МАГІСТЕРСЬКА РОБОТА

на тему:

Договори у сфері використання природних ресурсів

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Загальна характеристика договірних відносин в галузі використання природних ресурсів

1.1 Поняття та види природоресурсних договорів

1.2 Правова природа договорів в галузі використання природних ресурсів та їх особливості

РОЗДІЛ 2. Окремі види договорів на використання природних ресурсів

2.1 Договір оренди земельної ділянки

2.2 Договір оренди водного об'єкта

2.3 Угоди про розподіл продукції;

2.4 Угоди про умови використання надр

2.5 Договори у відносинах користування мисливськими угіддями

РОЗДІЛ 3. Перспективи поширення договірних форм регулювання відносин природокористування в Україні та досвід сусідніх держав

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми дослідження зумовлена недостатнім рівнем розробки нормативно-правової бази договорів у сфері природокористування і наявною необхідністю теоретичного осмислення окремих питань цивільних првовідносин у сфері природокористування. Протягом тривалого періоду часу дана сфера була в основному врегульована адміністративними методами. Договірне регулювання практично не використовувалося і тільки в умовах переходу до ринкових відносин особливого значення набуває договір, як підстава виникнення відносин природокористування. Екологічне законодавство досить довго розглядало договірну форму природокористування як другорядну, що зумовило недостатню розвиненість цієї сфери. Однак практика показала, що таку форму природокористування ігнорувати не потрібно, оскільки це призводитиме до незадоволення інтересів споживачів. Проблема теоретичної розробки договорів у сфері природокористування дуже широка, тому в даній роботі розглядаються лише загальні положення про договори у сфері природокористування та аналізуюються деякі види таких договорів.

Мета і завдання. Основною метою роботи є комплексне дослідження і аналіз законодавства про договори у сфері природокористування, практики його застосування і обгрунтування необхідності більш широкого застосування договірної форми в сфері природокористування. Для реалізації цієї мети були поставлені такі завдання:

- проаналізувати особливості договорів у сфері природокористування;

- визначити правову природу даної групи договорів;

- виявити і класифікувати дані договори;

- проаналізувати особливості окремих видів договорів у природокористуванні;

- визначити напрямок розвитку законодавства про договори у сфері природокористування;

- розробити рекомендації з удосконалення існуючого законодавства у цій сфері.

Предмет дослідження складає законодавство, яке регулює відносини у сфері природокористування; відносини, які виникають з приводу користування природними об'єктами і безпосередньо договори на право користування.

Об'єкт дослідження складає договір як правова підстава виникнення, зміни і припинення відносин у сфері природокористування. Більшість договорів у сфері природокористування становлять договори приватно-правового характеру, насамперед оренда. Такі особливості обумовлюють і специфіку правового режиму природних ресурсів - регулювання їх використання, відтворення та охорони забезпечується вимогами як публічного, так і приватного права, що дістає вияв у спеціальному еколого-правовому регулюванні правових засад природокористування.

Методологічна основа дослідження. Методологічну основу дослідження складають такі методи:

- діалектико-матеріалістичний підхід до дослідження договірної форми в природокористування в умовах формування ринкової системи в Україні. Джерелами дослідження є Конституція України, закони, підзаконні нормативно-правові акти, які регулюють договірні відносини у сфері природокористування;

- логічний метод був застосований при аналізі положень чинного законодавства, які регулюють сферу договірного природокоористування, дослідженні правової природи договорів, опрацюванні окремих видів договорів тощо;

- метод системно-структурного аналізу мав місце при групуванні договорів у природокористуванні в окремі види та визначення їх місця серед цивільно-правових договорів;

- метод правового моделювання застосовувався при конкретизації перспектив розвитку договірних форм природокористування в Україні і аналізі досвіду сусідніх держав у цій сфері.

Наукова новизна. Дана роботи є комплексним дослідженням договірних відносин у сфері природокористування, яке проведене на основі чинного законодавства з врахуванням теоретичних доробків, які стосуються даної темаатики. Обгрунтовується необхідність окреслення специфіки правової природи договорів у природокористуванні; доводиться необхідність внесення численних змін у чинне законодавство з метою удосконалення правової регламентації договірної форми природокористування.

Структура роботи обумовлена метою і завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Перший розділ присвячений загальній характеристиці договірного регулювання сфери природокористування та встановлення правової природи договорів у цій сфері. Другий розділ розглядає окоремі види договірних конструкцій, які широко застосовуються у сфері природокористування. Останній розділ стосується перспектив розвитку договірного регулювання користуваання природними ресурсами та аналізу досвіду сусідніх держав у цій сфері.

РОЗДІЛ 1. Загальна характеристика договірних відносин в галузі використання природних ресурсів

1.1 Поняття та види природоресурсних договорів

Відповідно до Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності Українського народу відповідно до закону. Правовий режим використання окремих видів природних ресурсів (землі, вод, лісів, надр, атмосферного повітря, тваринного світу) встановлюється законами України [1].

З прийняттям Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» законодавчо визначено дві основні форми використання природних ресурсів:

а) на титулі права власності;

б) на титулі права постійного і тимчасового користування.

При цьому, інститут права природокористування отримав достатньо повне закріплення у природоресурсному законодавстві України в силу його традиційності для правових систем країн пострадянського правового простору. Особливості правового регулювання використання, відтворення та охорони конкретних природних ресурсів (земель, вод, надр, лісів, атмосферного повітря, тваринного та рослинного світу) конкретизуються у нормах поресурсових законодавчих актів: Земельному, Водному, Лісовому кодексах., Кодексі про надра, законах "Про тваринний світ", "Про рослинний світ", "Про охорону атмосферного повітря".

