При вивченні даної теми слід мати на увазі, що згідно зі статтею 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу, яке від його імені здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Правові засади управління використанням та охороною природних ресурсів визначаються законами: "Про охорону навколишнього середовища", "Про екологічну експертизу", "Про місцеві державні адміністрації", "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про мисливське господарство та полювання", Указом Президента "Питання Міністерства екології та природних ресурсів України", Положенням про Державний фонд охорони навколишнього природного середовища, Положенням про Державний комітет України по водному господарству, Положенням про державну систему моніторингу довкілля, Положенням про Державний фонд охорони навколишнього природного середовища, Положенням про Інспекцію державного геодезичного нагляду та ін.

Органи управління використанням та охороною природних ресурсів можна розділити на дві групи: загальної компетенції (КМУ, уряд АРК, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування) та спеціальної компетенції: Міністерство екології та природних ресурсів (створене на базі Міністерства охорони навколишнього середовища та ядерної безпеки України, Комітету України з питань геології та використання надр, Комітету України з питань гідрометеорології, Державної адміністрації ядерного регулювання України, Головного управління геодезії, картографії та кадастру, Державної комісії у справах випробувань і реєстрації засобів захисту та регуляторів росту рослин і добрив, які ліквідовані), Державний комітет лісового господарства, Державний комітет по водному господарству, Державний комітет по земельних ресурсах, державні управління екологічної безпеки в областях, АРК, містах Києві та Севастополі, а також районні, міські та регіональні інспекції охорони навколишнього природного середовища.

Важливу роль відіграє державний контроль і нагляд за використанням і охороною природних ресурсів, який здійснює Державна екологічна інспекція Міністерства екології та природних ресурсів України через Головну екологічну інспекцію, інспекцію по охороні Чорного та Азовського морів, екологічні інспекції територіальних органів Мінекології України в АРК, областях, містах Києві та Севастополі. При вивченні даного питання необхідно звернути увагу на екологічну експертизу, проведення якої регулюється Законом "Про екологічну експертизу".

Підстави адміністративної відповідальності за порушення законодавства про використання та охорону природних ресурсів визначаються статтями 52, 53, 54, 57, 59, 59/1, 60, 63, 64, 65, 65/1, 66, 67, 68, 71, 72, 73, 76, 77/1, 78, 78/1, 79, 79/1, 80, 81, 85, 87, 89, 90таін. КпАП України.

Тема 28. Адміністративно-правове забезпечення управління транспортом

1. Правові засади управління транспортом. Система органів управління транспортом та їх повноваження.

2. Державний контроль на транспорті.

3. Адміністративна відповідальність за адміністративні проступки на транспорті.

При вивченні даного питання слід звернути увагу на те, що в Україні діє єдина транспортна система до якої належать:

транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний, авіаційний, міський електротранспорт і метрополітен);

промисловий залізничний транспорт;

відомчий транспорт;

трубопроводний транспорт;

шляхи сполучення загального користування.

Правовими засадами управління транспортом є: Кодекс торгового мореплавства України, Водний кодекс України, Повітряний кодекс України, закони "Про транспорт", "Про трубопровідний транспорт", "Про залізничний транспорт", Указ Президента "Про Положення про Міністерство транспорту України", постанови КМУ "Про класифікацію автомобільних доріг загального користування та перелік автомобільних доріг України загального користування державного значення", "Про затвердження Статуту залізниць України" та ін. (див. рекомендовану літературу).

Центральним органом управління транспортом є Міністерство транспорту України, повноваження якого визначені Положенням про Міністерство транспорту України. Управління окремими видами транспорту здійснюють: Державна адміністрація залізничного транспорту України (див. Положення про Державну адміністрацію залізничного транспорту України, затв. пост. КМУ від 29.02.1996 р.) - залізничним транспортом, Міністерство палива та енергетики України - у сфері трубопроводного транспорту, Українська державна корпорація по будівництву, ремонту та утриманню автомобільних доріг (див. Положення про Українську державну корпорацію по будівництву, ремонту та утриманню автомобільних доріг, затв. пост. КМУ від 5.01.1995 р. - мережею автомобільних доріг загального користування.

Постійний контроль на транспорті здійснюють: Міністерство транспорту України, Міністерство палива та енергетики України, Державна автомобільна інспекція МВС, органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

При вивченні питання про адміністративну відповідальність за правопорушення на транспорті, слід мати на увазі, що вони посягають на безпеку руху, тобто унормований процес руху, експлуатації транспортних засобів, що виключає можливість заподіяння матеріальної або фізичної шкоди. Склади проступків на транспорті передбачені у відповідних статтях КпАП України (див.109-121, 123, 128,133,134,138,139,140,141,142).

Тема 29. Адміністративно-правове забезпечення управління освітою і наукою

Правові засади управління освітою і наукою. Система органів управління освітою і наукою та їх повноваження.

Адміністративно-правовий статус закладів освіти, наукових установ і наукових товариств.

Управління Одеською національною юридичною академією. Державний контроль за діяльністю органів освіти.

При вивченні даної теми студентам слід мати на увазі, що Конституція України в статті 53 закріплює право громадян на освіту. Реалізація цього права передбачається такими нормативно-правовими актами, як: законами "Про освіту", "Про професійно-технічну освіту", "Про позашкільну освіту", указами Президента "Про Міністерство освіти і науки України", постановами КМУ "Про затвердження Типового положення про управління освіти обласної, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації", "Про затвердження Положення про державний вищий заклад освіти", "Про затвердження Положення про освітньо-кваліфікаційні рівні (ступеневу освіту)", "Про затвердження Положення про Державний департамент інтелектуальної власності" та ін. (див. рекомендовану літературу).

