, а також підпис особи, яка зареєструвала договір. Один примірник угоди повертається власнику земельної ділянки, інший залишається у виконавчому комітеті органу місцевого самоврядування. Відповідно до статті 140 Земельного кодексу України, однією з підстав припинення права власності на земельну ділянку є смерть власника та відсутність у нього спадкоємців. Якщо у померлої особи, котра мала право власності на земельну ділянку на підставі рішення ради, за заповітом і за законом спадкоємців не виявилось, або у випадку усунення їх від права на успадкування чи через неприйняття ними спадщини, а також при відмові від її прийняття -- відповідно до частини першої статті 1277 Цивільного кодексу України і до заяви органу місцевого самоврядування (за місцем відкриття спадщини) суд визнає спадщину відумерлою. Наведемо деякі аспекти застосування цих правових норм на практиці. Спадщина, не прийнята спадкоємцями, охороняється до визнання її відумерлою. Згідно зі статтею 1283 Цивільного кодексу України охорона спадкового майна здійснюється в інтересах спадкоємців, відмовоодержувачів, кредиторів спадкодавця задля збереження майна до прийняття спадщини спадкоємцями. До моменту подачі заяви щодо визнання спадщини відумерлою органи місцевого самоврядування розміщують у ЗМІ інформацію щодо охорони спадкового майна. З метою подання заяви про визнання спадщини відумерлою територіальні органи земельних ресурсів передають сільським (селищним) радам список не витребуваних земельних часток (паїв) померлих осіб відповідно до сертифікатів на право на земельну частку (пай), а також довідки, про те, що за весь період ніхто не звертався до райвідділів земельних ресурсів відносно цих земельних ділянок, земельних часток (паїв). Заява про визнання спадщини відумерлою подається після того, як мине один рік з часу відкриття спадщини. Органи місцевого самоврядування зобов'язані своєчасно виявити таке майно та звернутися до суду з метою визнання його від умерлим. Згідно зі статтею 1221 Цивільного кодексу України, місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. Якщо постійне місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна -- місцезнаходження основної частини рухомого майна. Заява про визнання спадщини відумерлою подається в порядку окремого провадження (відповідно до статті 234 Цивільного процесуального кодексу України). Спадщина, що визнана судом відумерлою, за місцем її відкриття переходить у власність територіальної громади (тобто у комунальну власність). У разі належності до відумерлої спадщини сертифіката на земельну частку (пай) на його зворотному боці робиться відмітка про передачу права на земельну частку (пай) територіальній громаді. Територіальна громада має право виділити земельну частку (пай) у натурі (на місцевості). При зверненні до суду позивач, тобто орган місцевого самоврядування, відповідно до пункту "е" частини 1 статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито" сплачує державне мито -- 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходу громадян (тобто 8,5 грн.) та розмір витрат за інформаційно-технічне забезпечення, що становить 7,5 грн. (відповідно до частини 3 постанови Кабінету Міністрів України №1258 від 21 грудня 2005 року).

Слід зазначити, що згідно зі статтею 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито" місцеві ради мають право встановлювати додаткові пільги для окремих платників щодо сплати державного мита, яке зараховується до місцевих бюджетів.

Якщо на території ради є громадяни, яким, згідно з рішеннями суду, поновлено право на земельну частку (пай), але на цей час відсутні землі запасу та резервного фонду для виконання рішень суду, то саме територіальна громада, у власність якої перейшло майно як відумерла спадщина, може за рахунок набутих у комунальну власність земельних ділянок задовольнити вимогу громадян про надання їм земельної частки (паю).

