Злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи, її причини, умови та перспективи попередження

Слід виділити такі найважливіші соціально-психологічні фактори злочинності у місцях позбавлення волі: пригнічений, депресивний психічний стан позбавленої волі особи, нервове напруження, загострене почуття недовіри, ображеність, звинувачення інших осіб у власних негараздах, неврівноваженість, що часом переходять в агресивну поведінку; несприятливе одностатеве оточення, постійно гнітюча атмосфера у відносинах; життя і здоров'я, честь і гідність; одноманітність обстановки та діяльності, особливо мри довготривалих строках ув'язнення; агресивне ставлення (щодо адміністрації установи позбавлення волі, суду, решти суспільства), що з впливом часу набуває перманентного характеру, тощо.

Згідно із психологічною теорією фрустрації, стан психіки, викликаний наявністю непереборних перешкод на шляху реалізації особистих планів і бажань, здатний призводити до непередбачуваних агресивних проявів щодо будь-яких об'єктів [13; 175]. У зв'язку із цим при застосуванні до правопорушника правообмежень, передусім у тому, що стосується волі (пересування, вибору діяльності, відносин з оточуючими тощо), завжди існує загроза вчинення ним насильницьких діянь, в тому числі протиправних.

А.Ф. Степанюк і В.М. Трубніков таким чином виклали сутність цього психологічного процесу: «через те, що всі обставини в місцях позбавлення волі спрямовані на те, щоб жорстко регламентувати життя людини до найдрібніших деталей і тим самим убити в неї потяг до творчості, у засудженого прокидається усвідомлений або стихійний протест проти задушливих умов» [57; 7].

Завданням протидії злочинності у місцях позбавлення волі є виявлення типу захисної реакції психіки (витіснення, проекція, заміщення, раціоналізація, реактивне утворення, регресія, сублімація, заперечення [14; 129-133] кожного ув'язненого та на основі отриманих даних проведення із ними роботи за індивідуальною психокоригуючою програмою. Пристосування до вкрай несприятливих умов, як свідчать наукові дослідження, може відбуватися неоднозначно. Адаптація може не тільки виводити особу із стану фрустрації, а й призводити до незворотних змін в особистості засудженого: пригнічення потягів до творчості, поглинення «в'язничною» субкультурою, некритичне ставлення до думки лідерів чи більшості, стійка та повна залежність від компаній сумнівної репутації, вживання одурманюючих речовин як засобу внутрішнього «звільнення» тощо.

В колоніях перебувають переважно працездатні, молоді люди; станом на 1997 р. 47,3 % мали вік до 30 років, 52 тисячі осіб відбували покарання 25 років. Після 5-7 років безперервного перебування у переповнених установах у цих осіб наступають незворотні зміни психіки, через що понад 35 % тих, хто звільняється, потребують спеціального психологічного чи психіатричного втручання для відновлення пристосувальних механізмів, які ослаблені чи зруйновані [6; 27-28]. Це підтверджує цілковито обґрунтоване виділення науковцями двох варіантів пристосування в установах виконання покарань: позитивного та негативного [58; 4-10]. Практичне переважання першого варіанта, зумовлюється, на нашу думку, не стільки відсутністю зусиль персоналу відповідних установ, оскільки використанням в цій роботі неефективних методів. А.Ф. Степанюк вважає неможливим виховання засуджених примусовою працею [58; 59], оскільки вплив на особу (на рівні свідомості) не може бути дієвим за існування механізму психологічного відторгнення індивідуально значущої інформації, що надається. Це означає також і те, що кримінально-правові засоби протидії злочинності не можуть обмежуватися виключно негативними для ув'язненого прийомами, вони повинні створювати умови для попередження агресії (як виправданої, так і невиправданої), як правило, соціально-психологічні.

Культурно-ідеологічні причини та умови злочинності в місцях позбавлення волі охоплюються специфікою так званих кримінальної (злочинної) субкультури та в'язничного світогляду («філософії», «кодексу честі»).

В силу сталості та значної (принаймні, в нашій державі) чисельності колективів в'язнів, їх пов'язаності із злочинним середовищем, що діє (або діятиме) на волі, утворилися та отримують подальший розвиток норми і принципи злочинного співжиття, які підтримуються силою звички та автоматизму і знаходять широке проявлення в місцях позбавлення волі у формі в'язничної моралі. Сьогодні кримінальна субкультура, як компонент масової культури, справляє вплив на духовне життя майже всіх верств соціуму. Її атрибутами є особливі жаргон, татуювання, пісні, жести, ідеали тощо. Опиняючись в оточенні осіб, які міцно засвоїли імперативи кримінальної субкультури, новоувязнені, як правило, мимоволі залучаються до неї, що часто призводить до ведення злочинного способу життя і на волі, професіоналізації злочинності.

