Міжнародний кредитний ринок: етапи та тенденції його розвитку

87

ДИПЛОМНА РОБОТА

Міжнародний кредитний ринок: етапи та тенденції його розвитку

Запоріжжя

2010 р.

ВСТУП

Однією з важливих характеристик сучасних світогосподарських зв'язків є швидке розбухання міжнародного кредиту, перетворення міжнародного ринку позикових капіталів на центральний елемент міжнародних економічних відносин. Адже інтернаціоналізація виробництва і капіталу, розширення сфери діяльності транснаціональних корпорацій потребують не тільки вільного обміну однієї валюти на іншу, а й міцних джерел безперебійного міжнародного фінансування відносно незалежних від національних систем. Міжнародний ринок позикових капіталів не лише продовжує зростати абсолютно, а й характеризується постійною зміною структури і вдосконаленням механізму. Найгострішою проблемою, на сучасному етапі формування механізмів міжнародного кредитного ринку, є криза заборгованості, як наслідок надвеликих обсягів зовнішньої заборгованості країн за фінансовими зобов'язаннями, що підлягають погашенню в обумовлені строки іноземним кредиторам.

Приймаючи до уваги вищезазначене, слід враховувати вплив реалій глобальної фінансової системи на процес розвитку та вдосконалення механізмів міжнародного кредитування. Фактично з кінця 2008 року домінантним фактором розвитку світового господарства є глобальна фінансова криза, що, за визначенням багатьох експертів не має собі рівних за масштабами з часів Великої депресії 1929-1933 рр. [19, с. 20]. Нинішня криза характеризується системним характером, що проявляється у поєднанні циклічної, структурної, кредитної, фондової, банківської та соціальної криз, а також приголомшує своєю глибиною, формами прояву, масштабами і темпами поширення. Такі потрясіння випробовують справедливість сучасних форм господарювання, і, в першу чергу, кредитних механізмів.

Таким чином, актуальність дослідження теми «Міжнародний кредитний ринок: етапи та тенденції його розвитку» полягає у потребі відстежування сучасного стану міжнародного кредитного ринку в умовах фінансової нестабільності на міжнародних та локальних фінансових ринках, дослідженні ефективності кредитування міжнародних спеціалізованих фінансових установ, як лідерів міжнародного кредитного ринку, та прогнозуванні основних тенденцій та напрямків розвитку ринку на сучасному етапі розвитку.

Мета випускної роботи - дослідження перспективних тенденцій розвитку міжнародної системи кредитних відносин та діяльності її суб'єктів, дослідження структурних складових, інструментарію, базових категорій та аспектів функціонування системи сучасного міжнародного кредитного ринку, аналіз проблем валютно-фінансових чинників створення спільного кредитного ринку в країнах, що до нього інтегруються, обґрунтування необхідності адаптації до європейських кредитних механізмів комунітарного регулювання ринку фінансових послуг України.

Актуальність досліджуваної теми зумовлюється дією ряду взаємопов'язаних факторів. По-перше, стабільний розвиток зовнішньоекономічних зв'язків держав залежить від адекватної системи міжнародних кредитних відносин, яка формує економічні передумови залучення фінансових потоків у економіку. По-друге, задля розбудови оптимальної моделі розвитку та регулювання ринку банківських послуг, з урахуванням особливостей економічного розвитку України, необхідним є визначення економічних засад адаптації до європейських принципів, методів та інструментів регулювання міжнародного кредитного ринку. Кількісні та якісні зміни, що відбуваються в процесі розвитку методологічних та інституційних аспектів формування міжнародного кредитного ринку (глобального та регіональних кредитних ринків), потребують наукового осмислення та практичного вирішення засобами адекватної економічної політики - розробки та впровадження ефективної стратегії взаємодії її економічних інститутів з міжнародними ринками капіталу як джерелами надходження новітніх тимчасово вільних фінансових ресурсів.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ТА МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ФУНКЦІОНУВАННЯ МІЖНАРОДНОГО КРЕДИТНОГО РИНКУ

1.1 Правові засади та механізми регулювання ринку міжнародних кредитів

Одним з видів міжнародного руху капіталів є експорт позичкового капіталу, який виступає у формі міжнародного кредиту. Міжнародний кредит -- це економічні відносини, що виникають між державами, іноземними комерційними банками та фірмами з метою позичання валютних або товарних ресурсів на умовах повернення їх у визначені строки та сплати винагороди (процентів) за користування. Іноземні кредити є важливим інструментом фінансування зовнішньої торгівлі, проведення комплексної модернізації та реконструкції підприємств, підтримування стабільності міжнародних розрахунків.

Розвиток міжнародних грошових потоків і пов'язаних з ними відносин потребує створення певної системи управління цими процесами. На рівні окремих держав і міждержавному рівні створюються механізми контролю та регулювання міжнародних фінансів.

Для упорядкування міжнародного фінансового механізму формується міжнародне фінансове право, яке є системою юридичних принципів і норм, що регулюють міжнародні фінансові відносини, і складається з двох підсистем: фінансового права на міждержавному рівні та норм національного фінансового права окремих країн, що регулюють міжнародні фінансові відносини цих країн. Норми останнього повинні узгоджуватися з положеннями міждержавного права. [11, с. 17]

Міждержавне фінансове право є частиною міжнародного дипломатичного та економічного права і формується у вигляді:

- системи двосторонніх і багатосторонніх міжнародних угод щодо фінансової діяльності;

- міжнародних звичаїв;

- актів міжнародних конференцій і нарад;

- окремих документів щодо регламентації функціонування міжнародних організацій.

До системи міжнародних угод відносять: угоди про створення міжнародних організацій, основним предметом діяльності яких є забезпечення міжнародних валютно-кредитних відносин; угоди про міжнародні розрахунки, тобто про порядок здійснення розрахунків за торгові та неторгові операції у сфері міжнародних економічних відносин; міжнародні кредитні угоди; міждержавні угоди про інвестиції; міжнародні угоди про забезпечення фінансових зобов'язань суб'єктів міжнародної фінансової діяльності [9, с. 23-27].

