Запобіжні заходи у кримінальному судочинстві

Варто звернути увагу на те, що згідно з аналізом судової практики деякі місцеві суди, обираючи підозрюваним, обвинуваченим запобіжний захід у вигляді взяття під варту, не враховують вимоги ст.45 КПК щодо обов'язкової участі захисника при розгляді відповідних подань.

Наприклад, Кіровоградський районний суд Кіровоградської області постановою від 16 червня 2003 р. обрав щодо С., підозрюваного у вчиненні злочину, за який ч.2 ст.115 КК передбачено довічне позбавлення волі, запобіжний захід у вигляді взяття під варту. Відповідно до п.4 ч.1 ст.45 КПК, коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне ув'язнення, участь захисника є обов'язковою з моменту затримання особи чи пред'явлення їй обвинувачення.

У матеріалах, долучених до подання органів досудового слідства, містився протокол, в якому зазначено, що затриманому роз'яснено право користуватися послугами захисника, проте суд усупереч вимогам кримінально-процесуального закону не надав С. такої можливості [126].

Відповідно до п. 9 вищезазначеної постанови, оскільки ст. 84 КПК передбачено обов'язкове ведення протоколу в судових засіданнях суду першої інстанції, він ведеться і під час розгляду подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

Всупереч наведеному роз'ясненню Генічеський районний суд Херсонської області під час розгляду подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту С. протокол судового засідання не вів. З матеріалів справи та постанови неможливо встановити, чи був присутній С. у судовому засіданні, чи брав у ньому участь та чи висловлював свою думку прокурор. Саме з цих підстав апеляційний суд Херсонської області скасував постанову суду першої інстанції як незаконну [126].

Згідно узагальнення Верховного Суду України деякі судді не враховують роз'яснення Пленуму про те, що при розгляді подання про взяття під варту суддя не вправі досліджувати докази і давати їм оцінку, в інший спосіб перевіряти доведеність вини підозрюваного, обвинуваченого, розглядати й вирішувати питання, які повинен вирішувати суд під час розгляду справи по суті обвинувачення (п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 квітня 2003 р. №4 “Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання та досудового слідства”).

Непоодинокі випадки обрання судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, коли санкція статті КК, що передбачає відповідальність за злочин, у вчиненні якого підозрюється (обвинувачується) особа, не перевищує трьох років позбавлення волі, а виняткових обставин не встановлено.

Наприклад, апеляційний суд Кіровоградської області ухвалою від 10 червня 2003 р. змінив постанову Бобринецького районного суду від 20 травня 2003 р. про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту Ж., підозрюваному у вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст.122 КК, санкцією якої передбачено позбавлення волі до трьох років та інші більш м'які види покарань. Змінивши цей запобіжний захід на підписку про невиїзд, апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що ні органи досудового слідства, ні суд не навели виняткових обставин, які б давали підстави для взяття підозрюваного під варту [126].

У відповідності з чинним законодавством (ст.165-1 КПК) про застосування запобіжного заходу складається постанова (ухвала) із зазначенням підстав його застосування, яка оголошується особі, щодо якої вона винесена, під розписку (див. Додаток В).

Як доводить аналіз судової практики, суди в основному дотримуються вимог ст.165-1 КПК щодо змісту постанови про застосування, скасування чи зміну запобіжного заходу, але іноді не обґрунтовують у ній прийняте рішення.

Іноді в постановах суду не зазначається, у вчиненні якого злочину підозрювалася особа, не обґрунтовується із посиланням на конкретні причини висновок суду про те, що підозрювана особа може ухилитися від слідства чи суду, не викладається суть пояснень допитаних осіб. Так, суддя Білоцерківського районного суду Київської області у постанові від 17 січня 2003 р. про обрання Т. запобіжного заходу у вигляді взяття під варту не вказав, у вчиненні якого злочину той підозрювався [126].

В юридичній літературі вже давно і, на наш погляд, обґрунтовано, пропонується закріпити у законі положення про необхідність вручення такої постанови особі, яку тримають під вартою, оскільки на ефективність правових приписів впливає і знання їх суті самими адресатами [22, с.167; 45, с.47; 91, с.174-175]. Вважаємо, що таке правило слугуватиме охороні прав і законних інтересів осіб, взятих під варту. Крім того, нелогічним є те, що право підозрюваного, обвинуваченого знати причини свого арешту не знайшло свого відображення у загальному переліку прав цих суб'єктів процесу, закріпленому у статтях 43, 43-1 КПК. Таку суперечність процесуальних норм необхідно усунути.

Отже, пропонуємо ч. 3 ст. 165-1 КПК викласти у наступній редакції: “Копія постанови або ухвали негайно вручається особі, щодо якої вона винесена. Одночасно особі роз'яснюються порядок і строки оскарження постанови або ухвали”, а ч.3 ст.43 і ч.2 ст.43-1 КПК доповнити словами: “…знати причини свого арешту”.

Обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту обумовлює необхідність проведення органом досудового розслідування ряду додаткових дій. Зокрема, у відповідності з кримінально-процесуальним законодавством, слідчий зобов'язаний виконати наступне: вжити заходів щодо піклування про неповнолітніх дітей заарештованого (ст. 159 КПК); вжити заходів щодо охорони майна ув'язненого (ст.160 КПК); повідомити про взяття під варту родичів заарештованого, а також сповістити за місцем його роботи (ст.161 КПК); вирішувати питання про дачу дозволу на побачення з заарештованим (ст.162 КПК) та ін.

Стаття 159 КПК зобов'язує слідчого негайно внести подання до служби в справах дітей для вжиття необхідних заходів до передачі дітей на піклування родичів або влаштування їх в дитячі установи. Вважаємо, що рішення слідчого по цьому питанню слід оформлювати постановою, а не поданням. Постанова, яка винесена слідчим відповідно до закону, є обов'язковою для виконання всіма підприємствами, установами і організаціями, посадовими особами і громадянами (ч 5 ст.114 КПК). Подання, яке вноситься органом досудового розслідування, за змістом закону є пропозицією і підлягає розглядові, на що потрібен певний час. Крім того, уявляється, що, вирішуючи це питання, слідчий не повинен обмежуватися лише неповнолітніми дітьми заарештованого. Заходи щодо піклування мають торкатися і тих членів родини заарештованого, які перебувають на його утриманні (особи похилого віку, інваліди).

