Формування системи багатостороннього співробітництва країн – членів Вишеградської четвірки (1991-2004 рр.)

Зокрема, координатор зазначеного проекту К.Херпфер слушно наголошує, що “процес демократизації, який тривав після осені 1989 р. в посткомуністичній Європі є відповідно до термінології С.Хантінгтона частиною третьої хвилі демократизації, яка 1974 р. прокотилась Португалією і Іспанією” [296, с.123].

На думку організаторів зазначеного дослідження, трансформаційні процеси включали в себе демократизацію, що веде до формування ефективної демократичної системи з стабільним громадянським суспільством та зміцнення засад ринкової економіки.

В безпосередньому процесі вищенаведеного дослідження за критерії індексу демократії були взяті дев'ять наступних позицій: негативна оцінка комуністичного політичного режиму; позитивна оцінка нової демократії або нинішнього політичного режиму; оптимізм щодо майбутніх демократичних парламентів; підтримка демократичного національного парламенту; неприйняття авторитарного лідера як альтернативи демократії; неприйняття монархії як альтернативи демократії; неприйняття повернення до комуністичного режиму як альтернативи демократії; оптимізм стосовно майбутнього демократії.

Таблиця 2. Індекс демократії у посткомуністичних суспільствах [397, с.130].

З даних таблиці можна зробити висновок, якщо в даному суспільстві понад 60% населення є демократами, мова йде про державу з “консолідованою демократією”. Отже, аналіз запропонованого індексу демократії показав різні ступені демократизації у посткомуністичній Європі. У країнах Центральної Європи в середньому 61% громадськості можна визначити як “демократів”.

Таким чином, була підтверджена гіпотеза щодо країн Вишеградської групи, які вже досягли рівня консолідованої демократії, завдяки чому вони були добре підготовлені до політичної європейської інтеграції на рівні громадськості.

Причому країною з найбільшою кількістю демократів є Польща. Перехід від демократії становлення до консолідованої демократії відбувся у Польщі між 1996 та 1998 роками. Натомість Чехія в 1998 р. посіла друге місце за рівнем демократизації. Можна звернути увагу на те, що політична нестабільність за урядів В. Клауса та М. Земана стала холодним душем для самооцінки Чехії як ідеального типу демократичної трансформації. Вже в 1996 р. після періоду скептицизму щодо нової угорської демократії Угорщина поряд з Польщею та Чехією увійшла в першу групу консолідованих демократій Центральної Європи. Словаччина наблизилась до цього показнику після загальних виборів восени 1998 р., коли уряд М. Дзуринди заступив уряд В. Мечіара.

Натомість, як ми бачимо з вищенаведених даних, за показником консолідованої демократії Україна за цим критеріям, на жаль, не могла претендувати на членство в Вишеградській групі. Проте оптимізм додавав результат дослідження, який свідчив, що найбільш демократичною є наймолодша вікова група. Тож песимістичне твердження про те, що в минулому все було краще, особливо майбутнє, для нового покоління, заангажованого демократичними цінностями не є актуальним.

З метою проведення компаративного аналізу наведемо дані соціологічного опитування, яке було проведено серед громадян України 1-11 червня 2006 р. “Демократичними ініціативами”. Так ось, на питання “наскільки ви задоволені тим, як функціонує демократія в Україні?” повністю задоволеними виявились 3,3%, переважно задоволених - 25,9%, переважно незадоволених - 33,7%, зовсім незадоволених - 27,6%, а не змогли дати відповідь 9,5%. Причому 45% були переконані у відсутності реальної рівності громадян перед законом. Все одно, який політичний режим в країні, було 27,1% громадян, 52,1 віддавали перевагу демократії, але 20,8% вважали авторитарний режим кращим за демократичний [391, с.4]. Як бачимо, за критеріями вищенаведеного австрійського соціологічного дослідження, навіть через 18 місяців після Помаранчевої революції Україна була ще далекою від стану “консолідованої демократії”. А для періоду 1991-2004 рр., який охоплює хронологічні межі нашого дисертаційного дослідження, про це ще й мови не могло бути.

Серед соціокультурних чинників утворення Вишеградського блоку, на нашу думку, слід також виділити відстрочені очікування повноцінного повернення в лоно європейської цивілізації. Водночас саме цей чинник, на нашу, думку є подразником для моралі еліт центральноєвропейських країн щодо відмові в такій перспективі європейській Україні.

Нагадаємо, що після історичного розширення Європейського Союзу, який офіційно відбувся 1 травня 2004 р., ЄС визначився з проблемою організації своїх відносин із країнами, які планували приєднатись до об'єднаної Європи. Відтоді політика ЄС чітко вирізняє три групи країн, до яких застосовуються різні стратегії. У першу групу увійшли країни, які визнані кандидатами на вступ. Мова йде про Болгарію, Румунію та Туреччину. До другої групи, яка фактично перетворюється на новий “підготовчий ” клас ЄС країни Західних Балкан: Хорватія, Сербія, Чорногорія, Боснія і Герцеговина, Албанія, Македонія. Зазначені країни підписали угоди про стабілізацію та асоціацію. Нарешті третя група є об'єктом застосування “ініціативи сусідства ”: Білорусь, Молдова, Україна.

Нагадаємо, що на політичному рівні проблеми сусідства почали активно обговорювати навесні 2002 р., а в березні 2003 р. концепція “спеціального сусідства ” була втілена в посланні Європейської комісії до Європейського парламенту “Ширша Європа - сусідство. Нові рамки співробітництва з нашими східними та південними сусідами ”. Втім, саме країни вишеградського співробітництва за нових історичних умов найбільше зацікавлені не в створенні “буферної зони ” між собою та нестабільною Російською Федерацією, а в гармонійному розвитку всіх аспектів європейської інтеграції.

Таким чином, основними чинниками, які обумовили розвиток Вишеградського блоку стали наступні фактори: історичний (спільний спадок Австро-Угорської монархії, потреби консолідації заради відродження центральноєвропейської тотожності), політичний (повернення в об'єднану Європу, забезпечення гарантій незворотності позитивних зрушень та реформ, зміцнення миру, безпеки і стабільності, розбудови стабільного громадянського суспільства та консолідованої демократії), економічний (формування нових ринкових засад конкурентної спроможності регіону в умовах європейської інтеграції та розгортання процесу глобалізації), соціокультурні чинники (відродження центральноєвропейської ідентичності як основи конкурентної спроможності центральноєвропейського регіону в об'єднаній Європі). Системна взаємодія зазначених об'єктивних чинників, а також суб'єктивне розуміння елітами центральноєвропейських країн актуального історичного порядку денного обумовили заснування Вишеградського блоку та розуміння головних завдань зазначеного регіонального об'єднання.

