Главная Коллекция "Otherreferats" Государство и право Злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи, її причини, умови та перспективи попередження

Злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи, її причини, умови та перспективи попередження

Кримінально-правовий аналіз складу злочину, що передбачає злісну непокору вимогам адміністрації виправної установи. Кримінологічна характеристика осіб, засуджених за цими звинуваченнями. Перспективи попередження непокори адміністрації виправної установи.

Рубрика Государство и право
Вид магистерская работа
Язык украинский
Дата добавления 08.10.2010
Размер файла 139,1 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Страница:

88

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ЛУГАНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСІТЕТ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Кафедра кримінального права факультету підготовки слідчих

МАГІСТЕРСЬКА РОБОТА

ТЕМА: „Злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи, її причини, умови та перспективи попередження”

Виконав:

слухач магістратури ЛДУВС України

Іванішин Олександр Іванович

Науковий керівник:

старший викладач кафедри

кримінального права факультету підготовки слідчих

Рибянцев Андрій Анатолійович

Начальник кафедри кримінального права

____________________А.С. Беніцький

Дата захисту: „____” ___________2006 р.

Відмітка: _________

Підписи членів ДЕК

Луганськ

2006

ЗМІСТ

  • Вступ
  • 1. Кримінально-правовий аналіз складу злочину, що передбачає злісну непокору вимогам адміністрації виправної установи як злочину проти правосуддя
    • 1.1 Проблема визначення об'єкту злісної непокори вимогам адміністрації виправної установи
    • 1.2 Об'єктивна сторона непокори вимогам адміністрації виправної установи
    • 1.3 Суб'єктивні ознаки злісної непокори вимогам адміністрації
  • 2. Кримінологічна характеристика осіб які засуджені за причини та умови злісної непокори вимогам адміністрації виправної установи
    • 2.1 Причини та умови недотримання ув'язненими вимог режиму
    • 2.2 Кримінальна агресія засуджених як фактор, що обумовлює злісну непокору вимогам адміністрації виправної установи
    • 2.3 Неналежне вивчення особи засудженого - одна з детермінант вчинення злочинів у місцях позбавлення волі
  • 3. Перспективи попередження злісної непокори вимогам адміністрації виправної установи
    • 3.1 Втілення міжнародних стандартів з прав і свобод засуджених до позбавлення волі у кримінально-виконавче законодавство України
    • 3.2 Деякі аспекти вивчення особи засудженого до позбавлення волі
    • 3.3 Проблемні питання нейтралізації негативного впливу умов позбавлення волі на особистість осіб, які утримуються в установах виконання покарань
    • 3.4 Шляхи вдосконалення діяльності персоналу пенітенціарних установ при організації виховного процесу
  • Висновки
  • Література
  • Вступ
  • У науковій літературі проблеми кримінального покарання у вигляді позбавлення волі традиційно розглядаються з правової точки зору. Проте це вузький підхід до їх вивчення і розв'язання. Адже за соціальною обумовленістю, сутністю, змістом, функціями та наслідками це не стільки правове, скільки соціальне явище.
  • У радянський період, особливо в 70-х - 80-х роках, науковці робили спроби досліджувати економічні проблеми, пов'язані з позбавленням волі, з метою підвищення ефективності працевикористання засуджених та вирішення низки інших проблем, залишаючи поза увагою соціальний аспект.
  • Законодавство нашої держави недостатньо враховує соціально-економічні проблеми, пов'язані з позбавленням волі. Гіпертрофія цього виду покарання у чинному Кримінальному кодексі України (далі за текстом - КК) і атрофія норм кримінально-виконавчого законодавства суперечать суспільним інтересам, Конституції України та міжнародним нормам. Уявляється, що за цих умов зазначені проблеми треба висвітлювати з позиції соціальної економіки, що є прикладною галуззю соціології.
  • Специфіка позбавлення волі, яке зачіпає інтереси не тільки засуджених, а й усього нашого суспільства, зумовлює необхідність розгляду пов'язаних з ним соціально-економічних проблем, принаймні, на двох рівнях: спеціальному, тобто на рівні установ виконання покарань, та макросоціальному, тобто на рівні суспільства. На спеціальному рівні соціально-економічні проблеми аналогічні проблемам, які турбують усю нашу країну. Це економічна криза, спад виробництва, масове безробіття, низька заробітна плата, значне погіршення життєвого рівня населення. Проте вони мають свою специфіку, яка визначається об'єктивними факторами розглядуваного нами виду покарання, соціальними характеристиками засуджених і працівників установ виконання покарань, економічними можливостями нашої держави, відносною ізоляцією зазначених установ, їх впливом на економіку нашої країни і впливом останньої на ці установи.
  • Забезпечення ефективності в процесі реалізації політики виконання покарань по відношенню осіб, які вчинили злочини, попередження повторних злочинів з їхнього боку є однією з найважливіших задач правової держави. При цьому будь-якій демократичній державі притаманна гуманізація виконання покарань, яка не виключає необхідності врахування безпеки суспільства.
  • Питання, пов'язані з вивченням такого виду злочину як злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи, дійсно є актуальними для кримінально-виконавчої системи України на теперішньому етапі її реформування. Адже динамізм сучасного життя, поглиблення процесів демократизації та гуманізації в нашій країні потребують від нас подальшого вдосконалення діяльності кримінально-виконавчої системи.
  • В широкому розумінні реформування трактується як цілеспрямована зміна існуючої моделі функціонування будь-якої системи відносин, що обумовлено об'єктивними умовами суспільного розвитку. З точки зору діяльності кримінально-виконавчої системи, це передбачає визначення мети пенітенціарної політики держави на сучасному етапі розвитку суспільства, тобто визначення місця кримінально-виконавчої системи в системі державних органів, цілей і завдань, шляхів досягнення оптимальних умов її функціонування в руслі загальнодержавної політики. Діяльність кримінально-виконавчої системи, як складової частини держави визначається ступенем розвитку суспільно-правових відносин держави, тому і всі проблеми суспільства, як у призмі, переломлюються в діяльності установ виконання покарань.
  • Історично кримінально-виконавча система України розвивалася майже 74 роки в рамках правового поля колишнього Радянського Союзу. Але існуюча за часів колишнього Радянського Союзу система виконання покарань не в змозі була забезпечити дотримання основних прав та свобод громадян, а уявляла собою масу необґрунтованих обмежень спрямованих скоріше на приниження людської гідності осіб, які відбували кримінальне покарання. Достатньо пригадати обов'язкове гоління голови, спеціальний одяг, неймовірні обмеження в побаченнях і можливостях отримувати посилки від рідних. Крім того, старі традиційні методи управління місцями позбавлення волі, які базувалися на підтримці жорсткого режиму відбування покарання, все менш сприяли затвердженню законності та правопорядку в установах. Стало очевидним, що наростання негативних тенденцій в установах виконання покарань має інші, більш глибокі корні. Тому вже на рубежі 1989-1990 років виникла об'єктивна необхідність переосмислення кримінально-виконавчої політики, глибокого аналізу стану справ та визначення відповідності цілей і завдань реальним можливостям та наслідкам.