Організаційно-управлінські умови також спроможні суттєво впливати на характер злочинності в місцях позбавлення волі. Це, зокрема:

а) переповненість установ кримінально-виконавчої системи ув'язненими;

б) недостатній професійний рівень співробітників місць позбавлення волі, низький ступінь їх юридичної та педагогічної освіти, правосвідомості і правової культури, сумлінності у ставленні до своїх службових обов'язків. Так, станом на 01.01.1999 року в установах виконання покарань Харківської області працювало 2128 співробітників, серед яких вищу юридичну освіту мали 88 осіб, середньо-спеціальну юридичну освіту - 55, вишу педагогічну освіту - 55, а середньо-спеціальну педагогічну освіту - 3 осіб. На педагогів в установах виконання покарань припадає лише 2,8 % працівників [58; 84]. Юристів дещо більше - 6,7 %. Навіть значно краща у масштабі України ситуація ілюструє явну недостатність кваліфікованих кадрів: тільки 40 % персоналу з вищою юридичною або педагогічною освітою [58; 84];

а) невжиття вичерпних заходів щодо надійної ізоляції засуджених, повного перекриття каналів надходження до них заборонених предметів і профілактики недозволених відносин працівників установ із засудженими [35; 230];

б) відсутність належного матеріально-фінансового забезпечення установ, гарантованої медичної та психологічної допомоги, профілактики й індивідуального лікування алкоголізму, наркоманії, токсикоманії;

в) недосконалість планування розпорядку дня ув'язнених:

1) Нераціональне залучення до праці. Мається на увазі непродумана практика розподілу робочих місць серед ув'язнених, коли виробництво установи виконання покарань забезпечується кадрами не шляхом розподілу засуджених із СІЗО в установи з урахуванням вже набутих професій, а переважно через підготовку та перепідготовку їх безпосередньо на виробництві чи у професійно-технічному училищі при даній установі. Як свідчать статистичні дані, цим марно витрачаються час і кошти, адже близько 70 % в'язнів мають спеціальності, що дозволяють працевлаштуватися на виробництві місця позбавлення волі. В підсумку досягається лише те, що половина таких фахівців мають виробничу кваліфікацію лише в межах І-ІІ розряду [59; 17];

2) Неналежне приділення уваги стимулюванню активно правомірної поведінки позбавлених волі осіб (наприклад, організаторської роботи щодо залучення інших ув'язнених до самовиховання, самоосвіти) тощо.

Технічні причини та умови злочинності в місцях позбавлення волі пов'язані з вадами технічної оснащеності установ кримінально-виконавчої системи:

а) технічна недосконалість охоронної сигналізації, інженерно-технічного устаткування, систем цілодобового стеження за засудженими;

б) відсутність необхідної апаратури для перевірки посилок і передач, догляду автотранспорту, поїздів [27; 209], які можуть слугувати джерелом предметів або знарядь вчинення злочину;

в) недостатній рівень технічної оснащеності приміщень побуту, лікування, праці, спорту, дозвілля та ін.

Технічні фактори можуть відігравати роль детермінант злочинності місць позбавлення волі подвійним чином:

а) сприяючи або полегшуючи вчинення злочинів, коли засуджені знаходяться поза межами спостереження персоналу установи;

б) утруднюючи здійснення високоефективного виховного впливу на особистість ув'язненого, здатність останнього повернутися до нормального життя у суспільстві.

Згідно із статистичними даними Державного департаменту України з питань виконання покарань за перше півріччя 2003 p., число працездатних засуджених по Україні тримається на рівні 95,4 %. Однак, як свідчить практика, більшість так званих працездатних осіб є лише практично здоровими, тобто майже всі вони мають хронічні захворювання. Зокрема, близько 80 % утримуваних в місцях позбавлення волі в Україні перебувають в суміжному стані між психічним здоров'ям і тим або іншим видом психічного розладу; понад 35 % осіб, які звільняються, потребують спеціальної психологічної чи психіатричної допомоги. За підсумками першого півріччя 2003 р. в Україні співвідношення засуджених, яким було призначено примусове лікування від алкоголізму або наркоманії, було таким: у виправних колоніях загального режиму - 13,6 %; у виправних колоніях посиленого режиму - 6,0 %, у виправних колоніях суворого режиму - 13,2 %; у виправних колоніях особливого режиму - 12,8 %; у виправних колоніях загального режиму для жінок - 21,5 % [70; 154-155, 157]. Як свідчать наведені дані, рівень поширення психічних хвороб, алкоголізму та наркоманії серед позбавлених волі осіб є вельми високим, виступаючи таким чином одним з криміногенних факторів, а також фактором, що в майбутньому після звільнення перешкоджатиме успішній адаптації до суспільного життя.

