Формування системи багатостороннього співробітництва країн – членів Вишеградської четвірки (1991-2004 рр.)

Зрештою, Туреччині були висунути 150 імперативних вимог, які, зокрема, стосуються повного викорінення катувань у пенітенціарних закладах, забезпечення свободи віросповідання і верховенства цивільної влади над військовою.

Загалом координація зовнішньополітичних курсів країн “Вишеграду” залежить від успішності розвитку спільної зовнішньої та оборонної політики Європейського Союзу. Врешті всі країни-члени ЄС досягли консенсусу щодо розуміння стратегічної мети та ідеалу, якими є забезпечення розвитку міжнародних відносин у такому напрямку, який робив би можливим ідеал Європи високих стандартів прав людини та її вільного розвитку у світі без війн.

3.2. Вдосконалення вишеградського співробітництва

Відомий історик Е.Гобсбаум справедливо зазначає, що “наш світ можуть підірвати як впливи ззовні, так і процеси внутрішньої дезінтеграції. А значить йому доведеться змінитися” [297, с.614]. Саме ці мотиви стимулюють реформи.

Основним завданням “Вишеграду” на новому етапі співпраці стало забезпечення одночасного вступу всіх країн-членів об'єднання до Європейського Союзу. Тоді потенційно могла існувати можливість збереження Вишеграду і надалі, так само, як продовжує діяти в рамках ЄС регіональне об'єднання “Бенілюкс”.

Черговим важливим завданням четвірки була підтримка з боку РП, ЧР і УР чим швидшого прийому Словаччини до НАТО. Результатом спільних зусиль держав Вишеграду стали:

а) запрошення Словаччини на вступ до НАТО до 2004 р. на празькому саміті Північноатлантичного альянсу в листопаді 2002 року.

б) одночасне запрошення всіх країн-учасниць „Вишеграду” на саміті ЄС у Копенгагені в грудні 2002 року на вступ до Європейського Союзу;

Таким чином, стратегічні завдання другого етапу співробітництва країн-членів Вишеграду можна вважати виконаними.

У лютому-квітні 2002 року, однак, всередині „Вишеграду” виникли серйозні тертя, внаслідок спровокованої прем'єр-міністром Угорщини міжнародної дискусії навколо питання правочинності так званих “бенешівських декретів”.

Президент Чехословаччини Е.Бенеш у 1945 році видав низку декретів, якими позбавив понад 3 млн. німців та 400 тис. угорців, які мешкали в країні, чехословацького громадянства і майнових прав за зраду держави напередодні і під час нацистської окупації. В 1945-1947 рр. німці були депортовані за межі Чехословаччини - в Німеччину і Австрію, а частина угорців - близько 100 тис. чол. у рамках “взаємного обміну” населенням виїхала до Угорщини. Тим угорцям, які залишилися в Чехословаччині, у 1948 р. комуністичний режим повернув громадянства. Але невирішеним залишилося питання конфіскованого майна. Процес реституції, який завершився у Чехії та Словаччині в 1997 р., передбачав повернення майна тільки особам, у яких воно було відібрано незаконно в період правління комуністичного режиму (1948-1989 р.). Вигнанці і репресовані з рядів німецької та угорської меншини, таким чином, не мали права на реституцію.

Для 600-тисячної угорської меншини на півдні Словаччини актуальною насамперед залишається проблема повернення колишнім власникам або їх спадкоємцям частини конфіскованих державою у 1945-1947 рр. земель. В.Орбан перед парламентськими виборами квітня 2002 р., щоб продемонструвати турботу Угорщини і партії “ФІДЕС” про закордонних угорців, публічно підняв питання “бенешівських декретів”, вказуючи на порушення прав людини даними документами, застосування принципу колективної вини та їх невідповідність законодавству ЄС. Цим самим він підіграв і численним організаціям німців-вигнанців у ФРН і Австрії, які тривалий час вимагають перегляду і відміни “бенешівських декретів”.

Дискусія набула загальноєвропейського характеру. Навіть у Європейському парламенті лунали заяви, що з таким “вантажем” Чехія і Словаччина не можуть бути прийняті до ЄС. Уряди ЧР і СР офіційно засудили реанімацію Угорщиною питання “бенешівських декретів”, вбачаючи у цьому спробу реваншистських кіл переглянути наслідки Другої світової війни та повоєнного устрою Європи. Дипломатична перепалка між Будапештом та Прагою і Братиславою набрала гострого характеру.

Прем'єри Чехії і Словаччини офіційно відмовилися приїхати до Будапешту на черговий самміт глав урядів Вишеграду. До відмови приєднався і польський прем'єр. Таким чином, вишеградське співробітництво на певний час було заморожено. Поразка націоналістично налаштованого В.Орбана та його партії ФІДЕС на квітневих виборах 2002 р. в Угорщині і формування нового центристсько-ліберального уряду відкрило можливість відновлення інтенсивного співробітництва Вишеградської четвірки. У травні 2002 року була проведена зустріч прем'єрів держав Вишеграду (за участі і угорської делегації, але без П.Меддьєші, котрого офіційно ще не було призначено прем'єр-міністром), яка стала поштовхом до подальшого розвитку співпраці держав-учасниць у рамках вишеградського регіонального об'єднання.

Результати квітневих 2002 року парламентських виборів в УР, де потерпіли поразку праві націоналістичні сили, відкрили реальну можливість для відновлення співробітництва держав “Вишеграду”. Тимчасова пауза у вишеградській співпраці була викликана негативною реакцією ЧР, СР і РП на провокаційні заяви колишнього угорського прем'єра В.Орбана стосовно неможливості вступу Чехії та Словаччини до ЄС, якщо продовжуватимуть діяти так звані “бенешівські декрети” 1945 р., побудовані на принципі колективної вини німців і угорців у повоєнній Чехословаччині.

Польща підтримала ЧР і СР в силу того, що реанімація питання декретів зачіпає і проблему депортації німців із польської території, насамперед із “нових”, набутих по війні північних і західних земель. Весною 2002 року саме РП здійснила декілька кроків для відродження співробітництва в рамках Вишеграду. Польські ініціативи були викладені 26 квітня 2002 року під час візиту президента А.Кваснєвського до Словаччини і прем'єра Л.Міллера до Чехії. Прем'єр-міністр РП 26 квітня 2002 року відвідав Прагу, де мав переговори із чеським партнером М.Земаном та зустрічі із президентом ЧР В.Гавелом, головою Палати депутатів В.Клаусом, головою Сенату - П.Пітгартом.