  • Ставши незалежною державою, Україна, як відомо, має на меті побудову демократичного суспільства, в якому в повній мірі повинні забезпечуватися права та свободи людини, верховенство закону і справедливості. Саме тому була розроблена та 11 липня 1991 року схвалена постановою Кабінету Міністрів України № 88 Концепція «Основні напрямки реформи кримінально-виконавчої системи в Україні». В її основу були покладені Декларація про державний суверенітет України, прийняті ООН Мінімальні стандартні правила поводження із ув'язненими, Загальна Декларація прав людини, Європейські стандарти, інші міжнародні документи та угоди.
  • Відтоді реформа кримінально-виконавчої системи України, яка планомірно здійснюється, передусім, зорієнтована на виконання кримінальних покарань з урахуванням міжнародного досвіду й актів, що стосуються прав людини, принципів гуманізму, демократизму, справедливості та індивідуалізації виховного впливу на засуджених.
  • Реформування системи виконання покарань здійснюється за такими основними напрямками:
  • а) створення якісно нової законодавчої та нормативної бази з використанням досвіду зарубіжних країн;
  • б) розвиток та зміцнення матеріально-технічної бази місць позбавлення волі, створення належних умов тримання засуджених.
  • в) впровадження нових форм і методів соціально-психологічної роботи із засудженими;
  • г) підготовка та залучення до роботи в установах кримінально-виконавчої системи висококваліфікованих фахівців.
  • Державним департаментом виконання покарань (далі за текстом - Департаментом) вжито комплекс заходів, пов'язаних із розробкою нормативної бази, вдосконаленням структури органів та установ виконання покарань та управління ними. Сьогодні система виконання покарань налічує 179 установ, де станом на 1 березня 2006 р. тримається біля 221 тисяч осіб, у тому числі у 126 виправних установах понад 168 тисяч, у 33 слідчих ізоляторах - 46,6 тисяч. Крім того, в структурі системи 709 органів виконання покарань, що не пов'язані з позбавленням волі, на обліках яких перебуває близько 134 тисяч осіб. У зв'язку з цим важливого значення набуває проблема професійного рівня персоналу установ виконання покарань. Для підготовки кадрів кримінально-виконавчої системи функціонує Чернігівське юридичне училище Департаменту та Дніпродзержинський центр початкової підготовки персоналу, створюється аналогічний центр у м. Біла Церква. Учбовими програмами, крім спеціальних фахових напрямків, передбачається вивчення історії та теорії пенітенціарії, міжнародних норм і стандартів у галузі пенітенціарної діяльності та прав людини в цілому. Входження України в ареал європейської цивілізації потребує переосмислення стратегічних шляхів вирішення багатьох соціальних питань. Перетворення застарілої системи виконання покарань в пенітенціарну систему, гуманістично орієнтовану на систему перевиховання та наближення правопорушника до каяття є складовою частиною просування держави демократичним шляхом. Агресивні засуджені представляють собою найбільш важкий і водночас найбільш вразливий прошарок контингенту, котрий перебуває у місцях позбавлення волі. Всебічне вивчення особистості агресивних засуджених і відпрацювання методик психологічної корекції агресивної поведінки буде служити втіленню в життя пенітенціарної ідеї, яку так натхненно відстоював Г.О. Радов [48; 57].
  • Незважаючи на те, що зусиллями силових структур України вдалося зупинити стрімкий зріст злочинності в державі, продовжує збільшуватися питома вага насильницьких, агресивних злочинів. Аналогічний процес спостерігається в установах виконання покарань, де переважна більшість порушень режиму тримання складають агресивні вчинки засуджених.
  • Агресивна поведінка завжди привертала до себе увагу практиків і теоретиків правоохоронних органів і органів виконання покарань, так як її відмінною рисою є загроза гідності, здоров'ю та життю людини. Як показує багаторічний досвід, найбільш жорстокі, резонансні злочини переважно пов'язані з агресією. Агресивна поведінка засуджених виступає своєрідним індикатором ефективності роботи всієї системи правоохоронних органів і органів виконання покарань. Адже здійснення агресивних вчинків свідчить про відсутність якісних змін в «Я»-концепції людини, дає неблагополучний прогноз щодо майбутньої ресоціалізації засудженого та ймовірності здійснення рецидивних злочинів. Незважаючи на те, що дана тема давно привертала до себе увагу дослідників проблема агресивної поведінки взагалі та серед засуджених зокрема, залишається не до кінця розробленою.
  • Багато вчених вважають найбільш значущим розробку питань походження, динаміки та способів реалізації агресивної поведінки. Однак, по цей час не існує науково обгрунтованого, перевіреного практикою алгоритму вивчення агресивності. Зарубіжні методики, які використовуються в Україні, вкрай недосконалі, незахищені від установочних відповідей і, в кращому випадку, дозволяють виявити лише наявність попередньо відомої агресивної налаштованості. Вони не торкаються таких важливих для психологів установ виконання покарань (далі за текстом УВП) питань як детермінанти агресивної поведінки засудженого, не дозволяють спостерігати динаміку та прогнозувати розвиток агресивних тенденцій.
  • Отже, необхідність розкриття причин, динаміки та способів вчинення такого виду злочинів як злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи, а також розробка об'єктивних методик її вивчення зумовлюють доцільність даного дослідження.
  • Науковою новизною даного дослідження є те, що вперше проблеми усунення причин і умов вчинення злочинів в УВП пропонується вирішувати через шляхи удосконалення методів і засобів вивчення особи злочинця, включаючи можливості різноманітних правоохоронних органів України.
  • Метою роботи є вироблення науково обґрунтованих пропозицій, спрямованих на підвищення ефективності інформаційного забезпечення щодо особи підозрюваного, обвинуваченого, підсудного та засудженого, які є суб'єктами правових відносин на певних стадіях судочинства.
  • У ході роботи є необхідним вивчення наступних моментів:
  • а) нові моделі кращих практичних рішень у галузі тюремної реформи, які можуть використовуватись в усьому світі та такі, що відповідають міжнародним стандартам, враховують особливості культури та не вимагають значних витрат;
  • б) нові основні напрямки тюремної реформи з акцентом на поліпшенні доступу до правосуддя осіб з незаможних та маргінальних верств суспільства;
  • в) розширення стійких зв'язків між реформаторами тюремних систем у регіонах та на міжрегіональному рівні, поліпшення робочих стосунків між урядовцями, практиками та неурядовими організаціями;
  • г) підвищення значення тюремної реформи при впровадженні загальних правозахисних програм, більшу увагу приділяти становищу особливо вразливих груп, таких як жінки, діти та психічно хворі.
  • 1. Кримінально-правовий Аналіз ЗЛОЧИНУ, ЩО ПЕРЕДБАЧАЄ зліснУ непокорУ вимогам адміністрації виправної установи як злочину проти правосуддя

