Із закордонних архівів: невідоме інтерв'ю Юрія Бойка-Блохіна (Німеччина, 1950-1951 рр.)

Мені сказали не намагатися викладати у вишах, а лише у початкових та середніх школах. Я слідував цій пораді, але школи боялися брати мене на роботу. Нарешті директор Харківського медичного технікуму прийняв мене. Він був членом партії і хорошою людиною, національно свідомим українцем, але він уникав мене після цього, бо боявся неприємностей. Я знову викладав українську мову та літературу.

Я написав статтю «Боротьба за Шевченка» російською мовою і відправив її до горьківського журналу Литературная учёба. Стаття була у відповідності з партійною лінією, але українські націоналісти воліли критикувати тих письменників і лідерів, які були заарештовані чи померли, щоб захистити ще живих українців, адже кадри треба було берегти. У моїй статті про Шевченка я цитував Сталіна. Один академік (член Української академії наук) порадив мені перші сім чи вісім сторінок писати в ортодоксальній манері, потім -- вже те, що я намагався сказати. Загальна лінія серед українських націоналістичних письменників і науковців була захистити українських класиків і пропагувати їх перевидання. Ми мусили використовувати марксистську фразеологію, але з метою збільшення кількості українських класиків, яких би перевидавали. Це ми змогли зробити. Ми нарешті змогли отримати 5 томів Франка. Ми навіть спромоглися, щоб перевидали «Мойсея», як і інші Франкові націоналістичні твори. Ми не змогли опублікувати все з Лесі Українки. У 1930-х роках її «Бояриню» (поему) опублікувати було неможливо. Ця поема була опублікована двічі в 1920-х, але обмеженим накладом -- по 3 тис. у кожному випадку.

Моя теза в цій статті була такою: українські буржуазні націоналістичні науковці, типу Єфремова та Андрія Річицького, і українські еміграційні письменники були неправі і не наголошували Шевченкову роль як революціонера. Моя стаття була опублікована в 6 числі за 1936 рік Литературной учёбы і партійці в Україні, відповідальні за літературу, її читали. Нарешті я був реабілітований. Я потім написав статтю під заголовком «Коцюбинський і Горький» для Літературного журналу, який публікувався українською мовою Спілкою радянських письменників України в Харкові. Моя теза в цій статті, опублікованій 1937 року, полягала в тому, що Коцюбинський мав вплив на Горького, у той час як до цього загальна теза була про однобокість, тобто що Горький вплинув на Коцюбинського, але я до цього додав тезу, що Коцюбинський вплинув на Горького. Бачите, у той час роль росіян як чільного народу починала проявлятися і я відчував, що необхідно було протистояти цій тенденції.

Ми, непартійні українські націоналістичні науковці, притримувалися лінії визнавати марксизм лише на словах, а насправді писати хороші наукові праці, які би знадобилися майбутнім українським науковцям. Якщо хочете порівняти два типи українських авторів, що займалися літературними темами, порівняйте Іллю Стебуна, прорадянського автора, з моїми статтями чи зі статтями академіка Білецького -- він був орденоносцем і міг трохи іронізувати. У нас була дискусія з Іллею Стебуном, він був євреєм, який змінив своє ім'я, як і багато інших євреїв. Я написав рецензію на Стебунову книжку Горький і Коцюбинський і викрив цілу серію подібностей між тоді репресованим Єфремовим та Стебуном, якого Стебун не цитував. У цій рецензії, опублікованій в Літературному журналі 1938 року, я був налаштований дискредитувати і скомпрометувати Стебуна в очах партії, чиїм слухняним лакеєм він був. Стебун хотів бути зі мною в дружніх стосунках і наприкінці 1939 року хотів, щоб я поїхав до Львова, адже там мене легше було би скомпрометувати, ніж у Харкові.

Я викладав у медичному технікумі лише пів року, до того, як опубліковано статтю у горьківському журналі і мене було реабілітовано, і я був у безпеці. У 1937-1941 роках я викладав українську мову та літературу: викладав мову в Фінансово-економічному інституті в Харкові, а також у 1938-1939 роках викладав історію української літератури у Всеукраїнському комуністичному інституті журналістики в Харкові. Насправді мене витіснили з останнього, хоч формально я звільнився сам, вони все ще відчували, мабуть, що я не був повністю «безпечним». Інститут журналістики був переповнений людьми, які не любили українську національну ідею. Але мій авторитет та престиж зростали в Фінансово-економічному інституті й у мене з'явилися послідовники серед студентів. Я багато з ними розмовляв, хоч і мусив робити це обережно. Я хотів зародити в них думку, що Україна має існувати як держава, хоч і довів їх у цьому процесі лише до певної межі.