2.2. Заснування Вишеградського блоку і головні завдання регіонального об'єднання

Міжнародні організації є колективними учасниками сучасних міжнародних відносин, через те що створені в їх межах інституції та органи забезпечують реалізацію інтересів держав, осіб чи суспільних груп, що їх створили [216, с.161].

“Вишеград” впродовж 1991-2004 років виявився досить ефективною формою регіонального співробітництва постсоціалістичних країн, яка серйозно допомогла Польщі, Словаччині, Угорщині і Чехії в інтеграції до ЄС і НАТО. Вишеградська група продовжує діяти як координуючий механізм і після вступу цих держав до Євросоюзу. Попри це, зараз Вишеградська група виконує також функцію своєрідного форпосту в реалізації нової східної політики ЄС у цілому, в тому числі щодо України.

Отже взаємне бажання створити структуру, яка буде спроможна забезпечити реалізацію центральноєвропейських інтересів з урахуванням національних прагнень польського, угорського, чеського та словацького народів стимулювали рішення 15 лютого 1991 року в угорському місті Вишеград підписати чехословацьким президентом Вацлавом Гавелом, польським - Лехом Валенсою та угорським прем'єр-міністром Йожефом Анталом "Декларацію про співробітництво Чеської і Словацької Федеративної Республіки, Республіки Польща і Угорської Республіки на шляху європейської інтеграції". В документі були зафіксовані наступні спільні завдання, які вирішували центральноєвропейські постсоціалістичні країни на перехідному етапі, і заради ефективності цього процесу домовилися про:

- повне відновлення державного суверенітету, демократії і свободи;

- ліквідацію всіх суспільних, економічних і культурно-духовних залишків тоталітарної системи;

- розбудову парламентської демократії, сучасної правової держави, дотримання прав людини і основних свобод;

- створення розвиненої ринкової економіки;

- інтеграцію до європейської політичної, економічної, правової системи та безпеки [41].

У Вишеградській декларації також було відзначено, що держави вважають передумовою розбудови демократії і громадянського суспільства центральноєвропейську ідентичність і поглиблення співробітництва між країнами-учасницями з метою їх загальноєвропейської інтеграції.

ЧСФР, РП і УР визначили низку конкретних завдань, які необхідно було здійснити, щоб досягти європейської інтеграційної мети:

1) встановлення гармонійного співробітництва та тісних зв'язків з європейськими інституціями, проведення консультацій з питань безпеки;

2) створення безконфліктних зв'язків між державами, установами, конфесіями та громадськими об'єднаннями;

3) сприяння розвитку економічного співробітництва та взаємовигідної торгівлі;

4) розвиток інфраструктури, комунікацій та активізація екологічного співробітництва;

5) розвиток співпраці територіальних спільнот тощо.

Зазначимо, що вже у 2005 році прем'єр-міністр Угорщини Ференц Дюрчань написав: "Країни "вишеградської четвірки" чималим чином відрізняються одна від одної за своїми географічними особливостями, розмірами, чисельністю населення. І тим не менше, у нас в багатьох відношеннях чимало спільного: всі ми знаходимося приблизно на одному й тому ж рівні економічного розвитку, впродовж багатьох віків наша історія нерідко перепліталася, у нас спільні культурні традиції і - що саме головне - схожі цінності, спільне майбутнє. Виходячи з цього, в 1991 році, натхненні змінами початку дев'яностих років, керівники тодішніх держав Чехословаччини, Польщі і Угорщини, спираючись на традиції вишеградських зустрічей своїх великих історичних попередників - чеських, польських і угорських королів, вирішили створити Вишеградську групу - свого роду політичний клуб, який не мав жорсткого регламенту. В якості загальної мети держав В - 4 була висунута європейська і євроатлантична інтеграція" [4, с.6].

У цьому аспекті цікавим є той історичний факт, про який згадує Ф.Дюрчань, - саме у Вишеграді в 1335 році на противагу Австрії, на запрошення угор-ського короля Карла Роберта відбулася знаменита зустріч з коро-лями Польщі і Чехії, які заключили договір про співпрацю в економічній і політичній сферах.

Чеська дослідниця новітньої історії “Вишеграду” Даніела Зруцька вважає, що для заснування Вишеградської групи на початку 1990-х років існували, принаймні, три групи аргументів:

Перша - об'єднана територія і загальна чисельність населення країн-учасниць Вишеграду мають більшу вагу в міжнародних відносинах і на переговорах із європейськими та трансатлантичними структурами, ніж "голос" кожної окремо взятої країни.

Друга - спільний центральноєвропейський географічний простір спонукає країни-учасниці об'єднання політично і економічно співпрацювати насамперед із сусідами.

Третій - близька культурна ідентичність та успішність взаємозбагачення культур [384, с. 105].

Проте, заснування “Вишеграду” не було якоюсь разовою акцією. Ідея доцільності і необхідності регіональної інтеграції центральноєвропейських постсоціалістичних держав зародилася ще в ході антитоталітарних революцій межі 1980-1990-х років. Вперше її офіційно всебічно розглянули на саміті президентів, прем'єрів, міністрів закордонних справ і парламентарів ЧСФР, УР і РП, який відбувся у Братиславі в квітні 1990 року. І, хоча деякі сучасні зарубіжні дослідники, наприклад, словацький політолог П.Лукач, вважають цю багатосторонню зустріч невдалою, якщо і не провальною, братиславський саміт, безперечно, був першим вагомим кроком до створення Вишеграду [358, с.57-58].

Після зустрічей прем'єр-міністрів Угорщини, Польщі і Чехословаччини в листопаді 1990 року в Парижі під час форуму НБСЄ, було запропоновано і розроблено план об'єднання політичних і економічних зусиль трьох держав для включення в загальноєвропейський інтеграційний процес. Зустріч державного керівництва у Вишеграді 15 лютого 1991 року, на якій і було засновано Вишеградську групу, таким чином була уже другим після братиславського (квітень 1990 року) самітом керівництва цих держав.