Питання користування природними ресурсами частково регулюється Господарським кодексом України (ГКУ) [2]. Так в статті 149 ГКУ йдеться про те, що суб'єкти господарювання використовують у господарській діяльності природні ресурси в порядку спеціального або загального природокористування відповідно до цього Кодексу та інших законів. Дана стаття встановлює загальний порядок здійснення природокористування суб'єктами господарювання і виступає загальною об'єктивацією титульних правових форм використання навколишнього природного середовища та природних ресурсів стосовно статей 150-151 ГКУ, які у свою чергу є деталізацією норм екологічного законодавства щодо спеціального кола суб'єктів природокористування -- господарюючих суб'єктів. Суб'єктам господарювання для здійснення господарської діяльності надаються в користування на підставі спеціальних дозволів (рішень) уповноважених державою органів земля та інші природні ресурси (в тому числі за плату або на інших умовах). Порядок надання у користування природних ресурсів громадянам і юридичним особам для здійснення господарської діяльності встановлюється земельним, водним, лісовим та іншим спеціальним законодавством.

Право природокористування -- це система юридичних норм і засобів, спрямованих на врегулювання відносин щодо ефективного використання, відновлення і охорони природних ресурсів, забезпечення багатогранних матеріальних, економічних і соціальних інтересів та законних прав суб'єктів природокористування [3, с. 75-84]. На титулі права природокористування використовуються в Україні надра, води, ліси, об'єкти тваринного, рослинного світів, природно-заповідного фонду, атмосферне повітря, землі.

Природокористування поділяється за строками на постійне (безстрокове) та тимчасове (строкове). Видовою формою строкового природокористування є оренда природного ресурсу. Приміром, відповідно до статті 93 Земельного кодексу України (ЗКУ) під правом оренди земельної ділянки розуміють засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності [4]. Інший приклад правовідносин оренди природного ресурсу передбачений статтею 51 Водного кодексу України (ВКУ), де йдеться, що у користування на умовах оренди водні об'єкти (їх частини) місцевого значення та ставки, що знаходяться в басейнах річок загальнодержавного значення, можуть надаватися водокористувачам лише для риборозведення, виробництва сільськогосподарської і промислової продукції, а також у лікувальних та оздоровчих цілях [5].

Підстави виникнення права природокористування можна виділити такі:

- ліцензія на право природокористування;

- договір як самостійна підстава;

- договір разом з ліцензією (при цьому договір виконує допоміжну роль);

- право власності на природний ресурс [6, с. 13].

Якщо вести мову про договір як універсальну підставу виникнення права природокористування, то варто відзначити, що сьогодні Україна стоїть на шляху переходу від адміністративно-владних відносин у сфері природокористування до договірних. Тому договір є важливим фактором у регулюванні взаємовідносин «суспільство-природа». Договір, будучи домовленістю між різними суб'єктами, у сфері природокористування може охоплювати регулятивні норми для сторін, встановлюючи не тільки права та обов'язки, а й конкретні правила поведінки. Основне призначення договору - регулювання в рамках закону поведінки людей шляхом вказівки на її межі і визначення наслідків порушення відповідних вимог [7, с. 10]. Для більш повного розуміння суті договору і його місця у природокористування необхідно визначити, яке місце займає договір в механізмі регулювання відносин у сфері природокористування і який його зв'язок з іншими засобами правового регулювання.

Фактично договір у сфері природокористування, в сучасному пирватно-правовому розумінні, вперше з'явився в екологічному законодавстві у зв'язку з прийняттям першого серед республік СНД Закону РСФСР «Об охране окружающей природной среды» 1991 року, де в ст. 18 йшлося про договір на комплексне природокористування. В історичному плані ці норми представляють певний інтерес як перший досвід застосування договірного регулювання відносин природокористування [8, с. 50-54]. Проте формально договірна форма широко використовувалася при постійному і тимчасовому користуванню землею, що було передбачено Основами законодавства Союзу ССР та союзних республік про оренду 1989 року та іншими нормативними актами, прийнятими Радою Міністрів УРСР від 10 квітня 1991 року «О форме договора на право временного пользования землей (в том числе на условиях аренды)» [9]. В деяких випадках договірна форма застосовувалася і у сфері лісокористування. Так, режим побічного лісокористування регулювався відповідною інструкцією від 13 грудня 1982 року. До інструкції навіть був доданий Примірний договір про надання в довгострокове користування підприємствам і організаціям ділянок лісу і земель держлісфонду, не покритих лісом для здійснення побічного лісового користування. Слід зазначити, що роль договору у цьому випаду була занижена.

Простежуючи історію договірного регулювання природокористування можна зробити висновок, що договірна форма регулювання відносин природокористування використовувалась і раніше, при наданні земельних ділянок для будівництва, прокладання доріг тощо. В таких договорах природокористувач брав на себе зобов'язання по освоєнню і належному утриманню території, раціональному використанню навколишнього природного середовища. Особливістю таких договорів було те, що самому договору передував адміністративний акт, який і визначав основні умови природокористування. При включені економічних методів регулювання адміністратина форма не втрачає своєї сили, проте договірна форма природокористування продовжує розвиватися. Розвиток ринкових відносин призводить до поступової «товаролізації» природи і економічні методи регулювання виходять на домінуючі позиції. Посилення ролі договірних відносин у сфері природокористування сприяє тому, що суб'єкти правовідносин при наявності прогалин у законодавстві в частині певних заборон можуть керуватися власним переконанням, принципами господарської необхідності тощо. Договірні відносини в природокористуванні спрямовані на посилення розвитку підприємництва.