Відчуження земельної ділянки за рішенням її власника також можна віднести до добровільного порядку припинення права власності на землю. Воно може здійснюватися самим власником або його представником. Проте право ухвалення рішення про припинення права власності на земельну ділянку належить лише власнику або уповноваженому ним суб'єкту права. Чинне законодавство України передбачає викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю, що здійснюється за згодою власника або за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Органи державної влади та місцевого самоврядування можуть порушувати питання щодо викупу земельних ділянок для таких суспільних потреб: під будівлі і споруди органів державної влади та органів місцевого самоврядування; під будівлі, споруди та інші виробничі об'єкти державної та комунальної власності; під об'єкти природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; оборони та національної безпеки; під будівництво та обслуговування лінійних об'єктів та об'єктів транспортної і енергетичної інфраструктури (доріг, газопроводів, водопроводів, ліній електропередачі, аеропортів, нафто- та газових терміналів, електростанцій тощо); під розміщення дипломатичних та прирівняних до них представництв іноземних держав та міжнародних організацій; під міські парки, майданчики відпочинку та інші об'єкти загального користування, необхідні для обслуговування населення. Цей перелік суспільних потреб, для яких може проводитися викуп земельних ділянок, є вичерпним. Інші підстави не можуть розглядатися як суспільні потреби. Проте якщо детально ознайомитися із ним, то можна зрозуміти, що будь-яка земельна ділянка може бути викуплена із приписом "для суспільних потреб". Рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю приймається у межах своєї компетенції органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування. Орган, який прийняв рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю, зобов'язаний письмово повідомити власника земельної ділянки про це не пізніше ніж за рік до викупу земельної ділянки. Вищий господарський суд України у роз'ясненні від 27 червня 2001 р. "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування" встановив, що згода власника земельної ділянки на її викуп повинна надаватися в письмовій формі. Якщо відповідним органом місцевого самоврядування прийнято рішення без згоди власника земельної ділянки, останній має право звернутися до суду із заявою про визнання такого рішення недійсним. Основною умовою будь-якого правочину є досягнення згоди за ціною. Так, згідно із ЗК України вартість земельної ділянки встановлюється відповідно до грошової та експертної оцінки земель, яка проводиться за методикою, затвердженою Кабміном. Плата за земельну ділянку, що викуповується (викупна ціна), строки та інші умови викупу визначаються за домовленістю з власником ділянки, а в разі спору -- судом. До викупної ціни включаються ринкова вартість земельної ділянки і нерухомого майна, що на ній розміщене, та збитки, завдані власникові у зв'язку з викупом земельної ділянки (у тому числі упущена вигода), у повному обсязі. За домовленістю з власником земельної ділянки, яка підлягає викупу, орган, який прийняв рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю, може надати йому іншу земельну ділянку, вартість якої враховується при визначенні викупної ціни. Право власності на житловий будинок, інші будівлі, споруди, насадження у зв'язку з викупом земельної ділянки, на якій вони розміщені, може бути припинене за рішенням суду шляхом їх викупу і з обов'язковим попереднім відшкодуванням збитків у повному обсязі. Вимога про викуп зазначеного майна підлягає задоволенню, якщо позивач доведе, що використання земельної ділянки, викупленої у зв'язку з суспільною необхідністю, є неможливим без припинення права власності на це майно. Суд може постановити рішення про знесення житлового будинку, інших будівель, споруд, насаджень, які розміщені на земельній ділянці, що підлягає викупу, або про перенесення їх, за бажанням власника, на іншу земельну ділянку та їх відбудову, якщо це можливо. У разі знесення або перенесення цих об'єктів на іншу земельну ділянку особа має право на попереднє відшкодування збитків, у тому числі витрат на поліпшення якості земельної ділянки, та упущеної вигоди. Особа, право власності якої припинилося, має право вимагати надання їй іншої, рівноцінної за якістю, земельної ділянки в межах даного населеного пункту. Якщо власник земельної ділянки, що підлягає викупу у зв'язку з суспільною необхідністю, є власником житлового будинку, інших будівель, споруд чи насаджень, що розміщені на ній, вимога про припинення права власності на ці об'єкти розглядається разом з вимогою про викуп земельної ділянки. До набрання законної сили рішенням суду про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю власник має право розпорядитися житловим будинком, іншими будівлями, спорудами, насадженнями, що розміщені на цій земельній ділянці, на власний розсуд. Земельна ділянка може бути конфіскована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Конфіскацію слід розглядати як примусове безоплатне вилучення земельної ділянки у власність держави за злочин або цивільне чи адміністративне правопорушення. В цивільному законодавстві конфіскація земельної ділянки може бути застосована судом при визнанні