Так як адміністрація інституту (Фінансово-економічного) довіряла мені, я вирішив спробувати українізувати його навесні 1941 року, 80% студентів там були українцями, переважно з сіл. Всі предмети, окрім мого, викладали російською, але директор погодився розглянути мою пропозицію на засіданні професорів. Більшість професорів не сказали нічого, аде деякі -- десь 5 із 30 присутніх -- виступили проти. Вони сказали, що хороших підручників українською не існує і що процес українізації затихає. Коли я виступав, одна росіянка промовила: «Яке нахабство». Я завжди це пам'ятав. З цією моєю спробою українізувати інститут мій престиж підупав і мене більше не вважали «безпечним». Однак я знову жив з дружиною, ми одружилися 1934 року, потім розійшлися після моїх спроб реабілітації. Коли я нарешті успішно реабілітував себе у Харкові, ми змогли знову жити разом. (Респондентова дружина тут з ним у Німеччині).

(Що Ви робили за часів німецької окупації?) На початку 1942 року я став редактором літературних, мистецьких та наукових новин української щоденної газети Нова Україна, що виходила в Харкові тиражем 50 тис. На початку 1943 року, незадовго до того, як Харків мусили евакуювати вперше, у мене почалися проблеми з цензурою. Я прославляв Петлюру, Хвильового, Чупринку і Косинку і те, за що вони боролися. Німці не забороняли Косинку і те, за що вони боролися. Німці цього не забороняли, але я знав, що вони це і не надто любили. Довгий час ми могли задовольняти цензора алкоголем. Я не повернувся до Харкова, коли німці взяли його знову в березні 1943 року після того, як більшовики утримували його 3 тижні у лютому. Німці утримували його з березня до серпня 1943 року.

Я приєднався до ОУН(м) навесні 1942 року в Харкові і став членом обласного виконавчого комітету, це було після розколу ОУН. (Респондент активний у русі ОУН(м) у Західній Німеччині, а також член філософського факультету Українського Вільного Університету в Німеччині.)

ІІ. Освіта.

A. Окремі початкові та середні школи існували для дітей-росіян та дітей-українців. За законом виші не були поділені на російські та українські. Це залежало від ситуації: у 1920-х роках існувала загальна тенденція українізувати виші -- у 1923-1930 роках. Всі педагогічні, сільськогосподарські, ветеринарні, музично-драматичні виші були українізовані, тому що вони були в тісному зв'язку з українською культурою. Технічні та медичні інститути були українізовані лише частково, але у 1920-х роках кожен інститут був до якоїсь міри українізований. 1930 року і пізніше ця політика змінилася. Курси з українознавства (вивчення української мови та культури для чиновників, що працювали в Україні), які були обов'язковими в 1920-х роках, більше не вимагали.

У технічних та медичних вишах використовували винятково російську, але це робили поступово і на основі багатьох відмовок: відсутність підручників, факт, що більшість студентів у певному виші були росіянами, відсутність викладачів, які би вільно володіли українською. Це означало, що українізація занепадала. Були викладачі, які продовжували навчати українською у деяких технічних вишах, хоч вони радше були винятком з правила. В університетах на філологічних факультетах українську використовували, часом -- і на інших факультетах.

B. (1) Діти-українці вивчали російську мову не з першого класу, а, як я пам'ятаю, з третього. У 1930-х роках, якщо дитина-українець погано вивчила російську мову, вона не могла випуститися з 10 класу. Хоч вимагали обидві мови, російській очевидно надавали перевагу, так як її викладали більше годин, так було і в російських, і в українських школах. Якщо повна кількість годин, що вимагалася програмою на навчання російською, не вичитувалася, наприклад, якщо вчитель захворів або був заарештований, директор був відповідальний за це, але якщо повна кількість годин викладання української за вимогами програми не вичитувалися, директор не ніс відповідальності, як у випадку, коли не вичитувалися години викладання російської. Російські підручники надсилали з Москви, а також публікували в Україні, тоді як українські підручники публікували тільки в Україні, відповідно було легше дістати російський підручник, ніж український.

