Із закордонних архівів: невідоме інтерв'ю Юрія Бойка-Блохіна (Німеччина, 1950-1951 рр.)

1917 року мене відправили до школи -- російської православної парафіяльної школи в Миколаєві. Я навчався там до 1920 року, коли всі парафіяльні школи закрили. Ця школа дала мені знання російської мови, і коли я її залишав, я добре розмовляв російською. Мій батько не був членом жодної партії під час національної революції. Він завжди залишався поза партіями. Події 1917-1920 року вплинули на мене. 1918 року батько роздумував, чи йому слід приєднатися до добровільних українських військових формувань -- до Вільного Козацтва. Мати не хотіла його відпускати, але він сказав, що якщо кожен займе таку позицію, Україна не переможе. Однак мої батьки мали трьох малих дітей -- я був найстаршим -- і мамині аргументи спрацювали. Ці дискусії між батьками дуже на мене вплинули. Наприкінці 1917 чи наприкінці 1918 року кілька тисяч більшовиків прийшли до Миколаєва, тоді як українців у Миколаєві налічувалося лише 600. Але вони все одно воювали.

Наш сусід був українським соціалістом-незалежником і багато розмовляв про політику. Він зародив у мені бажання якось допомогти Україні, коли я виросту. В Миколаєві Товариство «Просвіта» мало бібліотеку з понад 3 тисячі найкращих українських книжок. Навколо цієї бібліотеки збиралися всі національно свідомі українці. Я записався до неї і впродовж 1920-1923 років майже щодня брав книжки. У 1923 році Товариство «Просвіта» у Миколаєві ліквідували. Відвідуючи його, я чув українську і навчився цієї мови у 1920-1921 роках. Однак у той же час (1921 рік) я вступив до російської семирічки у Миколаєві, тому що на той час у місті існувала лише одна українська семирічка і вона була далеко від нашого дому. Більшість вчителів у цій російській школі були українцями і під час перерв, а інколи і на заняттях, вони розмовляли з нами українською.

Моя національна свідомість розвинулася, тому 1931 року я сказав своєму батьку, що він зробив помилку, не вступивши до української армії. Це його дуже вразило і він це тяжко сприйняв.

У школі не було дисципліни. Вчителі намагалися покращити поведінку учнів і навіть наставляли нас, думаючи, що учні виявлять більше зацікавленості. Вчитель математики був першим, хто добився дисципліни. Він мав сильний рокотливий бас і бив учнів, хоч і намагався їх не бити. Його боялися і учні, й інші вчителі, тому що він працював у міському відділі наркомпросту. Він любив учнів і організував гурток аматорів математики. Лише ті, хто добре вчив математику, могли туди потрапити. Він також організував український драматичний гурток та гурток співів, він прищеплював любов до української музики і драми -- і це в російській школі. У п'ятому класі я вважався найкращим знавцем української мови -- я писав поезію українською. Я підготував реферат з історії Україні на основі історії Аркаса . Я малював портрети українських гетьманів і героїв і підшив це все у маленьку книжечку. Всім, крім директорки школи, росіянки, вона сподобалася. Вона сказала, що це націоналістична річ. Коли я був у сьомому класі, вчитель математики залишив школу і почав викладати в ІНО (інститут народної освіти), і я став очільником драматичного гуртка. Група ставила українські п'єси і я грав головні ролі. Одного разу ми організували український концерт і я декламував вірш Олеся, написаний 1909 року. У той час він був на еміграції і темою вірша був орел, що репрезентував дух України, якого в Україні не було. Директорка мене викликала і сказала, що я не можу декламувати такі вірші, тому що Україна -- вільна і її дух не в кайданах.

Коли я був у сьомому класі, українська школа у Миколаєві стала досить популярною, хоч і була одна така. У 1923-1924 роках у місті відкрили інші українські школи. У цій першій школі про мене почули, взяли мою маленьку «книжечку» і виставили її на показ у своєму приміщенні. Я також не втратив зв' язок з тими людьми, які були в «Просвіті». Як я сказав, «Просвіту» закрили 1923 року, але її члени вступили до профспілки робітників освіти, отримали над нею контроль і перемістили просвітівську бібліотеку з понад 3 тисячами томів до клубу профспілки. Очільники профспілки були українцями -- людьми, яких дуже поважали в Миколаєві, викладачами в ІНО тощо, і радянський режим мусив їх визнати. Профспілка фактично була центром українського культурного життя в Миколаєві, хоч, для годиться, говорили там і про пролетаріат. Однак більшість часу проводили, обговорюючи потреби українізації і її методи. Вплив цієї групи був такий великий, що я чув, як один вчитель, росіянин і комуніст, казав, що з вовками жити -- по-вовчі вити, тобто пристосовуватися до українізації.