1.1 Проблема визначення об'єкту злісної непокори вимогам адміністрації виправної установи

У КК України виділяється окремий розділ з назвою «Злочини проти правосуддя». Поняття правосуддя та його суб'єкти чітко визначені у законодавстві. Проте окремі склади злочинів, що описані у цьому розділі, як буде показано, посягають на правосуддя лише опосередковано, а тому повинні бути виключені.

Назва розділу дає підстави говорити, що родовим об'єктом усіх складів злочинів, які об'єднані законодавцем у цьому розділі, є правосуддя. Зміст поняття «правосуддя» випливає з ч. 2 ст. 1 Закону України «Про судоустрій України», де вказується як на суб'єктів здійснення правосуддя, так і на функціональні ознаки такої діяльності. Так, зазначено, що судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Вказівка на виключне коло суб'єктів здійснення правосуддя міститься і в ч. 1 ст. 124 Конституції України, де вказується, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Таким чином, правосуддя в Україні здійснюється виключно судами шляхом розгляду конкретних справ у процесі здійснення цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства. Разом з тим, аналіз окремих складів злочинів цього розділу призводить до висновку, що в окремих з них безпосереднім об'єктом злочину є не правосуддя, а інші, хоч і тісно пов'язані із здійсненням правосуддя, відносини. Так, зокрема, мова йде про ст. 371 КК «Завідомо незаконні затримання, привід або арешт», ст. 372 КК «Притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності», ст. 373 КК «Примушування давати показання», ст. 380 КК «Невжиття заходів безпеки щодо осіб, взятих під захист», ст. 381 КК «Розголошення відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист», ст. 382 КК «Невиконання судового рішення», ст. 383 КК «Завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину», ст. 387 КК «Розголошення даних досудового слідства або дізнання», ст. 388 КК «Приховування майна», ст. 389 КК «Ухилення від покарання, не пов'язаного з позбавленням волі», ст. 390 КК «Ухилення від відбування покарання у вигляді обмеження волі та у вигляді позбавлення волі», ст. 391 КК «Злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи», ст. 392 КК «Дії, що дезорганізують роботу виправних установ», ст. 393 КК «Втеча з місця позбавлення волі або з-під варти», ст. 394 КК «Втеча із спеціалізованого лікувального закладу», ст. 395 КК «Порушення правил адміністративного нагляду», ст. 396 КК «Приховування злочину». Адже вказані кримінально-правові норми спрямовані на охорону таких суспільних відносин, які ні за своїм суб'єктним складом, ні за своїм змістом не можуть розглядатися як відносини із здійснення правосуддя.

Іншу групу складів злочинів цього розділу можна віднести до злочинів, що посягають на правосуддя, лише в певній частині. Це відбувається у зв'язку із особливою їхньою законодавчою конструкцією. Мова йде про склади злочинів, що передбачені: ст. 374 КК «Порушення права на захист» - в частині порушення права на захист під час розгляду справи в суді; ст. 384 КК «Завідомо неправдиве показання» - коли таке показання мало місце під час розгляду справи в суді; ст. 385 КК «Відмова свідка від давання показань або відмова експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов'язків» - коли вказане діяння мало місце під час розгляду справи в суді; ст. 386 КК «Перешкоджання з'явленню свідка, потерпілого, експерта, примушування їх до відмови від давання показань чи висновку» - коли перешкоджання чи примушування мало місце у зв'язку із розглядом справи в суді; ст. 397 КК «Втручання в діяльність захисника чи представника особи», ст. 398 КК «Погроза або насильство щодо захисника чи представника особи», ст. 399 КК «Умисне знищення або пошкодження майна захисника чи представника особи», ст. 400 КК «Посягання на життя захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги» - лише в тих випадках, коли вказані діяння були вчинені у зв'язку з наданням правової допомоги в суді під час розгляду конкретної справи.