(2) Так, українська література була в програмі, але всі письменники, які хоч якось могли бути неприйнятними для радянського режиму, не згадувалися. Виключили Олеся та Винниченка, перші роки їх вивчали -- до кінця 1920-х напередодні суду над СВУ. Володимира Самійленка читали теж лише до кінця 1920-х. Однак всіх виключити не можна було. Наприкінці 1920-х років праці Винниченка були добре знані і їх вивчали. Драгоманова не публікували за радянського режиму окрім, я думаю, кількох коротких речей у 1921-му чи десь так. У підручниках Драгоманове ім'я навіть не згадували окрім того, що він публікував Громаду в Женеві. Ленін називав Драгоманова «лібералом» і «українським міщанином». Ще раніше Драгоманов писав, що культура має бути космополітична за змістом і національна за формою. 1945 та 1946 року Стебун спробував повернути Драгоманова як такого, що вважав себе «общеросом» і проповідував братство між росіянами та українцями. Це підтримувало, як думав Стебун, нову радянську ідею братства народів. Однак Стебуна вигнали з Академії наук у 1949 році, здається, за космополітизм.

У 1920-ті роки Слово о полку Ігоревім було перекладено як винятково українська праця, але в 1930-х його вважали спільним спадком, тобто таким, що існував до появи російського та українського народів. У 1920-х роках говорили, що росіяни як народ виникли у ХІІІ-ХІУ століттях.

Амбросе Метлінський, ліричний поет, що писав про козацьке минуле у 1840-х роках, вивчався у 1920-х роках, але не в 1930-х .

Шевченка публікували: більш ніж 6 мільйонів копій лише його Кобзаря опублікували в Радянському Союзі. У 1920-ті роки його популяризували до такої міри, що від нього вже не можна було повністю позбавитися, тому в 1930-х вирішили характеризувати його як революціонера, а не як націоналіста. В Інституті Шевченка я бачив, як дослідники, що були членами партії, завжди тенденційно говорили про письменників, яких досліджували.

Володимир Коряк був знаним марксистським літературним критиком в Україні. Його Нариси про Шевченка вперше опублікували 1919 року. Він зник після 1935 року. Він викладав літературу в Харківському університеті і був дуже поверховий у своєму підході -- був винятково марксистським. Як старий партієць, він був неофіційним цензором: всі знали, що якщо Коряк ухвалить тебе і твої тексти, ти був у межах партійної лінії. Після 1928 року його популярність підупала, це сталося через загальну зміну в тактиці. Коряк ідеалізував боротьбистів -- Чумака, Еллана-Блакитного та інших -- а їх атакували. Після того, як Коряк втратив свою важливість, Скрипник став арбітром української літератури в 1925 році і утримував цю позицію десь до 1930-го, коли з'явився Хвиля. Андрій Хвиля став значимим 1928-го разом з Гірчаком та Самійлом Щупаком -- вони були трьома великими критиками. Гірчак зник 1932-- 1933 року, а Хвиля став ще сильнішим. Після Хвилі йшов Затонський у 1933-1937 роках, коли він був комісаром освіти. Потім на короткий час у 1938 році Хвиля знову був першим, але з 1939 року Стебун, що поступово робив кар'єру, став головним і протримався всю війну.

Директором Інституту літератури імені Шевченка, де я працював, був Євген Шабліовський. Він був директором у 1933-1936 роках, але почав втрачати вагу десь у 1935 році і був заарештований 1936-го. До свого призначення директором інституту він працював у НКВД і після того, як став директором, продовжував носити форму НКВД, хоч і без знаків відзнаки.