Організаційними засадами реалізації цього права є система державних органів, які забезпечують управління освітою, та система закладів освіти, на яких покладається завдання загальноосвітньої та професійної підготовки. Органами державного управління в даній області є: КМУ, Міністерство освіти та науки України (створене Указом Президента від 15.12.1999 р. на базі Міністерства освіти, Державного комітету з питань науки та інтелектуальної власності), діяльність якого регулюється Положенням про Міністерство освіти і науки України, затв. Указом Президента від 7.06.2000 р., інші центральні органи виконавчої влади (напр. МВД, Служба безпеки, Генеральна прокуратура), Вища атестаційна комісія (див. Положення про Вищу атестаційну комісію України), управління та відділи освіти місцевих державних адміністрацій (див. Типове положення про управління освіти обласної, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації, Типове положення про відділ освіти районної, районної в м. Києві та Севастополі державних адміністрацій), органи місцевого самоврядування (див. Закон "Про місцеве самоврядування в Україні", Положення про порядок створення, реорганізації і ліквідації навчально-виховних закладів).

Безпосереднє управління закладами освіти здійснюють: директор (див. закони "Про освіту", "Про позашкільну освіту", "Про професійно-технічну освіту") ректор, президент (див. Закон "Про освіту", Положення про вищий заклад освіти).

Згідно зі статтею 54 Конституції України держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством. Правові засади управління наукою визначені законами "Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності", "Про авторське право і суміжні права", "Про наукову та науково-технічну експертизу", постановами КМУ "Про затвердження Положення про атестацію державних науково-дослідних установ", "Про затвердження Положення про атестацію наукових працівників".

Управління наукою здійснюють: КМУ, Міністерство освіти і науки, інші центральні органи виконавчої влади, місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. З метою сприяння формуванню державної політики розвитку науки, визначення пріоритетних науково-технічних напрямків, вироблення стратегії технологічного розвитку при Президентові України утворений консультативно-дорадчий орган - Рада з питань науки та науково-технічної політики. В Україні діє Національна академія наук України (НАН України) - державна самоврядна наукова організація, яка організує і здійснює фундаментальні та прикладні дослідження з найважливіших проблем природничих, технічних, гуманітарних наук; координує здійснення досліджень у наукових установах і організаціях незалежно від форм власності та галузеві академії наук (Академія медичних наук, Академія правових наук, Академія мистецтв та ін.).

Тема 30. Адміністративно-правове забезпечення управління охороною здоров'я населення

1. Правові засади управління охороною здоров'я населення. Система органів управління охороною здоров'я населення.

2. Санітарно-епідеміологічний нагляд.

3. Адміністративна відповідальність за порушення законодавства у сфері охорони здоров'я населення.

Правові засади управління охороною здоров'я визначаються Конституцією України, Основами законодавства України про охорону здоров'я, законами "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", "Про донорство крові та її компонентів", "Про захист населення від інфекційних захворювань", "Про лікарські засоби", "Про психіатричну допомогу", указами Президента "Про затвердження Положення про Міністерство охорони здоров'я", "Про невідкладні заходи щодо боротьби з туберкульозом" та ін. (див. рекомендовану літературу).

До системи органів державного управління охороною здоров'я входить КМУ, Міністерство охорони здоров'я, Рада Міністрів АРК, місцеві державні адміністрації (управління охорони здоров'я, відділи охорони здоров'я).

Кабінет Міністрів України організує розробку та здійснення комплексних і цільових програм; створює економічні, правові та організаційні механізми, що стимулюють ефективну діяльність у галузі охорони здоров'я; укладає міжурядові угоди та координує міжнародне співробітництво з питань охорони здоров'я та ін.

Повноваження Міністерства охорони здоров'я визначаються Положенням про Міністерство охорони здоров'я, Положенням про державну санітарно-епідеміологічну службу Міністерства охорони здоров'я, Положенням про фармакологічний центр Міністерства охорони здоров'я.

Місцеві державні адміністрації у межах своїх повноважень здійснюють загальне керівництво закладами охорони здоров'я, які перебувають у сфері їх управління, їх матеріально-технічним забезпеченням, організують роботу медичних закладів по наданню медичної допомоги населенню, здійснюють заходи щодо попередження інфекційних захворювань та ін. (див. Типове положення про управління охорони здоров'я обласної, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації).

Чинним законодавством передбачено створення інших органів управління охороною здоров'я: Національна координаційна рада з питань запобігання захворювань СПІД, Міжвідомча координаційна рада з питань міжгалузевої взаємодії установ охорони здоров'я, Державний департамент з контролю за якістю, базпекою і виробництвом лікарських засобів і виробів медичного призначення (див. Положення про Державний департамент з контролю за якістю, безпекою та виробництвом лікарських засобів і виробів медичного призначення), Міжвідомча комісія по боротьбі з туберкульозом.

Правовою основою здійснення санітарно-епідеміологічного нагляду є Закон "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", Положення про державний санітарно-епіде-міологічний нагляд в Україні, Положенням про державну санітарно-епідеміологічну службу Міністерства охорони здоров'я. Слід мати на увазі, що основними завданнями державного санітарно-епідеміологічного нагляду є:

нагляд за організацією і проведенням органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями та громадянами санітарних і протиепідемічних заходів;

нагляд за реалізацією державної політики з питань профілактики захворювань населення, участь у розробленні та контроль за виконанням програм із запобігання шкідливому впливу небезпечних факторів довкілля та виробничого середовища на здоров'я людини;

нагляд за дотриманням санітарного законодавства;

нагляд за виконанням приписів та вимог посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби;

проведення державної санітарно-гігієнічної експертизи, надання висновків та дозволів на провадження певних видів діяльності та ін.