У зв'язку із зазначеним, вважаємо за доцільне внести зміни до ст.159 КПК, доповнивши її назву словами “…та осіб, які перебувають на його утриманні”, а ч.1 цієї статті викласти у такій редакції: “При ув'язненні підозрюваного або обвинуваченого, в якого є неповнолітні діти, які залишаються без нагляду, а також члени родини, які перебувають на його утриманні, слідчий зобов'язаний негайно винести постанову про вжиття необхідних заходів до передачі зазначених осіб на піклування родичів або влаштування їх в дитячі установи або державні установи соціального захисту населення або медичні установи”.

Про вжиті заходи піклування про родичів ув'язненого, а також про заходи по охороні його майна слідчий письмово повідомляє прокурора, а також заарештованого і копію листа приєднує до справи.

Щодо повідомлення родичів підозрюваного, обвинуваченого про взяття його під варту, то, вважаємо, що у законі слід вказати строк, протягом якого слідчий зобов'язаний це зробити. КПК деяких країн встановлюють для цього певні строки, наприклад, КПК Німеччини - протягом двадцяти чотирьох годин (ст. 100). Ми вважаємо, що для повідомлення родичів заарештованого слід встановити 12-годинний строк з моменту взяття його під варту. Такий строк обраний нами виходячи з етичних міркувань. Легко уявити, скільки хвилювання, занепокоєння, страждань доводиться зазнавати членам родини особи, яка “раптово зникла”, не говорячи вже про те, коли йдеться про неповнолітнього.

Вважаємо такою, що не ґрунтується на морально-етичних нормах, думку про те, що коли повідомлення про взяття особи під варту може негативно вплинути на процес розслідування, то слідчий вправі його не здійснювати, про що ставить до відома прокурора [5, с.98]. Безумовно, що на практиці деколи виникають випадки, коли з метою успішного здійснення доказування у справах про окремі злочини (особливо ті, які вчинені в складі організованих груп), повідомляти про взяття під варту є недоцільним, але це не означає що повідомляти не слід взагалі. У зв'язку з цим слід закріпити у ст.161 КПК положення про те, що у виняткових випадках, коли це вимагається особливим характером справи, з метою належного забезпечення охорони таємниці досудового слідства, повідомлення може бути затримано, але на строк не більше 10 діб і лише з дозволу судді, який прийняв рішення про взяття під варту. Це положення не повинно розповсюджуватися на випадки, коли заарештованим є неповнолітня особа.

Усе сказане дає змогу зробити висновок, що більшість питань існуючого порядку застосування найбільш суворого заходу процесуального примусу - запобіжного заходу у вигляді взяття під варту не є однозначно вирішеними у науці кримінального процесу, що не може негативно не вплинути на практику його застосування. На жаль, межі магістерської роботи не дозволили нам окреслити усі проблемні питання застосування цього запобіжного заходу, проте ми спробували означити окремі з них і звернути увагу науковців на необхідність подальших наукових розробок у цьому напрямку.

Підсумовуючи усе вищевикладене, можна сформулювати такі висновки:

1. Узагальнення практики застосування запобіжних заходів свідчить про те, що практичні працівники не використовують усього арсеналу запобіжних заходів, які передбачені законом, а обмежуються обранням тільки окремих запобіжних заходів. У теперішній час найбільш часто застосовуються тільки два запобіжні заходи - підписка про невиїзд і взяття під варту. Інші передбачені законом запобіжні заходи застосовуються дуже рідко.

2. З метою захисту права особи на свободу і особисту недоторканність в межах кримінального судочинства по можливості частіше повинні застосовуватися ті запобіжні заходи, які не пов'язані з триманням під вартою. Завданням кримінально-процесуальної науки з цього питання можна визнати розробку і впровадження у практику нових видів запобіжних заходів, які не пов'язані з ізоляцією особи.

РОЗДІЛ 3. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ ЗАПОБІЖНИХ ЗАХОДІВ ВІДНОСНО ОКРЕМИХ КАТЕГОРІЙ ОСІБ

3.1 Особливості застосування запобіжних заходів відносно неповнолітніх підозрюваних, обвинувачених, підсудних і засуджених

Особливості застосування запобіжних заходів відносно неповнолітніх пов'язані, перш за все, з особливостями взяття під варту неповнолітніх підозрюваних, обвинувачених, підсудних і засуджених.

Віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи як спеціальний запобіжний захід для неповнолітніх був розглянутий нами у попередньому розділі цієї роботи.

Встановлення більш суворих правил для взяття під варту неповнолітніх відповідає вимогам Мінімальних стандартних правил ООН щодо відправлення правосуддя відносно неповнолітніх. Згідно ст. 13 зазначених правил взяття під варту неповнолітнього до суду має застосовуватись тільки як крайній захід і протягом найбільш короткого строку.

Згідно ч.1 ст.434 КПК затримання і взяття під варту як запобіжний захід можуть застосовуватися до неповнолітнього лише у виняткових випадках, коли це викликається тяжкістю вчиненого ним злочину. Однак поняття “тяжкість” у цьому випадку як в науці, так і на практиці тлумачать по-різному [19, с.54-61; 102, с.103; 75; 88]. А оскільки це може призвести до необґрунтованих затримань і арештів неповнолітніх, слід визначити це положення у законі більш чітко.

Для цього треба звернутися до ст.12 КК, яка передбачає розподіл злочинів залежно від ступеня тяжкості на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. Відповідно до цієї статті КК тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років, а особливо тяжким злочином - понад десять років і довічне позбавлення волі. Враховуючи таку класифікацію злочинів, на наш погляд, доцільно змінити редакцію ст.434 КПК, зазначивши, що затримання та взяття під варту як запобіжний захід можуть застосовуватися до неповнолітнього лише у випадках вчинення ними тяжкого та особливо тяжкого злочину.

Обрати неповнолітньому обвинуваченому, який вчинив тяжкий або особливо тяжкий злочин, запобіжний захід у вигляді взяття під варту - це право, а не обов'язок органу досудового розслідування, прокурора, суду. Як зазначається у літературі, арешт підлітка, який обвинувачується у вчиненні тяжкого злочину, не завжди буде виправданим. Сам факт навіть короткочасного перебування підлітка у СІЗО травмує його психіку, а спілкування з іншими заарештованими неповнолітніми сприяє його деморалізації [19, с 129]. Особливої уваги потребує вирішення цього питання відносно осіб, які не досягли шістнадцяти років.