Перешкодою нормальному здійсненню ресоціалізуючого впливу на ув'язнених виступає захворюваність на такі небезпечні захворювання, як туберкульоз та СНІД. Так, у 2001 р. кожен дев'ятий засуджений був хворим на туберкульоз, тобто стан захворюваності на цю хворобу був в 18 разів, а смертність - в 11 разів вищими, ніж на волі [70; 156]. Як зазначає начальник управління медичного забезпечення та контролю за санітарно-епідеміологічним станом Держдепартаменту з питань виконання покарань С. Живаго, за 7 місяців 2003 року до слідчих ізоляторів України надійшло 2348 хворих на туберкульоз, і, незважаючи на досягнуте скорочення захворюваності за цей період відносно аналогічного періоду 2002 р. на 25 %, ефективність співпраці територіальних міжвідомчих комісій з протидії туберкульозу в окремих областях лишає бажати кращого [44].

Згідно з даними статистики, якщо в середньому рівень ВІЛ-інфікованості серед осіб, які знаходяться в місцях відбування покарання, у 1987-1997 pp. становив 0,4 % (для порівняння: серед усіх громадян України - 0,06 %), то у 1997 р. - вже 2.4 % (серед усіх громадян - 0,6%) [48; 92]. Станом на 1 квітня 2002 р. число виявлених ВІЛ-інфікованих в кримінально-виконавчій системі порівняно з 1999 р. зросло на 26 % (в цілому в Україні - на 5 %) і досягало 1679 осіб, із яких 24 особи були заражені на СНІД [70; 157]. Станом на 1 липня 2003 р. виявлено 1791 випадок ВІЛ-інфікування позбавлених волі (це на 6,67 % більше ніж у 2002 p.), у тому числі 33 особи - із захворюваністю на СНІД (на 37,5 % більше ніж у 2002 p.). Реальна ж кількість ВІЛ-інфікованих, як і раніше, невідома через відсутність обов'язкового тестування засуджених [12]. Загалом у 2003 р. кількість виявлених ВІЛ інфікованих засуджених досягла 3500 осіб.

Зрозуміло, існують й інші, крім перелічених, об'єктивні криміногенні чинником розглядуваного виду злочинності. Однак вони не відіграють такої фундаментальної ролі, як зазначені.

На закінчення слід додати, що умови суспільства, з якого окремі особи потрапляють до місць позбавлення волі, також мають певне значення у детермінації деяких злочинних проявів.

Перспективи подальших розробок в цьому напрямку ми бачимо в розкритті особливостей характеру різних явищ та процесів, що існують в суспільстві, в аспекті їх криміногенної чи антикриміногенної ролі.

2.2 Кримінальна агресія засуджених яки фактор, що обумовлює злісну непокору вимогам адміністрації виправної установи

У сучасному світі проблема людської агресії, що має багатобічний характер, набуває особливої гостроти. Адже нині спостерігається зростання злочинності, поява нових видів злочинів, а також засобів і способів приховування їх слідів. Злочинність молодшає. Особи, які вчиняють злочини, відзначаються надзвичайною жорстокістю і цинізмом.

В Україні проблема людської агресії є особливо актуальною. Складне економічне становище нашої держави, низький рівень духовної культури значної частини її населення породжують у неї апатію, песимізм, невпевненість в майбутньому, а отже, й ті об'єктивні фактори, що є причиною ресоціалізації особи, яка набуває проявлення в агресивній поведінці.

У зв'язку зі сказаним постають питання: які чинники є передумовами злочинної поведінки (біологічно природжені чи соціально набуті) і який з них є домінантним? Відповідь на них - це той камінь спотикання, що лежить в основі проблеми людської агресії. Якщо пояснювати причини виникнення останньої біологічними чинниками, то у світлі новітніх досліджень у галузі біології та генетики треба визнати, що деструктивна поведінка людини виправдовується її природою. У разі ж визнання агресії чимось набутим людиною внаслідок впливу на неї суб'єктивних і об'єктивних чинників необхідно вважати, що вона повинна нести відповідальність у повному обсязі.