Адміністративна відповідальність за порушення законодавства по охорону здоров'я регламентується КпАП України (див. ст. ст.42, 42/1, 42/2, 42/3, 43, 44, 44/1, 45,46, 46/1,188/10,188/11).

Тема 31. Адміністративно-правове забезпечення управління культурою, мистецтвом, фізичною культурою, спортом та туризмом

1. Правові засади управління культурою, мистецтвом, фізичною культурою, спортом та туризмом.

2. Система органів управління культурою, мистецтвом, фізичною культурою, спортом та туризмом, їхні повноваження.

Організація управління в кінематографії.

Організація управління телебаченням і радіомовленням.

Органзація управління видавничою справою.

Організація управління засобами масової інформації.

Організація управління бібліотечною справою та музейною справою.

Студентам слід уяснити, що культура і мистецтво є самостійною галуззю соціально-культурної сфери суспільного життя, яка включає в себе театральне, музичне, хореографічне, образотворче, декоративно-прикладне, естрадне і циркове мистецтво; концертні організації, му-зеї, бібліотеки, будинки культури, кінематографію, телебачення, радіомовлення, видавничу справу, поліграфію, торгівлю книгами.

Правовими засадами функціонування даної галузі і управління нею є: Основи законодавства України про культуру, закони "Про інформацію", "Про охорону і використання пам'яток історії та культури", "Про професійних творчих працівників та творчі спілки", "Про музеї та музейну справу", "Про бібліотеки і бібліотечну справу", "Про національний архів і архівні установи", "Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України", "Про кінематографію", "Про вивезення, ввезення і повернення культурнних цінностей", "Про охорону культурної спадщини", "Про видавничу справу", укази Президента "Про невідкладні заходи щодо розвитку музеїв України", "Про Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України", "Про Положення про Державний комітет архівів України", "Про невідкладні заходи щодо розвитку музеїв України", "Про невідкладні заходи щодо розвитку бібліотек України", "Про Національну юридичну бібліотеку" та ін. (див. рекомендовану літературу).

При вивченні даної теми необхідно мати на увазі, що управління культурою і мистецтвом полягає в: організації створення, розповсюдження і популяризації творів літератури та мистецтва; забезпеченні поширення інформації і пропаганди досягнень культури і мистецтва; збереженні і використанні культурних ценностей; охороні творів мистецтва і пам'ятників культури, підвищення культурного рівня населення; керівництві підприємствами, організаціями, установами і засадами культури.

Управління даною галуззю здійснюють: КМУ, Міністерство культури і мистецтв (див. Положення про Міністерство культури і мистецтв), управління та відділи культури місцевих державних адміністрацій та ін.

Центральними органами управління телебаченням і радіомовленням є Державний комітет інформаційної політики, телебачення та радіомовлення (створений на базі Державного комітету інформаційної політики та Державного комітету по телебаченню та радіомовленню), повноваження якого визначені Указом Президента "Про Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України" та Національна рада України з питаня телебачення і радіомовлення (див. Закон "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації").

Слід звернути увагу на систему Суспільного телерадіомовлення України, яка створена для всебічного задоволення потреб суспільства в оперативній інформації, забезпеченні плюралістичного характеру мовленння і являє собою організацію із статусом єдиної загальнонаціональної неподільної і неприбуткової системи масової комунікації, яка є об'єктом права власності Українського народу (див. постанову Верховної Ради України "Про створення телера-діоорганізації Суспільного мовлення України").

Центральним органом управління в області інформації є Державний комітет інформаційної політики, телебачення та радіомовлення. При вивченні даного питання слід звернутися до таких нормативних актів, як закони "Про інформацію", "Про друковані засоби масової інформації (преси) в Україні", "Про рекламу", "Про авторське право і суміжні права", "Про захист від недобросовісної конкуренції" та ін.

Управління видавничою справою здійснюється на підставі Закону України "Про видавничу справу", Указу Президента "Про вдосконалення державного управління інформаційною справою".

При уясненні питання про управління в області кінематографії слід звернутися до Закону України "Про кінематографію".

При вивченні питання управління фізичною культурою і спортом слід уяснити, що фізична культура - це складова частина загальної культури суспільства, спрямована на зміцнення здоров'я, розвиток фізичних, морально-вольових та інтелектуальних здібностей людини з метою гармонійного формування її особистості, а спорт - це органічна складова фізичної культури, особлива сфера виявлення та уніфікованого порівняння досягнень людини у певних видах фізичних вправ, технічної, інтелектуальної та іншої підготовки.

Основними нормативними актами щодо регулювання фізичної культури, спорту та туризму є закони "Про фізичну культуру і спорт" та "Про туризм", які визначають правові, соціальні, економічні та організаційні засади фізичної культури і спорту України, участь державних органів (посадових осіб), а також підприємств, установ і організацій у зміцненні здоров'я громадян, досягненні високого рівня працездатності та довголіття засобами фізичної культури, спорту та туризму.

Управління фізичною культурою, спортом і туризмом здійснюють: КМУ, Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму України (створений на базі Державного комітету у справах сім'ї та молоді, Державного Комітету з фізичної культури і спорту, Державного комітету по туризму, що ліквідовані), місцеві органи державної виконавчої влади (управління з питань молоді, спорту та туризму (див. Типові положення про управління з питань молоді, спорту та туризму обласної, Севастопольської міської державної адміністрації) та органи місцевого самоврядування (див. вищевказані нормативно-правові акти).

Тема 32. Адміністративно-правові засади управління соціальним захистом населення

1. Правові засади управління соціальним захистом населення. Система органів управління у сфері соціального захисту населення.

2. Адміністративно-правовий статус органів соціального захисту населення.