Закон вимагає з'ясовувати стан загального розвитку неповнолітнього, умови його життя і виховання, обставини, які негативно впливали на його виховання, наявність дорослих підмовників та інших осіб, які втягнули неповнолітнього в злочинну діяльність (ст.433 КПК). Очевидно, що ці дані також мають враховуватися під час вирішення питання про взяття під варту неповнолітнього.

Проте, враховуючи об'єктивне існування усіх зазначених обставин, не слід забувати, що вибір запобіжного заходу, як і вирішення питання про необхідність його застосування, залежить не від розсуду слідчого, прокурора, суду, а вимагається об'єктивними обставинами справи, які ґрунтуються на фактичних даних.

Негативні наслідки викликаються як необґрунтованими арештами неповнолітніх, так і залишенням неповнолітнього, який вчинив тяжкий або особливо тяжкий злочин на волі за наявності підстав для застосування взяття під варту.

Аналіз ст.434 КПК дозволяє зробити висновок, що затримання і запобіжний захід у вигляді взяття під варту можуть бути застосовані тільки до неповнолітнього обвинуваченого, хоча питання допустимості взяття під варту неповнолітнього підозрюваного у літературі обговорюється вже досить давно [62, с.14; 102, с.100; 52, с.32-33; 134, с.52]. На наш погляд, запобіжні заходи, пов'язані з ізоляцією особи, повинні застосовуватися тільки відносно неповнолітнього обвинуваченого. Обґрунтуємо свою позицію. По-перше, ст. 436 КПК, яка визначає порядок застосування відносно неповнолітнього такого запобіжного заходу як віддання під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи, зазначає, що він може бути обраний тільки щодо неповнолітнього обвинуваченого. Отже, якщо запобіжний захід, не пов'язаний з ізоляцією, застосовується лише до обвинуваченого, то логічним буде висновок про те, що найбільш суворий запобіжний захід не повинен обиратися до пред'явлення обвинувачення неповнолітньому навіть у виключних випадках.

По-друге, ст.148 КПК передбачає, що у випадку застосування будь-якого запобіжного заходу відносно дорослого підозрюваного, обвинувачення йому має бути пред'явлено не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу. Це положення встановлює певну винятковість застосування запобіжних заходів до підозрюваного, а тому обмежує строк їх дії. Тримання неповнолітнього під вартою - саме по собі явище виняткове. А тому, важко уявити якого ступеню має досягти винятковість у тому випадку, коли можна було б виправдати взяття під варту неповнолітнього до притягнення його як обвинуваченого.

Вносити подання до суду про обрання неповнолітньому обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту вправі тільки слідчий (за згодою прокурора) і прокурор.

При вирішенні питань, пов'язаних з взяттям неповнолітнього під варту, однією з обставин, яка підлягає доказуванню є вік неповнолітнього (п.1 ч.1 ст.433 КПК). Важливість чіткого встановлення числа, місяця і року народження полягає у тому, що без цих даних неможливо не тільки вирішити питання про застосування заходів процесуального примусу, а й про притягнення до кримінальної відповідальності, настання якої пов'язується з досягненням віку, передбаченого законом [129, с.56]. Невиконання вимоги закону щодо чіткого встановлення віку неповнолітнього може призвести до необґрунтованого взяття під варту особи, яка не досягла віку, з якого можлива кримінальна відповідальність. У тих випадках, коли в особи відсутні документи, які визначають її вік і відсутня можливість їх отримати, у відповідності з п.5 ст.76 КПК для визначення віку призначається судово-медична експертиза такої особи.

У ст. 432 КПК зазначено, що особливе провадження розповсюджується на справи про злочини, вчинені особами, які на момент провадження у кримінальній справі не досягли вісімнадцятирічного віку. Разом з тим, деякі учені вважають, що провадження, у тому числі і застосування заходів процесуального примусу, пов'язаних з ізоляцією особи, у справах про злочини, які вчинені особами у віці до вісімнадцяти років, але які до моменту прийняття рішення про затримання і взяття під варту досягли повноліття, також повинно здійснюватися в особливому порядку [102, с.16].

Ми вважаємо, що порядок провадження, у тому числі і вирішення питань, пов'язаних із взяттям під варту осіб, які вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, але на момент провадження у справі досягли повноліття, не повинен відрізнятися від того, який є загальним. Підстави застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту не перебувають у прямому зв'язку з минулою поведінкою особи, вони пов'язані з тими діями особи, які вона вчинює під час провадження або може вчинити у майбутньому. На наш погляд, заслуговує на увагу думка, висловлена з цього приводу М.І. Розенбергом. Він робить висновок про те, що у випадках, коли особа на момент провадження досягла вісімнадцятирічного віку, але не досягла психічного розвитку притаманного повнолітній особі, то провадження повинно здійснюватися в особливому порядку. Факт наявності такої обставини, на думку М.І. Розенберга, має встановити судово-психологічна експертиза [109, с.17-18].

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що, зважаючи на неповну фізичну і соціальну зрілість неповнолітніх осіб, їх обмежену право- і дієздатність, законодавець передбачив певні особливості провадження у справах про злочини, вчинені такими особами, які створюють додаткові гарантії захисту їх прав і законних інтересів, у тому числі під час застосування щодо них запобіжних заходів.

3.2 Особливості застосування запобіжних заходів відносно неосудних та обмежено осудних осіб

Кримінально-процесуальне законодавство встановлює деякі особливості порядку провадження у справах про суспільно небезпечні діяння неосудних або обмежено осудних осіб. Разом з тим питання затримання і обрання відносно таких осіб запобіжних заходів законом не виділені.

У роз'ясненнях Верховного Суду України зазначається, що, в ухвалі (постанові) суду про застосування примусових заходів медичного характеру серед іншого необхідно зазначити про скасування з часу доставки (прийому) неосудного до психіатричного закладу запобіжного заходу (якщо останній був застосований) [97].

Якщо питання застосування затримання і запобіжних заходів відносно обмежено осудних осіб не викликають гострих дискусій, оскільки у відповідності зі ст. 20 КК такі особи підлягають кримінальній відповідальності, то можливість застосування цих заходів відносно неосудних осіб, є дискусійною.