На переговорах глав урядів РП і ЧР розглядалися питання відновлення і подальшого розвитку вишеградського співробітництва, у контексті чого:

- позитивно було оцінено результати парламентських виборів в УР, де перемогла соціально-ліберальна коаліція. М.Земан і Л.Міллер висловили задоволення, що до влади в УР прийшли ідейно близькі правлячим в ЧР і РП лівоцентристським урядам політичні сили і уряд очолить соціаліст П.Меддьєші.

- зміна влади в УР, як погоджено вважали глави урядів ЧР і РП, дозволяла відродити тимчасово припинене вишеградське співробітництво.

На заключній прес-конференції за результатами візиту 26 квітня 2002 року польський прем'єр Л.Міллер заявив: “Висловлюємо надію, що після виборів в Угорщині клімат для співробітництва в рамках Вишеграду покращився”. Чеський прем'єр М.Земан вказав: “Угорські вибори усунули гальмо у функціонуванні вишеградської четвірки” [419, с.2].

Серед конкретних наслідків візиту слід вказати на наступне:

- було погоджено проведення зустрічі глав урядів країн Вишеграду в м. Тренчин (Словаччина);

- прискорене відродження вишеградського співробітництва особливо було необхідне для погодження позицій РП, ЧР, СР і УР на передвступних переговорах із ЄС. Польський і чеський прем'єри домовилися, що на переговорах про вступ до ЄС РП і ЧР прагнутимуть діяти чим більш погоджено;

- Польща підтримала негативну позицію Чехії щодо спроб ревізії “бенешівських декретів”. М. Земан висловив надію на те, що у співробітництво країн Вишеграду “уже ніколи не буде вбито клин питанням бенешівських декретів”.

На запрошення президента СР Р. Шустера президент РП А.Кваснєвський здійснив 26 квітня 2002 року офіційний візит до Словаччини, що стало наступним кроком на шляху поглиблення вишеградського співробітництва. Крім переговорів із словацьким керівництвом, президент Польщі разом із Р. Шустером взяв участь у спеціальній нараді із проблем співробітництва польських і словацьких прикордонних регіонів у м. Пряшів.

Напередодні візиту до СР президент РП в інтерв'ю словацькій пресі підкреслив важливість відродження вишеградського співробітництва. У польсько-словацьких стосунках головним президент РП вважав розбудову інтеграційної інфраструктури напередодні вступу обох країн до ЄС. Найважливіші завдання у цьому напрямку - розвиток транскордонного співробітництва, будівництво прикордонної інфраструктури та відкриття нових прикордонних переходів на польсько-словацькому кордоні, здійснення спільних транспортних проектів, участь у спорудженні нових нафтових і газопроводів тощо. Разом з тим, президент РП А.Кваснєвський звернув увагу словацьких політичних сил на необхідність недопущення до влади в СР за результатами майбутніх парламентських виборів сил, які можуть загальмувати вступ СР до НАТО і ЄС - малася на увазі загроза перемоги Руху за демократичну Словаччину та політичного реваншу В.Мечіара.

Таким чином, Польща наприкінці квітня 2002 року виступила своєрідним каталізатором відродження співробітництва держав „Вишеграду”.

Результатами візитів 26 квітня 2002 року прем'єра РП Л.Міллера до ЧР та президента РП А.Кваснєвського до СР стало погодження кроків по відновленню вишеградського співробітництва, зокрема, проведення в травні 2002 року зустрічі глав урядів у м. Тренчин (СР).

В серпні 2002 р. Чехія постраждала від великого паводку. Фінансову допомогу надав ЄС. Натомість вишеградська солідарність виявилась головним чином символічною.

Польща вбачала основним завдання у відродження Вишеграду не стільки розвиток двох- і багатосторонніх зв'язків між країнами В- 4, а насамперед координацію дій і погодження позицій РП, ЧР, СР і УР на переговорах про вступ до Євросоюзу.

Тим часом, 22-23 травня 2003 р. прем'єр-міністр Словаччини М.Дзурінда здійснив візит до Праги, де спеціально обговорював з чеським прем'єром В.Шпідлою з-поміж іншого і перспективи „Вишеграду” після вступу СР і ЧР до Європейського Союзу.

У заявах прем'єрів СР і ЧР за результатами переговорів у Празі були сформульовані деякі нові моменти, а саме:

- „Вишеград” неодмінно існуватиме і після вступу РП, ЧР, СР і УР в 2004 р. до ЄС, а Словаччина і Чехія прикладуть максимум зусиль для подальшого розвитку вишеградського співробітництва;

- словацько-чеське політичне та, особливо, економічне співробітництво і надалі матиме специфічний, тісний характер, хоча із вступом СР та ЧР до ЄС автоматично припиняється дія митної унії між двома країнами, яка існувала з 1993 р.;

- майбутнє розширення Європейського Союзу у 2004 р. означатиме посилення слов'янського елементу в об'єднаній Європі.

1 жовтня 2003 р. в м. Добржиш (Dobris) - недалеко від столиці Чехії - м. Праги відбулася зустріч прем'єр-міністрів Вишеградської четвірки: Владимира Шпідли (ЧР), Мікулаша Дзурінди (СР), Лешека Міллера (РП) та Петера Меддьєші (УР).

Основне питання, яке розглядалося на зустрічі голів урядів, - координація дій і вироблення спільної позиції країн Вишеграду щодо положень Конституції Європейського Союзу. Країни Вишеградської четвірки планували висунути і відстоювати спільні пропозиції щодо змін і доповнень до тексту Конституції ЄС на римських переговорах, які починаються 4 жовтня 2003 р.

Було досягнуто згоди прем'єрів РП, ЧР, СР і УР з декількох важливих, розглянутих на засіданні, питань.

1. Кожна країна-член ЄС повинна мати комісара в складі Європейської комісії.

2. Щорічна або інша періодична ротація виборного керівника ЄС, а не обрання “президента” Європейського Союзу [424].

Вищевказане відображало позицію малих і середніх країн-членів та кандидатів у члени ЄС. Дещо нелогічним, на перший погляд, було приєднання до таких вимог Польщі, як відносно великої за масштабами і регіональної за статусом держави. Спільність таких вимог 4-х країн Вишеграду означала, однак, швидше, ситуативний союз, де інтерес РП полягав у отриманні підтримки з боку ЧР, СР і УР на римському колі переговорів стосовно тексту Конституції ЄС.

Загалом засідання прем'єрів Вишеграду показало, що в кожної із країн поки що не було чіткої позиції із внесення змін і доповнень до основоположних документів ЄС. Так, наприклад, уряду СР на засіданні 30 вересня 2003 р. не вдалося затвердити словацьку платформу на переговорах. Міністр закордонних справ СР Е.Кукан стверджував, що така жорстка платформа і не потрібна, позаяк звужуватиме можливість маневру для словацької делегації на римських переговорах. Схожої позиції дотримувалося і чеське керівництво. Опозиція критикувала правлячу коаліцію ЧР за відсутність чітких вимог щодо змін до конституційних документів ЄС.

