Українська мова

Размещено на http://www.allbest.ru/

УКРАЇНСЬКА МОВА

Тема 1. Вступ. Роль мови у формуванні й самовираженні особистості

План

1. Вступ. Роль мови у формуванні й самовираженні особистості.

2. Основні розділи науки про мову та її одиниці: звуки мовлення, значущі частини слова, слово, словосполучення, речення, текст.

3. Культура мовлення.

1. Серед майже десяти тисяч мов і діалектів, які налічуються в сучасному світі, лише 220 мають писемність і ще менше -- державний статус. Українська мова належить до давньописемних мов із понад тисячорічною писемною традицією. Нині вона входить до другого десятка найпоширеніших мов світу, нею розмовляє близько 45 млн людей. Це мова не тільки тих, хто мешкає в Україні, а й мільйонів українців, розпорошених долею по всіх континентах.

Наша мова, як і будь-яка інша, посідає унікальне місце. Вона належить до східнослов'янської підгрупи слов'янської гілки індо-європейської сім'ї мов, і найближчою до неї є білоруська.

Провідну роль у культурному розвиткові українського народу та його мови відіграла Наддніпрянщина, яка з XIV ст. разом із Галицько-Волинською землею дістала назву "Мала Русь". Тоді ж стосовно цієї території вживалася й давніша назва -- Україна, тобто "внутрішня країна (земля)", "земля, заселена своїм народом" (пор. англ. протиставлення іпіапсі "територія всередині країни" та оиііапсі "інша, чужа земля", а також нім. АизіапсІ "закордон"). Перша писемна згадка -- "Іпатіївський літопис" (1187) -- підтверджує цю тезу, розповідаючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича: "...и плакашася по немь вси переяславци... о нем же Оукраина много постона".

Жодна мова не убезпечена від впливу і проникнення до неї інших (зазвичай сусідніх) мов. Українська мова, в основі лексичної системи якої лежить давня східнослов'янська лексика, ніколи не була відгороджена від інших мов. Найдавніші запозичення можна знайти ще у праслов'янській мові.

Основа монолітної єдності народу -- унормована, кодифікована загальнонаціональна мова, стрижнем якої є літературна мова, що вироблялася впродовж віків й увібрала в себе всі місцеві говірки, говори та діалекти. Українська літературна мова сформувалася на грунті середньонаддніпрянських говірок. Основоположником її став І. Котляревський, який Всю славу козацьку за словом єдиним Переніс в убогу хату сироти.

Тарас Шевченко своїм творчим подвижництвом підніс набуток Котляревського на високий рівень суспільно-мовної та словесно-художньої культури нації.

Чужоземні дослідники часто підкреслюють милозвучність і лексичне багатство української мови, найчастіше зіставляючи її з італійською.

Показово, що 1934 року в Парижі було проведено своєрідний конкурс мов світу, на якому українська посіла третє призове місце після французької та перської.

Закон "Про мови в Українській РСР", прийнятий ще 1989 року, на жаль, так і не набрав юридичної сили на теренах уже незалежної України. Хоча ст. 10 Конституції України проголошує: "Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України".

Усупереч Конституції України в деяких містах і областях російська мова дістала статус другої (офіційної) мови. Антинаціональним силам у Верховній Раді вдалося протягти прийняття "Європейської хартії регіональних мов або мов меншин". Хартія -- цілком демократичний документ, передбачає зобов'язання держави щодо захисту мов національних меншин і, зрозуміло, тих, що перебувають під загрозою. Парадокс нашого часу і країни полягає в тому, що саме мова більшості -- українська, де-юре державна мова, потребує не декларативних заяв і нечинних законів, а дієвого захисту й абсолютної підтримки боку держави. Отже, Хартія, таким чином, сприятиме не захисту мов, які дійсно потребують цього, бо зникають (гагаузькі кримськотатарська, ромська та ін.), а навпаки, призведе до їхнього подальшого винародовлення, оскільки носії цих мов перейдуть на "обшепонятную". Наслідки цієї недалекоглядної політики відлунюють у сьогоденні. Мова однієї з найдавніших націй почала втрачати природну якість, натомість у багатьох регіонах утворився своєрідний покруч -- "суржик".

Під цим поняттям розуміють недоладну суміш залишків давнього, батьківського, із тим чужим, що нівелює особистість, національно-мовну свідомість. Це назва здеградованого, убогого духовного світу людини, її відірваності від рідних коренів. Ця суміш мов є результатом насильницьки вкоріненого почуття меншовартості, посередності тій частині населення, як для задоволення певних соціальних потреб і сама прагнула асиміляції та пристосування до нав'язуваної культури. Суржик є небезпечним і шкідливим, бо паразитує на мові, що формувалася впродовж віків, і може призвести до її спотворення та навіть зникнення. Спотворена ж мова робить мислення людини примітивним. Про це свідчить і науковець Я. Радевич Винницький: "Наївно вважати, що люди тільки розмовляють суржиком. Вони ним також; і думають. А це призводить до інтелектуально-моральної аморфності, розмитості й невизначеності особистості, утрати нею не лише мовних, а й національних орі єнтирів узагалі. Адже мова стимулює свідомість, підпорядковує її собі, формує й розвиває, а не лише виражає думку".

Суржик -- феномен не тільки мовної, а й геополітичної стратегії урядовців і політиків. Навіть не проголошуючи другу (російську) мову як офіційну, вони широко й безборонно вживають її в усіх офіційних сферах, що є плідним підґрунтям для "суржикізації" нації. Не до кінця позбувшись одного мовного суржику, певна частина "всеїдних" уже смакує іншими.

"Фейс", "шоп", "ноу-хау", "єс!", "маркет", "імідж", "шоу", "о'кей!" та інші англомовні запозичення часто можна почути сьогодні. "Дай Боже, щоб люди навчилися англійської мови, але не дай Боже, щоб вона стала другою "общепонятною". Це застереження одного з найвидатніших учених-мовознавців XX ст. Ю. Шевельова (Шереха) прозвучало ще на Першому міжнародному конгресі україністів.