У теорії кримінального процесу відсутні окремі дослідження щодо затримання і застосування запобіжних заходів, зокрема і досудового ув'язнення названої категорії осіб, хоча особливості досудового слідства у справах про суспільно небезпечні діяння, вчинені неосудними, були предметом дослідження ряду учених [140; 142, с.6-101; 33; 17; 138; 135]. У деяких з цих робіт частково були розглянуті і положення, пов'язані із затриманням і застосуванням запобіжних заходів, у тому числі взяття під варту, відносно неосудних осіб. Щодо допустимості їх застосування відносно неосудних у літературі висловлені різні, а інколи й протилежні точки зору.

Одні автори вважають, що психічно хворі, які вчинили суспільно небезпечне діяння, взагалі не можуть бути затримані і поміщені під варту. Так, наприклад, П.С. Елькінд зазначає, що встановлення стану неосудності до притягнення особи до кримінальної відповідальності усуває можливість обрання відносно неї запобіжного заходу. Якщо факт неосудності або психічної хвороби встановлюється після притягнення особи як обвинуваченого, то винесена слідчим постанова втрачає своє значення, а запобіжний захід - скасовується [140, с.50-51].

Деякі автори приходять до висновку, що під час розслідування діянь, вчинених неосудними особами, застосування названих заходів є можливим [128, с.57-58; 17, с.113-114; 124, с.540].

Ми не підтримуємо позицію тих авторів, які вважають недопустимим затримання і взяття під варту психічно хворих, які вчинили суспільно небезпечні діяння. По-перше, таку можливість передбачає КПК, оскільки у ст. 417 зазначено, що досудове слідство у справах про суспільно небезпечні діяння, вчинені такою категорією осіб, проводиться органами досудового слідства за правилами, передбаченими статтями 111-130, 148-222 цього Кодексу. У цей перелік входять як ст.115 КПК, яка регулює порядок затримання осіб слідчим, так і статті 148-165-3 КПК, які визначають види запобіжних заходів, підстави і процесуальний порядок їх обрання, зміни і скасування.

По-друге, затримання і запобіжні заходи, як й інші заходи процесуального примусу, спрямовані за забезпечення належної поведінки суб'єктів процесу з метою досягнення завдань кримінального судочинства. Аналіз практики свідчить про те, що у більшості випадків психічно хворі скоюють діяння, які являють собою підвищену суспільну небезпеку, і, оскільки вони не усвідомлюють своїх дій і не керують ними, то виникає гостра необхідність їх негайної ізоляції. Безумовно, що неосудна особа не може бути притягнута у справі як обвинувачений. Якщо ж слідчим така постанова була винесена, а проведена надалі психіатрична експертиза встановлює неосудний стан обвинуваченого, то така постанова втрачає своє значення сама по собі. Таке положення передбачено кримінально-процесуальним законом. Так, згідно з ч. 1 ст.417 КПК під час розслідування даної категорії кримінальних справ правилами, які передбачені статтями 131-147 КПК (пред'явлення обвинувачення і допит обвинуваченого), слідчий не керується.

Разом з тим, суспільно небезпечні діяння, які вчинюють неосудні особи, за своїм змістом співпадають з об'єктивною стороною того чи іншого складу злочину. Неосудна особа також може вчинити ті дії, на припинення і попередження яких спрямовані запобіжні заходи. А тому для забезпечення нормального процесу розслідування справи, за наявності передбачених законом підстав, відносно такої особи повинні бути застосовані заходи, які запобігають спробам особи вчинити нове суспільно небезпечне діяння, ухилитися від слідства і суду і т.д. За умови передбачення у законі будь-яких інших заходів (крім затримання і запобіжних заходів), які б запобігали можливості неналежної поведінки неосудних осіб під час розслідування, розглядуване питання, на наш погляд, може бути вирішено іншим чином. Так, наприклад, ст. 474 КПК Азербайджану передбачає заходи безпеки відносно осіб, які вчинили злочин у стані неосудності: передача хворого під нагляд родичів, опікунів або піклувальників з повідомленням органів охорони здоров'я; поміщення хворого у спеціальний медичний заклад (психіатричний стаціонар). Ці заходи застосовуються натомість запобіжних заходів у випадках, коли стан здоров'я таких осіб не дозволяє застосування щодо них запобіжних заходів.

Отже, якщо на момент вирішення питання про обрання запобіжного заходу наявний висновок про неосудність особи, затримання і запобіжні заходи, у тому числі взяття під варту, застосовуються відносно особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, оскільки ні підозрюваним, ні обвинуваченим така особа бути не може. Вважаємо, що таке положення доцільно передбачити у законі. На нашу думку, ст.417 КПК слід доповнити частиною третьою такого змісту:

“У випадку, якщо на момент прийняття рішення про затримання або застосування запобіжного заходу, у тому числі вигляді взяття під варту, відносно особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, встановлена її неосудність, то ці заходи застосовуються при наявності підстав і в порядку, що встановлені статтями 106, 115, 148, 150, 155, 165-2 цього Кодексу відносно особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння”.

Відповідно частину третю цієї статті вважати частиною четвертою.

Підстави і умови затримання, а також застосування запобіжних заходів, у тому числі взяття під варту, що визначені кримінально-процесуальним законом, не набувають будь-яких особливостей під час їх застосування відносно неосудних. У зв'язку з цим ми не можемо погодитися з думкою О.І. Галагана про те, що неосудна особа може бути затримана і ув'язнена незалежно від того, чи передбачено КК за вчинене нею діяння позбавлення волі чи ні. Автор зазначає, що умови застосування цих заходів відносно неосудних уже враховуються внаслідок того, що суд у будь-якому випадку повинен вирішити питання про застосування відносно цих осіб примусових заходів медичного характеру [17, с.96-97, 102-103]. Проте, у відповідності зі ст. 94 КК суд може застосувати до особи, яка страждає на психічні розлади і вчинила суспільно небезпечне діяння, не тільки госпіталізацію до психіатричного закладу з різним ступенем суворості нагляду, а й надання амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку. Отже, особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що не являє собою великої суспільної небезпеки, за вчинення якого КК не передбачає покарання у вигляді позбавлення волі, з урахуванням характеру і тяжкості захворювання, може бути і не госпіталізована до психіатричного закладу. На наш погляд, затримання і взяття під варту такої особи під час розслідування буде невиправданим.

Викликає сумніви думка Л.М. Карнєєвої про те, що проявом запобіжного заходу у вигляді взяття під варту є поміщення особи в медичний заклад для проведення стаціонарної судово-психіатричної експертизи [54, с.22]. Дійсно, деякі моменти застосування цих заходів схожі (необхідність внесення подання до суду, режим перебування особи в СІЗО і у відповідному медичному закладі забезпечує її ізоляцію тощо), але ні підстави, ні мета поміщення особи в медичний заклад не дозволяють вважати цей захід процесуального примусу запобіжним заходом.