У той час я хотів організувати всіх українських учнів у Миколаєві, щоб популяризувати українську культуру і українізувати російське населення міста. На той час почалася українізація -- це було 1925 року, коли я закінчив сьомий клас і вступив до технікуму. Я хотів бути вчителем, але мої батьки хотіли, щоб я був інженером, тому що інженери жили краще за вчителів. Невеличку групу, яку я організував, називали «гарт юнаків». У той же час існувала літературна група Гарт і українці вважали, що досягнення національної ідеї можливе за радянських умов і що українська культура може стати чільною легальними засобами.

Я висловив свою пропозицію профспілці робітників освіти і вони погодилися допомагати з організацією групи. Я поширив заклик серед учнів всіх українських та російських шкіл до нас приєднатися. Перша зустріч зібрала близько сотні учнів, а наступні відвідувало навіть більше людей. Українські письменники приїжджали з Харкова: [Володимир] Сосюра і Гордій Коцюба приїхали на вечірній літературний вечір, зала була вщент забита людьми. Мене обрано президентом «гарту юнаків». Ми заснували 4 секції: літературну, історичну, співів та драматургії.

Після початкового успіху ми втратили деяких членів через зниження інтересу, але міцне осердя з близько 40 чоловік залишилося і просувало рух далі. Історична та драматична секції були найактивнішими. Історична секція поставила два «суди»: один -- над Богданом Хмельницьким, інший -- над Іваном Мазепою. Хмельницький був одягнутий як козак, коли вийшов на сцену, а судді були одягнуті як царські урядовці. Прокурор і захисник були подібні до радянських фігур. Питання, яке поставили, було таким: чи Хмельницький мав право вступати в союз зі шведами напередодні своєї смерті, тим самим порушуючи свою угоду з Москвою? Ми уникали питання, чи він зробив правильно, об'єднуючи Україну з Московією. Московський боярин був свідком. У нього була довга борода і він сказав: «Був перший Рим і другий, а тепер буде третій --

Москва, -- а четвертого не буде». Люди сміялися з цього боярина, адже він був карикатурним. Сучасники Хмельницького -- селянин, козак, міщанин -- були свідками на «суді». Російський націоналістичний історик та український націоналістичний історик теж з'явилися і свідчили. Рада захисту і свідки притримувалися позиції, що Хмельницький мав право спробувати розірвати союз із Московією і суд мусив прийняти їхні аргументи. Кілька сотень людей відвідали цей «суд» і скоро ми почули, що ГПУ нас перевіряє.

Суд над Мазепою поставив питання: чи він мав право повставати проти Москви? Суд виснував, що він був правий. Ми мусили бути обережними і не слідувати антирадянською лінією. Ми покладалися на «Історію України» Яворського, а він був марксистом. Ми для видимості притримувалися пролетарської лінії, але росіянам у Миколаєві наші дії не сподобалися.

Ми почали їздити селами, щоб грати наші п'єси та читати лекції. Дотримувалися лінії, що російська культура в України має бути ліквідована як така, що була запроваджена царями. Ми використовували праці сучасних радянських письменників і говорили, що хочемо радянської пролетарської культури. Наше гасло було таке: «Зараз час ліквідувати всі залишки царизму в Україні. Зараз період справедливості і ми можемо відкинути те, що було нам нав'язане силою».