Договір в умовах ринку в повній мірі взяв на себе функцію регулятора відносин між суб'єктами. Чинний Цивільний кодекс України надає сторонам широку свободу договору, але імперативні норми, наявні в законодавстві, все ж мають виконуватися беззастережно. Актуальним питанням у сфері природокористування є дослідження договору як акту реалізації суб'єктивних прав і обов'язків і як найбільш динамічного елементу у сфері природокористування. Таким чином, договір у сфері природокористування є самостійним правовим інструментом, який входить в складну систему правового регулювання відносин у цій сфері [10].

Цивільним кодексом України дається визначення поняття договору, під яким розуміють домовленість сторін, спрямовану на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків [11]. Договірні зобов'язання індивідуалізовані і не викликають наслідків для сторонніх фізичних та юридичних сторін. Договір виступає практичним інструментом децентралізованого, диспозитивного методу правового регулювання, при якому акцент робиться на рівність суб'єктів права, а ключовим моментом є їх домовленість. Не випадково французький соціолог А. Рулльє ще в 19 столітті висловив ідею стосовно перспектив розвитку цивільного права і сказав, що коли-небудь договору буде присвячено всі статті в кодексах від першої до останньої [12, с. 150]. В. В. Вітрянський справедливо підкреслював, що практично весь зміст Цивільного кодексу вирішує завдання договірного регулювання [13, с. 99-100].

Ще в 19 ст. німецькі юристи К. Бергб і Г. Трипел виділяли два основні типи договорів: договір-домовленість і нормативний договір, відмінність між якими проводилася по трьом критеріям: ціль, мотиви сторін і результати договору. Для договору-домовленості характерна індивідуалізація цілей, а їх наслідком є конкретні правовідносини. В той час як для нормативного договору характерним є узагальнення цілей і мотивів і як наслідок створюється так звана норма [14]. Коли ми говоримо про договори у сфері природокористування, то маємо на увазі саме договори-домовленості. Перелік договорів, яким би він не був не може бути вичерпним, оскільки зі зміною майнового обороту з'являються нові обов'язки і потреба у їх новому регулювання.

Майнові відносини, які виникають з природоресурсних договорів носять переважно цивільно-правовий характер. Тому ці договори в більшості можна вважати різновидами цивільних договорів, а норми цивільного законодавства, які містяться в пиродоресурсному законодавстві - спеціальними по відношенню до цивільно-правових норм і пріоритетними при використанні [14]. Для того, щоб визначити, які ж види договірних конструцій закріплені в сучасному природноресурсовому праві, необхідно, насамперед, обмежити категорію договорів їх предметом. У випадку з договорами у сфері природокористування предметом будуть відносини, пов'язані з використання природних ресурсів. Якщо аналізувати російські дисертаційні дослідження, то можна побачити, що всі договірні зобов'язання у сфері природокористування розглядаються дуже широко. Йдеться, зокрема, про те, що до договорів користування природними ресурсами відносять і так звані адміністративно-правові договори, до яких у свою чергу відносяться договори, що укладаються суб'єктами федерації і центром; договори між країнами СНД з питань управління тощо [10]. Розширюється цивільно-правове договірне регулювання, зокрема виділяють договори по наданні екологічних послуг (договір екологічного страхування, договір на проведення екологічної експертизи тощо). Таким чином, договірні відносини у сфері приодокористування поділяються на три види: ті, які виникають з адміністративно-правових договорів; ті, які виникають на основі ліцензії; ті, які випливають з цивільно-правових договорів [10].

На нашу думку, доцільнішою буде вузькопредметна класифікація природних ресурсів. Використання природних ресурсів здійснюється на договірній основі, яка в свою чергу може мати публічно-правовий та приватно-правовий характер. Так, аналізуючи законодавство України, можна виділити такі договірні конструкції: договір оренди земельної ділянки, передбачений Земельним кодексом України; договір оренди водного об'єкта (ст. 51 Водного кодексу України); угоди про розподіл продукції, які регулюються Законом України „Про угоди про розподіл продукції”; угоди про умови використання надр відповідно до Порядку надання у 2009 році спеціальних дозволів на користування надрами, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.06.2009 р.; договори у відносинах користування мисливськими угіддями, які визначаються в ЗУ «Про мисливське господарство та полювання».

Як бачимо більшість договорів у сфері природокористування становлять договори приватно-правового характеру, насамперед оренда. Такі особливості обумовлюють і специфіку правового режиму природних ресурсів - регулювання їх використання, відтворення та охорони забезпечується вимогами як публічного, так і приватного права, що дістає вияв у спеціальному еколого-правовому регулюванні правових засад природокористування [14]. Слід пам'ятати, що речові права встановлюються тільки на природні ресурси, а не на природне середовище, а тому важливим є правильне визначення в законі поняття «природні ресурси».

Отже, цивільно-правові договори у сфері природокористування є договорами на передачу об'єктів цивільних прав в тимчасове користування, причиною цього є те, що ці договори є цивільно-правовими, а об'єкти природоресурсного законодавства є об'єктами цивільного законодавства. Особливістю предмета даних договорів є нерухомий характер [14]. Поняття «природний ресурс» зустрічається досить часто, але однакового розуміння, на жаль, не має. Так, під природним ресурсом розуміють певну сукупність запасів природних речовин, природної енергії чи певну корисну властивість природного об'єкта, яка використовуються суспільством для задоволення своїх потреб [15, с. 87]. В той час як такі поняття як «об'єкт природи» і «природний компонент» є загальними і нейтральними по відношенні до людини, поняття «природний ресурс» визначає ту частину навколишнього середовища, яка використовується людиною і носить майновий характер. Саме тому, якщо йдеться про регулювання цивільним правом відносин, які стосуються природних благ, то ми використовуємо термін «природні ресурси».