Третій саміт “Вишеграду” відбувся в жовтні 1991 року в польському місті Краків, а четвертий - в травні 1992 року в Празі. Після розпаду ЧСФР повноправними членами Вишеградської групи з 1 січня 1993 року стали нові незалежні держави - Чеська Республіка і Словацька Республіка, а "вишеградська трійка" трансформувалася у "вишеградську четвірку".

Вишеградською декларацією 1991 року не передбачалося створення якихось спеціальних бюрократично-організаційних структур для керівництва діяльністю цього міжнародного регіонального об'єднання. “Вишеград” по суті представляв собою добровільну політичну асоціацію центрально-європейських постсоціалістичних держав і виступав тільки як координаційний орган, що сприятиме входженню країн-членів об'єднання в європейське співтовариство, в його політичні та економічні інституції. Втім уже в першій половині 1990-х років у його рамках склалася багаторівнева система співробітництва і постійних взаємозв'язків - від президентських до урядових і міністерських структур. Механізми вишеградської співпраці дозволяли з самого початку досить ефективно координувати кроки країн-учасниць Вишеградської групи на шляху до ЄС і НАТО.

Проте вектори інтеграції та й зовнішньополітичних інтересів України і нових центральноєвропейських демократій на початку 1990-х років дещо розходилися. Попри інше, заклопотана розподілом пострадянського спадку, стосунками з Росією та псевдоінтеграцією в СНД, Україна в першій половині 1990-х років залишила поза увагою розгортання інтеграційних процесів на захід від її кордонів у регіоні Центральної та Східної Європи, в тому числі формування системи вишеградського співробітництва. Втім, як слід об'єктивно визнати, “Вишеград” з початку і сам будувався швидше як закритий елітний клуб, своєрідна складова частина нового "санітарного кордону" між Сходом і Заходом. А, з іншого боку, Україна із залишками радянського ракетно-атомного арсеналу на початку 1990-х років де-факто була ядерною державою, що не могло не викликати певні побоювання у західних сусідів і не сприяло їх взаємному зближенню з українською стороною.

Загалом цілком справедливим буде твердження, що в першій половині 1990-х років передумов і імпульсів для активної участі України в регіональній інтеграції держав Центральної та Східної Європи було занадто мало. Тим більше, що і вишеградська співпраця в цей час великими досягненнями не відзначалася. Навпаки, попри деклароване інтегрування, у Вишеграді відкрито проявилися дезінтеграційні тенденції. Зокрема в 1992 році розпалася єдина чесько-словацька державність і з 1 січня 1993 року виникли дві нові незалежні країни - Чехія і Словаччина. І "вишеградська трійка" трансформувалася у "вишеградську четвірку". Все це знижувало привабливість “Вишеграду” для української сторони.

У кінцевому результаті Україна зовнішньополітичним інтеграційним пріоритетом у регіоні обрала в середині 1990-х років участь в іншому міжнародному об'єднанні - Центральноєвропейській Ініціативі (ЦЄІ). Можливо, вважалося, що більш широка і просторово, і за кількістю учасників (17 країн-членів), ніж "вишеградська четвірка", ця центральноєвропейська асоціація дозволить Україні утвердитися не лише в регіоні Центральної, але і Південно-Східної Європи. Проте, час засвідчив, що компактні регіональні утворення типу “Вишеграду” мають більший інтеграційний потенціал, ніж аморфні об'єднання з великою кількістю учасників на зразок Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ).

Реальні переваги вишеградської моделі регіонального співробітництва проявилися в другій половині 1990-х років. Але ввійти до цієї своєрідної "групи прориву" постсоціалістичних держав, яка поставила за мету солідарний вступ РП, СР, УР і ЧР до НАТО і ЄС, Україна тоді вже не могла. Занадто великим став відрив між позитивними результатами внутрішніх суспільних та зовнішньополітичних перетворень центральноєвропейських держав і реформаційним тупцюванням, геополітичною невизначеністю України.

Слід зазначити, що нехтування можливостями центрально-європейського інтегрування було проявом загальної відсутності концепції зовнішньої політики України в регіоні Центральної та Східної Європи протягом 1990-х років. Українська сторона основний акцент зробила на розвиток двосторонніх стосунків з так званими прикордонними державами - РП, СР і УР. Тому й наукові дослідження відповідно до запитів практики концентрувалися переважно на вивченні історії і сучасності українсько-польських, українсько-словацьких та українсько-угорських відносин. Існуючі форми і моделі багатосторонньої співпраці центральноєвропейських держав, у тому числі “Вишеград” недооцінювалися.

Навпаки, дещо перебільшені уяви вітчизняних еліт щодо провідної геополітичної ролі України в регіоні породжували безліч українських зовнішньополітичних ініціатив, наприклад, про створення без'ядерної смуги в Центральній та Східній Європі і переважно малоефективні дії із заснування низки регіональних об'єднань і організацій, які продовжують існувати до теперішнього часу, але лише формально виконують інтеграційні функції.

“Вишеград” було засновано за півроку до набуття Україною незалежності. Центральноєвропейські країни об'єдналися в лютому 1991 року задля остаточного завершення виходу із зони радянського впливу, нагально вирішуючи, зокрема завдання повного виводу величезних радянських військових угрупувань зі своєї території. Нові демократії консолідувалися перед загрозою пробудження консерватизму і непередбачуваного розвитку в СРСР, симптоми чого наростали з початку 1991 року і вилилися в серпневий путч "ГКЧП", провал якого спричинився на розвалі радянської держави. Проте такого близького розпаду радянського колосу вони навряд чи могли прогнозувати. Тому відверто підтримувати національно-визвольні снаги українського народу на державному рівні, як і зі спільної платформи Вишеграду також не могли.

Україна через обмежену зовнішньополітичну правосуб'єктність на початку 1991 року, в свою чергу також не могла серйозним чином реагувати на створення “Вишеграду”. Надалі держави об'єднання привітали незалежність України. У стосунках з ними українська сторона однак зосередилася з межі 1991-1992 років у основному на двосторонніх діях - забезпеченні офіційного визнання України та встановлення дипломатичних відносин, збереження "статус-кво" і непорушності українських державних кордонів, формування основ економічної взаємодії, підготовки генеральних двосторонніх договорів про дружбу і співробітництво, тобто розбудови міжнародно-правової бази двосторонніх відносин.