Правовими засадами управління соціальним захистом населення є Конституція України, Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, закони України "Про страхування", "Про пенсійне забезпечення", "Про статус ветеранів військової служби та їх соціальний захист", "Про обов'язкове державне страхування від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання, які привели до втрати працездатності", "Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам" та ін. (див. рекомендовану літературу).

Центральним органом управління соціальним захистом населення є Міністерство праці та соціальної політики, яке реалізує єдину державну політику щодо соціального забезпечення населення та соціальної захищенності інвалідів і громадян похилого віку; несе відповідальність за розвиток цієї справи; займається організацією роботи по призначенню та виплаті пенсій відповідно до чинного законодавства та ін. (див. Положення про Міністерство праці і соціальної політики).

Систему органів соціального захисту складають управління, відділи соціального захисту місцевих державних адміністрацій, відомчі органи соціального забезпечення (СБУ, МВС, Міністерство оборони України).

Додаток

КОНЦЕПЦІЯ АДМІНІСТРАТИВНОЇ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ (без додатків)

(Схвалена Указом Президента України від 22.07.1998 р. №810/ 98)

І. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ АДМІНІСТРАТИВНОЇ РЕФОРМИ

Важливим чинником виходу із трансформаційної кризи українського суспільства є створення сучасної, ефективної системи державного управління. Необхідність формування нової системи державного управління як інструменту подолання кризи в Україні до останнього часу недооцінювалась.

Нова система державного управління в Україні має бути створена шляхом проведення адміністративної реформи.

Існуюча в Україні система державного управління залишається в цілому неефективною, вона еклектично поєднує як інститути, що дісталися у спадок від радянської доби, так і нові інститути, що сформувалися у період незалежності України. Ця система є внутрішньо суперечливою, незавершеною, громіздкою і відірваною від людей, внаслідок чого існуюче державне управління стало гальмом у проведенні соціально-економічних і політичних реформ.

Тому зміст адміністративної реформи полягає, з одного боку, у комплексній перебудові існуючої в Україні системи державного управління всіма сферами суспільного життя. З іншого - у розбудові деяких інститутів державного управління, яких Україна ще не створила як суверенна держава.

Метою адміністративної реформи є поетапне створення такої системи державного управління, що забезпечить становлення України як високорозвинутої, правової, цивілізованої європейської держави з високим рівнем життя, соціальної стабільності, культури та демократії, дозволить їй стати впливовим чинником у світі та Європі, її метою є також формування системи державного управління, яка стане близькою до потреб і запитів людей, а головним пріоритетом її діяльності буде служіння народові, національним інтересам. Ця система державного управління буде підконтрольною народові, прозорою, побудованою на наукових принципах і ефективною. Витрати на утримання управлінського персоналу будуть адекватними фінансово-економічному стану держави.

Для досягнення мети адміністративної реформи в ході її проведення має бути розв'язано ряд завдань:

формування ефективної організації виконавчої влади як на центральному, так і на місцевому рівнях управління;

формування сучасної системи місцевого самоврядування;

запровадження нової ідеології функціонування виконавчої влади і місцевого самоврядування як діяльності щодо забезпечення реалізації прав і свобод громадян, надання державних та громадських послуг;

організація на нових засадах державної служби та служби в органах місцевого самоврядування;

створення сучасної системи підготовки та перепідготовки управлінських кадрів;

запровадження раціонального адміністративно-територіального устрою.

Адміністративна реформа має здійснюватись у кількох напрямках. Перший - це створення нової правової бази, що регламентуватиме державне управління в Україні. Другий - це формування нових інститутів, організаційних структур та інструментів здійснення державного управління. Третій - це кадрове забезпечення нової системи державного управління. Четвертий - це зміцнення та формування нових фінансово-економічних основ функціонування державного управління. П'ятий - це наукове та інформаційне забезпечення системи державного управління, формування механізмів наукового та інформаційного моніторингу її функціонування.

Реформування організаційних структур виконавчої влади є найбільш складною проблемою адміністративної реформи в Україні. Після проголошення державної незалежності в Україні обсяги управлінської діяльності зросли у деяких сферах у 20 - ЗО разів, а окремі з них (оборона, зовнішня політика) - були утворені заново. Тому характерний для радянських часів метод реформування апарату управління шляхом його скорочення сьогодні не можна розглядати як ефективний. Тут потрібен системний підхід, який дозволяє визначати оптимальні для потреб України кількість та структуру органів виконавчої влади.

Як відомо, у ході системних перетворень Україна зіткнулася з проблемами організації виконавчої влади нового типу. Існуюча структура уряду України є однією із перепон на шляху до економічного зростання. Міністерства не змогли виробити і реалізувати ефективну політику, щоб зменшити масштаби тіньової економіки, запобігти погіршенню стандартів у сфері охорони здоров'я та освіти, збільшенню нерівності у розвитку регіонів і зубожінню значної частини населення. Державна служба є неефективною, бо вона ще не повністю трансформована в інституцію, що забезпечує реалізацію державної політики.

Визначені у Концепції заходи реформування грунтуються на вироблених світовою практикою принципових засадах функціонування виконавчої влади у демократичній соціальній, правовій державі, серед яких ключове значення мають такі:

пріоритетність законодавчої регламентації функцій, повноважень та порядку діяльності органів виконавчої влади;

незалежність здійснення функцій та повноважень виконавчої влади від органів законодавчої і судової влади у межах, визначених Конституцією і законами України;

здійснення внутрішнього та судового контролю за діяльністю органів виконавчої влади та їх посадових осіб, насамперед, з позиції забезпечення поваги до особи та справедливості, а також постійного підвищення ефективності державного управління;

відповідальність органів виконавчої влади, їх посадових осіб за свої рішення, дії чи бездіяльність перед громадянами, права яких були порушені;

запровадження механізму контролю за функціонуванням виконавчої влади з боку суспільства через інститути парламентської прямої демократії, передбачаючи, що вищі посади в ключових органах виконавчої влади є політичними посадами;

принципи ефективності, відкритості та доброчесності в роботі уряду та інших органів виконавчої влади.