Розглядаючи природні ресурси як об'єкти цивільних прав ми виділяємо ряд ознак, серед яких - можливість задовільняти матеріальні і нематеріальні потреби суб'єктів цивільних відносин. Більше того, саме природні ресурси були історично першими об'єктами цивільних правовідносин. Другою характеристикою об'єктів цивільних правовідносин є їх дискретний характер, тобто кількісна і якісна відокремленість один від одного. Є чимало думок з цього приводу по відношенню до природних ресурсів, однак, на нашу думку, що природні ресурси все ж володіють ознакою дискретності, адже майже всі з них є об'єктами кадастрового обліку. Даний факт є досить переконливим, оскільки ведення кадастрів неможливе без кількісного і якісного відокремлення природних ресурсів один від одного і від інших об'єктів. Однак слід зазначити, що різним природним ресурсам характерний різний ступінь дискретності, що впливає і на ступінь їх включення в цивільно-правовий оборот [16].

Окрім таких ознак як корисність і дискретність об'єктам цивільного обороту притаманниа така ознака як системність, коли об'єкт перебуває в системному зв'язку з іншими об'єктами цивільних правовідносин. Внутрішня системність природних ресурсів не викликає ніякого сумніву, адже природа є, напевне, найскладнішою з усіх систем. Щодо зв'язку природних ресурсів з іншими об'єктами цивільних прав, то можна впевнено сказати, що в кінцевому рахунку більшість цивільних відносин виникають саме з приводу навколишнього середовища або ж пов'язані з тими відносинами, які виникають з приводу навколишнього середовища. Разом з тим природні ресурси як об'єкти правовідносин становлять особливу категорію, що і обумовлює специфічність їх правового режиму. Перш за все, природні ресурси виконують життєзабезпечувальні (вітальні) функції - фізіологічне існування людини унеможливлюється за відсутності будь-якого природного ресурсу (у зв'язку з цим більшість природних ресурсів у глобальному контексті розглядаються з точки зору міжнародно-правової концепції "загальної спадщини людства"); по-друге, фактичне панування людини над природним ресурсом як форма реалізації прав володільця є відносною; по-третє, щодо природного ресурсу вартісна його оцінка як матеріального об'єкта носить синкретичний, конкретно історичний характер [20, 86-88].

На нашу думку, можна виділити такі особливості договорів у сфері природокористування:

1. За таким критерієм, як предмет договору, договори у сфері природокористування є договорами, предметом яких є особливого характеру об'єкти - природні ресурси: земельні ділянки, ділянки надр, відокремлені водні об'єкти, ліси, багатолітні насадження тощо.

2. Беручи до уваги наступний системоутворюючий критерій - суб'єктний склад договорів, можна виділити наявність обов'язкового суб'єкта в природоресурсних договорах - держави в особі уповноваженого органу державної влади. Це пов'язано з тим, що природокористування є сферою публічного інтересу і цей публічний елемент впливає на характер і зміст договорів у цій сфері.

3. Оплатний характер природоресурсних договорів. За загальним принципом цивільне законодавство регулює переважно відплатні майнові відносини. І договори в природокористуванні мають оплатний характер.

4. Природоохоронний характер змісту, зобов'язань сторін. Ця особливість випливає їз специфіки об'єкта договору, якими є природні ресурси як особливо охоронювані об'єкти.

На думку Кобецької Н. Р. природноресурсові договори виступають формою регулювання відносин використання природних ресурсів, в яких поєднані приватні і публічні елементи, зумовлені необхідністю захисту публічних екологічних інтересів, а також норм різної галузевої приналежності на основі природноресурсової специфіки, визначеної нормами екологічного, зокрема, природноресурсового права [26, с. 272]. Непослідовність різновидів договорів у сфері природокористуваня пояснюється тим, що напротязі тривалого часу цивілістика і наука екологічного права не було взаємопроникними. Зараз відбувається активне проникнення цивільно-правового регулювання у сферу природокористування, що зумовлено закріпленням принципу субсидіарного використання цивільного законодавства.

Особливою договірною формою регулювання відносин природокористування виступає оренда. Зокрема, можна виокремити в залежності від виду ресусрів [17, с. 224-226]:

- договір оренди землі, який регулюється ЗУ «Про оренду землі», Земельним кодексом України та Цивільним кодексом України;

- договір довгострокового тимчасового користування лісами, передбачений ст.14 Лісового кодексу України (фактично він відповідає ознакам договору оренди, хоч так і не названий);

- договір оренди водного об'єкта, закріплений ст.51 Водного кодексу України;

- договірні зобов'язання у галузі ведення мисливського господарства, які регулюються ст.21 ЗУ «Про мисливське господарство та полювання»: також містять елементи договору оренди.

Щодо надрокористування, то побутує думка, що договори у сфері користування надрами треба розділити на дві групи: на «самостійні», які надають право користуватися надрами та «допоміжні» або сервісні, які такого права не забезпечують [18, с. 20]. Особливим видом договорів у відносинах надрокористування є угоди про розподіл продукції, які регулюються самостійним законом.

Аналізуючи різноманітні позиції, які стосуються договорів у сфері природокористування, слід зазначити, що існує проблема пошуку оптимального співідношення приватно- і публічно-правових начал в еколого-правовому регулювання природокористування.

Аклектичний характер договорів на природокористування пояснюється відсутністю концепції формування відповідних відносин. При регулюванні правового режиму вод, земель, лісів, надр необхідна обережність і поступовість при застосуванні цивільно-правових начал, адже поступова розробка екологічного законодавства породжує ряд серйозних проблем, пов'язаних з правомірністю включення в нього тих чи інших договірних елементів і елементів речового права; співвідношення меж їх взаємодії; використання цивільно-правових способів захисту екологічних прав тощо [21, с. 59-64].