Найбільш перспективним майбутнє багатостороннє співробітництво т.зв. “пострадянські” українські державно-політичні еліти, тісно пов'язані з радянським комуністичним минулим, на початку 1990-х років вбачали передусім на пострадянському просторі. Україна, правда, подеколи із традиційними "застереженнями", активно включилася в конструювання бюрократичних структур СНД. Можливість участі незалежної української держави в центральноєвропейських інтеграційних процесах, а тим більше питання членства України у “Вишеграді” до середини 1990-х років практично майже не розглядалися. Втім, зазначимо, що із західними сусідами основні двосторонні проблеми співробітництва Україна вирішила швидше - уже впродовж 1992-1995 років (за винятком Румунії), ніж на східному напрямі, особливо в українсько-російських міждержавних відносинах,

Проте, ефективну українську зовнішню "експансію" в Центральній та Східній Європі з початку 1990-х років здійснювали хіба що маси українських туристів-комерсантів, які продовжували освоювати польські, словацькі, угорські та інші зарубіжні ринки-базари, а також українські "гастарбайтери". До речі, як не парадоксально, але зараз аналогічно найбільш помітною експансією центральноєвропейських держав - нових членів ЄС до України є мільйони польських, словацьких і угорських комерційних туристів, які масово хлинули в 2004-2005 роках через кордон на західні українські прикордонні терени за більш дешевими товарами повсякденного вжитку внаслідок цінового стрибка у власних країнах після розширення ЄС. Слід, однак, сподіватися, що тепер взаємодія України з державами Вишеграду не залишиться лише на рівні такої своєрідної форми меркантильної "народної дипломатії".

Україна намагається закласти основи нового формату стосунків з “Вишеградом”. Показово, що прем'єр-міністри України навіть двічі - в 2003 та 2005 роках брали участь в самітах голів урядів країн "вишеградської четвірки". Проте українська сторона в розвитку стосунків з “Вишеградом”, на наш погляд, і зараз допускається декількох системних хиб, а саме:

- Вишеградській групі пропонуються передусім економічні проекти співробітництва з Україною, ігноруючи те, що “Вишеград” по суті є політичним міжнародним регіональним об'єднанням.

- Виношуються не зовсім реальні плани і навіть проголошувалися заяви щодо можливості вступу України до “Вишеграду”, незважаючи на те, що країни Вишеградської групи чітко декларували неможливість розширення складу регіонального об'єднання за рахунок прийому нових учасників.

Такі зовнішньополітичні помилки породжені, з-поміж іншого, і недостатнім рівнем вивчення в Україні історії Вишеграду, принципів і механізмів функціонування цього регіонального міжнародного політичного об'єднання центральноєвропейських держав, не повним висвітленням і розумінням його місця і ролі в сучасній системі регіональних і континентальних міжнародних відносин.

У результаті українська сторона після тривалого періоду пасивності або й ігнорування Вишеграду, попри виразне прагнення з початку 2000-х років до розвитку співробітництва і багаточисельні власні спроби розширення контактів з Вишеградською групою, поки що майже не зуміла ефективно використати потенціал цього міжнародного регіонального об'єднання для реалізації національно-державних інтересів України особливо в сфері регіональної та європейської інтеграції і переходу до практичної взаємодії з ним у форматі “В-4+Україна”.

Таким чином, впродовж 1991-2004 років слід виділити два принципово відмінні етапи розвитку вишеградського співробітництва. Перший - становлення і розвиток основ системи співробітництва країн-членів Вишеградської групи з ініціативи глав держав (1991-1997 роки). Його умовно можна ще йменувати “президентським”, так як Вишеград було засновано 15 лютого 1991 року на основі декларації, підписаної президентами Польщі, Угорщини і Чехословаччини в угорському місті Вишеград (звідси й походить назва міжнародного регіонального об'єднання).

Президентські структури, принаймні, до середини 1990-х років координували вишеградську співпрацю. Основним завданням Вишеградського блоку в початкові роки існування було зміцнення центральноєвропейської солідарності та співробітництва між країнами, що входили до його складу. Досить важливим чинником виникнення вишеградського об'єднання була солідарна протидія його учасників так званій “радянській загрозі”. Не слід забувати, що на початку 1991 року ще існував СРСР, як світова наддержава, котра і напередодні краху не бажала відмовитися від свого в минулому домінуючого впливу в Центральній та Східній Європі.

Проте досить обмежені і дещо відмінні конституційні повноваження президентів РП, СР, УР і ЧР у сфері міжнародних відносин все ж не дозволяли сформувати стійку багаторівневу систему вишеградського співробітництва. Певним гальмуючим чинником першого етапу розвитку Вишеграду стали зміни у складі його учасників. У 1992 році завершила своє існування єдина і цілісна чесько-словацька федерація. Чеська і Словацька Федеративна Республіка з 31 грудня 1992 року була конституційно ліквідована і з 1 січня 1993 року на політичній карті європейського континенту виникли дві нові незалежні держави - Чеська Республіка і Словацька Республіка. “Вишеградська трійка” у 1993 році, таким чином, трансформувалася у “вишеградську четвірку”.

Об'єктивно потрібен був додатковий час для зміни системи вишеградської співпраці та активного включення до неї незалежних СР і ЧР. Причому внутрішньополітичні процеси в незалежній Словаччині почали розвиватися за дещо відмінним від інших країн-членів Вишеграду недемократичним сценарієм. Національно-популістські коаліційні уряди СР, очолювані В. Мечіаром у 1992-1994 роках та 1994-1998 роках, обрали і відмінну зовнішньополітичну стратегію з орієнтацією на нейтралітет і Схід.

У результаті Словаччина тимчасово потрапила в міжнародну ізоляцію з боку євроатлантичних структур і провідних західних держав. Загальмувалося її співробітництво з партнерами по Вишеграду. Все це суттєво погіршило геополітичне становище молодої словацької держави. На Мадридському (1997 р.) саміті НАТО СР не було запрошено до вступу в альянс, у той час, як РП, УР і ЧР отримали пропозицію стати повноправними членами Північноатлантичного блоку в 1999 році.