Кримінальна фізична агресія, тобто агресія, пов'язана з застосуванням фізичного насильства під час вчинення злочинних дій, є однією з форм кримінальної агресії. А остання - це форма прояву ресоціалізації особи на свідомому або підсвідомому рівні, що має місце поза вчиненням злочинних діянь з метою збереження набутого або її соціального статусу.

У науковій літературі під агресією розуміють імпульс, намір, що визначають таку поведінку людини, яка характеризується руйнівністю та деструктивністю. Якщо визнати агресію біологічною схильністю людини, то постають питання:

а) який її рівень можна вважати нормальним?

б) яким є співвідношення між агресією та агресивністю?

в) які чинники впливають на прояв гіперагресії?

г) яких заходів можна вживати для запобігання гіперагресивній поведінці?

У зв'язку з розглядом агресії в аспекті біологічної схильності людини не можна обійти увагою позиції інстинктивістів, які мали у другій половині XX ст. значну кількість прибічників. У літературі виділяють психоаналітичний (представник - З. Фрейд), неофрейдистський (Е. Фромм) та еволюційний (К. Лоренц) інстинктивістські підходи. Оскільки нашою метою є визначення норми людської агресії, її джерела ми спробуємо знайти в агресії, яка виконує функцію самозбереження.

За життя З. Фрейда - видатного лікаря-психоаналітика, основоположника психоаналізу результати його досліджень не дістали достатньо повного практичного застосування. У 1910 році він ввів у теорію психоаналізу поняття «потяг до самозбереження», тобто до підтримання життя, що прирівнювалося до потягу «Я», і протиставив йому сексуальний потяг. З. Фрейд розділив сексуальний потяг (лібідо) на нарцистичний, тобто спрямований на «Я», і потяг, спрямований на зовнішній об'єкт. На його думку, обидва потяги мають різні цілі, але за своєю природою схожі. Отже, З. Фрейд увів потяг до самозбереження до складу сексуального потягу, спрямованого на «Я». У 1920 р. в праці «По той бік принципу задоволення» З. Фрейд повернувся до протистояння сексуального потягу «Я» і потягу до самозбереження. Однак сексуальний потяг він замінив потягом до життя, а потяг до самозбереження - потягом до руйнування. «Потяг до самозбереження, - писав З. Фрейд, - це приватний потяг, призначений для того, щоб забезпечити організмові власний шлях до смерті. Залишається визнати, що організм хоче вмерти лише по-своєму». Таким чином, можна припустити, що, на думку З. Фрейда, фізична агресія виконує таку функцію, як самозбереження. А застосовувані при цьому насильницькі дії спрямовані на захист життя для смерті.

Іншу, не таку песимістичну функцію агресії, виділив К. Лоренц - родоначальник порівняльної етології, як науку про агресію. Основним об'єктом розгляду в його праці «Агресія», або «Так зване зло» була внутрішньовидова агресія, спрямована на самозбереження виду. На думку К. Лоренца, це частина організації всіх живих істот, що зберігає їхню систему функціонування і саме життя.

З точки зору деяких вчених, агресія, яка виконує видоохоронну функцію, є критичною реакцією. Розвиваючи дане положення, К. Лоренц зазначав, що остання - це найлютіша форма бойового нападу. Вона мотивується страхом, найсильнішим прагненням до втечі, яке не може бути реалізоване тому, що небезпека є дуже близькою. Це так звана мужність відчаю. Захист вітальних інтересів - ось те. що об'єднує тварин і людину. Але на відміну від тварин сфера вітальних інтересів у людини набагато ширша. Питання про те, які інтереси належать до вітальних, нині залишається відкритим, оскільки змінилися ціннісні орієнтири. Щоб зменшити обурення противників К. Лоренца з приводу порівняння людини з тваринами, зазначимо, що, на думку Е. Фромма, лише людина може катувати, знищувати собі подібних і відчувати при цьому задоволення. І з цим важко не погодитися.

Саме через поведінку, пов'язану з реакцією на загрозу вітальним інтересам, прийшов до поняття «оборонної» (доброякісної) агресії основоположник неофрейдизму Е. Фромм. На його погляд, як у тварину, так і в людину закладено філогенетичний імпульс до атаки (втечі) при загрозі їх життю. Це так звана адаптивна захисна реакція.

