Договори у сфері використання природних ресурсів

Різниця між правом власності на земельну ділянку та правом власності на земельний пай полягає в тому, що право на земельну частку (пай) - це є майнове право лише на одержання земельної ділянки у приватну власність для подальшого користування та розпоряджання, а правом власності на земельну ділянку - є право користуватися та розпоряджатися нею, як об'єктом нерухомого майна, що вже є у вашій власності [38].

Різниця між двома цими поняттями очевидна, коли заходить мова про правове регулювання відносин оренди паю та ділянки, адже воно відбувається на підставі різних нормативно-правових актів. Так, відносини оренди земельної частки (паю) врегульовано положеннями [39]:

1. Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» № 1529/99 від 3 грудня 1999 р.

2. Загальними нормами ЦК України про зобов'язання, а також декількома нормами про договір найму цього Кодексу.

3. Наказом Держкомзему № 5 від 17 січня 2000 р., зареєстрованим Міністерством юстиції України 23 лютого 2000 р. за № 101/4322, встановлено форму Типового договору оренди земельної частки (паю).

4. Постановою Кабінету Міністрів України від 24січня 2000 р. №119 «Про затвердження Порядку реєстрації договорів оренди земельної частки (паю)».

Про це свідчить і практика Верховного Суду України, який, розглядаючи касаційні скарги на рішення нищестоячих судів, стикається з неодноразовим порушенням судами норм матеріального права при вирішенні спорів з приводу визнання договорів оренди паю недійсними [40]. Так, згідно з п. 2.3 Типового договору оренди земельної частки (паю) (затверджено наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 17 січня 2000 р. № 5; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 23 лютого 2000 р. за № 101/4322) орендні відносини можуть бути припинені після одержання державного акта на право приватної власності на землю і виділення земельної ділянки в натурі (на місцевості), оскільки особа набуває статусу власника земельної ділянки, тобто змінюється предмет оренди та статус сторін договору оренди, а тому договір оренди земельної частки (паю) слід вважати припиненим [41, с. 124].

Законодавство України про оренду, передбачає, що за договором оренди в користування має передаватись конкретна індивідуально визначена річ. Якщо йдеться про землю, то за таким договором у користування має надаватись виділена на місцевості земельна ділянка, і сторонам мають бути відомі її межі.

У випадку ж з орендою земельного паю земельна ділянка в натурі не виділяється - в користування надається лише частка (пай) у землях, які раніше перебували в колективній власності. При цьому частка (пай) не має конкретного вираження на місцевості (не має встановлених меж), тому відсутній предмет договору [37].

Окрім того, власник сертифікату, тобто орендодавець за договором оренди земельної частки (паю), не має повноважень власника на земельну ділянку, стосовно якої фактично укладається договір. Земельний кодекс в свою чергу встановлює, що,посвідчувати право власності на земельну ділянку може лише Державний акт, який видано у встановленому порядку а не сертифікат [4]. Тому є очевидним, що власник сертифікату про право на земельну частку (пай) не вправі розпоряджатися земельною ділянкою.

Договір оренди земельної ділянки починаючи з 3 серпня 2004 р. має бути зареєстрованим районним відділенням ДП «Центр Державного земельного кадастру при Держкомземі України» згідно із Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень».

До цього моменту уповноваженими проводити реєстрацію договорів оренди земельних ділянок були місцеві ради згідно зі ст. 33 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. та Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження порядку державної реєстрації договорів оренди землі» від 25 грудня 1998 р [42]. Реєструватися договір оренди земельної частки (паю) повинен місцевою радою (сільською, селищною, міською) в порядку, встановленому постановою Кабінету Міністрів України [43]. Отже, з усього вищевикладеного робимо висновок, що договір оренди земельної частки (паю) - не те ж саме, що договір оренди земельної ділянки. В першому випадку договір укладається щодо частки, право на яку посвідчене сертифікатом, а в другому - щодо конкретної земельної ділянки, яка виділена в натурі (на місцевості).

В Україні відсутні максимальні терміни процедури реєстрації договорів оренди земельної частки (паю). Для розвитку сільського господарства негайно потребує вдосконалення (спрощення) система державної реєстрації договорів оренди земельної частки (паю). Порядок реєстрації договорів оренди земельної частки (паю), який затверджено, як це не дивно, не передбачає максимального терміну проведення такої реєстрації [43]. Щодо земельних ділянок такий термін є у Порядку державної реєстрації договорів оренди землі (постанова від 25 грудня 1998 р.). На сьогоднішній день процедура реєстрації договорів оренди земельної частки може займати від 2-двох до 6-ти місяців, що призводить до корупційних дій. Затягування строків затягує посівні та сплату податків в бюджети [44].

В ринковій економіці широко використовується право застави земельних ділянок та їх суборенда. Але при цьому повинні витримуватися певні юридичні норми такого використання. Наприклад, земельна ділянка, що обтяжена заставою, може бути передана в оренду лише в разі згоди заставодержателя. Що ж стосується суборенди земельних ділянок, то згідно із Законом України «Про оренду землі» вона має ряд істотних обмежень. Скажімо, орендар має право передати в суборенду земельні ділянки сільськогосподарського призначення лише у разі і на строк його тимчасової непрацездатності, інвалідності, призову на строкову службу до Збройних Сил України, навчання з відривом від виробництва, обрання на виборні посади в органи місцевого самоврядування та органи державної влади України. При цьому договір суборенди не може суперечити договору оренди, а термін його укладання не має перевищувати строк дії останнього.

Орендні відносини між орендодавцями земельних ділянок і орендарями регулюються договором оренди, який укладається у письмовій формі. Договір оренди земельної ділянки - це угода сторін, яка визначає, що орендодавець передає свою земельну ділянку іншій особі у володіння і користування за певну плату і на певний строк [45, с. 44-46]. Такий договір закріплює взаємні права та обов'язки сторін..

