Із закордонних архівів: невідоме інтерв'ю Юрія Бойка-Блохіна (Німеччина, 1950-1951 рр.)

Гарвардський проект -- чи не найвідоміша наукова ініціатива в американських радянологічних студіях. Дискусії про те, чим він був насправді, тривають і до сьогодні. Чи це була добре законспірована розвідувальна ініціатива американського уряду стосовно колишніх радянських громадян за умов, коли «холодна війна» вимагала швидкого накопичення експертного знання щодо Радянського Союзу? Чи це була суто наукова експедиція з метою зібрати якнайбільше свідчень про радянську систему, подібно до теперішніх досліджень з усної історії? Чи це була лише гра з фактажем, покликана оживити реальними життєвими історіями вже готовий теоретичний каркас про жорстоке радянське тоталітарне суспільство -- ідею, що так добре надавалася до «психологічної війни» з Радянським Союзом за уми і душі решти людства?

Хоч як би там було, але цей проект, наймасштабніший та найдорожчий в американській історії вивчення СРСР, став засадничим для вироблення методології, інституціоналізації досліджень, перебудови їх структури та створення джерельної бази, яку історики використовували всі наступні десятиліття аж до сьогодні.

Строго кажучи, Гарвардський проект (Harvard Refugee Interview Project, Harvard Project on the Soviet Social System) -- це серія опитувань радянських неповерненців і науковий аналіз отриманих інтерв'ю й анкет, які виконали на замовлення Військово-повітряних сил США вчені щойно заснованого Російського дослідного центру Гарвардського університету. Проект тривав чотири роки (1950-1954), але сам запис свідчень здійснювано у вересні 1950 -- квітні 1951 років у Західній Європі та січнівересні 1951-го у США. Обсяг зібраної інформації вражає: 765 усних інтерв'ю, з яких 329 -- повна життєва історія людей; понад десять тисяч письмових анкет. Прикро, але ці джерела донині практично невідомі українським історикам.

Опубліковане нижче інтерв'ю з Юрієм Бойком-Блохіним, українським літературознавцем, публіцистом та громадським діячем, якраз і є одним з таких незнаних джерел, що вперше запроваджується до наукового обігу в українській науці. Це інтерв'ю не єдине, яке мені вдалося знайти й ідентифікувати. У попередніх публікаціях щодо Гарвардського проекту були перекладені розмови з Юрієм Лавріненком, Григорієм Костюком та Володимиром Державиним .

Загалом усні опитування Гарвардського проекту поділялися на дві програми «А» (повні життєві історії респондентів) та «В» (опитування на спеціальні теми). Однією із таких тем було національне питання в СРСР -- запитальник «В-5». Саме за цим так званим національним запитальником проводилася опублікована тут розмова з Юрієм Бойком-Блохіним. Тож читач не має дивуватися особливим акцентам у ній на національності згадуваних персонажів, мові, стосунках між різними етнічними групами тощо, адже такою була мета опитування. На жаль, в архівах Гарвардського університету, де я працювала над історією Гарвардського проекту й де збережено оригінал пропонованого інтерв'ю, відсутній перелік запитань, які ставили за програмою «В-5». Тому не знаємо напевно, про що саме питали Бойка-Блохіна, окрім того, що було вдруковано до тексту інтерв'ю (у перекладі виділено курсивом).

Інтерв' юерами Гарвардського проекту, відповідальними за національне питання, були Джон Решетар (John Reshetar Jr.) та Майкл Лютер (Michael Luther). Бойка-Блохіна опитував Решетар, на той час -- молодий викладач Принстонського університету, котрий щойно захистив дисертацію про українську революцію 1917-1920 років. Про це свідчать ініціали «JR» на початку документа. Поряд з ініціалами зазначено номер респондента (у Бойка-Блохіна -- 495), який і надалі використовували в документації та під час наукової роботи. Анонімність опитуваних була однією з умов співпраці між неповерненцями й американськими науковцями. Анонімним це інтерв'ю залишалось і в архівах. Я ідентифікувала особу респондента за змістом тексту.

В оригіналі не зазначено місце та дату опитування. Втім, можна стверджувати, що відбулося це найпевніше у Мюнхені, де знаходився головний офіс «гарвардців» у Європі, десь між вереснем 1950 року, коли Решетар як член «європейської» команди приїхав до Німеччини, та квітнем 1951 року, коли мюнхенський офіс Гарвардського проекту було вже зачинено.