З утратою рідної мови руйнується сам спосіб світосприймання, національного мислення, що, зрештою, призводить до денаціоналізації. Згідно з думкою О. Потебні, для народу, який денаціоналізується, цілком природно складаються надто погані умови щодо інтелектуального розвитку; його розум перестає бути самостійним, він змушений пристосовуватися, зважати на кон'юнктуру. Та й узагалі, денаціоналізація, як стверджує наш видатний лінгвіст, "зводиться до поганого виховання, до моральної недуги: на неповне використання наявних засобів сприймання, засвоєння чи ослаблення енергії думки, на гидоту запустіння на місці витіснених, але нічим не замінених форм свідомості, на ослаблення зв'язку підростаючих поколінь із дорослими, що замінюються лише кволим зв'язком із чужими; на дезорганізацію суспільства, аморальність, спідління". Цю думку продовжує І. Огієнко: "Мовне винародовлення призводить до морального каліцтва, а воно -- найродючіший грунт для різних злочинів".

Занепокоєння щодо сучасного стану, у якому перебуває українська мова, звучить з уст небайдужих, національно свідомих діячів культури, науки, народних обранців, які неодноразово ініціювали парламентські слухання у Верховній Раді. Зосібна П. Мовчан зазначав: "На превеликий жаль, нас оточують суцільні зони глухоти, бо мова наша дедалі більше витісняється суржиком, мішаниною, сурогатною російською, покручами. Це не збагачує саму російську мову, руйнує її".

Утративши свою мову, народ гине як окрема історична величина і стає населенням, контингентом, електоратом, біомасою тощо. "Різні мови... є різними світоглядами... Своєрідність мови впливає на сутність нації, як тієї, яка розмовляє нею, так і тієї, якій вона чужа, тому уважне вивчення мови повинно включати в себе все, що історія й філософія пов'язує із внутрішнім світом людини", -- писав німецький мовознавець В. Гумбольдт.

Виховувати в собі повагу до мови, якою спілкуємося, -- це, передусім, шанувати себе, виявляти повагу до народу, його історії, культури. Адже мова -- своєрідний генетичний код нації, а не лише засіб спілкування.

Розвиток мови особистості -- непростий процес. Лише людина, яка невпинно працює над опануванням мови, повсякчас прагне правильно говорити, виявляти в усному та писемному мовленні свою індивідуальність, може наблизитися до мовної довершеності. Досягти ж її -- ілюзорна мрія, оскільки мова -- це океан, який не має меж.

Нерозумно вважати, що знаєш рідну мову досконало. Як мудро зауважено, чужу мову можна вивчити за півроку, а свою треба вчити все життя.

Не дуріте самі себе,. Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, И свого не цурайтесь.

Кобзареві слова актуальні повсякчас, оскільки їх адресовано "і живим, і ненарожденним".

Мова -- не лише одна з ознак нашої національної самобутності, а й дієвий засіб плекання цього почуття.

Будьмо ж розсудливими, не губімо своєї неповторної, Богом даної мови!

2. Фонема - це найменша неподільна одиниця мови, що служить для творення морфем, слів та їх розрізнення. Фонема може виражатися різними звуками. Кількість фонем як звукових типів у сучасній українській мові обмежена: всього їх нараховується 38 ( 6 голосних і 32 приголосних ), а кількість звуків мовлення необмежена. Фонеми можуть протиставлятися за дзвінкістю - глухістю: [ з ] - [ с ], [ б ] - [ п ]; твердістю - м`якістю: [ л ] - [ л`], [ т ] - [ т`].

Морфема ( корінь, суфікс, префікс, закінчення) - це найменша неподільна значуща частина слова. Вона є носієм лексичного або грамматичного значення. За морфемною будовою слова поділяються на змінні, що складаються з основи і закінчення, і незмінні, які не мають поділу на основу і закінчення.

Головна морфема - корінь, що виражає основне лексичне значення слова.

Префікс - частина основи, що стоїть перед коренем і служить для творення нових слів.

Суфікс - морфема, що стоїть після кореня і служить для творення нових слів.

Деякі префікси і суфікси утворюють не слова, а їх форми: повільніше, найкраще.

Закінчення є змінною частиною слова і виражає його граматичне значення, забезпечуючи зв`язок з іншими словами.

Слово - мінімальна структурно-семантична одиниця мови, що виражає поняття про предмети, процеси, явища дійсності, їхні ознаки чи відношення і служить для побудови висловлення. Слово становить єдністьзвучання, морфемної будови і значення. У кожному слові є значення лексичне і граматичне, завдяки чому воно належить до певної частини мови. У слові закріплюються результати пізнавальної діяльності людини. Без слова неможливе не тільки вираження і передача понять і уявлень, а саме їх формування. Значення кожного слова має узагальнений характер. У слові взаємодіють і переплітаються лексичні, граматичні і фонетичні сторони мови.

Слова, пов`язані змістом і граматично, утворюють:

а) словоформи ( біля школи, будемо майструвати, менш зручний );

б) сполучення слів із сурядним зв`язком ( давній і сучасний, весело й грайливо);

в) предикативні сполучення, або речення ( Насунули хмари. );

г) сполучення двох чи кількох повнозначних слів із підрядним зв`язком або словосполученням ( темна ніч, їхати автобусом ).

Не належать до словосполучень фразеологізми, значення яких виражає одне слово.

Словосполучення поділяються на:

а) вільні, що розчленовуються на прості, і неподільні ( п`ять років, кілька дерев );

б) прості ( до їх складу можуть входити синтаксично неподільні - хлопець двадцяти років ) і складні ( виступити з доповіддю перед учнями школи ).

Речення - це основна одиниця синтаксису, що є інтонаційно оформленим смисловим і граматичним цілим, яке виражає окрему завершену думку. У формі речення виражаються судження та інші форми мислення. Граматичну основу речення становлять предикативність та інтонація повідомлення. При характеристиці речення і визначенні його видів беруть до уваги різні ознаки: мету висловлення, наявність (відсутність) емоцій мовця, відношення змісту речення до дійсності, будови, характер смислових і граматичних зв`язків та спосіб їх вираження.

Надфразова єдність або складне синтаксичне ціле, - це група речень, об`єднаних граматичним і змістовим зв`язком, що виражають думку вільніше, розгорнутіше і повніше порпівняно з реченням. У надфразовій єдності речення не рівноцінні: одне з них виражає найважливішу інформацію, а інші уточнюють, поглиблюють, конкретизують її. Надфразова єдність найчастіше збігається з абзацом, хоч може складатися і з кількох абзаців.

Текст - результат мовленнєвого процесу, виражений у формі письмового документа або звукозапису, що характеризується тематичною завершеністю, цілісністю, відображає певне ставлення автора до змісту висловлення, складається із заголовка і ряду надфразових єдностей, пов`язаних логічним, лексичним, граматичним, стилістичним зв`язком. Зв`язок між реченнями у тексті буває контактним і дистантним.