Президент ЧР В.Клаус - відомий критик ЄС і “європейської бюрократії”, який вимагав участі в складі чеської делегації в переговорах у Римі, 1 жовтня 2003 р., дізнавшись, що для виступу національним делегаціям буде надано лише 3 хвилини, відмовився від поїздки до Риму.

Тим часом переговори прем'єрів РП, УР, СР і ЧР, однак, прямо засвідчили, що повної тотожності підходів країн Вишеграду з питань конституційних положень ЄС не існувало. Навпаки, деякі країни четвірки висувають неприйнятні навіть для партнерів вимоги. Так, наприклад, Угорщина вимагала, щоб держави “Вишеграду” підтримали її пропозицію щодо більш широкого викладу в конституційних документах ЄС положень із захисту прав національних меншин. УР пропонувала, щоб тут були зафіксовані і колективні права національних меншин.

Вперше таку ідею оприлюднив міністр закордонних справ УР Л.Ковач на нараді голів зовнішньополітичних відомств країн-членів і кандидатів у члени ЄС 29 вересня 2003 р. Словацька сторона відразу ж висловилася проти такої пропозиції УР, справедливо вважаючи, що цим ускладниться угорське питання на півдні Словаччини.

На зустрічі в м. Добржиш на пропозицію угорського прем'єра П.Меддьеші щодо підтримки іншими державами Вишеграду пропозиції УР про розширення в конституційних документах ЄС положень про права національних меншин, негайно негативно зреагував прем'єр ЧР В.Шпідла. Він вказав, що в керівництві ЧР такі питання не обговорювалися і Чехія не може підтримати пропозиції УР. Категорично проти угорських пропозицій висловився прем'єр СР М.Дзурінда.

Втім, уже наступного - 2004 року всі країни Вишеграду підтримали Конституцію (Конституційну Угоду) ЄС. На відміну від деяких "старих" членів ЄС, зокрема Франції і Голландії.

12 травня 2004 р. в замку Кромержіж (Чеська Республіка) з ініціативи прем'єр-міністра ЧР Владимира Шпідли відбулася зустріч прем'єрів Вишеграду. У зустрічі взяли участь - В.Шпідла (ЧР), М.Дзурінда (СР), М.Белка (РП), П.Меддьєші (УР).

Основний блок питань, який розглядався на переговорах голів урядів “вишеградської четвірки” у Кромержіжі, - майбутнє вишеградського співробітництва після вступу РП, СР, УР і ЧР до ЄС з 1 травня 2004 року.

Прем'єр ЧР В.Шпідла констатував, що у розвитку Вишеграду як міжнародного регіонального об'єднання завершився цілісний історичний етап підготовки до вступу в ЄС. Вишеградське співробітництво принесло значні позитиви для всіх його учасників. Виконаним є основне завдання, яке було покладено при заснуванні об'єднання у Вишеградській декларації 1991 р., - вступ країн-учасниць об'єднання до євроатлантичних структур.

У 2004 р. всі держави “Вишеграду” є повноправними членами ЄС і НАТО. Слід особливо підкреслити, що вступ Вишеградської четвірки до Євросоюзу з 1 травня 2004 р. знаменує перехід до нового етапу існування об'єднання уже в рамках розширеної Європи і єдиного внутрішнього ринку та політичного та оборонного простору ЄС. Тому завданням кромержізької зустрічі є визначення стратегії розвитку і функціонування “Вишеграду” в рамках ЄС.

“Вишеград”, однозначно, і надалі продовжить своє існування. В складі ЄС він може функціонувати за прикладом і взірцем інших міжнародних регіональних об'єднань країн-членів ЄС, наприклад, “Бенілюксу”. Принципи і завдання співробітництва Вишеградської четвірки повинні бути зафіксовані у новому документі, який замінить Вишеградську декларацію 1991 р.

Після обговорення проблем співробітництва країн-членів “Вишеграду”, прем'єр-міністри РП, СР, УР і ЧР підписали текст нової Вишеградської (Кромерізької) декларації, де закріплені основні напрями і завдання співпраці Вишеградської четвірки після вступу країн-членів цього міжнародного регіонального об'єднання до ЄС.

З-поміж головних стратегічних і прагматичних завдань вишеградського співробітництва, які висувалися і обговорювалися на переговорах прем'єр-міністрів у Кромеріжі, були наступні:

- польський голова уряду - М.Белка запропонував більш тісно координувати дії держав Вишеграду для вироблення спільних позицій на переговорах з керівними органами Євросоюзу, особливо з питань фінансування і розподілу коштів. Найближчим завданням у цьому напрямі він вважав необхідність формулювання єдиної позиції держав Вишеграду на переговорах з Європейською комісією щодо бюджету ЄС на наступні 7 років (2007-2013 рр.);

- за результатами переговорів у Кромеріжі прем'єрами було констатовано, що суттєво зблизилися позиції країн-членів Вишеграду щодо формулювання основних принципів і положень Конституційної угоди (Конституції) ЄС. Як відомо, Польща раніше не погоджувалася на нові пропорції і механізми голосування у вищих органах ЄС, запропоновані в проекті угоди, чим заблокувала схвалення цього документу на брюссельському саміті ЄС наприкінці 2003 р. Варшава публічно висловила незадоволення, що її позицію на саміті не підтримали інші країни Вишеграду. Це привело до тимчасового “замороження” вишеградського співробітництва. Під тиском провідних європейських держав керівництво РП поступово зм'якшило підходи до положень Конституційної угоди. В Кромержіжі було погоджено, що Вишеградська четвірка координуватиме кроки на конституційних переговорах і намагатиметься виступити з єдиною платформою щодо Конституційної угоди ЄС;

- на зустрічі глав урядів у Кромержіжі вперше було звернуто значну увагу на необхідність зміцнення економічного співробітництва Вишеградської четвірки. Зокрема, розглядалася можливість реалізації спільного проекту „Вишеграду” з розбудови транспортної інфраструктури. Запропоновано виділити в якості головного проект спорудження автостради з Півночі на Південь, яка б з'єднала всі вишеградські країни. Прем'єр-міністр СР М.Дзурінда на засіданні у цьому контексті звернувся до польського керівництва з пропозицією погодити ведення будівництва автостради від Бяльсько-Бялої (РП) до Жиліни (СР) і далі з'єднати її з автострадою, яку словацька сторона споруджує у напрямку від Жиліни до Братислави і Нітри;