І лише третю групу злочинів можна практично беззастережно віднести дійсно до злочинів, які посягають на правосуддя. Мова йде про склади злочинів, що передбачені ст. 375 КК «Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови», ст. 376 КК «Втручання в діяльність судових органів», ст. 377 КК «Погроза або насильство щодо судді, народного засідателя чи присяжного», ст. 378 КК «Умисне знищення або пошкодження майна судді, народного засідателя чи присяжного», ст. 379 КК «Посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя».

Окремі вчені, визначаючи родовий об'єкт злочинів проти правосуддя, вказують, що під ним треба розуміти правильну діяльність не тільки органів суду, але й прокуратури, слідства та дізнання. На їхню думку, законодавець виходив не з процесуального значення поняття правосуддя, с вкладав у це поняття в такому випадку більш широкий зміст, вважаючи за необхідне захистити будь-яку діяльність, спрямовану на здійснення завдань правосуддя. А ця діяльність починається задовго до судового розгляду справи, коли проводиться дізнання та досудове слідство, і продовжується після винесення рішення суду, коли відбувається його виконання. На наш погляд, з такою позицією не можна погодитися у зв'язку з тим, що тоді до злочинів проти правосуддя треба було б віднести і злочини, які передбачені в ст. 368 КК «Одержання хабара» ст. 369 КК «Давання хабара» - у тих випадках, коли одержання хабара вчиняється особою, яка проводить дізнання чи досудове слідство; ч.3 ст. 364 КК «Зловживання владою чи службовим становищем» - у тих випадках, коли суб'єктом цих злочинів є особа, яка проводить дізнання чи досудове слідство; ст. 343 КК «Втручання в діяльність працівника правоохоронного органу», ст. 345 КК «Погрозо або насильство щодо працівника правоохоронного органу», ст. 347 КК «Умисне знищення або пошкодження майна працівника правоохоронного органу», ст. 348 КК «Посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця», ст. 349 КК «Захоплення представника влади або працівника правоохоронного органу як заручника» - у тих випадках, коли потерпілим від цих злочинів буде особа, яка проводить дізнання чи досудове слідство, а в окремих випадках і її близькі родичі. Але ж законодавець відносить ці злочини до інших розділів. На наш погляд, вказана проблема може бути вирішена таким чином:

1. Назва розділу XVIII КК України змінюється (розширюється) таким чином, що він охоплює не тільки злочини проти правосуддя, але й інші, які посягають пов'язані із правосуддям відносини (у зв'язку із проведенням дізнання, досудового слідства, виконання та відбування покарань);

2. З розділу XVIII КК України виключаються склади злочинів, які безпосередньо не посягають на правосуддя.

Доти, доки цього не буде зроблено, при застосуванні кримінально-правових норм розділу XVIII КК України треба виходити з того, що злочини, передбачені в ньому, посягають не тільки на правосуддя, але й на відносини, пов'язані із здійсненням правосуддя. При цьому деякі кримінально-правові норми, на наш погляд, обмежують сферу охорони відносин, що пов'язані із здійсненням правосуддя, зокрема, коли мова йде про адміністративне судочинство (ст.ст.373, 374, 384 - 386 КК), то норми, що передбачені у ст.ст. 397 - 400 КК, розширюють її. Так, відповідно до буквального тлумачення вказаних норм, їх необхідно застосовувати і в тих випадках, коли втручання в діяльність захисника чи представника, погроза або насильство, умисне знищення чи пошкодження майна захисника чи представника, посягання на життя захисника чи представника були вчинені у зв'язку із наданням будь-якої правової допомоги, наприклад, допомоги у складанні договору купівлі-продажу. Зрозуміло, що теологічне тлумачення вказаних норм вимагатиме їх застосування лише в тих випадках, коли надання правової допомоги мало місце у справі, яка розглядається в суді (в ідеалі), або під час проведення дізнання, досудового слідства чи підготовки справи про адміністративне правопорушення до судового розгляду.

Ще на одному складі злочину зупинимося детальніше. Мова йде про склад злочину, передбачений ст. 371 КК «Завідомо незаконні затримання, привід або арешт». Аналіз нормативно-правових актів дає підстави говорити, що затримання може мати місце як під час провадження кримінальної справи відповідно до ст. 106 КПК України, так і відповідно до ст. 263 КпАП України - так зване адміністративне затримання. З цього приводу в юридичній літературі вказується, що в ст. 371 КК встановлено кримінальну відповідальність лише за затримання, що здійснюється відповідно до ст. 106 КПК України [12; 24-25]. На нош погляд, такий підхід є неправильним. Справа в тому, що, як ми вже зазначали, об'єктом таких посягань є не тільки відносини, що обслуговують кримінальне судочинство, але й відносини, які обслуговують інші види судочинства, зокрема адміністративне. Тому видається можливим застосовувати ч. 1 ст. 371 КК і в тих випадках, коли адміністративне затримання мало місце у такій справі, яка згодом, відповідно до підпорядкування адміністративних справ, розглядатиметься судом.

Суспільна небезпека посягань на правильну діяльність Державної кримінально-виконавчої служби, на її представників обумовлюється тим, що такі посягання перешкоджають нормальному функціонуванню пенітенціарної системи. Особливу увагу КК приділяє злісній непокорі вимогам адміністрації виправної установи, що виконують важливі обов'язки з забезпечення виконання покарань. Різна правова природа злісної непокори й інших посягань на нормальну діяльність Державної кримінально-виконавчої служби потребує від судово-прокурорських і слідчих працівників уважного ставлення до з'ясування їхньої суті, до розмежування непокори від опору та інших посягань.

Злочинна сутність опору визначається місцем і значенням того об'єкта, якому заподіюється шкода здійсненням даного посягання. Таким об'єктом при опорі насамперед у всіх випадках буде нормальна діяльність, авторитет органів виконання покарання, їх представників. Чинячи непокору, суб'єкт протидіє, заважає виконанню представником адміністрації покладених на нього законом обов'язків, а це у свою чергу негативним образом позначається на діяльності й авторитеті органів виконання покарання.