3. Людина створила культуру, а культура - людину. Людина реалізується в культурі думки, культурі праці, культурі мови. Культура - це не тільки все те, що створене руками й розумом людини, а й вироблений віками спосіб суспільного поводження, що виражається в народних звичаях, віруваннях, у ставленні один до одного, до праці, до мови...

Чим міцніші зв`язки людини з культурою народу, тим більшого можна сподіватися від неї як від громадянина, свідомого творця матеріальних і духовних благ, патріота.

Суспільство завжди дбає про те, щоб його члени користувалися мовою не тільки як даним від природи даром, а й свідомо, як знаряддям найактивнішого розкриття своєї особистості. Мовний досвід індивідуума невіддільний від опори на літературну мову якумулятор людських знань.

Мовна культура - це надійна опора у вираженні незалежності думки, розвиненості людських почуттів, вихованні діяльного, справжнього патріотизму.

Культура усного мовлення пов'язана з умінням вільно володіти словом, відчувати його значення, граматично правильно будувати фразу, розрізняти стилі мовного спілкування. Висоті культурі усного мовлення сприяють також літературна вимова звуків, із яких складаються слова, кожній національній мові фразових інтонацій.

Культура мови - це досконале володіння нормами літературної мови, вміння користуватися всіма її засобами, залежно від умов спілкування, мети і змісту мовлення.

Висока культура мови неможлива без високої загальної культури. Можна навчитися говорити без помилок у вимові, правильно ставити наголос у словах, грамотно будувати речення. Але якщо у людини інтелект спить, то у неї бідний словниковий запас, штамповані стереотипні фрази, убога уява і примітивне мислення. Для висловлювання найпростішої думки така людина, як правильно, витрачає втроє більше слів, ніж потрібно. Між мовною убогістю і багатослів'ям - прямий зв'язок. Чим менший запас слів, тим більше їх піде на висловлювання, зірвалась би, зовсім простенької думки. Уміння чітко мислити, багата уява, достатній запас слів - ось що дає змогу людині стисло й небагатослівно висловити досить складні думки.

Людина - єдина з істот, яка має від природи дар членороздільної мови. То ж для кожної людини природно прагнути, аби користуватися цим даром розумно, з високим коефіцієнтом корисної дії. В сиву давнину промовці виступали перед багатотисячним натовпом без допоміжних технічних засобів, переважно просто неба - на стадіонах, перед храмами, в театрах. Отже, мовний вплив оратора на аудиторію був прямий, безпосередній й досить ефективний.

Тема 2. Лексика української мови

План

1. Лексика української мови.

2. Власне українські та запозичені слова.

3. Термінологічна і професійна лексика.

1. Лексика (від гр. Іехісок - той, що відноситься до слова) - це сукупність слів, які вживаються у мові.

Лексика (від гр. Ьехісок - той, що відноситься до слова) - це всі слова, що є в тій чи іншій мові. Крім того, терміном "лексика" також позначають окремі шари (книжна, емоційно забарвлена, нейтральна) або групи (побутова, професійна, сільськогосподарська) лексики, словниковий склад окремих творів чи письменників (лексика "Лісової пісні" Лесі Українки). Наука, яка вивчає словниковий склад, називається лексикологією. При порівнянні лексичних систем двох і більше мов відзначають наявність без еквівалентної лексики. Безеквівалентна лексика - лексичні одиниці, що не мають точних семантичних відповідників у інших мовах. До складу безеквівалентної лексики належать слова-реалії, слова-символи, власні назви.

Наука, яка вивчає словниковий склад мови - значення слів, їх походження, зв'язок з іншими словами, має назву лексикологія (від гр. Іехіз - слово і 1о§08 - вчення).

Лексикологія (від грецького Іехікоз - словесний, словниковий і Іо%о8 - учення) - розділ мовознавства, який вивчаю словниковий склад мови. Розрізняють лексикологію історичну, яка досліджує закономірності формування, розвитку і збагачення словника мови від найдавніших часів, і лексикологію сучасної мови, або описову, яка вивчає лексичний склад мови сучасного періоду.

Збором та систематизацією слів, а також теорією та практикою укладання словників займається лексикографія. Окремо взяті мовні звуки, а також складові частини слова {корінь, префікс, основа, суфікс) виявляють себе лише у слові. Із слів також складаються словосполучення і речення.

Слово - це одна з одиниць мови, яка служить для найменування предметів, властивостей, процесів чи дій. Усі слова за значенням поділяються на дві групи - самостійні та службові.

Самостійні слова - це слова, які обов'язково щось називають {центр, компанія, білий, докласти, купити, обізнаність, сум).

Службові слова не мають самостійного значення, а лише виражають різні відношення між самостійними словами (у виразах ані травички, земля / небо, посеред поля, до нестями службові слова ані, і, посеред, до).

Як одиниця мови слово характеризується такими ознаками (якими вона і відрізняється від інших мовних одиниць):

складається із звуків і має один основний наголос;

може поділятися на менші значущі частини - так звані морфеми {корінь, закінчення, префікс, суфікс);

має лексичне значення, тобто називає предмети, ознаки та процеси реальної дійсності.

ЛЕКСИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ СЛОВА

Слово характеризується насамперед одним чи кількома лексичними значеннями.

Лексичне значення слова - це його реальний зміст, тобто те, що це слово називає.

Наприклад, лексичне значення слова портрет - це "зображення або опис людини чи групи людей".

Крім лексичного значення, слово має ще граматичне значення.

ГРАМАТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ СЛОВА

Граматичне значення слова - це відомості про належність цього слова до тієї чи іншої частини мови, а також про граматичні ознаки цієї частини мови, які змінюють форму слова (рід, число, відмінок, вид, час тощо).

Граматичне значення слів розглядається в морфології.

СЛОВА З КОНКРЕТНИМИ ТА АБСТРАКТНИМИ ЗНАЧЕННЯМИ

Слова, які означають назви, що співвідносяться з конкретними предметами, властивостями чи діями, належать до слів з конкретним значенням (будинок, посібник; старий, нудний, товстий; шукати, беремо).

Крім них, в українській мові є ще слова з абстрактним значенням, тобто такі, що не співвідносяться з конкретними властивостями, діями чи предметами (туга, захоплення, втіха, любов, мрія).

ОДНОЗНАЧНІ І БАГАТОЗНАЧНІ СЛОВА

Конкретне значення слова найчастіше встановлюється в реченні, через зв'язок його з іншими словами.