Важливо знати, що відсутність у договорі оренди хоча б однієї з істотних умов, закріплених в Законі України «Про оренду землі», є підставою для визнання такого договору недійсним, а також для відмови у його державній реєстрації [37]. За згодою сторін у договорі можуть бути передбачені умови, що стосуються якісного стану земельних угідь, порядку виконання зобов'язань сторін, порядок страхування об'єкта оренди, порядок ввідшкодування витрат на здійснення заходів щодо охорони і поліпшення об'єкта оренди, проведення меліоративних робіт, а також обставин, що можуть вплинути на зміну і припинення договору [45, с. 50-52].

Одним з найпринциповіших питань орендних відносин є визначення орендної плати. Її рівень залежить від таких факторів: якості (родючості) земельної ділянки, її міся розташування, цін на сільськогосподарську продукцію, що виробляється на орендованій землі, попиту на цей ресурс та пропозиції його у відповідному географічному регіоні. Орендна плата за земельну ділянку -- це платіж, який орендар сплачує орендодавцеві за володіння і користування земельною ділянкою. Розмір, форма і строки внесення орендної плати встановлюються за згодою сторін і зазначаються в договорі оренди. Орендна плата може встановлюватися в різних формах: грошовій, натуральній (за визначеною кількістю чи часткою врожаю, що отримується з орендованої землі), відробітній (надання різних послуг орендодавцю) і змішаній, в якій можуть бути поєднанні у певних співвідношеннях зазначені раніше форми орендної плати [45, с. 50]. Суть грошової орендної плати полягає в тому, що орендар виплачує орендодавцю наперед певну суму грошей за користування землею та іншим нерухомим майном. Така форма орендної плати для обох учасників орендних відносин має як недоліки, так і переваги. Орендарю вигідно виплачувати фіксовану орендну плату грошима, оскільки за цієї умови він самостійно приймає управлінські рішення щодо виробництва, а весь додатковий прибуток від зростання продуктивності землі і цін на продукцію залишається в його розпорядженні. Однак він бере на себе і додатковий ризик від зниження цін на сільськогосподарську продукцію, а також обсягу її виробництва в неурожайні роки. Ця форма орендної плати для орендаря є одним з видів постійних витрат, які потрібно покрити незалежно від того, який одержано виторг від реалізації продукції. Фіксована орендна плата вигідна тим орендодавцям, які не мають досвіду роботи в сільському господарстві або не бажають брати на себе часткові управлінські функції щодо ведення сільськогосподарського виробництва, а також наражатися на ризик від можливого зниження доходів. Зрозуміло, що вони програють тоді, коли орендар веде виробництво високоефективно і коли поліпшується кон'юнктура на ринку сільськогосподарських товарів. Розмір фіксованої грошової орендної плати можна визначити різними способами. Найпростіший з них: помножити середню для даного району норму доходу від землі (у відсотках) на її ринкову вартість.

В нашій державі згідно з Указом Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» була встановлена мінімальна орендна плата в розмірі не менше одного відсотка вартості орендованої земельної частки (паю), визначеної за офіційною методикою, причому новостворені на базі реструктуризованих КСП підприємства приватного типу зобов'язані укладати договори оренди земельної частки (паю) [46]. Фактична орендна плата може бути більшою за мінімально встановлену і може виплачуватися в будь-якій формі за згодою сторін. У зв'язку з позитивними зрушеннями в розвитку сільського господарства у 2000 р. новим Указом Президента України «Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян -- власників земельних ділянок та земельних часток (паїв)» підвищено мінімальну орендну плату до 1,5 % від вартості землі для працівників сільськогосподарських підприємств і до 2 % для інших орендодавців, зокрема пенсіонерів [47]. Із зміцненням економіки аграрних підприємств орендна плата буде й далі підвищуватися до 2,5 %, тобто до рівня країн ЄС.

Фіксовану орендну плату можна визначити також, виходячи з витрат власника землі, основний елемент яких також базується на ринковій вартості землі і сподіваній нормі прибутку (процент на вкладений капітал. Зрозуміло, що ця орендна плата коливатиметься залежно від попиту і пропозиції землі для оренди в даному регіоні. Якщо є надлишок пропозиції й обмежена кількість бажаючих брати землю в оренду, то грошова орендна плата буде нижчою за розраховану, і навпаки. Є також інші способи визначення фіксованої грошової орендної плати, скажімо, виходячи з грошової оцінки тієї сільськогосподарської продукції, яку одержав би власник землі за умови, що він здав би її в оренду за частку врожаю. Різновидом такої форми орендної плати є гнучка грошова орендна плата [37].

Перевага гнучкої грошової орендної плати для орендаря полягає в тому, що вона дає змогу розділити можливий ризик між орендодавцем і орендарем. При орендній платі часткою одержаного врожаю землевласник бере конкретну участь в управлінні виробництвом (у виборі культур для посіву, встановленні співвідношення їх площ, визначенні кількості внесення добрив і отрутохімікатів тощо). Водночас він відшкодовує частину змінних витрат, що безпосередньо позначаються на збільшенні врожайності сільськогосподарських культур (насіння, добрива, хімікати). Ці витрати розподіляються між землевласником і орендарем у тій самій пропорції, що й одержана продукція. В свою чергу співвідношення між часткою продукції, що передається власнику землі у вигляді орендної плати, і тією, що залишається у власності орендаря, встановлюється відповідно до співвідношення витрачених ними ресурсів [48].

При укладенні договору оренди земельної ділянки повинен враховуватись процент від грошової оцінки землі. Річна орендна плата за земельні ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності, не може перевищувати 12 відсотків їх нормативної оцінки, а у разі визначення орендаря на конкурентних засадах може бути встановлений більший розмір орендної плати. Проте не слід забувати, що це все-таки договірна величина.