Найдражливіше питання для джерелознавця в історії Гарвардського проекту -- це мова записаних свідчень. Нині збережено лише копії англійською мовою (інтерв'ю з Бойком-Блохіним є моїм перекладом з англійської). Але, зрозуміло, англійською ніхто опитування не проводив, адже абсолютна більшість респондентів її не знали. Документи з архіву Гарвардського університету чітко описують процедуру інтерв'ю. Використовуючи наперед підготовлений запитальник, інтерв'юер ставить запитання та провадить розмову російською (лише в окремих випадках українською) мовою, нотує відповіді на папері й вже після того, як респондент залишає його, вголос англійською переповідає почуте й занотоване, записуючи свій переклад на аудіограф. Саме з того голосового запису потім і робили транскрипти. За цією логікою можемо припустити, що з Решетарем Бойко-Блохін говорив російською чи українською.

З іншого боку, 5 січня 2015 року у Нью-Йорку я мала зустріч з Майклом Лютером, про якого вже згадано вище, й наша майже трьохгодинна розмова про Гарвардський проект лише заплутала розуміння, в який саме спосіб проводилося опитування. Лютер, наприклад, свідчив, що ніяких нотаток не робив, і розмови зі своїми респондентами записував безпосередньо на пристрій. Отже, транскрибоване інтерв'ю мало б теж бути російськомовним чи україномовним. Якщо дотримуватися Лютерової версії, то на якомусь етапі проекту хтось перекладав інтерв'ю англійською. Утім, це могло статися вже й під час чи після завершення «аналітичної фази» Гарвардського проекту, адже в архівах є документи про працевлаштування в 1952 та 1953 роках так званих кодувальників, які мали аналізувати інтерв'ю на предмет окремих тем і сюжетів. Вимоги до їхньої кваліфікації передбачали бездоганне знання російської. Поділ кодувальників на дві категорії -- «англомовні» та «російськомовні» -- наштовхує на думку, що запис інтерв'ю на практиці міг відбуватися обома методами, на вибір: або нотатки, або безпосередній запис на аудіограф.

У будь-якому разі до опублікованого нижче документу варто ставитися не як до звичайного автобіографічного джерела. Набагато кориснішими він буде для вивчення самопрезентацій, наукових стратегій відбору матеріалу, явища множинності ідентичностей в умовах діаспорних спільнот, а відтак і допасовування біографій, адже цей текст добре відображає, що саме Бойко-Блохін вважав за потрібне сказати американцям і що приховати, і що передусім хотіли запитати і почути гарвардські науковці.

Юрій Бойко-Блохін був не лише респондентом Гарвардського проекту. Він виявився тим українцем, який чи не найбільше вплинув на перебіг самого проекту та на взаємні уявлення американців і українців. У 1950-1951 роках Бойко-Блохін був професором Українського Вільного Університету в Мюнхені, а керівники Гарвардського проекту вважали університет тією організацією, яка допоможе їм налагодити зв' язки з українською спільнотою в Німеччині та завоювати довіру майбутніх респондентів. Власне, необхідність такої посередницької організації зрозуміли ще на організаційному етапі проекту і офіційно цей статус отримав Інститут з вивчення історії та культури СРСР у Мюнхені, створений 8 липня 1950 року спеціально з метою сприяти проведенню Гарвардського проекту. Втім, більшість членів Інституту були росіянами і питання як налагодити контакти з іншими національностями залишалося невирішеним. У червні 1950 року Алекс Інкелес (Alex Inkeles), один з керівників проекту, розіслав листи до своїх колег, що на той час знаходилися в Європі, з проханням знайти додаткові контакти серед ДіПі.

Одним із таких адресатів був Марк Раєфф (Marc Raeff), молодий професор російської та європейської історії в американському Кларк університеті. Впродовж трьох тижнів Раєфф працював над питанням, як організовані неросійські спільноти ДіПі. 29 липня 1950 року Раєфф надіслав свій звіт, у якому сформулював головні принципи ефективної співпраці з неросійськими національностями. Він рекомендував не покладатися лише на Інститут з вивчення історії та культури СРСР і заснувати паралельну посередницьку організацію, яка би відповідала за неросійські спільноти. Раєфф додав, що українська ситуація -- найскладніша, адже всі українські організації заангажовані політично у той чи той спосіб і єдиною більш-менш нейтральною організацією він вважав Український Вільний Університет (УВУ), з яким він налагодив контакти.

Хоч керівники Гарвардського проекту не у всьому дослухалися до Раєффа й іншої організації, окрім Інституту, не створили, але неофіційна співпраця з УВУ була досить успішна. Як писав у лютому 1951 року Іван Мірчук, тогочасний ректор УВУ, в листі до Наталі Полонської-Василенко: «Якщо йде про університет, то ми кріпко сидимо на місці і поширюємо сферу наших впливів. Прийшло до співпраці між нами та філією Гарвардського університету з Америки». Найімовірніше, що інтерв'ю з Юрієм Бойком-Блохіним було записане у цей період, коли обидві сторони були готові співпрацювати.