Шевченкова роль, а також час і енергія, присвячена вивченню його життя та праць зросли у 1930-х роках, а пам'ятники йому поставили в Києві та Харкові. У 1932-1936 роках Шевченкова «Розрита могила» та «Чигирин» вважалися націоналістичними, тобто відображенням його буржуазного націоналізму. Однак говорили, що у Шевченка відбувалася внутрішня боротьба між націоналізмом та соціально-революційним ідеалом і останній переміг. Шевченкові зв'язки з Добролюбовим та Чернишевським перебільшували, починаючи з 1933 і до 1935 року. Я бачив, як це робили в статтях, підготовлених в інституті. Всі шукали відомостей, які би посилили зв'язки між Шевченком та росіянами. Шабліовський спеціально їздив до Лєнінграду і перерив всі архіви. Шабліовський знайшов цікаві відомості про контакти Шевченка з польськими революціонерами ХІХ століття, але побоявся використовувати цей матеріал, тому що, як він говорив, він був поляком за національністю і його могли звинуватити у польському націоналізмі.

Чорна рада Панька Куліша вивчалася у 1920-х роках, але щодо неї розгорнулася суперечка між марксистськими та немарксистськими критиками. У середніх школах Куліша вилучили наприкінці 1920-х чи на початку 1930-х років, а у вишах його вивчали лише поверхово та хулили під час вивчення. Євгена Кирилюка та Олександра Дорошкевича, які писали про Куліша в 1920-х, потім за це критикували . 1944 року Дорошкевича повернули з концентраційного табору, щоб показати, що підтримують українську культуру. Кирилюк впав у немилість у той самий час, як і я, але після війни знову став у фаворі. Він написав підручник з української літератури для середніх шкіл і був звинувачений у націоналізмі у 1947 році.

У 1930-1936 роках у підручнику Новицького для середніх шкіл Нечуй-Левицький вважався українським націоналістом . Однак Новицького заарештували, а підручник оголосили «звульгаризованим». Наприкінці 1930-х років ми поступово почали реабілітовувати та повертати Нечуй-Левицького. Я підкреслював, що Нечуй-Левицький підтримував атеїзм, адже він писав про священників і про способи, у які вони використовують своє положення, щоб накопичувати матеріальні блага. Нечуй-Левицький не був атеїстом, але ми мусили використовувати всі засоби, щоб представити його як великого діяча для режиму і для марксизму, щоб добитися публікації його праць і поширення їх в бібліотеках для мас. Наприкінці 1930-х років Нечуя-Левицького у середніх школах вивчали більше.

Праці Панаса Мирного завжди входили в програму навчання середньої школи.

Лесю Українку прискіпливо цензурували. Її праці в Радянському Союзі опублікували лише двома обмеженими накладами у 1920-х роках, десь по 3 тис. примірників кожен. Деякі з її праць вивчали, але не «Бояриню». Її «Вавілонський полон» вважали соціальним протестом, а не національним звільненням. Більшовики були дуже обережні: деякі літературні твори вони просто замовчували, інші -- відкрито критикували.

Українських радянських письменників публікували і вивчали в середній школі. Праця Николишина (опублікована на еміграції) є хорошим джерелом. Письменників, яких заарештовували, виключали з програми.

(3) У 1920-х роках популярними історичними працями була Історія України Яворського, яку використовували у вишах. Не було спеціального підручника історії України для середніх шкіл, але вчителі за основу лекцій брали Яворського. У 1920-х роках українську історію в середній школі викладали як окремий предмет, але в 1930-х -- вже ні. Яворський, хоч і писав із суто марксистського погляду, таки правильно зобразив російський імперіалізм в Україні. У вишах у 1930-х роках українську історію викладали як окремий предмет за текстом під редакцією Петровського. У 1930-х роках вдавалися до колективного писання, щоб захистити себе, адже якщо цілий гурт авторів підготував текст, їх важче атакувати. Загалом до Другої світової війни історики писали, чи радше компілювали, хронології і власне історію не писали.

(4) Переважно вивчали німецьку, починаючи з 5 класу це було обов'язковим. Французьку та англійську викладали у 1920-х роках у середніх школах, але пізніше -- лише у вишах. Студенти, які вивчали іноземні мови, переважно читали щось технічне. С. (Див. ІІ, А).

(2) Можете подивитися відомості, що їх зібрав Николишин на основі статистики з Книжної палати, які показують, що у 1930-х роках кількість не була достатньою. Також існувала нестача паперу, тому що багато з того, що публікувалося, становила політична література і тому, хоч кількість книжок, опублікованих в Україні, була значною, однак багато з них було політичною літературою, що до України не мала жодного стосунку.

(3) Підручників для вишів не вистачало, але для середніх шкіл їх було більше, хоч все одно недостатньо.