Реформування державної служби в Україні покликано забезпечити підбір і розстановку високопрофесійних, чесних і патріотично налаштованих кадрів апарату управління. У ході адміністративної реформи необхідно законодавчо унормувати інститут служби в органах місцевого самоврядування (муніципальної служби).

Виконавча влада, реалізуючи призначення демократичної, соціальної правової держави, створює умови для реалізації прав і свобод громадян, а також надання їм широкого кола державних, в тому числі управлінських послуг. Держава цілеспрямовано мінімізує своє втручання в життєзабезпечення громадян і бере на себе лише ті послуги, які в даний період розвитку суспільства взмозі гарантувати і неможливо знайти на ринку послуг. Вона постійно прагне дерегулювання, тобто передачі своїх функцій механізмам ринкової саморегуляції і недержавним інституціям. Цей процес має грунтуватися на тому, що:

1) надання послуг з боку виконавчої влади повинно бути спрямовано на задоволення потреб особи і суспільства. Тому потрібно визначити перелік відповідних послуг, які потрібні громадянам, а також критерії оцінки якості та ефективності їх надання;

2) соціальні процеси повинні регулюватися з боку держави лише у разі, якщо це обумовлено інтересами всього суспільства. Відносини між споживачами та постачальниками товарів і послуг регулюються ринком, окрім тих випадків, коли він не може адекватно задовольнити потреби суспільства;

3) управлінські послуги повинні бути платними тільки у випадку, коли громадянин має вибір - чи користуватися, цією послугою, чи ні;

4) управлінські послуги повинні надаватися, насамперед, на низових рівнях структури виконавчої влади, що забезпечить їх на ближення до споживачів. У деяких випадках надання послуг на більш високому структурному рівні може бути обумовлено потребами економіки чи вимогами до якості надання послуги.

Адміністративна реформа розрахована на відносно тривалий період її реалізації і включає три етапи.

У ході підготовчого етапу реформи мають бути розроблені та офіційно схвалені Концепція адміністративної реформи та Програма здійснення адміністративної реформи. На цьому етапі розв'язуються першочергові питання, пов'язані з поточним удосконаленням елементів існуючої системи державного управління.

На другому етапі запроваджуються організаційно-правові засади реформування ключових елементів системи державного управління.

На третьому етапі поглиблюються трансформаційні процеси, формуються нові інститути, організаційні структури та інструменти державного управління.

На всіх етапах реформи вживаються заходи щодо її законодавчого, кадрового, наукового та інформаційного забезпечення, зміцнення та оновлення нових фінансово-економічних основ державного управління.

II. СИСТЕМА ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ

1. Кабінет Міністрів України - вищий орган в системі органів

виконавчої влади

Кабінет Міністрів України, як уряд, очолює систему органів виконавчої влади, спрямовує і координує діяльність міністерств та інших органів виконавчої влади.

Стратегічною метою реформування Кабінету Міністрів України є забезпечення максимально повного й точного втілення в життя конституційного статусу Кабінету Міністрів як вищого органу в системі органів виконавчої влади України. Згідно з цим Кабінет Міністрів повинен стати центром державного управління, ефективність роботи якого грунтується на підтримці Парламенту та Президента України. Він є відповідальний перед Президентом України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених у статтях 85 і 87 Конституції України.

Концептуальною основою реформування уряду має бути законодавче визначення таких основоположних напрямів його діяльності, як:

вироблення стратегічного курсу виконавчої влади щодо здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, спрямованої на розвиток громадянського суспільства;

розроблення проектів законодавчих актів та підзаконної нормативно-правової бази на виконання Конституції і законів України, актів Президента України;

Органи виконавчої влади в Автономній Республіці Крим входять в єдину систему органів виконавчої влади України, мають особливості, що визначаються спеціальним законодавством України, і в цій Концепції окремо не розглядаються.

ефективне управління державними фінансами та державним майном і контроль за їх використанням;

спрямування і координація діяльності органів виконавчої влади та її орієнтація переважно на забезпечення прав і свобод громадян та надання їм державних (управлінських) послуг. (Управлінські послуги визначаються як послуги із боку органів виконавчої влади, що є необхідною умовою реалізації прав і свобод громадян - зокрема реєстрація, ліцензування, сертифікація і т.п.)

Підтвердженню статусу Кабінету Міністрів як вищого органу в системі органів виконавчої влади відповідатиме законодавче впровадження принципу, за яким в цій системі не може бути органів, які б не були безпосередньо чи опосередковано підпорядковані уряду. Згідно з цим в межах конституційно визначеного статусу Кабінету Міністрів його повноваження мають поширюватися на всі ланки системи органів виконавчої влади. Правовий статус центральних органів виконавчої влади (ЦОВВ) та їх взаємовідносини з урядом повинні регулюватися законами, що визначають повноваження і порядок діяльності цих органів.

В межах встановленого Конституцією і законами України правового статусу Кабінету Міністрів, актами Президента України згідно до п.10 статті 116 Конституції України можуть визначатися конкретні функції уряду, а відповідно до частини третьої Ст.113 Конституції України можуть також вирішуватись інші питання щодо пріоритетів в діяльності Кабінету Міністрів України.

При практичному запровадженні зазначеного статусу Кабінету Міністрів слід враховувати те, що згідно з Конституцією Президент України хоч і не є главою виконавчої влади чи уряду, проте має значні компетенційні преференції щодо виконавчої гілки державної влади. Ключовими серед них є повноваження з питань формування та зміни персонального складу Кабінету Міністрів України, утворення, реорганізації та ліквідації міністерств, інших ЦОВВ, призначення на посади та звільнення з посад керівників цих органів, а також скасування актів уряду.