Загалом основні принципи сучасного міжнародного фінансового права закріплені у Статуті Організації Об'єднаних Націй (ООН) і статутах її підрозділів: Міжнародного валютного фонду (МВФ), Світового банку та ін.

Права та обов'язки суб'єктів міжнародних фінансових відносин фіксуються у конституціях країн, статутах і положеннях державних органів і суспільних організацій, установчих документах приватних підприємств.

Держава, як суб'єкт міжнародних фінансово-кредитних відносин здійснює міжнародну фінансову політику, що реалізується низкою заходів і рекомендацій у сфері міжнародних фінансів. Реалізація міжнародної фінансової політики відбувається через укладення міжнародних угод, видання нормативних актів, усі форми державного регулювання фінансової сфери. З функціонального погляду в структурі міжнародної фінансової політики можна виділити валютну, податкову, кредитну політики. Кредитна політика спрямована на регулювання міжнародних кредитних відносин [9, с. 30-31]

Питання про регулювальне законодавство, в умовах виходу іноземних фінансових установ (ІФУ) на світовий ринок, стало одним з основних і вимагало негайного рішення. У цьому напрямі було здійснено кілька кроків у різних країнах з розвиненою фінансовою системою: закон США про міжнародну банківську діяльність (1978 р.), британські закони про банки (1979 р. та 1987 р.), французький закон про банки (1984 р.), а також перша (1977 р.) та друга (1989 р.) банківські директиви Європейського Союзу. В основу міжнародного права щодо регулювання міжнародної діяльності фінансових установ покладено п'ять принципів правових відносин, які сформульовані стосовно банківських установ [7, с. 316-317]:

- принцип приймаючої країни, відповідно до якого діяльність усіх банків, незалежно від країни їх походження, повинна регулюватися відповідними органами приймаючої країни;

- принцип країни походження, який дозволяє місцевим банкам здійснювати операції в інших країнах і створювати там свої філії відповідно до законів і правил країни походження так, якби та країна була частиною країни походження;

- принцип взаємності, який передбачає, що банки іншої країни трактуються в країні, що приймає, так само, як і банки цієї країни в країні походження іноземних банків;

- принцип гармонізації регуляторної політики, який повинен урівняти права місцевих банків у різних країнах і, таким чином, на підставі існування однакових законів і правил зняти проблему регулювання діяльності банків за кордоном;

- принцип розподілу відповідальності за платоспроможність і ліквідність, який покладає на приймаючу країну відповідальність за забезпечення необхідної ліквідності та стабільної грошової системи, в якій працюють банки, а на країну походження - за здійснення нагляду за банківською діяльністю її банків.

У законодавстві різних країн ці принципи вживаються різною мірою або, взагалі, вживаються різні принципи. Для прикладу, у США не використовується принцип взаємності, а країни ЄС приділяють йому значну увагу. У багатьох випадках використання законів інших держав обумовлено самим характером послуг, що надаються.

В Україні з прийняттям Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (введено в дію постановою Верховної Ради України №960-XII від 16.04.1991 р.) було започатковано формування національного законодавства з питань міжнародних фінансів. Подальшого розвитку це законодавство набуло після прийняття Кабінетом Міністрів України Декрету «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» (№15-93 вiд 19.02.1993 р.). На теперішній час окремі міжнародні фінансові відносини України регулюються також нормами національного законодавства з питань бюджету, податків, кредиту, фондового ринку, банківської, страхової та інвестиційної діяльності.

Процес кредитування міжнародними фінансовими організаціями (МФО) регламентується цілою низкою нормативних документів, насамперед законами, які свідчать про вступ України до певних фінансових установ, визначають умови зовнішнього інвестування в українську економіку та порядок отримання позик іноземних кредиторів. Серед таких документів можна виділити:

- Положення «Про порядок залучення і використання іноземних кредитів та надання гарантій Кабінетом Міністрів України для забезпечення зобов'язань юридичних осіб резидентів щодо їх погашення», затверджене Постановою Кабінету Міністрів України №414 від 05.05.1997 р.;

- Положення «Про кредитування», затверджене постановою Національного банку України №246 від 28 вересня 1995 р.;

- «Пріоритетні напрямки розвитку економіки», затверджені постановою Кабінету Міністрів України №234 від 03.04.1995 р.;

- Закон України №2402-ХІІ від 03.06.1992 р. "Про вступ України до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фінансової корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та Багатостороннього агентства по гарантіях інвестицій".

Незважаючи на це, головними перешкодами розвитку процесу кредитування міжнародними фінансовими організаціями лишаються нормативна неврегульованість багатьох питань, особливо це стосується застави, банкрутства, питання власності на землю, вимог міністерств і відомств. Крім того, значним недоліком правового забезпечення у сфері іноземного кредитування в Україні є недосконалість багатьох нормативних документів, що постійно змінюються, доповнюються, взагалі скасовуються або суперечать один одному.

Поглиблення ринкових реформ в Україні веде до активного розгортання процесу надання їй кредитів дедалі більшою кількістю іноземних суб'єктів, до числа яких на основі переговорів різного ступеня завершеності починає входити дедалі більше число країн. Проте одними з основних кредиторів нашої держави на даному етапі розвитку залишаються міжнародні фінансові організації, серед яких Світовий банк, Міжнародний валютний фонд та Європейський банк реконструкції та розвитку.

Правові відносини з іноземними фінансовими установами становлять дуже важливий і один з найскладніших елементів у процесі отримання консультативних, кредитних або інвестиційних послуг. Це зумовлюється необхідністю врахування в усіх юридичних документах вимог законодавства і України, і країни-місцезнаходження ІФУ або іншого законодавства, яке буде вибрано як регулююче.

Першочерговою підставою для звернення українських резидентів до ІФУ з метою отримання фінансових послуг є наявність юридичного права брати на себе відповідні міжнародні фінансові зобов'язання. Так державні та місцеві органи управління можуть звертатися до ІФУ з метою отримання позик тоді, коли вони є самостійними розпорядниками бюджету, або отримали відповідний дозвіл від такого розпорядника. Банківські установи можуть здійснювати такі операції лише за наявності належної валютної ліцензії Національного банку України. Інші юридичні особи повинні керуватися правилами, встановленими їхніми статутами, Крім того, в усіх випадках необхідно дотримуватися вимог законодавства щодо можливого обмеження зовнішніх запозичень, на підставі ліміту зовнішньої заборгованості, який може встановлюватись Верховною Радою України, і попереднього ліцензування дій, які необхідно здійснювати в процесі отримання послуг від ІФУ. Надалі підстави для здійснення операцій з ІФУ залежать від типу та виду самих операцій.