Cумнівним є положення законодавства, яке зобов'язує орендаря-платника орендної плати подавати кілька декларацій, якщо той орендує кілька земельних ділянок. Відповідно до Узагальнюючого податкового роз'яснення щодо застосування штрафних санкцій при сплаті орендної плати за землі державної і комунальної власності, яке затверджено Наказом ДПАУ, якщо платник орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності має декілька земельних ділянок на території декількох сільських, селищних або міських рад (коди органів місцевого самоврядування за місцезнаходженням земельної ділянки за КОАТУУ різні), за якими окремо укладені договори оренди землі, то такий платник зобов'язаний подати до відповідного органу державної податкової служби за місцезнаходженням земельної ділянки податкову декларацію по кожній земельній ділянці окремо згідно з договором оренди землі [49], [48]. Ця норма закону робить такий вид оренди незручним і обтяжливим для орендаря.

Тепер щодо питаня, чи потрібно посвідчувати договір оренди землі нотаріально. Як відомо, договір оренди земельної ділянки регулюється Земельним і Господарським кодексами України, які, на жаль, на даний час багато в чому суперечать один одному. Слід зазначити, що відповідно до ст. 209 Цивільного кодексу України «правочин, котрий було вчинено у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін» [11]. Чудово пам'ятаючи цю норму, пересічний юрист одразу спробує знайти згадку про необхідність нотаріального посвідчення конкретного договору в чинних законах. І, якщо йдеться про оренду землі, одразу звернеться до земельного законодавства.

Частина 6 ст. 93 Земельного кодексу України говорить, що «відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються законом». Таким законом є Закон України «Про оренду землі». Його ст. 14 містить досить просте положення, що «договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально» [35]. Отже, здавалося б питання вичерпано. Але якщо звернутися до передісторії цього питання, то Цивільний кодекс Української РСР (був чинним до 1 січня 2004 р.) виділяв письмову нотаріальну форму договору. Обов'язковою вона була лише у випадках, зазначених у законі. Для майнового найму сам ЦК УРСР такої вимоги не передбачав (ст. 257). Що ж стосується земельного законодавства, то орендні відносини в користуванні землею з'явилися тільки зі здобуттям Україною незалежності. Ст. 169 Земельного кодексу Української РСР від 8 липня 1970 р. визначала, що «купівля-продаж, застава, заповіт, дарування, оренда, самовільний обмін земельними ділянками та інші угоди, які в прямій або прихованій формі порушують право державної власності на землю, - недійсні» [45, с. 25-27].

Земельний кодекс України від 18 грудня 1990 р. питання форми договору оренди землі увагою обійшов. Проте сказав (ст. 8), що «відносини щодо оренди землі регулюються цим Кодексом та іншими актами законодавства Української РСР». Нова ж редакція цього Кодексу, затверджена 13 березня 1992 р., у ст. 24 передбачала, що «форма договору і порядок його реєстрації встановлюються Кабінетом Міністрів України». Проте в частині форми договору уряд держави цього так і не зробив. Зробив це парламент, який 6 жовтня 1998 р. ухвалив Закон України «Про оренду землі». В ч. 1 ст. 13 початкової редакції цього Закону йшлося, що «договір оренди земельної ділянки укладається у письмовій формі», а в третій частині, що «договір оренди земельної ділянки посвідчується нотаріально».

Отже, з 22 жовтня 1998 р. нотаріальне посвідчення договору оренди землі стало обов'язковим. Але так тривало недовго. Законом України «Про внесення змін до статті 13 Закону України «Про оренду землі» від 7 березня 2002 р. (набув чинності 30 березня 2002 р.) ч. 3 цієї статті була викладена в новій редакції: «Договір оренди земельної ділянки посвідчується нотаріально за її місцезнаходженням: на строк до 5 років - за бажанням однієї із сторін договору; на строк більше 5 років - в обов'язковому порядку». Проте 2 жовтня 2003 р. парламент виклав Закон про оренду в новій редакції (набув чинності 5 листопада 2003 р.).

Питання про оренду землі регулюються не лише вищепереліченими нормативно-правовими актами, але і іншими. До прикладу, 1 січня 2004 р. набув чинності Господарський кодекс України, який встановлює особливості правового регулювання в окремих галузях господарювання, і у ч. 1 ст. 290 ГКУ вказує: «Відносини, пов'язані з орендою землі як засобу виробництва, регулюються Земельним кодексом України та іншими законами». До останніх, безперечно, належить Закон про оренду, а ось сам ГКУ - ні. Це випливає зі ст. 4, в якій йдеться, що земельні відносини не є предметом регулювання цього Кодексу [2].

Натомість ч. 2 ст. 290 ГКУ наголошує, «оренда земельної ділянки без договору, укладеного в письмовій формі, посвідченого нотаріально та зареєстрованого в установленому законом порядку, не допускається». Підкреслимо, що тут йдеться лише про господарські договори. Якщо розглядати дві правові норми як колізію, то слід звернути увагу на досить часту помилку юристів, котрі стверджують, що Закон про оренду в цій ситуації є спеціальним і тому має перевагу [50]. Ця помилка досить поширена і у випадку розв'язання інших правових колізій. Але виправити її легко. Треба згадати, що за критерієм загальний/спеціальний потрібно порівнювати не нормативні акти, а самі норми. І тоді стає очевидним, що ст. 14 Закону про оренду поширюється на всі договори оренди землі, а ст. 290 ГКУ - лише на господарські договори оренди землі. Отже, саме остання є спеціальною і має застосовуватися [51].

Згадаємо й про інший закон, що вимагає нотаріального посвідчення договорів оренди землі. Як не дивно, це Закон України «Про податок з доходів фізичних осіб». Абзац «б» його пп. 9.1.4 категоричний: «Договір оренди нерухомого майна підлягає нотаріальному посвідченню». Сумніви щодо застосування цієї норми розвіює визначення п. 1.10 Закону про доходи: «Нерухоме майно (нерухомість) - об'єкти майна, які розташовуються на землі і не можуть бути переміщені в інше місце без втрати їх якісних або функціональних характеристик (властивостей), а також земля».