Так, у реченні Земля обертається навкруги Сонця слово "сонце" означає "центральне небесне світило Сонячної системи"; у реченні Під променями сонця змінилася вся земля "сонце" - це вже "світло та тепло, яке випромінює це світило", а у реченні "Сонце моє" - прошепотіла Любаша під 'сонцем", зрозуміло, мається на увазі коханий дівчини на ім'я Любаша.

Ця властивість слова - вживатися у різних значеннях - називається багатозначністю, або полісемією (від гр. роіу - багато і зета - знак).

В українській мові більшість слів належить до багатозначних, тобто є полісемічними.

Однак, значна частина слів - однозначні, або моносемічні.

У період свого виникнення слово завжди має одне значення, тобто за походженням кожне слово - однозначне, а здатність виражати різні значення ним набувається з часом.

До однозначних слів належить більшість спеціальних наукових темінів (економічних - інвестиції, ціни; мовознавчих - підмет, присудок; літературознавчих - метафора, ямб;

медичних - грип, астма та ін.), назви тканин (вельвет, шовк), деталі та механізми (шайба, плейєр), власні назви (Київ Європа).

Але й серед термінологічної лексики є багатозначні слова, напр.: швидкий потяг (поїзд) і потяг до Морфи; жовте коло і коло парку.

ПРЯМЕ І ПЕРЕНОСНЕ ЗНАЧЕННЯ СЛОВА

У багатозначних словах одне з його значень є основним, або прямим, інші - переносні, або непрямі.

Пряме значення слова - це звичайна назва предмета, властивості чи дії. Пряме значення найчастіше буває первинним, тобто таким, з якого почалась назва. Напр., пряме значення слова серце означає "центральний орган кровеносної системи, що забезпечує кровообіг у людини і тварини".

Переносне значення слова завжди пов'язано з прямим значенням, напр., у реченні Не так серце любить, щоб з ким поділиться. Не так воно хоче, як Бог нам дає (Шевченко) слово сонце вжите у значенні "символ любовних почуттів".

На основі переносного значення виникають метафора, метонімія і синекдоха.

Метафора (від гр. теїарпога - перенесення) - перенесення значень одних предметів на інші: Червона хмара вкрила всю землю.

Метонімія (від гр. теїопутіа - перейменування): Сашко сів за фортепіано і заграв Моцарта.

Синекдоха (від гр. зупексіоспе - співпереймання) - вживання назви частини предмета у значенні його цілого: Червоний картуз так більше і не з'явився.

2. Найбільший тематично-стилістичний шар лексики мови становлять загальновживані слова, використання яких вільне й нічим не обмежене. Ці слова пов`язані зі спільними для більшості носіїв мови поняттями, а також є звичайними, зрозумілими для широкого загалу назвами предметів і явищ довколишньої дійсності, наприклад: батьківщина, воля, добро, земля, молоко, ні, одна, повітря, син, так, я. Вони характеризуються стійкістю основних значень (більшість слів зберегли в сучасній мові ті самі значення, що їх зафіксовано в найдавніших пам`ятках писемності, наприклад: а, бігти, вода, мати, перший, три). Водночас цей склад може зазнавати змін, повторюючись новими поняттями, що стають загальновідомими, наприклад: атомний, банк, екологія, мрія, президент, робот, або у зв`язку зі зміною стилістичної маркованості слова, його лексичної та синтаксичної сполучуваності. Загальновживана лексика переважно належить до стилістично нейтральної, міжстильової, але не тотожна їй, має у своєму складі певну частину вільно вживаних емоційно-експресивних слів ( далебі, матуся, навіжений, попри). Загальновживана лексика включає в себе лексику як власне українську, так і загальновідому запозичену.

Низка найменувань предметів і понять - іменників, рідше якостей - прикметників та дій - дієслів ще з давніх часів переходили від однієї мови до іншої. Шляхи переймання слів, природно, не обмежіються рухом від мови до мови або навіть від діалектів до діалектів. Точна характеристика їх неодмінно предбачає врахування також і розшарування суспільства - тих соціальних груп, які засвоюють або можуть засвоювати лексику від відповідних же іншомовних соціальних груп.

Значну роль щодо шляхів переймання відіграють моменти професійного порядку. Усно через польське посередництво в українську мову, спочатку в міста і містечка, а потім і в села, проникла певна реміснича термінологія - номенклатура німецького походження.

Запозичені слова не сприймаються мовцями як чужорідний складник, а отже, не потребіють пояснень щодо форми і значення. На відміну від іншомовних слів, які розглядаються у спеціальних словниках, запозичені слова подаються в загальних словниках разом із питомою лексикою.

Розрізняють два способи проникнення в мови запозичених слів - проникнення усне й писемне (книжне). Найдавніша частина запозичених слів в українській мові сягає ще праслов`янського періоду й тому має відповідники в інших слов`янських мовах. Ці запозичення походять з готської або діалектів прагерманської мови (верблюд, віск, дар, капуста, князь, котел, лар, лев, лихва, млин, пила, рама, скло, стадо, тин, труба, хижа, хліб, хміль, хобот, черешня, шолом). Серед запозичень, що усно входили до української мови в різні часи, були тюркізми (слова половецького, татарського й турецького походження або засвоєні через посередництво цих мов), наприклад: аршин, байрак, балик, баран, батіг, беркут, боярин, гарбуз, ішак, кабак, кавун, казан, кинджал, козак, кумис, сарай, табун, товар, халва, харч, чабан, чумак.

Наявна в українській мові також значна кількість слів ( близьких до тюркізмів ) арабського й іранського походження: азимут, алгебра, алкогль, базар, балахон, бірюза, гарем, домбра, зеніт, іслам, караван, магазин, могорич, намаз, нафта, собака, тахта, халат, шакал, шатро, шахи.