1.2 Правова природа договорів в галузі використання природних ресурсів та їх особливості

Застосування економічних методів у природокористуванні сприяє подальшому розширенню договірних моделей в даній сфері. Так, отримують все більшого поширення договори, пов'язані із зобов'язаннями по переходу права власності (договір купівлі-продажу), договори на передачу титулів володіння і користування (оренда), договори пов'язані із наданням екологічних послуг (екологічне страхування, екологічна експертиза). Вищеперелічені договори відмінні від типових цивільно-правових договорів з огляду на особливі цілі. Так, договір оренди природного ресурсу ставить за мету не тільки господарську експлуатацію ресурсу, а й виконання різноманітних природоохоронних заходів [10].

Правова природа договорів у сфері природокористування є достатньо неоднозначним поняттям і викликає чимало дискусій. Перш за все це викликано тим, що на думку деяких вчених, сфера природокористування і охорони навколишнього природного середовища знаходиться в сфері публічного інтересу, і держава, яка є в більшості випадків єдиним власником природних ресурсів, покликана виступати одночасно в двох іпостасях: як учасник цивільного обороту і як виразник соціальних інтересів. В силу цього застосування приватно-правових інструментів у сфері природоресурсного права в чистому вигляді неможливо через те, що дизпозитивні методи регулювання не можуть належним чином захистити інтереси суспільства в частині раціонального природокористування. В свою чергу і використання односторонніх владних адміністративних засобів також буває неефективно, або і взагалі неможливо. Особливість договорів у сфері використаня природних ресурсів лежить у специфіці самого предмета правового регулювання, тобто природних ресурсів. З однієї сторони вони є нерухомістю, об'єктом цивільних прав, а з іншої сторони вони виступають державною та комунальною власністю, що автоматично включає в цивільно-правовий оборот органи державної влади.

Тим не менше, в юридичній літературі переважає думка про те, що договір є інститутом виключно цивільного права, головним методом якого є юридична рівність сторін, що у випадку з піблічно-правовими договорами абсолютно нівелюється. Хоча відповідно до Конституції України природокористування є сферою публічного регулювання, а природні ресурси є самостійним видом майна і деякі з них включені в цивільний оборот, говорити про новий вид договорів з так званим публічним елементом вважаємо недоцільним, оскільки домовленості у сфері природокористування зберігають принципи договірного регулювання. Договір як інструмент державного регулювання відносин природокистування використовується поряд з іншими засобами, такими як нормативні акти, ліцензії, сертифікати тощо.

Якщо вести мову про особливості договорів у сфері природокористування, то варто зупинитися на принципі свободи договору, який є одним із ключових у цивільному праві. Оскільки цивільне право регулює майновий, товарно-грошовий оборот, то правове закріплення цього принципу стає основним завданням. Слід зазначити, що прихильники теорії «публічно-правового договору» визначають обмеження принципу свободи договору як одну з основних відмінних характеристик даного договору, яка полягає в використанні типових форм і неможливості самостійно визначати умови використання природних ресурсів [22, с. 45-50]. Так, але загалом свобода договору полягає у можливості будь-якого учасника майнового обороту вирішувати укладати чи не укладати договір, обирати контрагента, вид договору та умови договору. Не слід розуміти свободу договору як щось абсолютне та необмежене. Вона має межі, окреслені конкретними соціально-економічними умовами і потребами. Особливо яскраво це простежується но основі природоресурсних договорів. Предметна специфіка договорів у сфері користування природними ресурсами зумовила імперативне правило про те, ці договори обов'язково укладаються у письмовій формі і з державною реєстрацією. Сторони в договорі не можуть за власною волею обійти це правило [14]. Проте це не означає, що сторони не вправі визначати умови природокористування на власний розсуд.

Ще однією особливістю договорів у сфері природокористування, обумовленою специфікою предмета, є участь в якості однієї із сторін органу державної влади. У зв'язку з цим виникає питання про дастатність автономії волі і майнової самостійності контрагентів. Орган публічної влади у відносинах по природокористуванню виступає всього лиш розпорядником майна (власником), а не носієм публічної влади. У такій ролі орган державної влади володіє і майновою самостійністю і автономією волі, реалізуючи у відносинах природокористування суб'єктивні цивільні права. Автономія волі і майнова самостійність презюмує рівність учасників, хоча на практиці за участі держави цей принцип реалізується непослідовно. Так у ряді випадків публічно-правові утворення використовують адміністративні методи впливу, чим ущемляють права контрагентів [14]. Наприклад, у відносинах по використанню надр використовується адміністративно-правова система ліцензування.

В Україні держава є основним учасником відносин природокористування і її роль є багатогранною. Так, держава є суб'єктом владних повноважень з одної сторони, а з іншої - учасником договірних правовідносин і основним потерпілим у випадку наявного екологічного правопорушення. Це пояснює ситуацію, яка склалася, коли значна частина норм приватного права все ще поглинається публічним. Тим не менша, чітко прослідковується тенденція до збільшення об'єму і підвищення ролі норм і інститутів, які регулюють договірні та інші цивільні відносини [8, с. 35-39].

У випадку з природоресурсними договорами використовується принцип субсидіарного застосування цивільно-правових норм, за яким положення цивільного законодавства України застосовуються до сімейних, трудових відносин та відносин по використання природних ресурсів у випадках, коли ці відносини не регулюються відповідними галузями права [23, с. 367-368]. Слід звернути увагу на те, що регулювання суспільних відносин будь-якою галуззю права здійснюється, як правило, лише власними галузевими засобами. Субсидіарне застосування норм права є винятком із загального правила.