Для забезпечення більш конструктивної участі Кабінету Міністрів у сприянні здійсненню окремих повноважень Президента України доцільно, зокрема, надати Прем'єр-міністрові право на подання Президентові пропозицій не тільки щодо призначення, а й щодо звільнення з посад членів Кабінету Міністрів України, а також на подання аналогічних пропозицій щодо вирішення усіх інших, віднесених Конституцією України до відання Президента, кадрових питань в органах виконавчої влади. Згідно з Конституцією України реалізація Прем'єр-міністром зазначених прав не означає покладення на Президента України додаткових обов'язків щодо розгляду відповідних пропозицій.

Важливою умовою реалізації конституційного статусу Кабінету Міністрів є забезпечення гармонійних відносин уряду з Адміністрацією Президента. Доцільно законодавче встановити, що у відносинах служб Кабінету Міністрів з Адміністрацією Президента, консультативними, дорадчими та іншими допоміжними органами і службами, утвореними Президентом, беруть участь посадові особи апарату Кабінету Міністрів.

Для ефективного здійснення Кабінетом Міністрів України функцій, пов'язаних з керівництвом підвідомчими органами виконавчої влади, йому повинні бути надані права щодо:

скасовування повністю чи в окремій частині актів центральних і місцевих органів виконавчої влади (можливість надання цього повноваження шляхом прийняття відповідного закону передбачена частиною другою ст.120 Конституції України);

погодження кандидатур для призначення їх на посади керівників (крім міністрів) ЦОВВ перед поданням Прем'єр-міністром відповідних матеріалів на розгляд Президенту України;

призначення на посади та звільнення з посад усіх заступників міністрів та заступників керівників інших ЦОВВ, а також заслуховування звітів керівників інших ЦОВВ.

Крім того, слід надати Прем'єр-міністрові право вживати заходів дисциплінарної відповідальності (крім звільнення з посади) до керівників центральних, а також інших органів виконавчої влади.

Посиленню ролі Кабінету Міністрів у законодавчому процесі повинне сприяти законодавче закріплення за ним прав на:

проведення експертизи будь-яких проектів законів перед їх розглядом Верховною Радою України незалежно від суб'єкта їх подання;

звернення до Президента України з пропозиціями щодо використання ним права вето стосовно прийнятих Верховною Радою законів;

звернення до Верховної Ради щодо визнання поданих урядом законопроектів першочерговими.

Крім того, у відносинах уряду з Верховною Радою доцільно докладніше законодавче врегулювати процедури реалізації повноважень Кабінету Міністрів у процесі розгляду питань Верховною Радою, а також характер і механізми підконтрольності і підзвітності Кабінету Міністрів Верховній Раді.

Потрібно унормувати вимоги щодо запобігання невиправданому втручанню парламенту у сферу виконавчої влади, зокрема у діяльність уряду, міністерств, інших ЦОВВ.

В основу проведення організаційних змін в Кабінеті Міністрів та його апараті має бути покладено чітке уявлення про сукупність функцій уряду, визначених Конституцією і законами України.

Зокрема, слід розмежувати:

1) функції Кабінету Міністрів України як колегіального органу, що виконуються шляхом проведення засідань уряду, а в окремих випадках - шляхом опитування. В засіданнях беруть участь лише особи, що входять до складу уряду - Прем'єр-міністр, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри. Можуть також запрошуватись інші особи. До цих функцій, зокрема, належить:

вироблення та здійснення політики уряду;

прийняття актів (постанов і розпоряджень) Кабінету Міністрів;

реалізація права законодавчої ініціативи;

обговорення найважливих питань життя держави та суспільства, а також діяльності самого Кабінету Міністрів;

заслуховування звітів членів Кабінету Міністрів та керівників інших органів виконавчої влади.

2) функції Кабінету Міністрів України, що виконуються членами уряду відповідно до вимог закону або конкретного доручення Кабінету Міністрів. Виходячи із стратегічного завдання діяльності Кабінету Міністрів, що полягає у виробленні та здійсненні політики уряду, до цих функцій належить:

керівництво з боку Прем'єр-міністра роботою Кабінету Міністрів та його апарату;

спрямування, координація та контролювання діяльності міністерств та інших підвідомчих Кабінету Міністрів органів виконавчої влади;

ведення переговорів і підписання міжнародних договорів від імені Кабінету Міністрів.

3) функції Кабінету Міністрів України, що забезпечуються такими організаційними формами роботи Кабінету Міністрів, як урядові комітети (ради). Основним призначенням цих комітетів є сприяння Прем'єр-міністрові у здійсненні ним координації діяльності міністерств щодо реалізації виробленої політики уряду, попереднього усунення розбіжностей та узгодження проектів урядових рішень міжвідомчого характеру, а також проектів законодавчих актів. Окремі комітети (ради) можуть створюватися як тимчасові. Як правило, урядові комітети (ради) повинні очолюватися відповідними віце-прем'єр-міністрами. Членами цих комітетів (рад) є міністри, а за необхідності до складу комітетів (рад) можуть входити керівники інших ЦОВВ. Перелік урядових комітетів (рад) та їх склад затверджує Кабінет Міністрів за поданням Прем'єр-міністра.

Заснування урядових комітетів (рад) має на меті:

а) зменшення навантаження на Прем'єр-міністра та Кабінет Міністрів в цілому шляхом делегування попереднього розгляду питань та проектів до урядових комітетів (рад). Кабінет Міністрів в цілому повинен приймати рішення щодо остаточного схвалення всіх рішень урядових комітетів (рад). Робота урядових комітетів (рад) сприятиме більш ефективному вирішенню питань, які виносяться на розгляд Кабінету Міністрів в цілому.