- уперше також на переговорах прем'єрів Вишеградської четвірки у Кромержіжі конкретно обговорювалося питання про можливість розширення складу країн-членів Вишеграду. Інтерес до вступу в це міжнародне регіональне об'єднання проявляли і деякі інші європейські держави, наприклад, Словенія і Австрія. Однак, в Кромеріжі голови урядів РП, ЧР, СР і УР прийняли рішення, що склад країн-учасниць Вишеграду надалі не буде розширюватися, щоб не втратити регіональну ідентичність цього об'єднання. Було визначено, що співробітництво з іншими державами буде вестися у форматі В 4 +. Тобто, здійснюватиметься співпраця цілісної Вишеградської четвірки з будь-якою країною, в т. ч. Україною (“В-4+Україна”);

- на зустрічі прем'єрів РП, СР, УР і ЧР у Кромержіжі конкретно піднімалося питання про співробітництво „Вишеграду” з Україною. Було погоджено й підтверджено, що усі країни Вишеградської четвірки зацікавлені в розвитку співпраці із новими східними сусідами ЄС, в т.ч. Україною, Білоруссю і Молдовою. Словацький голова уряду М.Дзурінда, зокрема, зазначив, що Україна підтвердила свій європейський вибір і „Вишеград” підтримує її План дій з ЄС;

- на зустрічі у Кромержіжі також було схвалено рішення про збільшення внесків країн-учасниць Вишеграду до Вишеградського фонду, з якого через гранти фінансуються культурні, просвітницькі та інші акції співробітництва в рамках Вишеградської четвірки. Щорічний внесок кожної держави збільшено на 120 тис. євро і зараз Вишеградський фонд у рік оперує сумою в 3 млн. євро.

Зустріч прем'єр-міністрів країн Вишеградської четвірки 12 травня 2004 р. в Кромержіжі (ЧР) та підписання нової Вишеградської (Кромержізької) декларації відкрили новий - інтеграційний етап у розвитку вишеградського співробітництва уже в складі ЄС.

Після вступу РП, СР, ЧР і УР 1 травня 2004 р. до Європейського Союзу „Вишеград” продовжить своє існування і зусилля Вишеградської четвірки будуть сконцентровані на координації кроків і виробленні спільних позицій з питань конституційної реформи і бюджету ЄС.

“Вишеград” функціонуватиме в рамках ЄС, можливо, за взірцем “Бенілюксу”. Розширення складу країн-учасниць вишеградського об'єднання не передбачається. Переосмислення потребують торговельні відносини, виробнича кооперація між країнами Вишеградського блоку.

Важливим напрямком удосконалення діяльності вишеградського співробітництва є реалізація стратегічного завдання адаптації до положень Європейської енергетичної хартії. Мова йде про вирішення важкого завдання реформування енергетичного ринку.

Перманентне зростання рівня споживання природного газу в Європейському Союзі стимулює європейські монополії до посилення ступеня контролю над магістральними газопроводами, які поєднують країни ЄС з Росією. Зокрема, напередодні вступу країн Вишеградського блоку до ЄС закінчився перерозподіл сфер впливу на центральноєвропейському газотранспортному ринку.

Наприклад, протяжність магістральних газопроводів Чеської Республіки становить 3,5 тис. км., а обсяг транспортування у 2004 р. склав понад 50 млрд. кубометрів. Керує чеською газотранспортною системою німецька компанія “RWE” [181, с.5]. Треба зазначити, що в листопаді 1999 р. був продовжений договір з “Газпромом” про транспортування російського газу на період до 2020 року. Відносне зменшення обсягів транспортування російського газу чеською територією обумовлювався планами завершення будівництва газопроводу “Ямал - Західна Європа”.

Водночас на межі ХХ - ХХІ століть Чехія досягла помітних успіхів у лібералізації та дерегуляції газового ринку. У 2000 р. була оголошена програма приватизації регіональних газотранспортних компаній державного монополіста “Transgas”, яка була трансформована у холдінг шляхом продажу 49% акцій стратегічним іноземним інвесторам. Однак процес приватизації був ускладнений низкою проблем і вимагав додаткового часу.

Головна проблема реформування державного монополіста полягала в наявності довготермінового контракту за принципом “бери чи плати” на повне забезпечення Чехії газом. Прихід на внутрішній ринок іноземних компаній із власними газовими ресурсами міг привести до сплати збитків. Іншу проблему становила часта зміна чеських урядів, які не дотримувалися послідовності в приватизаційному газовому питанні.

Не менш болючою була проблема збільшення рівня безробіття не лише в газовій сфері, а й у суміжних галузях. Аби врегулювати зазначені питання, чеський уряд пропонував відкласти реалізацію газової директиви ЄС на три-чотири роки. Однак ЄС на прохання відкласти лібералізацію газового ринку відповів вимогою скоротити перехідний період. Чехія як країна-кандидат на вступ до Євросоюзу мала закінчити реформування енергетичного сектору до кінця 2003 року. Втім наприкінці 2001 р. Національний фонд майна Чеської Республіки визнав переможцем прозорого приватизаційного тендеру німецьку компанію RWE AG, яка сплатила за 97% акцій 4,1 млрд. євро.

Нагадаємо, що Словаччина займає друге місце після України за обсягами транзиту російського газу. Протяжність газотранспортних магістралей Словаччини становить 2,2 тис. км., а обсяг транспортування газу в 2004 р. становив більше 90 млрд. кубометрів. Управління газотранспортною системою Словаччини здійснює консорціум компаній “Gas de France”, “Ruhrgas” та російського “Газпрому”.

Слід зазначити, що словацький уряд послідовно втілював у життя енергетичну директиву ЄС щодо реструктуралізації, приватизації та лібералізації цін в газовій сфері. Впродовж 1997-2002 р. ціни на газ у Словаччині були приведені у відповідність до ринкової ціни, попри 20% рівень безробіття та політичну непопулярність цих заходів. Для компенсації зростання цін словацький уряд запровадив адресні субсидії для населення з низькими доходами.

Завдяки таким рішучим діям “Slovencky Plynarensky Priemysel” (SPP) є однією з найбільш ефективних словацьких компаній. Головним джерелом доходів лишається плата за транзит російського газу. У травні 2000 р. уряд М.Дзуринди оголосив про початок приватизації зазначеної компанії. Першим етапом стала реструктуралізація, тобто поділ трьох видів діяльності компанії - транзиту, розподілу та реалізації газу. Потім Міністерство економіки СР оголосило про виставлення на продаж 49% акцій компанії.