Криза сталася у березні 1951 року. До березня члени Гарвардського проекту займалися лише усними інтерв'ю, що відбувалися віч-на-віч і давали можливість респонденту розповісти свою життєву історію. Початковий план збору відомостей передбачав лише усні інтерв'ю, однак дослідники з Гарварду не спромоглися завершити цей етап вчасно -- як передбачалося, у лютому 1951 року. Тоді Гарвардська команда в Мюнхені вирішила поширити письмові анкети серед неповерненців, щоб отримати більше інформації. Письмові анкети щодо національного питання вирішили давати лише українцям і лише тим з них, хто до 1939 року жив у Радянському Союзі. Саме дискусії про те, яким має бути зміст анкети для українців, спричинили до конфлікту між членами Гарвардського проекту та УВУ.

Гарвардські керівники вважали, що всі українці з Радянського Союзу вміють читати російською, але з «суто політичних причин» вирішили, що анкета про національне питання має бути перекладена українською. Джон Решетар був прихильником співпраці з УВУ і тому, коли інший відповідальний за тему національних стосунків, Майкл Лютер, не був у місті, показав проект анкети комусь із УВУ. Це спричинило до скандалу. 15 та 16 березня 1951 року Раймонд Бауер (Raymond Bauer), керівник Гарвардського проекту, який особисто перебував у Мюнхені та слідкував за його перебігом, отримав гнівні листи від Івана Мірчука та Юрія БойкаБлохіна. Мірчук та Бойко-Блохін підкреслювали, що анкета очевидно була створена під впливом російських політичних ідей і ображала гідність українців. Автори листів також передбачали, що така анкета буде наражатися на бойкот серед української спільноти.

Для Бауера таке втручання у те, що він вважав науковою роботою і науковим проектом, було неприйнятним. Він був розлючений і на непрофесійну поведінку Решетара, і на реакцію УВУ: «Це все одно, що просити гільйотинного майстра пошити краватку -- він просто не здатен підійти до цього питання правильно і здатен бачити його лише під дуже обмеженим кутом зору». Втім, Бауер спочатку погодився на переговори. 21 чи 22 березня 1951 року відбулася зустріч членів Гарвардського проекту Бауера, Решетара та Лютера з представниками УВУ Мірчуком, Бойком-Блохіним та Полонською-Василенко. На вранішній зустрічі вони всі разом обговорювали окремо кожне питання анкети. На вечірню зустріч, однак, залишилися лише Лютер, Бойко-Блохін та ПолонськаВасиленко. Що саме там трапилося ми знаємо лише з пізнішого листа Решетара до Бауера. Як пояснював Решетар: «Коли вони сказали, що співпрацювати з нами не можуть, якщо це питання залишиться в анкеті, Майк відразу ж їм відповів, що їхні послуги не потрібні». Очевидно, йдеться про питання, де намагалися з'ясувати почуття опитуваних щодо різних національних груп. Українцям з УВУ не подобалося це питання, тому що, як пояснював їхню позицію Решетар, дуже мало українців ненавидять кожного росіянина, адже націоналісти не люблять лише тих росіян, хто не поважає українську культуру. Решетар знову спробував співпрацю налагодити, адже вважав, що поширювати анкету без допомоги УВУ не можна, однак після чергової невдачі -- покинув Німеччину.

Після цього в українській еміграційній пресі почалася публічна кампанія проти анкети і проти Гарвардського проекту загалом. Архівні джерела наштовхують на думку, що Юрій Бойко-Блохін був головним організатором публічної критики Гарвардського проекту. У травні 1951 року дві німецькі україномовні газети опублікувати анонімні статті з жорсткою критикою «української» анкети. І загальний тон, і аргументи в обох випадках були досить подібні до тих, що Бойко-Блохін висловив у своєму листі до Бауера від 16 березня. Анонімний автор (чи автори) стверджував, що укладання та поширення анкети відбувається під російським впливом і що американські науковці не розуміють, що таке українська нація і український націоналізм. З листа Бойка-Блохіна до Полонської-Василенко знаємо, що Бойко-Блохін справді вірив у те, що російські активісти та науковці Інституту з вивчення історії та культури СРСР засадничо вплинули на суть анкети та Гарвардський проект . Ба більше, анонімний автор газетних публікацій також знав деталі березневої зустрічі між членами Гарвардського проекту та УВУ. Отже припускаю, що Бойко-Блохін і був чи анонімним автором чи замовником тих статтей.