Слова, засвоювані книжно, тобто через літературу, природно, вищі належним їм емоційним забарвленням. Зазвичай ці слова виявляють тенденцію ставати інтернаціоналізмами й поширюватися від народу до народу. Найголовнішим джерелом лексичних запозичень, пов`язаних із поняттями загальноєвропейської культури, науки, державного управління, права й політики, для української мови, як і для всіх європейських, були та залишаються й досі мова латинська (абсурд, алібі, амплуа, бурса, вакації, вакуум, гербарій, гумор, директор, документ, кримінал, медицина, нуль, оренда, рація, термін, університет, цирк, юрист й ін.) і грецька (абітурієнт, автомат, баня, бібліотека, граматика, догма, озон, океан, палата, політика, схема, театр, техніка, тур, фантазія, утопія та ін.). Із західноєвропейських мов пізнішого періоду запозичень найбільше:

а) з англійської, наприклад: автобус, бокс, дрейф, ескалатор, конвеєр, ліде, менеджер, нокаут, пікнік, спорт, тролейбус, шквал;

б) з голландської, наприклад: бакен, боцман, гавань, док, домкрат, картуз, кіль, лакмус, лоцман, марсель, ситець, трап, трос, шлюпка;

в) з німецької, наприклад: бутерброд, варта, гантелі, гвинт, крам, ланцюг, марка, полірувати, слюсар, танець, фарба, цегла, шахта, штраф;

г) з італійської, наприклад: алегро, бомба, віолончель, гондола, дует, композитор, лава, нетто, новела, піаніно, соло, тенор, паста;

д) з польської, наприклад: вельможа, гріш, достаток, зичити, млин, перепрошую, петрушка, хлопець;

е) із французької, наприклад: аванс, багаж, вестибюль, демарш, інженер, квартира, монтаж, одеколон, оранжерея, партизан, презентувати, сюжет, рагу, трико, шантаж.

Якщо в українській мові немає відповідника іншомовному запозиченню , то є всі підстави для його використання в активному мовленні.

3. Терміни - це слова або словосполучення, які вживаються в досить специфічній (науковій, публіцистичній, діловій та ін.) сфері мовлення і створюються для точного вираження спеціальних понять і предметів. Іншими словами, термін - це слово в особливій функції і саме в зв'язку з цією своєю функцією термін набуває великої точності значення, "чистоти" (він позбавлений образних, експресивних, суб'єктивно-офіційних відтінків значення).

Терміни створюються засобами власної мови (діловодство), запозичаються (дебет) або "конструюються" з власних і запозичених складників (телетайп, фототелеграма, скорозшивач).

У діловому стилі також є своя термінологія. Розвиток соціалістичної економіки, вдосконалення норм адміністративного права, виникнення нових науково-технічних понять - усі ці фактори значною мірою визначають склад словника сучасної мови управління, зокрема склад термінології. Поява нових термінів, уточнення й кодифікація (закріплення у словнику) вже наявних у мові ставлять працівника сфери управління перед необхідністю враховувати зміни в мої службової документації, знати вимоги, які до неї висуваються.

До термінів ставляться такі вимоги:

1. Термін повинен вживатися лише в одній, зафіксованій у словнику формі (діловодство, але не діло ведення, справоведення, діловиробництво та ін.). Проникнення нестандартних термінів у діловодство пояснюється насамперед обставинами складання документа: вони укладають швидко, часто навіть без чернетки, поява їх диктується обставинами, звичайно малосприятливими для тривалого обдумування, не завжди ці папери читаються іншими особами.

Виникнувши таким чином, нестандартний термін поступово поширюється й може навіть перейти в загальнонародний вжиток, засмічуючи мову.

2. Термін повинен вживатися з одним значенням. Наприклад, циркуляр - це розпорядження, які повинні виконуватися всіма підвідомчими даній організації установами й підприємствами, а це означає, що циркуляр - це лише директивний лист, а не лист будь-якого типу, і таким словом можна називати лише документ цього типу.

Економічний термін повинен вживатися в тому значенні, в якому його застосовують економісти, технічний - у тому, в якому його вживають інженери та ін. Визначення термінів зафіксовані в державних стандартах, а також у спеціальних довідника і словниках. Проте деякі терміни мають на практиці неоднозначний зміст (особливо такі, як затоварювання, зрив плану, штурмівщина та ін.). Серед термінів, уживаних у діловодстві, зустрічаються й такі, що мають кілька значень, наприклад: Справа. 1) Класифікаційне поняття, вживане для позначення сукупності документів, які стосуються певного напряму або питання діяльності установи, вміщених в окрему обкладинку (папку); 2) Одиниця зберігання текстових документів у архівах; 3) Різновид справи (1), який становить цілісне за змістом і послідовне ведення одного питання (судова справа). У таких випадках автор мусить так будувати текст, щоб одразу було видно, яке значення багатозначного терміна він має на увазі.

3. При користуванні терміном слід суворо дотримуватись правил утворення від нього похідних форм: якщо словник або довідник дає лише певні форми, то "утворювати" ще якісь слова для власного вжитку забороняється, наприклад: акт, род. відм. акта (а не акту), множина - акти; словосполучення: акт приймання - здавання, акт ревізії, акт ревізії каси; акт звірки розрахунків; акт звірки взаємних розрахунків, акт про надходження неякісних або некомплектних товарів, комерційний акт, оперативно-технічний акт та ін. Від терміна акт можна утворити дієслово (актувати), пасивну форму дієслова (катуватися), дієприкметник (актований), віддієслівний іменник (актування). Проте вже термін активування належить до іншої галузі і в діловодстві вжитий бути не може.

4. При укладанні документа службова особа повинна звіритися за словником, якщо певний термін викликає у неї сумніви, і не пускати в обіг слів, утворених кимось на заміщення наявних у словнику загальнолітературних термінів. Наприклад: є терміни позаштатний фонд і несписочний фонд, проте дехто, порушуючи норми літературної мови, вживає неправильний вислів безлюдний фонд.

Якщо пам'ять не підказує складачеві документа потрібного терміна, то не слід одразу ж хапатися за створення свого. Це викликає плутанину, неясність, призводить до зайвого листування - роз'яснення "темних місць" одержаного документа.

5. Причиною таких ускладнень часто буває неоднозначне розуміння якогось терміна тим, хто писав листа, і тим, хто його одержав. Наприклад: слово вага вживається в багатьох галузях науки, тому без уточнюючого означення його не слід вживати в документі.

Сьогодні в термінології багатьох галузей наук з'явилося чимало термінів-дублетів (нові й старі терміни для називання того самого поняття), термінів-неологізмів, термінів, які вживає лише певна наукова школа та ін. При необхідності вжити ці терміни в діловому документі слід вибрати той, який для цієї термінології вже кодифікований (закріплений у словнику).

Ускладненість термінології, недоречна пишномовність висловлення - це свідчення невисокої культури людини, вбого інтелекту її. Високоінтелектуальна і культурна людина завжди прагне висловитися ясно, чітко, шукає для формування своєї думки найточніших слів і словосполучень, послуговуючись при цьому не запозиченнями й термінами, а звичайними загальновживаними словами рідної мови. Тому псевдонаукова мова - це те, чого слід уникати.