Якщо вести мову про співвідношення цивільно-правових начал та публічного регулювання в сфері природокористування, то можна відзначити, що в еколого-правовій сфері відносини в більшості будуються не на основі рівності, а на основі влади і підпорядкування. Це обумовлено специфікою об'єкта вказаних відносин, який по своїй суті є беззахисним перед діяльністю людини. Звідси і випливає необхідність регулювання відносин природокористування в основному імперативним методом. Важливим є питання врхування публічних інтересів в приватно-правових нормах, які регулюють еколого-правові відносини [8, с. 31-34]. Слід зазначити, що договір як підстава природокористування може існувати між суб'єктами, які займають рівне положення. Наявність між суб'єктами відносин влади і підпорядкування в принципі виключає можливість застосування не тільки цивільного законодавства, але і самої конструкції договору як такої [23, с. 447-449].

Зараз договори поширюються на сферу публічних відносин. Тому, на думку деяких дослідників, очевидною є необхідність одночасного поєднання договірних начал і адміністрування. Найбільш гармонійно, на їх думку, таке поєднання реалізується в такому правовому інституті як публічно-правовий договір, поняття якого в законодавстві не визначено, а в теорії права існують неоднозначні підходи до його розуміння [24, с. 15-22]. На думку прихильників теорії публічно-правових договорів, їх застосування є особливо актуальним для природоресурсного права, предметна чистота та галузева самостійність якого базується на інститутах, які акумулюють в собі одночасно публічні і приватні елементи [22, с. 47-55]. Вводячи такий термін в природокористування, вони, буцімто, випереджають теорію і законотворчість, аргументуюючи це тим, що практика в даному випадку пішла далеко вперед. Використання таких договорів стикається з деякими труднощами, оскільки висновки про їх існування робляться лише на основі аналізу норм спеціального законодавства, яке не визначає всіх питань їх функціонування.

Для публічно-правового договору характерне поєднання одночасно двох начал: владної публічної сторони по відношеннї до контрагента і взаємної згоди сторін на укладення і виконання договору. Застосування конструкції публічно-правового договору поєднується із застосуванням в передбачених законом випадках типової форми, оскільки суть природоресурсних відносин не допускає значної свободи в підзаконному регулюванні. Суб'єктний склад таких договорів відмінний, оскільки обов'язковою стороною договору має бути суб'єкт публічного права [22, с. 49-51]. Публічно-правові договори характеризуються особливим змістом та спеціальними умовами, які пов'язані з публічним порядком, тобто в предмет цих договорів входять дії адміністративного і організаційного характеру.

Отже, під публічно-правовим договором слід розуміти юридичний зв'язок організаційного характеру, який сформувався на основі владних норм і пов'язаний з досягненням соціально значимих результатів, якщо хоча б один учасник є суб'єктом владних повноважень [22, с. 56-58]. Узагальнюючим поняттям «публічно-правовий договір» охоплюються договори міжнародного, конституційного, адміністративного, фінансового, кримінального, природоресурсного та інших галузей публічного права. Зокрема основним видом публічно-правового договору є адміністративний договір, під яким розуміють всі публічно-правові договори, які укалдаються органами державної влади і місцевого самоврядування [25, с. 49-60]. Саме тому під категорію адміністративних підпали і договори, які лежать в основі регулювання природоресурсного права. Одні автори вважають, що обов'язковою стороною в адміністративному договорі має бути компетентний орган державної влади, а інші вважають, що такий договір може укладатися і між фізичними особами, але важливо, щоб таким чином забезпечувався «загальний інтерес».

Одночасно з терміном «адміністративний договір» використовуються і інші терміни, а саме: адміністративний контракт, адміністративно-правова домовленість, управлінський контракт тощо. Цілісна теорія адміністративного договору в сучасній правовій доктрині не розроблена. Адміністративний договір є складним явищем і розглядається як юридичний факт, правовідношення, документ, вид договору, джерело права, засіб індивідуального регулювання, форма, результат, акт державного управління. Адміністративні договори уже використовуються на практиці у сфері надрокористування. При цьому необхідно розмежовувати адміністративні договори і договори, які укладаються органами дуржавної влади, оскільки останні можуть бути звичайними цивільно-правовими угодами. Ціллю адміністративного договору є не реалізація індивідуального інтересу одного з контрагентів, а досягнення суспільнозначимих результатів. Звичайно в адміністративному договорі присутні і особисті цілі контрагентів, але вони не є визначальними.

Аналізуючи договори на використання природних ресурсів, слід зазначити, що ряд авторів вважає, що договори у сфері природокористування за своєю природою є публічно-правовими договорами [22, с. 53-58]. Так, публічно-правовий договір у сфері природокористування є елементом складного юридичного складу, який є основою виникнення права природокористування. Застосування публічно-правового договору у сфері природокористування відбувається в умовах його взаємозв'язку з дозвільним документом.

Інша група науковців, досліджуючи правову природу договорів у сфері природокористування, розглядає їх як цивільно-правові договори. Вважається, що поряд з цивільно-правовими договорами існують такі, які використовуються за межами даної галузі, реалізуючи таким чином принцип субсидіарного застосування цивільно-правових норм. Наявність між суб'єктами відносин влади і підпорядкування в принципі виключає можливість застосування не лише цивільного законодавства, а й самої конструкції договору як такої [13, с. 100]. На думку прихильників даної позиції договір може існувати тільки між суб'єктами, які в даному конкретному випадку займають рівне становище. На думку Брагінского М. И., Вітрянського В. В всі договори, які регулюються земельним, водним, лісовим кодексом, законодавством про надра і інших природних ресурсів, які відповідають вимогам ст.1 ЦКУ, необхідно віднести до цивільно-правових [7, с. 15]. В результаті до всіх договорів, які виникають з приводу природних ресурсів, мають застосовуватися загальні норми цивільного права, якщо інше не передбачене положеннями відповідних нормативних актів, оскільки тоді останні користуються пріоритетом як спеціальні.