Попри негативні публікації в пресі, анкети серед українців у Німеччині вдалося зібрати до кінця травня 1951 року. Втім команда Гарвардського проекту, яка працювала в Нью-Йорку і поширювала анкету щодо національного питання серед тамтешніх українців влітку 1951 року, вже мусила мати справу з серйозним супротивом проекту у певних українських колах. Права націоналістична газета «Українська трибуна» надрукувала матеріали, у яких нещадно критикувала Гарвардський проект як затію російських професорів, що позаймали посади в американських університетах . Наприкінці літа 1951 року Юрій Бойко-Блохін підготував чернетку відкритого листа проти анкети і 4 серпня надіслав лист Наталії Полонській-Василенко з проханням долучити свій підпис. Мірчук спочатку мав сумніви щодо цієї справи і написав Решетару, щоб той прояснив ситуацію. Не відомо, чи отримав він якусь відповідь, але вже 13 серпня Мірчук прийняв позицію Бойка-Блохіна. Троє професорів з УВУ об'єдналися, щоб протистояти Гарвардському проектові публічно та відкрито. 6 вересня 1951 року мюнхенська україномовна газета «Українські вісті» опублікувала відкритого листа «До відома українського громадянства» з підписами Мірчука, Бойка-Блохіна та Полонської-Василенко . Вони заявили, що УВУ немає нічого спільного з анкетою Гарвардського проекту, яка, окрім фальсифікації на користь російського імперіалізму, не додасть нічого до розуміння національних стосунків. Лист підхопили та швидко передрукували інші українські періодичні видання. І членам Гарвардського проекту, які працювали в Нью-Йорку, довелося докласти чимало зусиль і знайти союзників серед українських активістів, щоб переконати українців не боятися заповнювати анкети.

Навіть після закінчення Гарвардського проекту розбрат щодо анкети не припинився. Бойко-Блохін був одним із противників співпраці з Інститутом з вивчення історії та культури СРСР і натомість заснував альтернативну Незалежну асоціацію дослідників совєтської теорії та практики в національних проблемах. 1956 року, коли розгорнулася дискусія між українцями -- «української групою» з Інституту та прихильниками асоціації -- Гарвардський проект не забувся. М. Добрянський, наприклад, даючи відповідь на закиди асоціації, жалівся, що в очах Бойка-Блохіна та його соратників: «вона [«українська група» Інституту. -- Н.Л.] в якімсь відношенні винувата навіть за те, що одна наукова установа Гарвардського університету склала невідповідно анкетний листок про національні справи Совєтського Союзу...» .

Завдяки діям Бойка-Блохіна та реакції на них стає зрозумілим, що ні науковці Гарвардського проекту, ні лідери української еміграційної спільноти не мали єдиної і сталої позиції щодо національного питання в СРСР та щодо ролі емігрантів у вивченні Радянського Союзу. Втім, очевидним є те, що на початку радянських студій у США у 1940-1950-х роках національне питання загалом було одним із засадничих для формування структури та наукової програми цих студій.

№ 495 ІЯ Проект опитування біженців Гарвардського університету

Опитування про національності «В-5»

І. Особисті відомості.

Я народився 1909 року. Мої батьки -- українці з Київської області. Молодими людьми вони переїхали з села і осіли в Миколаєві, великому портовому русифікованому місті. Мої батьки теж до певної міри русифікувалися. Вони розмовляли українською вдома, а деінде вживали мішану мову (між російською та українською) -- у цьому сенсі ми були русифіковані. Мої батьки не надто переймалися збереженням чистоти мови, якою розмовляли вдома. Однак батько завжди мав розвинене відчуття, що він -- українець. В Україні, як знаєте, є два образливі терміни: «хохол» і «кацап». Якщо мій батько злився на якогось росіянина, він називав його «кацапом».

Батько працював на корабельнях, а також був ливарем. До революції він належав до українського Товариства «Просвіта» у Миколаєві і в царські часи купував багато українських книжок. Коли я дитиною почав усвідомлювати ці речі, я вже мав під руками чимало української літератури. Батьки любили українські пісні і вони вплинули на мене в дитинстві. Батько мене, малого хлопця, любив називати «козак», тому, коли я трохи підріс, запитав, що таке «козак», і він почав розповідати мені історію України.

Я жив серед дітей-росіян, які жили в нашому багатоквартирному будинку, і російська вулиця мала на мене вплив. Я почав розмовляти мішаною мовою і діти-росіяни сміялися з мене, називаючи «хохльонок». Коли я запитав батька, що це означає, він не захотів пояснювати. Власники нашого будинку були російськими монархістами і вони хотіли розвинути в мені любов до царя та до Росії. Початок Лютневої революції 1917 року мав на мене вплив: мені було лише 8 років, але пам'ятаю, я був вражений та сповнений ентузіазму.