Причому підземні сховища газу були приватизовані ще у 1996 року. У березні 2002 р. переможцем конкурсу з приватизації SPP за 2,7 млрд. дол. став міжнародний консорціум у складі “Газпром”, “Gas de France”, “Ruhrgas”. Тендерна комісія заборонила відділяти транзит газу від його продажу в Словаччині.

Також зазначимо, що “Gas de France” та “Ruhrgas” докладали зусиль з метою встановлення контролю над угорською газотранспортною системою. Її загальна протяжність становить 5,1 тис. км., а обсяг транспортування газу у 2004 р. склав 14 млрд. кубометрів. Оператором газотранспортної системи є створена 1991 р. угорська фірма “MOL”. Треба сказати, що угорська газотранспортна система пов'язана з українською та західноєвропейською. Диверсифікація постачання газу в Угорщину стала можливою після будівництва 1996 р. газопроводу з Австрії.

Водночас базова модель реформування енергетичного сектору Угорщини була затверджена 1998 р., коли було заплановано до 2003 р. лібералізувати газовий ринок, посилити роль незалежного державного органу з регулювання цін на енергетичному ринку. Частина активів “MOL” належить “E.ON Ruhrgas”. Угорщина стала лідером Центральної та Східної Європи за показником реформованості енергетичного сектору, символом цього стали 17 млрд. дол. прямих іноземних інвестицій у цю галузь.

Завершуючи аналіз питання удосконалення енергетичного ринку країн Вишеградського блоку, розглянемо польський приклад. Наприклад, протяжність магістральних газопроводів Польщі становить 19,2 тис. км. Обсяг транспортування газу в 2004 р. складав більше 50 млрд. кубометрів. Оператором газотранспортної системи є державна акціонерна компанія “Polish Oil&Gas Company”, втім 48% акцій газопроводу “Ямал - Західна Європа” належить “Газпрому”.

Щорічне споживання природного газу в Польщі становить 11 млрд. кубометрів, які майже повністю постачаються Росією. Тому у середині 2000 р. експертна комісія ЄС затвердила проект Baltic Gas Interconnector, який передбачав будівництво з Норвегії магістрального газопроводу, що мав об'єднати Данію, Швецію, Німеччину. Поставки газу з Норвегії, починаючи з 2006 р. мали скласти до 5 млрд. кубометрів на рік.

Водночас Польща підписала угоду з “Газпромом” про постачання газу на період до 2022 року. Втім Варшава домоглася від Кремля поступок, зокрема, якщо до 2000 р. польські споживачі мали отримувати російський газ за принципом “бери чи плати”, то нині Польща оплачує обсяги лише фактично спожитого газу. Також був збільшений розмір тарифної ставки за транспортування російського газу польською територією. Наприкінці 2003 р. було лише розпочато процес приватизації “Polish Oil&Gas Company”. Водночас з початком будівництва в 2006 р. Північноєвропейського газопроводу, який має пройти Балтійським морем та поєднати напряму Росію й Німеччину, країни Західної Європи домоглися ще більшої диверсифікації транзиту російського газу.

Подальшого вдосконалення потребує економічна політика країн Вишеградського блоку, які ставлять собі за мету приєднатись до монетарного союзу ЄС, тобто замінити національні валюти спільною європейською грошовою одиницею євро. Але для цього ще треба буде стабілізувати ціни, провести болісну санацію державних фінансів, врегулювати питання обмінних курсів валют, процентних ставок, тощо.

Отже, наведені приклади довели, що процес удосконалення діяльності країн Вишеградської четвірки у багатьох галузях співробітництва триває. Водночас практична перевірка механізмів координації та партнерства довела свою ефективність.

3.3. Євроатлантичний вимір вишеградської взаємодії

Криза Організації Варшавського Договору досягла свого піку наприкінці 80-х рр. ХХ століття. У січні 1989 р. після пропозицій президента СРСР М.Горбачова щодо скорочення радянської армії, Болгарія, Угорщина, НДР, Польща та Чехословаччина повідомили про скорочення своїх звичайних збройних та військових витрат [6, с.328].

Країни-члени НАТО привітали це рішення як крок на шляху до усунення диспропорції в галузі звичайних збройних сил у Європі. Подальший євроатлантичний вибір центральноєвропейських країн обумовлювався радикальними політичними перетвореннями, які відбувались у державах цього регіону.

У лютому 1989 р. Центральний комітет Угорської соціалістичної робітничої партії прийняв рішення про перехід до багатопартійної політичної системи [177, с.656]. У квітні 1989 р. у Варшаві було підписано угоди між представниками опозиції та уряду про заходи, спрямовані на здійснення політичних реформ у Польщі.

Незворотність краху комуністичної системи в Центральній Європі була підтверджена 9 листопада 1989 р. падінням Берлінського муру, який з 1961 р. був символом “холодної війни”. У листопаді 1989 р. відбулася “оксамитова” революція в Чехословаччині. Першим відкрито висловився про євроатлантичний вибір у травні 1990 р. прем'єр-міністр Угорщини Й.Анталл, який заявив про намір його країни стати членом Північноатлантичного альянсу.

6 липня 1990 р. було опубліковано “Лондонську декларацію про оновлений Північноатлантичний альянс” [50, с.69]. У цьому історичному документі містились пропозиції щодо розвитку співробітництва з країнами Центральної та Східної Європи в різних галузях політичної і військової діяльності, зокрема, стосовно встановлення регулярних дипломатичних контактів між цими країнами та НАТО.

Тим часом 31 березня 1991 р. відбувся офіційний розпуск структур Організації Варшавського Договору. Втрата зовнішнього кільця безпеки Радянського Союзу спровокувала негайний виступ консервативних сил. Реагуючи на заколот “ГКЧП” 19 серпня 1991 р. Рада НАТО попередила радянських путчистів, що в разі згортання реформ в СРСР на його чекають “серйозні наслідки” [50, с.77]. Представники Північноатлантичного альянсу засудили неконституційне усунення з посади М.Горбачова і закликали до відновлення демократичних реформ. Не прогнозованість розвитку подій на території СРСР спонукала країни Центральної Європи заради пошуку серйозних гарантій безпеки звернутись до НАТО.

Отже, 6 жовтня 1991 р. на зустрічі міністрів закордонних справ Польщі, Чехословаччини, Угорщини, яка відбулась у Кракові, було заявлено про бажання цих країн брати участь у діяльності НАТО. Невизначеність, яка запанувала на пострадянському просторі після розпаду СРСР в грудні 1991 р. ще більше підняла значення НАТО для європейської безпеки і стабільності. Це у березні 1992 р. у Польщі визнав тодішній Генеральний секретар НАТО М.Вернер. Відповіддю на цей виклик європейській безпеці стало створення у жовтні 1992 р. “Корпусу швидкого реагування” Командування об'єднаних збройних сил НАТО в Європі.