Законодавець вирішив врегулювати порядок укладення договорів податковим законом очевидно з фіскальною метою. Адже кожний нотаріус - податковий агент, відтак, «зобов'язаний надіслати інформацію про такий договір податковому органу за основним місцем проживання платника податку - орендодавця» (абз. «б» пп. 9.1.4 Закону). Втім зазначене положення застосовується не завжди - пп. 9.1.4 поширюється на випадки, коли його сторони - фізичні особи, які не є суб'єктами підприємницької діяльності. Для орендаря це прямо передбачено пп. 9.1.4, а для орендодавця - випливає зі сфери регулювання Закону про доходи.

Отже, висновок очевидний-договір оренди землі підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню, якщо він належить до категорії господарських договорів або укладається між фізичними особами - не підприємцями. А якщо згадати, що договір між суб'єктом господарювання та негосподарюючим суб'єктом теж визнається господарським (ст. 179 ГКУ), то виходить, що договори оренди землі підлягають нотаріальному посвідченню завжди [50].

Звичайно, у такому важливому питанні, як використання землі Державний комітет України по земельних ресурсах не залишився байдужим. У листі Держкомзему висловлена така позиція: «Зважаючи на те що спеціальним Законом, який регулює орендні відносини, є Закон України "Про оренду землі", під час вирішення питання щодо необхідності нотаріального посвідчення договорів оренди землі слід керуватись ст. 14 Закону України "Про оренду землі" [52]. Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 4 та ч. 1 ст. 290 Господарського кодексу України земельні відносини не є предметом регулювання цього Кодексу». Дійсно, ст. 4 ГКУ виключає земельні відносини з його сфери регулювання. І, на перший погляд, може викликати здивування лише включення законодавцем у Кодекс норми, яка не може застосовуватися принципово. Ч. 2 ст. 290 ГКУ вимагає нотаріального посвідчення договору. Процедура нотаріального посвідчення не належить до земельних правовідносин, а є сферою публічно-правових, адміністративних правовідносин. Отже, земельне законодавство тут ні до чого, і ст. 290 ГКУ має застосовуватися до всіх господарських договорів оренди землі. Таку ж саму помилку після Держкомзему повторив і Мін'юст Україні, який теж посилається на ст. 4 ГКУ і згадує: «Частиною 6 ст. 93 Земельного кодексу України визначено, що відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються законом» [53]. Очевидно, що таким законом є Закон про оренду, але не тільки, адже «Орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, Господарським Кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі».

За умови тлумачення Держкомзему та Мiн'юсту не важко здогадатися, що орендарі (на яких зазвичай покладається тягар державного мита чи оплати послуг приватного нотаріуса) не будуть посвідчувати договори. Адже вони дозволяють не посвідчувати такі договори. Але існує певна небезпека для сторін, які уклали договір оренди земельної ділянки без нотаріального посвідчення, у зв'язку з тим, що теоретично через суд такі договори можуть бути визнані недійсними. Підстава записана в ч. 1 ст. 120 ЦКУ: «У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним». Але юристи добре розуміють, що від такого варіанта існує досить надійний захист. По-перше, ч. 2 названої статті передбачає можливість визнання договору дійсним судом, «якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення». Знайти «винну» сторону буде неважко. По-друге, згадані листи Держкомзему і Мін'юсту будуть на користь сторонам договору, оскільки можуть свідчити про відсутність у їх діях (точніше бездіяльності) щодо укладення договору оренди наміру свідомо порушити вимоги закону.

Головний нормативний акт, який регулює нотаріальне посвідчення договору оренди земельної ділянки - Закон "Про оренду землі" - визначає, що зміст, час і місце здійснення, наміри суб'єктів договору, його відповідність закону та інші обставини офіційно засвідченні нотаріусом і мають статус встановлених й достовірних. Оскільки перевірка змісту договору нотаріусом сама по собі служить гарантією того, що цей зміст відповідає вимогам закону, то використання можливості нотаріального посвідчення є цілком виправданим.

Якщо орендодавцем у договорі виступає фізична особа, яка не є суб'єктом підприємницької діяльності, нотаріус надсилає інформацію про посвідчення такого договору податковому органу за основним місцем проживання платника податку - орендодавця [50].

Договір оренди земельної ділянки вступає в силу лише після його державної реєстрації. Реєстрація здійснюється в 20-дений строк у відповідності до спеціального законодавства [43], [42]. Для реєстрації договору оренди зацікавлена особа подає наступні документи:

1. Заяву про державну реєстрацію договору оренди.

2. Договір оренди.

3. План (схему) земельної ділянки, що надається в оренду.

4. Рішення органу виконавчої влади або місцевого самоврядування про надання в оренду земельної ділянки, що знаходиться у державній чи комунальній власності.

5. Проект відведення земельної ділянки - у разі надання його в оренду зі зміною цільового призначення.

З огляду на істотні умови договору оренди стає очевидним, що орендні земельні відносини мають різнобічний і складний характер, оскільки враховують багато виробничих, соціальних і навіть особистісних факторів. Якщо в нашій країні термін оренди земельних ділянок (паїв) переважно становить до 5 років з обов'язковою вимогою укладання його у письмовій формі, то, наприклад у США, договір оренди може бути укладений навіть усно, без юридичного оформлення, причому в більшості випадків строком на один рік, що дає змогу орендодавцям і орендарям значно розширити можливості вибору партнерів, знайти для себе вигідніші варіанти. Орендар повинен чітко усвідомлювати власну відповідальність. Ефективною оренда землі може бути тільки тоді, коли орендар має достатню кількість матеріальних ресурсів і робочої сили, щоб забезпечити конкурентоспроможність своєї продукції. Іншими словами, оренда повинна бути прибутковою й економічно вигідною як для орендодавця, так і для орендаря.

2.2 Договір оренди водного об'єкта

Особливе місце серед природних ресурсів займають водні, тому що жодна сфера життєдіяльності людини неможлива без використання води. Як зазначено в преамбулі Водного кодексу України, усі води (водні об'єкти) є національним надбанням народу України. Водні ресурси забезпечують існування людей, тваринного і рослинного світу і є обмеженими і уразливими природними об'єктами [54].