Погане враження справляє й мова такого службового документа, в якому поряд з термінами (дебет, фінансування, кредити) вживаються "бувші терміни", тобто терміни інших галузей науки, які потрапили до загальнонародної мови і які втратили своє термінологічне значення (фактор, стимул, фронт, база, претензія та ін.). Це утруднює читання документа, викликає потребу додаткового пояснювати написане, певним чином "дискредитує" справжні, правильно вживані в тексті терміни.

Загальний висновок: терміни - це така група слів нашої мови, яка потребує до себе спеціальної уваги, постійного звіряння з словниками, повсякчасного поновлення в пам'яті значення потрібних для роботи найменувань.

Професіоналізми - це слова або висновки, властиві мові певної вузької професійної (рідше - соціальної) групи людей, поставлених в особливі умови життя.

Професіоналізми виникають у двох випадках: коли та чи інша спеціальність або вид занять не має розвиненої термінології (це, наприклад, рибальство, полювання, різні ігри та ін.), або як розмовні неофіційні замінники наявних у цій галузі термінів. Друга група професіоналізмів особливо поширена й досить активно поповнюється (наприклад: карданний пристрій - кардан; трансплантації - пересадка тощо). Це, як правило, загальнозрозумілі й часто загальновживані слова, які, проте не належать до літературної мови.

Такі професіоналізми наявні в повсякденному мовленні працівників багатьох підприємств, відомств, установ та ін. Доки вони вживаються лише в усному мовленні й не виходять за межі відомства - шкода від них невелика (псується мова лише тих людей, які вживають професіоналізми в усіх випадках життя, а не лише в окремих робочих ситуаціях). У практиці писемного спілкування в межах одного відомства вони теж зрозумілі, але небажані, бо через них діловий папір перетворюється з офіційного в напівофіційний (або й зовсім неофіційний), набуває рис приватної записки, а не документа.

У міжвідомчій кореспонденції їх вживання небажане, або просто неприпустиме. На жаль, дехто з службових осіб, причетних до складання ділової кореспонденції, вважає професійну лексику нормою писемного мовлення, засмічуючи професіоналізмами мову ділових паперів тощо.

Які ж слова входять до складу професіоналізмів?

Серед професіоналізмів переважають слова загально нар. мови, вжиті у специфічному значенні або в не узвичаєній для них формі. Так, поза літературною нормою перебуває вживання абстрактних іменників у множині: начальникам відділів требу уточнити свої обсяги, ми має типові застосування, цілий ряд диференціювань та ін. Як відомо, ці абстрактні іменники в загальнолітературній мові форм множини не мають.

Уже згадувалося, що до професіоналізмів належать також і слова загальна. мови, вжиті в спеціальному значенні. Так, наприклад, слова кваліфікований, свідомий, якісний означають наявність у якихось осіб предметів певних властивостей або ознак. У деяких колективах усталилось вживання цих слів на позначення високого вияву названої ознаки чи властивості: кваліфікований у них означає "висококваліфікований", а не той, що має певну кваліфікацію; свідомий - це людина надзвичайно високої свідомості; якісні показники - це показники високої (найвищої) якості та ін.

Таке слововживання збіднює мову й водночас ускладнює сам процес спілкування.

Часом переосмислене слово так далеко відходить від значення основного, що "непосвяченій" людині взагалі буде незрозуміло, про що йдеться: слово удар, наприклад, у текстильній промисловості вживається на позначення одиниці швидкості станка. Тому речення: "Повідомте ударність нового агрегата" для непосвяченої людини буде "цифровим донесенням", а не діловим листом. Поширеним засобом поповнення складу професіоналізмів є "місцева творчість" (у межах колективу, підприємства тощо), насамперед за рахунок префіксації та словоскладання. Серед префіксів найпопулярніші до- (дообладнати, декваліфікація), недо- (недопалив, недовнесок), за- (залозунгувати, за процентувати), над- (надзверхплановий); серед суфіксів - ість (бойовитість, пливучість, стрибучість), -аж (типаж, листаж), -ація (маршрутизація, декваліфікація) та ін.

Словоскладання чи основоскладання дає у професійних жаргонах слова, невідомі загальнонародній мові, наприклад: маловісна корова (корова некондиційної ваги).

Професійні жаргони часто виникають і вкорінюються там, де порушується автоматизм праці, виробничий ритм.

Тема 3. Синонімічне багатство української мови

План

1. Синоніми в українській мові.

2. Антоніми і пароніми в українській мові.

3. Стилістичні засоби лексикології і фразеології.

1. Українська мова за свою довгу історію виробила надзвичайно розвинену синоніміку, здатну задовільнити найрізноманітніші потреби мовного загалу в тому, щоб найменувати, передавати те чи інше поняття з усіма його найтоншими відтінками й виразити всю гаму пов`язаних із ним емоційно-експресивних нюансів.

Синоніми - слова або їх окремі значення, а також стійкі словосполуки, афікси, словотвірні типи, граматичні форми, що при повній або частковій формальній відмінності маютьтотожні чи майже тотожні значення.

Велику кількість близьких за значенням слів ми розрізняємо добре; відмінності між ними очевидні, переплутати ці слова важко. Наприклад:

робітник - людина, що працює на промисл. під-ві; працівник - ширше поняття, ніж робітник (газетний працівник, наук. працівник тощо).

Але вже такі слова, як замісник і заступник, примусять декого замислитися, перш ніж відповісти на питання, чи ці слова абсолютно тотожні за змістом. Виявляється, що замісник - це людина, яка тимчасово виконує чиїсь обов'язки, а заступник - це офіційна назва постійної посади; заступник працює водночас з керівником, а замісник заступає відсутнього керівника.

Поняття "близькозначне слово" для кожної людини дещо інше, визначається воно насамперед ступенем знання мови.

Легко уявити собі, що було б, якби в документі при перекладі були переплутані щойно названі слова: документ втратив би свою цілеспрямованість, точність.

Чим менше виразне предметне значення слова, тим важче шляхом логічних роздумувань відрізнити значення одного слова від іншого. Ці значення слів треба запам'ятати, щоб точно і правильно ними користуватися.

Багато сумнівів звичайно викликає вибір серед слід тепер, зараз, нині, сьогодні. Дехто вважає, що "законне право на існування" має лише слово тепер. Виявляється, що ці слова різняться значенням, а не місцем вживання: зараз - це у момент розмови (цієї миті, секунди, хвилини); тепер - у наш час, останнім часом (з цим же значенням вживається нині й сьогодні). При зіставленні двох часових періодів вживається тепер (колись - тепер); при зміні дій, процесів, станів також вживається тепер (Тепер переходимо...).