Велике значення в літературі приділяється розкриттю змісту поняття представника адміністрації виправної установи. Одні автори вирішальне значення надають такій ознаці, як приналежність посадової особи до адміністрації виправної установи. Але одна лише ця ознака не може виражати сутність такого поняття, як представник адміністрації виправної установи, тому що в цьому випадку таким можна визнати будь-яку посадову особу, що працює в адміністрації виправної установи (наприклад, секретар - не є представником адміністрації виправної установи).

Не можна погодитися і з іншим, досить широко розповсюдженим визначенням, коли для визнання особи представником адміністрації виправної установи потрібно одночасно, щоб особа володіла як правом веління по службі, так і правом веління у відношенні тих, хто не є підлеглим по службі. Якщо додержуватися цих визначень, то із числа представників адміністрації виправної установи потрібно виключити велике коло посадових осіб, які представляють адміністрацію виправної установи, виконують її функції, мають право робити обов'язкові розпорядження, застосовувати примусові заходи, але, проте, не мають «довіреного їм апарата» або «підлеглих їм по службі посадових осіб». Цими якостями не володіють, наприклад, рядовий службовець адміністрації виправної установи, але всі вони є представниками адміністрації виправної установи. І цього не можна заперечувати.

Більше правильними варто вважати погляди тих авторів, які для визначення представника адміністрації виправної установи прибігають до двох критеріїв: формального (вказуючи на приналежність особи до адміністрації виправної установи) і до матеріального (указуючи на здійснення функцій адміністрації виправної установи). Недоліком цього роду визначення є те, що тут не розкривається зміст поняття «адміністрація виправної установи». Однак представниками адміністрації виправної установи мають вважатися лише представники адміністрації виправної установи, а не працівники адміністрації виправної установи взагалі. Вирішальним моментом для визнання особи представником адміністрації виправної установи повинна бути не формальна ознака, не володіння державно-владними повноваженнями, а характер і основний напрямок діяльності органа державної влади. Сфера повноважень представників державної влади на відміну від інших посадових осіб не обмежена рамками даного державного органу. Дія повноважень представника адміністрації виправної установи зовні найбільше ясно й повно виражає сутність владних повноважень представників адміністрації виправної установи.

Тому представником влади варто вважати посадову особу, що представляє який-небудь орган державної влади, постійно або тимчасово здійснює його функції, та у межах своєї компетенції користується повноваженнями владного характеру: правом здійснення дій або віддачі розпоряджень, обов'язкових для всіх осіб що відбувають покарання і правом застосування заходів державного примусу.

1.2 Об'єктивна сторона злісної непокори вимогам адміністрації виправної установи

З об'єктивної сторони злочин, передбачений ст. 391 КК, полягає в злісній непокорі законним вимогам адміністрації виправної установи або іншій протидії адміністрації в законному здійсненні її функцій.

Під злісною непокорою вимогам адміністрації виправної установи, передбаченою ст. 391 КК України, слід розуміти відкриту відмову засудженого від виконання конкретних законних вимог представника адміністрації виправної установи, який в силу свого посадового становища мав право пред'явити таку вимогу, а засуджений був зобов'язаний і міг її виконати, але умисно не виконав. Це може бути, наприклад, відмова від роботи без поважних причин, невиконання вимог про припинення порушення режиму відбування покарання, неодноразовість безпричинної відмови засудженого від виконання законних вимог адміністрації, демонстративність, зухвалість такої відмови. Порушення засудженим режиму утримання у випраій установі не містить ознаки злісної непокори, якщо представник адміністрації виправної установи не звертався до засудженого з конкретними вимогами з цього приводу.

Інша протидія адміністрації виправної установи у здійсненні її функцій, що передбачена диспозицією ст. 391 КК України, може полягати в навмисних діях засудженого, спрямованих на перешкоду нормальній праці засуджених або проведенню заходів адміністрації згідно з правилами внутрішнього розпорядку виправної установи. Зокрема, за цією ознакою слід кваліфікувати, за наявності необхідних ознак злісної непокори, дії засуджених, які були організаторами та активними учасниками страйків у виправній установі.

Слід мати на увазі, що до представників адміністрації виправної установи, які мають право пред'являти вимоги до засуджених і злісна непокора яким тягне відповідальність за ст. 391 КК України, відносяться посадові особи виправної установи, які на підставі ст. 135 КВК мають право накладення на засуджених дисциплінарних стягнень. Непокора іншим особам не містить складу злочину, передбаченого ст. 391 КК України. За такі дії може настати дисциплінарна відповідальність. Не є злісною непокорою вимогам адміністрації або іншою протидією їй порушення форми одягу, запізнення на шикування та аналогічні малозначні порушення.

Таким чином, злісна непокора - це відмова від виконання наполегливих, неодноразово повторених розпоряджень або вимог або непокора, виражена в зухвалій формі, що свідчить про прояв явної неповаги до адміністрації виправної установи. Основна відмінність злісної непокори від близького з ним опору є в тім, що протидія здійсненню повноважень із забезпечення режиму здійснюється шляхом пасивної поведінки суб'єкта, шляхом бездіяльності.

Необхідно перевіряти правомірність переведення особи, яка притягається до кримінальної відповідальності за злісну непокору, до приміщення камерного типу (одиночну камеру), насамперед обгрунтованість накладення на особу інших дисциплінарних стягнень, які передували переведенню до приміщення камерного типу (одиночну камеру), відповідність їх вимогам Виправно-трудового кодексу України. З цією метою слід приєднувати до матеріалів кримінальної справи ті нормативні акти (правила внутрішнього трудового розпорядку, правила поведінки в локальних зонах тощо), на підставі яких була пред'явлена вимога представником адміністрації до засудженого, невиконання якої може розглядатися як злісна непокора цьому працівникові. Якщо засуджений свою відмову виконати вимогу адміністрації виправної установи мотивував наявністю в нього захворювання, яке перешкоджає виконувати певну роботу, до справи необхідно приєднувати відповідний медичний висновок, який спростовує таке його твердження. Оскільки чинним законодавством, не передбачена можливість повторного притягнення до відповідальності за одне і те ж порушення режиму відбування покарання, то засуджений не може бути переведений до приміщення камерного типу (одиночну камеру), якщо до нього за те ж саме порушення вже застосоване інше стягнення.