Одночасно треба пам'ятати, що договори у сфері природокористування мають комплексний характер, що виявляється у необхідності поєднання адміністративно-правового та цивільно-правового регулювання відносин. Так, намагаючись до кінця представити правову природу договорів на використання природних ресурсів, Кобецька Н. Р. розглядає договори оренди землі, водних об'єктів, договори користування лісами, угоди про розподіл продукції як природоресурсні договори з переважанням цивільно-правових елементів, а, наприклад, угоду про умови користування надрами, як природноресурсовий договір адміністративного характеру. В природноресурсових договорах поєднані приватні і публічні елементи, зумовлені необхідністю захисту публічних екологічних інтересів [26, 272].

Ми схиляємося до позиції домінування цивільно-правової природи договорів у сфері природокористування. Екологічне законодавство передбачає можливість використання деяких природних ресурсів на умовах оренди, що є калсичним цивільно-правовим договором. Договірні орендні відносини у природокористуванні виникають тільки з приводу окремих природних ресурсів. Так, в оренду надаються: земельні ділянки, ділянки лісового фонду, водні об'єкти (їх частини), а також мисливські угіддя. На сьогодні договір оренди є одним із найбільш поширених договорів, які укладаються щодо нерухомого майна [27, с. 25]. Предметом орендних правовідносин у сфері природокористування є використання земельних, водних, лісових, рекреаційних ресурсів. Такі договори переслідують не тільки економічні цілі, але й екологічні, лікувально-оздоровчі, рекреаційні.

Закріплення в чинному екологічному законодавстві використання природних ресурсів на умовах оренди слід визнати позитивним фактором. Таке використання стимулює сторони договору до ефективної та раціональної експлуатації природних ресурсів. У результаті здійснення величезної кількості орендних угод із нерухомістю виникає безліч найрізноманітніших суперечок у цій галузі. Причиною таких суперечок є як нерозуміння суб'єктами цивільного обігу правового статусу нерухомого майна, так і недосконалість сучасного нормативно-правового регулювання у даній сфері. Такий стан речей призводить до розширення і збільшення ролі і значення судової практики розгляду спорів, пов'язаних із застосуванням норм цивільного законодавства про оренду нерухомого майна. Усе це обумовлює необхідність вивчення і вдосконалення теорії і практики використання правових норм у сфері відносин, пов'язаних із орендою нерухомості.

Цікавими з точки зору правової природи є угоди про розподіл продукції. Дана договірна конструкція викликає суперечливі думки вчених. Так, наприклад, Коморний О. І. у своєму дисертаціному дослідженні схиляється до думки, що дані угоди є цивільно-правовими договірами, відповідно до яких держава, від імені якої виступають Кабінет Міністрів України та орган, уповноважений Верховною Радою Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування, на території якого розташована ділянка надр, що передається в користування на умовах договору про розподіл продукції, доручає інвестору на визначений строк проведення пошуку, розвідки та видобування корисних копалин на визначеній ділянці (ділянках) надр та ведення пов'язаних із договором робіт, а інвестор зобов'язується виконати доручені роботи за свій рахунок і на свій ризик, з наступною компенсацією витрат і отриманням плати (винагороди) у вигляді частини прибуткової продукції. Автор зауважує, що визначення договору про розподіл продукції як цивільно-правового договору посилює гарантії інвестора, надані державою в рамках інвестиційного законодавства України [31, с. 15].

Шаповалова О. В., у свою чергу, відносить ці договори до господарських, аргументуючи це тим, що в даному випадку мова йде про господарсько-правову процедуру як обов'язковий елемент правового режиму використання природних ресурсів у сфері господарювання [32, с. 378]. Адміністративісти, у свою чергу, розглядають цей договір як адміністративний, апелюючи до того, що угоди про розподіл продукції підпадають під науково визначені ознаки адміністративного договору, а сфера приватних інвестиції є основною сферою використання адміністритивних договорів державою [25, с. 61].

Найбільш неоднозначним у вітчизняному законодавстві з точки зору правової прориди є договір про умови користування надрами. Аналізуючи перелік обов'язків надрокористувача в даному договорі ми можемо говорити про виражений публічно-правовий характер користування надрами. З огляду на наявний перелік обов'язків надрокористувача і практично відсутність в угоді згадки про кореспондуючі зобов'язання іншої, а також з огляду на передбачену можливість зупинення, поновлення та анулювання угоди в односторонньому порядку владним органом, можна зробити висновок про однобічний характер угоди, що у свою чергу свідчить про можливість її віднесення до так званих адміністративних угод [33, с. 93]. Проте, як слушно зазначає Кобецька Н. Р., незважаючи на формальне визначення такого документа угодою фактично ніякої узгодженості волі сторін він не містить, що призводить до визнання її рядом науковцців навіть не договірною конструкцією, а адміністративним автом [26, с. 269-270].

Таким чином, при запровадженні договірних механізмів в природноресурсових відносинах важливо не втратити предметну природноресурсову специфіку, оскільки цивільне право не містить соціальних природоохоронних засад, не враховує необхідність збереження природноресурсового потенціалу. Об'єднуючою підставою для виділення договорів у сфері використання природних ресурсів є особливий предмет, яким виступають природні ресурси. Такі договори передбачають деталізоване врегулювання процесу використання природних ресурсів і наділені значною регулятивною здатністю. Саме тому вони є особливою групою договорів, в яких поєднуються приватні і публічні елементи, проте все ж з переважанням цивільно-правових характеристик.