Буває, що два слова різняться лише префіксами, але не є взаємопов'язаними; тут треба бути особливо обережними й уважними, бо від наявності чи відсутності навіть однієї літери у слові може змінитися значення всього тексту.

На перший погляд дуже незначна відмінність між словами зупинятися і спинятися, запитання і питання. І справді, у прямому значенні це дуже близькі за змістом слова, які вільно взаємо замінюються. Проте у переносному значенні вживається лише спинятися (спинимося на цьому питанні, він ні перед чим не спиняється), питання (проблема, справа), а зупинятися і запитання - у прямому. Синоніми служать не лише для найточнішого висловлення думки, вони допомагають також знайти найдоречніший спосіб висловлення.

У певних ситуаціях звичайне загальновживане слово може виявитися аж надто прямолінійним. навіть жорстоким, тоді йому підшукують відповідну синонімічну заміну (наприклад: у некролозі неповтрюється слово помер, його замінюють після першого вживання словами зворотами - пішов від нас, залишив нас, пішов з життя та ін.).

Деякі загальновживані слова мають виразно експресивний характер і тому не придатні для ділового документа. Так, слово п'яний у нашій уяві повязуємться зі словами п'яниця, пиячити, пиятика тощо, які є досить експресивними рядом. Тому в ділових паперах до них добираються описові без емоційні звороти: у нетверезому стані, під ідєю алкоголю, у стані сп'яніння тощо.

Часом виникає пом'якшити наказ, порівняйте:

Не курити!

Палити забороняється!

Просимо не курити.

У нас не курять.

Проте пошуки пом'якшуючих синонімів для ділового папера не завжди виправдані об'єктивними причинами, а пояснюються часом надмірною делікатністю того, хто пише.

Таким чином, пом'якшуючі синоніми доречні в діловому документі насамперед у тих випадках, коли загальновживане слово аж надто експресивне або викликає небажані побутові асоціації. Оскільки ж пом'якшуючі синоніми - це переважно описові кількаслівні словосполучення, то вони, до всього іншого, ще й громіздкі. Тому кількість їх у тексті повинна бути мінімальною.

2. Близькозвучні слова (пароніми). Серед слів нашої мови є досить таких, які мають однаковий корінь, а різняться лише суфіксом, кількома літерами в закінченні, префіксом, наявністю чи відсутністю частини -ся та ін. При читанні тексту з такими словами труднощів не виникає, бо словесне оточення допомагає уточнити, конкретизувати значення цього - загалом знайомого слова.

Приклад. Здавалося б, що труднощі повинні виникати при розмежуванні слів - дипломат - дипломант, проте, виявляється, найчастіше не розрізняють досить віддалену за звучанням пару: дипломант (конкурсу) і дипломник (автор дипломної роботи), дипломат же - слово відоме і рідко викликає труднощів при відмежуванні від двох ін. близькозвучний слів.

Отже, нерозрізнення - досить велика небезпека. Уникнути її можна лише тоді, коли людина усвідомлює цю небезпеку і завжди, відчуваючи її, перевіряє себе за словником.

Найчастіше в ділових паперах трапляються такі пароніми:

Виборний - виборна агітація, виборна посада, виборність і звітність правлінь та ін.;

виборчий - виборча компанія, виборчий бюлетень, загальне виборче право та ін.

Виключно - лише, тільки (...виключно для членів правління...);

винятково - дуже, особливо, надзвичайно (це питання має винятково важливе значення).

Громадський - від "громада"; не державний, не службовий, добровільний (громадські інтереси, громадські організації);

громадянський - від "громадянин", такий, що має стосунок до людини як громадянина (громадянські права, громадянська війна).

Дільниця - адміністративно самостійний об'єкт, або виробничий вузол на будівництві, шахті, залізниці (виборча дільниця);

ділянка - частина поверхні, площі чогось (дослідна ділянка, ділянка франту).

Загальноприйнятий - визнаний усіма, узвичаєний;

загальноприйнятний - такий, що його всі можуть визначити, прийняти.

Особистий - такий, що стосується окремої людини, її долі, почуттів, переживань (особистий підпис, особисте життя);

особовий - найчастіше дані людини, які зберігаються в установі, (особовий склад тощо).

Позбавити - відібрати щось у когось (позбавити прав);

позбавитися - запобігти чомусь, попередити щось неприємне (позбавитися аварійного стану).

Показник - наочне вираження чогось (у цифрах, графічно); у переносному значенні - те, з чого можна судити про розвиток і хід певного явища (економічний показник, показник можливостей);

покажчик - напис, стрілка та ін., що вказують на щось; довідник;

Повноваження - права певної особи на дії від імені когось (строк повноважень продовжено);

уповноваження - надання якійсь особі діяти від імені того, хто це доручає (за уповноваженням райвиконкому відряджається...).

Антонімами (від гр. апtі -- проти і опуmа -- ім'я) називаються слова з протилежним значенням, наприклад: тепло холод, рух -- спокій, день -- ніч, початок -- кінець, добре -- погано, весело -- сумно, чорний -- білий, твердість -- м'якість, говорити -- мовчати,, сидіти -- стояти. Антоніми, як правило, утворюють пари на основі зіставлення і протиставлення, яке відбувається на одній семантичній площині. Характерною рисою пари антонімів є їхня спільність лексичного значення, тобто антонімічна пара -- це завжди слова однієї частини мови: іменники: друг -- ворог (ставлення), зима -- літо (пора року); прикметники: солодкий -- гіркий (смак), високий --низький (зріст), швидкий -- повільний (темп); дієслова: йти -- стояти (рух), сміятися -- плакати (дія); прислівники: холодно -- жарко (стан), вниз -- угору (напрям), рано -- пізно (час). Антоніми виражаються тією самою частиною мови й позначають однорідні явища, тобто явища одного плану. У мовленні обидва антоніми поєднуються з тими самими словами: і початок, і кінець -- дня, тижня, століття, роботи, твору, дороги, подорожі, поневірянь, нитки тощо; і сонячний, і хмарний -- день, ранок, вечір, літо, осінь, весна, погода.