Правовий режим користування водними об'єктами слід розглядати в комплексі з правовим режимом земель водного фонду, які разом можна назвати водно-земельними відносинами, що виступають єдиним комплексним об'єктом правового регулювання. Ці відносини регулюються Водним кодексом України, Земельним кодексом України, Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища”, нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України та актами інших органів виконавчої влади, рішеннями місцевих органів державної влади та місцевого самоврядування, цивільно-правовими договорами, оскільки земля і води одночасно є об'єктами природокористування і виступають предметом екологічних відносин.

Формулюючи визначення договору оренди водного об'єкта за відсутності відповідної дефініції у законодавстві ми спираємося на загальні положення про оренду, які містяться в Цивільному кодексі України та виходимо із особливостей об'єкта оренди, передбаченого Водним кодексом України, де статтею 51 передбачено, що у користування на умовах оренди водні об'єкти місцевого значення та ставки, що знаходяться в басейнах річок загальнодержавного значення, можуть надаватися водокористувачам лише для риборозведення, виробництва сільськогосподарської і промислової продукції, а також у лікувальних і оздоровчих цілях [5]. Тож, за договором оренди водного об'єкта одна сторона (орендодавець) передає або зобов'язується передати іншій стороні (орендарю) водний об'єкт в тимчасове платне володіння і спеціальне використання. Поняття «володіння» в даному випадку носить умовний характер. Використання цього поняття в традиційному сенсі по відношенню до даної сфери видається неможливим, оскільки акумульована у водному об'єкті вода знаходиться в стані постійного руху. Таким чином, говорити про фактичне і реальне володіння недоцільно. Невипадково у літературі висловлюється думка про можливість встановлення лише права користування водним об'єктом по відношенню до конкретної особи [55, с. 103-108].

В основному водойми на території України використовуються для рибогосподарських потреб, а також з протиерозійною та протипожежною метою [56]. На жаль, більшість з них занедбані та замулені і знаходяться в незадовільному стані, а гідроспоруди на таких водоймах зношені і потребують ремонту. Держава не може усунути всі ці проблеми через недостатність коштів. Тому, передача водних об'єктів у користування на умовах оренди є не тільки економічно вигідною, але частково вирішує і екологічні проблеми. Адже перед орендарем постає питання не лише зариблення водойми, а й упорядкування прибережної смуги, розчищення водойми від надмірної кількості рослинності, ремонт гідроспоруд тощо [57].

На сьогодні не існує законодавчої бази, яка б чітко регулювала порядок надання водних об'єктів у користування на умовах оренди, відповідно до ст. 51 Водного кодексу України. Тому для вирішення питань, що виникають при укладенні договорів оренди водного об'єкта місцеві обласні адміністрації приймають відповідні розпорядження, які б регулювали дані питання. Такі акти визначають головні умови договорів оренди водних об'єктів, порядок їх експлуатаціії, охорони, визначають умови загального користування. Саме тому в угодах, які укладаються між орендарем і відповідною місцевою радою, враховуються інтереси як орендаря так і інших громадян (наприклад, дозволяється купання, любительське та спортивнее рибальство з частковою компенсацією за виловлену рибу, водопій тварин тощо). При прийнятті рішення про укладення договору оренди перш за все звертається увага на питання охорони водойми як цілісної екосистеми: висуваються вимоги щодо режиму господарювання на території прибережної захисної смуги, розчистки водойми, умов скиду води в інші водні об'єкти.

На території Івано-Франківської області знаходиться 1446 об'єктів водного фонду загальною площею 5817,0 га, не враховуючи природних та штучних водотоків - рік, струмків, каналів, колекторів та канав. Із 1244 ставків, що є на території області, в тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, надано 284 ставки загальною площею 675,4 га, в постійне користування - 291 ставок загальною площею 1668,2 га [58]. В Івано-Франківській області розроблено Тимчасові рекомендації з надання водних об'єктів у користування на умовах оренди [59]. Водні об'єкти, що знаходяться в басейнах рік загальнодержавного значення, та водосховища (крім водосховищ комплексного призначення) можуть надаватись у користування на умовах оренди як цілісні комплекси (водойма, водні живі ресурси, гідротехнічні споруди) лише для риборозведення, виробництва сільськогосподарської і промислової продукції, а також у лікувальних і оздоровчих цілях. Право користування водним об'єктом на умовах оренди оформляється договором. Договір оренди водного об'єкта укладається в письмовій формі одночасно з договором оренди земельної ділянки. Орендодавцями водних об'єктів, що розташовані в межах одного району, є районні державні адміністрації. Орендодавцями водних об'єктів, що розташовані в межах міст обласного значення, є обласна державна адміністрація. Орендарями водних об'єктів можуть бути юридичні або фізичні особи, яким на підставі договору оренди належить право володіння і користування водними об'єктами на термін дії договору оренди.

Окрім того Тимчасові рекомендації містять визначений порядок укладення договору оренди водного об'єкта. Юридична або фізична особа, яка бажає взяти водний об'єкт в оренду, готує та подає клопотання (заяву) орендодавцю; орендодавець у десятиденний термін розглядає подане клопотання шляхом ідентифікації водного об'єкта, який передбачається надати у користування на умовах оренди, та ідентифікації земельної ділянки, на якій розміщено водний об'єкт, що надається у користування на умовах оренди тощо; після прийняття рішення про надання водного об'єкта у користування на умовах оренди орендодавець повідомляє заявника у письмовій формі про своє рішення; орендодавець формує умови користування водним об'єктом на умовах оренди із урахуванням невиснажливого використання біо-логічного та ландшафтного різноманіття, відтворення водних ресурсів тощо; орендодавець визначає склад, зміст і вартість конкурсної документації на укладення договору оренди водного об'єкта та порядок її отримання і оприлюднення; орендодавець забезпечує проведення конкурсу згідно з чинним законодавством, рішення якого оформляється протоколом конкурсної комісії і додається до договору оренди; орендодавець письмово повідомляє учасників конкурсу про його результати; переможець конкурсу погоджує проект договору із державними органами охорони навколишнього природного середовища, водного господарства та органами санітарно-епідеміологічної служби.