Підставою для надання послуг з боку міжнародних фінансових організацій є передусім членство в цій організації країни, уряд або резидент якої звертається за послугою, а також належність її до країни діяльності МФО. У деяких випадках ці статуси не збігаються, оскільки діяльність МФО поширюються не на всі країни-члени організації. Наступним критерієм, яким керується МФО при прийнятті рішень про надання своїх послуг, є відповідність вимогам програм: кредитні програми МФО можуть надаватися в певній послідовності або поширюватися тільки на певні регіони та групи країн. В середині самих країн-реципієнтів конкретний отримувач позик може визначатися урядом у результаті тендерів або за вибором місцевого банку, в якому відкрито відповідну кредитну лінію - залежно від умов цієї чи іншої кредитної програми. Нарешті, резиденти України можуть ініціативно звернутися до тих МФО. Статут і стратегія діяльності яких в Україні передбачають надання послуг безпосередньо приватним підприємствам або банкам. У цьому випадку важливим є бігання проекту українського резидента з пріоритетами МФО, а також дотримання встановлених вимог і процедур.

Підставою для надання послуг державними ІФУ є наявність відповідних міжурядових або міждержавних угод. виконання попередніх вимог для їх введення в дію, а також відповідність заявки позичальника встановленим вимогам. У таких випадках, як правило, державні ІФУ вимагають страхування кредитів спеціалізованими страховими установами, які висувають свої вимоги щодо позичальників. Українська сторона зобов'язана надати державні гарантії за кінцевих позичальників. Підставою для отримання таких кредитів може бути відповідність кінцевого позичальника усім умовам, які передбачені або випливають з міжурядових/міждержавних угод.

Для звернення за послугами приватних ІФУ, як що вони діють не в межах офіційних угод, не вимагається якихось спеціальних підстав, крім обґрунтованої потреби в їх отриманні. Формально, як що приватна ІФУ має право на здійснення відповідних операцій, можна довести доцільність надання відповідної послуги навіть установі, стратегія якої не передбачає здійснення таких операцій на території України, або для українських резидентів.

Але, звісно, такий варіант є складним і тому в процесі вибору потенційного контрагента українські резиденти повинні ретельно вивчити кон'юнктуру ринку, визначити, які з ІФУ мають більший досвід у наданні відповідних послуг, і які з них активно співпрацюють з українськими компаніями або компаніями інших країн з подібним рівнем розвитку ринкових відносин.

При оформленні відносин з іноземними фінансовими установами вирішальне значення відіграють три документи, які укладаються на окремих етапах ділових стосунків:

- лист про наміри;

- мандатний лист;

- договір.

Лист про наміри направляється іноземною фінансовою установою після здійснення попередніх маркетингових досліджень щодо можливості надання необхідних послуг і є формальним підтвердженням наміру ІФУ розпочати роботу з українським клієнтом. З юридичного погляду лист про наміри не накладає на сторони будь-яких зобов'язань, а є лише описом головних напрямів роботи та принципових умов. Такий лист слугує головним чином для письмового закріплення завдань, які стоятимуть перед ІФУ. Так, у разі надання або організації позики він повинен містити таку інформацію: - назву та юридичну адресу позичальника; - мету позики; - суму позики; - основні умови (процентні ставки, графік отримання, терміни погашення тощо): - комісійну оплату за створення синдикату: - відповідальність провідного менеджера.

Більшість інформації, яка викладається у листі може мати попередній або орієнтовний характер, що відображає лише уявлення ІФУ про можливі умови надання послуги українському позичальнику. У випадках, коли такий лист підписують дві сторони, його прийнято називати протоколом про наміри.

Мандатний лист направляється українським потенційним клієнтам на адресу ІФУ, і в принципі, вміщує ту саму інформацію, що й лист про наміри, але вже підтверджену позичальником. Його можуть підписувати обидві сторони. Мандатний лист зазвичай надає ІФУ виключне право діяти від імені позичальника щодо створення синдикату або виконання інших завдань. Оскільки мандатний лист є підставою для початку роботи та витрат з боку ІФУ, то, вважається, що він підтверджує серйозність намірів замовника, його розуміння умов надання послуги, а також вибір виконавця. Отримання мандатного листа є формальним призначенням провідного менеджера, після чого ІФУ готує пропозиції іншим потенційним учасникам синдикату. Мандатний лист також не передбачає юридичної відповідальності сторін, але його невиконання може серйозно підірвати ділову репутацію сторони, яка не виконає взятих на себе зобов'язань. Це, однак, не стосується випадків, коли позику не можна буде організувати внаслідок неочікуваних змін кон'юнктури, або якщо сторонам не вдається дійти згоди на наступному етапі - при укладанні договору.

Договір є основним документом, оскільки він остаточно уточнює всі умови щодо позики та передбачає конкретну відповідальність сторін за недотримання досягненої угоди. Договір, як правило, є значним за обсягом, юридичним документом, більша частина якого вміщую стандартну для таких випадків інформацію. Більшість цих умов практично не підлягає зміні, але в окремих випадках, вони можуть описуватись більш або менш жорсткіше. Крім того, договір включатиме й індивідуальну інформацію, яка становитиме остаточно узгоджені умови, що передбачалися на попередніх етапах - у листі про наміри та мандатному листі.

Права ІФУ у відносинах з українськими резидентами щодо надання їм фінансових послуг обумовлюється природою цих послуг і фіксуються в умовах договору/угоди. Передусім у відносинах з країнами з високим кредитним ризиком, до яких належить й Україна, досить велика ймовірність того, що держава може внести зміни до свого законодавства з тим, щоб захистити інтереси боржника у вигляді проголошення мораторію, обмеження процентних ставок, валютних обмежень тощо. Загальне правило полягає в тому, що належним правом не може бути право проблемної країни і будь-які зміни в її законодавстві не можуть мати законного впливу на умови контрактів.