недійсним угод щодо земельних ділянок, укладених із порушенням встановленого порядку. Згідно зі ст. 133 ЗК ("Застава земельних ділянок") у заставу можуть передаватися земельні ділянки, які належать громадянам та юридичним особам на праві власності. Заставодержателем земельних ділянок сільськогосподарського призначення можуть бути лише банки, а заставодержателем інших категорій земель - й інші юридичні особи, а також громадяни. У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання, а також у разі порушення іпотекодавцем умов іпотечного договору іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Сторони іпотечного договору не зможуть домовитися про застосування такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як передача заставленої земельної ділянки в управління іпотекодержателю чи іншій особі. Це пов'язано з тим, що ЗК України не передбачає такого виду прав на земельні ділянки, як право управління. Згідно зі ст. 79 ЗК земельна ділянка являє собою частину земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. А обсяг прав на землю, водночас, залежить від цільового призначення земельної ділянки. Отже, при укладенні іпотечного договору, за яким виконання основного зобов'язання забезпечується заставою землі, сторонам слід уважно ознайомитися з правовим режимом такої земельної ділянки, передусім, з її цільовим призначенням. Цільове призначення земельної ділянки - це встановлені законодавством та конкретизовані відповідними органами влади допустимі межі використання земельної ділянки громадянами та юридичними особами. Цільове призначення земельних ділянок, які надані громадянам та юридичним особам у власність чи постійне користування, зазначається у державних актах на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою. З цією метою у формі бланків зазначених державних актів, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 2 квітня 2002 р. "Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою", введена графа "Цільове призначення (використання) земельної ділянки". Основою для визначення цільового призначення земельної ділянки є її належність до відповідної категорії земель. Цільове призначення земельної ділянки може істотно вплинути на можливість її використання як для гарантування виконання основного зобов'язання іпотекодавця, так і на можливість реалізації заставленої земельної ділянки для забезпечення вимог кредитора. По-перше, якщо заставлена земельна ділянка віднесена до земель сільськогосподарського призначення, то згідно зі ст. 133 ЗК заставодержателем такої земельної ділянки може бути лише банк. Отже, використання земель сільськогосподарського призначення як предмета іпотеки обмежене лише сферою банківського кредитування. Крім цього, у випадку звернення стягнення на земельну ділянку сільськогосподарського призначення банк як іпотекодержатель не зможе отримати її у власність з метою виконання іпотекодавцем основного боргового зобов'язання. Це обумовлено тим, що відповідно до ст. 130 ЗК покупцями (набувачами) земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути лише: а) громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи у сільському господарстві чи займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва та б) юридичні особи України, установчими документами яких передбачено ведення сільськогосподарського виробництва. Більше того, банк як іпотекодержатель не зможе вимагати продажу заставленої земельної ділянки сільськогосподарського призначення, без урахування переважного права на придбання таких земель у власність, яке згідно з тією ж ст. 130 ЗК України мають громадяни України, котрі постійно проживають на території відповідної місцевої ради, де здійснюється продаж земельної ділянки, а також відповідні органи місцевого самоврядування. Фактично, без проблем із погляду вимог законодавства земельна ділянка, цільовим призначенням якої є ведення товарного сільськогосподарського виробництва, може бути продана лише сільськогосподарському товаровиробникові (фермерському господарству, приватному сільськогосподарському підприємству тощо). Однак з огляду на те, що аграрна реформа триває доходність сільськогосподарського виробництва не є достатньо високою. Тому навіть по завершенні 1 січня 2010 р. мораторію на відчуження земель сільськогосподарського призначення основним напрямом формування земельних масивів сільськогосподарських товаровиробників буде не придбання землі у власність, а її оренда. По-друге, якщо цільовим призначенням передана в заставу земельна ділянка віднесена до таких, які відповідно до ЗК України можуть перебувати лише у власності громадян, то у випадку звернення стягнення на таку ділянку як на предмет іпотеки така ділянка може бути відчужена лише громадянину, а не юридичній особі. До земельних ділянок, які можуть перебувати лише у власності громадян, належать ділянки, цільовим призначенням яких є: 1) дачна земельна ділянка; 2) земельна ділянка в садовому товаристві; 3) земельна ділянка, надана для ведення особистого селянського господарства. І навпаки, передані в заставу земельні ділянки, призначені для підприємницької діяльності, не можуть бути продані громадянам, які незареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності. Частиною четвертою статті 81 Земельного кодексу України встановлено, що землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню.