Досить цікавою є точка зору П.К. Анохіна, який відносить агресію до біологічних потреб організму. Він вважає, що функціональні системи являють собою динамічні організації, діяльність яких підпорядкована забезпеченню тих або інших корисних для організму пристосувальних результатів. Останніми є результати поведінкового життя організму, спрямовані на задоволення його внутрішніх потреб, тобто на забезпечення в кінцевому підсумку виживання даної особі. Таким корисним пристосувальним результатом є задоволення основних біологічних потреб.

Отже, як бачимо, агресія може виконувати функції самозбереження життя для смерті (у З. Фрейда), самозбереження виду (у К. Лоренца), захисну (у Е. Фромма). Оскільки однією з функцій організму людини є самозбереження, насильницькі дії, спрямовані на його захист від зовнішньої загрози, є біологічно виправданими, а отже, нормою. Відступ від цієї норми, тобто від мети самозбереження - це прояв гіперагресії. Агресивність визначається як здатність людини вчиняти насильницькі дії. Тому нормальний рівень агресії, властивий людині як біологічному виду, дорівнює агресивності. Дія об'єктивних і суб'єктивних чинників зумовлює підвищений рівень агресії, або гіперагресію. Причому треба пам'ятати, що вплив здійснюється завдяки сукупності цих чинників. Серед останніх умовно можна виділити психологічні та антропологічні чинники, досвід, навички, мотив, конкретну ситуацію.

На виконання рішення оперативної наради керівного складу Департаменту здійснено аналіз кримінологічної та соціально-психологічної характеристик осіб, засуджених протягом 2001 року за ст. 183³ Кримінального кодексу України 1960 року (ст. 391 Кримінального кодексу України 2001 року). Слід зазначити, що в 2001 р. було зареєстровано 63596 порушень режиму відбування покарання, в тому числі 1590 випадків невиконання законних вимог адміністрації установ. За допущені правопорушення 29824 засуджених було поміщено в штрафні ізолятори (далі за текстом - ШІЗО) та переведено в приміщення камерного типу (далі за текстом - ПКТ). Із загальної кількості зареєстрованих порушень режиму 14406 випадків було вчинено особами, які перебували на обліку як злісні порушники. В якості крайніх заходів профілактично-виховного впливу стосовно цієї категорії засуджених були застосовані заходи кримінального характеру - порушено 250 кримінальних справ за ознаками ст. 183³ КК України або 1 справа на 119 таких засуджених.

Застосування ст. 391 КК України до злісних порушників режиму за останні 10 років сприяло підтриманню правопорядку в установах, дозволило скоротити загальну кількість злочинів з 756 (в 1992 р.) до 346 (в 2001 р.) або на 55 відсотків, в тому числі умисних вбивств - з 15 до 2 або в 7,5 разів, випадків тяжких тілесних ушкоджень - з 48 до 2 або в 24 рази, злочинів проти життя, здоров'я та гідності працівників установ - з 45 до 24 або на 47 відсотків, втеч з-під охорони - з 25 до 6 або в 4 рази За цей період в установах виконання покарань не допущено групової непокори та масових безладів. У середньому щорічно попереджається понад 6 тисяч злочинів серед засуджених

Зазначена стаття застосовувалась судами тільки до засуджених, які були зобов'язані і могли викопувати законні вимоги адміністрації, але умисно не виконували їх, чим грубо порушили режим виконання покарання. Вона використовується як захід кримінально-профілактичного характеру і дозволяє в сучасних умовах персоналу установ виконання покарань забезпечувати дотримання засудженими вимог кримінально-виконавчого законодавства України та стримувати агресивно налаштовану частину спецконтингенту від вчинення тяжких злочинів.

Зазначені справи порушувалися органами прокуратури виключно стосовно осіб з антисоціальною спрямованістю, які злісно протидіяли адміністрації установ у виконанні функцій, покладених на неї державою, та у випадках, коли передбачені кримінально-виконавчим законодавством профілактичні та виховні заходи не давали позитивних результатів. Розслідування за цими справами здійснювалось органами прокуратури та судами за територіальністю.

Серед засуджених 65,6% активно підтримували злочинні традиції. Основну групу серед засуджених за ст. 391 (183³) КК України складають особи, які позбавлені волі за насильницькі та корисливі злочини - розбій (30,5%) та крадіжку (39%). Більш 17% були засуджені за вбивства або тяжкі тілесні ушкодження, які спричинили смерть потерпілого. З числа засуджених лише 14% відбували покарання вперше, інші є рецидивістами, при цьому найбільшу групу складають особи, які мають другу та третю судимості.

