Формування системи багатостороннього співробітництва країн – членів Вишеградської четвірки (1991-2004 рр.)

По-перше, Україні варто вступити до Вишеграду, якщо це буде пропонуватися четвіркою, або самостійно ініціювати розгляд цього питання. Шанси України на вступ до Вишеграду в якості повноправного члена, однак, мінімальні, так як Європейський Союз навряд чи допустить розширення рядів Вишеградської четвірки і перетворення цього регіонального об'єднання в “дублікат” або конкурента Центральноєвропейської Ініціативи (ЦЄІ).

Прагматична мета України полягає у використанні потенціалу співпраці з країнами “Вишеграду” для ефективної реалізації власних євроінтеграційних планів, насамперед, отримання статусу асоційованого члена ЄС.

Логіку взаємодії України та Вишеградської четвірки виключають вигоди постійної і безпосередньої української участі в роботі органів “Вишеграду” - регулярних зустрічах прем'єр-міністрів, галузевих міністрів і т.п. з метою координації співробітництва в Центральній та Східній Європі. Українській державі краще впливати на це міжнародне об'єднання з середини, як своєрідний “асоційований” учасник, ніж ззовні.

Однак, існує зовсім невеликий шанс, що країни “Вишеграду” погодяться на вступ України до цього міжнародного об'єднання в якості повноправного члена, хоча б з огляду на те, що на зондаж української сторони раніше вони не дали ніяких позитивних сигналів. Крім того, занадто довго розглядається питання можливої участі навіть невеликої Словенії чи інших країн регіону у “Вишеграді”. А Євросоюз навряд чи зацікавлений у можливому посиленні “Вишеграду” вступом України.

Найбільшою проблемою „Вишеграду” з політичного погляду є відсутність серйозної зовнішньої підтримки його існування. Ні великі держави, в т. ч. США, ні Європейський Союз зараз прямо не підтримують “вишеградську самодіяльність”. На першому етапі постсоціалістичних перетворень - в середині 1990-тих років така підтримка існувала. І США, і західноєвропейські держави розглядали Вишеградську четвірку як своєрідну “групу прориву” із колишньої зони впливу СРСР.

Польща, Чехія, Словаччина і Угорщина були одними із найбільш розвинених з соціально-економічного погляду постсоціалістичних країн. Тому й оцінювалися потенційно як перші претенденти на вступ до НАТО і ЄС. Захід на їх прикладі намагався продемонструвати іншим східноєвропейським державам можливість успішності політичних і ринково-економічних реформ за вигідним йому сценарієм.

Наприкінці 1990-х років цей “демонстраційний” ефект було досягнуто. Захід втратив особливий інтерес до „Вишеграду”, як до “групи прориву”. У 2004 р. вся Вишеградська четвірка вступила до ЄС і є гомогенною за геополітичним статусом. Ці країни мають повноправне членство в ЄС і НАТО. А сам “Вишеград” став неформальним регіональним об'єднанням всередині ЄС дещо нижчого ґатунку, ніж Бенілюкс. І для загальноєвропейських органів не буде ніякого сенсу допустити виходу Вишеграду за кордони ЄС, шляхом вступу до його складу країн з іншим геополітичним статусом, в тому числі України.

Європейський Союз однозначно стратегічно підтримує лише значно більше субрегіональне об'єднання держав-членів ЄС із асоційованими та іншими країнами - Центральноєвропейську ініціативу (ЦЄІ). Саме завдяки підтримці ЄС в рамках ЦЄІ уже більш-менш налагоджено структури та механізми політичної і економічної співпраці. В ЦЄІ створено 16 комітетів і комісій з конкретних напрямів співробітництва. Проводяться не лише загальнополітичні акції - щорічні зустрічі державних діячів, але й щорічні економічні саміти за масової участі підприємницьких і банківських суб'єктів. Такого структурування у “Вишеграді” поки що нема і навряд чи буде.

Позитивом було б, якщо Вишеградська четвірка, залучаючи Україну до співробітництва, діяла від імені Брюсселя. Що - малоймовірно. Єдиний аргумент, який може спонукати держави Вишеграду до прийому України з тим чи іншим статусом членства в це міжнародне об'єднання, - прагнення скористуватися Україною у стосунках з ЄС для захисту власних - спільних регіональних або окремих - по країнах національно-державних інтересів Вишеградської четвірки.

Україну „Вишеград” “продаватиме” Євросоюзу як потенційно великий ринок та прямий вихід на майбутній ще більш об'ємний простір режиму вільної торгівлі пострадянських держав, а також як країну, яка має певний вплив на міждержавні структури і об'єднання пострадянського простору (СНД, ГУАМ і т.д.). З іншого боку, Вишеградська четвірка, прив'язавши Україну, прагне стати монопольним регіональним сегментом ЄС у стосунках об'єднаної Європи з українською державою.

Варто мати на увазі, що Україна для майбутнього “Вишеграду” має набагато вагомішу роль, ніж “Вишеград” для неї. Без підтримки або і участі України у вишеградському співробітництві сам “Вишеград” стане рядовим об'єднанням “регіональних неформалів” ЄС. Але разом з Україною „Вишеград” складатиме, наприклад, за чисельністю населення уже більше ніж 20% всього населення розширеного ЄС.

Геополітична мета України в розвитку співробітництва з “Вишеградом”, на нашу думку, полягає в тому, аби зберегти у модифікованій формі хоча б якусь цілісність регіону Центральної та Східної Європи. Після хвилі розширення ЄС і НАТО на Схід регіон ЦСЄ, який проіснував як відносно цілісний регіон 15 років, неминуче сегментується на Центральну Європу - нові держави-члени ЄС і НАТО та Нову Східну Європу - Україна, Білорусь, Молдова. Фактично відроджується у новій формі небажаний феномен Східної Європи, близький до повоєнної Ялтинсько-Потсдамської системи. Але на сучасному етапі це може бути не “радянський” а “російський табір”. Тобто, як зона геополітичного впливу Росії. Крім того, і Росію, і ЄС влаштовує, що Нова Східна Європа, насамперед Україна, складатиме “сіру” або “буферну” геополітичну зону між ними. Це абсолютно не влаштовує Україну, так як переводить її в ранг другорядних держав, залежних від “силових полів” впливу таких могутніх сусідів як ЄС і РФ.

Зрештою, якби Україні вдалося вступити до складу “Вишеграду”, то це означало б стратегічний прорив української держави із зони “сірої” ізоляції на європейському напрямі. Навіть через механізми “Вишеграду” та регіональної співпраці і солідарності Україна здатна була б певним чином впливати і на внутрішні процеси в ЄС. За умов “вишеградської” підтримки Україні набагато швидше вдалося би перебороти пропонований Європейською Комісією статус “безпосереднього сусіда” ЄС і настійливо добиватися асоційованого членства в ЄС.

По-друге, через невеликий, з вказаних вище причин, шанс стати повноправним членом “Вишеграду”, Україна могла б погодитися навіть на статус асоційованого члена цього міжнародного регіонального об'єднання.

Але, наскільки нам відомо, “Вишеград” не передбачає статусу асоційованого члена. Хоча “Вишеград” настільки аморфний в організаційній структурі, що вистачило б будь-якого рішення на рівні прем'єр-міністрів 4-х країн, щоб ввести асоційований статус. Він, однак, для України був би чисто символічним і не давав би реального впливу української сторони на функціонування “Вишеграду”. Асоційований статус слід розглядати лише як перехідний крок до повного членства України у “Вишеграді”.

По-третє, зараз найбільш реально вишеградське співробітництво України може здійснюватися у форматі “4+1”. Тобто, РП, ЧР, СР і УР, з одного боку, Україна - з іншого (без закріплення повного або асоційованого членства України у “Вишеграді”).

Тому українській стороні з-поміж іншого варто запропонувати для розгляду і співпраці з Вишеградською четвіркою, наступний перелік питань порядку денного:

- статус України в стосунках з “Вишеградом”;

- механізми вишеградського співробітництва у форматі “4+1”;

- спільні інтереси і основні напрями взаємодії в трикутнику Україна - “Вишеград” - ЄС;

- зобов'язання “Вишеграду” з підтримки євроінтеграційних кроків України, насамперед з набуття асоційованого членства в ЄС;

- проблеми нових східних кордонів ЄС з Україною та можливий вклад ЄС і держав “Вишеграду” в розбудову східних кордонів України задля боротьби з нелегальною міграцією і міжнародним тероризмом;

- майбутній шенгенський режим і можливості пільгового візового режиму для громадян України з боку держав “Вишеграду”;

- спільна розбудова пропускних пунктів і загалом прикордонної інфраструктури на кордонах України з державами “Вишеграду”;

- координація планів розбудови транспортної інфраструктури України і держав “Вишеграду”, насамперед транс'європейських транспортних коридорів;

- зовнішньоторговельне співробітництво і можливості введення елементів режиму вільної торгівлі, обіцяного Євросоюзом для України, насамперед у стосунках з державами “Вишеграду”;

- спільна підготовка під егідою України до можливого майбутнього виходу держав “Вишеграду” через український ринок на зону вільної торгівлі з Росією та іншими країнами СНД;

- погодження інвестиційної політики і нарощення інвестицій фірм з країн “Вишеграду” і афільованих підприємств транснаціональних корпорацій (ТНК), які діють на їх території, в українську економіку тощо.

Ефективному розвитку стосунків України з державами Центральної та Східної Європи заважає також комплекс негативних міжнародних чинників регіонального, континентального та й глобального характеру.

З-поміж них слід виділити наступні фактори різнопланового характеру. Серед цих чинників виділимо своєрідний “застій” в подальшому розвитку європейської інтеграції обумовлений насамперед провалом прийняття Конституції (Конституційної Угоди) Європейського Союзу.

Гальмування реформ ЄС та створення більш тісного інтеграційного об'єднання ставить під питання і здійснення спільної зовнішньої політики Європейської спільноти. Центральноєвропейські держави - нові члени ЄС сподівалися значно посилити свій зовнішньополітичний потенціал і власну вагу на міжнародній арені за рахунок того, що вони виступали б уже в міжнародних стосунках не як кожна держава окремо, але як складова частина могутньої Європейської спільноти, реалізатор єдиної зовнішньої політики Європейського Союзу.

Основною формою зовнішньополітичної діяльності країн-членів ЄС були б тоді багатосторонні відносини. І в стосунках з Україною центральноєвропейські держави мали б виступати від імені цілісного ЄС. Проте, як вказують польські міжнародні аналітики, сучасна затримка з консолідацією ЄС та зовнішньополітичної діяльності спільноти приводить до того, що центральноєвропейські держави майже знову повертаються до попереднього стану чи статусу своєї зовнішньополітичної діяльності - коли вони виступали насамперед лише від власного імені.

Перше. Замість багатосторонніх стосунків пріоритетом знову стають двосторонні відносини, в т. ч. і з Україною. А тут потенціал і вага кожної із центральноєвропейських держав суттєво різняться. І знову Україна надаватиме перевагу розвитку стосунків з найбільшою центральноєвропейською країною - Польщею, яка має статус і регіональної держави. А інші центральноєвропейські держави - СР, УР і ЧР можуть опинитися на периферії зовнішньополітичних пріоритетів України в регіоні.

Друге. Перенесення акцентів у спільній політиці ЄС щодо нових сусідів на Південно-Східну Європу та Балкани, а також інтенсифікація стосунків ЄС - Російська Федерація.

Процес подальшого розширення ЄС спрямовується зараз в південно-східному напрямі. З 2007 року новими членами ЄС можуть стати Румунія і Болгарія. Починаються переговори про вступ до ЄС з Хорватією. На черзі - інші балканські держави. Тому центральноєвропейські країни в якості пріоритету політики сусідства обирають також південний напрямок. Формально, правда, РП, СР і УР продовжують і лінію співпраці із східними сусідами, в тому числі Україною.

Але з середини 2005 року діяльність цих держав у співпраці з Україною поступово звужується переважно до розвитку транскордонного співробітництва, передусім в рамках програм Словаччина-Угорщина-Україна чи Польща-Україна. Все більше місце у східній політиці центральноєвропейських держав починає займати Росія, насамперед з економічних та паливно-енергетичних причин. Росія успішно чинить постійний тиск на центральноєвропейські держави паливно-енергетичним важелем.

Існує також низка інших зовнішніх чинників, які впливають і будуть негативно впливати на розвиток стосунків між Україною та центральноєвропейськими державами в тактичній і стратегічній перспективі.

Втім, незважаючи на комплекс негативних факторів які ускладнюють і гальмують подальший розвиток співробітництва України з центральноєвропейськими державами, українська сторона цілеспрямованими діями здатна суттєво покращити ситуацію в двох і багатосторонніх стосунках з країнами регіону. Позиція центральноєвропейських держав стосовно України, попри майбутні внутрішньополітичні зміни в кожній із них, в основному буде позитивною.

Слід прогнозувати, що вага політичного фактору у відносинах центральноєвропейських держав з Україною буде зменшуватися. Вони керуватимуться в стосунках з Україною швидше економічною доцільністю, ніж політичними симпатіями. На жаль, Україна через власні внутрішньополітичні негаразди значно втратила в політичній підтримці з боку країн регіону та їх суспільства. Проте економічний інтерес до України особливо в сусідніх РП, СР і УР продовжує зростати. Позитивно, що вступ цих держав до ЄС в 2004 році не привів до згортання їх зовнішньоекономічних зв'язків з Україною.

Так, згідно з даними Державної митної служби України, обсяг українсько-польського товарообігу за січень-грудень 2004 року наблизився до 2 млрд. дол. США (український експорт до РП - 979,2 млн. дол. США, імпорт - 954,6 млн. дол. США), українсько-угорський товарообіг уже впродовж двох останніх років 2003-2004 рр. стабільно перевищує 1 млрд. дол. США (експорт до УР склав у 2004 році 819,6 млн. дол. США, імпорт - 361 млн. дол. США).

Товарообіг між Україною і Словаччиною впродовж минулого року зростав найвищими темпами за весь останній період і перевищив 600 млн. дол. США (експорт - 398 млн. дол. США, імпорт - 216,2 млн. дол. США). Динамічний ріст взаємної торгівлі між Україною та РП, СР і УР продовжується і в 2005 році.

Враховуючи пріоритет економічних інтересів для центральноєвропейських держав, українській стороні доцільно перенести акцент у стосунках з ними із політичного, в основному декларативного на конкретне господарсько-економічне співробітництво.

Проте посилення економічної складової в двох і багатосторонньому співробітництві України з центральноєвропейськими державами не вилучає необхідності раціоналізації всієї системи відносин, в т. ч. міждержавно-політичних.

У цьому контексті особливо важливим представляється інтенсивний розвиток зовнішньополітичних стосунків України з центрально-європейськими державами на багатосторонній основі. Найбільш ефективною може бути взаємодія України з міжнародним регіональним політичним об'єднанням цих країн - “Вишеградом” у форматі “В-4+1”. Тобто, "вишеградська четвірка" - РП, СР, УР і ЧР та Україна [401]. “Вишеград” виявився досить ефективною формою регіональної інтеграції постсоціалістичних країн, яка серйозно допомогла їм в інтеграції до ЄС і НАТО та продовжує діяти як координуючий механізм і після вступу цих держав до Євросоюзу.

Україна фактично уже має новий формат стосунків з “Вишеградом”. Прем'єр-міністри України навіть двічі брали участь в самітах голів урядів країн "вишеградської четвірки". Проте українська сторона допустилася декількох системних хиб, а саме:

1) Партнерам з “Вишеграду” пропонувалися передусім економічні проекти співробітництва з Україною, забуваючи, що “Вишеград” є переважно політичним міжнародним регіональним об'єднанням.

2) Виношувалися нереальні плани і навіть проголошувалися заяви щодо можливості вступу України до “Вишеграду”.

Країни-члени “Вишеграду” ще в так званий другій "Вишеградській декларації", прийнятій за результатами саміту прем'єрів РП, ЧР, СР і УР у квітні 2004 року в м. Кромержіж (ЧР), чітко заявили, що склад Вишеградської групи не буде збільшуватися і до “Вишеграду” не будуть прийняті інші держави.

Угорський президент Л.Шойом на зустрічі президентів Вишеградської четвірки в Польщі 3 жовтня 2005 року спробував висунути пропозицію про можливість розширення “Вишеграду” за двома варіантами:

а) “В-4+2”, яка передбачає прийом в члени об'єднання Словенії та Австрії;

б) “В-4+1”, яка передбачає вступ до “Вишеграду” України.

Проте президенти РП - А.Кваснєвський, ЧР - В.Клаус, СР - І.Гашпарович категорично заперечили будь-яку з цих можливостей і підкреслили незмінність позиції щодо функціонування об'єднання лише в складі сучасної Вишеградської четвірки.

Україні навряд чи слід сподіватися на прискорений вступ до “Вишеграду”. Проте, українській стороні слід більш раціонально сконцентруватися на розвитку відносин з цим міжнародним регіональним об'єднанням у форматі “В-4+1” (Україна).

Основними напрямами співпраці України і „Вишеградом” може бути наступне:

- координація зовнішньополітичної діяльності України з Вишеградською четвіркою на багатосторонній основі;

- забезпечення солідарної підтримки країн „Вишеграду” європейським інтеграційним і євроатлантичним планам України;

- передача країнами „Вишеграду” досвіду їх європейської інтеграції Україні;

- розширення програм Вишеградського фонду і на Україну;

- формування багаторівневого механізму співробітництва України і „Вишеграду”, який включатиме і участь українських представників в засіданнях різних вишеградських структур і комісій хоча б в якості спостерігачів.

Членство в НАТО вимагає готовності поділяти і поважати західні цінності з одного боку, та з іншого, спроможності їх захищати. Світ поважає лише тих, хто спроможний до самоутвердження, здатний захищати власну свободу та цінності. У відносинах зі США статус Росії коливається від союзника, молодшого партнера до переможеного ворога. Росія має достатньо озброєнь, розвинену розвідувальну мережу, у тому числі супутникову, географічну близькість до джерел тероризму і демонструє готовність реально воювати з терористами.

Натомість Євразійське економічне співтовариство розглядається як своєрідний антипод Європейському Союзу. Водночас інтеграція країн СНД навколо Росії не відповідає інтересам США, які не зацікавлені у перспективі відродження імперських структур на євразійському просторі. Україна це критична маса для утвердження статусу Великої Росії. Будь-яка нова анексія України Росією призведе до серйозної дестабілізації на європейському континенті. Україна для Росії поступово стає більш значущою, ніж навпаки. Україна мала вчитись захищати свої економічні інтереси у відносинах із Росією.

17 вересня 2002 р, виступаючи в Зальцбурзі на Європейському економічному форумі, президент України Л.Кучма наголосив, що Україна не вважає за доцільне укладання оновленої сусідської угоди з Європейським союзом, в якій не будуть визначені перспективи її членства в Євросоюзі. Зробити це означало б фактично поховати в найближчі роки можливість навіть самої постановки питання про європейське майбутнє нашої країни.

29 листопада 2002 р. газета “Голос України” переповіла інтерв'ю голови Європейської комісії Р.Проді одній із голландських газет. Зокрема, він зазначив, що Україні немає місця в Європейському Союзу, адже новозеландці теж почувають себе європейцями, але це не є підставою для їхнього вступу до ЄС.

Після розширення 1 травня 2004 р. були внесені корективи в угоди про економічне та торговельне співробітництво з країнами ЄС. Наприклад, 16 квітня 2004 р. в Києві було підписано Угоду між Кабінетом Міністрів України та Урядом Чеської Республіки про економічне, промислове і науково-технічне співробітництво. Майже через рік, вже після Помаранчевої революції 4 березня 2005 р. в Києві було підписано Угоду між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Польщі про економічне співробітництво. Зрештою, від реалізації конкретних домовленостей України з країнами Центральної Європи залежить не лише перспектива співпраці у “вишеградському форматі”, а й успіх європейської інтеграції загалом.

Втім відомий німецький історик Х.-Х. Нольте зазначає, що “зовнішні кордони ЄС не співпадають з межами поширення європейської культури, але вони встановлені на підставах економічної та політичної доцільності” [226, с.177].

Революційним поворотом у зовнішньополітичних орієнтирах України стала помаранчева революція [290, с.98]. Наведено дані соціологічних опитувань щодо зовнішньополітичної орієнтації українських громадян. Так з 52,5% до 57,4% збільшилась кількість тих, хто віддає перевагу розширенню зв'язків у межах СНД. Приблизно такими ж були суспільні настрої в Україні у 1994 р. Прихильників становлення пріоритетних зв'язків із країнами Заходу поменшало з 12,8% у 1998 р. до та 16,5% у 2000 р. до 10,7% на початку 2003р. Водночас за вступ України до ЄС висловлюються позитивно 47% опитаних.

Натомість консервативна частина європейської еліти недостатньо адекватно зрозуміла цей поворот, наприклад, професор кельнського університету Герхард Зімон розглядає помаранчеву революцію як своєрідне українське відлуння східноєвропейських антикомуністичних революцій 1989 року [161, с.22]. Розширення ЄС ставить нові проблеми. Сукупний валовий національний продукт всіх 10 країн складає 5% від ВНП всього ЄС, тобто дорівнює всього лише рівню економічного добробуту одних Нідерландів.

Всім громадянам нової Європи доведеться щорічно сплачувати на потреби адаптації по 24 євро, 1 травня 2004 р. ще була ціна одного обіду в брюссельському закладі харчування середньої руки. Тій же Польщі може знадобитись до 20 років, аби досягти середнього по ЄС рівня. Нові та старі члени ЄС мають різні пріоритети. Новий ЄС говорить 20 мовами. Посилюватимуться протиріччя між централізованою політикою європейської бюрократії та національними пріоритетами нових країн-членів. Так на думку шведського ліберального економіста А.Ослунда, якщо країни “нової” Європи приймуть без застережень економічну модель ЄС, на них чекає стагнація [427]. “Коло друзів” не матиме планів вступу в ЄС. Україні пропонується спільний економічний простір, спільні цінності, але не спільні з ЄС політичні інститути. Європейський Союз готовий запропонувати Україні всі форми співпраці, крім членства. Ідея “Ширшої Європи” мінімізує проблеми транскордонного співробітництва. ЄС - не рай на землі. Задаром нічого не дає.

З нагоди розширення ЄС Віктор Ющенко у співавторстві з редактором польської “Газети виборчої” Адамом Міхніком опублікував статтю в іспанській газеті “El Pais”. Лідер “Нашої України” в чергове закликав ЄС подати Україні “сигнал” щодо майбутнього членства в ЄС. Натомість у заяві прес-служби Кабінету Міністрів за підписом В.Януковича наголошувалось на пріоритетності вирішення економічних проблем, пропонувалось, аби зона вільної торгівлі компенсувала збитки України від розширення ЄС. В.Янукович запропонував будувати Європу в Україні, ніж їхати до об'єднаної Європі потягом третього класу. У контексті передвиборчої кампанії відома орієнтація Ющенка на ЄС навряд чи додаватиме йому голосів на Сході.

На нашу думку, з Вишеградської четвірки лише Польща найактивніше виступає за виведення відносин з Україною за межі за межі запропонованої Європейською Комісією концепції “розширеної Європи”. Наприклад, постанова Європейського парламенту “Розширена Європа: нова система відносин з нашими східними і південними сусідами” від 11 березня 2003 р. пропонує “...зміцнення співпраці між сусідами в такий спосіб, який не загрожує внутрішній рівновазі Європейського Союзу і не спонукає до нереалістичних амбіцій тих, хто одного дня планує вступити в ЄС” [14, с.9].

Слід зазначити, що Україна фактично обрала концепцію “поміркованої адаптації” до норм європейського законодавства. Мова йде про адаптацію до завдань реалізації концепції створення зони вільної торгівлі з ЄС, а також поширення деяких інших переваг внутрішнього ринку ЄС для України. Але такий підхід не передбачає прискореного варіанту адаптації в повному обсязі до копенгагенських критеріїв (1993), які передбачають “досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, які висуваються Європейським Союзом до держав, що мають намір вступити в нього” [307, с. 3].

У червні 2006 р. в Словаччині відбулись позачергові парламентські вибори, на яких перемогла опозиційна партія “Напрям - соціал-демократія”. Партія Мікулоша Дзуринди “Словацький демократичний християнський союз”, яка вісім років здійснювала радикальні реформи, завдяки яким країна за короткий термін стала членом ЄС, зазнала поразки. На думку аналітиків це сталось внаслідок суттєвого майнового розшарування словацького суспільства [396].

Поглиблюється транскордонне співробітництво, що знайшло практичне втілення у створенні міжнародної асоціації “Карпатський єврорегіон” (утворена 14 лютого 1993 р. за участю прикордонних регіонів Польщі, Угорщини, Румунії, Словаччини, та чотири області України - Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська та Чернівецька [224, с.691].

Слід зазначити, що діяльність європейських регіонів сприяє діалогові між регіональними політичними елітами, викриває можливість обміну прикладним досвідом, який підвищує інституційний потенціал, збільшує обсяги експортно-імпортних операцій.

Альтернативний варіант стратегічного залучення до проекту Єдиного економічного простору (ЄЕП) вважався перепоною на шляху створення зони вільної торгівлі між Україною та Європейським Союзом. Було зрозуміло, що ціни на природний газ будуть підвищуватися, зокрема, і для країн ЄЕП. Не було жодних підстав сподіватися, що Російська Федерація відмовиться від надприбутків та продаватиме газ країнам ЄЕП за власними внутрішніми цінами. Натомість для забезпечення найбільш ефективного використання газотранспортної системи необхідно зберегти незалежність у формуванні транзитних тарифів за ринковими принципами відповідно до Європейської енергетичної хартії.

Україні, як транзитній державі, котра разом з більшістю європейських держав ратифікувала Договір про Енергетичну хартію, доцільно було діяти відповідно із закладеними у цьому документі принципами стосовно вільної торгівлі енергетичними ресурсами відповідно до правил Світової організації торгівлі, зокрема, вільного транзиту енергетичних ресурсів, механізму вирішення суперечок у арбітражі, брати активну участь в міжнародних інституціях енергетичного ринку в галузі енергетичної політики. Україна дуже повільно почала формувати спеціальний напрям енергетичної дипломатії.

Адже дійсно “у ХХІ столітті питання газу і нафти (енергетичної дипломатії) є основними і системоутворюючими як для зовнішньої політики держав, так і для визначення їхніх статусних позицій у сучасному світі” [298, с.4].

На думку експерта О.Чалого, “після помаранчевої революції... ми лише підвищили конфронтаційний запал нашої зовнішньої політики. Для її успішності важливо знати, чого очікують від нас головні центри сил. А в них сьогодні й без нас вистачає протиріч... Без побудови дружніх, і неконфронтаційних відносин із Росією неможливе членство ні в НАТО, ні ЄС...Є зовнішня політика, орієнтована на інтереси, а є орієнтована на цінності. Зараз ми досягли апофеозу політики, спрямованої на цінності” [406]. Збігнев Бжезинский наголошував, що США більше не конкурують з Росією за Україну. Без України Європа не може вважатись завершеною. США через Україну намагаються впливати на ЄС. З.Бжезинский наголошував, що “Україна - не “пішак” і не “ферзь”, але дуже важлива фігура. Америка не має свого кандидата на президентських виборах. Справою українського народу є вирішувати” [402].

29 травня 2005 р. французи висловились на референдумі проти ратифікації Конституції Європейського Союзу. 1 червня 2005 р. аналогічне рішення прийняли громадяни Нідерландів. Внаслідок конституційної кризи Європейському Союзу ще довго буде не до України.

13 червня 2005 р. в Люксембурзі відбулось ІХ засідання Ради співробітництва Україна - ЄС. Єдине чого домоглась Україна це заяв ЄС про виділення на період 2007-2013 рр. 15 млрд. євро семи країнам, які беруть участь у Програмі європейського політичного сусідства. Стало зрозуміло, що наявна криза в ЄС, який повільно “перетравлює” нових членів. Україна оптимістично планувала після закінчення 2007 року терміну реалізації плану дій ЄС - Україна подати заявку на вступ.

Проте проблеми із ратифікацією Конституції ЄС уповільнюють внутрішні інтеграційні процеси в ЄС, також ставить під сумнів вступ нових членів. Ускладниться реалізації спільної зовнішньої та оборонної політики ЄС. Україна усвідомила, що немає шансів швидкого вступу до ЄС. Тому частина команди В.Ющенка розпочала дії, спрямовані на те, аби не втратити можливості вигідної інтеграції в східному напрямку.

Росія вирішила використати проблеми всередині ЄС, щоб знову оточити себе прихильними пострадянськими країнами. Поки що констатувалось, що “Україна відстає у термінах реалізації “Дорожньої карти” в рамках виконання плану дій Україна - ЄС”.

Втім, питання надання Україні статусу країни з ринковою економікою було відкладено. Справа була не у відсутності ринкової економіки, а у адміністративних методах управління нею. Водночас Україна отримала право приєднуватись до заяв, які від імені ЄС робляться в ООН [414]. Багато хто вважав, що провал референдумів з Конституції ЄС ставить хрест на європейських інтеграційних прагненнях України. На думку політолога В.Карасьова, “кращий якір європейська ідеологія” [404].

24 червня 2005 р. В.Ющенко у Львові, незважаючи на протести українських націоналістів, яких не влаштовував не лише напис польською мовою, а й символ меч щербець, який об Золоті ворота Києва зазубрив король Болеслав, взяв участь у відкритті військового Личаківського меморіалу. Спочатку польська сторона пропонувала напис “Героїчно загиблим за Польщу у 1919-1920 роках”. Але це не сподобалось Львівській міській раді. Компромісним став напис: “Тут лежить польський солдат, полеглий за Батьківщину”. Проте польські націоналістичні історики наголошують, що “незалежно від того, хто керуватиме Україною, - Ющенко, чи комуністи, українці ніколи не визнають своєї вини за вбивства польського народу” [386]. Втім, 22 червня 2005 р. Верховна Рада України за ініціативи націоналіста О.Тягнибока прийняла постанову про вивчення доцільності написів на Личаківському кладовищі на польській мові. Проте наступного дня її скасувала. Як бачимо, навіть взаємне прощення, без якого не можливо жити в об'єднаній Європі поки що давалось досить важко.

Втім, реалістичний сценарій вступу України в ЄС передбачає поетапну інтеграцію: 1. Створення зони вільної торгівлі, 2. митний союз щодо промислових товарів, 3. встановлення безвізового режиму, 4. вільний рух товарів, послуг, капіталів, робочої сили, 5. приєднання до Шенгенської зони, 6. інституційне приєднання до ЄС, 7. входження до зони євро. Демократія єдина передумова для подання заяви про вступ до ЄС, проте “некритичне калькування досвіду країн кандидатів на вступ до ЄС для нашої держави мало перспективне й неефективне” [146, с.6].

Верховний представник ЄС із питань спільної зовнішньої політики та політики безпеки Х.Солана зазначав, що “зв'язок ЄС з Україною є постійним , і він не залежить від якихось конкретних подій...Починаючи з весни, наші заяви та позиції з питань зовнішньої політики помітно сходяться у спільній точці - це свідчить про те, що ми поділяємо спільні принципи та цінності... Ми також підписали Угоди про участь України в місіях ЄС з кризового управління та обмін кваліфікованою інформацією. На додаток ЄС прийняв рішення надати конкретну підтримку зусиллям України, спрямованих на знищення запасів малої та легкої зброї”. На його думку, “серед ключових досягнень є посилення свободи засобів масової інформації як однієї з основних передумов демократичних виборів, що дає можливість робити поінформований вибір”. Тож “партнерство між Україною та ЄС існує не лише на рівні лідерів - найголовніша співпраця відбувається між громадянами, які прагнуть побудувати краще майбутнє” [271, с.1].

Натомість політолог В.Малинкович пропонував іншу геополітичну модель, за якою “Україна ще має шанс стати площадкою для будівництва Великої Європи, а не буферної Речі Посполитої”. Для цього слід приєднатись до трикутника Париж - Берлін - Москва, а не Вашингтон - Варшава - Вільнюс [412].

В свою чергу польський журналіст ультра-націоналістичної орієнтації М.Калуський у статті “Поговоримо про Україну відверто” пише: “Польща повинна всіляко підтримувати ідею розподілу України і робити все, щоб він настав якомога раніше, оскільки завжди існує небезпека того, що нинішню російсько-українську Україну знову підкорить собі Москва. Проробити теж саме з власне “українською” Україною Москва не зможе” [408].

Тим часом 17 лютого 2006 р., перебуваючи у Варшаві, прем'єр-міністр Ю.Єхануров та його польський колега К.Марцинкевич домовились до 1 квітня розробити техніко-економічне обґрунтування добудови польської частини нафтопроводу Одеса-Броди-Гданськ. Попри можливість початку практичної реалізації проекту за сприятливих внутрішньополітичних умов в Україні не раніше 2007 р., Україна переглядала реверс транспортування нафти концерном ТНК-БП. Попри не гарантованість постачання азербайджанської та казахської нафти потрібен був реальний матеріальний ресурс, який могло б охороняти в Україні НАТО.

Висувалась альтернативна пропозиція щодо підготовки 2008 р. нової угоди з ЄС, за якою Україна мала погодитись на свою участь у Європейській економічній зоні як моделі інтеграції без членства [96, с.3]. Натомість на думку британського аналітика Дж.Шерра, “немає впевненості, що більш загрозливою буде політика Росії, то кращими будуть перспективи України щодо європейської інтеграції”. Він визнав, що “для ЄС було б вершиною безвідповідальності ще більше посилювати свою уразливість, запрошуючи Україну до переговорного процесу про набуття членства в той час, коли цю кашу не з'їдено й наполовину”. Водночас у “Кремля не має бути сумніву, що ще така криза зачепить вже самі основи європейських інтересів” [310, с.4].

Прагматики на європейському напрямку пропонували максимально використати стратегію сусідства. Відкласти термін подання заявки на вступ до ЄС на період до 2009 р., розробити стратегію поетапного вступу на період 2009-2019 років [240, с.3].

Тим часом 10 квітня 2006 р. в Києві було представлено звіт міжнародних експертів, присвячений створенню зони вільної торгівлі між Україною та ЄС. Як повідомив керівник проекту Майкл Емерсон, “проста вільна торгівля - це зміна тарифів після того, як Україна вступить до СОТ. Поглиблена означає піти далі тарифних кордонів і ухвалити великий пакет дуже глибоких ринкових регуляторних правил, що стосується, насамперед, стандартів на сільськогосподарську та промислову продукцію” [392]. Українські європейські скептики вважали, що з неефективною економікою, нестабільною політичною системою та не прогнозованим істеблішментом Україна Європейському Союзу не потрібна. Тому ЄС проводив щодо України політику красивих, але пустих слів.

Українська сторона висловлювала сподівання, що 2008 р. ЄС надасть Україні статус асоційованого члена. В свою чергу Європейський Союз порушив питання про скасування асиметричного візового режиму, що був між Україною і Латвією, Литвою, Естонією, Польщею, Румунією, Словаччиною, Чехією. Цей режим передбачав, що українці їздять до зазначених країн за безкоштовними візами, а приймають гостей з них без віз.

Зрештою, чим більш інтегрованим стає ринковий простір ЄС, тим послідовніше зовнішні господарські суб'єкти дискримінуються як експортери товарів і послуг на цьому ринку. Ситуація може змінитись лише після вступу України до Світової організації торгівлі.

Речник голови Європейської Комісії Е.Удвін у відповідь на заяву міністра закордонних справ Б.Тарасюка про перспективу членства України в ЄС до 2015 року, заявила, що “ЄС на даному етапі не може дати однозначну відповідь на питання про перспективи членства в ЄС для України”. Цінуючи мотивацію Києва щодо зближення з Євросоюзом, Брюссель готовий був лише обговорювати деталі нової угоди про співробітництво і партнерство [393].

Врешті 27 квітня 2006 р. міністри юстиції країн ЄС вирішили до завершення переговорів з Україною та Росією щодо візового режиму відкласти збільшення для громадян цих країн ціни шенгенських віз до 60 доларів. Позитивним сигналом для України з боку ЄС стало її приєднання до Європейського реєстру бізнесу (ЄРБ). Це стало можливим унаслідок урядової політики 2005 р. щодо спрощення процедури реєстрації у сфері підприємницької діяльності. Завдяки цьому Україна увійшла до десятки кращих країн Європи за критерієм часу, необхідного на процес реєстрації підприємства [394].

3-4 травня 2006 р. Президент України В.Ющенко у Вільнюсі взяв участь у саміті країн Балтійсько-Чорноморського регіону, або Спільноти демократичного вибору. Європейський Союз потребує Україну, яка спроможна досягти компромісів у своїх відносинах із Росією.

Балтійсько-чорноморсько-каспійська вісь вважається американським поясом в Європі, метою якого є американський контроль за російськими енергетичними потоками в Європу. Тим самим США можуть контролювати розвиток свого європейського конкурента [209, с.4].

Наприклад, на думку координатора політики Державного департаменту США на пострадянському просторі Стівена Сестановича, “вибіркове партнерство Заходу з Москвою може покласти край сподіванням Росії стати повноправним членом цивілізованого світу. У Москви та Вашингтона відсутня взаємна довіра, якої потребує партнерство”. Крім того, прогнозувалось, що після виборів 2008 р. “російське керівництво матиме проблеми з легітимністю” [262, с.6].

Втім, така тенденція не спрощувала відносини України з Європейським Союзом. Слід зазначити, що саме з конституційними проблемами посилились в ЄС песимістичні настрої щодо подальшого розширення, адже недовіра громадян до єдиної Європейської Конституції якраз і була стимульована складностями з адаптацією десяти нових країн членів Євросоюзу.

Непередбачуваність політичної ситуації, нестабільність правової бази ускладнювали трансформаційний період в Україні, яка в наступні роки мала вирішити проблеми боротьби з корупцією, формування демократичної політичної етики, залучення іноземного капіталу, підвищення міжнародного статусу України, стимулювання розвитку національної економіки та соціальних реформ. Важливо збільшити обсяги економічного співробітництва з країнами Вишеградського блоку. Втім навіть за цих умов доцільно дослухатися до думки позаштатного радника президента В.Ющенко, колишнього посла ФРН в Україні Дітмара Штюдеманна, який закликав “не зациклювати увагу на тому, чи буде Україна членом ЄС і коли це станеться” [408]. Раціоналізм європейської політики вчить, що постановка утопічних завдань не може привести до остаточного успіху. Адже в міжнародних відносинах заради ефективності співробітництва передусім слід брати до уваги інтереси партнерів.

Врешті навіть найважчий шлях здолає той, хто наполегливо йде ним. Причому стратегічно важливим завданням для України є залучення Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини до просування українських національних інтересів в Європейському Союзу в умовах реалізації програми “спеціального сусідства”. Зрештою, Вишеградська четвірка, визнаючи регіональну лідерську роль України, може бути ініціатором концептуалізації спільної східноєвропейської політики Європейського Союзу. Адже після вступу до ЄС країни „Вишеграду” визначили, що наступною метою четвірки є надання Україні перспективи стати членом Євросоюзу і запевнили, що перегляд договірної бази з Україною не повинен призвести до погіршення економічних відноси між нашими країнами, і що набуття членства в ЄС не заважатиме реалізації стратегії ЄС щодо України [417; 420].

ВИСНОВКИ

Національно-демократичні революції 1989 р. в Центральній Європі вирішальним чином вплинули на всю історію кінця ХХ - початку ХХІ століть. Вони визначили нову розстановку сил в Європі, вплинули на перебіг інтеграційних процесів, покінчили з “холодною війною” між Сходом і Заходом. Процес політичної трансформації в центральноєвропейському регіоні складався з важливих структурних перетворень, зокрема, розпуску Ради Економічної Взаємодопомоги і Організації Варшавського договору, демонтажу тоталітарних комуністичних режимів, відродження демократичних партій і парламентарів, приватизацію державної власності та імплементації ринкових відносин.

Трансформаційний процес в країнах Вишеградського блоку відбувався паралельно з підготовкою до вступу в Європейський Союз. Європейські регіони. Інтеграційний блок не перетворився на економічний центр. Проникнення транснаціональних корпорацій до країн Центральної Європи посилило взаємозв'язок між регіоналізацією та глобалізацією господарства.

Форсування темпу розширення ЄС мало на меті шляхом прийняття нових країн-членів зробити більш інтенсивним розвиток європейської економіки за рахунок відкриття нових ринків, залучення дешевих матеріальних та трудових ресурсів, переходу частини капіталу на ринки з більш інтенсивною інвестиційною діяльністю. Натомість замість того, щоб стати локомотивом економічного зростання нової Європи новачки впродовж 2004-2006 рр. все більше перетворювались на гальма, споживаючи допомогу та дотації з централізованих фондів ЄС. Причому “новобранці” демонстрували високий попит на спільну грошову одиницю євро, що також сприяло збільшенню її вартості. Сильне євро зменшує конкурентну спроможність цілих галузей економіки. Мова, звичайно, йде про можливість стабілізації рівноправних партнерських коопераційних зв'язків, якщо вони були спроможні залишатись конкурентноспроможними в умовах радикального переходу до ринкових механізмів функціонування економіки.

На етапі виникнення вишеградського співробітництва мотиви країн-засновниць мали системний характер. Передусім треба було спільними зусиллями мінімізувати зовнішній вплив СРСР, який знаходився в стадії занепаду, зробити безпечнішою регіональну ситуацію в контексті розпаду Югославії. Крім того, слід було створити своєрідний “підготовчий клас”, в якому, наполегливо співпрацюючи між собою, країни Центральної Європи могли не “штовхатись ліктями” на шляху до ЄС, а мати справді партнерські стосунки.

Зрештою, вишеградське об'єднання мало стати важливим чинником з точки зору цивілізаційної ідентифікації центральноєвропейського регіону, який в роки війни насильницькими засобами був відірваний від Великої Європи, а після падіння комунізму намагався повернутись до лона материнської Європейської цивілізації.

Таким чином, країни Вишеградського блоку в стратегічному сенсі були об'єднані спільними потребами, інтересами та метою. Вони насамперед були зацікавлені у проведенні активної зовнішньої політики, спрямованої на забезпечення умов для трансформації внутрішнього становища та зміцнення свого міжнародного середовища.

Зрештою, основними чинниками, які обумовили розвиток Вишеградського блоку стали наступні фактори: історичний (спільний спадок Австро-Угорської імперії, потреби консолідації заради відродження центральноєвропейської тотожності), політичний (повернення в об'єднану Європу, забезпечення гарантій незворотності позитивних зрушень та реформ, зміцнення миру, безпеки і стабільності, розбудови стабільного громадянського суспільства та консолідованої демократії), економічний (формування нових ринкових засад конкурентної спроможності регіону в умовах європейської інтеграції та розгортання процесу глобалізації), соціокультурні чинники (відродження центральноєвропейської ідентичності як основи конкурентної спроможності центральноєвропейського регіону в об'єднаній Європі).

Системна взаємодія зазначених об'єктивних чинників, а також суб'єктивне розуміння елітами центральноєвропейських країн актуального історичного порядку денного обумовили заснування Вишеградського блоку та розуміння головних завдань зазначеного регіонального об'єднання.

Документ, який став правозасновним для Вишеградської групи, “Декларація про співробітництво Польської Республіки, Угорської Республіки і Словацької Республіки на шляху до європейської інтеграції” (15 лютого 1991 р.) став своєрідною “матрицею” взаємодії центрально-європейських країн на етапі суспільно-політичної посткомуністичної трансформації та підготовки до вступу в Європейський Союз та НАТО. Після розпаду ЧСФР повноправними членами Вишеградської групи з 1 січня 1993 року стали нові незалежні держави - Чеська Республіка і Словацька Республіка, а "вишеградська трійка" трансформувалася у "вишеградську четвірку".

Таким чином, впродовж 1991-2004 років слід виділити два принципово відмінні етапи розвитку вишеградського співробітництва. Перший - становлення і розвиток основ системи співробітництва країн-членів Вишеградської групи з ініціативи глав держав (1991-1997 роки). Його умовно можна ще йменувати “президентським”, так як Вишеград було засновано 15 лютого 1991 року на основі декларації, підписаної президентами Польщі, Угорщини і Чехословаччини в угорському місті Вишеград (звідси й походить назва міжнародного регіонального об'єднання).

Другий етап розвитку вишеградського співробітництва - консолідаційний (1998-2004 рр.). Суттю співробітництва вишеградських країн у ці роки було вирішення основного або і спільного національно-державного інтересу членів регіонального об'єднання на міжнародній арені - солідарне забезпечення вступу РП, СР, УР і ЧР до НАТО і ЄС. Це був якісно вищий рівень регіонального інтеграційного співробітництва на основі взаємодії максимально широкого кола державних структур і представників громадського сектору вишеградської четвірки. Координуюча роль у системі багатосторонньої співпраці з другої половини 1990-х років поступово переходить на центральні органи виконавчої влади країн-членів Вишеграду.

Разом з тим, до теперішнього часу Вишеградська четвірка залишається в основному “неінституйованим” міжнародним об'єднанням, яке не має спеціальних постійно діючих структур, наприклад, виконавчого секретаріату, представництв у кожній країні тощо. Країни-члени об'єднання вважають поки що недоцільним формалізувати роботу “Вишеграду” шляхом створення додаткових бюрократичних ланок.

Єдиною інституйованою структурою об'єднання є спеціальний Вишеградський фонд, створений у 1999 році. На фонд покладено культурне зближення народів і фінансування на грантовій основі спільних культурно-просвітницьких, мистецьких та інших акцій з бюджету, що складається із внесків країн-учасниць “Вишеграду”.

Втім, за чіткою логікою європейської інтеграції інституційні механізми вишеградського співробітництва не мали бути надто розгалуженими, адже в такому разі вони б за своїми функціями дублювали аналогічні структури Європейського Союзу. Втім у цьому Вишеградський блок не мав жодної потреби, особливо на етапі підготовки до вступу в ЄС.

Україна в першій половині 1990-х років залишила поза увагою розгортання інтеграційних процесів на захід від її кордонів у регіоні Центральної та Східної Європи, в тому числі формування системи вишеградського співробітництва. Втім, як слід об'єктивно визнати, “Вишеград” з початку і сам будувався швидше як закритий елітний клуб, своєрідна складова частина нового "санітарного кордону" між Сходом і Заходом. Реальні переваги вишеградської моделі регіонального співробітництва проявилися в другій половині 1990-х років. Але ввійти до цієї своєрідної "групи прориву" постсоціалістичних держав, яка поставила за мету солідарний вступ РП, СР, УР і ЧР до НАТО і ЄС, Україна тоді вже не могла. Занадто великим став відрив між позитивними результатами внутрішніх суспільних та зовнішньополітичних перетворень центрально-європейських держав і реформаційним тупцюванням, геополітичною невизначеністю України.

Проте українська сторона в розвитку стосунків з “Вишеградом”, на наш погляд, і зараз допускається декількох системних хиб, а саме: по-перше, Вишеградській групі пропонуються передусім економічні проекти співробітництва з Україною, ігноруючи те, що “Вишеград” по суті є політичним міжнародним регіональним об'єднанням, по-друге, виношуються не зовсім реальні плани і навіть проголошувалися заяви щодо можливості вступу України до “Вишеграду”, незважаючи на те, що країни Вишеградської групи чітко декларували неможливість розширення складу регіонального об'єднання за рахунок прийому нових учасників.

Зазначимо, що середина 90-х рр. ХХ ст., коли у країнах Центральної Європи спостерігався економічний спад викликаний болючими реформами спрямованими на реструктуралізацію національних економік та підвищення рівнях їхньої конкурентної спроможності, та мала місце ротація керівних еліт на владному Олімпі, загострились проблеми координації зовнішньо-політичних курсів країн Вишеградського блоку.

Метою першого етапу діяльності “Вишеграду” було поєднання зусиль країн-учасниць для виходу із сфери впливу СРСР, колективне приєднання до економічних структур Заходу, зміцнення власної безпеки і забезпечення стабільності у регіоні в цілому. Найгостріше проблема координації зовнішньої політики країн Вишеградського блоку постала, починаючи з березня 1998 р., коли Польща, Чехія та Угорщина розпочали переговори про вступ до ЄС. Словаччина приєдналась до цього процесу двома роками пізніше.

Структура геополітичних впливів на країни Вишеградського блоку радикально змінилася. В процесі підготовки Польщі, Чехії, Угорщини, Словаччини до вступу в ЄС вони головним чином орієнтувалися на Німеччину та Францію. Спільну позицію з євроатлантичними союзниками вони зайняли у березні-червні 1999 р. під час бомбардування Косово. Зокрема, державний секретар США за часів адміністрації президента Б.Клінтона Мадлен Олбрайт, яка народилася в Чехії, чимало зробила для консолідації центральноєвропейських країн навколо США.

Втім, подібна радикальна зміна зовнішньополітичних орієнтирів центральноєвропейських країн помітно ускладнила їхню взаємодію з країнами “старої” Європи, зокрема, щодо координації спільної зовнішньої політики, перегляду критеріїв членства в Монетарному союзі ЄС, та надто скептично ставились до ратифікації Конституції ЄС.

Основним завданням “Вишеграду” на новому етапі співпраці стало забезпечення одночасного вступу всіх країн-членів об'єднання до Європейського Союзу. Тоді потенційно могла існувати можливість збереження Вишеграду і надалі, так само, як продовжує діяти в рамках ЄС регіональне об'єднання “Бенілюкс”.

Отже, вдосконалення потребували інформаційна, переговорна та договірна функції Вишеградського блоку, особливо в умовах реалізації багатосторонньої дипломатії Європейського Союзу.

Загалом координація зовнішньополітичних курсів країн “Вишеграду” залежить від успішності розвитку спільної зовнішньої та оборонної політики Європейського Союзу. Врешті всі країни-члени ЄС досягли консенсусу щодо розуміння стратегічної мети та ідеалу, якими є забезпечення розвитку міжнародних відносин у такому напрямку, який робив би можливим ідеал Європи високих стандартів прав людини та її вільного розвитку у світі без війн.