1926 року в технікумі, де я вчився, наш гарт юнаків вимагав українізувати цей заклад. Викладачам це не сподобалося. Ми поширили петицію серед студентів, а потім передали її до міського відділу наркомосу (комісаріату освіти), де якийсь єврей нам сказав, що це не наша справа. Ми погрожували надіслати нашу петицію до Харкова до українського уряду. Він сказав, що збирався українізувати той технікум у будь-якому випадку, навіть ще до того, як ми почали поширювати петицію. У технікумі були організовані паралельні класи -- російською та українською, але деякі студенти під впливом окремих викладачів залишили українські класи, коли їм сказали, що вони самі собі шкодять, вивчаючи все українськими термінами, адже у вишах вони муситимуть навчатися російською. Спочатку близько 20 людей було в українському класі і близько 30 -- у російському з того ж самого предмета; тиск з боку вчителів зменшив цифру десь до 10 в українському класі. Я сам все ще був у російському класі, тому що я був у старшому класі, він не міг бути українізований, бо спочатку треба було українізувати молодші класи.

Однак серед нас, очевидно, була агенти ГПУ, тому що обласний відділ наркомосу сказав, що вважає гарт юнаків націоналістичним і ми мусимо розформуватися. Українці з профспілки робітників освіти порадили нам розійтися, а потім організувати молодіжну секцію в профспілці і продовжувати свою роботу під іншим ім'ям. Ми так і зробити, але позбавилися тих, кого підозрювали. Однак горком Комсомолу почав нас перевіряти. Вони, очевидно, сподівалися нас розділити, забравши від нас стовідсоткових радянських студентів і відділивши контрреволюційний елемент. Комсомольці почали відвідувати наші зустрічі і гнути свою лінію. Потім, коли ми збиралися обрати нових очільників наприкінці 1926-го, вони прийшли і хотіли голосувати. Почалася сутичка і комсомольці залишили зал. Ми залишилися, але директор клубу профспілки робітників освіти був росіянином і сказав, що ми не можемо зустрічатися в клубі чи біля клубу, хоч голова профспілки був українцем.

На той час я закінчив 2 роки технікуму і перевівся до ІНО (інституту народної освіти), я вирішив змінити свою спеціалізацію і стати вчителем. Я був в ІНО лише два роки і впродовж місяця вони побачили, що я мав високий рівень і дозволили мені скласти іспити за перший рік. Потім я перевівся до державного університету (Інститут професійної освіти) в Одесі 1928 року і вступив на історичну секцію літературно-мовознавчого факультету.

У листопаді 1929 року мене заарештували і забрали назад до Миколаєва. Коли я прибув до Одеси 1928-го, почалися перші чистки української інтелігенції, але сильні кадри української інтелігенції залишилися. Я знав академіка Слабченка, історика України. Я знався з ним не лише в університеті, а й відвідував його дім. Він мене високо цінував. Він мусив бути в якійсь підпільний організації, тому що завжди розмовляв зі мною про українські політичні проблеми. Пізніше був заарештований за членство в СВУ -- чи був він членом чи ні, я не знаю. В мені він бачив людину глибоко зацікавлену українськими проблемами і навіть розпитував про мене і моє минуле, відвідавши Миколаїв. Він говорив у такий спосіб, що ти ніколи не знав, чи він жартує чи говорить серйозно.

Він мене познайомив зі своїм сином, також молодим професором. У квітні 1929 року почалися перші арешти у справі СВУ і Слабченкового сина заарештували, він викладав в Одеському університеті. Більшовики батька відразу не заарештували, але відправили купу агентів пильно за ним слідкувати.

11 листопада 1929 року ГПУ здійснило обшук у моїй кімнаті і забрало мене до в'язниці. Через три дні під конвоєм з 4 охоронців вони забрали мене до Миколаєва. Мене допитували і запитували, що таке СУМ та СВУ . Я сказав, що нічого не знаю, і слідчий Миколаївського відділу ГПУ на ім'я Гітлер сказав, що я гнитиму у в'язниці, поки не згадаю, що воно таке. Мене тримали в блоці камер смертників, у мене не було газет і я був повністю ізольований від зовнішнього світу. Тут у в'язниці я бачив своїх старих друзів. На той час ГПУ ще не використовувало фізичні тортури, вони лише ізолювали тебе від зовнішнього світу і давали мінімум їжі. Мене відпустили на початку літа 1930 року за браком доказів. Однак коли я повернувся до університету, мене не поновили, бо я був скомпрометований. Втім професори прийняли мої іспити і реферати і я, нарешті, виконавши всі вимоги, попросив ректора мене відновити. Він це зробив, давши мені диплом у січні 1931 року. Я знаю, що якщо ти був заарештований, ти завжди в небезпеці. Я вирішив втекти. Переїхав до Маріуполя і викладав українську мову та літературу в медичному технікумі.