При наданні кредиту основні права ІФУ пов'язані із забезпеченням повернення наданого кредиту та утриманням передбаченої контрактом оплати послуг. Залежно від стосунків із позичальником, та, відповідно до умов договору ІФУ може передбачити право здійснення моніторингу за використанням кредиту, як що він має цільовий характер, або будь-які обмеження, або накопичення фонду погашення. Як правило, в умовах договору передбачається принцип негативного зобов'язання, який зазначає право ІФУ отримати матеріальні гарантії не гірші, а ніж позичальник може запропонувати у майбутньому іншому кредитору. У разі порушення такого принципу ІФУ зберігає за собою право дострокового розірвання контракту. Таке право може бути збережено за ІФУ і в інших випадках, серед яких слід відзначити: надання неналежної інформації щодо використання кредиту або фінансового стану позичальника; настання перехресного невиконання зобов'язань; проголошення країною мораторію на виплату зовнішніх боргів; припинення права країни на використання ресурсів МВФ; зміна українського законодавства, яка робить незаконним для позичальника виконання умов угоди тощо [7, с. 319-320, 323-324].

1.2 Механізми залучення та цільова спрямованість міжнародних кредитних ресурсів

Міжнародний кредитний ринок становить собою сукупність кредитних відносин, що функціонують в масштабі світового господарства. Іншими словами, міжнародний кредитний ринок - це попит і пропозиція кредитів на рівні світового господарства. На світовому кредитному ринку рухаються боргові зобов'язання, які підтверджують право кредитора на стягнення боргу з боржника.

В умовах нестачі національного капіталу (що може бути зумовлено, поряд з бідністю країни, такими факторами, як “втеча” капіталу за кордон, інституціональна нерозвиненість фінансового ринку країни, недостатня ступінь довіри населення до місцевих кредитних установ та ін.) закономірним є використання для потреб середньо- та довгострокового фінансування джерел, які перебувають за межами країни. У світовій практиці використання таких джерел фінансування є загальнопоширеним: воно використовується не тільки резидентами країн, в яких відчувається брак власного позичкового капіталу, а й високорозвиненими країнами, резиденти яких намагаються вибрати для себе найкращі умови, використовуючи інтернаціоналізацію та глобалізацію міжнародних фінансових відносин. Практично усі країни, що успішно розвиваються, та країни з розвиненою ринковою економікою на Близькому Сході, у Південно-Східній Азії та Африці, Латинській Америці, Східній і центральній Європі та окремі країни - колишні республіки СРСР були і є активними користувачами таких джерел фінансування [7, c. 227-228].

Зовнішні джерела фінансування поділяються передусім на інвестиційні (які використовуються для поповнення власних коштів підприємств за рахунок залучення нових власників чи співвласників) та кредитні (які використовуються для покриття тимчасової нестачі фінансових ресурсів).

Кредитні ресурси можуть залучатися за рахунок:

а) отримання комерційних кредитів у вигляді, наприклад, відстрочення оплати за поставлену продукцію, факторингового або лізингового кредиту;

б) отримання емісійних кредитів за рахунок розповсюдження на грошових ринках країн своїх облігацій або інших боргових зобов'язань;

в) отримання кредитів від іноземних фінансових установ.

Комерційний кредит надається промисловим/торговельним компаніям у вигляді відстрочення платежів за поставлену продукцію (послуги) в обмін на векселі покупця. Головним елементами комерційних угод такого кредиту є умови надання (сума, кількість гарантів, терміни) і визначення дисконту ціни, умови поставки товарів, можливість відхилення обсягу товарів у кожній партії та ін. Комерційний кредит може бути трансформовано в банківський - шляхом акцепту, обліку та переобліку векселів комерційними банками. У випадку факторингового кредиту компанія, яка продає товар, передає третій особі (факторинговій компанії) право на отримання боргу з покупця. При цьому сама компанія отримує гроші (за відрахуванням комісійних за факторингові послуги) за проданий товар безпосередньо від факторингової компанії без відстрочення платежу.

Облігаційні кредити отримуються шляхом розповсюдження на іноземних фінансових ринках строкових боргових зобов'язань, які емітуються органами державної (державні облігації) або комунальної (комунальні облігації) влади, а також великими компаніями (корпоративні облігації). Усі облігації, які розповсюджуються на закордонних ринках, поділяються на іноземні та єврооблігації. Іноземні облігації - це облігації іноземних емітентів, номіновані в національній валюті країни, на ринку якої вони розповсюджуються через банки, що є резидентами цієї країни (наприклад, облігації “янкі” у США, “самурай” в Японії, “бульдог” у Великій Британії, “матадор” в Іспанії). Єврооблігації - це облігації, які розповсюджуються на ринках багатьох країн через міжнародні банківські синдикати і номіновані, за вибором, емітентом у національній або будь-якій іноземній валюті, яка вільна від урядового регулювання та оподаткування. Залежно від умов, які пропонуються покупцям облігацій, вони класифікуються також за строками (довго- та середньострокові), процентними ставками (з фіксованою або плаваючою, з “нульовим дисконтом”), забезпеченням (загального зобов'язання, закладні і ті, що базуються на інших цінних паперах), можливістю трансформації в інші цінні папери (конверсійні, обмінні) тощо. Конкретний вибір типу облігацій та умов їх розповсюдження здійснюється за допомогою спеціалізованих радників, які також повинні допомогти вибрати провідного менеджера для розповсюдження облігацій та реєстратора або запропонувати власні послуги [7, c. 230-231].

У даній роботі основна увага буде приділена особливостям функціонування та стану ринку кредитів, що надаються іноземними фінансовими установами. Іноземні фінансові установи поділяються на офіційні та приватні, а також на міжнародні (транснаціональні) та національні. Приклади суб'єктів таких ІФУ див. табл. 1.1.

Таблиця 1.1.