У літературі зустрічаються рекомендації про те, щоб у випадках наявності достатніх даних про психічне захворювання особи і підстав для призначення стаціонарної судово-психіатричної експертизи, запобіжний захід не застосовувався. Якщо запобіжний захід був обраний, а висновок експертизи говорить про неосудність особи, запобіжний захід, на думку авторів, повинен бути скасований. Неосудна особа поміщається у психіатричний заклад або залишається у судово-психіатричному відділенні до прийняття рішення у справі судом [115, с.56-57]. Деякі автори взагалі не зазначають, де повинна перебувати особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, після скасування запобіжного заходу [26,с. 23]. Слід зазначити, що в експертному відділенні можуть бути залишені незначна кількість осіб, оскільки кількість місць там обмежена. Більшість осіб після проведення експертизи повертаються у СІЗО, де вони перебувають у маломісних або загальних камерах. У багатьох випадках запобіжні заходи відносно психічно хворих не обираються ні до, ні після проведення експертизи, вони госпіталізуються або наглядаються амбулаторно.

У наведених випадках має місце заміна заходів процесуального примусу заходами медичного характеру, що визнати правильним не можна. Помістити психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, в психіатричний заклад вправі лише суд. Щоправда, у відповідності зі ст. 14 Закону України від 22 лютого 2000 р. “Про психіатричну допомогу”, якщо особа, яка страждає на психічний розлад, вчиняє або виявляє наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, вона може бути госпіталізована до психіатричного закладу в примусовому порядку [41]. Проте, це заходи адміністративного характеру, що застосовуються до осіб, які не вчинили суспільно небезпечного діяння. У випадку ж вчинення такого діяння, порушується кримінальна справа і проводиться розслідування у відповідності з нормами КПК.

Безперечно, що виконання рішень про затримання і взяття під варту осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, пов'язано зі значними труднощами. Однією з таких проблем є невирішення питання про місця тримання таких осіб під вартою. Перебування цих осіб у маломісних і загальних камерах СІЗО не можна визнати правильним, оскільки психічно хворі являють собою певну небезпеку для оточуючих і можуть вчинити нові суспільно небезпечні діяння. Крім того, вони потребують медичної допомоги лікарів-психіатрів, надання якої в таких умовах значно ускладнюється.

У літературі вказувалося на необхідність створення спеціальних відділень закритого типу при психоневрологічних лікувальних закладах, де б до рішення суду перебували особи, які вчинили суспільно небезпечні діяння, і відносно яких був обраний запобіжний захід у вигляді взяття під варту [17, с.126]. Така думка є слушною і обґрунтованою, проте більш вдалою, на наш погляд, є пропозиція щодо створення спеціальних приміщень для тримання затриманих і заарештованих психічно хворих в ізоляторах тимчасового тримання і в слідчих ізоляторах [5, с.174]. В таких спеціальних приміщеннях особи, які вчинили суспільно небезпечні діяння, перебували б до направлення на судово-психіатричну експертизу, а також після її проведення до вирішення питання судом про застосування примусових заходів медичного характеру.

Підсумовуючи усе вищевикладене, можна зробити висновок, що запобіжні заходи представляють собою найефективніші засоби попередження процесуальних порушень з боку підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого. Разом з тим, ці заходи найбільш гостро обмежують права і законні інтереси осіб, у зв'язку з чим у кримінальному судочинстві передбачена система процесуальних гарантій, які забезпечують законність і обґрунтованість їх застосування відносно окремих категорій осіб в силу їх специфічних ознак. Чітке визначення у законі цілей, підстав, умов і порядку застосування запобіжних заходів впливає не тільки на законність їх застосування, а й на розслідування злочинів і судовий розгляд кримінальних справ загалом.

ВИСНОВКИ

Виконане дисертаційне дослідження дозволяє сформулювати ряд висновків та пропозицій.

1. Запобіжні заходи відіграють важливу роль у боротьбі зі злочинністю і реалізації завдань кримінального процесу. Особливо гостра необхідність в їх застосуванні виникає на стадії досудового розслідування, оскільки саме тут відбувається розкриття злочинів, викриття осіб, які їх вчинили, збирання доказів.

Правильним і ефективним застосування запобіжних заходів буде тоді, коли їх підстави розуміються і однаково використовуються як встановлені, оцінені і закріплені у кримінально-процесуальному порядку особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором, судом конкретні фактичні дані, які відповідають критеріям, визначеним у цілях їх застосування.

Особливістю правового закріплення підстав застосування запобіжних заходів є те, що у нормах права відображені не самі фактичні обставини, а лише загальні критерії встановлення і оцінки фактів. Саме мета застосування запобіжного заходу як майбутній результат містить посилання на ознаки фактичних даних, які викликають застосування такого заходу. Законодавче визначення цілей застосування запобіжних заходів містить у собі причинний зв'язок між фактичними даними, які обґрунтовують застосування цих заходів, і необхідним результатом їх застосування. У кожному конкретному випадку посадова особа, приймаючи рішення про застосування запобіжного заходу, використовуючи встановлені в законі критерії необхідності його застосування, спроможна проаналізувати юридичне значення фактичних даних, на підставі яких вона повинна діяти.

2. Запобіжні заходи - це передбачені кримінально-процесуальним законом заходи процесуального примусу, що полягають в обмеженні конституційних та інших прав і свобод підозрюваного, обвинуваченого, підсудного і засудженого та застосовуються особою, що провадить дізнання, слідчим, прокурором, судом у межах наданих їм повноважень за наявності передбачених законом підстав і умов, в порядку, визначеному КПК, з метою забезпечення їх належної поведінки під час провадження у кримінальній справі.

3. Види запобіжних заходів, підстави, умови і порядок їх застосування, зміни чи скасування встановлені кримінально-процесуальним законодавством (глава 13 КПК України). Наведений їх перелік є вичерпним, тому застосування інших заходів процесуального примусу під виглядом запобіжних заходів є незаконним.

4. Запобіжні заходи носять превентивний характер. Соціальна превенція полягає в недопущенні скоєння підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, засудженим нового злочину. Загальна превенція частково досягається морально-правовим впливом при застосуванні таких запобіжних заходів як застава, особиста порука, які мають загально-виховний і профілактичний характер, спрямований на певні соціальні групи населення.