Другий етап розвитку вишеградського співробітництва - консолідаційний (1998-2004 рр.). Суттю співробітництва вишеградських країн у ці роки було вирішення основного або і спільного національно-державного інтересу членів регіонального об'єднання на міжнародній арені - солідарне забезпечення вступу РП, СР, УР і ЧР до НАТО і ЄС. Це був якісно вищий рівень регіонального інтеграційного співробітництва на основі взаємодії максимально широкого кола державних структур і представників громадського сектору вишеградської четвірки. Координуюча роль у системі багатосторонньої співпраці з другої половини 1990-х років поступово переходить на центральні органи виконавчої влади країн-членів Вишеграду.

Відповідальність за розвиток системи вишеградського співробітництва в основному взяли на себе голови урядів РП, СР, УР і ЧР, які, згідно з конституційними положеннями мають більш ширші практичні повноваження у сфері міжнародних відносин, ніж президенти цих країн. Тому умовно можна ще йменувати другий етап “прем'єрським”.

Прем'єр-міністри розглядають стан і перспективи співробітництва країн-членів Вишеградського блоку на двох регулярних щорічних чотирьохсторонніх самітах голів урядів РП, СР, УР і ЧР, в т. ч. одному неформальному та чисельних двосторонніх переговорах і зустрічах. Вони координують і програмують вишеградську співпрацю. Країни та голови їх урядів почергово - строком на рік очолюють міжнародне регіональне об'єднання. На розгляд партнерів прем'єр країни, яка головує у Вишеграді, представляє річний організаційний план заходів співробітництва, де включені переговори, зустрічі, консультації, наради і семінари міністрів та інших представників галузевих відомств, інших органів державної влади, неурядових організацій та експертів. В урядових структурах РП, СР, УР і ЧР виділені спеціальні координатори вишеградської співпраці.

Разом з тим, до теперішнього часу Вишеградська четвірка залишається в основному “неінституйованим” міжнародним об'єднанням, яке не має спеціальних постійно діючих структур, наприклад, виконавчого секретаріату, представництв у кожній країні тощо. Країни-члени об'єднання вважають поки що недоцільним формалізувати роботу “Вишеграду” шляхом створення додаткових бюрократичних ланок.

Єдиною інституйованою структурою об'єднання є спеціальний Вишеградський фонд, створений у 1999 році. На фонд покладено культурне зближення народів і фінансування на грантовій основі спільних культурно-просвітницьких, мистецьких та інших акцій з бюджету, що складається із внесків країн-учасниць “Вишеграду”.

Неінституйованими, але фактично постійно діючими є регулярні наради і зустрічі галузевих міністрів країн-членів Вишеграду. Ряд подальших сталих спільних структур міжнародного об'єднання - аграрні, підприємницькі, зовнішньоторговельні та інші - переважно корпоративні мають характер добровільних міжнародних асоціацій за основними сферами і напрямами співробітництва.

Аналіз засвідчує, що саме на другому етапі розвитку Вишеградської четвірки на зламі другого і третього тисячоліть склалися стійкі канали, механізми і структури вишеградської співпраці, які позитивно спричинилися на поглибленні консолідації країн цього регіонального міжнародного об'єднання. А це, у свою чергу, створило більш сприятливі передумови для координованого поступу РП, СР, УР і ЧР на шляху прискореного вступу до ЄС і НАТО.

На початку ХХІ століття варто говорити про початок третього етапу вишеградського співробітництва, який розгортається після вступу 1 травня 2004 року Польщі, Словаччини, Угорщини і Чехії до Європейського Союзу. Його головна відмінність від двох попередніх етапів полягає у спрямованості зусиль країн-членів міжнародного регіонального об'єднання на збереження і поглиблення вишеградської співпраці уже в рамках розширеної європейської спільноти.

На думку відомих польських істориків М.Тимовського, Я.Кеневича, Є.Хольцера, „ні “Веймарський трикутник”, ні “Вишеградська група” не проявили в наступні роки такої активності, на яку розраховували польські політики” [275, с.508]. Але, на нашу думку, цього і бути не могло, адже за логікою європейської інтеграції інституційні механізми вишеградського співробітництва не мали бути надто розгалуженими, адже в такому разі вони б за своїми функціями дублювали аналогічні структури Європейського Союзу. Втім у цьому Вишеградський блок не мав жодної потреби, особливо на етапі підготовки до вступу в ЄС.

Р О З Д І Л 3

3.1. Проблеми координації зовнішньої політики країн „Вишеграду”

Загальновідомо, що за доби глобалізації майже зникає умовна демаркаційна лінія між внутрішньою та зовнішньою політикою, причому перша все частіше підпорядковується останній. Тож проблема координації зовнішньої політики постала перед країнами-засновницями Вишеградського блоку Польщею, Угорщиною і в березні 1991 р. ще Чехословаччиною в умовах складних трансформаційних процесів, які охопили всю систему міжнародних відносин. 31 березня 1991 р. було оголошено про розпуск всіх військових та політичних структур Організації Варшавського Договору, а 1 липня 1991 р. з цього приводу у Празі було підписано офіційний протокол.

28 серпня 1991 р. міністри закордонних справ Польщі, ФРН та Франції оголосили про створення з метою розвитку співробітництва “Ваймарського трикутника”. Питання зовнішньополітичної координації в цей час стосувалися насамперед проблем врегулювання югославської кризи [90, с.19].

Зазначимо, що середина 90-х рр. ХХ ст., коли у країнах Центральної Європи спостерігався економічний спад викликаний болючими реформами спрямованими на реструктуралізацію національних економік та підвищення рівнях їхньої конкурентної спроможності, та мала місце ротація керівних еліт на владному Олімпі, загострились проблеми координації зовнішньополітичних курсів країн Вишеградського блоку.

Символом своєрідної координації зовнішньополітичного курсу країн Вишеграду стало рішуче “віддалення” від Росії як правонаступниці Радянського Союзу. Ослаблення контактів торкнулось не лише торговельно-економічних зв'язків, а й політичних консультацій. Зокрема, обсяги торгівлі в декілька разів зменшились, порівняно з часами існування Ради Економічної Взаємодопомоги [112, с.57].