Справжнім випробуванням структур НАТО на ефективність стала війна в Боснії. “Югославське збройне протистояння дозволило НАТО переосмислити й переформулювати свою політичну стратегію, що пізніше знайшла своє вираження в доктрині “гуманітарної інтервенції” [90, с.13].

У 1993 р. військові контингенти Польщі, Угорщини, Чехії були направлені до миротворчих сил ООН, розташованих на території Боснії та Герцеговини. Представники НАТО високо оцінили роль центральноєвропейських країн у стабілізації становища на Балканах.

Тим часом 10-11 січня 1994 р. на саміті НАТО в Брюсселі було затверджено програму “Партнерство заради миру” і запрошено приєднатися до неї партнерів з Ради північноатлантичного співробітництва та держави Наради з безпеки та співробітництва в Європі.

8 лютого 1994 р. Угорщина підписала Рамковий документ програми “Партнерство заради миру”. Наступного дня цей документ підписала Словаччина, Польща, а 10 березня 1994 р. до зазначеної програми приєдналась Чехія. Завдяки цьому рішенню країни Вишеградської четвірки започаткували активні дії, спрямовані на співробітництво з НАТО заради удосконалення планування й керування національними програмами в галузі оборони.

Польща, Угорщина, Словаччина та Чехія підтримали підписання 14 грудня 1995 р. Дейтонських мирних угод, які встановили мир на території Боснії та Герцеговини. Миротворчі сили країн Вишеградського блоку сприяли стабілізації становища на Балканах.

Польща, Чехія, Угорщина стали членами НАТО одночасно з військовою операцією альянсу “Союзницька сила”, яка з 24 березня до 10 червня 1999 р. тривала в Косово [50, с.760]. Водночас за межами Північноатлантичного альянсу залишалась Словаччина. Проте, зважаючи на її стратегічне розташування в Центрі Європи, вступ до НАТО був наперед визначений. На цю мету працювали як союзники Словаччини по Вишеградському блоку, так і члени НАТО. Послідовні зусилля щодо підготовки до вступу докладав і словацький реформаторський уряд.

У 2001 р. словацький уряд М.Дзуринди відмовився від закупки російської зенітної системи С-300 вартістю 158 млн. дол. На початку 2002 р. в Братиславі закінчила роботу спеціальна комісія НАТО з питань таємного діловодства. Вона дійшла висновку, що Словаччині можна довіряти таємниці. У листопаді 2002 р. на празькому саміті Словаччина була офіційно запрошена стати членом НАТО. У 2004 р. це нарешті сталось. Разом із СР членами НАТО стали прибалтійські країни Естонія, Латвія, Литва, а також Румунія, Болгарія.

Свідченням поглиблення військово-політичного співробітництва країн Вишеградської четвірки стало створення штабу польсько-чесько-словацької бригади, а уряду Словаччини було доручено координувати модернізацію систем озброєнь нових членів НАТО [282, с.20]. Починаючи з 2002 р., в Косові діє спільний чесько-словацький батальйон [268, с.6].

На нашу думку, після вступу до НАТО всієї Вишеградської четвірки, нарешті, було вирішено історичну мету забезпечення незворотності змін, які відбулися за роки посткомуністичної трансформації країн Центральної Європи та надійно забезпечена безпека в регіоні.

Втім на думку російського дослідника сучасних проблем розвитку центральноєвропейського регіону П.Смирнова, спостерігається тенденція поступового відходу цих країн “від правовірного атлантизму до конструктивного європеїзму” [266, с. 44].

Таким чином, процес підготовки Польщі, Словаччини, Чехії, Угорщини до вступу в НАТО став потужним стимулом для трансформації суспільства, удосконалення всіх державних механізмів шляхом приведення їх у відповідність із стандартами життя країн з розвинутою ринковою економікою та демократичною політичною системою.

Поліпшення роботи державних механізмів, послідовне забезпечення демократичних принципів сприяли покращенню якості соціальної держави в країнах вишеградського блоку, адже зміцнення економічної безпеки та соціальної захищеності сприяли зростанню добробуту. Вступ до НАТО мав наслідком пожвавлення національних економік внаслідок поліпшення інвестиційної привабливості країн для міжнародних інвесторів.

Наприклад, у 1997 р. в економіку Польщі було інвестовано 2,7 млрд. дол., в 1998 р. 5 млрд., а в 1999 - році вступу в НАТО - вже 8 млрд. дол. Для порівняння, у 1997 р. прямі іноземні інвестиції в економіку Чехії й Угорщини становили відповідно 4 і 6,2 млрд. дол., у 1998 - 9,8 та 10,2 млрд. дол., а у 1999 р. вже 12,8 і 14,5 млрд. дол.. Тобто в середньому за три роки обсяг іноземних інвестицій, стимульований процесом вступу в НАТО, зріс у країнах вишеградського блоку у середньому в 3-3,5 рази.

Також потрібно брати до уваги той факт, що членство країн Вишеграду в НАТО як ефективній організації колективної безпеки, в якій діє чіткий розподіл обов'язків, фактично зменшує обсяг економічних витрат, які має нести країна самотужки для забезпечення власної безпеки.

Крім того, набуття Польщею, Словаччиною, Угорщиною та Чехією членства в НАТО сприяло наближенню до Європейського Союзу та їхній рівноправній участі у створення нової архітектури безпеки в Європі. Починаючи з 2002 р. НАТО виділяє, наприклад, Чехії щорічні дотації, рівень яких до 2006 р. мав досягнути 135 млн. дол.

З врахуванням досвіду взаємодії країн Вишеградської четвірки з НАТО вважаємо за доцільне порівняти його з відношенням України до співробітництва з Північноатлантичним альянсом.

У зв'язку з цим варто нагадати, що запропоновану НАТО програму „Партнерство заради миру” (ПЗМ) - пропозицію Північноатлантичного альянсу поглибити та інтенсифікувати зв'язки з країнами Європи шляхом практичного співробітництва - Україна, так само як і країни Вишеграду, сприйняла як перспективну ініціативу блоку, спрямовану на зміцнення стабільності і безпеки в Європі, поширення, зокрема, відносин НАТО з країнами Центрально-Східної Європи. 8 лютого 1994 р. Україна підписала Рамковий документ про ПЗМ, у 1995 р. узгодила індивідуальну програму партнерства з НАТО, яка була розрахована на два роки і включала майже 50 різних заходів. Україна вбачала в їх реалізації можливості НАТО до подальшого трансформування у ширшу структуру безпеки і виступала за встановлення відноси спеціального партнерства з НАТО. У цьому сенсі Хартія про особливе партнерство між Україною і НАТО (1997 р.) відкрила нові шляхи для подальшого динамічного розвитку відносин між Україною та альянсом у різних сферах, починаючи з реформування збройних сил і досягнення взаємо сумісності до питань взаємодії в разі екологічних надзвичайних ситуацій.