Відчуження таких земель іноземними громадянами може бути здійснено тільки після видачі їм державного акта на право власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення яку вони успадкували, тобто земельну ділянку для ведення особистого підсобного господарства, особистого селянського господарства садівництва, ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

З дня видачі державного акта на право власності на зазначені земельні ділянки іноземні громадяни повинні протягом року здійснити відчуження цієї земельної ділянки.

Отже, заборони або обмежень щодо відчуження земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства, особистого підсобного господарства та для ведення садівництва немає. Тобто іноземні громадяни можуть відчужувати такі земельні ділянки за цивільно-правовими угодами.

Обмеження: щодо відчуження (передача у спадщину та вилучення для суспільних потреб) стосуються тільки земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Разом з тим, оскільки законодавець встановив для цієї категорії громадян чітку вимогу про відчуження успадкованої земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва обмеживши її в часі (один рік), тобто вони є фактично тимчасовими власниками, пункт 15 Перехідних положень Земельного кодексу України не повинен застосовуватися для такої категорії громадян. Слід зазначити також, що відповідно до пункту "е" частини першої статті 140 Земельного кодексу України підставами припинення права власності на земельну ділянку є невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених Земельним кодексом України. Земельний кодекс України передбачає додаткові підстави припинення права власності на землю. Так, право власності на землю для конкретної юридичної особи може бути припинене внаслідок реорганізації чи ліквідації товариства. Крім того, слід зазначити, що у разі поділу земельної ділянки, котра перебуває на праві спільної сумісної власності, також припиняється право власності на земельну ділянку як на самостійний об'єкт права спільної сумісної власності. Далі розглянемо останню групу підстав, тобто, говорячи мовою цивілістів, підстав припинення права власності на земельні ділянки проти волі власника. На відміну від ЗК 1990 р., у чинному ЗК України не передбачається можливість припинення права власності на земельні ділянки за таких підстав, як систематичне ухилення від внесення земельного податку в строки, встановлені законодавством, невикористання протягом одного року земельної ділянки, наданої для сільськогосподарського виробництва. Підстави для примусового припинення прав на земельну ділянку передбачені ст. 143 Земельного кодекса України. Примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі: 1.використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; 2.конфіскація; 3. викуп (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; 4. примусового звернення стягнення на земельну ділянку з зобов'язань власника; 5. невідчуження земельної ділянки іноземцями та особами без громадянства у встановлений строк; 6. неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об'єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров'ю населення) в терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Уперше в Земельному кодексі України передбачається конфіскація земельної ділянки. Однак слід зазначити, що безпосередньо Земельний кодекс України не встановлює підстави, обсяг та порядок конфіскації земельних ділянок. Лише с статтях 140 то 143 кодексу передбачена конфіскація як загальна підстава припинення права власності на земельну ділянку та підстава для примусового припинення на земельну ділянку. Земельна ділянка може бути конфіскована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Конфіскацію слід розглядати як примусове безоплатне вилучення земельної ділянки у власність держави за злочин або цивільне чи адміністративне правопорушення. В цивільному законодавстві конфіскація земельної ділянки може бути застосована судом при визнанні недійсним угод щодо земельних ділянок, укладених із порушенням встановленого порядку. Відповідно до ч. 2 ст. 52 Кримінального Кодексу України конфіскація майна є додатковим покаранням за злочин. У статті 59 цього Кодексу зазначено, що покарання у вигляді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме, або ж перелічити відповідні предмети. Конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині КК. Перелік майна, що не підлягає конфіскації, визначено законом України (земельні ділянки не входять до Переліку видів майна громадян, на яке не може бути звернене стягнення за виконавчими документами, наведеного у додатку до Закону України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 p., a тому їх може бути конфісковано у випадках, визначених Особливою частиною КК). Згідно зі ст. 25 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі -- КУпАП) конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, може застосовуватися як основне або додаткове адміністративне стягнення. Конфісковано може бути лише предмет, який є у приватній власності порушника, якщо інше не передбачено законами України (ч. 1 ст. 29 КУпАП).

Порядок відчуження земельних ділянок за рішенням суду встановлений статтею 139 Земельного кодексу України. Так, у разі звернення стягнення на земельну ділянку, що перебуває у власності громадянина чи юридичної особи, земельна ділянка підлягає продажу на земельних торгах, що проводяться у формі аукціону. Однак, звернення стягнення на земельні ділянки, призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, допускається лише у випадках, коли у власників таких ділянок відсутнє інше майно, на яке може бути звернене стягнення, якщо інше не запропоновано власником земельної ділянки.