Фактично взаємна російсько-центральноєвропейська торгівля обмежувалась спорадичними контактами приватних фірм. Кремль, який до 1999 р. намагався призупинити поступ країн Вишеградського блоку до НАТО, висловлював стурбованість антиросійськими настроями в Польщі, Чехії, частково в Угорщині. Україна неформально розглядалась як своєрідний буфер між Центральною Європою та Росією [116, с.31].

Метою першого етапу діяльності “Вишеграду” було поєднання зусиль країн-учасниць для виходу із сфери впливу СРСР, колективне приєднання до економічних структур Заходу, зміцнення власної безпеки і забезпечення стабільності у регіоні в цілому. Найгостріше проблема координації зовнішньої політики країн Вишеградського блоку постала, починаючи з березня 1998 р., коли Польща, Чехія та Угорщина розпочали переговори про вступ до ЄС. Словаччина приєдналась до цього процесу двома роками пізніше. Нескоординованість дій стимулювалась “старими” країнами-членами ЄС, які намагались вести переговори з кожною країною-кандидатом на вступ на індивідуальних засадах [118, с.203].

Як відомо, “Вишеград” спочатку не мав чітких організаційних структур і виступав лише як координаційний орган, який мав сприяти входженню країн-членів у ЄС, аж до їх повної інтеграції у європейські економічні і політичні структури.

Можливість вступу України, як і інших держав східноєвропейського регіону до “Вишеграду” на першому етапі відкидалася. У лютому 1992 року міністр закордонних справ Польщі К.Скубішевський заявив, що включення України до Вишеградської групи не є можливим через різні рівні економічного і політичного розвитку [255, с.21-28]. Хоча проти прагнення України до співробітництва з “четвіркою” країни Вишеграду не виступали прямо. Навпаки, вони висловлювали бажання співпрацювати з нею в конкретних справах, посилаючись при цьому на те, що протягом 1992 р. було підписано угоди тоді ще “вишеградської трійки” з Україною в галузях економіки, охорони навколишнього середовища, розвитку культури тощо.

“Вишеград” у 1990-ті роки пройшов своєрідну еволюцію із періодами почергового підйому і спаду співробітництва. На першому етапі - до середини 1990-х років вишеградське співробітництво функціонувало переважно декларативно. Справа в тому, що ініціатива створення цього об'єднання належала главам держав-учасниць.

Але президенти кожної із країн мали досить відмінний обсяг компетенцій у сфері зовнішньополітичних відносин. Якщо в Польщі президент реально має право визначати курс країни на міжнародній арені, то в Чехословаччині, а потім - Чехії та Словаччині президентська влада лише незначним чином впливала на прийняття і реалізацію зовнішньополітичних рішень. Символічно-представницьким є обсяг повноважень у сфері зовнішньої політики держави і угорського президента.

Тому “Вишеград”, як механізм взаємодії тільки глав держав швидко себе вичерпав. Гальмуючу роль в регіональній політичній інтеграції зіграв і розпад єдиної чехословацької федерації у 1992 року та досягнення незалежності Чеської і Словацької республік, котрі потребували певний час на становлення незалежної державності та її формалізації.

Крім того, негативно вплинули на вишеградське співробітництво політичні процеси в Словаччині, де в 1994-1998 роках при владі знаходилися національні ізоляціоністські сили та уряд В.Мечіара, які відверто ігнорували і навіть тероризували президента СР М.Ковача. Тому в діяльності Вишеграду з середини 1990-х років настала своєрідна пауза. Словаччину - єдину серед країн Вишеграду не було прийнято в 1999 року до НАТО [255, с.443].

Лише восени 1998 року, коли в СР на виборах перемогла антимечіарівська широка коаліція, відкрилася можливість реанімації Вишеграду. На зустрічі в Будапешті 21 жовтня 1998 року глави урядів Угорщини, Чехії та Польщі домовилися відновити вишеградське співробітництво і висловили надію, що до нього залучиться і демократизована Словаччина [187, с. 3-18].

Протягом короткого часу - в 1998-1999 роках були сформовані новий механізм і структура співробітництва держав “вишеградської четвірки”, які включають:

- два щорічні саміти прем'єр-міністрів РП, ЧР, СР і УР, з них один - офіційний, другий - неформальний;

- регулярні зустрічі і наради галузевих міністрів країн Вишеграду;

- міжпарламентське співробітництво;

- діяльність спеціально створеного “Вишеградського фонду”.

Після приходу до влади в Угорщині у червні 1998 р. правоцентристської коаліції “ФІДЕС” на чолі з Віктором Орбаном загострилось питання статусу закордонних угорців. Було надано соціальні пільги співвітчизникам, що викликало критику в Чехії, Словаччині, Сербії, Хорватії, Румунії, Словенії. Ще більше невдоволення у Празі викликала заява В.Орбана щодо потреби скасування післявоєнних декретів Е.Бенеша, відповідно до яких 1945 р. були депортовані судетські німці [154, с.312].

Серйозним випробуванням вишеградського співробітництва на міць стало мирне розлучення Чехії і Словаччини. Втім Прага і Братислава досить швидко вирішили майнові проблеми. Зокрема, протягом листопада-грудня 1992 р. були прийняті закони, пов'язані з розпадом ЧСФР: про розподіл майна ЧСФР, укладена угода про створення митного союзу між ЧР та СР. Найбільші чеські та словацькі банки обмінялися пакетами акцій. На початку 1993 р. сторони підписали платіжну угоду та угоду про генеральне визначення державних кордонів між двома країнами. У листопаді 1993 р. був укладений міждержавний договір про добросусідство, дружні відносини та співробітництво. Нарешті, було проголошено концепцію „надстандартних” відносин між двома країнами. Сьогодні народи цих країн на ділі демонструють зразки добросусідства. Національні меншини чехів та словаків мають право на подвійне громадянство, врешті країни досягли єдності під прапором ЄС.

Нагадаємо, що у березні 1993 р. Польща, Словаччина, Чехія та Угорщина створили Центральноєвропейську зону вільної торгівлі. Суттєві пільги в цій зоні доповнювали статус асоційованих членів ЄС, який також набули країни Вишеградського блоку. Втім, коли 1994 р. коаліційний уряд Словаччини очолив Володимир Мечіар - політик авторитарної, націоналістично-популістської орієнтації, вектор зовнішньоекономічної активності Братислави змістився на Схід, у бік Росії, України, країн СНД.