Спрямованість України на євроатлантичну інтеграцію з перспективою вступу до НАТО було підтверджено рішенням РНБО України 23 травня 2002 р. щодо співпраці з Північноатлантичним альянсом за програмою цільового плану Україна - НАТО на наступні роки в рамках плану дій Україна - НАТО, затвердженого на засіданні комісії Україна - НАТО у листопаді 2002 р. під час празького саміту.

23 жовтня 2002 р. у Верховній Раді України відбулись парламентські слухання “Про взаємовідносини та співробітництво України з НАТО”, де було схвалено європейську інтеграцію України, яку було визнано істотним чинником зміцнення її національної безпеки, покликаним сприяти розвитку демократичних інститутів, громадянського суспільства, захисту прав та свобод людини [23, с.254]. Втім, все це проходило на фоні українського “Іракгейту”, скандалу пов'язаного із нібито постачанням українських “Кольчуг” до Іраку з санкції президента України Л.Кучми. Тим самим президентська влада відчувала ізоляцію на західному напрямку.

Водночас в Україні працювали американські та британські експерти, які мали підтвердити або спростувати версію про порушення Україною антиіракських санкцій. Події, пов'язані з терактом у московському театральному центрі 23-26 жовтня, на думку “непримиренної опозиції”, висвітлили низьку ефективність дій української влади у процесі звільнення громадян України, які стали заручниками чеченських терористів. Кучма більше був стурбований демонстрацією лояльності до Путіна, ніж звільненням заручників.

На варшавській конференції “Розширення ЄС та НАТО на Схід: перспективи для України” координатор спільної зовнішньої та оборонної політики Європейського союзу Х.Солана наголошував, що “часом здається, що Україна грає демократичними принципами, але не грає за цими принципами. Якщо так триватиме, на Україну чекає ізоляція на задвірках Європи” [385]. 24-25 травня 2004 р. в Києві перебував президент Парламентської асамблеї НАТО Дуглас Баройтер. Він наголошував на вірності трансатлантичним цінностям та закликав до забезпечення в Україні демократичних процесів. Заради цього Л.Кучма був запрошений на стамбульський саміт НАТО. На думку В.Ющенка, це запрошення стало амністією Заходу Л.Кучмі за участь українських військ у війні в Іраку. Врешті від ступеня демократичності президентських виборів 2004 р., а у 2006 р. і парламентських, залежала перспектива вступу України до НАТО після 2007 р.

Водночас під час консультацій між колегіями міністерств закордонних справ України та Росії в Москві 28 травня 2004 р. С.Лавров перед журналістами заявив, що Росія “поважає” право України стати членом ЄС та НАТО. На думку міністра закордонних справ України Б.Тарасюка, це є свідченням реалізму та прагматизму російського керівництва. Але один із радників В.Путіна з питань безпеки А.Кокошін наголошував, що “НАТО - це організація, яка скорочує конкурентні можливості Росії у світі” [403].

Після помаранчевої революції відкрилась можливість швидкого вступу України в НАТО. Але з цього питання в новонародженому українському громадянському суспільстві не було єдиної точки зору.

27 червня 2005 р. у Києві президент В.Ющенко прийняв генерального секретаря НАТО Я. Де Хооп Схеффера. Наголошувалось, що інтенсифікація діалогу про вступ не означатиме направлення українських військ до Афганістану та Судану. За даними травневого соціологічного опитування за вступ України в НАТО виступали 41,4%, проти 58,6% громадян України [405].

28 червня 2005 р. українські засоби масової інформації з гордістю повідомляли, що М.Олбрайт, Г.Кіссінджер, Дж. Бейкер, З.Бжезинский, Б.Скоукрофт та інші відставні американські діячі закликали адміністрацію Дж. Буша домагатись від ЄС відкриття дверей для України, а від НАТО після парламентських виборів у березні 2006 р. започаткування переговорів про вступ України до альянсу. Правда, ніхто не знає, як виглядатиме Європейський Союз через 10-15 років.

19-20 жовтня 2005 р. з візитом в Україні побував Генеральний секретар НАТО Яп де Хооп Схеффер. Вже у грудні євроатлантичні оптимісти розраховували отримати пропозицію від НАТО розпочати підготовку до вступу, аби 2007 р. укласти відповідну угоду, а на саміті НАТО 2008 р. Президент України В.Ющенко вже був би як лідер країни-члена НАТО. Українське суспільство вже розколото у своєму ставленні до влади та з питання ступеня врахування інтересів безпеки Росії. Наголошувалось, що “кожний громадянин має відчути потребу в НАТО” [387]. Поки що український військово-промисловий комплекс прискореним темпом втрачав позиції на світовому ринку озброєнь. Натомість Росія в 2004 р. мала міжнародні військово-технічні зв'язки з 76 країнами світу та заробила на них 5,7 млрд. дол.[409].

Український військово-промисловий комплекс на 90% був орієнтований на зовнішній ринок і лише на 10% на власну армію. Відсутність спільних проектів з європейськими країнами свідчила про те, що, декларуючи курс вступу до НАТО, Україна не створювала спільного технічного заділу у вигляді спільних проектів з країнами НАТО. Патріоти вимагали переглянути міждержавну угоду з Росією про перебування Чорноморського флоту в Україні.

Тим часом 9 листопада 2005 р. в Києві відбулось засідання міжнародного “круглого столу” “Оборонно-промислова кооперація України та Росії: пошук моделі в нових умовах”. Констатувалось, що Росія виводить з України замкнуті технологічні цикли виробництва озброєнь [281, с.8].

Незбалансованість економіки підривала зростання добробути широких верств населення України. Північноатлантичний альянс може втручатися до внутрішніх справ країн-членів, якщо вони мають кризові явища. Втім міністр оборони України А.Гриценко не міг відповісти, скільки після вступу в НАТО коштуватиме утримання одного солдату, де солдати нестимуть службу, скільки загалом коштуватиме Україні вступ у НАТО.

Навряд чи збільшення військового бюджету за рахунок скорочення соціальних статей бюджетних витрат знайде велику підтримку громадянами України. Адже не були задоволені невідкладні повсякденні потреби. За цих обставин гасло “гармати замість масла” могло й не отримати підтримку. Крім того, серед тодішніх 26 країн-членів НАТО не було ще консенсусу щодо подальшого розширення. Президент України В.Ющенко закликав усі політичні сили країни підтримати євроатлантичну інтеграцію [388]. Врешті, слід було постійно пам'ятати, що у НАТО вступають не збройні сили, а країна загалом.