У зв'язку з тим, що переведення засуджених до приміщення камерного типу (одиночної камери) здійснюється за мотивованою постановою начальника колонії, погодженою з спостережною комісією, судам слід перевіряти, чи виносилась така постанова та чи була вона погоджена з спостережною комісією. Погодження зазначеної комісії повинно бути підтверджено відповідним протоколом її засідання та рішенням з цього питання. Якщо засідання спостережної комісії з приводу переведення особи до приміщення камерного типу (одиночної камери) не проводилося, суд визнає таке переведення необгрунтованим.

В кримінальній справі повинні бути дані про час звільнення особи з приміщення камерного типу (одиночної камери), оскільки вони мають значення для визначення встановленого законом строку, протягом якого така особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності за злісну непокору вимогам адміністрації виправної установи.

Треба звернути увагу судів на те, що у відповідності з вимогами п. 5 ст. 101 кримінально-процесуального кодексу ( далі за текстом - КПК ) України до органів дізнання відносяться начальники виправних установ, а не особи, які проводять дізнання за їх дорученням (оперуповноважені оперативно-режимних частин, начальники таких частин тощо). У зв'язку з цим, якщо справа про злісну непокору вимогам адміністрації виправної установи порушена не особами, переліченими у ст. 97 кримінально-виконавчого кодексу України (далі за текстом КВК), суд повинен вважати, що справу не порушено і направити її на додаткове розслідування. Злочин є закінченим з моменту непокори або протидії.

Відповідно до КВК засуджені зобов'язані:

а) дотримуватися норм, які визначають порядок і умови відбування покарання, розпорядок дня колонії, правомірних взаємовідносин з іншими засудженими, персоналом колонії та іншими особами;

б) утримувати в чистоті і порядку приміщення, дбайливо ставитися до майна колонії і предметів, якими вони користуються при виконанні дорученої роботи, здійснювати за ними належний догляд і використовувати їх тільки за призначенням;

в) виконувати всі законні вимоги персоналу колонії;

г) виконувати необхідні роботи по самообслуговуванню, благоустрою колонії;

д) дотримуватися санітарно-гігієнічних норм;

е) дотримуватися вимог пожежної безпеки і безпеки праці.

Засудженим забороняється:

а) самовільно залишати колонію, порушувати лінію охорони;

б) спілкуватися із засудженими та іншими особами з порушенням встановлених правил ізоляції, звертатися до них з проханням про виконання незаконних дій;

в) придбавати, виготовляти, зберігати і використовувати гроші, цінності, предмети, речі, речовини і вироби, заборонені до використання в колонії;

г) продавати, дарувати або відчужувати в інший спосіб на користь інших осіб предмети, вироби і речі, які перебувають в особистому користуванні;

д) заподіювати собі тілесні ушкодження, в тому числі і з допомогою іншої особи, завдавати шкоду своєму здоров'ю з метою ухилення від відбування покарання або виконання встановлених обов'язків;

е) завдавати шкоду державному, комунальному майну, майну інших юридичних чи фізичних осіб, у тому числі майну інших засуджених, створювати загрозу заподіяння шкоди такому майну;

ж) вживати спиртні напої, наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги чи інші одурманюючі засоби;

з) чинити опір законним діям персоналу колонії, перешкоджати виконанню ним своїх службових обов'язків, підбурювати до цього інших засуджених;

и) грати в настільні та інші ігри з метою здобуття матеріальної чи іншої вигоди;

к) вживати нецензурні та жаргонні слова, давати і присвоювати прізвиська;

л) самовільно залишати призначені для перебування ізольовані територію, приміщення або визначене місце роботи.

Злісним порушником установленого порядку відбування покарання є засуджений, який не виконує законних вимог адміністрації, необґрунтовано відмовляється від праці (не менш як три рази протягом року); припинив роботу з метою вирішення трудових та інших конфліктів; вживає спиртні напої, наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги чи інші одурманюючі засоби; виготовляє, зберігає, купує, розповсюджує заборонені предмети; бере участь у настільних та інших іграх з метою здобуття матеріальної чи іншої вигоди; вчинив дрібне хуліганство; систематично ухиляється від лікування захворювання, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб, а також вчинив протягом року більше трьох інших порушень режиму відбування покарання, за умови, якщо за кожне з цих порушень за постановою начальника колонії або особи, яка виконує його обов'язки, були накладені стягнення, що достроково не зняті або не погашені у встановленому законом порядку.

1.3 Суб'єктивні ознаки злісної непокори вимогам адміністрації

Суб'єктивна сторона цього злочину - прямий умисел. Суб'єктом цього злочину є особа, яка відбуває покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі, якщо ця особа за порушення вимог режиму відбування покарання була піддана протягом року стягненню у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або переводилась на більш суворий режим відбування покарання.

Суб'єктом складу злочину, передбаченого ст. 391 КК України, може бути особа, яка за рішенням суду засуджена і відбуває покарання у виправній колонії, мала стягнення у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночну камеру) і протягом року вчинила злісну непокору вимогам адміністрації виправної установи чи іншу протидію їй.

Особа, яка засуджена за тяжкий або особливо тяжкий злочин, не може бути притягнута до відповідальності за ст. 391 КК України, якщо відносно неї до вчинення злісної непокори чи іншої протидії адміністрації виправної установи протягом року не застосовувались таке дисциплінарне стягнення, як переведення до приміщення камерного типу (одиночну камеру).