Суб'єкти іноземних фінансових установ [7, с. 232]

	Офіційні	Приватні
Міжнародні	МВФ, МБРР, регіональні банки реконструкції (наприклад, ЄБРР)	Транснаціональні банки та кредитні фонди
Національні	Центральні банки та уряди, спеціалізовані державні банки	Комерційні банки та фонди

Залежно від своєї спеціалізації та потреб позичальників, іноземні фінансові установи надають різні види кредитів [7, c. 233]:

- на фінансування дефіциту платіжного балансу;

- на фінансування дефіциту державного (комунального) бюджету;

- на фінансування окремих державних програм;

- на фінансування зовнішньої торгівлі;

- на фінансування окремих інвестиційних проектів.

Кредитування дефіциту платіжного балансу здійснюється шляхом надання кредитів уряду або центральному банку держави з тим, щоб запозичені кошти могли бути використані для операцій на відкритому ринку (конвертація національної валюти для задоволення потреб учасників зовнішньоекономічних відносин).

Кредитування дефіциту бюджету здійснюється шляхом надання позик уряду або органу місцевого самоврядування для фінансування витрат, які передбачені бюджетом, що затверджений у встановленому законом порядку.

Кредитування державних програм може здійснюватися або шляхом фінансування витрат, які безпосередньо передбачені такою програмою (системні кредити), або шляхом перерахування коштів до загального державного бюджету, з якого передбачене фінансування згаданих витрат. В останньому випадку таке кредитування, по суті, перетворюється у фінансування дефіциту бюджету.

Кредитування зовнішньої торгівлі, на відміну від попередніх видів кредитування, активно використовується окремими суб'єктами господарювання і охоплює усі форми кредитування зовнішньоторговельних відносин: експортні кредити, лізинг, факторинг, форфетування тощо. Експортні кредити надаються переважно шляхом поставок обладнання, послуг, ноу-хау спеціалізованими фінансовими установами або іноземними банками під гарантію агентств страхування експорту. Такі кредити надаються країнами - кредиторами для того, щоб імпортери мали змогу отримати обладнання та інші ресурси економічного розвитку походженням з країни - кредитора, з відстроченням платежу. У випадках, коли вони залучаються відповідно до міжнародних домовленостей, такі кредити мають суттєві переваги порівняно зі звичайними кредитами. Крім того, поширена форма надання таких кредитів - відкриття кредитної лінії, дає змогу в досить короткий термін оформити і залучити необхідні кошти для покриття потреб у критичному імпорті з відстрочкою платежу.

Кредитування окремих інвестиційних проектів здійснюється шляхом надання грошових коштів для покриття витрат, що безпосередньо пов'язані з виконанням конкретного проекту і передбачені узгодженим бізнес-планом і кошторисом. Таке кредитування залежно від потреб і домовленостей, може здійснюватися шляхом фінансування експортних закупівель, що передбачені цим проектом (експортні кредити), а також шляхом перерахування коштів на банківські рахунки позичальника для покриття інших проектних витрат. Як правило, в таких випадках кредитні угоди передбачають наявність моніторингу - тобто контролю за дотриманням узгодженого графіка платежів та цільовим використанням коштів.

За методологією Світового банку, боргові зобов'язання класифікуються за строком погашення, типом позичальника і типом кредитора [29, c. 28].

За строком погашення боргові зобов'язання поділяються на:

- довгострокові (зі строком погашення понад один рік);

- короткострокові (зі строком погашення до одного року);

- кредити МВФ (ці кредити хоча й носять короткостроковий характер, не класифікуються за строками погашення).

За типом позичальника боргові зобов'язання поділяються на:

- державні;

- гарантовані державою;

- приватні.

За типом кредитора вони поділяються на офіційні і приватні. Офіційні боргові зобов'язання в свою чергу поділяються на зобов'язання перед міжнародними організаціями і двосторонні зобов'язання. Приватні боргові зобов'язання діляться на борг комерційним банкам, облігації і інший борг.

Активність України на міжнародному кредитному ринку реалізується шляхом залучення кредитних коштів під державні гарантії Уряду та індивідуальні кредитні угоди.

Міжнародні кредити під державні гарантії можна одержати з двох джерел [41]:

1. Від міжнародних фінансових установ - на підставі міжнародних договорів за участю Міністерства фінансів України, як фінансового агента Уряду.

2. Від іноземних країн та їх інтеграційних економічних об'єднань - згідно з міждержавними і міжурядовими домовленостями по кредитних лініях, де агентом визначено ВАТ «Укрексімбанк».

Індивідуальні кредитні угоди укладаються в рамках базової кредитної угоди Уряду України і Національного банку України (НБУ) з конкретним відомим зарубіжним банком чи консорціумом банків, через яких відкриваються кредитні лінії за схемою: іноземна держава чи міжнародна фінансова установа - Уряд України - НБУ - Укрексімбанк - певний одержувач кредиту в Україні.

Основними критеріями відбору і розгляду проектів, фінансування яких здійснюватиметься за рахунок іноземних кредитів під гарантії або інші зобов'язання Уряду України, згідно з постановою Кабінету Міністрів України №234 від 03.04.1995 р., мають бути [2]:

- валютна самоокупність;

- відповідність пріоритетним напрямкам іноземного кредитування (сприяння розвитку експортного потенціалу і виробництва імпортозамінної продукції);

- впровадження інноваційних проектів;

- забезпечення енерго- та ресурсозбереження;

- можливість швидкого здійснення технічного переозброєння і модернізації, а також забезпечення розвитку інфраструктури.

Показник ефективності іноземних кредитів комплексний. Його складовими є:

- ефективність залучення (грошово-кредитна політика);

- ефективність використання;

- ефективність погашення.

Ефективність залучення віддзеркалює умови, за яких можна одержати зовнішні фінансові ресурси. До них належать процентні ставки за кредит, строки його погашення, пільговий період тощо. Додатковими умовами, що їх висувають передусім міжнародні фінансові установи, є загальноекономічні умови, такі, як жорсткі параметри дефіциту Держбюджету, з чого випливає потреба скорочення у ньому соціальних витрат, прискорення приватизації, структурної трансформації економіки, в тому числі через закриття багатьох існуючих підприємств, та, по суті, політичні умови, коли в державні органи країни-позичальниці посилають радників-контролерів.