Аналітик британського міністерства оборони Джеймс Шерр задається питанням, як Україна вирішуватиму питання своєї безпеки, не поглиблюючи злидні народу і не створюючи нових небезпек. “Безпека всередині блоку обійдеться Україні дорожче, ніж вразливість за його межами... Україні пропонується модель більш слов'янська але й більш євразійська, більш керована, але менш демократична, менш інтервенціоналістська, ніж НАТО, зате набагато більш схильна до внутрішніх конфліктів; модель, у якій питання політики і бізнесу часто вирішуються не суспільством, а на рівні вузького кола осіб. А оскільки це друге співтовариство у певному сенсі індиферентніше, ніж НАТО, то йому за великим рахунком цілком байдуже, вдасться Україні успішно завершити свої реформи, чи ні”. Він рекомендував ефективну координацію роботи силових відомств під керівництвом РНБОУ, реалізацію довгострокової програми поетапного збільшення військових асигнувань. Організацію реформи сфери безпеки нереально завершити навіть до здобуття членства [309, с.4].

В сучасних умовах одного вступу України в НАТО могло виявитись замало для інтеграції до Європейського Союзу. За офіційними даними 36,5% громадян України отримували зарплату, нижчу за прожитковий мінімум, 25% - нижчу за мінімальну зарплату [389].

В свою чергу колишній голова управління зовнішньої політики в адміністрації Президента Л.Кучми А.Орел ставив запитання: Чи зможе Україна в найближчому майбутньому стати членом ЄС? Чи готові ми до масового безробіття? “Відмова від ілюзій із приводу досягнення швидкого повноправного членства в ЄС - це не поразка. Це просто тверезе і мужнє визнання нинішнього стану речей” [243, с.5].

Росія не хоче від України прискореного вступу в НАТО, форсованого без Росії вступу до СОТ, перегляду умов аренди баз у Севастополі, передання під контроль США РЛС у Севастополі та Мукачево, відмови від співробітництва у ракетній сфері, кораблів НАТО в Азовському морі. Умова газового компромісу - створення газотранспортного консорціуму за участю Німеччини [265, с.2].

Генеральний секретар НАТО Я. Де Хооп Схеффер наголошував, що “майбутнє України в НАТО має ґрунтуватись на конкретних результатах і не пов'язане з іншими результатами”. Президент В.Ющенко радів з того, що “2006 рік стане роком справжнього прориву в розвитку Збройних сил. Такого бюджету - 8,9 мільярда гривень - українська армія не мала ніколи” [390].

Українські військові експерти констатували, що для української військової продукції “на Заході поки що немає ринку. Російський плацдарм недовговічний і мінливий. За такого розкладу виживання української “оборонки” - у створення озброєнь під завдання власної обороноздатності [83, с.2].

В свою чергу навіть З.Бжезинский визнавав, що “ставка на випадкові коаліції знецінює політичне значення НАТО й підвищує доцільність домовленостей з Росією”. При цьому “поспішне насадження демократії слугує цілям радикального популізму”. Тож “тільки якщо суверенітет Сполучених Штатів відповість на виклик історії і буде слугувати вищій меті, ніж забезпечення національної безпеки, американські інтереси зможуть знову співпасти з інтересами світу” [95, с. 5].

28 лютого - 1 березня 2006 р. з візитом в Україні побував новий польський президент Лех Качинський. Напередодні візиту Л. Качинського в Україну Варшаву відвідав радник Президента Росії Сергій Ястржембський, який привіз польському президенту особистого листа В.Путіна. Останній закликав свого колегу розтопити заморожені помаранчевою революцією польсько-російські відносини. Качинський висловив готовність зустрітись, але не в Москві [391]. Президент РП закликав до створення “енергетичного НАТО”, адже найцікавішим було питання, хто і як керуватиме Росією після того, як закінчаться всі запаси нафти і газу.

Лех Качинський зазначав, що для України великим успіхом буде виконання за десять років критеріїв членства в ЄС. “Найімовірніше знадобиться двадцять років”. Натомість “Україна протягом трьох років може стати членом НАТО. Варто було б зосередитись на трансатлантичному напрямку, оскільки тут можна досить швидко досягнути результату” [407].

Колишній голова управління зовнішньої політики адміністрації Президента Л.Кучми А.Орел, зокрема, закликав “відмовитись від закладання в основу європейської політики ідей прискорення вступу України до ЄС як про засіб геополітичного відриву від Росії”. Натомість на його думку “необхідно зробити все, щоб повернути відносини з Росією в нормальне русло діалогу та співробітництва, не поступаючись при цьому національними інтересами країни. Аксіомою української зовнішньої політики має бути прагнення уникати ситуацій, за яких наші друзі на Заході опиняються перед вибором: Україна чи Росія, бо всім зрозуміло, що вибір буде завжди не на нашу користь” [244, с.5].

Враховуючи усі ці процеси навколо євроінтеграційної політики України, Чехія, Польща, Угорщина та Словаччина активно підтримали євроатлантичні прагнення України. Уряд Словацької Республіки, наприклад, надав міністерству оборони України 20 тис. євро для утилізації надлишкових боєприпасів [297].

Таким чином, країни Вишеградського блоку можна розглядати як важливих лобістів України в євроатлантичних структурах. Польща, Угорщина, Словаччини та Чехія послідовно підтримують євроатлантичний вибір України. Вони переконують українське громадянське суспільство в тому, що в разі будь-якої серйозної міжнародної кризи НАТО може бути запорукою не лише трансатлантичної, а й національної безпеки.

Затверджена в червні 2006 р. угода про формування коаліції демократичних сил у Верховній Раді України зафіксувала положення про прийняття остаточного рішення про вступ України в Північноатлантичний альянс за результатами всеукраїнського референдуму, щоправда не було визначено дати цього плебісциту [398]. Але було зрозуміло, що до того часу політичній еліті України доведеться змінити мислення українських громадян, аби вони повірили в те, що НАТО - це союз демократичних держав, який не становить загрози, а, навпаки, є гарантією безпеки, територіальної цілісності та стабільності розвитку України. Принаймні приклад євроатлантичного співробітництва країн Вишеградської четвірки на практиці довів слушність цих очікувань.

Втім, після створення другої, так званої антикризової коаліції у ВР України на чолі з фракцією Регіонів, перспектива вступу України в НАТО виглядає ще більш проблематичною.