Враховуючи, що заборонено переводити у приміщення камерного типу жінок, які мають при собі грудних дітей, а також звільнених від роботи вагітних, зазначені категорії жінок не можуть бути суб'єктами злочину, передбаченого ст. 391 КК України.

При призначенні заходів стягнення враховуються причини, обставини і мотиви вчинення порушення, поведінка засудженого до вчинення проступку, кількість і характер раніше накладених стягнень, а також пояснення засудженого щодо суті проступку. Стягнення, що накладаються, мають відповідати тяжкості і характеру проступку засудженого.

За кілька проступків, вчинених одночасно, накладається одне стягнення.

Стягнення може бути накладене лише на особу, яка вчинила проступок, і не пізніше десяти діб з дня виявлення проступку, а якщо у зв'язку з проступком проводилась перевірка, то з дня її закінчення, але не пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.

Накладене стягнення звертається до виконання негайно, а у виняткових випадках - у строк не пізніше одного місяця з дня його накладення. Якщо протягом місяця з дня накладення стягнення воно не було звернено до виконання, то це стягнення не виконується.

Повторне переведення на поліпшені умови тримання може бути застосоване не раніше, ніж через шість місяців з дня відбуття стягнення.

Стягнення у виді попередження або догани, призначення на позачергове чергування по прибиранню приміщень і території колонії накладається усно чи письмово, інші стягнення - тільки письмово.

Стягнення у виді дисциплінарного штрафу накладається тільки за злісне порушення встановленого порядку відбування покарання, передбачене статтею 133 КВК, за постановою начальника колонії або особи, яка виконує його обов'язки. Постанова оголошується засудженому під розписку. Стягнена сума штрафу перераховується в доход держави.

Поміщення засудженого в дисциплінарний ізолятор або в карцер чи переведення засудженого до приміщення камерного типу (одиночної камери) проводиться за вмотивованою постановою начальника колонії або особи, яка виконує його обов'язки, з визначенням строку тримання.

Стягнення у виді переведення засудженого до приміщення камерного типу (одиночної камери) накладається в разі безуспішного застосування інших заходів впливу.

До засуджених, які поміщені в дисциплінарний ізолятор або карцер, переведені до приміщення камерного типу (одиночної камери), можуть застосовуватися всі заходи стягнення, за винятком повторного поміщення в дисциплінарний ізолятор або карцер, повторного переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери).

Під час тримання в дисциплінарному ізоляторі, карцері або приміщенні камерного типу (одиночній камері) засудженим забороняються побачення, придбання продуктів харчування і предметів першої потреби, одержання посилок (передач) і бандеролей, користування настільними іграми.

У дисциплінарному ізоляторі, карцері або приміщенні камерного типу (одиночній камері) засуджені забезпечуються індивідуальним спальним місцем і постільними речами. Постільні речі видаються тільки на час сну, верхній одяг - на час виходу з приміщення.

Тримання засуджених у карцері одиночне.

Засудженим, які тримаються в дисциплінарному ізоляторі, карцері або приміщенні камерного типу (одиночній камері), надається щоденна прогулянка тривалістю одна година.

Посилки (передачі) і бандеролі вручаються засудженому після закінчення строку його перебування в дисциплінарному ізоляторі, карцері або приміщенні камерного типу (одиночній камері).

Засуджені, які тримаються в дисциплінарному ізоляторі з виведенням на роботу, в приміщенні камерного типу (одиночній камері), працюють окремо від інших засуджених.

Засуджений може оскаржити накладене на нього стягнення, однак подання скарги не зупиняє виконання стягнення. Посадова особа, яка наклала стягнення, за наявності для того підстав може його скасувати або замінити частини, більш м'яким стягненням. Вища посадова особа може скасувати стягнення в разі, коли посадова особа, яка наклала стягнення, перевищила свої повноваження або стягнення було накладено нею при відсутності порушення з боку засудженого.

Якщо протягом шести місяців з дня відбуття стягнення засуджений не буде підданий новому стягненню, він визнається таким, що не має стягнення.

При накладенні стягнення на засудженого адміністрація колонії надає йому можливість у встановленому порядку повідомити про це близьких родичів, адвоката або інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

Правом застосовувати заходи заохочення і стягнення, передбачені статтями 130 і 132 КВК, користуються начальник колонії або особа, яка виконує його обов'язки, а також його прямі начальники. Заходи заохочення і стягнення можуть застосовувати також заступник начальника колонії, начальник відділення соціально-психологічної служби колонії в межах, передбачених частинами другою і третьою цієї статті.

Заступник начальника колонії користується таким же, як і начальник цієї колонії, правом застосовувати заходи заохочення і стягнення, за винятком накладення дисциплінарного штрафу, скасування поліпшених умов тримання, поміщення засудженого в дисциплінарний ізолятор або карцер, переведення засудженого до приміщення камерного типу (одиночної камери).

Начальник відділення соціально-психологічної служби колонії має право застосовувати в усній формі такі заходи заохочення і стягнення: подяка, дострокове зняття раніше накладеного ним стягнення; попередження, догана, призначення на позачергове чергування по прибиранню приміщень і території колонії.

Засуджені, які відбувають покарання у виховних колоніях, не можуть нести відповідальність за ст. 1833 КК України, оскільки до них не застосовується таке дисциплінарне стягнення, як переведення у приміщення камерного типу (одиночну камеру).

При визначенні суб'єкту злочину, передбаченого ст. 391 КК, треба звернути увагу на те що, згідно з диспозицією цієї статті, ним крім особи, засудженої до позбавлення волі, є особа, що відбуває також покарання у вигляді обмеження волі. Дослідження норм КВК, в яких передбачені заходи стягнення для останніх та порядок їх застосування ст.ст. 68-70 КВК, дає нам можливість зробити висновок, що особи засуджені до обмеження волі, не можуть бути суб'єктом даного злочину, оскільки, згідно із ст.. 68 КВК, для них не передбачене стягнення у вигляді переводу до приміщення камерного типу або на більш суворий режим утримання.