Ефективність використання іноземних кредитів є найважливішою складовою серед показників ефективності зовнішніх фінансових ресурсів. Вона відображає цільове призначення іноземних кредитів. По-перше, використання їх на виробничі потреби (придбання засобів праці, в тому числі енергоносіїв та сировини) і на закупівлю предметів споживання. По-друге, загальний розподіл іноземних кредитів за галузевим принципом. По-третє, використання зовнішніх кредитів для макроекономічної стабілізації. В цілому ефективність використання іноземних кредитів має загальнонаціональний, загальноекономічний, споживновартісний, вартісний, екологічний та соціальний аспекти.

Ефективність погашення іноземних кредитів, своєчасне повернення визначається ефективним їх використанням (спрямування в пріоритетні галузі та реальна їх робота).

Суб'єктами іноземного кредитування української економіки реально стали: міжнародні фінансові організації, головним чином такі, як Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Європейський банк реконструкції і розвитку, провідні держави розвинутої ринкової економіки.

З отриманням зовнішніх кредитних ресурсів пов'язана проблема надзвичайної ваги для економіки країни в цілому -- проблема зовнішнього боргу. Іноземне кредитування формує зовнішній борг, а це створює надто критичну ситуацію для будь-якої країни при певних межах цієї заборгованості.

Як свідчить досвід країн, що розвиваються, неодмінно настає час, коли обслуговування зовнішнього боргу починає систематично перевищувати нові надходження зовнішніх фінансових ресурсів у країну (тим більше, що борги робилися переважно не на виробничі потреби з одержанням прибутку). Тому слід особливо обережно, з обов'язковими попередніми розрахунками ефективності, залучати і використовувати іноземні кредити, особливо значні кредити МВФ та СБ.

Загалом можна виділити п'ять основних організаційно-економічних напрямків підвищення ефективності іноземних кредитів в Україні:

1. Підвищення ефективності організаційно-правового поля, законодавчо-нормативної бази.

2. Уточнення пріоритетів (аграрно-промисловий комплекс та військово-промисловий комплекс, паливно-енергетичний комплекс, новітні технології) використання іноземних кредитів, згідно постанови Кабінету Міністрів України № 234 від 03.04.1995 р.

3. Вдосконалення організації залучення, використання і погашення іноземних кредитів.

4. Розвиток досліджень ефективності іноземних кредитів.

5. Підвищення економічної ефективності шляхом:

а) спрямування іноземних кредитів на інвестиції в імпортозамінюючі та експортоспроможні виробництва;

б) обмеження й поступові відмови від отримання іноземних кредитів на покриття дефіциту бюджету, коли він не за рахунок розпитку інвестицій;

в) своєчасної підготовки обґрунтованих бізнес-планів під отримання іноземних кредитів;

г) домагання незв'язаного характеру іноземних кредитів, щоб вони слугували національному виробникові, а не експорту товарів країн-постачальниць.

1.3 Діяльність міжнародних фінансових організацій як ключових суб'єктів міжнародного кредитного ринку

Розвиток економічного співробітництва, валютних та фінансових відносин між державами зумовив появу міжнародних фінансово-кредитних організацій, які здійснюють регулювання цих відносин і сприяють стабілізації світової економіки. Міжнародні фінансово-кредитні організації створені на основі міжнародних угод. Провідне місце серед них належить Міжнародному валютному фонду, Світовому банку, Європейському банку реконструкції та розвитку та ін.

Міжнародний валютний фонд - наднаціональна валютно-кредитна установа. Згідно статуту, метою МВФ є сприяння міжнародному валютному співробітництву та стабілізації валют, створення багатосторонньої системи платежів і розрахунків, підтримання рівноваги платіжних балансів країн-членів Фонду. МВФ здійснює систему заходів, спрямованих на регулювання валютних курсів, сприяння конвертованості валют, надання кредитів країнам-членам Фонду для покриття тимчасового дефіциту їх платіжних балансів, на ліквідацію валютних обмежень, на організацію консультативної допомоги з фінансових та валютних питань. Основне завдання МВФ полягає в забезпеченні стабільності міжнародної валютний-фінансової системи, системи обмінних курсів і міжнародних розрахунків, яка дозволяє країнам купувати товари і послуги один у одного. Це украй важливо для стійкого економічного зростання, підвищення рівня життя і скорочення бідності [7, c. 267].

МВФ емітує міжнародні резервні активи - спеціальні права запозичення (СДР), які можуть доповнювати офіційні резерви країн-членів. Два розподіли в серпні і вересні 2009 року збільшили об'єм випущених СДР вдесятеро до загальної суми приблизно 316 млрд доларів. Держави-члени можуть добровільно обмінювати СДР на валюту між собою [22].

Фінансові ресурси МВФ спрямовуються для надання допомоги країнам-членам, які намагаються подолати проблеми платіжного балансу, а також для сприяння у пом'якшенні наслідків реалізації стабілізаційних програм. МВФ надає фінансування як зі своїх загальних ресурсів, так і в межах механізмів пільгового фінансування, управління якими здійснюється окремо. Держави-члени, які користуються загальними ресурсами МВФ, "купують" (тобто позичають) валюту інших держав-членів або СДР в обмін на еквівалентну суму у своїй власній валюті. МВФ стягує плату за такі позики та вимагає, щоб держави-члени в межах визначеного терміну "викупили" свою валюту у МВФ (тобто погасили заборгованість), використовуючи для цього валюту інших держав-членів або СДР. Пільгове фінансування надається у вигляді кредитів під низькі проценти.

Ресурси МВФ забезпечуються його державами-членами переважно за допомогою внесення платежів в рахунок квот, які в цілому відображають розміри економіки кожної країни. Щорічні витрати на функціонування Фонду покриваються в основному за рахунок різниці між отримуваними відсотками (по непогашених кредитах) і виплачуваним відсоткам (за квотами, використовуваними для фінансування «резервних позицій» по позиках), але держави-члени недавно погодилися прийняти нову модель доходів, засновану на різних джерелах, які більшою мірою відповідають різноманітним видам діяльності Фонду.