У подальшій перспективі слід розглянути можливість внесення змін до Конституції України, що дозволить надати згаданим комітетам (радам) право остаточного схвалення рішень з обмеженого законами кола питань;

б) підвищення рівня колегіальності в роботі уряду шляхом запобігання надмірному впливу окремих міністрів на вироблення та здійснення політики уряду та надання рівних можливостей всім міністрам спільно формувати та проводити цю політику;

в) чітке визначення місця і ролі віце-прем'єр-міністрів в процесі формування та реалізації політики уряду.

Грунтуючись на викладеній функціональній моделі, слід здійснити ряд заходів щодо поліпшення організації роботи уряду. Першорядне значення має реалізація такої умови: робота апарату Кабінету Міністрів не повинна підміняти діяльність міністрів. Прем'єр-міністр працює з міністрами безпосередньо, а не через апарат уряду. Це зокрема, означає, що основна робота з підготовки проектів законів та актів Кабінету Міністрів має виконуватися міністерствами з власної ініціативи, а також згідно з рішенням уряду або урядових комітетів (рад).

У межах нормотворчої ініціативи міністерств, інших ЦОВВ міжгалузеве (міжвідомче) узгодження проектів законів та актів Кабінету Міністрів у разі потреби здійснюють урядові комітети (ради). Проекти актів Кабінету Міністрів готуються в міністерствах, інших ЦОВВ і надсилаються для розгляду на засіданні Кабінету Міністрів або відповідного урядового комітету (ради), організації їх експертизи, ознайомлення з іншими зацікавленими органами виконавчої влади.

Зміни в організації роботи Кабінету Міністрів зумовлюють необхідність реорганізації його апарату, завданням якого повинно бути, зокрема, організаційне, інформаційно-аналітичне, правове, матеріально-технічне і інше обслуговування Кабінету Міністрів, урядових комітетів (рад).

Апарат Кабінету Міністрів пропонується назвати Секретаріатом Кабінету Міністрів, що більшою мірою відповідає визначеним для нього завданням та функціям.

Секретаріат Кабінету Міністрів забезпечує створення умов для колективної роботи Кабінету Міністрів в цілому та урядових комітетів (рад), а також міністрів як членів Кабінету Міністрів. Секретаріат не дає доручень міністрам, і його робота не замінює діяльності міністрів, як членів уряду.

Секретаріат Кабінету Міністрів:

а) допомагає Прем'єр-міністру та віце-прем'єр-міністрам в організації роботи уряду;

б) інформує відповідні міністерства про документи, які подаються до Кабінету Міністрів та урядових комітетів (рад);

в) забезпечує документування рішень Кабінету Міністрів та урядових комітетів (рад), надсилання цих рішень до міністрів і отримання урядом інформації про їх виконання;

г) здійснює контроль виконання рішень Кабінету Міністрів;

д) надає експертні висновки Прем'єр-міністрові та віце-прем'єр-міністрам з питань галузевої (секторної) політики;

е) організаційно обслуговує засідання урядових комітетів (рад);

ж) забезпечує зв'язок з Секретаріатом Верховної Ради та Адміністрацією Президента і інформує Адміністрацію Президента про рішення Кабінету Міністрів;

з) забезпечує правову експертизу проектів рішень Кабінету Міністрів та інших актів законодавства.

З урахуванням того, що Секретаріат Кабінету Міністрів повинен зберігати "інституційну пам'ять" та наступництво у роботі Кабінету Міністрів як колегіального органу - очолювати Секретаріат повинен державний службовець, призначений на цю посаду Кабінетом Міністрів України. Дану посадову особу пропонується назвати Державним секретарем (Главою. Секретаріату Кабінету Міністрів, Міністром Кабінету Міністрів). Він не може бути звільнений з посади з мотивів формування нового складу Кабінету Міністрів чи обрання нового Президента України. Порядок звільнення Державного секретаря з посади має визначатися законодавством про державну службу.

Державний секретар забезпечує діяльність Кабінету Міністрів України як колегіального органу, а також Прем'єр-міністра з керівництва роботою уряду. Державний секретар здійснює керівництво роботою апарату Кабінету Міністрів України безпосередньо, а також через своїх заступників і несе відповідальність за виконання покладених на апарат завдань і функцій, організовує його взаємодію із Секретаріатом Верховної Ради України, Адміністрацією Президента України у процесі поточної діяльності. Він бере участь у реалізації заходів щодо розвитку державного управління, вдосконалення організаційних структур виконавчої влади, координації, спрямовування та контролювання роботи керівного органу управління державною службою.

Державний секретар повинен мати заступників, які призначаються Кабінетом Міністрів України за поданням Державного секретаря.

Секретаріат Кабінету Міністрів складається з підрозділів, які згідно з їхніми завданнями і функціями поділяється на:

загальнофункціональні підрозділи;

підрозділи за окремими напрямками діяльності Кабінету Міністрів України, які організаційно і інформаційно-аналітично обслуговують урядові комітети (ради) і не повинні дублювати функції міністерств та інших ЦОВВ;

патронатні служби Прем'єр-міністра та віце-прем'єр-міністрів.

2. Центральні та інші підвідомчі Кабінету Міністрів органи виконавчої влади

Реалізація визначених вище напрямів реформування Кабінету Міністрів України має проводитися паралельно з реформуванням системи ЦОВВ. Ці органи здійснюють свої повноваження на всій території України як безпосередньо, так і через утворені ними територіальні (регіональні) підрозділи (органи).

Реформа ЦОВВ тісно пов'язана, а в деяких випадках і зумовлена іншими реформами. Так, секторні міністерства повинні бути повноправними представниками держави в своїх секторах. Проте вони можуть взяти на себе ці функції, лише звільнившись від відповідальності за роботу кожної державної господарюючої одиниці в своєму секторі.