5. Узагальнення практики застосування запобіжних заходів свідчить про те, що практичні працівники не використовують усього арсеналу запобіжних заходів, які передбачені законом, а обмежуються обранням тільки окремих запобіжних заходів. У теперішній час найбільш часто застосовуються тільки два запобіжні заходи - підписка про невиїзд і взяття під варту. Інші передбачені законом запобіжні заходи застосовуються дуже рідко.

6. З метою захисту права особи на свободу і особисту недоторканність в межах кримінального судочинства по можливості частіше повинні застосовуватися ті запобіжні заходи, які не пов'язані з триманням під вартою. Завданням кримінально-процесуальної науки з цього питання можна визнати розробку і впровадження у практику нових видів запобіжних заходів, які не пов'язані з ізоляцією особи.

7. Виконане магістерське дослідження дозволяє запропонувати внести наступні зміни і доповнення в чинний КПК України:

7.1. Статтю 149 КПК викласти у такій редакції:

“Запобіжними заходами є:

1) підписка про невиїзд;

2) особиста порука;

3) порука громадської організації або трудового колективу;

4) застава;

5) взяття під варту.

Спеціальними запобіжними заходами є: щодо неповнолітнього - віддання під нагляд батьків, опікунів, піклувальників; передача під нагляд адміністрації дитячої установи; щодо військовослужбовця - нагляд командування військової частини.

Тимчасовим запобіжним заходом є затримання”.

7.2. Змінити редакцію ч. 2 ст.148 КПК, записавши замість слів “…за наявності достатніх підстав вважати…” слова “…за наявності достатньо доведених обставин, які дають підстави вважати…”.

7.3. Частину 2 ст. 165-2 КПК доповнити реченням такого змісту: “Прокурор у необхідних випадках вправі допитати особу, відносно якої внесено подання, а неповнолітню особу - у всіх випадках”.

7.4. Частину 3 ст. 165-2 КПК доповнити реченням такого змісту: “Якщо подання вноситься відносно підозрюваного, затриманого у порядку, встановленому статтями 106, 115 цього Кодексу, то подання разом з матеріалами справи має бути надане судді не пізніше ніж за вісім годин до закінчення строку затримання”.

7.5. Частину 3 ст. 165-1 КПК викласти у наступній редакції: “Копія постанови або ухвали негайно вручається особі, щодо якої вона винесена. Одночасно особі роз'яснюються порядок і строки оскарження постанови або ухвали”.

7.6. Частину 3 ст. 43 і ч. 2 ст. 43-1 КПК доповнити словами: “…знати причини свого арешту”.

7.7. Змінити ст. 159 КПК, доповнивши її назву словами “…та осіб, які перебувають на його утриманні”, а ч.1 цієї статті викласти у такій редакції: “При ув'язненні підозрюваного або обвинуваченого, в якого є неповнолітні діти, які залишаються без нагляду, а також члени родини, які перебувають на його утриманні, слідчий зобов'язаний негайно винести постанову про вжиття необхідних заходів до передачі зазначених осіб на піклування родичів або влаштування їх в дитячі установи або державні установи соціального захисту населення або медичні установи”.

7.8. Статтю417 КПК доповнити частиною третьою такого змісту: “У випадку, якщо на момент прийняття рішення про затримання або застосування запобіжного заходу, у тому числі вигляді взяття під варту, відносно особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, встановлена її неосудність, то ці заходи застосовуються при наявності підстав і в порядку, що встановлені статтями 106, 115, 148, 150, 155, 165-2 цього Кодексу відносно особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння”.

Відповідно частину третю цієї статті вважати частиною четвертою.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Алексеев С.С. Теория права. -- Издание 2-е, перераб. и доп. -- М.: Изд-во БЕК, 1995. -- 320 с.

2. Асташенков В.Г. Некоторые методологические аспекты исследования нравственного содержания уголовно-процессуального закона // Этика предварительного следствия. -- Волгоград: ВСШ МВД СССР. -- 1976. -- Вып.15. -- С. 19-24.

3. Бажанов М.И. Законность и обоснованность основных судебных актов в советском уголовном судопроизводстве: Автореф. дис… д-ра юрид. наук: 12.00.09/ Харков. юрид. ин-т. -- Харьков, 1967. -- 34 с.

4. Батюк В.Н. Принцип неприкосновенности личности и основания для предварительного заключения под стражу в советском уголовном процессе // Пути дальнейшего совершенствования деятельности ОВД. -- Киев: КВШ МВД СССР. -- 1977. -- С. 132-139.

5. Батюк В.Н. Применение следователем мер процессуального принуждения, связанных с лишением свободы: Дис… канд. юрид. наук: 12.00.09.-- К., 1986. -- 221 с.

6. Безлепкин Б.Т. Возмещение вреда, причинённого гражданину судебно-следственными органами. -- М.: Акад. МВД СССР, 1979. -- 195 с.

7. Беккария Чезаре. Рассуждения о преступлении и наказании. - Спб, 1803.- 213 с.

8. Болотин С.В. Орган дознания в системе уголовно-процессуальных правоотношений: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.09 / ВЮЗШ МВД СССР. -- М., 1990. -- 23 с.

9. Брусницын Л.В. Обеспечение безопасности лиц, содействующих уголовному правосудию. - М., 2002. - 168 с.

10. Буланова Н.В. Заключение под стражу при предварительном расследовании преступлений: Науч. - метод. пособие / Под ред. д-ра юрид. наук М.Е.Токаревой.- М.: Юрлитинформ, 2005. - 256 с.

11. Булатов Б.Б. Вопросы эффективности мер пресечения, не связанных с лишением свободы, и их применение органами предварительного расследования: Дис… канд. юрид. наук: 12.00.09. -- М., 1980. -- 180 с.

12. Буряков А.Д. Меры пресечения в советском уголовном процессе: Дис… канд. юрид. наук. -- М., 1967. -- 226 с.

13. Буряков А.Д. Личное поручительство как мера пресечения в советском уголовном процессе // Вопросы борьбы с преступностью. - М., 1967. - Вып. 5. - С. 132-133.

14. Великий тлумачний словник сучасної української мови. - Ірпінь: ВТФ Перун, 2004. - 330 с.

15.Верцюх В., Верцюх І. Щодо правової невизначеності запобіжного заходу у вигляді нагляду командування військової частини // Право України.- 2001. - №5.-С. 76-78.