В.Мечіар розігрував “російську карту”, наголошуючи, “якщо нас не хочуть на Заході, ми повернемось на Схід” [178, с.319]. Завдяки такій політиці, Словаччина до 1998 р. була єдиною центральноєвропейською країною, яка не лише не скоротила обсяги торговельно-економічного співробітництва з Росією, а й збільшила його. Але уряд Мечіара звинувачувався опозицією у допуску в країну “брудного” російського капіталу.

Демонструючи відверте відхилення від цінностей та критеріїв ЄС, тогочасна офіційна Братислава поступово потрапила до відчутної міжнародної ізоляції, що не могло негативно не відбитися також й на змістовому наповненні чесько-словацьких відносин. Показовим у цьому зв'язку є і той факт, що саме через небажання поглиблювати контакти з урядом Мечіара чеська сторона, по суті, призупинила свою активну участь в діяльності Вишеградської четвірки.

Разом з тим, уряд Чеської Республіки, який був сформований за результатами дострокових парламентських виборів у 1998 р., заявив, що він послідовно дотримується концепції, що інтеграція Словаччини до ЄС та її вступ до НАТО відповідають стратегічним інтересам країни. Це створило передумови для відновлення активної діяльності Вишеградської четвірки, чого прагнули також Польща та Угорщина. Зокрема, саме чеська дипломатія належала до ініціаторів прийняття у жовтні 1998 р. Будапештської заяви прем'єр-міністрів ЧР, РП та УР, які висловили рішучу готовність забезпечити втілення в життя положень Вишеградської декларації 1991 р. Як вважають фахівці, саме цей крок став важливим політичним сигналом для проєвропейських сил у Словаччині напередодні парламентських виборів в цій країні. Восени 1998 р. програвши на фоні економічних проблем вибори, В. Мечіар був вимушений поступитись кріслом прем'єр-міністра М. Дзуринді. Останній, як представник правоцентристських сил відстоював ідею приєднання Словаччини до НАТО та ЄС та поглиблення співпраці в рамках Вишеграду [268, с.4; 202, с.288].

Зазначимо, що засідання Європейської Ради 21-22 червня 1993 р. у Копенгагені (за головування Данії) стало поворотним моментом у відносинах між ЄС та країнами Вишеградського блоку. Саме на цьому етапі були сформульовані так звані “копенгагенські критерії” членства в ЄС. Нагадаємо ці положення:

- стабільність інститутів демократії, верховенство права, прав людини та захист національних меншин (цей критерій навіть було внесено до статті F Амстердамського договору);

- наявність функціонуючої ринкової економіки, спроможної витримати європейську конкуренцію;

- домінування приватного сектора, ліберальна цінова політика, конкуренція суб'єктів економічних відносин;

- здатність прийняти всі зобов'язання, які витікали з статусу членства в Європейському Союзі, включно з виконанням умов політичного, економічного та валютного союзів.

Таким чином, головний сенс “копенгагенських критеріїв” полягав у спробі забезпечити прийняття нових країн-членів ЄС, але без суттєвого гальмування самого процесу поглиблення європейської інтеграції.

Навесні 1994 р. Угорщина і Польща подали офіційні заявки на вступ до Європейського Союзу. Загалом вишеградська співпраця на другому етапі, ініціаторами і організаторами якої стали глави урядів країн-учасниць, виявилася більш ефективною, ніж попереднє регіональне співробітництво, очолюване главами держав.

Отже, вдосконалення потребували інформаційна, переговорна та договірна функції Вишеградського блоку, особливо в умовах реалізації багатосторонньої дипломатії Європейського Союзу.

Тим часом Європейська комісія в “Порядку денному 2000” запропонувала готувати індивідуальні угоди про вступне партнерство з кожною із країн кандидатів на вступ, насамперед щодо виконання умов правової адаптації, тобто так званого “acquis communautaire” [3, с.92].

На думку вітчизняного дослідника соціальних проблем європейської інтеграції О.М. Горенка, вже “існуючі угоди про асоційоване членство країн ЦСЄ значною мірою орієнтовані на західноєвропейський ринок”, однак ще давалися взнаки “обмеження нетарифного характеру у галузі торгівлі між Західною та Східною Європою”. Тож від країн кандидатів очкувалася “більша активність у питанні ліквідації такого роди неринкових перепон на шляху розвитку торговельних відносин” [132, с.110].

Структура геополітичних впливів на країни Вишеградського блоку радикально змінилася. В процесі підготовки Польщі, Чехії, Угорщини, Словаччини до вступу в ЄС вони головним чином орієнтувалися на Німеччину та Францію. Спільну позицію з євроатлантичними союзниками вони зайняли у березні-червні 1999 р. під час бомбардування Косово. Зокрема, державний секретар США за часів адміністрації президента Б.Клінтона Мадлен Олбрайт, яка народилася в Чехії, чимало зробила для консолідації центральноєвропейських країн навколо США.

У листопаді 1994 р. Рада Міністрів Європейського Союзу прийняла рішення про участь представників Польщі, Угорщини, Чехії та Словаччини в сесіях Ради Міністрів, коли на порядку денному розглядались питання безпеки, зовнішньої політики, економічного відродження та охорони навколишнього середовища.

Успіхом координації зовнішньої політики країн Вишеградського блоку можна вважати вступ 12 березня 1999 р. Польщі, Чехії, Угорщини до НАТО. 27 липня 1999 р. країни Вишеграду серед інших 30 держав Європи підписали “Пакт стабільності в Південно-Східній Європі”, який мав створити передумови для припинення міжетнічних балканських конфліктів. 11 грудня 1999 р. за результатами гельсінського саміту ЄС Польща, Угорщина, Словаччина, Чехія разом із іншими восьми країнами набули статусу кандидатів на вступ до Європейського Союзу [20, с. 196].

Польща, у свою чергу, набула статус найбільш вірного союзника НАТО та провідника інтересів США в регіоні Центральної та Східної Європи. Особливо це було помітно під час подій помаранчевої революції листопада 2004 р. в Україні.

Погоджена позиція країн Вишеградської групи була продемонстрована у листопаді 1999 р. на стамбульському саміті ОБСЄ, на якому Польща, Чехія, Угорщина та Словаччина засудили російську війну в Чечні та вимагали виведення російських військ із Придністров'я, Абхазії та Південної Осетії.