Коли був у в'язниці, Життя і Революція, щомісячний журнал, який видавали в Києві письменники, опублікував мою першу статтю. Журнал був дуже популярний в Україні, подібно до Червоного Шляху. Моя стаття була про Молодіжний театр Леся Курбаса у 1918 та 1919 роках, і на цій основі я був пізніше звинувачений у відсутності самокритицизму у власних працях.

У Маріуполі я пробув лише 6 місяців і того ж 1931 року вирішив переїхати до Харкова, де викладав українську мову та літературу в семирічці і очолював педагогічну частину у технікумі точної механіки. У цьому технікумі вони мали справу з лінзами для телескопів, мікроскопів та точних [нерозбірливо] тощо. Через рік я вирішив залишити Харків і поїхати до Херсона, де викладав у комбінаті робітничої освіти, де навчали робітників, які вдень працювали. Я викладав українську мову та літературу. Був у Херсоні під час голоду. Пам'ятаю Сталіновий слоган: «Жить стало лучше, жить стало веселее». А в той же час люди на вулицях падали замертво.

1932 року я спробував організувати підпільний український рух, але не зміг, бо умови були дуже поганими. Люди боялися, тому що було дуже багато агентів і за кожен крок треба було розплачуватися кров'ю. Потім, щоб відірватися від ГПУ, влітку 1933 року я повернувся до Харкова. У той час відбувалася чистка у всіх українських культурних та освітніх інституціях. Я думав, що записи про моє минуле у молодості були втрачені і я можу зайнятися науковою роботою. У мене було добре соціальне походження, адже мій батько був робітником понад 30 років. Однак мої батьки не хотіли, щоб я ступав на цю небезпечну стежку.

Я почав працювати в Інституті літератури Шевченка в Харкові (Інститут літератури імені Шевченка при ВУАН), який 1934 року публікував 10-томний збірник Шевченкових праць у зв'язку із святкуванням століття [sic] його народження. Я мав редагувати бібліографічний том -- список книжок та статей Шевченкових та про Шевченка. На той час умови були жахливі: багато шпигунства. Уряд постійно перевіряв і заарештовував людей. Режим боявся нападу з боку Німеччини, так як Гітлер прийшов до влади, режим почувався непевно і хотів усунути будьякі джерела альтернативної влади. Єдине, що мене врятувало, було моє пролетарське походження, але люди дивувалися, чому це я не був членом Комсомолу. Директор інституту двічі перевіряв, чи мій батько дійсно робітник.

1935 року я почав викладати історію української літератури в Харківському педагогічному інституті і в той час я писав те, що диктували умови. Не було вибору: або ти писав про людей, яких ще не арештувати і тим самим ставив їх у ризиковане становище, або ти обмежувався у своїх дослідженнях і текстах тими, хто вже був заарештований. Я писав лише про тих, кого заарештували, щоб відвести небезпеку від тих, кого ще не арештували. Наприклад, коли Єфремов уже був заарештований, я написав про нього як про «буржуазно-націоналістичного вченого». У той час було небезпечно займатися науковою роботою з українознавства, але ми робили, що могли, тому що якби ми полишили українські студії, росіяни зайняли би наше місце і все було би ще гірше.

Я був в Інституті Шевченка до травня 1935 року. У той час у моєму житті сталася катастрофа. Хтось, хто знав мене у Миколаєві, доніс на мене і комсомольський представник прийшов до мене і запитав: «Що у вашому минулому компрометує вас перед радянським режимом?». Я запитав, чи він має на увазі мій арешт, і цим все було сказано. Вони зібрали загальні збори інститутських працівників і парторг сказав, що партійна організація викрила українського буржуазного націоналіста і

контрреволюціонера -- (Респондент називає своє ім'я,

яке він мав у Радянському Союзі, а не псевдонім, який він використовує в Німеччині). З мене знущалися і називали «псом», «мерзотником» і «злодієм». Потім один за одним мої знайомі піднімалися і повторювали ці звинувачення. Мене звинуватили в членстві в СВУ. Парторг сказав, що НКВД знає, що зі мною робити. Потім мені дозволили сказати кілька слів на свій захист. Я сказав, що ніколи не був контрреволюціонером і що знаю, що присутні мені не повірять, але що я все одно це скажу. Після цього вони вирішили, що «колишній науковий робітник, громадянин (не

товариш) повинен бути виключений з інституту та з профспілки».