16. Ветрова Г.Н. Уголовно-процессуальная ответственность. -- М.: Наука, 1987. -- 111 с.

17. Галаган А.И. Процессуальные особенности расследования дел об общественно опасных деяниях лиц, признаваемых невменяемыми: Дис… канд. юрид. наук: 12.00.09 / КВШ МВД СССР. -- К., 1983. -- 209 с.

18. Галаган В.І. Застосування деяких заходів процесуального примусу у світлі додержання конституційних прав і свобод людини // Вісник Верховного Суду України.- 2002. - № 1. -С.59-63.

19. Гуковская Н.И., Долгова А.И., Миньковский Г.М. Расследование и судебное разбирательство дел о преступлениях несовершеннолетних. -- М.: Юрид. лит., 1974. -- 208 с.

20. Гуляев А., Зайцев О. Заключение под стражу на предварительном следствии // Законность. - 2003. - № 4. - С. 16-18.

21. Гуткин И.М. Меры пресечения в советском уголовном процессе. - М., 1963.- 189 с.

22. Давыдов В.А. Об усилении процессуальных гарантий обоснованности заключения под стражу при расследовании преступлений // Проблемы государства и права. -- М., 1974. -- Вып. 8. -- С. 166-169.

23. Давыдов В.А. Заключение под стражу как мера пресечения: Дис… канд. юрид. наук. -- М., 1978. -- 206 с.

24. Давыдов П.М., Якимов П.П. Применение мер процессуального принуждения по Основам уголовного судопроизводства Союза ССР и союзных республик: Учебное и практическое пособие. -- Свердловск, 1961. -- 118 с.

25. Данченко Т.В. Застава в системі запобіжних заходів у кримінальному процесі України: Дис. … канд.. юрид. наук (12.00.09) // КНУВС. - К., 2007. - 198с.

26. Дергай В.И. Особенности расследования по делам об общественно опасных деяниях невменяемых: Учебное пособие. -- Волгоград: ВСШ МВД СССР, 1976.-- 32 с.

27. Джига М.В., Баулін О.В., Лук'янець С.І., Стахівський С.М. Провадження дізнання в Україні: Навчально-практичний посібник. -- К., 1999. -- 156 с.

28. Донченко Ю.В. Застава як запобіжний захід в кримінальному процесі України :Автореф. дис. ... канд. юрид. наук (12.00.09)//Київський нац. ун-т ім. Т.Г. Шевченка.-Київ,2003. -19 с.

29. Дроздов О.М. Джерела кримінально-процесуального права України. - Х.: ФОП Вапнярчук Н.М., 2008. - 207 с.

30. Дубинский А.Я., Сербулов А.М. Меры пресечения в советском уголовном процессе: Учебное пособие. -- К.: КВШ МВД СССР, 1983. -- 52 с.

31. Дуванський О. Затримання особи та обрання їй запобіжного заходу у вигляді взяття під варту: у чинному КПК України та у його проекті // Право України.- 2005. - № 6. -С.61-63.

32. Елесин В.И. Избрание меры пресечения - заключение под стражу. -- М.: ВНШ МВД СССР, 1972. -- 40 с.

33. Еникеев З.Д. Практика расследования общественно опасных деяний, совершённых невменяемыми. -- М., 1967. -- 117 с.

34. Еникеев З.Д. Меры процессуального принуждения в системе средств обеспечения обвинения и защиты по уголовным делам: Учебное пособие. -- Уфа, 1978. -- 72 с.

35. Заболотний В.І. Нарис проблем інституту дізнання в Україні // Теорія та практика криміналістичного забезпечення розкриття та розслідування злочинів у сучасних умовах. Матеріали НПК. -- К., 2000. -- С. 147-151.

36. Закон України від 20 грудня 1990 року “Про міліцію” (зі змінами та доп.) // Відомості Верховної Ради. - 1991. - № 4. - Ст. 20.

37. Закон України від 5 листопада 1991 року “Про прокуратуру” (зі змінами та доп.) // Відомості Верховної Ради. - 1991. - № 53. - Ст. 793.

38. Закон України від 30 червня 1993 року “Про попереднє ув'язнення” (зі змінами та доп.) // Відомості Верховної Ради. - 1993. - № 35. - Ст. 360.

39. Закон України від 23 грудня 1994 р. “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду” // Відомості Верховної Ради України. -- 1995. -- №1. -- Ст.1.

40. Закон України від 16 жовтня 1996 року “Про Конституційний Суд України” (зі змінами та доп.) // Відомості Верховної Ради. - 1996. - № 49. - Ст.272.

41. Закон України від 22 лютого 2000 р. “Про психіатричну допомогу” (зі змінами та доп.) // Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 19. - Ст. 143.

42. Закон України від 23 лютого 2006 р. “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” // Відомості верховної Ради України. - 2006. - № 30. - Ст. 260.

43. Застосування у слідчій практиці запобіжного заходу у вигляді застави: Методичні рекомендації // Збірник методичних рекомендацій з питань розкриття та розслідування злочинів слідчими та оперативними працівниками органів внутрішніх справ.- К.: ГСУ МВС України, 2001. -С. 164-183.

44. Зеленецкий В.С., Глинская Н.В. Теория и практика обоснования решений в уголовном процессе Украины. - Харьков: “Страйд”, 2006. - 336 с.

45. Зинатуллин З.З. Уголовно-процессуальное принуждение и его эффективность (вопросы теории и практики). -- Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1981. -- 136 с.

46. Зинатуллин З.З., Газетдинов Н.И. Совершенствование гарантий прав личности при применении уголовно-процессуального принуждения // Проблемы совершенствования законодательства об охране прав граждан в сфере борьбы с преступностью. -- Ярославль, 1984. -- С. 54-59.

47. Золотарёв В.Г., Колоколов Н.А. Порядок рассмотрения судами ходатайств органов предварительного расследования о заключении под стражу подозреваемых, обвиняемых, продлении срока содержания под стражей обвиняемых: Науч.- практ. пособие. - М.: ИГ «Юрист», 2002. - 48 с.

48. Ивлиев Г.П. Основания применения мер процессуального принуждения: Дис… канд. юрид. наук: 12.00.09. -- М., 1986. -- 219 с.

49. Ігнатенко Ю. Проблеми обрання судом запобіжних заходів // Вісник прокуратури.- 2002. - № 4. -С.125-126.