Міжнародний Валютний Фонд займається сприянням глобальній співпраці у валютно-фінансовій сфері, забезпечує фінансову стабільність, сприяє міжнародній торгівлі, високій зайнятості та стійкому економічному зростанню, а також скороченню бідності у всьому світі. МВФ підпорядковується урядами 186 держав-членів, до числа яких входять майже всі країни світу. На сучасному етапі кількість країн-членів МВФ досягла насправді глобальних масштабів. У червні 2009 року колишня Югославська республіка Косово приєдналась до Фонду, ставши 186-м членом установи. Україна була прийнята до МВФ у вересні 1992 р. і стала 167-м членом цієї міжнародної організації [21, c. 46].

Якщо Світовий банк надає позики тільки країнам, що розвиваються, то до послуг і ресурсів МВФ можуть звертатися всі держави. Враховуючи, що міжнародна торгівля й інвестиції мають глобальний характер, кожна країна купує та продає іноземну валюту для фінансування експорту й імпорту. МВФ здійснює моніторинг таких угод і проводить консультації з країнами-членами щодо шляхів створення гнучкої стабільної монетарної системи. МВФ також надає технічну допомогу на рівні макроекономічного менеджменту та розширює фінансову допомогу країнам, котрі взяли на себе зобов'язання змінити економічну політику.

Головний напрям діяльності МВФ полягає у розробці економічної політики. Фонд слідкує за монетарною та фінансовою політикою своїх членів у тих аспектах, які можуть вплинути на їхню змогу фінансувати свій імпорт і експорт, тобто на «платіжний баланс». Фонд розробляє рекомендації під час регулярних консультацій із урядовими чиновниками щодо того, яких заходів слід вживати у політиці, щоб запобігти їм у майбутньому. Він надає позики країнам-членам, котрі мають короткочасні проблеми, пов'язані зі зовнішніми платіжними проблемами [20, c. 100-101].

З 1995 р. між країнами-членами МВФ діє домовленість про створення механізму термінової фінансової допомоги окремим країнам на випадок фінансових криз, включаючи створення валютних стабілізаційних фондів. Така допомога реалізується через політику траншів та механізм розширеного фінансування.

Політика траншів застосовується тоді, коли кредити Фонду надаються звичайними каналами країнам-членам МВФ у вигляді траншів, або часток, які становлять 25% квоти відповідної країни у Фонді. Для одержання першого та наступних кредитних траншів країни-члени МВФ повинні продемонструвати серйозні зусилля, спрямовані на подолання труднощів, пов'язаних із станом платіжного балансу.

Механізм розширеного фінансування використовується тоді, коли Фонд підтримує середньострокові програми через домовленість про розширене фінансування країн-членів МВФ з метою подолання труднощів з платіжним балансом, які викликані макроекономічними і структурними проблемами.

Переважну більшість інших кредитів Фонд надає лише після докладного вивчення експертами цієї організації стану справ у країні-одержувачі кредитів. Чим більшу суму кредитів прагне одержати країна, тим прискіпливіше працюють експерти Фонду, причому часто безпосередньо в країні працюють спеціальні делегації (місії) МВФ, які в своїх підсумкових документах-доповідях подають висновки щодо доцільності надання кредитів. Ці місії для успішного вирішення питання надання Фондом кредитів одночасно рекомендують уряду країни розроблені заходи [23].

Проте навіть узгоджені кредити надаються не автоматично, а поступово, певними частинами. І якщо країна не виконує взятих на себе зобов'язань, Фонд може відмовити в наданні їй чергового кредитного траншу. Адже надаючи позичкові кошти, МВФ керується двома принципами:

1) Об'єднані валютні ресурси у розпорядженні Фонду повинні використовуватися в інтересах всієї світової спільноти.

2) Фонд повинен бути впевненим, що країна-позичальник має реальний план ефективного вирішення внутрішніх економічних проблем, які призвели до потреби в кредитуванні.

Аналізуючи діяльність МВФ варто пам'ятати, що Фонд не є ані банком розвитку, ані світовим центральним банком. Швидше його можна визначити як інститут співпраці, члени якого виходять з того, що інформування інших країн щодо заходів, які впливають на міждержавні розрахунки, сприяє взаєморозумінню та досягненню певної стабільності відносин. Всупереч поширеній думці, МВФ не має формальної влади на внутрішню економічну політику держави-члена. Експерти Фонду лише надають поради щодо ефективності використання кредитів, проте звісно, у випадку розбіжності поглядів з принципових питань організація може відмовити у наданні кредиту, що практикується у відносинах усіх фінансових установ зі своїми клієнтами. Але це не стосується усіх кредитів. Передусім у межах різниці між розміром квоти та наявністю національної валюти даної країни в розпорядженні МВФ - резервна частка в МВФ - іноземна валюта може бути отримана у Фонді без обмежень.

Статут МВФ забороняє використання його ресурсів для гарантування або вторинного страхування кредитів, які надаються банками або торговими постачальниками. МВФ також не бере безпосередньої участі в переговорах між державами-боржникам і банками. Це, однак не виключає координації дій МВФ і комерційних банків, оскільки останні в багатьох випадках обумовлюють свої дії станом кредитних відносин країни-боржника і МВФ [7, c. 268-269].

Для підтримки країн-членів під час світової економічної кризи МВФ укріпив свій кредитний потенціал і затвердив істотний перегляд порядку кредитування. У країнах з низькими доходами МВФ надає фінансову підтримку через механізми пільгового кредитування. Фонд подвоїв ліміти доступу до позик і нарощує кредитування бідних країн світу, процентні ставки за цими кредитами встановлені на нульовому рівні до 2011 року.

Світовий банк являє собою групу споріднених організацій, тому досить часто говорять про Групу Світового банку. До неї входять: Міжнародний банк реконструкції та розвитку, Міжнародна асоціація розвитку, Міжнародна фінансова корпорація, Багатостороння агенція гарантування інвестицій, а також Міжнародний центр врегулювання інвестиційних конфліктів.