Тому вважаємо доцільним внести зміни в КК України, а саме виключити з диспозиції ст. 391 КК слова „ у вигляді обмеження волі або...”

2. Кримінологічна характеристика осіб які засуджені за ПРИЧИНИ ТА УМОВИ зліснОЇ непокорИ вимогам адміністрації виправної установи

2.1 Причини та умови недотримання ув'язненими вимог режиму

Наукове пояснення злочинності є неповним без звернення до її причинно-наслідкового комплексу. Висвітлення останнього має декілька рівнів: визначення причин і умов злочинності як масового соціального феномену; дослідження причин та умов певного виду злочинності; вишукування специфічної системи причин і умов окремого злочину [9; 162]. На нашу думку, перший рівень має переважно соціологічне та, у деякому ступені, філософське значення, другий характеризує кримінологічні запити, третій - пов'язаний із завданнями кримінального та кримінально-процесуального права.

Такий системний характер детермінаційного (від лат. determinare - «визначаю») механізму злочинності, незалежно від його рівня чи сфери суспільної життєдіяльності, зрозуміло, породжує не лише наукове, а й практичне значення. Відома російська дослідниця Н.Ф. Кузнєцова зазначає, що «деформація суспільної психології може набути незворотного характеру, і для її декриміналізації, духовно-морального очищення необхідно життя не одного покоління. З умовами злочинності - простіше, оскільки основний напрям індивідуальної профілактики, а також виправлення засуджених - зміна відповідної криміногенної психології на не криміногенну» [65; 160]. Тісно взаємопов'язані причини та умови злочинності, з одного боку, впливають на свідомість потенційного злочинця, роблячи його реальним, а з іншого - підвищують суспільну небезпечність злочинності чи виступають каталізаторами криміналізуючого впливу інших факторів.

В сучасній українській науковій літературі ґрунтовному осмисленню причин та умов злочинності засуджених у місцях позбавлення волі приділяється недостатньо уваги. Визначення основних причин і умов протиправної поведінки ув'язнених у місцях позбавлення волі як передумови для ефективного здійснення протидії ці її формі злочинності, а також з'ясування причинного комплексу загальної злочинності та конкретних злочинів є однією з цілей нашого дослідження.

Причини та умови, що створюють об'єктивний механізм детермінації злочинів, вчинюваних засудженими в місцях позбавлення волі, можна диференціювати на кілька груп. Виділимо як основу для класифікації сферу життєдіяльності соціуму. До основних причин і умов віднесемо юридичні (правові), соціально-психологічні, культурно-ідеологічні, організаційно-управлінські та технічні.

До юридичних причин та умов належать насамперед певні прогалини українського кримінального, кримінально-процесуального та кримінально-виконавчого законодавства щодо міжнародних стандартів і потреб національної практики. Якщо для вітчизняного законодавства метою покарання є кара за вчинений злочин, загальна й особиста превенція (запобігання наступним злочинам), то у розумінні європейського законодавця, що випливає, зокрема, з Європейських пенітенціарних правил (далі - Правила), прийнятих у 1987 р. в рамках Ради Європи, - це сприяння формуванню у засуджених почуття відповідальності та навиків, які дозволятимуть їм реінтегруватися у суспільство, допоможуть дотримуватися вимог законності та задовольняти свої життєві потреби власними силами після звільнення (тією мірою, якою дозволяє строк ув'язнення), за умови збереження здоров'я та гідності ув'язнених. Подібна різниця в підходах спостерігається і в регламентації окремих сторін діяльності пенітенціарних установ. Так, незважаючи на те, що названі Правила не мають на меті детальної регламентації всіх аспектів діяльності останніх, поводження з ув'язненими, перелік охоплених ними питань ширший за той, що закріплений українським законодавством [12; 35].

Чинні акти кримінально-виконавчого законодавства не повністю відповідають сучасним вимогам, не гарантують достатнього рівня ефективності функціонування Державного департаменту України з питань виконання покарань та його установ, гранично не конкретизовані права, обов'язки та відповідальність персоналу цих установ щодо боротьби із злочинністю у місцях позбавлення волі, відсутнє достатнє законодавче забезпечення матеріально-технічної основи діяльності пенітенціарної системи - такі домінантні негативні правові реалії нашого сьогодення, що сприяють (прямо чи опосередковано) безперешкодному скоєнню злочинів у місцях позбавлення волі.

Новий Кримінально-виконавчий кодекс України від 11.07.2003 р., що набув чинності з 01.01.2004 p., приділяє увагу таким важливим у справі протидії злочинності в місцях позбавлення волі питанням, як нагляд і контроль за виконанням кримінальних покарань, участь громадськості у виправленні та ресоціалізації засуджених (глава 4), виховний вплив на засуджених до позбавлення волі (глава 19), особливості відбування покарання в колоніях (глава 20) тощо. Проте, на нашу думку, потребують конкретизації (форми та методи проведення виховної роботи з ув'язненими. Залишається, крім того, цілковито невирішеним питання встановлення підвищених обов'язків і відповідальності та оплати й продуктивності праці персоналу установ кримінально-виконавчої системи України.

Соціально-психологічні причини та умови злочинності в місцях позбавлення волі визначаються умовами того середовища, в якому опиняється кожна позбавлена волі людина, а також її психічною реакцією на обмеження, пов'язані з виконанням призначеного виду покарання. Як свідчать деякі дослідження, існує тісний взаємозв'язок між інтенсивністю останніх та тривалістю строків позбавлення волі, що залежить, насамперед, від особистих якостей кожної окремо взятої людини [35; 228].

Звичайно, особливості впливу навколишнього середовища на позбавлену волі особу певним чином зумовлюються її суб'єктивними рисами (молодий вік, пов'язаність із сім'єю, вразливість, висока збудливість, нервовість). Однак у будь-якому випадку існують особливості, іманентно притаманні позбавленню волі, які не можуть не справляти впливу на свідомість особи.

Страница:


Подобные документы

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.

© 2000 — 2023, ООО «Олбест» Все права защищены