РОЗДІЛ 2. Окремі види договорів на використання природних ресурсів

2.1 Договір оренди земельної ділянки

Конституційно-правова модель, реалізована в Земельному кодексі України, за якою земля є основним національним багатством, підкреслює її специфіку як об'єкта права користування, що належить до надбання нації, а отже, усього українського народу; реальне присвоєння корисних властивостей землі спрямоване на задоволення загальнонародного, суспільного інтересу, і в той же час - індивідуального інтересу кожної людини [1]. Земля - загальновизнана складова природних багатств України, і тому як об'єкт права власності Українського народу підлягає використанню відповідно до вимог Закону "Про охорону навколишнього природного середовища", що випливає із змісту його другої статті.

Відновлення в Україні права приватної власності на землю стало фундаментом кардинальних змін в економічній, політичній, соціальній та правовій сферах життя держави. Правові зміни у відносинах власності на землю сприяли відновленню земельних орендних правовідносин. По відношенню до людини земля виступає в комплексі екологічних, економічних, господарських, демографічних, політичних аспектах. Правове регулювання відносин, пов'язаних з кожним із цих факторів, здійснюється відповідними галузями права. Але, не зважаючи на це, земля залишається єдиною і регулюється земельним правом України. Якщо землю розглядати як вид нерухомості, який може бути об'єктом купівлі-продажу, то земельне право включається в цивільне. Таким чином неодооцінюється або ігнорується багатогранний характер земельного правовідношення. Соціальні закони розвитку (земля-нерухомість) ставляться вище природних законів (земля-частина природного середовища). Така недбалість призводить до екологічної кризи і деградації навколишнього середовища [34, с. 30]. Тим не менше, розглядаючи цивільне право як фундаментальну і ту, яка має найбільше значення для земельного права, галузь, слід визнати, що принципи і інститути цивільного права конкретизуються в нормах земельного законодавства.

При правовому оформленні використання земельних ділянок найчастіше застосовується договір оренди землі. Слід зазначити, що чинне українське законодавство виходить з того, що земля є специфічним об'єктом цивільних правовідносин, і у зв'язку з цим потребує спеціального регулювання. Ст. 792 Цивільного кодексу України, яка регулює найм земельної ділянки, є бланкетною і відсилає нас до відповідного закону [11]. Отже, оренда земельних ділянок регулюється спеціальним законом - Законом України «Про оренду землі».

Оренда землі в нашій державі як форма виробничих відносин на селі вперше юридично була закріплена Земельним кодексом України в 1992 р. Проте відповідно до його норм найбільш важливі ланки орендних відносин регулювалися державою, що було свідченням недостатнього рівня розвитку відносин власності взагалі та відсутності чіткого визначення поняття права власності на землю зокрема. Не існувало належної персональної відповідальності за її стан і результати використання. З прийняттям низки нормативно-правових актів щодо подальшого вдосконалення земельних відносин створено необхідне середовище для впровадження орендних земельних відносин ринкового типу. Юридично такі відносини були закріплені Законом України «Про оренду землі», прийнятому в жовтні 1998 р. Вони розглядаються як один з важливих важелів поліпшення використання землі завдяки її концентрації в руках тих сільськогосподарських товаровиробників, які спроможні раціонально використовувати цей основний засіб виробництва [35].

Оренда землі -- це передача її власником у тимчасове (строкове) володіння та користування іншим фізичним або юридичним особам за відповідну плату, яку називають орендною. Об'єктом оренди є земельні ділянки, що знаходяться у власності громадян та юридичних осіб України, територіальних громад (комунальна власність), а також держави. Зазначені власники земельних ділянок водночас є і орендодавцями. Скажімо, орендодавцями земель, що знаходяться у власності територіальних громад, є органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради народних депутатів, а земель у державній власності -- районні й обласні державні адміністрації, Рада міністрів АРК, Кабінет Міністрів України в межах їх повноважень. Орендодавці мають право здавати землю в оренду на строк до 50 років. Термін оренди є важливим положенням договору. Закон України «Про оренду землі» передбачає, що це питаня сторони узгоджують між собою. Варто мати на увазі, що коли строк оренди надто малий, то орендар не завжди може бути зацікавленим у дбайливому використанні орендованої землі. Натомість тривалий строк оренди може не відповідати інтересам власника землі. В сучасних умовах доцільніше і ефективніше передавати в оренду землю на строк від 3 до 5 років. Як показує практика цей строк задовільняє і орендарів і власників [35]. Право на оренду землі мають громадяни та юридичні особи України, її релігійні і громадські організації, іноземні держави, іноземні юридичні і фізичні особи, особи без громадянства.[36].

На практиці виникає проблема ромежування і визначення понять «оренда земельного паю» і «оренда земельної ділянки». Іноді громадяни віддаючи свою землю в оренду не усвідомлюють навіть власниками чого вони є - земельної ділянки чи паю. А відтак не знають своїх прав та обов'язків перед орендарем. З ними укладають «стандартні орендні договори» і лише коли приходить час отримувати оплату за віддану в оренду землю виникає ряд проблем. Отож слід з'ясувати спільні та відмінні риси оренди земельної частки (паю) та оренди земельної ділянки. Земельна частка (пай), а точніше право на земельну частку (пай), - це лише право на одержання земельної ділянки, визначеної в сертифікаті вартості, за рахунок земель, що надавалися колективному сільськогосподарському підприємству в колективну власність. Одержання державного акту є моментом реалізації цього права. До державної реєстрації права власності на земельну ділянку власнику сертифіката невідомо, де саме знаходиться земельний пай і які він має фізичні розміри. З одержанням державного акта право на земельну частку є реалізованим, тобто це право перестає існувати [37]. Земельна ділянка - це частина земної поверхні, межі та місце розташування якої чітко визначені на місцевості. Право власності на яку підтверджується державним актом.