Таким чином, реформа секторних міністерств повинна відбуватись паралельно з реформою всього державного сектору економіки - приватизацією, корпоратизацією залишених у власності держави підприємств виробничого сектору, переведенням на самоврядування державних підприємств соціальної сфери. В свою чергу, реформа секторних міністерств дозволить звільнити існуючий апарат Кабінету Міністрів від контролю за реалізацією державних інтересів в галузях національної економіки, оскільки така функція апарату ставить його над міністерствами.

Вихідними концептуальними засадами реформування ЦОВВ є визнання необхідності:

по-перше, врахування об'єктивної тенденції мінімізації втручання держави в особі органів виконавчої влади в життєдіяльність суспільства, особливо в діяльність господарюючих суб'єктів;

по-друге, переорієнтації діяльності цих органів з суто адміністративно-розпорядчих функцій на надання державних управлінських послуг громадянам та юридичним особам, а також забезпечення дії принципу верховенства права;

по-третє, збереження (за умови зменшення кількості або іншої трансформації сфери відповідальності ЦОВВ) за виконавчою владою достатніх важелів управління соціально важливими процесами, які потребують державного втручання.

Запропонований комплекс заходів реформування ЦОВВ спрямований на:

а) уточнення та зміну функцій ЦОВВ, перегляд їх статусу, і на цій основі - оптимізацію кількісного складу ЦОВВ;

б) забезпечення провідної ролі міністерств серед інших підвідом чих Кабінету Міністрів органів як головних суб'єктів вироблення і реалізації урядової політики в тій чи іншій сфері;

в) підвищення ролі міністрів як політичних діячів (політиків) і відокремлення статусу міністрів від статусу державних службовців;

г) запровадження нових форм і процедур діяльності ЦОВВ та відповідних організаційних структур.

Концептуальні засади реформування ЦОВВ базуються на визнанні того положення, що ефективній діяльності цих органів сьогодні значно перешкоджає:

невизначеність у розмежуванні статусу міністерств, державних комітетів і так званих "інших центральних органів виконавчої влади";

нечіткість у співпідпорядкованості ЦОВВ, дублювання і суперечливість їх функцій та повноважень;

невідповідність фактичної ролі окремих ланок їх формально продекларованому статусу як ЦОВВ;

відсутність у Кабінету Міністрів достатніх засобів впливу на діяльність певної частини ЦОВВ;

наявність майже повної змістової відповідності статусів міністра і керівника іншого ЦОВВ.

Виходячи з цього, вважаємо за доцільне концептуально по-новому провести класифікацію підвідомчих Кабінету Міністрів органів виконавчої влади, визначивши такі групи органів, правове становище яких не однакове за суттєвими ознаками, а саме:

І група - центральні органи виконавчої влади:

а) міністерства (визначення див. на с. 196);

б) державні комітети (визначення див. на с. 197);

в) ЦОВВ із спеціальним статусом (визначення див. на с. 197)

Центральні органи виконавчої влади - це група підвідомчих Уряду органів виконавчої влади, щодо яких ключові установчі та кадрові питання вирішуються Президентом України відповідно до його конституційне визначених повноважень (пункти 10 і 15 частини першої статті 106).

Певним винятком є ЦОВВ із спеціальним статусом, до яких віднесені органи, особливості статусу котрих встановлюються у кожному випадку законами України. Існування таких органів або вже передбачено Конституцією України (пункт 14 частини першої статті 106, пункт 22 частини першої статті 85), або може бути передбачено новими законами, що визначають повноваження та порядок діяльності цих органів. У звичайних (загальнорегулятивних) законах питання утворення і визначення конкретної організаційно-правової форми таких ЦОВВ вирішуватися не можуть.

II група - урядові установи і організації:

а) установи і організації, підпорядковані безпосередньо Кабінету Міністрів;

б) установи і організації, підпорядковані Кабінету Міністрів опосередковано - через підпорядкування тому чи іншому ЦОВВ.

До групи урядових установ і організацій повинні бути віднесені установи і організації, ключові установчі та кадрові питання щодо яких вирішуються Кабінетом Міністрів України, в тому числі стосовно тих урядових установ і організацій, що безпосередньо підпорядковані міністерствам, - за поданням відповідних міністрів.

Правовою підставою існування таких установ і організацій є положення пункту 9 статті 116 Конституції України, згідно з яким Кабінет Міністрів "спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади" (курсив розробників Концепції). Надання законодавчим шляхом уряду повноважень стосовно вирішення установчих і кадрових питань стосовно цих органів можливе на підставі положення частини другої статті 120 Конституції України, згідно з якою повноваження Кабінету Міністрів визначаються Конституцією і законами України,

III група - установи і організації при Кабінеті Міністрів України. Ці структури пропонується вивести за межі поняття "органи виконавчої влади", оскільки вони не є суб'єктами виконавчої влади, тобто не мають державно-владних повноважень.

До складу групи установ і організацій при Кабінеті Міністрів повинні бути віднесені:

а) структури, що утворені внаслідок перетворення окремих існуючих нині органів виконавчої влади, які підвідомчі Кабінету

Міністрів, але фактично не мають владно-розпорядчих повноважень;

б) структури, що й на даний час мають статус установ і організацій при Кабінеті Міністрів.

Всі установчі та кадрові питання стосовно цих структур вирішуються Кабінетом Міністрів України.

Грунтуючись на запропонованій класифікації підвідомчих Кабінету Міністрів органів виконавчої влади, доцільно на законодавчому рівні закріпити такі визначення понять, функціонального призначення та загальних субординаційних зв'язків органів кожної з наведених вище груп.