50. Исаков В.Б. Проблемы теории юридических фактов: Автореф. дис… д-ра юрид. наук. -- Свердловск, 1985. -- 48 с.

51. Кабилова С.А., Заман Ш.Х. Домашний арест как мера пресечения в отечественном и зарубежном законодательстве // Российский следователь. - 2004.- № 2. - С. 45-46.

52.Каневский Л.Л. Расследование и профилактика преступлений несовершеннолетних. -- М.: Юрид. лит., 1982. -- 111 с.

53. Капинус Н.И. Процессуальные гарантии прав личности при применении мер пресечения в уголовном процессе. - М., 2004. - 234 с.

54. Карнеева Л.М. Определение вменяемости подозреваемого // Социалистическая законность. -- 1972. -- № 1. -- С. 22-24.

55. Карпачёв Н.Г. Причина и основание // Категория причинности в диалектической концепции связи. -- Свердловск, 1974. -- С. 78-86.

56. Карпенко М.О. Особливості провадження в справах про злочини неповнолітніх: Дис…канд. юрид. наук: 12.00.09. - Х., 2004. - 182 с.

57. Клочков В. Прокурорський нагляд за законністю та обґрунтованістю обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою // Прокуратура. Людина. Держава.- 2004. - № 6. -С.41-50.

58. Коваленко Е.Д. Використання оперативної інформації як підстави для застосування заходів процесуального примусу у кримінальному судочинстві:Дис.... канд. юрид. наук (12.00.09)//МВС України. Донецький юрид. ін-т ЛДУВС.-Донецьк,2007. -211 с.

59.Коврига З.Ф. Уголовно-процессуальное принуждение. - Воронеж, 1975.- 175 с.

60. Корнуков В.М. Меры процессуального принуждения в уголовном судопроизводстве. - Саратов, - 137 с.

61. Короткий Н.Н. Задержание лица, подозреваемого в совершении преступления. -- Киев: МВД УССР, 1977. -- 48 с.

62. Кочетков В.Г. Задержание и заключение под стражу несовершеннолетнего подозреваемого // Борьба с преступностью несовершеннолетних. -- М., 1965. -- С. 12-16.

63. Крылов И.Ф., Бастрыкин А.И. Розыск, дознание, следствие: Учебное пособие. -- Л.: Изд-во ЛГУ, 1984. -- 217с.

64. Кримінально-процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар / За заг. ред. В.Т. Маляренка, В.Г. Гончаренка. - Вид. 5-те, пер. і доп.- К.: КНТ, 2008. - 896 с.

65. Кудин Ф.М. Принуждение в уголовном судопроизводстве. -- Красноярск, 1985. -- 135 с.

66. Кудинов Л. Больше внимания законности предварительного заключения под стражу // Советская юстиция. -- 1982. -- №4. -- С. 13-14.

67. Кузьмин Ю.В. Достаточность доказательств - необходимое общее условие для заключения под стражу обвиняемого // Роль аппаратов уголовного розыска и следствия в борьбе с преступностью. -- Омск: ВШМ. -- 1977. -- Вып.24. -- С.43-53.

68. Курило О. Особливості розгляду справ про взяття особи під варту та продовження строків тримання під вартою // Юрид. Україна. - 2005. - № 8. - С.64-68.

69. Курылёв С.В. Основы теории доказывания в советском правосудии. -- Минск: Изд-во БГУ, 1969. -- 203 с.

70. Ларин А.М. К прогнозу развития советского уголовного процесса // Совершенствование законодательства о суде и правосудии. -- М., 1985. -- С. 29-32.

71. Либус И.А. Презумпция невиновности в советском уголовном процессе.-- Ташкент: Узбекистан, 1981. -- 232 с.

72. Ливщиц Ю.Д. Меры пресечения в советском уголовном процессе. - М., 1964. - 138 с.

73. Лубшев Ю. Заключение под стражу обвиняемых, препятствующих установлению истины по делу // Социалистическая законность. -- 1975. -- №2. -- С. 61-63.

74. Лузгин И.М. Методологические проблемы расследования. -- М.: Юрид. лит., 1973. -- 215 с.

75. Лукъянчиков Е.Д. Особенности расследования преступлений несовершеннолетних: Учебное пособие. -- К.: КВШ МВД СССР, 1990. -- 52 с.

76. Лупинская П.А. Решения в уголовном судопроизводстве, их виды, содержание и формы. -- М.: Юрид. лит., 1976. -- 168 с.

77. Маляренко В.Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: Монографія. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - 512 с.

78. Маринів В.І. Принцип особистої недоторканності в кримінальному процесі України: Дис… канд. юрид. наук: 12.00.09. -- Харків, 1999. -- 196 с.

79. Марітчак Т.М. Застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту місцевими та апеляційними судами // Вісник Верховного Суду України. - 2002. - № 6. - С. 37- 40.

80. Мацьків Г. Дотримання процесуальних строків при обранні та продовженні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту підозрюваного та обвинуваченого // Підприємництво, господарство і право. - 2005. - № 6. -С.139-143.

81. Меры процессуального принуждения в досудебном производстве по уголовным делам / Под ред. М.Е. Токаревой. - М.: Юрлитинформ, 2005. - 184 с.

82. Михайлов А.И. Отдельное поручение следователя. -- М.: Юрид. лит., 1971.-- 67 с.

83. Михайлов В.А. Уголовно-процессуальные меры пресечения в судопроизводстве Российской Федерации. - М.: Институт защиты предпринимателя. - 1997. - 644 с.

84. Михеєнко М.М., Шибіко В.П., Дубинський А.Я. Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України / Відп. ред. В.Ф. Бойко, В.Г. Гончаренко. - К.: Юрінком, 1997. - 624 с.

85. Міщенко С.М., Солоткий С.А. Взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства // Вісник Верховного Суду України. - 2003. - № 5. - С. 43-48.

86. Москалькова Т.Н. Этика уголовно-процессуального доказывания. -- М.: Спарк, 1996. -- 124 с.

87. Мохонько О.О. Застава як запобіжний захід в Україні: проблеми застосування // Процесуальне та організаційне забезпечення діяльності органів досудового слідства та дізнання в системі МВС України: Матеріали НПК (17 травня 2008 р.). - Сімферополь: КЮІ ОДУВС, 2008. - С. 85-91.

88. Обидина Л.Б. Обеспечение прав несовершеннолетнего обвиняемого на предварительном следствии. -- М., 1983. -- 25 с.