(4) Все було дуже перемішане. Не було одного загального фактору у стосунках між викладачами. Було багато різних типів. У 1920-х роках було можливим певне виявлення незадоволення росіянами і росіяни в 1920-х не могли безкарно сміятися з української культури. Але в 1930-х роках українці мусили бути обережними у своїх стосунках з росіянами. Однак також були деякі українізовані росіяни, як професор Самарін з Харківського університету, який там викладав західноєвропейську літературу, чи професор [Олександр] Білецький з того ж університету, який був росіянином, але добре знав українську літературу.

(5) У середніх школах були національно змішані класи, тобто деякі учні-росіяни відвідували українські школи, але пропорційно більша кількість учнів-українців відвідувала російські школи. Батьки-українці відправляли своїх дітей до російських шкіл, тому що думали, що пізніше зможуть виїхати з України або тому що вища освіта була переважно російською і якби вони відправили дитину до української школи, її знання російської не було би достатнім. Батьки, хоч і були хорошими українцями, часто через практичні міркування відправляли своїх дітей до російської середньої школи. Там, де національний склад учнів був змішаний, не було загострених стосунків, лише поодинокі інциденти. Багато єврейських студентів було в торговельних, медичних і планово-економічних інститутах Харкова. За сутички суворо карали, хоч росіяни, які виявляли шовінізм, були у меншій небезпеці, ніж українці. Українців завжди заарештовували у таких випадках, тоді як росіян заарештовували не завжди і могли просто посварити.

(6) Більшість росіян говорили українською, хоч і недосконало, але говорили. Відсоток росіян, хто не розуміли українську, був невеликий, і коли окремі росіяни потрапляли в українське середовище, вони часто так асимілювалися, що їх не можна було відрізнити від українців.

ІІІ. С. Загалом радянський режим не хотів, щоб українці мали у себе збройні сили. Існувала Школа червоних старшин у Харкові, вона була українізована наприкінці 1920-х років, але тривало це недовго. Армію русифікували, військові статути та команди виконували винятково російською. Дубовой, українець, що був командувачем Українського військового округу, був заарештований за те, що зібрав біля себе молодих українських офіцерів. Щодо арешту -- невідомо, маємо лише відомості від деяких свідків. Архіви НКВД ще не відкриті, але німці відкрили деякі архіви НКВД, що засвідчують, що ті офіцери мали стосунки з ОУН. Секретар Євгена Коновальця, такий собі інженер Селешко, ще живий, говорить, що Коновалець мав зв'язки з якимись офіцерами Червоної Армії. Селешко мав доступ до тих документів і 1950 року опублікував статтю про них в Українському слові, паризькому друкованому органі ОУН(м).

IV. Партія та уряд

A. Щодо точної статистичної картини я допомогти не можу. Я не був ні членом партії, ні Комсомолу. Думаю, що в останні роки, але також і в 1920-х, більшість була росіянами та євреями. Равіч-Черкасскій у своїй історії КП(б)У, опублікованій у першій половині 1920-х років, сказав, що більшість членів партії були росіянами та євреями, це було причиною того, що його історія пізніше була заборонена. Наприкінці 1920-х і в 1930-х роках партія спробувала залучити українців до своїх лав, але в 1930-х роках відбувалася русифікація, тому український елемент в партії насправді зменшився. Партія була окупаційним елементом в Україні, тобто вона була на іноземній території, тому що навіть росіяни-партійці не були місцевими росіянами, а в більшості -- прийшлими.

Я би сказав, що наприкінці 1920-х років кількість українців у партії була найбільшою, думаю, що вони були в більшості в той час. У селах завжди бракувало партійних членів і їх мусили присилати з міста, і росіяни з міст не любили працювати в українських селах. Членство в партії не відображає національний склад населення України, тобто українці не мали повної сили. Вони, мабуть, складали 55-60% членів партії наприкінці 1920-х років, тоді як населення України на 80% було українським. Така ж картина була в комсомольській організації, хіба що відсоток українців у Комсомолі був дещо вищим, ніж у партії. Молоді українці йшли в Комсомол, щоб отримати роботу й освіту, але не продовжували далі і не приєднувалися до партії. Вони залишалися в Комсомолі, аж поки їх звідти не виключали через вік.