Припинення права державної власності на природні ресурси може бути лише у випадках надання їх у комунальну або приватну власність. Це означає, що не може мати місця припинення права державної власності на будь-яких примусових підставах. На ряд земель право державної власності взагалі не може бути припинено: землі, зайняті природними історико-культурними об'єктами та інші особливо цінні землі, землі, на яких розташовані об'єкти стратегічного значення. Земельні ділянки, особливо цінних земель (чорноземи нееродовані несолонцюваті на лесових породах; дерново-підзолисті суглинкові ґрунти; торфовища та інші), що перебувають у державній або комунальній власності, можуть вилучатися (викуплятися) для будівництва об'єктів загальнодержавного значення, доріг, ліній електропередачі та зв'язку, трубопроводів, осушувальних і зрошувальних каналів, геодезичних пунктів, житла, об'єктів соціально-культурного призначення, нафтових і газових свердловин та виробничих споруд, пов'язаних з їх експлуатацією, за постановою Кабінету Міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради, якщо питання про вилучення (викуп) земельної ділянки погоджується Верховною Радою України.

ВИСНОВКИ

Право власності є основою становища людини в суспільстві. Від того, наскільки і як визначено це право в законодавстві, наскільки воно відображає справжні відносини, що складаються з приводу власності, залежить побудова суспільних відносин між людьми, визначення принципів стосунків людини з державою, власне побудова самої держави і її характер - демократичний чи авторитарний. Право власності є тим фундаментом на якому базується правова система будь-якої країни. Конституція України встановила основні засади права власності. В Україні існує приватна, державна, комунальна власність. Згідно статті 3 Земельного кодексу України та Закону України "Про форми власності на землю", власність на землю в Україні має такі форми: державну, колективну, приватну. Суб'єктами права колективної власності на землю є сільськогосподарські кооперативи, садівничі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства, у тому числі створені на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Землі сільськогосподарського призначення передаються у власність громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

До проголошення незалежності в Україні більш як 70 років діяла законодавча система СРСР, за якою земля, її надра, води та ліси були у винятковій власності держави (ст. 11 Конституції УРСР від 20 квітня 1978 року). В умовах незалежності України та кардинальних змін в економіці, у зв'язку з переходом до ринкових відносин законодавчу систему, яка існувала до цього, необхідно було докорінно змінити. Із введенням у дію в 1992 році Закону України "Про форми власності на землю", Земельного кодексу України від 13 березня 1992 року та постанови Верховної Ради України "Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі" розпочався реальний процес роздержавлення землі та передачі її у власність недержавним підприємствам та громадянам України, який умовно можна поділити на два етапи: до прийняття нового Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 року і після нього.

Перший етап переходу від адміністративно-планових до ринкових відносин в аграрному секторі характеризувався законодавчим визнанням, поряд з державною та колективною, приватної власності на землю; створенням правового поля та умов для реформування економічних відносин на селі шляхом демонополізації державної власності, проведення приватизації державного майна і землі, формування реального господаря-власника, розвитку вільного підприємництва, створення умов для прибуткового господарювання сільськогосподарських підприємств і підвищення рівня життя людей у сільській місцевості, забезпечення продовольчої безпеки в Україні. За цей час, окрім нової Конституції України, яка остаточно закріпила і гарантувала право приватної власності на землю, було прийнято 39 законів, 5 постанов Верховної Ради України, 17 указів Президента України, 46 постанов Кабінету Міністрів, 58 базових наказів Держкомзему, зареєстрованих у Мін'юсті. Виконання вищезазначених нормативно-правових актів дало змогу реорганізувати колгоспи у колективні сільськогосподарські підприємства, радгоспи - в акціонерні товариства; започаткувати великомасштабну земельну реформу шляхом паювання земель, переданих у колективну власність господарств з наступною видачею громадянам сертифікатів на право на земельну частку (пай); здійснити приватизацію земельних ділянок для ведення особистого підсобного господарства, будівництва й обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибних ділянок), садівництва, дачного і гаражного будівництва.

Незважаючи на те, що КСП були більш прогресивною організаційно-правовою формою господарювання порівняно з колгоспами і радгоспами, фактично з 1995 року вони втратили свою прогресивну роль, перестали відповідати ринковим відносинам, які формувались в Україні, стали гальмувати процес аграрної реформи. Водночас створені в перші роки реформи фермерські господарства загалом так і не виправдали покладених на них сподівань, не вийшли на рубіж домінуючої форми господарювання. Це один із небажаних і несподіваних результатів реформ в аграрній сфері.