Визначено максимальний термін дії договору, який не може перевищувати 50 років, та його істотні умови, серед яких: об'єкт оренди (місце розташування, загальна площа та об'єм водного об'єкта, біологічна продуктивність, наявність гідротехнічних споруд тощо); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності у випадку несплати; умови використання та цільове призначення водного об'єкта, який передається в оренду; умови збереження технічного та екологічного стану об'єкта оренди; умови і строки передачі водного об'єкта орендарю; умови повернення водного об'єкта орендодавцеві; існуючі обмеження щодо використання водного об'єкта; визначення сторони, яка бере на себе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін.

Поширеність договору оренди водного об'єкта зумовлена перш за все можливістю використовувати його у підприємницькій діяльності. Однак, як свідчить практика укладення таких угод викликає ряд проблем, які перш за все пов'язані безпосередньо з предметом договору оренди водного об'єкта.. Це питання є дійсно важливим для України, оскільки на сьогоднішній день Україна оперує великими площами внутрішніх водойм, придатними для риборозведення. Водний фонд України для вирощування об'єктів аквакультури перевищує 1 млн. га., з них озер - 86,5 тис.га, ставків - 122,5 тис. га. При тому всі українські озера достаньо високої якості і, на думку спеціалістів, по цінності їх можна прирівняти до чорнозему [60].

Діюче законодавство щодо визначення предмета договору оренди відображає ряд підходів. Так, ст 760 Цивільного кодексу України в якості такого визначає індивідуальновизначену річ [11]. В той час як у ст. 607 Цивільного кодексу РФ предметом є земельні ділянки та інші відособлені природні об'єкти, підприємства та інші майнові комплекси, будівлі…, та інші речі, які не втрачають своїх природних властивостей у процесі їх використання [61, с. 398]. Господарський кодекс України закріплює положення про те, що предмет договору оренди є істотною умовою договору, яка включає в себе і об'єкт оренди (склад і вартість майна з врахуванням амортизації) [62]. Беручи до уваги нормативні визначення предмета договорів оренди, можна зробити висновок, що вищеперелічені дії сторін є тільки однією частиною предмета, в той час як іншу частину складають самі водні об'єкти.

Відповідно до ст.1 ВКУ водним об'єктом є природний чи створений штучно елемент довкілля, в якому зосереджуються води (море, ріка, озеро, водосховище, ставок, канал, водоносний горизонт). В той же час ВКУ суттєво обмежує перелік об'єктів договору оренди водних об'єктів самою постановкою статті 51 [54]. В той час у науковій літературі висловлювалась думка про можливість передачі в оренду малих річок, як водних об'єктів місцевого значення. Хоча якщо і закріпити таке положення, то воно вступить у суперечність з положеннями ст.51 ВКУ, де однією з цілей водокористування є риборозведення, тоді як у випадку з річками це не мало б ніякого економічного сенсу [63, с. 10-11]. Саме тому розширення цілей водокористування на умовах оренди за Проектом Закону України «Про внесення змін до Водного кодексу України» від 16.12.2009 р. є позитивним явищем. Проект зазначає, що у користування на умовах оренди водні об'єкти можуть надаватися для рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, лікувальних, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт:

Необхідно також уточнити поняття об'єкта договору оренди водних об'єктів для виробництва сільськогосподарської і промислової продукції. В даному випадку в якості такого можуть використовуватися водні ресурси окремих водних об'єктів, переданих в оренду. Відповідальність за стан водойми при цьому необхідно повністю покласти на орендаря. При передачі в оренду водойми для лікувальних та оздоровчих цілей в якості об'єкта договору доцільно закріпити ділянку земель водного фонду разом з частиною водного дзеркала. Це допоможе забезпечити раціональне і бережливе ставлення до тої частини водного об'єкта, яка може бути використана для профілактики захворювань, зміцнення імунітету населення і лікування деяких хвороб.

Ще одним об'єктом договору оренди відповідно до законодавства можуть бути ставки, що знаходяться в басейнах річок загальнодержавного значення. При цьому у законодавстві України відсутнє визначення річки як водного об'єкта, визначення поняття «басейн річки», що у свою чергу викликає складнощі у визначенні належності того чи іншого ставка до басейну конкретної річки. Проектом Закону України «Про внесення змін до Водного кодексу України» від 16.12.2009 р. пропонується внести до Водного кодексу України таке поняття як «водотік», під яким розуміється водний об'єкт, що характеризується рухом води в природному або штучному поглибленні земної поверхні [64]. Очевидно використання цього поняття має за мету узагальнити визначення поняття «річка», що є не зовсім обгрунтованим з точки зору його суті. Так, у тлумачному словнику української мови під річкою розуміють природний водний потік, який витікає з джерел чи з озера, болота, має сформоване річище і тече під дією сили тяжіння; живиться поверхневими й підземними водами [65]. Тобто наголошується на природному походженні річки.

Стаття 1 ВКУ містить визначення поняття «басейн водозбірний», який є частиною земної поверхні і товщі грунтів, з яких відбувається стік води у водотік чи водойму [54]. Як правило, підземний і поверхневий водозабір не співпадають, але враховуючи складнощі визначення меж підземного водозбору, за величину басейну ріки приймається поверхневий водозбір. З врахуванням вищепереліченого необхідно погодитися з точкою зору про потребу у доповненні ст. 1 ВКУ визначеннями ріки і басейну ріки [66, с. 39-40].

Вищезгаданий проект Закону України «Про внесення змін до Водного кодексу України» від 16.12.2009 р. значно обмежує коло об'єктів, які можуть передаватися в оренду. До них відносяться лише ставки, що знаходяться в басейнах річок місцевого значення та ставки, що знаходяться в басейнах річок загальнодержавного значення. Надання інших об'єктів на умовах оренди не дозволяється. На нашу думку таке обмеження є необгрунтованим і може призвести до занепаду орендних відносин у сфері водокористування.