Прояви злісної непокори найбільш характерні для осіб, яким призначені тривалі строки покарання - від 5 років і більше. Таких засуджених 65,6 %. На момент засудження за ст. 391 (183³) КК України більшою частиною засуджених відбуло від 2 до 4 років призначеного строку покарання, тобто в період адаптації до умов позбавлення волі, коли найбільш активно проявляється протидія вимогам режиму, адміністрації.

За віковою характеристикою серед засуджених, які проявляють злісну непокору адміністрації виправної установи, більш всього осіб віком від 20 до 40 років - практично 90%. Відзначаються слабкі соціально-корисні зв'язки засуджених, значна частина з них неодружені (71%), лише 16,4 % підтримують зв'язки з дружинами, 6,3% - з дітьми. Взагалі втратили соціально-корисні зв'язки 11,7%. До більшості засуджених (79%) помилування, амністія та пільги у виді переведення до колонії-поселення, умовно-дострокове звільнення від відбування покарання раніше не застосовувалося, лише 23% на час застосування ст. 391 (183³) КК України підпадали під умовно-дострокове звільнення або переведення до колонії-поселення.

Найбільш поширеними є порушення, що виражаються у відмові від праці (62%), порушення розпорядку дня (48%) та відмові виконувати роботи з благоустрою місць позбавлення волі та прилеглих до них територій (37%).

Призначене за вироком суду за ст.391 (183³) КК України покарання становить для 70% засуджених - до 1 року , 24% - до 2 років, 5% - до 3 років, 2% - до 4 років позбавлення волі. В той же час, після притягнення до кримінальної відповідальності за ст.391 (183³) КК України, кількість осіб, які підтримують злочинні традиції зменшилось з 65,6% до 49,2% - після засудження. На профілактичному обліку як схильні до непокори перебуває лише 4,7% засуджених.

Вивчення даних про стан здоров'я свідчить, що більшість даної категорії засуджених соматично здорова (80%), наявність черепно-мозкових травм, психопатологій виявлено лише у 14%. Згідно з психологічною характеристикою 53% засуджених мають сильну нервову систему, хорошу працездатність, без надмірних зусиль адаптуються до нових умов. Більшості засуджених притаманні спокійний рівний настрій, стриманість мови та міміки.

Результати проведених тестувань свідчать, що у 74% рівень інтелектуального розвитку високий та середній, і лише 26 % - це особи з низьким інтелектом. Разом з тим 38% притаманна соціальна пасивність, важкість адаптації до нових умов. Тенденція до збереження власних установок, , стереотипів, неспроможності до зміни особистої точки зору притаманні 24%. Значна частина засуджених (55%) схильні до конфліктної поведінки, агресивності та ворожості без чіткої спрямованості. Даним засудженим притаманні і такі негативні риси як нахабність (45%) та хвалькуватість (21 %). Поведінці цих осіб у середовищі засуджених в основному притаманні брехливість (27%), підозрілість (20%) та паразитизм (19%).

Всі ці дані свідчать про те, що суди зобов'язані послідовно виконувати вимоги закону про індивідуалізацію покарання і виключити упередженість при призначенні покарання особам, які вчинили злочини у місцях позбавлення волі, маючи на увазі, що до них у повній мірі відносяться загальні начала призначення покарання, тобто має бути всебічне враховування ступеню суспільної небезпечності злочину, особи винного, його поведінки, характеру, мотивів і конкретних обставин скоєного злочину, інших обставин, що пом'якшують і обтяжують відповідальність. З метою найбільш повного з'ясування даних про особу підсудного до справи слід приєднувати разом з копіями раніше постановлених вироків та інших судових рішень також докладні характеристики про його поведінку та ставлення до праці у місцях позбавлення волі, а в необхідних випадках і документи про стан здоров'я.

Призначаючи покарання за сукупністю вироків, судам необхідно виходити з того, що остаточне покарання повинно в максимальній мірі сприяти виправленню засудженого.

В кожному випадку судам необхідно з'ясовувати причини та умови, які сприяли вчиненню злочину в місці позбавлення волі. На виявлені порушення закону та недоліки в діяльності виправних установ або інших органів чи службових осіб суди зобов'язані реагувати окремими ухвалами (постановами).

2.3 Неналежне вивчення особи засудженого - одна з детермінант вчинення правопорушень у місцях позбавлення волі

3.1 Втілення міжнародних стандартів з прав і свобод засуджених до позбавлення волі у кримінально-виконавче законодавство України