Мені дали вовчий білет (тому що будь-хто з таким папірцем мав вважатися таким же підозрілим, як вовк). Цей папір показував, що я був виключений і означав, що я не можу отримати нову посаду. Люди, що зайняли моє місце, не говорили до мене, люди не відзивалися на моє привітання. Втім я не був одиноким у такому жахливому становищі, таких було багато.

Я намагався реабілітуватися і просив, щоб мене відновили у профспілці. На моє прохання розслідування продовжили на 6 місяців. Нарешті в жовтні 1935 року я був виключений з профспілки на один рік. Я одружився 1934 року і сказав дружині залишити дівоче прізвище, адже існувала ймовірність, що я матиму проблеми. Моя дружина працювала і завдяки їй я мав їжу та одяг. Вона викладала німецьку мову в Інституті планової економіки в Харкові.

Щоранку я виходив з дому і йшов до бібліотеки, повертаючись пізно пообіді, щоб сусіди думали, що мене не виключили з інституту. Якби дізналися про моє виключення, будинковий кооператив вигнав би нас з квартири. Контрреволюціонерам місця не було, так як житла і так не вистачало. У той час я працював над книжкою про Івана Франка, яку закінчив, але яка була написана в радянських умовах, рукопис у мене є, але переробка його для нерадянських умов потребує багато праці.

Я мусив спробувати реабілітувати себе у 1935-1936 роках, бо в іншому випадку не було би іншого виходу, окрім як самогубства. Я поїхав до Москви, щоб знайти роботу в РСФСР, викладання російської мови та літератури в Сибіру, так як я мав кваліфікацію викладати ці предмети у середній школі. Я поїхав до наркосому, щоб отримати цю роботу, але мені відмовили. Я поїхав до Всесоюзної центральної ради професійних спілок і пожалівся на обком своєї профспілки, що була для наукових робітників та працівників вишів. У Москві я зустрівся з відповідальним секретарем, він подивився мої папери і зауважив, що я син робітника, однак сказав, що як тільки людину було звинувачено як контрреволюціонера, всі двері перед нею закривалися. Я сказав, що у такій системі, яка не дозволяла приватної ініціативи, людина не мала жодних засобів, якщо її виключали з системи, й залишалося лише йти проти неї. Я сказав йому, що написав Сталіну, але й це не допомогло. Тому я вирішив не повертатися до дружини, адже вже стало очевидним, що роботу я втратив. Натомість я поїхав до Миколаєва до батьківського дому. Я зустрів стару приятельку, жінку, і обговорював з нею, що ми мусимо робити, тобто що ми, українці, мусимо робити. Я не був прихильником поспішних дій, моя порада була затаїтися до тих пір, поки війна чи внутрішні труднощі змінять ситуацію.

Мій батько, якого поважали як старого робітника, вирішив поїхати в Київ відвідати Петровського, голову Української ради Рад на той час . До революції мій батько працював з Петровським на одній фабриці в Миколаєві. Він без труднощів зміг побачитися з Петровським, не те що я, але Петровський не пішов йому на зустріч і сказав, що якщо його син контрреволюціонер, він мусить за це страждати. Я повернувся до Харкова і отримав лист з Ради професійних спілок, що моє членство відновлять, але причини мого виключення залишаться в силі. Я отримав повідомлення, що канцелярія Петровського пересилає мою справу до Харківської обласної ради робітничих і селянських депутатів, зазначаючи, що я не працював майже рік. Також зазначалося, що хоч мене і звинувачували, але не заарештували. Канцелярія Петровського звертала увагу обласної ради на те, що конституція зобов'язувала державу знайти кожному роботу і канцелярія Петровського просила обласну раду знайти мені роботу. Я пішов до обласної ради і вони мені сказали шукати роботу, але не показувати свої документи, а просити потенційного роботодавця телефонувати до ради.