Зміни проету ВКУ торкаються і предмета договору оренди, яким є не просто водний об'єкт, а цілий комплекс, який включає і земельну ділянку, яка обслуговує цей об'єкт і гідротехнічні споруди. Таким чином, об'єктом договору оренди є відокремлені водні об'єкти разом з земельними ділянками, на яких вони розташовані, гідротехнічними спорудами, які їх обслуговують, оскільки всі вони нерозривно пов'язані між собою і є цілісним комплексом. Саме тому пропонується закріпити норму, відповідно до якої при переході на оренду водного об'єкта в оренду переходять і право на земельну ділянку, на якій він знаходиться [67, с. 131-132]. Нормативне закріплення предмета даних договорів призведе до визначеності і ясності орендних відносин водокористування у майбутньому.

Слабкою ланкою в правовому забезпеченні договорів про використання земель водного фонду на умовах оренди на сучасному етапі є відсутність концепції спеціальних прерогатив державного учасника договору [55, с. 110-112]. Необхідним є напрацювання концепції таких прерогатив для договорів із владним режимом про надання ресурсів у користування. У числі основних положень, що формують таку концепцію, виділяються наступні:

- внесення змін або розірвання договору в односторонньому порядку без звернення до суду якщо існує потреба у забезпеченні публічних інтересів;

- припинення договору в односторонньому порядку, якщо контрагент порушує договір, або є достатні підстави вважати, що він не зможе його виконати;

- можливість у безперечному порядку накладати санкції за порушення виконання зобов'язань;

- можливість здійснення оперативного контролю.

Тому прийняття однакової концепції розвитку та правового регулювання водокористування в частині оренди водних об'єктів є необхідним напрямком правотворчої роботи в цей час [68, с. 333].

Згідно з вимогами Водного і Земельного кодексів України та Закону України “Про оренду землі” право користування водними об'єктами та земельними ділянками водного фонду на умовах оренди посвідчується відповідними договорами оренди [35, с. 377-380].

Використання орендованого водного об'єкта здійснюється з урахуванням загального та спеціального водокористування. Згідно з чинним законодавством орендар водного об'єкта до передачі в оренду повинен одержати в держуправлінні охорони навколишнього природного середовища дозвіл на спецводокористування, як того вимагає ст.44 Водного кодексу України. Підстави припинення договору оренди законом не визначені, проте окрім загальних підстав, які характеризують більшість таких договорів Проект Закону України «Про внесення змін до Водного кодексу України» від 16.12.2009 р. пропонує визнати як підставу, що тягне за собою припинення договору оренди водного об'єкта - заборону загального водокористування водними об'єктами, наданими у користування на умовах оренди з боку орендаря [64].

Користування водним об'єктом на орендних умовах має мати характер комплексності. Комплексне використання водних ресурсів- це ефективне, раціональне, ощадливе і збалансоване використання водних ресурсів водокористувачами для задоволення різноманітних потреб. Ознаками комплексного використання водних ресурсів є такі: ефективне, раціональне, ощадливе і збалансоване, багатоцільове використання водних ресурсів; полісуб'єктність прав на водні ресурси; поліфункціональність управління або регулювання використання водних ресурсів на основі басейнового принципу [69]. Дотримання екологічних стандартів при користуванні водними об'єктами має бути основним принципом орендних відносин [70].

Таким чином, дослідивши теоретичні та практичні аспекти орендних правовідносин, варто зробити висновок, що процес надання водних об'єктів в оренду пов'язаний з ускладненнями, до яких призводить неузгодженість чинного водного і земельного законодавства щодо порядку надання водних об'єктів у користування на умовах оренди, відсутність спеціального нормативно-правового акта, який би регулював такі відносини, невизначеність предмета та об'єкта даних договорів тощо. Тож нагальною є необхідність внесення змін до Водного кодексу України, а також прийняття типовою форми договору оренди водних об'єктів Кабінетом Міністрів України.

2.3 Угоди про розподіл продукції

Велику роль для економіки України має активне використання природних ресурсів. Однак такі сфери як видуботок мінеральної сировини не можуть відбуватися без залучення інвестицій, яке в свою чергу залежать від інвестиційної привабливості України. На жаль, законодавство України, яке містить чимало суперечностей, не дає інвестору необхідних гарантій та стабільних умов для здійснення такого виду діяльності. Додати до цього ще і звичайні для користування надрами геологічні ризики, то ми стаємо свідками скорочення інвестиційної пропозиції і відтоку капіталу з країни. Головною причиною цього є застосування адміністративної системи регулювання інвестицій. На розв'язання цих проблем у 1999 році був прийнятий Закон України „Про угоди про розподіл продукції”, який ввів нову форму взаємовідносин між державою та інвестором, заснованих на рівноправних договірних принципах [71].

На сьогоднішній день прийнято основний пакет нормативних актів, необхідних для реалізації договорів про розподіл продукції, проте ґрунтовні теоретичні дослідження стосовно характеру і правової природи відносин, що виникають за договором про розподіл продукції містяться в основному у роботах російських науковців. В Україні дослідженнями проблем цивільно-правового регулювання договору про розподіл продукції займався Коморний О.І., який на рівні дисертаційного дослідження дослідував цивільно-правові аспекти договору про розподіл продукції [31, с. 18]. Характеризуючи дослідження, які провадилися останнім часом вітчизняними науковцями, слід зауважити, що в роботах Л.В. Крупи, О.В. Буткевича, Ю.Б. Бека, С.В. Мостовенка, договори про розподіл продукції були розглянуті досить побіжно.

Відповідно до статті 4 Закону України «Про угоди про розподіл продукції» за угодами про розподіл продукції одна сторона - Україна доручає іншій стороні - інвестору на визначений строк проведення пошуку, розвідки та видобування корисних копалин на визначеній ділянці (ділянках) надр та ведення пов'язаних з угодою робіт, а інвестор зобов'язується виконати доручені роботи за свій рахунок і на свій ризик з наступною компенсацією витрат і отриманням плати (винагороди) у вигляді частини прибуткової продукції [71].