Офіційні цілі членів Групи Світового банку - зменшення бідності і підвищення життєвих стандартів країн-членів шляхом сприяння економічному розвитку останніх і залучення ресурсів з розвинутих країн до країн, що розвиваються. Зазначимо, що основна різниця між Світовим банком і МВФ полягає в тому, що МВФ більше концентрує свою увагу на питаннях короткострокової фінансової стабільності в країнах, тоді як Світовий банк зосереджується переважно на середньо- та довгострокових (за терміном реалізації) проектах структурних та галузевих перетворень в економіках країн [20, c. 105].

Найбільшою філією Групи Світового банку є Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР). Він є основною позиковою організацією. Це найбільша установа, що надає позики на розвиток країнам з середнім рівнем доходів, а також відіграє роль головного каталізатора щодо фінансування з інших джерел. Метою діяльності МБРР є сприяння економічному прогресу країн, що розвиваються. Банк надає позики цим країнам і таким чином допомагає підняти життєвий рівень, фінансуючи капіталовкладення і цим сприяючи економічному розвитку.

Діяльність банку зосереджена на двох сферах - макроекономічна стабілізація та інституційні зміни. Активніше МБРР діє в інституційній сфері: надає допомогу в здійсненні приватизації, зміні форм власності, упровадженні антимонопольних заходів та ін. Позики надаються на 15-20 років, включаючи п'ятирічний термін відстрочення платежів [29].

МБРР отримує більшість своїх ресурсів завдяки операціям на світових фінансових ринках. Банк продає бони та інші гарантії заборгованості пенсійним фондам, страховим компаніям, корпораціям, іншим банкам, а також фізичним особам.

Певна частина кредитів банку надається на розвиток малорентабельних галузей з високим строком окупності витрат, куди приватний капітал не вкладається: інфраструктура, сільське господарство. Але без розвитку цих галузей неможливе економічне будівництво у країнах, що розвиваються. МБРР бере високу плату за кредити - на рівні ринкових умов.

Міжнародна асоціація розвитку (МАР),яка початково була створена як філія МБРР, надає кредити урядам та приватним організаціям найбідніших країн, що розвиваються. Право на отримання таких кредитів мають країни з річним доходом на душу населення, що не перевищує 835 дол. США. Грошові надходження, які потім МАР дає у борг, формуються за рахунок вкладів найрозвинутіших країн. Незважаючи на те, що МАР юридично є незалежною від Світового банку організацією, вона використовує його персонал і організаційно-технічні засоби [29].

Міжнародна фінансова корпорація надає кредити високорентабельним приватним підприємствам без гарантії уряду на строк від п'яти до 15 років за умови, що частину акцій компанії-позичальники продають МФК. Рівень процентів відповідає процентам, що існують на міжнародних фінансових ринках. МФК надає позики приватним компаніям і не вимагає гарантій від урядів, яким надається допомога. Корпорація також здійснює інвестиції в основний капітал бізнесових підприємств у країнах, що розвиваються, надає додаткові позики та фінансування основного капіталу на міжнародних фінансових ринках. Корпорація може надавати додаткову фінансову підтримку з допомогою контингенту фінансування повних чи часткових гарантій з інших джерел фінансування. Останнім часом МФК дала змогу компаніям у країнах, що розвиваються, застосувати такі фінансові інструменти, як власні валюти та процентні ставки. Більшість компаній, які фінансує МФК є прибутковими. Корпорація проводить скрупульозний аналіз кожного проекту, перш ніж прийняти рішення про інвестування. Вона перевіряє техніко-економічне обґрунтування, потенційні ринки, структуру управління, можливості фінансування та технологію [7, c. 272].

Європейський банк реконструкції та розвитку є регіональним міжнародним банком. Банк було створено зі спеціальною метою - сприяти переходу до відкритої економіки, орієнтованої на ринок, та розвитку приватної підприємницької діяльності у країнах Центральної і Східної Європи та країнах-колишніх республіках СРСР. Відповідно до Угоди про створення ЄБРР він діє тільки в тих країнах, які дотримуються принципів багатопартійної демократії, плюралізму і ринкової економіки і запроваджують їх у життя. Дотримання цих принципів ретельно контролюється Банком [7, c. 273].

Відповідно до установчих документів банк має такі цілі й функції [35]:

- підтримка економічного розвитку і реконструкції країн Центральної та Східної Європи з метою сприяння переходу їх до відкритої ринкової економіки і приватного підприємництва;

- підтримка країн-отримувачів допомоги в проведенні структурних економічних реформ, включаючи усунення монополізму, децентралізацію і приватизацію з метою інтеграції їхніх економік у світову економіку;

- сприяння інвестиціям у виробництво, а також у сферу послуг і фінансових сектор та пов'язану з ним інфраструктуру;

- стимулювання ключових і економічно обґрунтованих проектів, надання технічної допомоги для підготовки, фінансування і реалізації проектів;

- фінансування приватних підприємств, а також підприємств, що приватизуються і роблять внесок у розвиток приватного сектору;

- сприяння екологічному розвиткові без негативних наслідків у довгостроковій перспективі.

ЄБРР має статус міжнародної фінансової організації з найвищим кредитним рейтингом (ААА). Головною особливістю ЄБРР, що відрізняє його від інших банків розвитку, є підтримка ним саме приватної підприємницької ініціативи. У цьому положенні виявляється сутність діяльності ЄБРР, яка проголошує, що не менше 60% загального обсягу фінансування Банку повинно спрямовуватися до приватного сектора.

Функціями ЄБРР, що визначають пріоритети його діяльності, є:

- сприяння переходу до ринкової економіки та оцінка впливу своїх проектів на процес переходу країн на ринкові умови господарювання;

- підтримка приватної підприємницької ініціативи;

- заохочення спільного фінансування проектів та залучення прямих іноземних інвестицій у приватний та державний сектори;

- мобілізація внутрішнього та зовнішнього капіталу;

- допомога в діяльності інших інституцій.

Фінансування ЄБРР залежить від конкретності проектів і надається як на зміцнення фінансових інституцій або структурну реорганізацію великих компаній, так і у вигляді дрібних кредитів компаніям, що мають навіть кілька працівників.