Тим часом 7-11 грудня 2000 р. на саміті ЄС в Ніцці країни Вишеградського блоку підтримали Хартію основних прав громадян ЄС. Зрештою, було доведено, що в питаннях європейської інтеграції Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина спроможні виступати консолідовано.

Після терористичних атак 11 вересня 2001 р. на Всесвітній торговельний центр Нью-Йорка та будівлю Пентагону у Вашингтоні країни Вишеградського блоку підтримали формування міжнародної антитерористичної коаліції. У жовтні 2001 р. вони вітали операцію США в Афганістані. У квітні 2004 р. Словацька Республіка стала членом НАТО.

Водночас, починаючи з 2002 р. відносини країн Вишеградського блоку з Росією стали більш прагматичними. У жовтні 2002 р. було прийнято рішення про розширення ЄС у 2004 році. Тим самим Росія, розуміючи, що з того часу її відносини з країнами Центральної Європи набувають вимір стосунків із Європейським Союзом, була готова зробити всі напрямки співробітництва більш інтенсивними.

Водночас напередодні історичного розширення Європейського Союзу стався симптоматичний “розкол” між “старою” Європою, репрезентованою Німеччиною та Францією, які насторожено поставились до планів адміністрації президента США Джорджа Буша-молодшого атакувати Ірак, та “новою” Європою. Зокрема, 30 січня 2003 р. лідери Польщі, Угорщини та Чехії разом із тодішніми главами Великої Британії, Італії, Іспанії, Португалії, Данії підтримали курс США щодо Іраку [175, с. 384].

Початок війни в Іраку у березні 2003 р., здавалось, серйозно поділив країни ЄС на “стару” та “нову” Європу. В питанні встановлення демократичного режиму в Іраку та Ірані Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина ближчі до позиції неоконсервативної республіканської адміністрації США. Польща набула власний сектор відповідальності в Іраку, але попри репутацію Польщі як найбільш проамериканської країни Європи, польські компанії отримали в Іраку лише контракти на субпідрядні роботи.

Тим часом настав час ратифікації угод про вступ до ЄС. Зокрема, 9 червня 2003 р. на референдумі у Польщі 82% громадян, які взяли участь у референдумі, висловилися за вступ до ЄС. Аналогічні рішення були прийняті в Чехії, Угорщині, Словаччині. Тим самим місцеві громадянські суспільства витримали іспит на європейську зрілість.

Втім країни Вишеградського блоку насторожено поставились до проекту першої спільної Конституції ЄС, наприклад, щодо згадки про християнські корені європейської цивілізації і ролі сучасного християнства в духовному житті об'єднаної Європи. Адже, наприклад, у Польщі католицизм асоціюється з національною ідентичністю.

Польща, Угорщина, Чехія та Словаччина не домоглися синхронного приєднання до монетарного союзу ЄС, оскільки станом на 2006 р. ще не відповідали критеріям членства. Тож принаймні до 2008-2010 рр. в обігу залишались національні валюти. Водночас погодження курсу щодо підготовки до запровадження євро стало ще одним завданням координації європейського зовнішньополітичного курсу країн Вишеградського блоку. Тим паче, що успіх такого курсу вже був доведений.

Прикладом цього є приєднання країн Вишеградського блоку до Шенгенського простору, правила якого забезпечують безвізове пересування громадян країн-членів Європейського Союзу територією держав, які приєднались до зазначеного безвізового простору. Водночас країни Вишеградського блоку не спромоглися домогтися від впливових “старих” країн-членів ЄС, Франції та Німеччини, які мали серйозні проблеми з високим рівнем безробіття, повного відкриття ринку праці. Перегляд цього мораторію планувався не раніше 2007 року, якщо, звичайно, до того часу будуть врегульовані питання подолання економічної рецесії та зменшення кількості безробітних.

Процес глобалізації серйозно поглиблює проблеми країн, які розвиваються. Народи бідних країн не бачать перспективи і реагують на глобалізацію найбільш доступним способом - масовою міграцію у більш багаті країни [214, с.71]. Причому саме центральноєвропейські країни опиняються на шляху нелегальних мігрантів. Тож на переговорах з Україною щодо спрощення візового режиму країни Вишеградського блоку лише погодились на несиметричний обмін безкоштовних шенгенських віз для українських громадян на безвізовий режим в Україні для своїх громадян. Але з питання повернення нелегальних біженців позиція всіх країн ЄС, у тому числі членів Вишеградської четвірки, є непохитною.

Також слід зазначити, що ключовою проблемою координації спільної зовнішньої політики країн Європейського Союзу є визначення з приводу двох головних проблем. По-перше, що робити з першою спільною Конституцією ЄС, та по-друге, як бути з подальшим розширення Європейського Союзу. Втім без вирішення першого питання неможливо правильно розв'язати друге. Адже після найбільшого в історії європейської інтеграції розширення ЄС в 2004 р. так і не було вирішено проблему стабілізації договірно-правової бази функціонування ЄС. Врешті, на думку багатьох експертів, з якими маємо підстави погодитися й ми, саме “перевантаження” ЄС економічними наслідками великого розширення обумовило провал ратифікації Конституції ЄС у травні - червні 2005 р. на референдумах у Франції та Нідерландах.

Зазначимо, що на той час щодо ратифікації Конституції Європейського Союзу визначились: Угорщина (20 грудня 2004 р. її ратифікував угорський парламент) та Словаччина (11 травня 2005 р. словацький парламент ратифікував першу спільну Конституцію ЄС). Проблеми з ратифікацією цього історичного документи виникли в Польщі та Чехії.

Зокрема, у червні 2005 р. чеський уряд відклав ратифікацію першої Конституції ЄС, тоді ж Польща скасувала раніше запланований на вересень 2005 р. референдум з аналогічного питання. Результати парламентських та президентських виборів свідчили про євроскептичні настрої більшості поляків. Влітку 2006 р. на брюссельському саміті ЄС не було прийнято рішення щодо подальшої долі європейської Конституції. Термін “роздумувань” був відкладений принаймні ще на рік.

Подібне уповільнення процесу поглиблення європейської інтеграції ускладнює подальше розширення ЄС. Країни Вишеградського блоку позитивно сприймають перспективу членства Болгарії і Румунії. Натомість проблеми виникли з Туреччиною.