3. Антонімами бувають переважно слова з абстрактним якісним значенням: веселий -- сумний, гарячий -- холодний, високий -- низький, білий -- чорний, повний -- порожній; добро -- зло, радість -- горе, світло -- темрява; дружити -- ворогувати, радіти -- сумувати, хвилюватися -- заспокоюватися; добре -- погано, легко -- важко, корисно -- шкідливо. Менше антонімів є серед слів із просторовим та часовим значенням: високий -- низький, широкий -- вузький, ранній -- пізній; схід -- захід, висота -- глибина, ранок -- вечір; глибоко -- мілко, вдень -- уночі. Серед дієслів антонімічними найчастіше бувають ті, що або походять від якісних прикметників, або вкаpзують на спрямовану дію: дорожчати -- дешевшати, ширшати -- вужчати, віддалятися -- наближатися, підніматися -- спускатися, давати -- брати, вдихати -- видихати. Антонімічними бувають також прийменники: від -- до, над -- під, перед -- за, у -- з.

Багатозначні слова вступають в антонімічні відношення окремими своїми значеннями: тихий -- гучний (голос); тиха -- вітряна (погода); тихе -- розбурхане (море); тихе -- неспокійне (життя), тощо.

Трапляються випадки, коли те саме слово передає два протилежні, антонімічні, значення. Так, слово сходити означає і "підніматися", і "спускатися"; сходження -- і "підняття на гору", і "спуск із гори"; позичати -- і "давати в борг", і "брати в борг"; колись -- і "у минулому", і "у майбутньому". Наприклад, "-- На які ж ви гори сходили ? -- зацікавлено допитувався Воронцов" (О. Гончар). "З гори сходять кілька хлопців" (І. Нечуй-Левицький). "Сидів колись дідок під явором густим" (Л. Глібов). „Скажуть колись люди: коли сей народ пережив і такі часи і не загинув, то він сильний" (Леся Українка).

Слова, не пов'язані з якісною чи кількісною оцінкою явищ, із різними протистояннями, не мають антонімів: стіл, вікно, літак, думка, слово, мрія, математика, мистецтво, політика, хліборобський, заячий, писати, дивитися. Тому не можна вважати антонімічними й поняття, пов'язані з розрізненням чоловічої та жіночої статі: батько -- мати, брат -- сестра, чоловік -- жінка, цап -- коза, баран -- вівця. Вони хоч і мисляться попарно, проте не протиставляються, не взаємовиключаються, а лише зіставляються за певною ознакою, як, наприклад, слова стіл і стілець, солодкий і кислий, іти і їхати, що також не є антонімами.

За характером відношень у семантичному полі антоніми бувають двох видів:

· з проміжними ступенями вияву якостей, коли між двома антонімічними поняттями розташовуються одне чи більше понять із менш вираженою інтенсивністю: гарячий -- гаряченький -- теплий -- тепленький -- теплуватий -- прохолодний -- холоднуватий -- холодний -- крижаний, світло -- сутінки -- темрява;

· без проміжних ступенів вияву якостей: життя -- смерть, перемога -- поразка, присутній -- відсутній, лівий -- правий, однаковий --різний, множити -- ділити, наступи ти -- відступати, нападати -- захищатися, купувати -- продавати, говорити -- мовчати, всередині -- зовні, вгору -- вниз.

За структурою антоніми бувають:

· різнокореневі (власне лексичні): великий -- малий, легкий -- важкий, спека -- мороз, мужність -- боягузтво, любити -- ненавидіти;

· однокореневі (словотвірні): надія -- безнадія, спокій --неспокій, орієнтація -- дезорієнтація, логічний -- алогічний, раціональний -- ірраціональний; особливо багато їх серед дієслів: відчинити -- зачинити, увійти -- вийти, навантажити -- розвантажити, недосолити -- пересолити.

Слова з не- лише тоді антонімічні, коли ця частка творить нове слово з новим значенням: правда -- неправда (брехня), друг -- недруг (ворог), воля -- неволя (рабство). Антоніми з не- виражають меншу міру протиставлення, ніж різнокореневі антоніми: багатий -- небагатий (убогий), легко -- нелегко (важко), правда -- неправда (брехня). Але такі похідні слова з не-, як гарячий -- негарячий, швидко -- нешвидко, не є антонімічними. Вони передають не протилежні значення, а значення з різним ступенем вияву якостей.

Антоніми використовуються в прислів'ях, приказках, дотепах: "На чорній землі білий хліб родить", "Порожня бочка гурчить, а повна -- мовчить", "Чужого доброго не гудь, а свого поганого не хвали". На контекстуальних антонімах побудовані деякі іронічні вислови: "Розжалобився, як вовк над поросям -- від 'їв ніжки та й плаче", "Добрий баранчик, та по-вовчому виє", "Такий добрий, що в ложці води втопив би", "Така гарна, що як вигляне у вікно, потім собаки на те вікно три дні гавкають". Антоніми входять до складу багатьох фразеологізмів: ні живий ні мертвий; ні холодно ні жарко; ні туди ні сюди; ні в сих ні в тих; і сміх і гріх; рано чи пізно; наліво і направо; пройти крізь вогонь і воду; змінити гнів на милість; ні богові свічка, ні чортові кочерга.

Тема 3. Основні норми української літературної вимови

План

1. Звуки мови і знаки письма.

2. Основні правила наголосу і вимови в українській мові.

3. Складні випадки правопису ненаголошених голосних.

1. Фонетика вивчає реально існуючі одиниці - звук, склад, наголос, інтонацію: Кожна з цих одиниць позбавляє значення.не скажімо, звук [а] [б] самі по собі нічого вони формують слова.

Знак. - а у слові стіна свідчить про відмінок, однину, ж. Р. цього іменника, а частка - [б] - про форму дієслова умовного сп.

Звук хоч мінімальна одиниця мовлення, але без неї спілкування неможливе, бо із звуків створені всі значущі одиниці мови:

морфеми;

слова;

речення;

тексти;

В українській мові: для позначення звуків на письмі існує абетка (алфавіт. азбука). Це чітко визначений порядок графічних знаків (літер) Альфа-віта (грець) аз - буки-давн.р. абетка -(перші 2 літ. в українській азбуці) 33 літери.

Абетка утворена на основі слов'янської азбуки, яка мала назву кирилиця.

Голосні (мають лише голос) - 6

[а, о, у, е, и, і] поділ на губні (о,у) і негубні.

Приголосні: вимовляються за доп. голосу і шум. Сонорні (ь) за тоном звучання наближаються до голосних (р, л, м, н,й, в).

Шумні поділяються на дзвінкі та глухі.

Дзвінкі (мають шум і голос) (б, д, ж, з, дж, дз, г,г).

Глухі складаються тільки з шуму (їх 9)

[к, п, т, с, ц, ч, ш, х, ф]

За місцем творення:

Губні [б, п, в, м, ф]

Йотовані [я, ю,є,ї]

Окремі букви означають не один, а 2 звуки: