Формування системи багатостороннього співробітництва країн – членів Вишеградської четвірки (1991-2004 рр.)

- інтеграція вишеградських держав до ЄС і НАТО - найбільший за обсягом масив документальних матеріалів періоду 1990-початку 2000-х років, який, з-поміж іншого включає, крім офіційних документів загальноєвропейських і трансатлантичних структур, національні стратегії, програми, плани та інші заходи з підготовки РП, СР, УР і ЧР до вступу в ЄС і НАТО, щорічні звіти держав та Європейської Комісії (з 1998 року) по кожній із країн про результати виконання завдань, які ставились перед вступом до ЄС, а також матеріали і рішення самітів ЄС і НАТО щодо центральноєвропейських держав тощо, які однак засвідчують, що, по-перше, “Вишеград” як міжнародне регіональне об'єднання не мав офіційних стосунків із загальноєвропейськими і трансатлантичними структурами, а був лише платформою координації інтеграційної політики країн-учасниць, і, по-друге, керівні органи ЄС і НАТО віддавали перевагу комунікації окремо з кожною із держав Вишеградської групи;

- взаємодія Вишеграду з регіональними об'єднаннями країн-членів ЄС, зокрема Бенілюксом - насамперед матеріали і комюніке про багатосторонні зустрічі і переговори голів урядів "вишеградської четвірки" та Бельгії, Нідерландів, Люксембургу;

- співробітництво Вишеградської групи з іншими постсоціалістичними державами, в т. ч. Україною, передусім документи і матеріали про взаємодію у форматі В-4+2 ("вишеградська четвірка" і Австрія та Словенія), В-4+1 (Вишеградська група і Україна), В-4+6 (Вишеград і балканські країни).

Не менш важливий тип джерел, який використаний нами в дисертаційному досліджені, стосується різноманітних довідкових видань, статистичних документів.

В процесі роботи залучались віртуальні джерела, які розміщені на сервері Центрального інституту східноєвропейських досліджень Католицького університету німецького міста Айштетте [64]. Ці матеріали дали можливість подивитись на вишеградське співробітництво очима німецьких дослідників центральноєвропейської проблематики, що сприяло вирішенню завдання, яке полягало в тому, аби з сучасних європейських наукових позицій неупереджено висвітлити проблеми та завдання, які вирішує “Вишеград”, водночас розв'язавши питання нашого дисертаційного дослідження.

В процесі вивчення джерел сучасної історії вишеградського співробітництва частково були залучені фонди поточного архіву історико-архівного відділу Міністерства закордонних справ України, які стосуються головним чином європейських інтеграційних проблем України, а також Центрального державного архіву вищих органів влади України. Зокрема, в історико-архівному відділі МЗС України проаналізовано документи фонду „Справи постійного зберігання за 1988-1999 рр.” (справа № 700 „Довідка по країнах”), які містять аналітичні довідки, аналіз центральної преси країни перебування українських дипломатів, виступи перших посадових осіб держав Центральної та Східної Європи, листи посольств України до МЗС України, що містять інформацію про події у країнах регіону тощо. Оскільки ці матеріали лише опосередковано стосуються тематики “Вишеграду”, вони дали можливість прослідкувати за динамікою зміни інтересу вітчизняної дипломатії щодо трансформації центральноєвропейських країн та їх зовнішньополітичної діяльності.

Натомість першоджерела вишеградського співробітництва є, на нашу думку самодостатніми, об'єктивними, достовірними та науково цінними, оскільки вони виникли в процесі безпосереднього розвитку подій, пов'язаних із становленням та розвитком співпраці країн Вишеградського блоку.

Залучення перерахованих та й інших груп джерел до вивчення теми дисертаційної роботи дозволяє розкрити процес становлення і розвитку системи багатостороннього співробітництва країн-членів Вишеграду на широкому історичному тлі геополітичних змін та поглиблення інтеграції на європейському континенті.

На нашу думку, використана різноманітна джерельна база, навіть якщо брати до уваги неминучий факт наявності потенційної джерельної інформації поза межами наших нинішніх пошуків і знань, може вважатися самодостатньою для проведення нашого наукового дослідження. Адже використаним історичним джерелам властива достатня компетентність, тобто “надійність свідчень” відповідно до критеріїв автентичності, вірогідності, повноти, новизни, репрезентативності. Таким чином, самодостатня джерельна база дала можливість приступити до вирішення завдань нашого дисертаційного дослідження.

1.2. Історіографія і основні концептуальні підходи дослідження процесів регіональної інтеграції країн Центральної та Східної Європи

Історіографічна частина дисертації складається з різноманітних наукових видань, які як безпосередньо, так й опосередковано стосуються теми вишеградського співробітництва: мемуарів відомих політичних діячів, які торкаються проблематики міжнародних відносин у Центральній Європі історичного періоду, який нас цікавить, наукових монографій та інших фахових публікацій, науково-популярної та навчальної літератури, а також різномовних періодичних видань.

Спробуємо проаналізувати історіографію нашої проблеми, структурувавши її за критерієм наукових позицій дослідників та кола проблем, які вони аналізують.

Найбільш поширеною позицією, яка віддзеркалена в історіографії, є об'єктивний позитивістський аналіз фактів та явищ процесу постсоціалістичної трансформації країн Центральної Європи, з'ясування не тільки регіональної, а й національної специфіки інтеграції Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини до Європейського Союзу.

За проблемним підходом звертає на себе увагу література, яка стосується дослідження загальних проблем європейської інтеграції. Теоретичне висвітлення процесів регіональної, зокрема європейської інтеграції знайшло відображення у багатьох різнопланових наукових працях насамперед західноєвропейських вчених. Це пояснюється, окрім їх закономірної уваги до сучасних проблем розвитку власних держав, розмаїттям дисциплінарних підходів до ідентифікації предмета дослідження, що становлять базу для аналізу інтеграційних процесів. Так, як економічне явище міжнародна інтеграція досліджувалась у працях М. Аллє, Б. Балаші, Г. Кремера, А. Мюллер-Армака, Г. Мюрдаля, Ф. Перру, А. Предоля, Я. Тімбергера та ін. Як політичний феномен цю проблему аналізували А. Етнозі, Д. Мітрані, А. Спінеллі, Е. Хаас та ін. Проблеми субрегіональної інтеграції вивчалися такими зарубіжними дослідниками як Р.Вейрайнен, Е. Йохансон, Е. Коттей, Е. Моравчик, А Рупнік та деякими ін.

На дослідженні умов набуття членства в Європейському Союзі країнами Центрально-Східної Європи зосередили увагу такі зарубіжні вчені, як Л.Бальцерович, П.Возняк, Х. Гелб, У Грей, М.Домбровські, Б. Камінські, Я. Корнаї, Л. Чаба та ін. Наприклад, в публікаціях словацького політолога О. Дулеби розглядаються варіанти впливу зміни геополітичного становища країн Центрально-Східної Європи на майбутній розвиток цих країн та регіону в цілому, а також України та українсько-словацьких відносин, зокрема. А в праці словенського вченого М. Араха розглянуто питання адаптації постсоціалістичних країн до викликів європейської інтеграції. Він лише опосередковано торкається проблематики центральноєвропейського регіонального співробітництва [81, с.467]. Більший інтерес у цьому контексті становлять монографії британського історика Т. Аша. Він детально розглядає суспільно-політичну трансформацію центральноєвропейських країн та торкається проблематики розвитку Вишеградського блоку як прикладу пошуку нових регіональних форм співробітництва [316, с.504]. Натомість німецький дослідник Т. Байхельт зосередився на аналізі протиріч, які перешкоджають органічній консолідації країн Центральної Європи. На його думку, ці протиріччя стосуються фундаментальних питань внутрішньо регіональної конкуренції у боротьбі за лідерство [319, с.237]. Інший німецький дослідник П.Бендер звертає увагу на певну конкуренцію центральноєвропейських країн в процесі залучення німецького капіталу та створення європейських регіонів по всьому периметру німецьких кордонів [322, с.369].

Змістовною та фактично насиченою є монографія ще одного німецького дослідника Ф. Глотца, який провів детальний компаративний науковий аналіз політико-інституційних особливостей посткомуністичного розвитку Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини. На його думку, демократичні перетворення сприяли своєрідній уніфікації посткомуністичного устрою, головною метою якого є забезпечення ефективної адаптації цих країн до процесу європейської інтеграції [325, с. 496].

Крім політичних аспектів розвитку центральноєвропейських країн, звертають на себе увагу монографії, в яких висвітлюється історія регіональної економічної співпраці, зокрема, в контексті розвитку європейської інтеграції. Наприклад, британський дослідник проблем європейської інтеграції Дж. Гіллінгхем зазначає, що ключовим питанням для центральноєвропейських країн в об'єднаній Європі є визначення стратегічного курсу на максимально можливе поглиблення саме економічної інтеграції [343, с.588]. Натомість на думку німецького дослідника Х.-Д. Якобсена, вирішальне значення на етапі підготовки центральноєвропейських країн до вступу в Європейський Союз мала Центральноєвропейська зона вільної торгівлі. Саме зазначена структура дала можливість формалізувати регіональний ринок та підготувати його суб'єктів до жорстких вимог загальноєвропейської економічної конкуренції [344, с.184]. Німецькі дослідники Ф.Тер та Х. Зундхаузен розглянули проблему регіоналізму в контексті розвитку європейської інтеграції. Зокрема, вони слушно вважають, що регіональні структури органічно доповнюють європейську інтеграцію, дають можливість реалізовувати принципи субсидіарності [375, 297].

Таким чином, західноєвропейська історіографія регіонального співробітництва центральноєвропейських країн висвітлює широкий комплекс проблем, які вирішуються Польщею, Угорщиною, Чехією, Словаччиною на сучасному етапі європейської інтеграції. Водночас слід зазначити, що фактично відсутні праці, які були б спеціально призначені особливостям вишеградського співробітництва.

Звертає на себе увагу той факт, що після закінчення доби радянського домінування в Центральній Європі інтерес російських дослідників до проблем сучасного розвитку зазначеного регіону лишається досить пильним. Відповідно насиченою цікавими працями є російська історіографія. Правда, треба зазначити, що більша частина наукових робіт росіян щодо центральноєвропейського регіону безпосередньо стосуються питань посткомуністичної трансформації та визначення нової геополітичної орієнтації колишніх радянських сателітів.

Мабуть найбільш вагомим доробком із проблеми в РФ стало трьохтомне колективне видання вчених Інституту міжнародних економічних і політичних досліджень РАН „Центрально-Восточная Европа во второй половине ХХ века”. В першій частині третього тому цієї фундаментальної праці А. Нєкіпєлов, І.Орлик, Б.Шмельов та ін. на основі праць західних вчених аналізують постсоціалістичну трансформацію в країнах ЦСЄ 1990-х років загалом, а в другій частині цього ж тому - її особливості в кожній окремо взятій країні. На увагу заслуговує також праця вчених Інституту слов'янознавства РАН „Центральная Европа в поисках новой региональной идентичности” (М., 2000), де її автори - В.Волков, Е.Задорожнюк, Ю.Новопашин та Н.Коровіцина розкривають тенденції до нової внутрішньо регіональної ідентифікації у регіоні Центральної Європи. Зокрема, розглядаючи особливості політичного ландшафту країн Центрально-Східної Європи у 90-х роках, автори цілком справедливо наголошують на тому, що політична система посттоталітарних суспільств повернула свій справжній, тобто суто політичний зміст. Значна увага приділена соціокультурним проблемам трансформації та модернізації у країнах Центральної Європи. В численних пубікаціях російських дослідників (Є.Гуськова, Б.Желіцкі, Р.Євстегнєєв, Ю.Ігрицький, Л.Ликошина, Л.Шаншиєва, Ю.Щербакова та інші) справедливо наголошується на нерівномірності соціально-економічної та політичної трасформації у країнах регіону.

Вагомим доробком у дослідженні проблеми є також колективні монографії вчених Інституту Європи РАН [165, с.471], загальною тенденцією яких є висвітлення ролі ЄС в інтеграційному процесі при певному ігноруванні місця країн ЦЄ у цьому процесі, їх реакції на вимоги ЄС тощо. Водночас відомий російський спеціаліст з питань європейської інтеграції Ю.Борко в окремій праці приділяє увагу загальним питанням розвитку Європейського Союзу та тенденціям щодо визначення місця центральноєвропейських країн у структурі об'єднаної Європи [101, с. 464].

Виходячи з внутрішньополітичної кон'юнктури, російські дослідники значну увагу приділяють впливу розширення ЄС та НАТО на Схід щодо інтеграції або дезінтеграції пострадянського простору [112, с.68]. Саме ці аспекти до “вузлових проблем” відніс відомий російський дослідник В.Волков. Він взагалі намагався розробити нові концептуальні підходи до політики Росії щодо центральноєвропейських країн. Але, коливаючись між цінностями радянської доби та сучасними геополітичними реальностями, нічого крім побажання реставрації імперської могутності Росії, насамперед на т.зв. слов'янському просторі, він запропонувати так і не зміг [113, с. 480].

Іншим популярним напрямком досліджень російських вчених є аналіз місця нової Центральної Європи в системі європейської безпеки. Зокрема, В.Заболотний проаналізував наслідки розширення НАТО для визначення нового статусу країн регіону [151, с.128-157]. Водночас розглянуто проблему становлення нової регіональної ідентифікації центральноєвропейських країн. Наприклад, Е.Задорожнюк встановила кореляцію між розвитком регіонального співробітництва та виникненням нової посткомуністичної ідентифікації країн Центральної Європи [157, с.164]. А Р.Євтігнєєв, підводячи підсумки першим десяти рокам економічної трансформації країн центральноєвропейського регіону, звернув увагу на значення регіональної економічної співпраці, яка може вважатися своєрідним каталізатором не лише внутрішньорегіональної конкуренції, а й радикальних економічних реформ [167, с.68-83].

Проблему розвитку європейських регіонів у контексті відносин ФРН з країнами Вишеградського блоку розглянула С.Погорельская. Вона, зокрема, зазначає, що завдяки такій формі співробітництва, європейські регіони дали змогу зняти міжетнічну напруженість та вивести двосторонні відносини країн регіону на високий рівень, який відповідає викликам процесу європейської інтеграції [232, с.66-67].

Відомий дослідник економічних аспектів інтеграції Ю.Шишков в своїй монографії розглянув з точки зору порівняльного аналізу різні регіональні інтеграційні угруповання. Але він спеціально не приділив уваги, наприклад, Центральноєвропейській зоні вільної торгівлі, розглядаючи її функціонування як приклад “периферійної” інтеграції, підпорядкованої більш конкурентноспроможним моделям інтеграційного об'єднання [312, с.478].

Отже, російська історіографія регіональної інтеграції центрально-європейських країн основну увагу приділяє проблематиці посткомуністичної трансформації, безпеки Росії в контексті розширення Європейського Союзу та НАТО на Схід, аналізуються найважливіші економічні аспекти регіональної інтеграції, але знову таки, як і у випадку з англомовною, німецькомовною історіографією кидається в очі відсутність спеціальних наукових праць, присвячених саме вишеградському співробітництву.

На нашу думку, відмінною рисою сучасної української історіографії центральноєвропейського регіонального співробітництва є ширше коло проблем, які розглядаються. Втім це і не дивно, адже Україна сама є центральноєвропейською країною, вона має Польщу, Угорщину, Словаччину за своїх найближчих західних сусідів, тож такий стан речей вмотивовує вітчизняних дослідників до ретельного аналізу стану справ в Центральній Європі.

Зрештою, історіографічний масив літератури, створеної українськими науковцями з проблематики центральноєвропейського регіону з метою аналізу можна поділити на наступні структурні елементи: дослідження геополітичної орієнтації України та країн Центральної Європи, дослідження регіоналізму, двосторонні відносини України з країнами Вишеградського блоку, праці безпосередньо присвячені історії, еволюції та перспективам розвитку Вишеградського блоку, найбільший за обсягом історіографічний матеріал стосується відносин між центральноєвропейськими країнами та Європейським Союзом.

Аналіз української історіографії розпочнемо з висвітлення геополітичних домінант Центральної Європи. Відомий вітчизняний історик-міжнародник Р.Симоненко проаналізував історичні аспекти геополітичних орієнтирів України [264, с.105-128]. На його думку Україна обтяжена вибором співпраці за лінією Схід-Захід. У зв'язку з цим слід зазначити, що аналогічні проблеми, особливо за доби “холодної війни” стояли й перед центральноєвропейськими країнами. На цей факт звертає увагу дослідник історії зовнішньої політики України О.Івченко [170, с.687]. Зрештою, у вітчизняній літературі ствердилось розуміння геополітичного становища України на перехресті взаємовиключних інтересів провідних світових потуг [123, с.180]. Певного оптимізму в цьому зв'язку додає центральноєвропейський досвід доби закінчення “холодної війни”. Саме в цей час США та Радянський Союз досягли консенсусу щодо неперешкоджання європейського вибору Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини [191, с.223]. Натомість період 1991-2004 рр. розглядається як час очікування остаточного геополітичного вибору України. На думку М.Михальченка Україна була своєрідним “запасним гравцем” Європи [220, с.487]. Зрештою, за цих історичних обставин нейтралітет України розглядався як символ її тривалої геополітичної невизначеності, спричиненої системною дією різноманітних факторів [88, с.166]. Водночас подібна паліативна геополітична “нейтральна” орієнтація до певної міри дала можливість Україні уникнути сценаріїв розгортання міжетнічних конфліктів, якими так багатий центральноєвропейських регіон [168, с.207]. Причому досить часто ці конфлікти використовувались зацікавленими глобальними геополітичними гравцями у власних егоїстичних інтересах [231, с.256].

Подібна регіональна реальність обумовила потребу у розвитку ефективних регіональних механізмів мирної взаємодії центрально-європейських країн [199, с.62-70]. Саме в цьому контексті у вітчизняній історичній літературі розглядається історія Вишеградського блоку [130, с.192]. Правда, виходячи з геополітичних реалій Україна так і не змогла приєднатись до системи вишеградського співробітництва. Аби уникнути розподільних ліній у Європі, та виконувати роль східноєвропейського регіонального лідера, Україна намагалась ініціювати та формувати субрегіональні інтеграційні утворення. Форумом інституційної взаємодії України з центральноєвропейськими країнами впродовж 90-х рр. ХХ ст. була Центральноєвропейська ініціатива (ЦЄІ).

Ще одним варіантом регіональної організації мало стати балтійсько-чорноморське співробітництво [84, с.63]. Саме Україна ініціювала встановлення неформальних та формалізованих конкретними угодами взаємин Організації чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), Центрально-європейської ініціативи та Вишеградського блоку. Проте до початку ХХІ ст. ця ініціатива України наштовхувалася на різноманітні бюрократичні перешкоди та інерцію функціонування Вишеградського блоку, а також проблеми з формалізацією чорноморського економічного співробітництва [223, с.24].

Зрештою, безпосередній вплив на багатосторонні стосунки держав в формальних або неформальних міжнародних організаціях здійснюють двосторонні відносини. Цьому аспекту стосунків у вітчизняній історичній літературі приділена достатня увага. Наприклад, в іноваційному підручнику для вищих навчальних закладів за редакцією Л.Зашкільняка розглянуто історію та взаємовідносини країн Центрально-Східної Європи, починаючи з найдавніших часів до сьогодення [180, с.660]. Українсько-польські відносини на різних історичних етапах детально розглянуті у змістовному виданні львівських істориків “Історія Польщі” [156, с.752].

У монографії В.Литвина розглянуто історію зв'язків України з усіма чотирма країнами Вишеградського блоку на прикладі українсько-польських, українсько-словацьких, українсько-чеських та українсько-угорських відносин. На широкому фактичному історичному матеріалі доведено континуїтет і сталість історичної традиції зв'язків України з найближчими центральноєвропейськими сусідами [208, с.512].

Історична динаміка розвитку зв'язків України з країнами Центральної Європи розглянута І.Мельниковою та А.Мартиновим [217, с.5-14]. На думку авторів, саме контакти з країнами Вишеградського блоку сприяють зміцненню центральноєвропейської ідентичності України. Додаткові аргументи, які доводять цю тезу, викладені у підготовлених в Інституті історії України НАН України анотованій історичній хроніці міжнародних відносин України та фундаментальній колективній монографії, присвяченій історії української дипломатії [163, с.616; 224, с.736].

Аналізуючи стан двосторонніх відносин України з країнам-учасниками вишеградського співробітництва, слід зазначити, що найбільш докладно у вітчизняній історіографії вивчені українсько-чеські та українсько-словацькі зв'язки. Наприклад, на думку В.Приходька, “оксамитова революція” стала поворотним моментом сучасної еволюції зовнішньої політики Чеської Республіки, в тому числі щодо її відносин з Україною [242, с.94]. В свою чергу Л.Кіцила довела, що радикальна трансформація зовнішньополітичних орієнтирів Праги сталась під безпосереднім впливом реалізації європейського вибору чеського народу [185, с.22-28]. Водночас ролі Чехії у Вишеградському блоці, на нашу думку, приділена недостатня увага [222, с.199-207]. Натомість досить ретельно висвітлено словацько-чеські протиріччя, які стали причиною розпаду Чехословаччини та утворення 1 січня 1993 р. двох незалежних держав Чехії та Словаччини [315, с.20]. Також слід звернути увагу на статтю радника посольства України в Словацькій Республіці А.Стативки, який розглянув еволюцію сучасного чесько-словацького співробітництва [268, с.3-9]. Формуванню системи міждержавного співробітництва між Україною та Словаччиною присвячена кандидатська дисертація Т.Сергієнко (Київ, 2003).

Двосторонні українсько-угорські відносини в історичному та сучасному контексті у квітні 2005 р. були розглянуті на представницькій міжнародній науковій конференції в Києві, матеріали якої побачили світ у двомовному збірнику „Україна - Угорщина: спільне минуле та сьогодення” (К., 2006). Цієї теми торкаються у своїх публікаціях І.Бабинець, В.Білан, О.Задорожний, а також відомий вітчизняний хунгаролог Д.Ткач, який, зокрема, слушно наголошує на особливо прихильній позиції Угорщини щодо європейського та євроатлантичного вибору України [279, с.480].

Зрештою, увага до Вишеградського блоку українських дослідників посилилась після його перетворення з “трійки” на “чотирикутник” [313, с.48-50]. В сучасній історіографії досліджень Вишеградського блоку слід виділити працю „Досвід країн Вишеградської четвірки на шляху до ЄС: Можливості для України: Аналітичні оцінки” [144, с.136]. Найбільш системно проблематику відносин країн Вишеградського блоку розглянула ужгородська дослідниця Є.Кіш [187, с.3-18; 188, с.136; 189, с.65-73; 190, с. 27-35].

Інші праці присвячені окремим аспектам розвитку країн Вишеградського співробітництва. Зокрема, детально висвітлено проблематику еволюції сталої демократії в країнах Центральної Європи [99, с.68]. Крім того, висвітлено питання значення європейських регіонів та транскордонного співробітництва для зміцнення солідарності країн Центральної Європи [142, с.19]. Аналогічної точки зору дотримуються І.Устич, О.Чучка, О.Жулканич, які дослідили тенденції розвитку інтеграційних процесів країн Центральної Європи [291, с.436].

Сталість такого підходу до аналізу регіонального вишеградського співробітництва, яка затвердилась у вітчизняній науковій літературі засвідчила стаття М.Д.Ткачука. Він слушно наголошує, що європейські регіони є локомотивами інтеграції країн Вишеградського блоку до Європейського Союзу [280, с.256].

Домінуючим концептуальним підходом до вивчення сучасної історії країн Центральної Європи є країнознавча модель, яка як правило доповнюється аналізом двостороннього співробітництва. Слушну концептуальну парадигму, на нашу думку, запропонував відомий історик П.Вандич, який зазначив, що “свобода народів Центрально-Східної Європи має перейти поріг національного егоїзму і - як було не раз у минулому - стати фундаментом регіональної співпраці” [106, с.352].

Загалом концептуальною домінантою є тлумачення трансформації в країнах Центральної Європи в наступній системі аргументації: ці країни не починали з нуля, а повертались до “джерел”, які були перервані на півстоліття комуністичної диктатури, що в історичному масштабі не є критичним періодом. Адже традиції і навички “побудови капіталізму” ще не були повністю атрофовані. Крім того, Захід завжди вважав Серединну Європу цивілізаційно рідною, тому після краху соціалізму надав країнам регіону системну підтримку. Сталою концептуальною парадигмою є теза про хай і значною мірою формалізований, але незалежний статус східноєвропейських соціалістичних країн, наявність управлінських інститутів. Це давало можливість почати нове життя шляхом зміни керівних осіб і корегування системи управління, зокрема, через люстрацію.

Попри відсутність цих чинників та тенденцій в сучасній історії України, в літературі ствердилось досить оптимістична оцінка перспектив регіонального лідерства України та тіснішого співробітництва з країнами Вишеградського блоку. Зокрема, О. Волович вважає, що регіональне лідерство України за сприятливих обставин може перетворитися з міфу на реальність [114, с.364]. Водночас Г. Зеленько наголошує на тому, що посилення позицій вишеградського співробітництва на Сході може зміцнити становище центральноєвропейських країн на Заході [160, с.28-34].

Звертає на себе увагу низка дисертацій, в яких розглядаються різні аспекти проблеми регіонального центральноєвропейського співробітництва на межі ХХ-ХХІ століть. У кандидатські дисертації Т.Ф. Герасимчук “Країни Центральної Європи в політиці Європейського Союзу (1989-2004 рр.)”, зокрема, зазначається, що “на період підготовки до вступу в НАТО та ЄС основними пріоритетами зовнішньої політики було приєднання до Ради Європи, участь у субрегіональних об'єднаннях, таких як Вишеградська група, Центральноєвропейська ініціатива та участь у Центральноєвропейській зоні вільної торгівлі (CEFTA)” [125, с.23]. Проте, на нашу думку, Т.Ф. Герасимчук в четвертому розділі повністю не вдалося показати, як саме вишеградське співробітництво вплинуло на реалізацію європейської інтеграційної стратегії країн Центральної Європи впродовж 1991-2004 рр., тобто на вирішальному етапі європейської інтеграції.

Економічним умовам євроінтеграції країн Центральної і Східної Європи присвятив своє дисертаційне дослідження П.В.Трощинський (К., 2006). В свою чергу у дисертації Н.М.Буренко висвітлено еволюцію політики Європейського Союзу щодо країн Центральної Європи, натомість саме значення співробітництва у форматі Вишеградського блоку опинилася за межами уваги дисертанта [102, с.26]. Зазначені аспекти не стали предметом розгляду О.М. Горенка, який дослідив соціальні аспекти європейської інтеграції центральноєвропейських кран [131, с.215-237; 132, с.331]. Зрештою, проведений ретроспективний огляд історіографії засвідчив, що питання вишеградського співробітництва, на жаль, лишається на периферії інтересів науковців.

Треба звернути увагу на той факт, що досі навіть у академічних виданнях, присвячених проблемі дослідження феномену інтеграції, аналізуються головним чином закономірності міжнародної інтеграції, невдалі спроби інтеграції, приклади ефективної інтеграції, які дає головним чином Західна Європа, а також регіональні інтеграційні угруповання Північної Америки, Південно-Східної та Східної Азії, Латинської Америки [312, с.480].

Натомість величезна увага приділяється стану та перспективам відносин України з Європейським Союзом. Зокрема, у дисертації В.М. Вакулич розглянуто політичні детермінанти зближення України та ЄС [105, с.15]. Проблеми інтеграції України розглянуті в монографії С.Д. Годуна [129, с.121]. Водночас у монографії О.О.Ковальової розглянуті стратегії інтеграції України до Європейського Союзу. Причому слушно наголошується на значенні “центральноєвропейського лобі” в процесі поетапного наближення України до об'єднаної Європи [193, с.340].

Втім інший відомий вітчизняний дослідник проблем європейської інтеграції В.Копійка справедливо звертає увагу на залежність європейського вибору України від стану та перспектив еволюції Європейського Союзу. Зрештою, від ступеня ефективності вирішення подвійної проблеми поглиблення європейської інтеграції відповідно до концепції “багатошвидкісної інтеграції” та подальшого розширення Європейського Союзу залежить і реалізм європейської стратегії України [196, с.448; 197, с.253; 198, с.448].

Особливо доречною зазначена історіографічна констатація видається у контексті висвітлення проблем сучасних тенденцій співробітництва України з ЄС, зокрема, щодо вирішення питань міграції та нелегальної робочої сили. Ці проблеми детально висвітлені у монографії О.А.Малиновської. Зокрема, вона робить слушний висновок стосовно необхідності удосконалення договірно-правової бази цієї галузі відносин України передусім із найближчими західними сусідами, передусім з країнами Вишеградської групи [214, с.171].

Навіть у такому фундаментальному виданні як "Українська дипломатична енциклопедія" (К.,2004) „Вишеград” київським вченим-міжнародником М.С.Каменецьким помилково тлумачиться наступним чином: "Вишеградська група (Вишеградська четвірка) - регіональна політико-економічна організація країн Центрально-Східної Європи. Створена 15.02.1991 на саміті президентів Польщі, Чехословаччини та Угорщини у Вишеграді (Угорщина). У січні 1993, після розпаду Чехословаччини, до Вишеградської групи увійшла Словаччина. Основними її завданнями були утворення зони вільної торгівлі в Центральній Європі, ліквідація до 2000 усіх митних обмежень у торгівлі між учасниками, а також сприяння здійснення курсу учасників Вишеградської групи на європейську та євроатлантичну інтеграцію..." [289, с.205-206].

З-поміж іншого, принципово хибним тут, по-перше, є насамперед визначення серед головних завдань „Вишеграду” утворення зони вільної торгівлі та зняття митних обмежень. Ці питання взагалі центральноєвропейськими країнами не реалізовувалися через „Вишеград”, який із самого початку був виключно політичним регіональним об'єднанням. Для вирішення економічних завдань центральноєвропейські держави заснували наприкінці 1992 року спеціальну структуру регіонального господарського співробітництва - Центральноєвропейську угоду вільної торгівлі (абревіатура англійською - CEFTA). Саме вона і формувала центральноєвропейську зону вільної торгівлі. Членами-засновниками CEFTA з 1993 року були РП, СР, УР і ЧР, а пізніше до них приєдналися Словенія, Румунія і Болгарія. Про що правильно пише той же М.С.Каменецький у другому томі "Української дипломатичної енциклопедії", правда, дещо помилково йменуючи CEFTA - "Центральноєвропейська зона (замість - угода) вільної торгівлі" [289, с.713].

По-друге, „Вишеград” неправильно визначається М.С.Каменецьким як "організація", до того ж "політико-економічна". Вишеградська група не є міжнародною організацією, так як не має, наприклад, навіть до теперішнього часу спільних постійно діючих інституйованих структур - хоча б, секретаріату. Крім того, „Вишеград” ніколи і не прагнув перетворитися в структуризовану регіональну організацію або пройти відповідні процедури для визнання його міжнародною організацією і залишається асоційованим міжнародним об'єднанням чотирьох центральноєвропейських країн. Тобто, „Вишеград” це міжнародне об'єднання, а не організація.

По-третє, слід уточнити, що „Вишеград” було засновано в 1991 році не на саміті президентів, а на зустрічі президентів Польщі і Чехословаччини та прем'єр-міністра Угорщини (Й.Антала). А з розпадом Чехословаччини в 1993 році до складу Вишеградської групи ввійшла не лише Словаччина, а СР і ЧР - як дві нові незалежні держави, правонаступниці чехословацької федерації.

Особливо цікавими у зазначеному сенсі нам видаються питання використання євроатлантичного досвіду кран Вишеградської четвірки заради просування України до вступу в НАТО. Зазначеній проблематиці присвячена низка кандидатських дисертацій. Зокрема, В. Ю. Константинов розглянув проблему регіональної стабільності у контексті розширення НАТО. На його думку, просування Північноатлантичного альянсу на Схід є запорукою поширення зони безпеки, миру, стабільності і процвітання до кордонів України [195, с.19]. У дисертації О.Томашевича проаналізовано значення програм партнерства з НАТО для розбудови нової європейської системи безпеки. Зокрема, слушно наголошується на радикальній трансформації блоку НАТО з суто військово-політичного на структуру, яка гарантує європейську стабільність [282, с.20]. Аналогічні тези викладені і в дисертації О.І. Санжаревського [257, с.17]. Узагальнення співпраці України з НАТО, особливо в зв'язку з вступом до зазначеного альянсу центральноєвропейських сусідів України, подані у монографії Л.Д. Чекаленко [300, с.36]. Втім, вищенаведені праці належать перу прихильників вступу України в НАТО. Це і не дивно, адже в категоріях політичного реалізму саме такий крок виглядає найбільш логічним. Натомість позиція супротивників євроатлантичної інтеграції представлена винятково публіцистичними працями та публікаціями у періодичних виданнях, які ми також використали в нашому дисертаційному дослідженні для повноти репрезентації наявних точок зору як українських “атлантистів”, так і вітчизняних “євразійців”.

Аналізуючи концептуальні підходи, які виявлені в історіографії, спробуємо відокремити відомі історичні факти від їхньої інтерпретації. В сучасній українській історіографії питання становлення і розвитку системи співробітництва центральноєвропейських держав у рамках міжнародного регіонального об'єднання Вишеград залишаються недостатньо вивченими. Вишеградське співробітництво у значній частині публікацій істориків, політологів та представників інших гуманітарних наук України найчастіше розглядається лише побіжно, тобто переважно як незначний сегмент загального процесу постсоціалістичних перетворень та європейської інтеграції.

Усталеними є стереотипи щодо нібито допоміжної ролі “Вишеграду”, як неформального об'єднання постсоціалістичних країн, або тільки як своєрідного "підготовчого класу" для вступу РП, СР, УР і ЧР до ЄС і НАТО. Специфіка функціонування Вишеграду в якості міжнародного об'єднання, із автономними структурами, рівнями, видами і формами співпраці українськими вченими аналізується рідко. В найкращому випадку висвітлення історії Вишеградської групи здійснюється через країнознавчий аналіз внутрішньополітичних і зовнішньополітичних перетворень в державах "вишеградської четвірки".

Крім того, до теперішнього часу навіть в солідних українських виданнях процес регіональної інтеграції країн Центральної та Східної Європи в зовнішньополітичній сфері через механізми “Вишеграду” подеколи підмінюється аналізом центральноєвропейського регіонального економічного співробітництва в рамках Центральноєвропейської угоди про вільну торгівлю (абревіатура англійською - CEFTA). Такий не зовсім правильний науково-теоретичний підхід приводить до практичних помилок української дипломатії в розбудові стосунків України з “Вишеградом”. Вони, на жаль, нерідко мають системний характер.

Інтенсивний розвиток зовнішньополітичних стосунків України з центральноєвропейськими державами - новими членами ЄС, її найближчим міжнародним оточенням та безпосередніми західними сусідами на нових східних кордонах Європейської спільноти безперечно в сучасних умовах представляється особливо важливим. Найбільш ефективною може бути багатостороння взаємодія України з ними через канали і механізми міжнародного регіонального політичного об'єднання - Вишеград у форматі В-4+1. Тобто, "вишеградська четвірка" - РП, СР, УР і ЧР та Україна.

“Вишеград” виявився досить ефективною формою регіонального співробітництва постсоціалістичних країн, яке серйозно допомогло їм в інтеграції до ЄС і НАТО та продовжує діяти як координуючий механізм і після вступу цих держав до Євросоюзу. Попри це, зараз Вишеградська група виконує також функцію своєрідного форпосту в реалізації нової східної політики ЄС у цілому, в тому числі щодо України.

Україна фактично уже заклала основи нового формату стосунків з Вишеградом. Показово, що прем'єр-міністри України навіть двічі - в 2003 та 2005 роках брали участь в самітах голів урядів країн "вишеградської четвірки". Проте українська сторона в розвитку стосунків з Вишеградом, на наш погляд, і зараз допускається декількох системних хиб, а саме:

- Вишеградській групі пропонуються передусім економічні проекти співробітництва з Україною, ігноруючи те, що Вишеград по суті є політичним міжнародним регіональним об'єднанням.

- виношуються нереальні плани і навіть проголошувалися заяви щодо можливості вступу України до Вишеграду, незважаючи на те, що країни Вишеградської групи чітко декларували неможливість розширення складу регіонального об'єднання за рахунок прийому нових учасників.

Такі зовнішньополітичні помилки породжені, з-поміж іншого, і недостатнім рівнем вивчення в Україні історії Вишеграду, принципів і механізмів функціонування цього регіонального міжнародного політичного об'єднання центральноєвропейських держав, не повним висвітленням і розумінням його місця і ролі в сучасній системі регіональних і континентальних міжнародних відносин.

Зрештою, ознайомлення з вітчизняною та зарубіжною історіографією проблематики центральноєвропейського регіонального співробітництва переконує в слушності проведення спеціального конкретного історичного дослідження, в якому доцільно детально висвітлити передумови і причини створення Вишеградського блоку, об'єктивно показати розвиток вишеградського співробітництва у широкому контексті європейської інтеграції, включно з висвітленням проблеми придатності для сучасної України досвіду країн “Вишеграду” щодо євроатлантичної інтеграції. Крім того, потребують систематизації зв'язки України з Вишеградською четвіркою та концептуальні підходи до визначення перспектив регіональної вишеградської співпраці після розширення Європейського Союзу.

Розділ 2

2.1. Основні чинники розгортання регіональної інтеграції постсоціалістичних країн Центральної Європи

На етапі виникнення вишеградського співробітництва мотиви країн-засновниць мали системний характер. Можна констатувати, що чинники розгортання регіональної інтеграції стосувались як історичних традицій, так і актуального геополітичного становища, економічних, політичних та соціокультурних інтересів народів Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини.

Передусім треба було спільними зусиллями мінімізувати зовнішній вплив СРСР, який знаходився в стадії занепаду, зробити безпечнішою регіональну ситуацію в контексті розпаду Югославії. Наприклад, відомий історик П.Вандич слушно зазначає, що “у добу відродження націоналізму можна було побоюватися зростання конфліктів між народами Центрально-Східної Європи. Однак такі побоювання виявилися безпідставні” [106, с.340].

Важливо також було зберегти регіональну стабільність в умовах настання на етапі закінчення доби “холодної війни” суцільного геополітичного хаосу в Європі [69, с.504]. Однак в умовах потреби масштабної суспільно-політичної трансформації мова не могла йти про збереження “досягнень” попередньої “соціалістичної інтеграції”, яка впродовж 1949-1989 рр. відбувалась у форматі Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) [80, с.3-28]. Мова, звичайно, йшла про можливість стабілізації рівноправних партнерських коопераційних зв'язків, якщо вони були спроможні залишатись конкурентноспроможними в умовах радикального переходу до ринкових механізмів функціонування економіки.

Крім того, слід було створити своєрідний “підготовчий клас”, в якому, наполегливо співпрацюючи між собою, країни Центральної Європи могли не “штовхатись ліктями” на шляху до ЄС, а мати справді партнерські стосунки. Адже лише за сукупними показниками валового національного продукту країн центральноєвропейського регіону могли розраховувати на вмотивовану поведінку західних інвесторів на своїх внутрішніх ринках [44, с.115].

Зрештою, вишеградське об'єднання мало стати важливим чинником з точки зору цивілізаційної ідентифікації центральноєвропейського регіону, який в роки Другої світової війни насильницькими засобами був відірваний від Великої Європи, а після падіння комунізму намагався повернутись до лона материнської європейської цивілізації. На думку багатьох дослідників, спроможність зберегти та надати нову якість регіональному співробітництву була своєрідним тестом на готовність центральноєвропейських країн погоджувати різні аспекти національних інтересів заради досягнення спільної мети. Адже така логіка поведінки національних держав в умовах розгортання процесу глобалізації була ключовою для успіху всього проекту європейської інтеграції [89, с.304].

Таким чином, країни Вишеградського блоку в стратегічному сенсі були об'єднані спільними потребами, інтересами та метою. Вони насамперед були зацікавлені у проведенні активної зовнішньої політики, спрямованої на забезпечення умов для трансформації внутрішнього становища та зміцнення свого міжнародного середовища.

На нашу думку, аналізуючи чинники посткомуністичної центральноєвропейської інтеграційної співпраці у жодному разі не можна ігнорувати великий історичний досвід.

Нагадаємо, що ще у ХІV ст. польські та чеські королі неодноразово збирались у Вишеграді, аби розв'язати актуальні двосторонні проблеми. Регіональна центральноєвропейська ідентичність значною мірою визначалась за доби Австро-Угорської монархії [274, с.9]. Тому з точки зору континуїтету так би мовити регіональної історичної свідомості не був випадковим той факт, що у лютому 1991 р. саме тут було прийнято рішення про створення Вишеградського блоку.

Спочатку учасники блоку мали на меті винятково політичні наміри: деформацію постсоціалістичної інфраструктури, що лишилася після РЕВ та ОВД, співробітництво у військовій сфері і вироблення спільних зовнішньополітичних критеріїв у ставленні до європейський та євроатлантичних структур. Отже головною метою створення Вишеградської групи стало намагання виходу зі сфери впливу СРСР як протистояння можливим спробам реставрації попередніх політичних режимів. Важливо наголосити, що Вишеград не створювався як альтернатива європейській інтеграції, а навпаки, його учасники постійно підкреслювали, що новоутворене об'єднання є перехідним, підготовчим кроком до ЄС.

Важливими чинниками сучасної центральноєвропейської регіональної інтеграції, як ми вже зазначали вище, стали бурхливі геополітичні зміни на європейському континенті. Зрештою, швидке об'єднання Німеччини, інтенсивний розпад Югославії ставили під великий знак питання та тривоги збереження миру й стабільності [135, с.72]. Центральноєвропейські посткомуністичні країни повинні були будь-що консолідуватись заради збереження перспективи мирного еволюційного шляху розвитку демократії. Отже, утворення Вишеградської групи було спробою протистояти європейському дисбалансу і зберегти європейську стабільність після розвалу соціалістичної системи.

На нашу думку, не менш важливим чинником регіональної співпраці в Центральній Європі став процес бурхливої “регіоналізації” Європи [260, с.160]. Буквально на очах відбувався процес утворення нових регіональних структур, які формувались за балканськими, прибалтійськими, скандинавськими регіональними інтересами.

Цілком зрозуміло, що суто політичні мотиви бажання країн Вишеградської групи інтегруватись до Європейського Співтовариства були очевидними. Впродовж віків ці країни були об'єктами боротьби імперій. Угорщина на тривалий час втрачала самостійність. Польща чотири рази розтягувалась між сусідніми державами. Після Другої світової війни ці країни перетворились на зовнішній пояс безпеки радянської імперії. Внаслідок закінчення епохи “холодної війни” Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина мріяли отримати гарантії незворотності позитивних змін. Однак політичні еліти цих країн добре розуміли, що раціональні розрахунки не дають підстав сподіватись на миттєвий вступ до Європейської спільноти [211, с.399]. Тому слід було знайти оптимальний варіант організації регіонального співробітництва, який би забезпечив стабільний інтерес ЄС до країн регіону та гарантував їхнє поетапне просування до європейських та євроатлантичних структур. Зрештою, лише повноправне членство в ЄС та НАТО могло гарантувати незворотність позитивних історичних тенденцій.

Відомий вітчизняний дослідник процесу європейської інтеграції В.В. Копійка зазначає, що “ініціатива “скоординованого повернення” країн ЦСЄ до Європи була висунута президентом Чехословаччини В.Гавелом у польському Сеймі 30 січня 1990 р. Він закликав не втрачати історичного шансу оновлення Серединної Європи, яка за старими геополітичними оцінками знаходилась між сучасною Росією і Західною Європою. Гавел пропонував створити структури, які б дозволили запустити загальноєвропейські механізми” [196, с.227].

Втім, безпосереднім приводом до посилення взаємодії центральноєвропейських та західноєвропейських структур були криваві події січня 1991 р. у Вільнюсі. Як слушно зазначає В.В.Копійка, “під впливом цих подій позиції Угорщини, Польщі та Чехословаччини, які до цього багато в чому були несхожі, значно зблизилися. Результатом стала спільна вимога країн Вишеградської групи про розформування військової організації Варшавського Договору та припинення його діяльності” [196, с.228].

Серйозну небезпеку не лише центральноєвропейській, а й загальноєвропейській системі безпеки становив процес розпаду Радянського Союзу, який прискорився влітку 1991 року. Водночас такий стан речей давав можливість інтенсивно покінчити зі структурами радянського домінування в Центральній Європі.

28 червня 1991 р. офіційним саморозпуском закінчилась історія Ради Економічної Взаємодопомоги. “Інтегрування” командно-адміністративного типу збанкрутувало. Так, за даними, які наводить відомий російський дослідник інтеграційних процесів Ю.Шишков, радянські дотації шістці східноєвропейських країн РЕВ постійно зростали. У доларовому еквіваленті 1984 р. вони збільшилися з 1970 р. від 2,6 млрд. дол. до 15,6 млрд. дол. у 1990 році. Внаслідок цього географічна структура зовнішньої торгівлі країн Центральної Європи впродовж 1949-1989 рр. диспропорційно була орієнтованою на Радянський Союз [312, с.97].

Слушність створення Вишеградського блоку підтверджувалась іншими регіональними утвореннями. Зокрема, 5 березня 1992 р. з метою сприяння економічному розвитку та зміцненню зв'язків з Європейським Союзом була заснована Рада Балтійських держав. У липні 1994 р. в Трієсті 10 країн Центральної та Східної Європи створили Центральноєвропейську ініціативу (ЦЄІ), до якої увійшла також Україна.

Тим часом розпад Чехословаччини і утворення, починаючи з 1 січня 1993 р. Чеської Республіки і Словацької Республіки об'єктивно уповільнили темп розвитку Вишеградського блоку, який з трійки держав членів перетворився на четвірку.

На той час вже досить чітко прослідковувалась тенденція, коли чим меншими є країни, тим більшим стає рівень їх економічної відкритості, тим сильніше її залучення до центральної зони інтеграційного поля ЄС У березні 1993 р. була підписана Угода про створення центральноєвропейської зони вільної торгівлі [45, с.10].

На нашу думку, всередині 90-х рр. ХХ ст. з підписанням у 1995 р. “Пакту стабільності в Європі” фактично було закріплено геополітичний розподіл між Центрально-Східною Європою та пострадянським простором. До підготовчого класу Європейського Союзу увійшли Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Румунія, Болгарія, Словенія, а також прибалтійські республіки Естонія, Латвія, Литва. Україна з її фактичною стратегічною невизначеністю опинилась у “сірій” зоні. Європейський Союз відразу приступив до договірно-правової підготовки процесу поетапної інтеграції центральноєвропейських країн. Важливим етапом на цьому шляху стало укладання європейських угод про асоціацію. Так 16 грудня 1991 р. такі угоди були підписані з Польщею, Угорщиною, Чехословаччиною. Після розпаду останньої аналогічні угоди були 4 жовтня 1993 р. окремо укладені з Чеською Республікою та Словацькою Республікою [81, с.467].

Також слід мати на увазі, що регіональна інтеграція давала непоганий економічний зиск. Тому економічний чинник, поруч з політичними факторами також стимулював та позитивно мотивував центральноєвропейську регіональну інтеграцію.

Таблиця 1. Географічна структура експорту - імпорту країн Центральної Європи в 1985-1998 роках. (%) [312, с.267].

Отже, дані таблиці демонструють, що географічна структура експорту-імпорту центральноєвропейських країн в період радикальної економічної та суспільно-політичної трансформації значною мірою змінилась на користь зв'язків із країнами-членами ЄС. Причому навіть не вдалось зберегти на попередньому рівні обсяг суто внутрішньо регіональної торгівлі. Втім найбільш значним було падіння показників торгівлі з пострадянським простором. Також звертає на себе увагу зменшення внутрішнього центральноєвропейського регіонального обсягу взаємної торгівлі між Польщею, Угорщиною, Чехією та Словаччиною.

Розглянувши історичні, політичні та економічні чинники, які визначальним чином впливали на передумови утворення вишеградського співробітництва, важливо зупинитись на соціокультурних факторах, які зокрема, стосуються формування ефективних громадянських суспільств.

У цьому контексті слід зазначити, що у вересні 1990 р. Європейська комісія залучила центральноєвропейські країни (Польщу, Угорщину, Чехословаччину) до реалізації програми PHARE, яка була спрямована на сприяння ринковим реформам та формуванню громадянського суспільства і засад демократії.

Такий стан речей пояснює порівняльне соціологічне дослідження (1991-1998 рр.) індексу демократії в п'ятнадцяти державах Європи (Центральній Європі: Чехія, Угорщина, Словаччина, Польща, Словенія; Південній Європі: Болгарія, Хорватія, Федеративна Республіка Югославія, Румунія; Північній Європі: Естонія, Латвія, Литва; Східна Європа: Білорусь, Російська Федерація, Україна), які були проведені віденським Інститутом перспективних досліджень.