Договір про розподіл продукції є самостійним договором, відповідно до якого держава, від імені якої виступають Кабінет Міністрів України та орган уповноважений Верховною Радою Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування, на території якого розташована ділянка надр, що передається в користування на умовах договору про розподіл продукції, доручає інвестору на визначений строк проведення пошуку, розвідки та видобування корисних копалин на визначеній ділянці (ділянках) надр та ведення пов'язаних із договором робіт, а інвестор зобов'язується виконати доручені роботи за свій рахунок і на свій ризик, з наступною компенсацією витрат і отриманням плати (винагороди) у вигляді частини прибуткової продукції [31, с. 17].

Угоди про розподіл продукції є поширеним типом договорів, укладених між урядом і компанією видобутку ресурсів (або групою компаній) з приводу того, яким чином відбуватиметься розподіл видобутих ресурсів (як правило, нафти), між ними. В угодах про розподіл продукції уряд надає право дослідження і видобутку природних ресурсів нафтовим компаніям. У свою чергу компанії видобутку несуть фінансові ризики, пов'язані з ініціативою видобування та розробки відповідної сфери. У разі успіху, компаніям дозволено використовувати прибуток від видобутої нафти для покриття капітальних та експлуатаційних витрат, відомих як "вартість нафти". Решта грошей, відомих як "прибуток нафти", розподіляється між урядом і компанією, як правило, у такому співвідношенні: близько 80% -уряду, 20%- компанії. Деякі угоди про розподіл продукції прив'язують розподіл доходу до змін світових цін на нафту, що у свою чергу може вплинути на частку компанії виробництва [72]. Окрім того, такі угоди є надзвичайно вигідними для урядів країн, яким не вистачає досвіду чи грошей для розробки своїх ресурсів і які хотіли б залучити іноземні компанії для цього. З іншого боку ці угоди є вигідним і для нафтових компаній, хоча така діяльність часто пов'язана з певними ризиками.

Перша концепція угод про розподіл продукції була використана в Болівії на початку 50-х років. Хоча розвиток угод про розподіл продукції як договірної конструкції у її сучасному вигляді розпочався з Іраку, де у 1925 році був підписаний концесійний договір між королем Іраку і газовою компанією Іраку, консорціумом англійських, французьких та (пізніше) американських нафтових компаній, в результаті чого держава втратила весь контроль над покладами нафти і навіть не отримувала прибутку від її добування. Такий стан справ призвів до масових заворушень, у результаті яких у 1950 році договір був змінений у частині розподілу доходів та ступеня контролю з боку іноземних компаній. Це спровокувало аналогічні процеси у всіх країнах-виробниках нафти, які працювали за такими договірними моделями. Саме в Індонезії в 1966 році виникли угоди про розподіл продукції як домовленість, за якою право власності на нафту переходило до держави, а платежі здійснювалися від держави до компанії. Тоді як при системі концесії інвестори мали право на ще невидобуту нафту і компенсували державі використання ресурсів через податки. Сумніви в доцільності такого кроку розвіялися, коли стало зрозуміло, що угода про розподіл продукції приносить такі ж доходи як і концесія, але веде до мінімізації внутрішньодержавного тиску. Угоди поширилися по всьому світу за винятком Західної Європа, де лише Мальта укладала їх [73].

.Ці угоди були поступово визнані провідними міжнародними нафтовими і газовими компаніями, стали інструментом правового регулювання відносин між державою та інвестором у сфері видобутку корисних копалин. З того часу угоди про розподіл продукції отримали широке практичне застосування в країнах з перехідною економікою. Зараз вони активно використовуються як форми співпраці між інвестором і державою в процесі користування надрами, в більш ніж 40 країнах, включаючи Анголу, В'єтнам, Лівію, Єгипет, Малайзію, Перу, Сирію, Філіппіни, Екваторіальну Гвінею та інші. Протягом останніх років угоди про розподіл продукції почали використовуватися в країнах СНД: Росії, Азербайджані і Казахстані.

У 1995 році російська Державна Дума прийняла Федеральний закон "Про угоди про розподіл продукції", і деякі інвестори вже працюють в Росії в межах цих угод, хоча цей закон поки що не широко застосовується через брак належного регулювання [55, с. 115-116].

Угоди про розподіл продукції є особливою формою використання надр, яка передбачає відносини між державою та інвестором, повя'зані з пошуком, розвідкою і видобутком корисних копалин, і які базуються на цивільно-правових договірних принципах. Це договори, згідно з яким держава (власник надр) дозволяє інвестору проводити пошук, розвідку і видобуток корисних копалин у межах визначеної ділянки надр на компенсаційній основі протягом встановленого період часу, за який інвестор зобов'язаний проводити визначену роботу за рахунок власних коштів і на власний ризик [74].

Основними характеристиками угод про розподіл продукції, які відрізняють ці договори від інших видів цивільно-правових угод, є такі:

1. Предмет договору. Предметом даного виду договорів є узгоджена програма сторін з видобутку корисних копалин, яка має бути виконана інвестором на користь держави. Ця програма включає відомості про вид корисних копалин, розподіл прибутку і терміни виконання. Іншими словами, держава наймає інвестора в якості підрядчика для виконання конкретного виду робіт, передбачених програмою. В результаті виникають договірні відносини між двома юридично рівними сторонами, кожна з яких має права та обов'язки, порушення яких тягне за собою правову відповідальність. Держава наймає інвестора в якості підрядчика для проведення робіт, пов'язаних з видобуванням корисних копалин. У той же час, він бере на себе зобов'язання передати інвестору для використання ділянки надр, зазначені в договорі. У більшості країн світу (включаючи Україну), надра належать державі [1]. Держава володіє монополією на використання надр і їх природних властивостей.